Любов іншого виміру

Глава 5

Дівчата сиділи на веранді. Олена вгледілась у Лідині очі, і у неї защеміло на серці. Її весела, життєлюбна подруга геть змінилася: схудла, змарніла, під порожніми очима виникли синці. Здавалося, самої Ліди немає, а напроти Олени сидить лише її фізична оболонка.

– Як ти себе почуваєш? – порушила тишу Олена.

– Шо? – наче раптом прокинулась Ліда. – Шо ти сказала? А у тебе случайно нема сигарет?

– Ні, ти ж знаєш, я їх не купую, не хочу звикати до куріння, – нагадала Олена.

– А! Всєгда можна кинути, – байдуже заперечила Ліда.

– Так, кинути легко, деякі люди кидають куріння дуже часто, – посміхнулася Олена, намагаючись хоч якось розважити подругу.

Та думки Ліди були десь далеко, якщо взагалі були.

– Лідо, ти зробила аборт? – не витримала Олена.

– Да, я все тобі розкажу, та мені щось важко начати… Мені нічого не болить, та я якась наче висосана, пуста…

– Розповіси іншим разом, а зараз я піду, а ти поспи, відпочинь, – і, огорнувши Ліду співчутливим поглядом, Олена підвелася зі стільця, збираючись іти.

– Ні, ні! Не йди. Я хочу все тобі викласти, все, як було. Мені це нужно! Щас… щас, зберусь з мыслями…

Олена зазирнула у спустошені очі подруги і сіла. Знову гнітюча тиша. Раптом Олені примарилось, що ця тиша ожила і забриніла від болю. – «Хіба таке буває? Та що за день сьогодні такий?» – і, немов струшуючи з себе жахливого, смертоносного павука, пересмикнула плечима, задумалась.

Дівчата не помітили, як почорніло небо, а в повітрі нависла напруга. Збиралася сильна злива.

Зненацька сонячний промінь прорвав суцільну сірість важких хмар, висвітливши майже фантастичне довкілля: барви погустішали, дерева, кущі і трави набули насиченого їдко-зеленого кольору. На мить постріл блискавки перетворив позеленівший світ на осліплююче-білий. Небом покотився грім. По садку гайнуло різким вітром, гілки дерев та кущів дружно заверещали, і перша краплина дощу влучила Олені в обличчя. Вона здригнулася і відсунула свій стілець далі від вікна.

– Так от, – нарешті заговорила Ліда, – вчора утром ми з мамою приїхали в больницю. Мама з кимсь розмовляла, потім мене повели… Я помилась і мені видали влажну діркату сорочку. Я так замерзла, зуб на зуб не попадав!… Кстати! – і раптом Ліда зірвалася зі стільця, а за мить повернулася з якимсь зім’ятим папірцем у руках.

– «Бідолашна! Зовсім не обтяжена послідовністю, хоча таке перенести!» – подумала Олена. Ліда простягнула їй папірець.

– Ось, тіки полюбуйся на цю важну тварюку! Яку доброту, який умняк накинув на свою крисячу морду! Обклеїли цією пикою весь наш район! А наш шкільний забор так, що ніде курці клюнуть! – і Ліда аж затремтіла від ненависті.

– То це той самий ґвалтівник? Боже… Та він же балотується у депутати від нашого округу у Верховну Раду!… Що тут пишуть?.. Демократ, ну звісно,… семья, двое детей… старшая дочь – студентка университета… меценат… на благо общества… благодаря щедрым пожертвованиям на реконструкцию Преображенского храма… способный руководитель нового типа… – Олена перервала таке читання, її мозок напружено аналізував.

– Ти прочитала це?! – Ліда з розмахом тикнула у листівку пальцем. – У покидька дочка, старша за мене!

У Лідиних очах багаттям розворушилася жага помсти, однак Олена зраділа цьому, принаймні зараз вона виглядала живою.

– Так, це особливий виродок. Захід зі мною не погодиться, але, на мою думку, таких треба страчувати на площі… Що тут ще?.. Ага, итоговая встреча с избирателями в учебно-воспитательном комплексе №28… У нашій школі! Сьомого о шостій… Обов’язково підемо! – і Олена насупила брови, ніби промірковуючи якусь нечувану витівку.

– Та ти шо, Оленко! Мене стошнить від одного взгляда на цю падлюку!

– А ти не дивись на нього, – порадила Олена, – щось мені підказує, що ми примусимо цього покидька розповісти людям про його діяльність на користь суспільства відверто.

– Дивуєш ти мене, подруго! Кажеш, шо я наївна, а сама! Та він прийде туди, шоб брехати! – і у Лідиних очах знову загорілося праведне полум’я.

– Подивимось, подивимось, – по обличчю Олени майнула ледь помітна посмішка Мадонни. – Що ж було далі, у лікарні?

– Далі, як у казці: чем дальше, тем страшнее! Мені приказали лягти на те кляте крісло. Сара Абрамовна, гінеколог, маленька така, жирна, халат грязний, у крові… Ну, вона полізла туди та як заверещить: – «Вон из кресла! Тут почти три месяца! Первый аборт, на хрена мне этот риск? Тебе рожать пора, девка, слазь!».

– Господи! – тільки і видихнула Олена, прикипівши до обличчя подруги напруженим поглядом.

– Тіки представ так собі на мінуточку весь цей ужас: я йшла на цей аборт, як на казнь, так боялася! Як вона мене проганяла, то мені захотілося аж побігти! Та я должна була викинути з себе дитину нелюда! Я сама була собі протівна, пока носила всередині себе його плод… І я рішила – лучше вметри!

Олена мимоволі замилувалася подругою: яка вона гарненька, коли отак впевнена у собі.

– Тому, пока вона мене матюкала, я стала, як камінь: лежу у креслі і не ворушусь. Слава Богу, прийшла ця… анестезіолог, добра така, хороша. Подивилась, шо я перелякана в смерть і давай цю Абрамовну уговарівать: і так, і сяк! – Ліда заплющила очі, обхопила голову руками, по її щоках покотилися нестримні сльози.

А за відчиненим вікном не ущухав дощ, що перетворився на суцільну водяну стіну. Світ, замурований у товщі тієї прозорої стіни, набув химерного вигляду: раніш нерухомі речі, втративши чіткі обриси, ледь помітно рухалися.

Ліда розплющила мокрі очі і поглянула на подругу таким жалким, таким беззахисним звірятком, що та висмикнула з сумки хустинку Сатани, утерла її сльози і заговорила до неї, як до малої дитини:

– Бідолашна моя Лідочка, так натерпілася! Було дуже боляче?

– Який у тебе платочок, так приятно пахне, – і шмигнула кирпатим носиком, – та добра анестезіологша зробила мені у вену укол, нічого мені не боліло, тіки психіка моя пострадала з-за цього аборту, – і знову заплакала.

– Важкий наркоз?

Ліда ствердно мотнула головою і повела далі:

– Коли вона мене уколола, то я чомусь почувствовала себе куском м’яса, з якого будуть виймать жили… А тоді щось таке случилося! Не знаю, чи я спала, чи ні… Тіки бачу я себе зверху, наче мої очі під потолком, наче я вилетіла з тіла… Бачу перед собою Абрамовну, як вона там копирсається у мені… лязгають її інструменти, а я лежу біла, як полотно! І вдруг дивлюся – а я стала куркою! Була дівчиною, а стала куркою, такою здоровенною куркою без пір’я… І ця курка лежить перед Абрамовною, розкинувши товсті ножки, а та вдруг раз! і дістала з неї таке велике чорне яйце і каже: – «Это первое! Ты еще много снесешь черных яиц, девка!» – і Ліда гірко розридалася.

– Лідочко, заспокойся, не плач! Це був просто страшний сон, навіяний твоїм тяжким станом… Викинь його з голови і ніколи не згадуй!

Ліда судорожно вдихнула і продовжила:

– А потом мене відвезли у палату… у мене все пливло перед очима, наче я не я…

І так мені було холодно, наче мене з морозилки дістали… А як стала я нормальна, чого тільки не наслухалася у тій палаті!.. Це просто палата ужасів… Представ, є жінки, шо йдуть на аборт, як на… – вона наморщила лобик, – ну, як ми з тобою ходили на плавання, так часто вони роблять аборти!

– Дурні! – буркнула Олена, у неї раптом розболілася голова.

– Не дурні, а нещасні! – з почуттям заперечила Ліда.

– Нещасні, бо дурні. Так себе не цінувати! Є ж безліч засобів запобігти вагітності!

– Ось чому ти в нас така умна? – вибухнула Ліда – По-твоєму, я теж дурна?

Ліда знову заплакала, по-дитячому, щиро. Олена підскочила до неї, пригорнула до себе.

– Ну що ти! Тебе це зовсім не стосується! Хіба ти знала, що таке станеться? Просто ти дуже молода і довірлива. Повір мені, цей негідник ще отримає своє!

З глибини фантастичних фіолетових очей Олени спалахнули холодні, сталеві зірочки, вона ніжно поцілувала подругу у чоло. Та відсахнулася від неї і крізь сльози засміялася:

– Ти ж стріляєшся током!

– Може, це через блискавки?… Хоча… – Олена кинула погляд за вікно – дощ ущух. – Поглянь, Лідо, яка чарівна веселка! Годі тобі мучитися, горе у минулому, а майбутнє буде чудовим! Ми з тобою молоді, гарні, все життя попереду…

Відповівши Олені вдячною усмішкою, Ліда підійшла до вікна. Сонце перетворило світ на розкішну скарбницю: мільйони краплин, щедро розкиданих дощем по деревах та кущах, блищали коштовними діамантами. Стало чутно, як на різні голоси зраділо все живе: загавкало, защебетало, задзижчало, зареготало і раптом зовсім близько заспівало. Сповнений багатозвуччям простір, здавалося, збільшився в обсязі.

Ліда на повні груди вдихнула озонову свіжість і повернулася до подруги.

– У мене відлягло від серця! Це ти так повліяла на мене, Оленко! Ніколи, чуєш, ніколи не розрішу мужику торкнутися до себе! Ненавижу їх усіх! Всі вони подонки, всі обіжають нас, жінок! Буду їм усім мстити! – гордовито вигукнула.

Олена не відреагувала на «страшні» Лідині слова, бо у веранду несподівано влетів білосніжний голуб завбільшки з кібця. З рожевого дзьобика птаха випав чорний пролісок. Олена перехопила чудну квітку, піднесла до обличчя, вдихнула її аромат. Дивовижний голуб покружляв над нею і вилетів у розчинене вікно, та Олена встигла помітити на його грудях криваву ранку.

– Лідо, чому чорний пролісок влітку пахне, як конвалія? Як гадаєш?

Глава 6

Люцифер, сидячи поряд з водієм у чорній «БМВ», нічого не помічав навкруги. Його опанували роздуми про Олену. Водій зацікавлено косив на нього очі.

– Шеф, с Вами что-то случилось во время прогулки?

– Случилось, я встретил девушку…

– Так в чем проблема, шеф? Вы – красавец, зелени валом, – жваво зауважив водій.

– Мои красивые глаза произвели на нее впечатление, но для нее это не главное, и деньги не главное…

– А! Все они одинаковые, за деньги готовы сделать всё, что угодно! Может, поедем к девочкам в сауну, шеф? Чтобы еще раз убедиться…

– Серый, не умничай. Что ты знаешь о женщинах? – виплюнувши прізвисько водія, зневажливо кинув Сатана. – Если бы все женщины были похожи на проституток из саун, не было бы любви.

– Верите в любовь, шеф?

– Смотри на дорогу! Машина так и пляшет на выбоинах…

– Вся дорога такая, шеф! Ведет в коммунизм, мать их! – і водій з почуттям виматюкався.

Сатана пильно поглянув на нього, посміхнувся:

– А, ты, Серый, любил, срок мотал из-за бабы! А говоришь, все они одинаковые… Нет, женщины разнообразны, как звезды во Вселенной…

– Все Вы знаете, шеф! Череп считает Вас Сатаной, прикалывает всех, как Вы замочили Шрама взглядом!

Сатана скосив на водія цинічні очі і безбарвно констатував:

– Шрама замочил виглядом, а череп Черепа разобью на мелкие черепки. Слишком болтливый…

Водій перелякано закліпав очима:

– Да что Вы, шеф! У него же трое пацанов!

– Его счастье… Ну, так что там, твоя любимая?

– Подставила она меня, курва! Пять лет отмотал!

Він почервонів від гніву і з усієї сили натиснув на педаль газу.

– Не гони, – буркнув Сатана.

– А Вы срок мотали, шеф?

– Нет, я слишком умный, – а про себе проаналізував: – «Мій термін ув’язнення триває з тип пір, як прокляття Творця перетворило мене на прокаженого Всесвіту, а руки мої у кайданах розтягнули ланцюги людських гріхів між Пеклом і Землею…»

У грудях Сатани занило Звіряче тавро, нервовий тик смикнув його щоку. Деякий час їхали мовчки.

– Извините, шеф, но меня просили сказать… я выполняю волю… – нерішуче порушив тишу водій.

– Не тяни!

– Команду Вы подобрали крутейшую в Украине, все профи. Называете нас красиво: «Несущие смерть», но у врагов тоже есть пушки, каждый день рискуем жизнью, шеф… Вот если бы Вы разрешили нам надеть кресты! Были бы у нас кресты за пазухой, мы бы и чувствовали себя, как у Бога за пазухой! Может, разрешите, шеф?

– Суки вы паршивые! Убиваете, грабите, – служите Сатане, а защиты ищете у Бога! А как же насчет «не убий, не украдь»?! Запомните: или я, или крест! Так и передай: никогда! – гнівно, вулканічно вибухнув Сатана.

– Будет Вам нервничать, шеф. Нет, так нет… А служим мы, извините за свое мнение, не Сатане, а народу Украины. Убиваем не людей, а блядей, и грабим очень крутую сволочь, а не деда Панаса!… Что плохого в том, что мы под Вашим мудрым руководством спровоцировали войну между мафиями? К такой их всех матери! Пусть перестреляются, глотки друг другу перережут!… А нам что? У нас, профи в законе, есть чувство меры. Нам нужна зелень на девочек с сауной, на Гаваи, на двухэтажный домик, чтоб не стыдно было жить, вот и все! На двух стульях заднице неудобно.

– Верно, Серый, но эту простую истину при жизни понимают не все, – зітхнув Сатана, – тормозни возле остановки, поеду трамваем.

Машина зупинилася на узбіччі.

– Вот тебе на девочек, – Люцифер простягнув водію пухку пачку доларів, кинув на нього суворий погляд, – зверье не трогать, только следить и ждать моего звонка. Похороним тварей с «почестями» в радиоактивных отходах.

– Слушаюсь, шеф! До чего приятно с Вами работать, Вы просто Мориарти преступного мира! – і обличчя водія розквітло від задоволення.

Люцифер вийшов з машини.

– В трамвае следите за бумажником, шеф, – люб’язно порадив йому водій і сховав гроші у кишені.

Сатана розглядав занедбане місто через млу пилу, що щільно покрила вікно трамваю. Брудне рухоме скло перетворювало реальність, що прослизала за вікном, на шарж карикатуриста на сіре буденне буття – заклопотану мишачу метушню у темній норі. Трамвай зупинився.

Через дорогу напроти товста спритна торговка продавала дешеве вино на розлив. Жалюгідні п’яниці обліпили діжку з надписом «Крымские вина», як оси обкусану, гниючу грушу. Зненацька між двох нещасних зав’язалася квола бійка – обоє ледве трималися на ногах. Аж тут з-за діжки вибігла миршава червононоса жінка, розмахнулася порожнім кухлем і розбила його об голову одного з забіяк. Той упав, хтось поряд розреготався, Сатана в огиді скривив вуста.

– «Пийте, та не упивайтеся!» – чомусь він згадав слова Ісуса, і кров стрімкою хвилею ударила в його голову: вона бачить це щодня, виходячи у місто! Вся ця гидота лізе у її надзвичайні, фіолетові очі, скверною матюків вривається у її ніжні вушка і плює перед нею недопалками цигарок… Та що там! Будь-яка сволота будь-коли може схопити її і потягти за собою… Сатана заплющив очі, його прокляття пронизливо-болісно сіпнуло серце. Бісове тавро Звіра! Завжди знає, коли саме нагадати про себе!

– « Я – виродок, – безжально самокатувався Сатана, – ця потворна система життя у лагерній, комуністичній зоні, а зараз цей ідіот-монстр, зароджений у смороді каналізації від злиття двох систем, цей гібрид жаху… Який він у біса дикий капіталізм?! Він – наслідок мого вкрай розумного впливу на людство! Невже я хотів як краще? Ти повіриш у це, дівчинко моя? Я повинен вихопити тебе…» – якась жіноча рука безцеремонно лягла на його плече, порушивши хід думок. Сатана різко зірвав з себе руку, йому пекельно набридли сучасні нахабні жінки без «комплексів».

– Не лезь! – грубо кинув він, не повертаючись.

– А я, красавец, не лезу, я здеся работаю! Оплати проезд! – у тон йому прокуреним голосом відгукнулася контролерка.

– Извини, не понял, – і він навмання дістав з гаманця купюру, простягнув їй.

– Тут сто долларов! Я тебе не обменный пункт! Дай мелочь в национальной валюте!

– Нет у меня мелочи ни в какой валюте, иди, девушка, иди, прошу тебя…

Контролерка поглянула на нього, як на божевільного, як крадійка, квапливо сховала гроші і позадкувала від нього у натовп.

– Эй, тетка! Телегу накатаем у транвайно депо, шо взятку берешь с пассажириков! – пролунав нахабний дитячий голосок.

– Ну, еще й баксами! – жваво підхопив інший, хрипко-визглявий. – А дашь и нам, дядя, баксы, не накатаем на тетю!

Двоє хлопчаків, років десяти, виринули з натовпу до Люцифера.

– И сколько же вам нужно для счастья, пацаны?

– Для счастья это на ролики, – пояснив рудий хлопчина.

Люцифер відрахував гроші, віддав дітям. Ті приголомшено подякували і, ледь трамвай зупинився, мерщій вискочили і щодуху гайнули вулицею. Люди у трамваї покосилися на Сатану з осудом, недоброзичливо.

– Молодой человек, можно только догадываться, как легко Вам достались эти деньги! Народными деньгами развращаете детей! – сміливо виказала Сатані шляхетна сива жінка.

Вчителька-пенсіонерка, зрозумів він. До болю знайома схема розвитку подій! Як ненавидів Люцифер свої вибрики робінгудства! Скільки разів він клявся собі не виходити у Зоні в народ, контролювати своє сумління, котре, як він вважав, було складовою прокляття Звіра Творцем. Найрозумніше зараз – відвернутися до вікна, а на зупинці вийти, та раптом він почув свій лагідний голос:

– Нина Ивановна, Вы правы наполовину: деньги достаются мне не трудно, а развратить ребенка нельзя, если его душа не испорчена с рождения.

Її ім’я не було для Сатани таємницею. Вона уважно поглянула на нього і несподівано радісно посміхнулася.

– Володя Новиков? Как ты возмужал! Ты, или не ты?

– Я! – озвався Сатана і підійшов до неї ближче.

Володя Новиков, її колишній, дуже хороший учень, – прочитав на лобі вчительки Люцифер.

– Это тебе, в твоем дипломатическом корпусе, деньги достаются легко? После МГИМО, после аспирантуры? – Ніна Іванівна засміялася. – Просто ты всегда был добрым мальчиком, извини, что налетела на тебя.

– «Добрым мальчиком! – Люцифер мимоволі заплющив очі. – Невже цей Новиков так на мене схожий? Нещасний!»

– Не часто встретишь в трамвае дипломата! Как мама? Ты женат? – як більшість вчителів, Ніна Іванівна говорила голосно, майже кричала.

– Мама хорошо, а я не женат, но у меня есть невеста, – і здивувався: невже є?

– Здесь мне выходить.

Ніна Іванівна підвелася зі стільця, потяглася за господарськими сумками, та Люцифер перехопив їх.

– Приятное совпадение, мне тоже.

Вони вийшли з трамваю, Люцифер посміхнувся:

– Как чувствуете себя на заслуженном отдыхе?

– Хорошо, я оптимистка, хотя, конечно, пенсия могла бы быть и больше! – вона уважно поглянула в його обличчя, в її очах з’явився подив. – У тебя изменились глаза, Володя! Я же помню: были голубые… – вона вдихнула на повні груди. – Хотя, я уже сталкивалась с таким феноменом.

– О чем Вы?

– О глазах. У тебя же изменились глаза?

– Да, позеленели, – із ввічливості збрехав Сатана.

– Вот! Я, биолог, второй раз в жизни сталкиваюсь с какой-то генетической мистикой! У одной моей тоже очень хорошей ученицы три года назад, после похорон отца, изменились глаза: были карие, а стали фиолетовые!

– Вы говорите о моей невесте, Нина Ивановна. Она необыкновенная, правда?

– Елена Земная – твоя невеста? – здивувалась вона, аж торкнулась його руки.

– Вас это удивляет?

– И да, и нет! Разве я не учитель, не психолог человеческих душ?

– Психолог! – підхопив він, щоб зробити їй приємне.

Вона трохи розшарілася з гордощів.

– Так вот, я обоих вас знаю лучше, чем вы себя. Вы стоите друг друга, комплементарность полная! – констатувала Ніна Іванівна. – Ты не мог сделать лучшего выбора. А удивилась я от неожиданности: Лена не болтлива, редкое качество для женщины. Почему ты не был на выпускном?

– Я только сегодня приехал домой, раньше не мог.

Ніна Іванівна поглянула на Люцифера по-вчительські підозріло:

– Что-то здесь не стыкуется, Володя! Ты в Канаде, а она, это я точно знаю, поступает в наш университет, на биофак.

– Да, поступит, чтобы сделать приятное своей маме… и бросит, чтобы сделать приятное мне! Скорее всего, мы будем жить в Англии, будет учиться в Оксфорде, – ділячись з Ніною Іванівною «планами на майбутнє», Люцифер був майже певен, що так і буде. Так має бути, хоча, якщо вона вийде за нього, пекельного життя їй не уникнути.

Раптом він уявив її тендітну статуру у чорному на фоні Кровоспаду, збожеволівшого від жахаючого реву грішних душ, і мимоволі пересмикнув плечима. Сатану поглинули тяжкі роздуми: – «Дурний таврований Звір! Розмріявся! Ні я, ні моє кляте Пекло їй не потрібні. Вона вважає мене першим покидьком Всесвіту! Та ще й Маргарита переконає її, що Сатана – неперевершений спокусник жінок… Нащо Рай прислав до неї Маргариту?» – Люцифер перевів важкий подих.

– У тебя неприятности, Володя? – стурбовано запитала вчителька.

– Если бы в мире не было неприятностей, я был бы без работы, – дипломатично посміхнувся їй Диявол.

– Шутишь? – вона пильно поглянула на нього, похмурнішала. – Ты собрался жениться на умной девушке. У Лены исключительные способности к учебе, а вот красота ее меня пугает, для женщины такая яркая внешность может стать источником горя! Знаешь ее кличку?

– Ведьма?

– Да, хотя какая она ведьма?… У нее ангельский характер. Елена очень нуждается в защите, выйти за тебя замуж – мудрый шаг с ее стороны, – вголос розмірковувала Ніна Іванівна, – кто защитит женщину лучше хорошего мужа? Рада за вас обоих!… А вот и мой дом! – і вона показала рукою на п’ятиповерхову хрущовку через дорогу.

Люцифер перевів Ніну Іванівну через дорогу, віддав їй сумки.

– А знаете, Нина Ивановна, я с удовольствием вспоминаю Ваши уроки, – і мило посміхнувся вчительці, сповнившись до неї щирою вдячністю за бездоганну характеристику Олени.