У війни не жіноче обличчя

Через сімнадцять років

2002—2004 рр.

Читаю свій давній щоденник…

Намагаюся згадати ту себе, якою я була, коли писала книжку. Тієї людини вже немає, і навіть немає країни, у якій ми тоді жили. А саме ж її обороняли і в її ім’я вмирали в сорок першому – сорок п’ятому. За вікном уже все інакше: нове тисячоліття, нові війни, нові ідеї, нова зброя, й в абсолютно несподіваний спосіб змінилися російські (вірніше – російсько-радянські) люди.

Почалася горбачовська перебудова… Мою книжку відразу надрукували, вона вийшла дивовижним тиражем – два мільйони примірників. То був час, коли відбувалося багато приголомшливих речей, ми знову кудись стрімко рвонули. Знову – в майбутнє. Ми ще не знали (або забули), що революція – це зазвичай ілюзія, найпаче в нашій історії. Але це буде згодом, а тоді всі сп’яніли від повітря свободи. Я почала отримувати щодня десятки листів, мої папки розбухали. Люди захотіли говорити… Договорити… Вони ставали вільнішими і відвертішими. У мене не залишалося сумнівів, що я приречена нескінченно дописувати свої книжки. Не переписувати, а дописувати. Поставиш крапку, а вона відразу ж перетворюється на крапки…

* * *

Гадаю, що, напевно, сьогодні я ставила б інші запитання і почула б інші відповіді, і написала б іншу книжку, не зовсім іншу, але ж іншу. Документи (з якими я маю справу) – живі свідчення, вони не застигають, як охолола глина. Не ціпеніють. Вони рухаються вкупі з нами. Про що б я здебільшого розпитувала тепер? Що хотіла б додати? Мене б дуже цікавила… підшукую слово… біологічна людина, а не тільки людина часу та ідеї. Я спробувала б заглянути глибше до людської природи, в темряву, до підсвідомості. До таємниці війни.

Написала б, як прийшла до колишньої партизанки… Огрядна, але ще вродлива жінка – і вона мені розповідала, як їхня група (вона старша і двоє підлітків) вийшла в розвідку і несподівано захопила в полон чотирьох німців. Довго з ними кружляли лісом. Натрапили на засідку. Ясно, що з полоненими вони вже не прорвуться, не пройдуть, і вона вирішила – розстріляти. Підлітки вбити не зможуть: протягом кількох днів вони ходять лісом разом, а якщо ти так довго з людиною, навіть чужою, все одно до неї звикаєш, вона ближчає – уже знаєш, як вона їсть, як вона спить, які в неї очі, руки. Ні, підлітки не зможуть. Це вона відразу зрозуміла. Отже, вбити має вона. І ось вона згадувала, як їх убивала. Довелося обманювати і тих, і тих. З першим німцем пішла нібито по воду і вистрілила ззаду. У потилицю. Другого по хмиз повела… Мене вразило, як спокійно вона про це розповідала.

Ті, хто був на війні, згадують, що цивільна людина перетворюється на військового за три дні. Чому достатньо лише трьох днів? Чи це теж міф? Швидше за все. Людина там – більш незнайома і незбагненна.

У всіх листах я читала: «Я вам не все розповіла тоді, бо інший був час. Ми звикли багато про що мовчати…», «Не все вам довірила. Нещодавно про це не можна було говорити. Але соромно», «Знаю вирок лікарів: у мене страшний діагноз… Хочу розповісти всю правду…»

А нещодавно надійшов такий лист: «Нам, старим, важко жити… Але не через маленькі й принизливі пенсії ми страждаємо. Найбільше ранить те, що нас вигнали з великого минулого до нестерпно маленького справжнього. Уже ніхто нас не кличе виступати до шкіл, музеїв, уже ми не потрібні. У газетах, якщо почитаєш, фашисти стають благороднішими, а червоні солдати страшнішими».

Час – це теж батьківщина… Але я, як і раніше, їх люблю. Не люблю їхній час, а їх люблю.

* * *

Усе може стати літературою…

Найбільше мене зацікавив у моїх архівах блокнот, де я записувала ті епізоди, які викреслила цензура. А також – мої розмови з цензором. Там же я знайшла сторінки, які викинула сама. Моя самоцензура, моя власна заборона. І моє пояснення – чому я це викинула. Багато з того і з іншого вже відновлено в книжці, але кілька сторінок хочу дати окремо – це вже документ. Мій шлях.

Із того, що викинула цензура

«Я вночі тепер, бува, прокинуся… Неначе хтось ну… плаче поруч… Я – на війні…

Ми відступаємо… За Смоленськом якась жінка виносить мені свою сукню, я встигаю переодягнутися. Іду одна… серед чоловіків. То я ходила в штанях, а то йду в літній сукні. У мене раптом почалися ці діла… Жіночі… Раніше почалися, напевно, через хвилювання. З переживань, з образи. Де ти тут що знайдеш? Соромно! Як я соромилася! Під кущами, в канавах, у лісі на пеньках спали. Стільки нас було, що місця в лісі на всіх бракувало. Йшли ми розгублені, обдурені, нікому вже не вірили… Де наша авіація, де наші танки? Те, що літає, повзає, гримає, – усе німецьке.

Ось такою я потрапила в полон. Останнього дня перед полоном перебило ще обидві ноги… Лежала і під себе мочилася… Не знаю, де взяла сили виповзти вночі в ліс. Випадково підібрали партизани…

Мені шкода тих, хто цю книжку прочитає і хто її не прочитає…»

«Я була на нічному чергуванні… Зайшла до палати тяжкопоранених. Лежить капітан… Лікарі попередили мене перед чергуванням, що вночі він помре. Не дотягне до ранку… Питаю його: «Ну, що? Як тобі допомогти?» Ніколи не забуду… Він раптом усміхнувся, така світла усмішка на змученому обличчі: «Розстебни халат… Покажи мені свої груди… Я давно не бачив дружину…» Я розгубилася, я ж іще навіть не цілувалася ні з ким. Щось я там йому відповіла. Втекла і повернулася за годину.

Він лежав мертвий. І та усмішка в нього на обличчі…»

«Під Керчю… Уночі під обстрілом ішли ми на баржі. Загорілася носова частина… Вогонь поліз палубою. Вибухнули боєприпаси… Великий вибух! Вибух такої сили, що баржа накренилася на правий бік і почала тонути. А берег уже недалеко, ми розуміємо, що він десь поряд, і солдати кинулися у воду. З берега застукали кулемети. Галас, стогони, матюки… Я добре плавала, я хотіла бодай би одного врятувати. Бодай єдиного пораненого… Це ж вода, а не земля – поранена людина загине відразу.

Піде на дно… Чую – хтось поруч то вирине нагору, то знову під воду піде. Нагору – під воду. Я улучила мить, схопила його… Щось холодне, слизьке… Я вирішила, що це поранений, а одяг з нього зірвало вибухом. Тому що я сама гола… У білизні залишилася… Темрява. Хоч в око стрель. Навколо: «Е-ех! Ай-я-я!» І мат… Дісталася якось із ним до берега… У небі саме цієї миті спалахнула ракета, і я побачила, що притягнула на собі велику поранену рибу. Риба велика, на зріст як людина. Білуга… Вона помирає… Я впала біля неї і заломила таке матюччя триповерхове. Заплакала з образи… І з того, що всі страждають…»

«Виходили з оточення… Куди не поткнися – скрізь німці. Вирішуємо: вранці почнемо прориватися з боєм. Усе одно загинемо, так нехай загинемо гідно. У бою. У нас були три дівчини. Вони приходили вночі до кожного, хто міг… Не всі, звісно, були спроможні. Нерви, ви розумієте. Така справа… Кожен готувався померти…

Урятувалися вранці одиниці… Мало… Ну, душ сім, а було п’ятдесят, як не більше. Посікли німці кулеметами… Згадую тих дівчат із вдячністю. Жодної вранці не знайшов з-поміж живих… Ніколи більше не зустрів…»

Із розмови із цензором:

– Хто піде після таких книжок воювати? Ви принижуєте жінку примітивним натуралізмом. Жінку-героїню. Розвінчуєте. Перетворюєте її на звичайну жінку. Самку. А вони у нас – святі.

– Наш героїзм стерильний, він не хоче зважати ні на фізіологію, ні на біологію. До нього немає віри. А випробовувався не лише дух, а й тіло. Матеріальна оболонка.

– Звідки у вас ці думки? Чужі думки. Не радянські. Ви смієтеся з тих, хто в братських могилах. Ремарка начиталися… У нас ремаркізм не пройде. Радянська жінка – не тварина…

* * *

«Хтось нас виказав… Німці дізналися, де стоянка партизанського загону. Оточили ліс і підходи до нього зусібіч. Ховалися ми в дикій гущавині, нас рятували болота, туди карателі не заходили. Трясовина. І техніку, і людей вона затягувала намертво. Цілими днями, тижнями ми стояли по шию у воді. З нами була радистка, вона нещодавно народила. Дитина голодна. Просить груди. Але мама сама голодна, молока немає, і дитина плаче. Карателі поруч. Із собаками. Якщо собаки почують, то всі загинемо. Уся група – душ із тридцять. Вам зрозуміло?

Командир вирішує…

Ніхто не наважується передати матері наказ, але вона сама здогадується. Опускає згорток із дитиною у воду і довго там тримає… Дитина вже не кричить… Ні звуку… А ми не можемо звести очей. Ні на матір, ні одне на одного…»

«Ми брали полонених, приводили до загону… Їх не розстрілювали – надто легка смерть для них, – ми заколювали їх, наче свиней, шомполами, різали на шматочки. Я ходила на це дивитися… Чекала! Довго чекала того моменту, коли від болю почнуть лопатися їхні очі… Зіниці…

Що ви про це знаєте?! Вони мою маму із сестричками спалили на вогнищі посеред села…»

«Я не запам’ятала під час війни ні котів, ні собак, пригадую щурів. Великі… З жовто-синіми очима… Їх була сила-силенна. Коли я видужала після поранення, з госпіталю мене відрядили назад до моєї частини. Частина стояла в окопах під Сталінградом. Командир наказав: «Відведіть її до дівочої землянки». Я увійшла до землянки і щонайперше здивувалася, що там немає жодних речей. Порожні ліжка з хвойних гілок, та й годі. Мене не попередили… Я залишила в землянці свій рюкзак і вийшла; коли повернулася за півгодини, рюкзак свій не знайшла. Жодних слідів речей, ні гребінця, ні олівця. Виявилося, що все миттю зжерли щури…

А вранці мені показали обгризені руки тяжкопоранених…

У жодній найстрашнішій стрічці я не бачила, як щури йдуть перед артобстрілом із міста. Це не в Сталінграді… Це вже було під В’язьмою… Уранці містом йшли стада щурів, вони йшли в поля. Вони чули смерть. Їх були тисячі… Чорні, сірі… Люди жахалися з цього зловісного видовища і тулилися до будинків. І саме тоді, коли щури зникли з наших очей, почався обстріл. Налетіли літаки. Замість будинків і льохів залишився кам’яний пісок…»

«Під Сталінградом було стільки вбитих, що коні їх уже не боялися. Зазвичай харапудяться. Кінь зроду не наступить на мертву людину. Своїх убитих ми зібрали, а німці лежали всюди. Замерзлі… Крижані… Я – шофер, возила ящики з артилерійськими набоями, я чула, як під колесами лускали їхні черепи… Кістки… І я була щаслива…»

Із розмови з цензором:

– Так, нам тяжко далася Перемога, але ви повинні шукати героїчні приклади. Їх сотні. А ви демонструєте бруд війни. Спідню білизну. У вас наша Перемога страшна… Чого ви домагаєтеся?

– Правди.

– А ви вважаєте, що правда – те, що в житті. Те, що на вулиці. Під ногами. Для вас вона така низька. Земна. Ні, правда – те, про що ми мріємо. Якими ми хочемо бути!

* * *

«Наступаємо… Перші німецькі селища… Ми – молоді. Сильні. Чотири роки без жінок. У льохах – вино. Закуска. Ловили німецьких дівчат і… Десять чоловіків ґвалтували одну… Жінок було замало, населення тікало від Радянської армії, брали юних. Дівчаток… Дванадцять-тринадцять років… Якщо вона плакала, били, щось заштовхували до рота. Їй боляче, а нам смішно. Я тепер не розумію, як я міг… Хлопчик з інтелігентної родини… Але це був я…

Єдине, чого ми боялися, щоб наші дівчата про це не дізналися. Наші медсестри. Їх стидалися…»

«Потрапили в оточення… Блукали лісами, болотами. Їли листя, їли кору дерев. Якесь коріння. Нас було п’ятеро, один зовсім хлопчисько. Щойно призвали. Уночі мені сусід шепоче: “Хлопчисько напівживий, все одно помре. Ти розумієш…” – “Ти про що?” – “Мені один зек розповідав… Вони, коли з табору бігли, спеціально брали з собою молодого… Людське м’ясо їстівне… Так рятувалися…”»

Ударити сили не стало. Назавтра ми зустріли партизанів…»

«Партизани вдень приїхали на конях до села. Вивели з дому старосту і його сина. Сікли їх по голові залізними прутами, поки вони не впали. І на землі добивали. Я сиділа коло вікна. Усе бачила… Серед партизанів був мій старший брат… Коли він увійшов до нашого будинку і хотів мене обійняти: «Сестричко!!!» – я закричала: «Не підходь! Не підходь! Ти – вбивця!!!» А відтак оніміла. Місяць не розмовляла.

Брат загинув… А що сталося б, якби він був живий? І повернувся б додому…»

«Уранці карателі підпалили наше село… Урятувалися лише ті люди, які втекли до лісу. Утекли без нічого, з порожніми руками, навіть хліба з собою не взяли. Ні яєць, ні сала. Уночі тітка Настя, наша сусідка, била свою дівчинку, бо та весь час плакала. З тіткою Настею були п’ятеро її дітей. Юлечка, моя подружка, найслабша. Вона завжди хворіла… І чотири хлопчики, всі маленькі, й усі теж просили їсти. І тітка Настя збожеволіла: «У-у-у… У-у-у…» А вночі я почула… Юлечка вмовляла: «Мамочко, ти мене не топи. Я не буду… Я навіть їсточки просити в тебе не буду. Не буду…»

Уранці Юлечки вже ніхто не побачив…

Тітка Настя… Ми повернулися в село на вуглинки… Село згоріло. Невдовзі тітка Настя повісилася на чорній яблуні у своєму саду. Висіла низько-низько. Діти стояли біля неї і просили їсти…»

Із розмови з цензором:

– Це – брехня! Це наклеп на нашого солдата, який визволив пів-Європи. На наших партизанів. На наш народ-герой. Нам не потрібна ваша маленька історія, нам потрібна велика історія. Історія Перемоги. Ви не любите наших героїв! Ви не любите наші великі ідеї. Ідеї Маркса і Леніна.

– Так, я не люблю великі ідеї. Я люблю маленьку людину…

Із того, що викинула я сама

«Сорок перший рік… Ми в оточенні. З нами політрук Лунін… Він зачитав наказ, що радянські солдати ворогові не здаються. У нас, як сказав товариш Сталін, полонених немає, а є зрадники. Хлопці вийняли пістолети… Політрук наказав: «Не треба. Живіть, хлопці, ви – молоді». А сам застрелився…

А це вже сорок третій… Радянська армія наступає. Йшли Білоруссю. Пригадую маленького хлопчика. Він вибіг до нас звідкись із-під землі, з льоху, і кричав: «Убийте мою мамку… Убийте! Вона німця любила…» Його очі здавалися круглими зі страху. Слідом бігла чорна стара. Уся в чорному. Бігла і хрестилася: “Не слухайте дитя. Дитя збожеволіло…”»

«Викликали мене до школи… Зі мною розмовляла вчителька, яка повернулася з евакуації:

– Я хочу перевести вашого сина до іншого класу. У моєму класі – найкращі учні.

– Але у мого сина тільки «п’ятірки».

– Це нічого не важить. Хлопчик жив під німцями.

– Так, нам було важко.

– Я не про те. Усі, хто був в окупації… Вони під підозрою…

– Що? Я не розумію…

– Він про німців дітям розповідає. І він заїкається.

– Це в нього зі страху. Його побив німецький офіцер, який жив у нас на квартирі. Був невдоволений, як син почистив йому чоботи.

– Ось бачите… Самі зізнаєтеся… Ви жили поряд із ворогом…

– А хто цього ворога допустив до самої Москви? Хто нас тут залишив із нашими дітьми?

Зі мною – істерика…

Два дні боялася, що вчителька повідомить про мене. Але вона залишила сина у своєму класі…»

«Удень ми боялися німців і поліцаїв, а вночі – партизанів. У мене останню корівку партизани забрали, залишився у нас тільки кіт. Партизани голодні, злі. Повели мою корівку, а я – за ними… Кілометрів десять ішла. Благала – віддайте. Троє дітей голодних у хаті на печі залишила. «Іди, тітко! – насварили. – Бо пристрелимо».

Спробуй знайди під час війни добру людину…

Свій на свого йшов. Діти куркулів повернулися із заслання. Батьки їхні загинули, і вони служили німецькій владі. Мстилися. Один застрелив у хаті старого вчителя. Нашого сусіда. Той колись донос зробив на його батька, розкуркулював. Був затятий комуніст.

Німці спочатку розпустили колгоспи, дали людям землю. Люди зітхнули після Сталіна. Ми сплачували оброк… Акуратно сплачували… А потім стали нас палити. Нас і будинки наші. Худобу забирали, а людей палили.

Ой, доню, я слів боюся. Слова страшні… Я добром рятувалася, нікому не бажала зла. Усіх жаліла…»

«Я до Берліна з армією дійшла…

Повернулася до свого села з двома орденами Слави і медалями. Пожила три дні, а на четвертий раненько мама піднімає мене з ліжка, поки всі сплять: «Донечко, я тобі зібрала вузлик. Йди. Йди… Йди звідси… У тебе ще дві молодші сестрички підростають. Хто їх заміж візьме? Усі знають, що ти чотири роки була на фронті, з чоловіками…»

Не чіпайте мою душу. Напишіть, як інші писали, про мої нагороди…»

«На війні як на війні. Це вам не театр…

Вишикували на галявині загін, ми стали кільцем. А посередині – Мишко К. і Коля М. – наші хлопці. Мишко був сміливий розвідник, на гармошці грав. Ніхто краще за Колю не співав…

Вирок читали довго: у такому-то селі силоміць вимагали дві пляшки самогону, а вночі… двох хазяйських дівчаток зґвалтували… А в такому-то селі у селянина… забрали пальто і швейну машинку, яку відразу ж пропили, у сусідів…

Присуджуються до розстрілу… Вирок остаточний і оскарженню не підлягає.

«Хто розстрілюватиме?» – Загін мовчить… «Хто?» – Мовчимо… Командир сам виконав присуд…»

«Я була кулеметницею. Я стількох убила…

Після війни довго боялася народжувати. Народила, коли заспокоїлася. За сім років…

Але я досі нічого не пробачила. І не пробачу… Я раділа, коли бачила полонених німців. Я раділа, що на них шкода було дивитися: на ногах онучі замість чобіт, на голові онучі… Їх ведуть крізь село, вони просять: «Мати, дай хлєба… Хлєба…» Я була вражена, що селяни виходили з хат і давали їм – той шматок хліба, той картоплину… Хлопчаки бігли за колоною і кидали каміння… А жінки плакали…

Мені здається, що я прожила два життя: перше – чоловіче, друге – жіноче…»

«Після війни… Людське життя було нічого не варте. Наведу такий приклад… Їду після роботи в автобусі, раптом почали кричати: «Тримайте злодія! Тримайте злодія! Моя сумочка…» Автобус зупинився… Одразу – давка. Молодий офіцер виводить на вулицю хлопчиська, кладе його руку собі на коліно і – бах! – ламає її навпіл. Заскакує назад… І ми їдемо… Ніхто не заступився за хлопчину, не покликав міліціонера. Не викликали лікаря. А в офіцера всі груди в бойових нагородах… Я стала виходити на своїй зупинці, він зіскочив і подав мені руку: «Проходьте, дівчино…» Такий галантний…

Це я зараз згадала… А тоді ми ще були військовими людьми, жили за законами воєнного часу. Хіба вони людські?»

«Повернулася Червона армія…

Нам дозволили розкопувати могили, шукати, де наших родичів постріляли. За давніми звичаями, поруч зі смертю треба бути в білому – у білій хустці, у білій сорочці. До останньої своєї хвилини я це пам’ятатиму! Люди йшли з білими вишитими рушниками… Одягнені в усе біле… Де вони його взяли?

Копали… Хто що знайшов – упізнав, то і забрав. Хто руку на тачці везе, хто на підводі голову… Людина довго ціла в землі не лежить, вони всі там перемішалися одне з одним. З глиною, з піском.

Сестру не знайшла, здалося мені, що один шматочок сукні – це її, щось знайоме… Дід теж сказав – заберемо, буде що ховати. Той шматочок сукні ми в домовинку і поклали…

На батька отримали папірець «пропав безвісти». Дехто щось отримував за тих, які загинули, а нас із мамою в сільраді налякали: «Вам ніякої допомоги не дозволено. А може, він живе, лиха не знаючи, з німецькою фрау. Ворог народу».

Я почала шукати батька за Хрущова. Через сорок років. Відповіли мені за Горбачова: «У списках не значиться…» Але відгукнувся його однополчанин, і я дізналася, що загинув батько як герой. Під Могильовом кинувся з гранатою під танк…

Шкода, що моя мама не дочекалася цієї звістки. Вона померла з тавром дружини ворога народу. Зрадника. І таких, як вона, було багато. Не дожили до правди. Я сходила до мами на могилку з листом. Прочитала…»

«Багато хто з нас вірив…

Ми вважали, що після війни все зміниться… Сталін повірить своєму народові. Але ще війна не скінчилася, а ешелони вже пішли до Магадана. Ешелони з переможцями… Заарештували тих, хто був у полоні, вижив у німецьких таборах, кого відвезли німці на роботу – усіх, хто бачив Європу. Міг би розповісти, як там живе народ. Без комуністів. Які там будинки і які дороги. Про те, що ніде немає колгоспів…

Після Перемоги всі замовкли. Мовчали і боялися, як перед війною…»

«Я – вчитель історії… За моєї пам’яті підручник історії переписували тричі. Я вчила дітей за трьома різними підручниками…

Запитайте нас, поки ми живі. Не переписуйте потім без нас. Запитайте…

Знаєте, як важко вбити людину? Я працювала в підпіллі. За півроку отримала завдання – влаштуватися офіціанткою до офіцерської їдальні… Молода, гарна… Мене взяли. Я мала насипати отруту в котел супу і того ж дня піти до партизанів. А я вже до них звикла, вони вороги, але щодня ти їх бачиш, вони тобі кажуть: «Данке шон… Данке шон…» Це – важко… Убити важко… Убити страшніше, ніж померти…

Я все життя викладала історію… І ніколи не знала, як про це розповісти. Якими словами…»

Мені дісталася власна війна… Я пройшла тернистий шлях укупі зі своїми героїнями. Як і вони, довго не вірила, що наша Перемога має два обличчя – перше вродливе, а друге страшне, у рубцях – нестерпно в нього дивитися. «Урукопашну, убиваючи людину, заглядають їй в очі. То не бомби скидати або стріляти з окопу», – розповідали мені.

Слухати людину, як вона вбивала і вмирала, те саме – дивишся в очі…