Час second-hand (кінець червоної людини)

Забула розповісти, як я заміж вийшла… Мені вісімнадцять років. Це я вже працювала на цегляному заводі. Цементний завод закрили, і я пішла на цегляний. Спочатку була глинницею. Тоді глину копали вручну, лопатами… Ми розвантажували машини й укладали глину у дворі рівним шаром, щоб вона «дозрівала». Через півроку вже катала навантажені вагонетки від пресу до печі: туди – із сирою цеглою, а звідти – з обпаленою, гарячою. Цеглу ми самі діставали з печі… Божевільна температура! За зміну – чотири-шість тисяч цеглин витягнеш. До двадцяти тонн. Працювали самі жінки… та дівчата… Були й хлопці, але хлопці здебільшого на машинах. За кермом. Почав один за мною упадати… Підійде, засміється… і покладе руку мені на плече… Якось каже: «Поїдеш зі мною?» – «Поїду». Навіть не запитала – куди. Так ми завербувалися до Сибіру. Комунізм будувати! (Мовчить.) А тепер… ох! Взагалі… взагалі… Усе даремно… даремно мучилися… Це важко визнати й важко з цим жити. Стільки працювали! Будували. Усе руками. Час суворий! Я на цегляному заводі працювала… Одного разу проспала. Після війни за запізнення на роботу… на десять хвилин запізнився – в’язниця. Урятував бригадир: «Скажеш, що я тебе в кар’єр відправляв…» Доніс би хтось, то і його судили б. Після п’ятдесят третього вже за запізнення не карали. Після смерті Сталіна люди почали усміхатися, а до того обачно жили. Без усмішки.

А… що тепер згадувати? Цвяхи на пожарищі збирати. Усе згоріло! Усе наше життя… все наше пропало… Будували… будували… Сашко на цілину їздив. Там комунізм будував! Світле майбутнє. Казав, що в наметах узимку спали без спальних мішків. У своєму одязі. Руки там собі відморозив… але все одно пишався! «Вьется дорога длинная, / Здравствуй, земля целинная!» Був у нього партквиток, червона книжечка з Леніним, дорога йому. Депутат і стахановець, як і я. Промайнуло життя, пролетіло. Сліду немає, вже не знайдеш… Учора три години стояла в черзі за молоком – і мені не вистачило. Німецький пакунок в дім принесли з подарунками: крупа, шоколад, мило… Переможцям – від переможених. Мені німецького пакунка не треба. Ні-і-і… не взяла. (Перехрестилася.) Німці із собаками… на собаках шерсть блищить… Ідуть лісом, а ми – в болоті. У воді по горло. Жінки, дітки. І корови стоять разом із людьми. Мовчать. Корови, як люди, мовчать. Усе розуміють. Не хочу я німецьких цукерок і німецького печива! Де – моє? Моя праця? Ми так вірили! Вірили, що коли-небудь буде гарне життя. Почекай-потерпи… Отож почекай-потерпи… Усе життя по казармах, по гуртожитках, по бараках.

Ну, що ти вдієш? То й нехай… Усе можна пережити, крім смерті. Смерть не переживеш… Тридцять років Сашко на меблевій фабриці відтарабанив. Нагарувався. Рік тому провели його на пенсію. Годинник подарували. Але без роботи він не залишився. Люди йшли і йшли із замовленнями. Та-а-ак… А все одно був невеселий. Сумний. Голитися покинув. Тридцять років на одній фабриці, вважай, півжиття! Там уже дім рідний. Із фабрики йому й труну привезли. Багата труна! Уся блищала, а всередині в оксамиті. У таких тепер лише бандитів ховають і генералів. Усі руками мацали – небувала річ! Коли з барака труну виносили, посипали зерно на поріг. Так треба, щоб живим було легше залишатися. Наші старі звичаї… Поставили труну у дворі… хтось із родичів попросив: «Люди добрі, простіть». «Бог простить», – відповідали всі. А що прощати? Жили дружно, однією родиною. У тебе нема – я дам, у мене не стало – ти принесеш. Любили наші свята. Будували соціалізм, а тепер кажуть по радіо, що соціалізм закінчився. А ми… а ми залишилися…

Поїзди гудуть… гудуть… Чужі люди, що вам потрібно? Що? Однакової смерті немає… Я першого сина в Сибіру народила, дифтерит – хоп і задавив. Усе одно живу. Вчора до Сашка на могилку збігала, посиділа з ним. Розповіла, як Лізка плакала. Билася в труну головою. Кохання років не лічить…

Помремо… і все добре буде…

Про шепіт і крик… і захват

Маргарита Погребицька – лікар, 57 років

– Моє свято… Сьоме листопада… Велике, яскраве… Найяскравіше враження мого дитинства – військовий парад на Червоній площі…

Я в тата на плечах, а до руки в мене прив’язана червона кулька. У небі над колонами величезні портрети Леніна і Сталіна… Маркса… гірлянди й букети з червоних, блакитних, жовтих кульок. Червоний колір. Улюблений, найулюбленіший. Колір революції, колір пролитої в її ім’я крові… Велика Жовтнева революція! Це тепер: воєнний переворот… більшовицька змова… російська катастрофа… Ленін – німецький агент, а революцію зробили дезертири й підпилі матроси. Я затуляю вуха, не бажаю чути! Це вище за мої сили… Усе життя я прожила з вірою: ми найщасливіші, народилися в небаченій і прекрасній країні. Іншої такої країни немає! У нас є Червона площа, там, на Спаській вежі, б’ють куранти, за якими звіряють час у всьому світі. Так говорив мені тато… і мама, і бабуся… «День седьмого ноября – красный день календаря…» Перед цим ми довго не лягали спати, всією сім’єю робили квіти з паперу, вирізали з картону сердечки. Розмальовували. Уранці мама та бабуся залишалися вдома, готували святковий обід. Гості цього дня приходили обов’язково. Вони приносили в авосьці коробку з тортом і вино… Целофанових пакетів тоді ще не було… Бабуся пекла свої славнозвісні пиріжки з капустою та грибами, а мама «ворожила» над салатом «олів’є» і варила незмінний холодець. А я – з татом!

На вулиці безліч людей, на пальтах та піджаках усі мають червоні стрічки. Сяють червоні полотнища, грає військовий духовий оркестр. Трибуна з нашими вождями… і пісня: «Столица мира, Родины столица, / Сверкаешь ты созвездием Кремля, / Тобою вся вселенная гордится, / Гранитная красавица – Москва…» Хотілося увесь час кричати «Ура!» Із репродуктора: «Слава трудящимся Московского дважды ордена Ленина и Красного Знамени завода имени Лихачева! Ура, товарищи!» – «Ура! Ура!!» «Слава нашему героическому Ленинскому комсомолу… Коммунистической партии… Нашим славным ветеранам…» – «Ур-ра! Ура!!» Краса! Захоплення! Люди плакали, радість переповнювала… Духовий оркестр грав марші та революційні пісні: «Дан приказ ему на запад, / Ей в другую сторону./ Уходили комсомольцы/ На гражданскую войну…» Я знаю напам’ять слова всіх пісень, я нічого не забула, часто їх співаю. Співаю сама собі. (Тихо наспівує.) «Широка страна моя родная, / Много в ней лесов, полей и рек. / Я другой страны такой не знаю, / Где так вольно дышит человек…» Нещодавно знайшла у шафі старі платівки, зняла з антресолі патефон, весь вечір промайнув у спогадах. Пісні Дунаєвського та Лебедєва-Кумача – як ми їх любили! (Мовчить.) І ось я високо-високо. Це тато підіймає мене на руках… вище, ще вище… Настає найважливіший момент – зараз з’являться і загримлять бруківкою могутні тягачі із зачохленими ракетами, танки, й піде артилерія. «Запам’ятай це на все життя!» – намагається перекричати галас тато. І я знаю, що запам’ятаю! А дорогою додому ми зайдемо в магазин, і я отримую своє улюблене ситро «Буратіно». Цього дня мені дозволялося все: свищики, цукерки-півники на паличках…

Я любила нічну Москву… ці вогні… Коли мені було вже вісімнадцять років… вісімнадцять років! – я закохалася. Коли я зрозуміла, що закохана, я поїхала, ніколи не здогадаєтесь, куди я поїхала? Я поїхала на Червону площу, перше, що я захотіла – бути в ці хвилини на Червоній площі. Кремлівська стіна, чорні ялинки в снігу й засипаний кучугурами Александрівський сад. Я дивилася на все це й знала, що буду щасливою. Обов’язково буду!

А нещодавно ми з чоловіком були в Москві. І вперше… Уперше не пішли на Червону площу. Не вклонилися. Уперше… (На очах сльози.) Чоловік у мене вірменин, побралися ми студентами. У нього ковдра, а в мене розкладачка – так ми починали жити. Після закінчення Московського медінституту отримали розподіл у Мінськ. Усі мої подруги роз’їхалися хто куди: одна – в Молдову, інша – в Україну, хтось в Іркутськ. Тих, хто поїхав в Іркутськ, ми називали «декабристками». Країна одна – їдь, куди заманеться! Жодних кордонів тоді не було, віз і митниць. Чоловік хотів повернутися на Батьківщину. У Вірменію. «Поїдемо на Севан, побачиш Арарат. Спробуєш справжній вірменський лаваш», – обіцяв він мені. Але запропонували – Мінськ. І ми: «Давай в Білорусь!» – «Давай!» Це ж молодість, попереду ще стільки часу – здається, його на все вистачить. Приїхали в Мінськ, і тут нам сподобалося. Їдеш і їдеш: озера та ліси, партизанські ліси, болота та пущі, зрідка поля серед цих лісів. Наші діти тут виросли, в них улюблені страви – драники, білоруська мочанка. «Бульбу жарят, бульбу варят…» Вірменський хаш на другому місці… Але щороку всією родиною ми їздили в Москву. Аякже! Без цього я не могла жити, я повинна була походити по Москві. Подихати її повітрям. Чекала… Завжди з нетерпінням чекала на ці перші хвилини, коли поїзд підходив до Білоруського вокзалу, лунав марш, і серце стрибало від слів: «Товариші пасажири, наш поїзд прибув до столиці нашої Батьківщини – міста-героя – Москви!» «Кипучая, могучая, никем непобедимая,/ Москва моя, страна моя, ты самая любимая…» Виходиш з вагона під цю музику.

Що… де ми? Нас зустріло чуже, незнайоме місто… Вітер носив вулицями брудний папір, подрані газети, під ногами гуркотіли банки з-під пива. На вокзалі… й біля метро… Скрізь сірі ряди людей, усі щось продавали: жіночу білизну і простирадла, старе взуття й дитячі іграшки, сигарети можна було купити на штуки. Як у фільмах про війну. Я тільки там це бачила. На якомусь драному папері, картонних коробках просто на землі лежали ковбаса, м’ясо, риба. В одному місці все це накриває подертий целофан, а в іншому – ні. І москвичі це купували. Торгувалися. Плетені шкарпетки, серветки. Тут цвяхи, і тут же їжа, одяг. Мова українська, білоруська, молдавська… «Ми з Вінниці приїхали…» «А ми – з Бреста…» Багато жебраків… Звідки їх стільки? Каліки… як у кіно… У мене одне порівняння – як у старому радянському кіно. Неначе я фільм дивилася…

На Старому Арбаті, моєму улюбленому Арбаті, я побачила торгові ряди – з матрьошками, самоварами, іконами, фотографіями царя та його родини. Портрети білогвардійських генералів – Колчака, Денікіна і бюст Леніна… Матрьошки всіляких різновидів – «горбіматрьошки» та «єльциноматрьошки». Я не впізнавала своєї Москви. Що це за місто? Просто на асфальті, на якихось цеглинах сидів старий і грав на акордеоні. З орденами. Співав він воєнні пісні, біля ніг – шапка з монетками. Пісні наші улюблені: «Бьется в тесной печурке огонь, / На поленьях смола, как слеза…» Захотілося підійти… але його вже оточили іноземці… Почали фотографуватися. Щось йому кричали італійською, французькою та німецькою. Ляскали по плечах: «Давай! Давай!» Їм було весело, вони були задоволені. Аякже! Так нас боялися… а тепер… Ось! Купа мотлоху… імперія – пшик! Поряд із матрьошками та самоварами гора червоних прапорів і вимпелів, партійні та комсомольські квитки. І бойові радянські нагороди! Ордени Леніна та Червоного Прапору. Медалі! «За отвагу» і «За боевые заслуги». Торкаюся їх… гладжу… Не вірю! Не вірю! «За оборону Севастополя» й «За оборону Кавказу». Усе справжнє. Рідне. Радянська військова форма: мундири, шинелі… кашкети із зірочками… А ціни – в доларах… «Скільки?» – запитав чоловік і показав на медаль «За отвагу». – «За двадцять доларів продам. А, нехай, давай “штуку” – тисячу рублів». – «А орден Леніна?» – «Сто доларів…» – «А совість?!» – мій чоловік ладен був у бійку полізти. – «Ти що, з дуба впав? Із якої діри виліз? Предмети доби тоталітаризму». Так і сказав… Мовляв, це вже «залізяки», але іноземцям подобаються, у них зараз мода на радянську символіку. Ходовий товар. Я закричала… Покликала міліціонера… Я кричала: «Дивіться! Дивіться… А-а-а…» Міліціонер нам підтвердив: «Предмети доби тоталітаризму… до відповідальності притягаємо за наркотики та порнографію…» А партквиток за десять доларів – не порнографія? Орден Слави… або ось червоний прапор із портретом Леніна – за долари? Було таке відчуття, ніби ми стоїмо серед якихось декорацій. Нас розігрують. Ми кудись не туди приїхали. Я стояла і плакала. Італійці поруч міряли військові шинелі та кашкети з червоними зірочками. «Карашо! Карашо!» А ля рус…

Уперше я була в мавзолеї з мамою. Пам’ятаю, що йшов дощ, холодний, осінній дощ. Ми простояли в черзі шість годин. Сходинки… напівморок… вінки… Шепіт: «Проходьте. Не затримуйтесь». Крізь сльози я нічого не розгледіла. Але Ленін… мені здалося, що він світиться… Маленькою я переконувала маму: «Матусю, я ніколи не помру». – «Чому ти так гадаєш? – питала мама. – Усі вмирають. Навіть Ленін помер». Навіть Ленін… Я не знаю, як мені про все розповісти… А мені треба… я хочу. Я хотіла би говорити… говорити, але не знаю, з ким. Про що? Про те, якими ми були неймовірно щасливими! Тепер я в цьому абсолютно переконана. Зростали вбогими та наївними, але про це не здогадувалися й нікому не заздрили. До школи ми ходили з дешевими пеналами та ручками за сорок копійок. Улітку взуєш парусинові капці, натреш їх зубним порошком – гарно! Узимку – в гумових ботиках, мороз – ступні пече. Весело! Вірили, що завтра буде краще, ніж сьогодні, а післязавтра краще, ніж учора. У нас було майбутнє. І минуле. Усе в нас було!

Любили, безмежно любили Батьківщину – най-найкращу! Перший радянський автомобіль – ура! Неписьменний робітник винайшов секрет радянської нержавійки – перемога! А те, що цей секрет уже давно відомий усьому світові, ми потім дізналися. А тоді: першими полетимо через полюс, навчимося керувати північним сяйвом… повернемо в інший бік гігантські ріки… зросимо вічні пустелі… Віра! Віра! Віра! Щось вище за розум. Я прокидалася під звуки гімну замість будильника: «Союз нерушимый республик свободных / Сплотила навеки Великая Русь…» У школі ми багато співали… Я пам’ятаю наші пісні… (Наспівує.) «Отцы про свободу и счастье мечтали. / За это сражались не раз. / В борьбе создавали и Ленин, и Сталин / Отечество наше для нас…» Удома згадували… Наступного дня, як мене прийняли в піонери, вранці заграв гімн, я підхопилася й стояла на ліжку, доки гімн не закінчився. Піонерська клятва: «Я… вступаю в ряды… перед лицом своих товарищей… торжественно обещаю: горячо любить свою советскую Родину…» Удома було свято, пахло пирогами на мою честь. Із червоною краваткою я не розлучалася, прала і прасувала її щоранку, щоб жодних брижів. І навіть в інституті зав’язувала шарфик піонерським вузлом. Мій комсомольський квиток… лежить він у мене досі… Додала собі рік, щоб чимшвидше вступити до комсомолу. Я любила вулицю, там завжди працювало радіо… Радіо – це було наше життя, це все. Відчиниш вікно – ллється музика, й така музика, що встанеш і крокуєш по квартирі. Наче в шерензі… Може, це була тюрма, але мені було тепліше в цій тюрмі. Так ми звикли… Навіть у черзі досі стоїмо одне біля одного, якнайближче, аби разом. Ви помітили? (І знову тихо наспівує.) «Сталин – наша слава боевая, / Сталин – нашей юности полет, / с песнями, борясь и побеждая, / Наш народ за Сталином идет…»

І – так! Так! Так! Найбільша мрія – померти! Пожертвувати собою. Віддати. Комсомольська клятва: «Готова віддати своє життя, якщо воно знадобиться моєму народові». І це були не слова, нас так насправді виховали. Якщо вулицею йшла колона солдатів, всі зупинялися… Після Перемоги солдат був надзвичайною людиною… Коли я вступала до партії, я написала в заяві: «Із Програмою та Статутом ознайомлена та визнаю. Готова віддати всі сили, а якщо буде потрібно, то й життя своїй Батьківщині». (Уважно дивиться на мене.) А ви що про мене думаєте? Ідіотка, авжеж? Інфантильна… Мої деякі знайомі… Так вони відверто насміхаються: емоційний соціалізм, паперові ідеали… Так я в їхніх очах виглядаю. Тупа! Даун! Ви – інженер людських душ. Хочете мене розрадити? Письменник у нас – більше, ніж письменник. Учитель. Духівник. Це раніше, а зараз уже не так. Багато людей в церквах на службі стоїть. Тих, які глибоко вірують, мало, більшість стражденних. Як от і я… Із травмою… Я не за каноном вірю, а за серцем. Молитов не знаю, а молюся… Панотець у нас – колишній офіцер, все про армію проповіді читає, про атомну бомбу. Про ворогів Росії та масонські змови. А я інших слів хочу, зовсім інших слів… Не цих. А навколо тільки ці… Багато ненависті… Немає місця, де можна душею притулитися. Увімкну телевізор, і там те саме. Самі прокляття… Усі відмовляються від того, що було. Проклинають. Мій улюблений режисер Марк Захаров, тепер я його не так люблю і не вірю йому так, як раніше… Він спалив, це по телевізору показували, свій партквиток… Привселюдно. Це ж не театр! Це – життя! Моє життя. Хіба так можна з ним? Із моїм життям… Не треба цих шоу… (Плаче.)

Я не встигаю… Із тих я, хто не встигає… Із поїзда, який летів у соціалізм, всі швидко пересідають на поїзд, що несеться в капіталізм. Я запізнююсь… Насміхаються із «совка»: він і бидло, він і лох. Із мене насміхаються… «Червоні» – вже звірі, а «білі» – лицарі. Серце моє і розум – проти, на фізіологічному рівні не приймаю. Не впускаю в себе. Не можу, не здатна… Горбачова я вітала, хоча критикувала… Він був… тепер це зрозуміло, як і всі ми, він був мрійником. Прожектером. Можна сказати так. Але до Єльцина я була не готова… До реформ Гайдара. Гроші зникли в один день. Гроші… і наше життя… Усе миттєво знецінилося. Замість світлого майбутнього почали говорити: збагачуйтеся, любіть гроші… Вклоняйтеся звірові цьому! Увесь народ був до цього не готовий. Ніхто не мріяв про капіталізм, за себе точно скажу, що я не мріяла… Мені подобався соціалізм. Це були вже брежнєвські роки… «вегетаріанські»… «Людожерських» років я не застала. Співала пісні Пахмутової: «Под крылом самолета о чем-то поет зеленое море тайги…» Готувалася міцно дружити і будувати «блакитні міста». Мріяти! «Я знаю – город будет…», «здесь будет город-сад…» Любила Маяковського. Патріотичні вірші, пісні. Це дуже важливо було тоді. Дуже багато для нас значило. Ніхто мене не переконає, що життя дається лише для того, щоб смачно їсти та спати. А героєм є той, хто придбав щось в одному місці, а продав в іншому – на три копійки дорожче. Нам зараз це навіюють… Отже, дурнями були всі ті, хто віддав своє життя за інших. За високі ідеали. Ні! Ні! Стою вчора у крамниці до каси… Бабуся попереду рахує копійки в гаманці, перераховує, і зрештою купує сто грамів найдешевшої ковбаси… «собачої»… і два яйця. А я її знаю… вона все життя пропрацювала вчителькою…

Не можу я радіти цьому новому життю! Мені не буде в ньому добре, мені ніколи не буде добре самій. Самій-одній. А життя тягне, тягне мене на цю глину. На землю. Моїм дітям уже жити за цими законами. Я їм не потрібна, я кумедна. Усе моє життя… Перебирала нещодавно папери і натрапила на свій юнацький щоденник: перше кохання, перший поцілунок і цілі сторінки про те, як я люблю Сталіна й ладна померти, щоб його побачити. Нотатки божевільної… Хотіла викинути – не змогла. Сховала. Страх: тільки б вони нікому на очі не потрапили. Жартуватимуть, сміятимуться. Нікому не показала… (Мовчить.) Я пам’ятаю чимало речей, яких не поясниш при здоровому глузді. Рідкісний екземпляр, авжеж! Кожен психотерапевт потішився б… Чи не так!? Вам зі мною пощастило… (І плаче, і сміється.)

Запитайте… Ви повинні запитати, як це поєднувалося: наше щастя й те, що за кимось приходили вночі, когось забирали? Хтось зникав, хтось ридав за дверима. Я цього чомусь не пам’ятаю. Не пам’ятаю! А пам’ятаю, як цвів навесні бузок, і масові гуляння, дерев’яні тротуари, нагріті сонцем. Запах сонця. Сліпучі паради фізкультурників і сплетені з живих людських тіл і кольорів імена на Червоній площі: Ленін – Сталін. Я й мамі ставила це запитання…

Що пам’ятаємо ми про Берію? Про Луб’янку? Мама мовчала… Одного разу згадала, як улітку після відпустки вони з татом поверталися з Криму. Їхали Україною. Це тридцяті роки… колективізація… На Україні був великий голод – Голодомор. Мільйони померли… цілими селами помирали… Ховати було нікому… Українців вбивали за те, що вони не хотіли йти в колгоспи. Убивали голодом. Тепер я це вже знаю… Колись у них була Запорізька Січ, народ пам’ятав свободу… Там така земля – кілок устромиш, і виросте дерево. А вони помирали… здихали, як скотина. У них все забрали, до макової зернини вивезли. Оточили військами, як у концтаборі. Тепер я вже знаю… Я дружу на роботі з однією українкою, вона від бабусі своєї чула… як у їхньому селі мати сама одну дитину зарубала сокирою, щоб варити й годувати нею решту. Свою дитину… Це все було… Дітей із двору боялися випускати. Як котів і собак, виловлювали дітей. Черв’яків на городах копали та їли. Хто міг, повзли в місто, до поїздів. Чекали, що хтось їм кине шкоринку хліба… Солдати штурхали їх чобітьми, били прикладами… Поїзди мчали повз них, мчали на повній швидкості. Провідники зачиняли вікна, «задраювали» шторки. І ніхто ні про що ні в кого не запитував. Приїжджали до Москви. Привозили вино, фрукти, пишалися засмагою і згадували море. (Мовчить.) Я любила Сталіна… Довго його любила. Навіть тоді любила, коли почали про нього писати, що він був маленький, рудий, із усохлою рукою. Застрелив свою дружину. Розвінчали. Викинули з мавзолею. А я все одно його любила.

Я довго була сталінською дівчинкою. Дуже довго. Дуже… Так, це було! Зі мною… з нами… і без того життя я залишусь із порожніми руками. Без нічого… жебрачкою буду! Я пишалася нашим сусідом, дядею Ванею – герой! Він повернувся з війни без обох ніг. Їздив двором на дерев’яній саморобній колясці. Нази вав мене «моя Маргаритка», лагодив усім валянки та чоботи. П’яним співав: «Дорогие братишки-сестренки… / Я геройски сражался в бою…» Через кілька днів після смерті Сталіна приходжу до нього: «Ну що, Маргаритко, здох оцей…» Це він – про мого Сталіна! Я вихопила свої валянки: «Як ви смієте? Ви – герой! Із орденом». Два дні вирішувала: я – піонерка, отже, я повинна піти в енкаведе і розповісти про дядю Ваню. Зробити заяву. І це абсолютно серйозно… Отак! Як Павлік Морозов… Я могла донести й на свого батька… на матір… Я могла… Так! Я була готова! Повертаюся зі школи, а дядя Ваня п’яний валяється у під’їзді. Перевернувся зі своєю коляскою і не може підвестися. Мені стало його шкода.

І це я… Я сиділа, притиснута вухом до репродуктора, і слухала, як щогодини передавали бюлетень про здоров’я товариша Сталіна. І плакала. Усім серцем. Було! Це було! Був сталінський час… і були ми, сталінські люди… Моя мама – з дворянської родини. За кілька місяців до революції вона вийшла заміж за офіцера, згодом він воював у білій гвардії. В Одесі вони розлучилися – він емігрував із залишками розбитих денікінських частин, а вона не могла залишити паралізовану матір. Її забрали в чека як дружину білогвардійця. Слідчий, який вів справу, закохався в маму. Якось врятував… але змусив вийти за нього заміж. Після служби він повертався додому п’яний і бив її револьвером по голові. Потім кудись подівся. І ось ця моя мама… красуня… яка обожнювала музику, знала кілька мов, вона до нестями любила Сталіна. Погрожувала татові, якщо він чимось був незадоволений: «Піду в райком і скажу, який ти комуніст». А тато… Тато брав участь у революції… 37-го був репресований… Але його швидко звільнили, бо за нього заступився хтось із відомих більшовиків, хто знав його особисто. Поручився. Але в партії тата не поновили. Удар, який він не міг пережити. У тюрмі йому вибили зуби, проломили голову. Усе одно тато не змінився, залишився комуністом. Поясніть мені це… Вважаєте, нерозумні? Наївняк? Ні, це були розумні й освічені люди. Мама читала в оригіналі Шекспіра та Гете, а тато закінчив Тимірязівську академію. А Блок… Маяковський… Інеса Арманд? Мої кумири… мої ідеали… з ними я виросла… (Замислилася.)

Колись я вчилася літати в аероклубі. На чому ми літали, тепер дивуєшся: як ми живими залишилися!? Не планери, а саморобки – дерев’яні реєчки, обтягнені марлею. Керування – ручка і педаль. Зате, коли летиш, бачиш птахів, бачиш землю з висоти. Відчуваєш крила! Небо змінює людину… висота змінює… Розумієте, про що я? Я про те наше життя… мені шкода не себе – мені шкода всього того, що ми любили…

Усе чесно згадала… і не знаю навіть… Чомусь тепер соромно все це комусь розповідати…

Полетів Гагарін… Люди вийшли на вулицю, сміялися, обіймалися, плакали. Незнайомі люди. Робітники в спецівках просто із заводів, медики в білих шапочках, підкидали їх у небо: «Ми – перші! Наша людина в космосі!» Це не можна забути! Це було щось неймовірне, таке здивування. Я досі не можу спокійно слухати пісню: «И снится нам не рокот космодрома, / Не эта ледяная синева, / А снится нам трава, трава у дома. / Зеленая, зеленая трава…» Кубинська революція… Молодий Кастро… Я кричала: «Матусю! Татку! Вони перемогли! Віва Куба!» (Наспівує.) «Куба, любовь моя! / Остров зари багряной, / Песня летит над планетой, звеня, / Куба – любовь моя!» У школу до нас приходили ветерани боїв в Іспанії… Разом ми співали пісню «Гренада»: «Я хату покинул, пошел воевать, / Чтоб землю в Гренаде крестьянам отдать…» У мене над столом висіла фотографія Долорес Ібарурі. Так… ми мріяли про Гренаду… потім про Кубу… Через кілька десятків років інші хлопчики так само марили Афганістаном. Нас легко було обдурити. Але все одно… Все одно! Я цього не забуду! Я не забуду, як їхав на цілину весь наш десятий клас. Вони йшли колоною, з рюкзаками, над ними маяв прапор. У деяких за спиною гітари. «Оце – герої!» – думала я. Чимало з них потім повернулися хворими: на цілину вони не потрапили, а будували десь у тайзі залізницю, тягали на собі рейки по пояс у крижаній воді. Бракувало техніки… Їли гнилу картоплю, всі перехворіли на скорбут. Але вони були, ці юнаки та юнки! І була дівчинка, яка захоплено їх проводжала. Це – я! Моя пам’ять… Я її нікому не віддам – ані комуністам, ані демократам, ані брокерам. Вона – моя! Тільки моя! Я без усього можу обійтися: мені не треба багато грошей, дорогої їжі й модного одягу… шикарної машини… Ми на своїх «Жигулях» об’їздили весь Союз: я побачила Карелію… озеро Севан… і Памір. Це все була моя Батьківщина. Моя Батьківщина – СРСР. Я без багато чого можу прожити. Не можу тільки без того, що було. (Довго мовчить. Настільки довго, що я звертаюся до неї.)

Не бійтеся… Зі мною все гаразд… уже все гаразд… Сиджу наразі вдома… кішку погладжу, рукавички пов’яжу. Така проста дія, як в’язання, допомагає найліпше… Що втримало? До кінця я не дійшла… ні… Як лікар, я все уявляла… в усіх деталях… Смерть огидна, вона не буває гарною. Я бачила повішеників… В останні хвилини в них трапляється оргазм, або вони в сечі, в калі. Від газу людина синя… фіолетова… Одна ця думка для жінки жахлива. Жодних ілюзій про гарну смерть у мене не могло бути. Однак… тебе щось кинуло, під’юдило, змусило рвонутися. Ти в розпачливому ривку… є дихання і ритм… і є ривок… А там уже важко втриматися. Зірвати стоп-кран! Стоп! Я якось утрималася. Кинула білизняну мотузку. Вибігла на вулицю. Змокла під дощем, яка радість після всього змокнути під дощем! Як приємно! (Мовчить.) Я довго не розмовляла… Вісім місяців лежала в депресії. Розучилася ходити. Та зрештою встала. Навчилася ходити знову. Я є… знову я на твердому… Але мені було погано… мене проштрикнули, наче кульку… Про що це я? Досить! Ну, годі… (Сидить і плаче.) Годі…

Дев’яностий рік… У нашій мінській трикімнатній квартирі жило п’ятнадцятеро осіб, до того ж і немовля. Першими приїхали з Баку родичі чоловіка – сестра з родиною та його двоюрідні брати. Вони не в гості приїхали, вони привезли із собою слово «війна». Із криком увійшли в дім, зі згаслими очима… Це десь восени чи взимку… було вже холодно. Авжеж, восени вони приїхали, тому що взимку нас уже було більше. Узимку з Таджикистану… Із міста Душанбе приїхала моя сестра зі своєю родиною та батьками чоловіка. Саме так і було… Так… Спали скрізь, улітку спали навіть на балконі. І… не говорили, а кричали… як вони бігли, а війна штурханами наздоганяла. П’яти палила. А вони… всі вони, як і я, радянські… абсолютно радянські. Стовідсотково! Цим пишалися. І раптом – нічого цього немає. Ну, немає! Прокинулися вранці, глянули у вікно – уже вони під іншим прапором. В іншій країні. Уже – чужі.

Я слухала. Слухала. Вони говорили…

«…А який був час! Прийшов Горбачов… і раптом під вікнами – стрілянина. Господи! У столиці… в Душанбе… Усі сиділи біля телевізора й боялися пропустити останні новини. У нас на фабриці жіночий колектив був, здебільшого росіянки. Я питаю: «Дівчата, що буде?» – «Війна починається, вже росіян ріжуть». Через кілька днів одну крамницю вдень розбили, розтягли… другу…»

«…Перші місяці я плакала, а потім припинила. Сльози швидко закінчуються. Найбільше боялася чоловіків, і знайомих, і незнайомих. Затягнуть у будинок, в машину… «Красуню! Дівчино, давай по…мося…» Сусідську дівчинку однокласники зґвалтували. Таджицькі хлопці, яких ми знали. Її мати пішла до родини одного. “Навіщо сюди приїхала? – кричали на неї. – Тікай у свою Росію. Незабаром вас, росіян, тут взагалі не залишиться. В самих трусах втечете”».

«…Навіщо ми туди поїхали? За комсомольською путівкою. Будували Нурекську ГЕС, алюмінієвий завод… Я вивчала таджицьку мову: чайхана, піала, арик, арча, чинара… «Шураві» називали нас. Російські брати».

«…Мені сняться рожеві гори – цвіте мигдаль. А прокидаюся вся в сльозах…»

«…В Баку… Жили ми в дев’ятиповерховому будинку. Уранці вивели вірменські родини у двір… Усі навколо них зібралися, і скільки було людей, стільки підійшло до них, кожен чимось вдарив. Маленький хлопчик… років п’яти… він підійшов і вдарив дитячою лопаткою. Стара азербайджанка його погладила по голові…»

«…А наші друзі, вони теж були азербайджанці, але вони нас ховали у себе в підвалі. Закидали мотлохом, ящиками. Приносили вночі їжу…»

«…Уранці біжу на роботу – на вулицях трупи лежать. Валяються або сидять біля стіни, сидять, наче живі. Когось накрили дастарханом (скатертиною), а когось ні. Не встигли. Більшість лежали роздягнутими… І чоловіки, і жінки… Тих, які сиділи, тих не роздягали, адже їх не розігнути…»

«…Раніше я думав, що таджики – як діти, нікого не образять. За півроку, може, навіть менше часу минуло, Душанбе було не впізнати, й людей не впізнати. Морги переповнені. Уранці на асфальті, поки не затопчуть, згустки застиглої крові… як холодець…»

«…Цілими днями вони йшли повз наш будинок із плакатами: «Смерть вірменам! Смерть!» Чоловіки і жінки. Старі й молоді. Розлючений натовп, жодного людського обличчя. Газети були забиті об’явами: «Міняю трикімнатну квартиру в Баку на будь-яку квартиру в будь-якому місті Росії…» Свою квартиру ми продали за триста доларів. Як холодильник. А не продали би за ці гроші, могли б убити…»