Пармський монастир

Коли ескорт вибрався з яру, Фабріціо помітив, що маршал Ней десь зник, загін вів інший генерал, високий, щуплий, з суворим лицем і грізним поглядом.

Генерал цей був не хто інший, як граф д'А ***, той, хто 15 травня 1796 року звався лейтенантом Робером. Як би він радів зустрічі з Фабріціо дель Донго!

Перед очима Фабріціо уже давно не бризкало чорне груддя під градом гарматних ядер. А коли під'їхали до кірасирського полку й зупинились позаду, він почув, як картеч заторохтіла по панцирах. Кілька душ упало.

Сонце вже сідало, коли загін, вискочивши з глибини улоговини, видерся на положистий пагорб заввишки три-чотири фути і поїхав виораним полем. Фабріціо почув позаду дивний звук. Він обернувся й побачив, що четверо гусарів попадали разом із кіньми. Сам генерал теж звалився додолу, але підвівся на ноги, весь забризканий кров'ю. Фабріціо подивився на гусарів, троє билися в корчах, четвертий опинився під конем і гукав: «Витягніть мене, витягніть!» Вахмістр і троє гусарів позлазили з коней, щоб підсобити генералові, генерал, спираючись на плече ад'ютанта, спробував ступити кілька кроків. Він намагався відійти від свого коня, – той, лежачи на землі, несамовито бився в корчах.

Вахмістр підійшов до Фабріціо, і тієї хвилини наш герой почув, як позаду, над самим його вухом, хтось сказав:

– Тільки оцей-от ще здатний скакати.

І раптом він відчув, як його схопили за ноги, підтримуючи під пахви, підняли, посунули по кінських крижах і пустили. Фабріціо, ковзнувши, упав додолу.

Коня Фабріціо взяв за гнуздечку ад'ютант, з допомогою вахмістра генерал сів верхи й помчав учвал. Слідом поскакали всі шестеро вцілілих гусарів. Розлючений Фабріціо схопився на ноги й побіг слідом, вигукуючи:

– Ladri! Ladri! (Злодії! Злодії!)

Кумедно було гнатись за злодіями посеред поля бою.

Незабаром загін і генерал, граф д'А ***, пропали за рядами верб. До цих верб і добіг знавіснілий Фабріціо, зупинився перед глибоким ровом, перехопився через нього. Опинившись на тому боці, він знов заходився лаятись, побачивши, як за деревами, правда, вже далеченько, мигтіли генерал та його ескорт.

– Злодії! Злодії! – репетував він тепер по-французькому.

Нарешті він упав на землю край канави, ледь живий з утоми і голоду, в цілковитому розпачі – не стільки через те, що в нього відібрали коня, як через зраду товаришів. Якби цього гарного скакуна забрав ворог, Фабріціо не хвилювався б зовсім, але серце йому краяла думка, що його зрадили й пограбували друзі: вахмістр, якого він так полюбив, і гусари, яких мав за рідних братів. Думаючи про таку ницість, наш герой ніяк не міг заспокоїтися і плакав дрібними сльозами, припавши до стовбура верби. Він прощався з своїми прекрасними мріями про лицарську, високу дружбу, схожу на дружбу героїв «Визволеного Єрусалима». Смерть зовсім не страшна, коли довкола тебе геройські й ніжні душі, благородні приятелі, що потискають тобі руку в останню твою годину! Але як зберегти в душі святий запал, коли довкола самі підлі ошуканці? Як кожна обурена людина, Фабріціо все перебільшував.

За чверть години, помітивши вибухи ядер біля смуги дерев, у затінку яких він роздумував, хлопець отямився від своїх переживань. Він звівся на ноги і спробував зорієнтуватися. Попереду стелилися великі луки, скраю яких тягся широкий рівчак, обсаджений буйними вербами. Фабріціо здалося, ніби місцина ця йому знайома. Якась піхотна частина почала перебиратись через рівчак, виходячи на луки за чверть льє від нашого героя. «Я трохи не заснув тут, – сказав собі він. – Ще чого доброго, опинюся в полоні!» І він прудко рушив уздовж рівчака. Незабаром, розпізнавши мундири, він заспокоївся: полк був французький, і нема чого боятися, що його відріжуть від своїх. Щоб наздогнати солдатів, Фабріціо узяв праворуч.

Окрім моральної муки на думку, що його так підступно було обібрано й зраджено, тепер все дужче давалася взнаки мука фізична: він умирав з голоду. Пройшовши, точніше, пробігши хвилин десять, він, на превелику радість, побачив, як полк, що теж ішов дуже швидко, зупиняється і ніби займає позицію. За кілька хвилин він уже був серед солдатів.

– Чи не продасте мені шматок хліба, товариші?

– Ти ба! Він думає, що ми пекарі!

Цей ущипливий дотеп і дружний регіт, викликаний жартом, зовсім спантеличили Фабріціо. Виходить, війна – зовсім не той благородний і одностайний порив сердець, закоханих у славу, як він уявляв, начитавшись закликів Наполеона? Він опустився, вірніше, впав у траву і геть сполотнів. Солдат, який говорив з ним, зупинився за десять кроків, щоб протерти бойок рушниці хустиною, а потім підійшов до Фабріціо й кинув йому окраєць хліба. Побачивши, що він не підняв його, солдат відламав шматочок і встромив йому в рот. Фабріціо розплющив очі й мовчки заходився жувати хліб. Від кволості він не міг здобутись на слово, а коли нарешті отямився і пошукав очима солдата, щоб заплатити йому, довкола вже нікого не було. Навіть ті, хто, здавалося, щойно стояли біля нього, були вже за сто кроків і йшли колоною. Фабріціо механічно підвівся й рушив слідом. Він увійшов до лісу і, ледве тягнучи з утоми ноги, шукав, де б йому лягти, аж раптом, на велику радість побачив добре знайомого воза, коня і нарешті саму маркітантку, яка зустрілась була йому вранці. Налякана його виглядом, вона підбігла до нього.

– Ти можеш ще трохи пройти, лебедику? – запитала вона. – Ти що, поранений? А де ж твій красень кінь?

З цими словами вона підвела його до воза, потім, узявши під руки, висадила його на васажок. Герой наш, розбитий втомою, вмостився на воза й заснув глибоким сном.^[94]

Розділ четвертий

Ніщо не могло його збудити: ні рушничні постріли, що лунали біля самого воза, ні галоп коня, якого маркітантка щосили періщила батогом. Цілий день полк вірив у перемогу, а тепер, несподівано атакований цілою хмарою прусської кавалерії, відступав, точніше, тікав у бік Франції.

Полковник, гарний, чепурний молодий офіцер, що заступив убитого Макона, був зарубаний. Перебравши на себе командування, сивоголовий старий командир батальйону наказав полкові спинитися.

– Хай йому лихо! – сказав він солдатам. – За часів республіки втікали тільки тоді, коли вже не було іншої ради. Бороніть кожну п'ядь цієї землі, стійте на смерть! – вигукнув він і міцно вилаявся. – Ви захищаєте тут землю батьківщини, пруссаки хочуть її загарбати!

Візок спинився, і Фабріціо одразу прокинувся. Сонце зайшло давно, Фабріціо здивувався, що вже споночіло. Врізнобіч безладними гуртами тікали солдати. Це безладдя вразило нашого героя. Він помітив, що всі розгублені.

– Що сталося? – спитав він у маркітантки.

– Пусте! Розбили нас, голубчику! Прусська кавалерія січе нас, як капусту. Оце і все. Бовдур генерал гадав спершу, що це наші гусари скачуть… Нумо, вставай мерщій, підсоби мені посторонки зв'язати. Красуня порвала їх.

За десять кроків гримнули постріли. Наш герой, що спочив і почував себе досить бадьоро, сказав собі: «Власне, я по-справжньому ще не бився, цілісінький день тільки ескортував генералів».

– Я повинен битися! – заявив він маркітантці.

– Не хвилюйся! Битимешся, скільки тобі заманеться і навіть більше. Нам капець… Обрі, голубе! – гукнула вона капралові,^[95] що квапився мимо. – Позирай вряди-годи, де я, де мій віз.

– Ви зараз підете в бій? – запитав Фабріціо у капрала.

– Ні! Взую лаковані черевики й подамся на бал!

– Я з вами.

– Можеш узяти й цього юного гусара, – гукнула маркітантка. – Він хоч і буржуа, а зух.

Капрал мовчки йшов швидким кроком. Вісім-десять солдатів наздогнали його, і він повів їх до кремезного дуба, оточеного ожинником. Так само мовчки порозставляв їх на узліссі довгим цепом: кожний стояв принаймні за десять кроків од свого сусіда.

– Слухайте, хлопці! – нарешті озвався капрал, уперше порушивши мовчанку. – Не стріляти без команди. Пам'ятайте: у вас лише по три набої.

«Що ж усе-таки сталося?» – запитував себе Фабріціо. І коли нарешті залишився сам на сам з капралом, сказав:

– У мене нема рушниці.

– По-перше, мовчи! Йди он туди: кроків за п'ятдесят від узлісся знайдеш когось із наших, зарубаного шаблею. Зніми з нього рушницю й ладунку. Тільки дивись – не здумай узяти в пораненого! Бери в того, хто напевне вбитий. Та спіши, а то нарвешся на кулі своїх же.

Фабріціо побіг і скоро вернувся з рушницею й ладункою.

– Заряди рушницю і стань он за те дерево. Не забувай: без моєї команди не стріляти… А хай йому чорт! – вилаявся капрал, урвавши свої вказівки. – Він і рушниці не вміє набити!

Капрал допоміг Фабріціо зарядити рушницю і заговорив знов:

– Якщо ворожий вершник наскочить на тебе з шаблею, ти крутися навколо дерева, а стріляй лише впритул, коли він опиниться за три кроки від тебе: треба, щоб твій багнет майже торкався його мундира. Та покинь ти свою шаблю! – гукнув капрал. – Ще спіткнешся об неї і зариєш носом!.. Трясця його матері! Ну й вояків дають нам тепер! Сказавши це, він сам відчепив шаблю Фабріціо і з серцем пожбурив її геть.

– Ну ж бо, обітри хустиною кремінь у замку. Та ти хоч раз у житті стріляв з рушниці?

– Я мисливець.

– Слава тобі господи! – гукнув капрал, полегшено зітхаючи. – Головне – не стріляй без моєї команди!

І він пішов. Фабріціо раював. «Нарешті я битимуся по-справжньому, нищитиму ворогів! – думав він. – Сьогодні вранці по нас палили з гармат, а я тільки голову підставляв під ядра: безглузде заняття!»

Фабріціо з великою цікавістю озирався довкола. Незабаром зовсім близько від нього гримнуло кілька пострілів. Але команди стріляти не було, і він стояв, причаївшись, за стовбуром. Уже смеркло. Йому примарилося, ніби він у засідці на ведмежій облаві в Трамецінських горах, над Гріантою. Фабріціо згадався мисливський прийом: він дістав з ладунки набій і витягнув з нього кулю. «Якщо він з'явиться, треба вбити його наповал», – і наш герой шомполом забив другу кулю в рушницю. Раптом він почув біля самого свого дерева два постріли, і в ту ж мить побачив синьомундирного вершника, який вихопився конем справа і поскакав повз нього ліворуч. «Він ще не за три кроки від мене, – сказав собі Фабріціо, – але я не схиблю, я певен». Поводячи дулом рушниці, Фабріціо старанно цілився і нарешті натиснув курок. Вершник упав разом з конем. Нашому героєві ще ввижалося, ніби він на полюванні, і він весело побіг до вбитого звіра. Він уже був зовсім близько від ворога, видно, смертельно пораненого, як раптом з неймовірною швидкістю прискакало ще два пруссаки, вимахуючи над його головою шаблями. Фабріціо щодуху припустив до лісу і, щоб легше було бігти, кинув рушницю. Пруссаки були вже за три кроки від нього, коли він домчав до молодого дубняка на узліссі. Ці дубки з прямими рівними стовбурами, завтовшки з руку, на хвильку затримали кавалеристів, але пруссаки зуміли проїхати і погналися за Фабріціо галявиною. Вони знов мало не наздогнали його, але шлях їм перепинила купа грубезних дерев, а Фабріціо гайнув між стовбурами. І тут назустріч йому гримнув рушничний залп, стріляли так близько, що спалахами мало не обсмалило йому обличчя. Він пригнув голову і, коли звів її, побачив перед собою капрала Обрі.

– Одного убив? – спитав він Фабріціо.

– Так, але загубив рушницю.

– Дарма, рушниць тут навалом. А ти все-таки молодець, хоч здаєшся дурнем, день у тебе не пропав марно. Зате он ті роззяви маху дали і проґавили двох, що гналися за тобою, а вони ж були у них перед самим носом. Я їх не помітив. Ну, гаразд. А зараз берімо ноги на плечі, полк десь недалеко, за десять хвилин знайдемо. До речі, тут є непоганий моріжок, на ньому зручно зібратися і залягти півколом.

Так говорячи, капрал швидко йшов на чолі загону з десяти чоловік. За двісті кроків справді трапився великий моріг; ступаючи по траві, вони зустріли пораненого генерала, якого несли ад'ютант і служник.

– Дайте мені чотирьох людей, – сказав він капралові кволим голосом. – Хай віднесуть мене до лазарету, – в мене нога роздроблена.

– Іди до…! – крикнув капрал. – І ти, і всі ваші генерали! Всі ви сьогодні зрадили імператора.

– Що?! – люто гаркнув генерал. – Ти не виконуєш моїх наказів?! Та ти знаєш, з ким розмовляєш? Я граф Б***, генерал, командир вашої дивізії! – і так далі і тому подібне. Він ще довго репетував.

Ад'ютант кинувся до солдатів. Капрал багнетом штрикнув його в руку біля плеча і швидко рушив далі зі своїми підлеглими.

– Бодай вам усім руки-ноги потрощило! Зграя пройдисвітів! Усі генерали продалися Бурбонам^[96] і зрадили імператора!

Фабріціо з подивом слухав таке страхітливе звинувачення.

Близько десятої вечора маленький загін приєднався до полку біля входу в село з кількома вузенькими вуличками. Проте Фабріціо помітив, що капрал Обрі уникав розмовляти з офіцерами.

– Тут ніяк не пройти! – вигукнув капрал.

Усі вулиці були забиті піхотою, кавалерією, а головне артилерійськими передками та фургонами. Капрал Обрі звертав то в ту, то в ту, то в ту вуличку, але щоразу за двадцять кроків уже годі було пробитися. Лихі окрики й лайка стрясали повітря.

– І тут командує якийсь запроданець! – вигукнув капрал. – Якщо у ворога стане кебети оточити село, всіх нас переловлять як собак. Гайда за мною, хлопці!

Фабріціо озирнувся: з капралом ішло тепер лише шестеро солдатів. Розчиненою брамою вони ввійшли в загороду, з загороди – в стайню, а звідти через хвіртку – до саду. Якийсь час вони блукали навмання то туди, то сюди, нарешті перебрались через живопліт і опинилися в гречанищі. За неповні півгодини простуючи на крик і галас, вони знову вийшли на битий шлях, але вже за селом. Кинута зброя купами валялася в придорожніх ровах. Фабріціо вибрав собі рушницю. Але шлях, хоч який широкий, був такий забитий втікачами й возами, що за півгодини капрал і Фабріціо просунулися ледве кроків п'ятсот. Казали, що цей шлях веде до Шарлеруа.^[97] На сільській дзвіниці вибило одинадцяту.

– Гайда знову полем! – гукнув капрал.

Тепер загін складався лише з трьох солдатів, Фабріціо та капрала. Не встигли відійти від битого шляху на чверть льє, як один солдат гукнув:

– Далі несила!

– І мені також! – сказав другий.

– Отакої! Усім нам важко, – зауважив капрал. – Але слухайте мене, і все буде гаразд.

Він помітив кілька дерев, що росли на межі посеред великого лану.

– Під дерева! – скомандував він. А коли підійшов до дерев, додав: – Лягайте тут і не галасуйте. Але перед сном треба було б підкріпитися. Хто має хліб?

– Я, – озвався один солдат.

– Давай сюди, – владно звелів капрал.

Він покраяв хліб на п'ять куснів і собі взяв найменший.

– Хвилин за п'ятнадцять перед світанням, – сказав він, жуючи хліб, – наскочить ворожа кавалерія. Треба стерегтися, щоб нас не порубали. Якщо від кавалерії тікатимеш сам-один такою відкритою рівниною – тобі капут, а вп'ятьох можна врятуватися. Тримайтеся дружно при мені, стріляйте лише впритул, і я обіцяю привести вас завтра надвечір у Шарлеруа.

За годину перед світанням капрал збудив свій загін і звелів перезарядити рушниці всім. З битого шляху, як і раніше, долітав гук, що не втихав цілу ніч. Здавалося, віддалік реве водоспад.

– Тікають, наче барани, – простодушно сказав Фабріціо капралові.

– Замовкни, шмаркачу! – обурено гукнув капрал.

А троє солдатів – уся його армія – глянула на Фабріціо так, ніби почули блюзнірство. Він зневажив націю.

«Це вже чортзна-що! – думав наш герой. – Я помітив це ще раніше, у віце-короля в Мілані. Вони ніколи не тікають! О ні! Французам не можна казати правди, якщо вона зачіпає їхнє марнославство. А мені начхати, що вони світять на мене такими злими очима. І я їм це доведу».

Загін рушив у дорогу, як і раніше, тримаючись за п'ятсот кроків від потоку втікачів, що ринув битим шляхом. На відстані одного льє від місця ночівлі капрал і його загін перетнули путівець, що виходив на битий шлях, де покотом спали солдати. За сорок франків Фабріціо купив тут доброго коня, а серед зброї, що валялася скрізь, ретельно вибрав собі довгу пряму шаблю.

«Це буде найкраще, раз кажуть, що треба колоти, а не рубати», – думав він.

Так озброївшись, він пустив коня галопом і незабаром наздогнав капрала, що встиг відійти далеко вперед.

Звівшись на стременах і піднявши лівою рукою шаблю, він заявив, озираючи четвірку французів:

– Ці люди тікають дорогою, ніби отара баранів… ніби отара наполоханих баранів.

Слово барани Фабріціо вимовляв з притиском, але його товариші вже зовсім забули, як годину тому це слово їх розсердило. Тут виявилася різниця між італійцями і французами. Французи щасливішої вдачі, вони ковзають по поверхні подій і не таять образи.

Своїм натяком на баранів Фабріціо, треба сказати, залишився дуже задоволений. Загін рухався полем, гомоніли про всяку всячину. Відмахали ще два льє, капрал усе дивувався, чому не показується ворожа кавалерія. Він сказав Фабріціо:

– Наша кавалерія – ти. Скачи он до тієї халупи на белебні й запитай у господаря, чи не дасть він нам поснідати за плату. Не забудь сказати, що нас лише п'ятеро.

Якщо він завагається, дай йому п'ять франків завдатку зі своїх грошей. Не турбуйся: після сніданку ми грошики відберемо.

На обличчі капрала, коли Фабріціо зиркнув на нього, був вираз такої незворушної поважності, навіть своєрідної моральної переваги, що наш герой послухався. Все відбувалося так, як передбачив головнокомандуючий, тільки Фабріціо умовив товаришів не відбирати в селянина тих п'яти франків, які дав йому авансом.

– Це мої гроші, – заявив Фабріціо, – я плачу не за вас, а за себе: тут дали вівса моєму коневі.

Фабріціо так погано говорив по-французькому, що його товаришам причулася зверхність у його словах. Це їх дійняло до живого, і вони почали виношувати думку наприкінці дня провчити його, викликавши на дуель. Він здавався їм чужаком, білою вороною, і це їх дратувало. Зате Фабріціо все більше проймався прихильністю до них.

Вони йшли дві години мовчки, та раптом капрал глянув па шлях і радісно вигукнув:

– Наш полк іде!

Усі кинулися до битого шляху. Але, на жаль, біля орла на держаку було чоловік двісті, не більше. В юрбі Фабріціо угледів маркітантку: очі в неї були червоні, вона чвалала пішки і час від часу схлипувала, її воза й Красуню Фабріціо так ніде і не побачив.

– Пограбували, занапастили, обікрали! – закричала маркітантка, зустрівшись поглядом з нашим героєм.

Фабріціо мовчки спішився; взяв за вуздечку коня і сказав маркітантці:

– Сідайте.

Умовляти її не довелося.

– Підкороти стремена, – сказала вона.

Вмостившись у сідлі, вона заходилася розповідати Фабріціо, яка халепа спіткала її минулої ночі. Після безконечно довгої оповіді, що її з почуття ніжної дружби наш герой слухав дуже уважно, хоча нічого в ній не второпав, маркітантка додала:

– Подумати лишень, адже мене пограбували, побили й розорили французи.

– Як? Французи? А я думав – пруссаки! – вигукнув Фабріціо з простодушним виглядом, що надавав його гарному, але серйозному і блідому личку дитячої чарівності.

– Який же ти ще дурненький! – сказала маркітантка, усміхаючись крізь сльози. – А все ж ти дуже милий.

– Та ще й неабиякий зух – ухекав пруссака, – додав капрал Обрі. Серед загальної веремії він випадково опинився біля коня, яким їхала маркітантка.

– Тільки гордій він! – додав Обрі.

Фабріціо досадливо махнув рукою.

– А як твоє прізвище? – спитав капрал. – Може, доведеться подати рапорт, то я згадаю й тебе.

– Моє прізвище Вазі, – трохи затинаючись, відповів Фабріціо, – тобто ні – Було, – похопився він.

Прізвище Було значилося в подорожній, яку дала йому тюремниця в Б. Починаючи вже дещо метикувати і менше дивуватися всьому, що відбувалося довкола, він позавчора дорогою добре затямив це ім'я. Окрім подорожньої гусара Було, він пильно зберігав італійський паспорт, за яким мав право на шляхетне прізвище Вазі, продавця барометрів. Коли капрал звинуватив його в гордині, він трохи був не бевкнув: «Я – гордий? Я, Фабріціо Вальсерра, маркезіно дель Донго, що згодився носити прізвище якогось Вазі, торговця барометрами!»

Поки він міркував і подумки казав собі: «Треба добре запам'ятати: моє ім'я – Було, а то не уникнути мені в'язниці, якою загрожує мені доля», капрал і маркітантка перекинулись кількома зауваженнями щодо його особи.

– Не гнівайтесь, я питаю не з простої цікавості, – промовила маркітантка, переставши раптом тикати йому. – Я вам хочу добра. Признайтеся, хто ви такий насправді?

Відповів Фабріціо не зразу. Він думав про те, що навряд чи знайде вірніших друзів, ладних допомогти йому доброю порадою, а йому так потрібна добра порада. «Ми незабаром ввійдемо в фортецю, комендант захоче довідатись, хто я такий, і мене посадять за ґрати, якщо з моєї відповіді побачать, що в четвертому полку гусарів я нікого не знаю, хоча й ношу мундир цього полку». Кому-кому, а Фабріціо, австрійському підданцеві, було добре відомо, як багато важить паспорт. Навіть його рідні, родовиті дворяни, святенники та ще прибічники переможців, разів двадцять мали халепу через паспорт. Тому запитання маркітантки не образило Фабріціо. Підшукуючи французькі слова, щоб розтлумачити все зрозуміліше, він відповів не відразу, а зацікавлена маркітантка додала, щоб заохотити його:

– Капрал Обрі і я дамо вам добру пораду, як поводитися.

– Я не маю сумніву в цьому, – відповів Фабріціо. – Мене звати Вазі, я генуезець. Моя сестра, відома в Генуї красуня, вийшла заміж за французького капітана. Мені лише сімнадцять років, і сестра запросила мене пожити в неї, щоб подивитися Францію і трохи обтесатися. В Парижі я вже її не застав і, довідавшись, що вона супроводжує військо, приїхав сюди. Я шукав її скрізь і не міг знайти. Мій акцент здався солдатам підозрілим, і мене заарештували. Гроші тоді в мене водилися, я сунув жандармові золотого, і він дав мені чужу подорожню, мундир і сказав: «Тікай! Але дай слово, що ніколи не назвеш мого імені».

– А як його звати? – спитала маркітантка.

– Я ж присягнувся! – відповів Фабріціо.

– Він має рацію, – втрутився капрал. – Звісно, той жандарм пройдисвіт, але наш товариш не повинен виказувати його. А як звати капітана, чоловіка твоєї сестри? Ми можемо розшукати його, якщо знатимеш прізвище.

– Тельє, капітан четвертого гусарського полку, – відповів наш герой.

– Виходить, тебе підвів акцент? – якось лукаво запитав капрал. – Солдати подумали, що ти шпигун?

– Авжеж. Яке паскудство! – вигукнув Фабріціо, світячи очима. – Це я шпигун! Коли я люблю імператора і французів! Ця образа обурює мене найбільше!

– Помиляєшся, образи тут нема. Нічого дивного, що солдати засумнівалися, – поважно заперечив капрал.

І він повчальним тоном розтлумачив, що в війську кожен повинен належати до якоїсь частини й носити її мундир, інакше подумають, що ти шпигун. Шпигунів ворог підсилає безліч, у цій війні кругом запроданці. З очей Фабріціо спала полуда. Хлопець уперше зрозумів: він сам винний у всьому, що сталося з ним за останні два місяці.

– Стривай, хай він усе розповість сам, – втрутилась маркітантка, чия цікавість розпалилася ще дужче.

Фабріціо послухався. Коли він закінчив розповідь, маркітантка поважно сказала капралові:

– Власне, він ще хлопчак і ніякий не вояк. А після того, як нас зрадили й розколошматили, нам тепер сутужно буде на цій війні. Ляже він тут кістками. А навіщо? Gratis pro deo,^[98] чи що?

– Та він навіть не уміє набити рушниці, – додав капрал, – ні на дванадцять темпів, ні вільно. Адже це я сам забив шомполом кулю, якою він коцнув пруссака.

– До того ж він показує кожному зустрічному свої гроші, – додала маркітантка. – Обдеруть догола, як тільки нас не буде з ним.

– Якийсь вахмістр, – підхопив капрал, – затягне до себе в ескадрон, щоб випивати за його гроші, а там, чого доброго, й ворог завербує, – адже кругом самі запроданці. Перший-ліпший скомандує йому іти слідом, і він піде. Найкраще йому до нашого полку записатися.

– Ні, будь ласка, капрале! – гукнув Фабріціо. – Конем куди зручніше, ніж пішки. До того ж я не вмію набити рушниці, а ви самі бачили – вершник з мене непоганий.

Цією промовою Фабріціо вельми пишався.

Не будемо переказувати довгу суперечку між капралом і маркітанткою щодо подальшої долі нашого героя. Фабріціо зауважив, що вони в цій суперечці не раз повторювали всі подробиці його пригод: як запідозрили його солдати, як жандарм продав йому подорожню й мундир, як учора опинився він у маршальському почті, як побіжно побачив імператора, як поцупили в нього коня тощо.

З чисто жіночою цікавістю маркітантка все поверталась до обставин крадіжки купленого за її допомогою доброго скакуна.

– То ти відчув, як тебе за ноги схопили, тихенько підняли, пронесли над хвостом твого коня і посадили на землю?

«Навіщо торочити без кінця те, що усім добре відоме?» – думав Фабріціо. Він ще не знав, що прості французи саме в такий спосіб доходять якоїсь ради.

– Скільки ти маєш грошей? – зненацька спитала в нього маркітантка.

Фабріціо відповів без запинки, переконаний у великодушності цієї жінки, – ось що вигідно відрізняє Францію.

– Залишилося біля тридцяти наполеондорів і вісім чи десять п'ятифранкових екю.

– Тоді ти вільний птах! – вигукнула маркітантка. – Кидай це розбите військо, повертай праворуч, виберися на перший-ліпший путівець, поганяй коня і скачи якнайдалі від армії. Принагідно купи собі цивільний одяг. Як відмахаєш вісім-десять льє та побачиш, що довкола жодного муштрованого, їдь поштовими до якогось містечка, відпочинь там тиждень, попоїж біфштексів. Тільки не бевкни нікому, що ти був у війську, жандарми схоплять тебе як дезертира, а ти хоч і славний хлопчина, але ще не досить метикований, щоб замовляти жандармам зуби. Як тільки знов одягнешся в цивільне, порви на клапті подорожню й назвися своїм справжнім прізвищем – Вазі. А що йому казати, звідки він приїхав? – звернулася вона до капрала.

– З Камбре на Шельді, це чудове містечко, може, чув? Там ще є собор і пам'ятник Фенелонові.^[99]

– Слушно, – сказала маркітантка. – Дивись – нікому ні слова, що ти був у битві, не пробалакайся про Б. і жандарма, який продав тобі солдатську подорожню. А закортить вернутись до Парижа, їдь спершу до Версаля^[100] і пройди з того боку через заставу і то пішки, ніби вертаєшся з прогулянки. Золоті свої заший у черес штанів, а головне, при купівлі чогось, не показуй усіх грошей: діставай стільки, скільки треба заплатити. Прикро мені, що тебе живцем облуплять і пустять голого. А що робитимеш без грошей? Ти ж собі ради не даси, – і так далі і тому подібне.

Довго ще торохтіла добра маркітантка. Капрал кивками схвалював її поради, не встигаючи вставити бодай слово. Зненацька юрми, що сунули битим шляхом, спершу додали ходи, потім метнулися ліворуч через придорожній рівчак і щодуху кинулись тікати.

– Козаки! Козаки! – кричали з усіх боків.

– Бери назад свого коня! – заволала маркітантка.

– Боже борони! – сказав Фабріціо. – Скачіть, рятуйтеся, я вам його дарую. Хочете, дам грошей на нового воза? Половина того, що маю, ваша.

– Кажу тобі, бери свого коня! – гнівно кричала маркітантка і хотіла була спішитися. Фабріціо вихопив шаблюку.

– Тримайтеся міцно! – гукнув він, двічі-тричі плазом ударив шаблею коня, і він галопом подався слідом за втікачами.

Герой наш поглянув на шлях. Тільки що тут простувало кілька тисяч людей, лава за лавою, як селяни в церковній процесії. Після крику «козаки» дорогу немов вимели, втікачі покидали на землю ківери, рушниці, шаблі та іншу амуніцію. Вражений Фабріціо звернув праворуч на пагорб, що підносився на дванадцять-тринадцять футів, обвів поглядом битий шлях і рівнину, але не побачив і сліду козаків.

«Ці французи якісь диваки! – подумав він. – Оскільки мені все одно йти праворуч, то найкраще рушити негайно, – сказав він собі. – Мабуть, є ж якась причина, коли вони всі кинулись навтікача».

Фабріціо підібрав кинуту рушницю, перевірив, чи набита вона, підсипав на полицю пороху, почистив кремінь, потім вибрав собі повну ладунку і ще раз оглянувся довкола. Серед рівнини, недавно такої людної, він був сам-один. Ген у далечині, поступово зникаючи за деревами, все ще мчали не озираючись утікачі. «Чудасія, та й годі!» – думав він. І, згадавши, як учора вчинив капрал, сів на землю серед пшеничного лану. Маючи надію побачити своїх приятелів – маркітантку та капрала Обрі, Фабріціо вирішив триматись дороги.

Сидячи на лану, він порахував гроші: виявляється, в нього залишилося не тридцять золотих, як він гадав, а тільки вісімнадцять. Проте в нього зберігалися про запас ще дрібні діаманти, які він засунув за підшивку свого гусарського чобота в кімнаті тюремниці того ранку, коли покидав її дім. Він старанно сховав золото і знову задумався над причиною такої раптової втечі.

«Може, це лиха прикмета для мене?» – думав він. Та найбільше Фабріціо побивався тим, що не запитав у капрала Обрі, чи справді він брав участь у битві. Йому здавалося, що брав, і якби він переконався в цьому, то почував би себе найщасливішою людиною.

«А проте, – думав він, – у битві я був під іменем якогось в'язня, у мене в кишені його подорожня, ба навіть гірше – на мені його мундир. Для мого майбутнього це фатальна призвістка. Що сказав би абат Бланес? А той бідолаха Було сконав у тюремній камері! Все це лиховісні прикмети; напевне, доля готує мені в'язницю!»

Щоб довідатись, чи справді гусар Було був винний, Фабріціо віддав би все на світі. Він став пригадувати: здається, тюремниця казала йому, що за ґрати гусар потрапив не лише за крадіжку столового срібла, а ще й за те, що вкрав селянську корову й побив її господаря. Фабріціо не мав сумніву, що його також колись ув'язнять за такий самий злочин, як гусара Було. Він згадав про свого приятеля, абата Бланеса. От би порадитися з ним! Потім згадав, що ні разу не писав тітці, відтоді як покинув Париж. «Сердешна Джіна!» – подумав він, і на очах у нього забриніли сльози. Зненацька почув позаду шерех: якийсь солдат, розгнуздавши трьох коней, пустив їх попасти на лан. Коні, мабуть, були дуже голодні. Фабріціо схопився, як куріпка. Солдат сторопів. Помітивши його збентеження, наш герой захотів удати з себе справжнього гусара.

– Один із цих коней мій, сучий сину! – гукнув він. – Ну та гаразд, я дам тобі п'ять франків за те, що ти привів його сюди.

– Ти що, кепкуєш з мене? – сказав солдат.

З відстані шести кроків Фабріціо прицілився в нього.

– Віддавай коня, а то пристрелю!

Рушниця була в солдата за плечима, він потягнувся рукою, щоб зняти її.

– Як ворухнешся, тут тобі й капець! – гукнув Фабріціо й кинувся до солдата.

– Гаразд, давай п'ять франків і забирай коня, – буркнув солдат, з жалем озираючи безлюдний шлях.

Лівою рукою тримаючи напереваги рушницю, Фабріціо правою кинув йому три п'ятифранкові монети.

– Злазь, якщо дорожиш своєю шкурою… Загнуздай вороного й забирайся геть з двома іншими… Опинатимешся – дістанеш кулю.