Зоряні миті людства. Новели (збірник)

Марієнбадська елегія

Ґете між Карлсбадом і Веймаром, 5 вересня 1823 року

5 вересня 1823 року по дорозі з Карлсбада на Еґер повільно котилася дорожня карета: ранок здригався вже по-осінньому холодний, неприязний вітер провівав поля з уже зібраним урожаєм, але над широкими краєвидами ще напиналося синє небо. У кареті сиділо троє чоловіків: фон Ґете, таємний радник великого герцога Саксонсько-Веймарського (саме отак, пишаючись, записували Ґете в списку пацієнтів у Карлсбаді) і двоє його вірних супутників: старий слуга Штадельман і секретар Джон, чия рука в новому сторіччі записувала вперше майже всі вірші Ґете. Жоден з них не казав ані слова, бо після виїзду з Карлсбада, де молоді жінки та дівчата, проводжаючи, тиснулися з поцілунками та вітаннями, вуста пристаркуватого чоловіка вже не розтулялися. Він незворушно сидів у кареті, тільки зосереджений, занурений у душу погляд свідчив про внутрішній рух. На першій станції, де міняли коней, обидва супутники бачили, як Ґете поспіхом записував олівцем слова на якомусь випадковому аркуші паперу, і така сцена повторювалася всю дорогу до Веймара, і під час їзди, і на станціях. У Цвотау, тільки-но прибувши туди, в замку Гартенберґ наступного дня, в Еґері, а далі в Поснеку – всюди він похапцем записував те, що спершу було продумане в труській дорожній кареті. А в щоденнику лише лаконічно згадано: «Редагував вірш» (6 вересня), «У неділю писав вірш далі» (7 вересня), «По дорозі ще раз проглянув вірш» (12 вересня). У Веймарі, в пункті призначення, вірш уже дописано, і цей вірш – не що інше, як Марієнбадська елегія, найважливіший, особисто найінтимніший, а тому ще й улюблений вірш старечих літ Ґете, його героїчного прощання і звитяжного нового початку.

«Щоденник душевного стану» – так одного разу назвав Ґете цей вірш у розмові, і, мабуть, жоден аркуш щоденника його життя не такий відвертий і ясний своїм походженням та формуванням, як цей документ його найпотаємніших почуттів, який трагічно запитує і трагічно нарікає; жоден ліричний вилив його юних літ не виник отак безпосередньо з конкретного приводу і події, в жодному творі ми не маємо змоги бачити, як він поставав отак рядок за рядком, строфа за строфою, година за годиною, як у цій «дивовижній пісні, що опановує нас», у цьому найглибшому, найзрілішому, справді по-осінньому розжевреному пізньому вірші сімдесятичотирирічного чоловіка. І водночас цей «витвір украй палкого стану», як Ґете охарактеризував його Еккерману, свідчить про найпіднесеніше смирення перед формою: отак відкрито й водночас таємниче найвогненніша мить життя обернулась у поетичну побудову. Ще й нині, через понад сотню років, на тому чудовому аркуші галузистого і бурхливого життя Ґете та мить не зів’яла й не потьмяніла, і цей день, 5 вересня, ще цілі сторіччя зберігатиметься, нестертий, у пам’яті та почуттях прийдешніх німецьких поколінь.

На тому аркуші, в тому вірші, в тій людині тієї миті променилася рідкісна зоря відродження. В лютому 1822 року Ґете пережив найтяжчу хворобу, невідступна гарячка струшувала тіло, багато годин поспіль видавалося, ніби свідомості, а водночас і самого поета вже немає. Лікарі, що не бачили ніяких виразних симптомів і лише відчували небезпеку, були безпорадні. Але хвороба зненацька, як прийшла, так і зникла: в червні Ґете поїхав у Марієнбад цілком зміненим чоловіком, бо мало не видавалося, що той напад хвороби був лише симптомом душевного омолодження, «нової статевої зрілості»; замкнений, затверділий педантичний чоловік, у якому поетичне майже зашкарубнуло до вченості, через кілька десятиріч уже знову всім єством дослуховується до почуттів. Музика «розгортає його», як казав Ґете, він навряд чи може грати на роялі, бо на очі йому майже одразу навертаються сльози, а надто тоді, коли чує, як на роялі грає така гарненька жіночка, як Шимановська; він шукає молодості в найглибшому інстинкті, і товариші з подивом дивляться, як сімдесятичотирирічний чоловік до півночі базікає з жінками, бачать, як він, після багаторічної перерви, знову стає до танцю, причому йому, як гордо розповідає він, «під час зміни дам у руки дістаються здебільшого найгарніші діти». Його застигле єство наче дивом розтануло того літа, і, хоч яка тепер тріснута його душа, вона піддається владі давнього чарівника, вічної магії. Щоденник зрадливо повідомляє про «милі сни», які всякчас пробуджують у ньому «давнього Вертера»; жіноча близькість надихає його на віршики, жартівливі ігри та підсміювання, як і тоді, коли півсторіччя тому він поводився так із Лілі Шенеман. Але у виборі жінки він ще невпевнено вагається: спершу звертає свої вже одужалі почуття до вродливої Полін, а потім до дев’ятнадцятирічної Ульріке фон Левецов. П’ятнадцять років тому він любив і шанував її матір і вже рік суто по-батьківському жартує з «донечкою», але тепер прихильність виростає до пристрасті, ще однієї хвороби, яка опановує всю його істоту і глибше струшує у вулканічному світі почуттів, ніж будь-яке переживання за багато років. Сімдесятичотирирічний чоловік захоплюється, наче хлопчисько: тільки-но почувши на променаді сміхотливий голос, він кидає роботу і квапиться без капелюха і ціпка до веселої дитини. Але й залицяється до неї, наче юнак, наче чоловік: відбувається гротескна театральна вистава, ледь сатирична у своєму трагізмі. Потай порадившись із лікарем, Ґете звіряється найдавнішому зі своїх супутників, великому герцогові, з проханням, чи не міг би він для нього попросити в пані Левецов руки її доньки Ульріке. Великий герцог, пригадавши багато безумних спільних жіночих ночей за п’ятдесят років, мабуть, тихо і зловтішно посміявся над чоловіком, якого Німеччина і Європа шанують як наймудрішого з мудрих, як найбільш зрілий та освічений дух сторіччя, проте врочисто вдягає зірку та орден і йде просити для сімдесятичотирирічного чоловіка руку дев’ятнадцятирічної дівчини до її матері. Про відповідь точно не відомо, здається, вона полягала в тому, мовляв, треба зачекати, подумати. Тож сват Ґете не має ніякої впевненості, і поет задовольняється лише побіжними поцілунками, зичливими словами, а тим часом його наповнює дедалі палкіше бажання ще раз набути молодість у такій ніжній постаті. Вічно нетерплячий знову змагається за найвищу прихильність миті: віддано їде за коханою з Марієнбада в Карслбад, але й там знаходить тільки невпевненість для вогненності свого жадання, а коли сонце сідає, його муки тільки посилюються. Зрештою наближається мить прощання, без обіцянок, без запевнень, і тепер, коли котиться карета, відчуває здогадливий, що те страхітливе в його житті скінчилося. Але тієї похмурої години є напохваті давня розрада, що завжди товаришить найтяжчому болеві: над стражденним схиляється геній, і той, хто в земному вже не знаходить утіхи, кличе Господа. Ґете знову тікає, як і безліч разів до того, а тепер уже востаннє, з переживання в творчість, і в дивовижній удячності за цю останню ласку сімдесятичотирирічний чоловік пише як епіграф до свого теперішнього вірша рядки зі свого написаного сорок років тому «Тассо», щоб знову з подивом пережити їх:

Коли людину біль онімував, / дав бог мені сказати, як я мучусь^[8].

Замислено сидить сивий чоловік у кареті, що котиться вперед, прикро збентежений непевністю внутрішніх запитань. Ще рано-вранці Ульріке з сестрою поквапилась до нього задля «бурхливого прощання», ще поцілували його юні кохані вуста, але чи був той поцілунок ніжним, а чи просто дочірнім? Чи зможе вона любити його, чи не забуде його? А чи син і невістка, які неспокійно чекають на багату спадщину, терпітимуть шлюб, і чи світ не глузуватиме з нього? Чи не видасться він Ульріке старим наступного року? А як побачить її, чого можна сподіватися від нової зустрічі?

Неспокійно ворушаться запитання. І раптом одне, найістотніше, формується в рядок, у строфу, запитання, яке перетворює нужду у вірш, Господь явив йому ласку «сказати свою муку». Безпосередньо, немов оголений, удирається крик у вірш, як могутній початок душевного руху:

І що мені ця зустріч може дати, / ця нерозпукла квітка поранкова? Тепер ти вільний в пекло й рай ступати, / та в’яже дух вагання загадкове!

І тепер біль лине в кришталеві строфи, на диво очищені від власного збурення. І коли поет, обходячи хаотичну скруту свого внутрішнього стану, «душну атмосферу», інколи випадково піднімає очі, з карети, що котиться, він бачить по-ранковому тихі богемські краєвиди, божественний мир, протиставлений його неспокою, і щойно побачений образ уже переходить у вірш:

А чи ж не годі? / Натрудились руки:/ шумлять сади – там, де стриміли скелі. / Хіба врожай не визрів? Сині луки / лямують річку, займища, оселі. / І чи не надимають безмір світу / твоїх фантазій виплекані діти?

Але самотньо Ґете в цьому світі. В такі наповнені пристрастю секунди він геть усе сприймає в зв’язку з постаттю коханої і магічно згущує спогад до прояснілого оновлення:

Мов зітканий із райдужних мережив, / ширяє серафим над сонмом хмар, / небесної прозірності одежі / гнучкого стану повивають чар, / і стежиш ти, як кружеляти стане / з усіх видінь найбільш кохане.

Задосить миті, / щоб тривку подобу / впіймати в мерехтливому видінні. / Старе, вернись, аби одну оздобу / я відрізнити міг у миготінні забутих лиць. Нехай рука напише / лиш те одне, що серцю наймиліше.

Тільки-но поважчавши, образ Ульріке набуває вже чуттєвих форм. Ґете описує, як дівчина приймала його і «помалу ощасливлювала», як вона після останнього поцілунку ще «найостанніший» лишила йому на вустах, і тепер оте щастя, про яке згадують із блаженством, старий метр перетворює в найпіднесенішу форму, в одну з найчистіших строф про чуття відданості й любові, яка була коли-небудь написана німецькою чи будь-якою іншою мовою:

Цнота щедротних наших душ воліла / пречистої сягнути високості, / щоб вічно безіменне проявило / чарівні назви й таємниці прості. / Як вабила нас благість! Емпіреї / мені одслонювались біля неї.

Але, знову відчувши цей колишній блаженний стан, покинутий страждає від теперішньої розлуки, і тепер проривається його біль, що майже розриває піднесений елегійний настрій довершеного вірша, ота відвертість відчуття, яка виявляється тільки раз на багато років під час спонтанного перетворення безпосереднього переживання. Ця скарга приголомшує:

Я так тепер далеко! / Чим же мушу / Заповнити свій час? Хіба я знаю? / А чи в робітні дотрудити душу? / І це мені затяжко. Не бажаю. / Так непоборна туга водить мною, / що тільки умиваюся сльозою.

А потім підноситься, хоча навряд чи здатний піднятися ще вище, останній, моторошний скрик:

Полиште мене тут, / о друзі вірні. / Я буду сам брести драговиною. / Ви ж – далі йдіть. Для вас цей край безмірний, / ця незглибима вись над головою. / Досліджуйте, збирайте по дрібниці світ, / що сховав правдиві таємниці.

Усесвіт у мені, я в ньому зник без сліду, / адже ж я був улюбленець богів, / котрі на мене насилали біди, / я ж радощами й горем багатів. / Тепер боги мені склепили губи, / підносять вгору й віддають погубі.

Цей загалом стриманий чоловік ще ніколи не створював такої строфи. Той, хто юнаком умів приховати свої чуття, а вже як чоловік міг стримати їх, той, хто майже завжди виповідав свої найглибші таємниці тільки відображеннями, шифрами і символами, тут, уже як стариган, уперше напрочуд вільно виливає свої почуття. За п’ятдесят років цей чоловік із тонкою чутливістю, видатний ліричний поет, мабуть, ще ніколи не поставав таким живим, як на тому незабутньому аркуші, на тому пам’ятному повороті свого життя.

Отак таємниче, наче рідкісну ласку долі, сприймав цей вірш і сам Ґете. Тільки-но повернувшись у Веймар, він одразу, ще не беручись ні до якої іншої роботи і не звертаючи уваги на хатній клопіт, заходився власноруч каліграфічно й гарно робити копію елегії. Він переписував вірш три дні на особливо дібраному папері, великими врочистими літерами, немов чернець у келії, і ховав його навіть від найближчих родичів, навіть від найвірніших, немов таємницю. Він сам виготовив палітурку, щоб балакучі клієнти не поширили передчасно звістку про вірш, і перев’язав рукопис шовковим шнурком у футлярі з червоного марокену (який він згодом наказав замінити синьою дивовижною лляною стрічкою, яку й досі можна бачити в Архіві Ґете та Шиллера). Дні були дратливі й гнітючі, зі шлюбних планів у домі глузували, син засвідчував навіть відверту ненависть, тож тільки у своїх поетичних словах Ґете міг перебувати коло своєї коханої. Тільки коли гарненька Полін Шимановська навідалася з візитом, поновилися чуття ясних марієнбадських днів і спонукали Ґете бути товариським. 27 жовтня він нарешті запросив до себе Еккермана, і вже з тієї врочистості, з якою Ґете влаштував читання вірша, можна було здогадатися про його особливу любов до свого твору. Слуга поставив на письмовий стіл аж дві лампи, лише тоді Еккерман спробував сісти перед лампами і прочитати елегію. Згодом мало-помалу приходили й інші люди, але тільки найближчим Ґете давав змогу послухати вірш, бо стерігся Еккерманових слів «наче святощі». Особливе значення цього вірша в житті Ґете стало очевидним уже наступного місяця. Після доброго душевного стану омолодженого чоловіка невдовзі настав злам. Ґете знову здається, ніби йому вже недалеко до смерті, він човгає від ліжка до фотеля, від фотеля до ліжка, не знаходячи спокою; невістка поїхала кудись, син сповнений ненависті, ніхто не дбає про покинутого старого хворого чоловіка, ніхто не допоможе йому порадою. Аж тут приїхав, вочевидь на прохання друзів, Цельтер із Берліна, найщиріший повірник його серця, і одразу побачив внутрішню пожежу. «Що я знаходжу? – здивовано пише він. – Чоловіка, який має такий вигляд, наче його опанувало кохання, все кохання з усією мукою юності». Щоб зцілити Ґете, Цельтер без упину читає йому «з внутрішнім співчуттям» його власний вірш, і Ґете не втомлюється слухати його. «Отже, було слушним, – писав він одужуючи, – що ти через свій багатий на почуття ніжний орган не раз давав мені змогу почути те, що таке любе мені, що я навіть сам собі не можу признатися в цьому». А потім пише далі: «Я не повинен випускати це з рук, але, якщо ми живемо разом, ти повинен мені так довго читати вголос і наспівувати, аж поки вивчиш вірша напам’ять».

Отож прийшло, як казав Цельтер, «одужання від списа, який так тяжко поранив його». Ґете врятувався – цілком можна стверджувати таке, – завдяки цьому віршу. Нарешті мука подолана, остання трагічна надія переможена, мрія про шлюбне життя з любою «донечкою» скінчилася. Ґете знає, що вже ніколи більше не поїде в Карлсбад і Марієнбад, ніколи вже не ввійде у веселий грайливий світ безтурботного, відтепер його життя належить тільки праці. Досвідченому загартованому чоловікові не пощастило почати свою долю спочатку, і тому в його життя входить інше велике слово, а саме: завершення. Він поважно знову звертає погляд на свою творчість, що охоплює шістдесят років, бачить, що вона розпорошена та розвіяна, і вирішує, оскільки він тепер уже не здатний будувати, то принаймні збиратиме: укладено договір на видання «Зібрання творів», Ґете отримав документ про охорону авторських прав. Знову спалахує його любов, яка нещодавно збила його з пантелику через дев’ятнадцятирічну дівчину, до двох найдавніших супутників його молодості: «Вільгельма Майстра» і «Фауста». Ґете жваво береться до роботи: на пожовклих аркушах оновлено план, складений ще в минулому сторіччі. Йому не виповнилося ще й вісімдесятьох, як «Літа мандрів Вільгельма Майстра» вже закінчені, а потім вісімдесятиоднорічний чоловік із героїчною мудрістю береться за «головну справу» свого життя, за «Фауста», і закінчує його на сьомому році після трагічних доленосних днів елегії, а потім із не менш шанобливим пієтетом, ніж елегію, приховує від світу печаттю таємничості.

Між цими двома сферами почуттів, між останнім жаданням і останньою відмовою, між початком і завершенням, стоїть як вододіл, як незабутня мить внутрішнього переламу оте 5 вересня, прощання з Карлсбадом, прощання з любов’ю, яке полинуло у вічність завдяки тій приголомшливій скарзі. Той день можна назвати пам’ятним, бо німецька поезія не мала відтоді в чуттєвому аспекті ще величнішої миті, ніж нездоланний потік правічного всепереможного чуття в цьому могутньому вірші.

Відкриття Ельдорадо

Дж. О. Саттер, Каліфорнія. Січень 1848 року

Утомлений від Європи

1834 рік. Американський пароплав пливе від Гавра до Нью-Йорка. Серед desperados, один з-поміж сотень, є і Йоганн Авґуст Зуттер, що жив у Рінеберґу коло Базеля, тридцятиоднорічний чоловік, що дуже квапився відгородитися світовим океаном від європейського правосуддя. Банкрут, злодій, фальшівник векселів, він кинув напризволяще дружину і трьох дітей, у Парижі з фальшивими документами заробив трохи грошей і тепер шукав нового життя. 7 липня він висадився в Нью-Йорку і два роки вдавався до всяких можливих і неможливих ґешефтів, був пакувальником, аптекарем, зубним лікарем, продавцем ліків, власником таверни. Зрештою, певною мірою набувши осілості, він став господарем заїзду, потім продав його і, корячись магічному рухові часу, перебрався на Міссурі. Там він став сільським господарем, невдовзі мав невелику садибу і міг спокійно собі жити. Але повз його дім усякчас проходили люди: торгівці хутром, мисливці, авантюрники і солдати, поверталися з Заходу або йшли на Захід, і це слово «Захід» набуло мало-помалу магічного звучання. Спершу, як знали, тягнуться прерії, прерії з величезними стадами бізонів, можна йти дні та тижні й не побачити нікого, крім червоношкірих, що гасають у тих степах, далі йдуть гори, високі, нездоланні, а потім, нарешті, земля, про яку ніхто нічого не знав достеменно і казкове багатство якої вихваляли: Каліфорнія, ще не досліджена. Земля, де течуть молоко і мед, вільна для кожного, хто хоче взяти її, проте вона далека, дуже далека, і шлях до неї смертельно небезпечний.

Але в жилах Йоганна Авґуста Зуттера текла кров авантюрника, його не вабило сидіти тихцем і обробляти свою добру земельку. Одного дня 1837 року він продав своє майно і маєток, спорядив експедицію з возами, кіньми та волами і виїхав із форту Індепенденс у невідоме.

Шлях у Каліфорнію

1838 рік. Двоє офіцерів, п’ятеро місіонерів, троє жінок рушили на возах, запряжених волами, в нескінченну порожнечу. Через прерії та прерії, а зрештою через гори до Тихого океану. Їхали аж три місяці і наприкінці жовтня добулися до форту Ванкувер. Обидва офіцери покинули Зуттера ще раніше, місіонери далі не пішли, а троє жінок померли по дорозі від злигоднів.

Зуттер сам, його марно намагаються затримати у Ванкувері, пропонують йому посаду, він від усього відмовляється, поваб магічної назви збурює йому кров. На жалюгідному вітрильнику він перетинає Тихий океан спершу до Гавайських островів, а потім після незліченних труднощів добувся вздовж узбережжя Аляски до одного покинутого місця з назвою Сан-Франциско. Сан-Франциско – не теперішнє місто, що після землетрусу з подвоєною швидкістю стало мільйонником, ні, а жалюгідне рибальське селище, назване так за місією францисканців, і навіть не столиця невідомої іспанської провінції Каліфорнії, що лежала, занедбана й невикористана, в найпишнішій зоні нового континенту.

Там панувало іспанське безладдя, посилене відсутністю будь-якої влади, бунтами, браком робочих тварин і людей, браком беручкого завзяття. Зуттер найняв коня і поїхав у страхітливу долину Сакраменто; йому вистачило дня, щоб пересвідчитись: там є місце не тільки для ферми, не тільки для великого маєтку, а й для цілого королівства. Наступного дня він поїхав у Монтерей, у жалюгідну столицю, представився губернаторові Альверадо, пояснив йому свій намір обробляти землю. Він привіз канаків з островів, буде регулярно привозити звідти цих роботящих і працьовитих кольорових, зобов’язався збудувати оселю і заснувати невеличку державу, Нову Гельвецію.

– Чому Нову Гельвецію? – запитав губернатор.

– Бо я швейцарець і республіканець, – відповів Зуттер.

– Гаразд, робіть, що хочете. Я даю вам концесію на десять років.

Тож бачимо: справи там залагоджували швидко. За тисячі миль від будь-якої цивілізації енергія одного-єдиного чоловіка мала вже іншу ціну, ніж на батьківщині.

Нова Гельвеція

1839 рік. Караван повільно їде вгору берегом Сакраменто. Попереду Зуттер на коні і з рушницею, потім ще двоє чи троє європейців, далі сто п’ятдесят канаків у коротких сорочках, за ними тридцять запряжених волами возів із харчами, насінням і спорядженням, п’ятдесят коней, сімдесят п’ять мулів, корів та овець, позаду невеличкий ар’єргард – ціла армія, що прагне завоювати Нову Гельвецію.

Перед ними котиться гігантська хвиля полум’я. Вони спалюють ліси – то набагато зручніший спосіб, ніж викорінювати їх. І тільки-но на землі з’являється величезна діра, на обгорілих стовбурах, які ще куряться, одразу починають роботу. Будують склади, викопують криниці, засівають землю, яка не потребує зорювання, будують загороди для незліченних стад і отар, мало-помалу з сусідніх покинутих місіонерських колоній прибувають нові люди.

Успіх величезний. Посіви дають одразу вп’ятеро більший урожай. Комори тріщать, невдовзі пасуться вже тисячі голів худоби, незважаючи на ненастанні труднощі, на виправи проти тубільців, які раз по раз нападають на квітучу колонію, Нова Гельвеція росте, як у тропіках, до гігантських розмірів. Були збудовані канали, млини, факторії, по річці плавали кораблі вниз і вгору, Зуттер постачає не тільки Ванкувер і Гавайські острови, а й усі вітрильники, що швартуються в Каліфорнії, садить сади, сьогодні такі відомі й дивовижні каліфорнійські сади. Атож, дерева прийнялись добре, і Зуттер замовляє у Франції та на Рейні виноград, і через кілька років виноградники вкривають уже великі території. Зуттер сам будує будинки й розкішні ферми, замовляє рояль «Pleyel», який везуть із Парижа сто вісімдесят днів, парову машину, яку тягнуть із Нью-Йорка шістдесят волів через увесь континент. Зуттер має кредити і авуари в найбільших банках Англії і Франції, і тепер, уже сорокарічний, на вершині свого тріумфу, він згадує, що чотирнадцять років тому десь кинув у світі дружину і троє дітей. Він пише їм і запрошує у своє князівство. Бо тепер у його руках достаток, він господар Нової Гельвеції, один з найбагатших людей світу і буде таким і далі. США нарешті забрали занедбану колонію з рук Мексики. Тепер уже все забезпечене і захищене. Ще кілька років – і Зуттер стає найбагатшою людиною світу.

Фатальне копання

1848 рік, січень. У дім до Йоганна Авґуста Зуттера раптом заскочив Джеймс В. Маршалл і каже, що йому треба поговорити. Зуттер дивується, хіба він не послав учора Маршалла на свою ферму в Колому, де той мав збудувати новий тартак. А тепер цей чоловік без дозволу повернувся, стоїть перед ним, тремтячи від збудження, запихає його в кабінет, зачиняє двері й дістає з кишені жменю піску з кількома жовтими крупинками. Вчора, копаючи землю, він натрапив на цей дивний метал і гадає, що це золото, але решта тільки посміялися з нього. Зуттер споважнів, узяв крупинки, спробував розрізати ножем: це золото. Він вирішив одразу ж наступного дня поїхати з Маршаллом на ту ферму, але його столяр – тільки перша людина, що захворіла на ту страхітливу лихоманку, яка невдовзі струснула світ: ще вночі, серед бурі, він поїхав назад, ставши нетерплячим, коли мав уже певність.

Наступного ранку полковник Зуттер уже в Коломі, там викопують канал і досліджують пісок. Треба мати тільки сито, трохи потрусити ним, і золоті крупинки яснітимуть на темному плетенні. Зуттер збирає коло себе кількох білих людей, бере з них слово честі мовчати, аж поки збудують тартак, потім, поважний і рішучий, повертається додому. Несвітські думки ширяють у його голові: хоч скільки він пригадує, золото ще ніколи не було таким доступним, не лежало так відкрито в землі, і ця земля його, власність Зуттера. Він за ніч перестрибнув десятиріччя: став найбагатшою людиною світу.

Ажіотаж

Найбагатша людина? Ні, найбідніший, найжалюгідніший, найбільш розчарований жебрак на землі. Через тиждень таємницю виказали, одна жінка – завжди одна жінка! – розповіла якомусь перехожому і дала йому кілька золотих крупинок. Те, що сталося потім, ще не мало прецеденту в історії. Всі люди Зуттера одразу покинули роботу, ковалі втекли з кузень, пастухи – від стад, виноградарі – з виноградників, солдати кинули рушниці, всі стали мов одержимі, чимшвидше познаходили сита й каструлі і понеслись до тартака витрушувати золото з піску. За ніч увесь край збезлюднів, молочні корови, яких ніхто не доїв, ревли і корчились, стада биків порозбивали загороди і вибігли на поля, потоптавши та знищивши збіжжя, сироварні не працювали, клуні обвалилися, величезний механізм гігантського підприємства зупинився. Телеграфи поширювали золоту обіцянку через країни і моря. Невдовзі вже сходилися люди з міст і гаваней, моряки покидали кораблі, державні службовці – свої посади, довгими, безкінечними колонами тягнулися вони зі сходу і заходу, пішки, верхи і на возах – то була навала, зграя сарани, золотошукачі. Нестримна, брутальна орда, що не знала ніякого закону, крім кулака, ніякої заповіді, крім револьвера, заполонила квітучу колонію. Для прибульців усе нічийне, і ніхто не наважується протистояти їм. Вони позабивали корів Зуттера, розібрали його клуні, щоб будувати собі будинки, витоптали його поля, вкрали його машини: Йоганн Авґуст Зуттер умить став бідним, як жебрак, немов цар Мідас, задушившись власним золотом.

А той безпрецедентний порив за золотом ставав дедалі бурхливіший, бо звістка поширилася по всьому світу, тільки з Нью-Йорка виплило сто кораблів, а ще з Німеччини, Англії, Франції та Іспанії в 1848–1851 роках прибули страхітливі орди авантюрників. Дехто плив через мис Горн, але для нетерплячих це було надто довго, тож вони обирали набагато небезпечніший шлях через Панамський перешийок. Одна завзята та рішуча компанія проворно збудувала залізницю на тому перешийку, тисячі робітників загинули від пропасниці, зате нетерплячі заощаджували три, а то й чотири тижні і раніше добиралися до золота. Впоперек континенту рухалися величезні каравани, люди всіх рас і мов, і всі вони порядкували в маєтку Йоганна Авґуста Зуттера, немов на своїй землі. На землі Сан-Франциско, яка належала йому на підставі урядового акту з печаттю, з казковою швидкістю виростало місто, чужі люди продавали одне одному ділянки його землі, і назва Нова Гельвеція, його держава, зникла за магічним словом «Ельдорадо», Каліфорнія.

Йоганн Авґуст Зуттер, знову банкрут, дививсь, мов паралізований, на ту порость від засіяних драконових зубів. Спершу він і сам намагався копати золото і зі своїми слугами та супутниками скористатися багатством, але вони покинули його. Тому він остаточно вибирається з золотоносного району на одну далеку ферму поблизу гір, геть від клятої річки і нечистого піску, на свою ферму Ермітаж. Туди нарешті до нього приїздить дружина з трьома дорослими синами, але, тільки-но приїхавши, помирає внаслідок виснаження в дорозі. Але троє синів тепер тут, вісім рук, і разом з ними Йоганн Авґуст Зуттер знову береться до сільського господарства, знову, тепер зі своїми синами, доробився працею до статків, працює спокійно, вперто і користається з фантастичної родючості тих земель. Він знову таїть і обдумує великий план.

Процес

1850 рік. Каліфорнію прийняли до Сполучених Штатів Америки. За умов запровадження суворої дисципліни в золотоносному краї після багатства запанував нарешті й порядок. Анархію обмежено, закон знову набув своїх прав.

І тепер Йоганн Авґуст Зуттер раптом виступив наперед зі своїми вимогами. Вся земля, заявляє він, на якій стоїть Сан-Франциско, по праву належить йому. Місто має відшкодувати йому втрати, яких він зазнав унаслідок утрати свого майна, а від усього золота, добутого на його території, він вимагав певної частки. Почався судовий процес такого масштабу, якого людство доти ще на знало. Йоганн Авґуст Зуттер подав позов проти сімнадцятьох тисяч двохсот двадцять одного фермера, які оселилися на його оброблюваних землях, і вимагає, щоб вони звільнили його землю, а від штату Каліфорнія вимагає двадцять п’ять мільйонів доларів за те, що штат просто привласнив шляхи, канали, мости, ставки, греблі, млини, які він збудував, і вимагає від США двадцять п’ять мільйонів доларів як відшкодування за сплюндроване майно, а крім того, ще свою частку зі здобутого золота. Зуттер послав свого старшого сина Еміля до Вашинґтона студіювати право, щоб він міг вести процес, і витрачає величезні прибутки зі своєї нової ферми на провадження процесу. Чотири роки він веде його через усі інстанції.

15 березня 1855 року нарешті оголошено вирок. Непідкупний суддя Томпсон, верховний суддя Каліфорнії, визнав права Йоганна Авґуста Зуттера на землю за цілком обґрунтовані й недоторканні.

Того дня Йоганн Авґуст Зуттер досяг своєї мети. Він знову найбагатша людина світу.

Кінець

Найбагатша людина світу? Ні, знову ні, найбідніший жебрак, найбільш нещасний і найтяжче побитий чоловік. Доля знову завдала йому вбивчого удару, але тепер такого, що назавжди поклав його на землю. На звістку про присуд у Сан-Франциско і в усьому краї почалася буря. Десятки тисяч людей зібралися разом, усі власники, яким загрожувало виселення, а також вулична юрба, рада грабувати потолоч; усі ринулись у суд і спалили його, шукали суддю, щоб лінчувати, а потім рушили величезним тлумом плюндрувати увесь маєток Йоганна Авґуста Зуттера. Його старший син застрелився, затиснутий бандитами, другого вбили, третій утік і втопився, повертаючись додому. Вогненна хвиля прокотилась по Новій Гельвеції, ферму Зуттера спалили, виноградники знищили, меблі, колекції та гроші пограбували, а величезний маєток із нещадною люттю обернули в пустелю. Сам Зуттер насилу врятувався.

Від того удару Йоганн Авґуст Зуттер уже не оклигав. Його працю знищено, дружина і діти загинули, розум йому збаламутився, і тільки одна ідея ще блимає в тепер уже тьмяному мозку: право, процес.

Старий, безумний, обдертий чоловік ще двадцять п’ять років тиняється у Вашинґтоні навколо Верховного суду. Там в усіх кабінетах знають «генерала» в брудному плащі та подертих черевиках, що вимагає свої мільярди. І завжди знаходились адвокати, авантюрники і пройдисвіти, які виманювали в нього останню пенсію і знову тягнули його до суду. Він сам не хоче грошей, ненавидить золото, що довело його до зубожіння, вбило трьох його дітей, зруйнувало йому життя. Він домагається лише свого права і бореться зі сварливим озлобленням маніяка. Він вимагає свого права в Сенаті, вимагає в Конгресі, довіряється різноманітним помічникам, які потім із помпою бралися за справу, вдягали на бідолаху сміховинний генеральський мундир і тягали його, мов опудало, з установи до установи, від депутата до депутата. Так проминуло двадцять років, від 1860-го до 1880-го, двадцять жалюгідних, жебрацьких років. День у день Зуттер тиняється навколо Конгресу, з нього глузують усі службовці, збиткується вулична дітлашня, – з нього, чоловіка, якому належить найбагатший край на землі, а на території його маєтку стоїть і щогодини зростає друга столиця величезної країни. Але незручного для всіх чоловіка змушують чекати. Саме там, на порозі будинку Конгресу, 17 червня 1880 року його спіткав нарешті спасенний серцевий напад, і мертвого жебрака прибрали. Мертвого жебрака, але з суперечливим документом у кишені, який за всіма земними правами гарантував йому і його нащадкам право на найбільший маєток в історії світу.