Нетерпіння серця

О пів на восьму ми виходимо з-за столу – Ференц запропонував погуляти трохи по бульвару. Та ледь я услід за товаришем переступаю поріг кафе, як відчуваю, що чийсь знайомий погляд мигцем затримується на мені. Зачекай, та ж це Ілона! Ну, звісно! Навіть якби я не захоплювався ще позавчора пурпурною сукнею та прикрашеним стрічками капелюшком, я б усе одно впізнав її ходу, м’яке, плавне похитування стегон. Але куди ж вона так поспішає? Таким кроком не гуляють – це стрімкий біг; зрештою, як би там не було – швидше за милою пташкою, не дамо їй спурхнути!

– Пардон, – трохи безцеремонно кидаю я ошелешеним друзям і поспіхом прямую за сукнею, що майорить по той бік вулиці. Я дійсно безмежно радий, що племінницю Кекешфальви якимось вітром занесло в мій гарнізонний маленький світ.

– Ілоно, Ілоно! Стійте! – кричу я услід, а вона продовжує йти надзвичайно швидко. Нарешті дівчина зупиняється, і я бачу, що наша зустріч анітрохи її не дивує. Звісно, вона помітила мене ще тоді, коли я виходив із кафе. – Це просто чудово, Ілоно, що я зловив вас у місті! Я вже давно мрію прогулятися з вами нашими володіннями! Або, може, краще заскочимо на хвилинку в знамениту кондитерську?

– Ні-ні, – бурмоче вона трохи зніяковіло. – Я поспішаю, на мене чекають удома…

– Ну то зачекають ще п’ять хвилин. На всяк випадок, щоб вас не поставили в куток, я випишу вам виправдальний документ. Ходімо, і не дивіться не мене так суворо.

Як би я хотів узяти її під руку! Я всією душею радий, що в іншому своєму світі я зустрів саме її, ту з них, з якою не соромно з’явитися, а якщо потраплю на очі товаришам з такою красунею – ще краще. Але Ілона чимось стривожена.

– Ні, мені дійсно треба додому, – швидко відповідає вона, – ось і автомобіль чекає.

І дійсно, на площі Ратуші здалеку мені шанобливо вклоняється водій.

– Але хоч до машини ви дозволите вас провести?

– Звісно, – бурмоче вона з якоюсь незрозумілою тривогою, – звісно… До речі… чому ви сьогодні не прийшли?

– Сьогодні? – повільно перепитую я, ніби щось згадуючи. – Сьогодні?… Ах так, сьогодні сталася дурна історія. Полковник намислив придбати нового коня, тож нам усім довелося йти оглядати коня, та ще й по черзі виїжджати його. (Насправді це сталося ще місяць тому. Я дійсно не вмію брехати.)

Ілона вагається, хоче відповісти. (Чому вона весь час смикає рукавичку і нетерпляче притупує ніжкою?) Потім раптово швидко запитує:

– А зараз ви не хочете поїхати зі мною, до нас на вечерю?

«Тримайся, – кажу я собі. – Не піддавайся! Хоч раз, хоч один-єдиний день!» І я із прикрістю зітхаю:

– Шкода, мені страшенно хотілося б поїхати. Але сьогоднішній день все одно втрачений: ввечері у нас збирається товариство, я повинен бути там.

Вона пильно дивиться на мене (дивно, у цю хвилину між брів у неї з’являється така сама нетерпляча зморшка, як і в Едіт) і не говорить мені ні слова, не знаю – з підкресленої неввічливості чи від ніяковості. Водій прочиняє дверцята, Ілона грюкає ними за собою і запитує мене крізь скло:

– Але завтра ви прийдете?

– Так, завтра неодмінно.

Автомобіль рушає.

Я не дуже задоволений собою. Що означає цей Ілонин поспіх, ця стурбованість, ніби вона побоювалася, що її побачать зі мною, чому вона так швидко поїхала? І ще: мені треба було, хоча б із ввічливості, передати вітання її дядьку, кілька теплих слів Едіт – адже вони не зробили мені нічого поганого! Але з іншого боку, я вдоволений своєю витримкою. Я встояв. Як би там не було, але тепер вони вже не подумають, що я їм нав’язуюся.

Хоч я й обіцяв Ілоні прийти наступного дня у звичний час, я завбачливо повідомляю по телефону про свій візит. Краще дотримуватися усіх формальностей, формальності – це гарантії. Мені хочеться показати, що я не приходжу в дім непроханим гостем; відтепер я маю намір кожного разу дізнаватися, чи бажані мої візити. Хоча можна не сумніватися, що на мене чекають, бо слуга вже стоїть перед відчиненими дверима і, коли я заходжу, догідливо повідомляє:

– Панночка нагорі, на терасі. Вони просять пана лейтенанта піднятися до них. – І додає: – Здається, пан лейтенант ще ніколи не були нагорі? Пан лейтенант будуть здивовані, як там гарно.

Він правий, добрий старий Йозеф. Я дійсно жодного разу не був на башті, хоча часто зацікавлено розглядав цю дивну недоладну споруду. Колись, як я вже казав, ця кутаста башта належала замку, що давно розвалився, чи його знесли (навіть дівчатам історія маєтку достеменно не відома), громіздка квадратна споруда довгі роки порожніла і правила за сарай. У дитинстві Едіт, на жах батьків, часто вилазила хисткими сходами на горище, де серед старого мотлоху металися сонні кажани і від кожного кроку по прогнилих бантинах злітали густі хмари пилу…

Але саме за цю таємничість та непотрібність схильна до фантазування дівчинка обрала це ні до чого не придатне приміщення, з брудних вікон якого перед нею відкривалися безкраї простори, місцем своїх ігор та таємним притулком; а коли трапилося лихо, та Едіт вже не сміла сподіватися (її ноги в ту пору були абсолютно нерухомими) побувати знову на своєму романтичному горищі, то вона відчула, ніби її пограбували; батько часто помічав, з якою гіркотою поглядає вона подеколи на неочікувано втрачений рай дитячих років.

І ось, щоб зробити їй сюрприз, Кекешфальва скористався трьома місяцями, котрі Едіт проводила в Німеччині в санаторії, і доручив одному віденському архітектору перебудувати стару башту і зробити нагорі зручну терасу; коли восени після ледь помітного покращення Едіт привезли додому, надбудована башта була вже обладнана просторим ліфтом, широким, як у санаторіях, щоб хвора мала змогу в будь-який час підніматися нагору, залишаючись у кріслі; так вона віднайшла світ свого дитинства.

На чистоту стилю трохи обмежений у часі архітектор звертав менше уваги, ніж на практичні зручності; жорсткі прямі форми голого куба, насадженого на чотирикутну башту, були б значно доречніші в портовому докові чи на електростанції, ніж поруч із приємними вигадливими бароковими формами маєтку, побудованого, напевне, ще за часів Марії Терезії. Але так чи інакше, бажання батька виявилося виконаним: Едіт була в захваті від тераси, котра несподівано позбавила її від тісноти та одноманітності кімнат. Зі своєї дозірної вежі, що належала лише їй одній, вона могла оглядати в бінокль широку, пласку, мов тарілка, рівнину і все, що відбувалося навкруги, – посівну та жнива, працю та забавки. Знову пов’язана зі світом після багаторічної самоти, вона годинами дивилася на веселі іграшкові потяги, що мчали долиною, залишаючи калачики диму; жоден автомобіль на шосе не вислизав від її цікавого погляду, і як я потім дізнався, вона часто спостерігала в бінокль за нашими виїздами на навчальний плац, вправами та парадами. Але з якимись дивними ревнощами Едіт оберігала від гостей свою вежу, ніби це був світ, що належить лише їй одній. Побачивши, наскільки схвильований добрий Йозеф, я зрозумів, що запрошення в цей зазвичай неприступний дозірний пункт треба розцінювати як особливу відзнаку.

Слуга хотів підняти мене ліфтом; він явно пишався тим, що керування дорогим пристроєм було довірене лише йому одному. Але я відмовився, дізнавшись від нього, що нагору можна пройти вузькими крученими сходами, на які падало світло з пробитих у надвірній стіні отворів; я одразу уявив собі, як цікаво, напевне, підніматися з поверху на поверх, оглядати все нову далечінь; і дійсно, кожна з цих вузьких, незасклених амбразур відкривала чарівну картину. Над літнім ландшафтом, ніби золоте павутиння, лежав безвітряний, ясний, гарячий день. Струмені диму майже нерухомо застигли над димарями поодиноких будинків та садиб; виднілися – кожен контур ніби вирізано ножем в яскраво-синьому небі – вкриті соломою хижі з обов’язковим лелечим гніздом на гребені даху й осяйні, ніби відшліфований метал, качині водойми. Серед ніби намальованих нив крихітні постаті селянок, плямисті корови паслися на луках, жінки пололи чи прали білизну, по старанно розкреслених квадратах полів тяглися запряжені волами важкі вози, дорогою снували прудкі возики. Коли я піднявся приблизно на дев’яносто сходинок, моєму погляду відкрилася ледь не вся Угорська рівнина до сповитого серпанком горизонту, над яким тяглася хвиляста синювата лінія – напевне, Карпати; зліва ж, поблискуючи маківкою дзвіниці, затишно розкинулося наше містечко. Я упізнав казарму, ратушу, школу, навчальний плац; уперше з дня мого приїду в тутешній гарнізон я відчув невибагливу чарівність цього віддаленого світу.

Але в мене не було часу віддаватися спокою та радісному спогляданню – я вже дійшов до тераси й повинен був підготуватися до зустрічі з хворою. Спочатку я її взагалі не побачив: м’яке солом’яне крісло, в якому вона спочивала, було повернуте до мене широкою спинкою, котра, ніби пістрява опукла мушля, приховувала тоненьку фігурку Едіт. Лише по столику з книжками, що стояв поруч, і відкритому грамофону я зрозумів, що вона тут. Я не наважився підійти до неї без попередження – це могло б налякати дівчину, якщо вона задрімала чи замріялася, – і рушив уздовж парапету, щоб опинитися у неї перед очима. Але, зробивши кілька обережних кроків, я помітив, що вона спить. Худеньке тіло дбайливо вкладене в крісло, ноги вкриті м’якою ковдрою, голова спочиває на білій подушці; на фоні рудуватого волосся трохи схилене овальне дитяче личко, котрому вечірнє сонце надає бурштиново-золотавого відтінку – певну подобу здоров’я.

Проти волі я зупиняюся і нерішуче розглядаю сплячу, як розглядають картину. Адже, правду кажучи, попри те, що ми часто бували разом, мені ще ні разу не випадала нагода подивитися на неї прямо, бо вона, як усі чутливі та надчутливі люди, інстинктивно противилася таким настирливим поглядам. Навіть якщо під час розмови ненароком піднімеш на неї очі – одразу ж сердита зморшка прорізує між бровами її лоб, погляд стає тривожним, губи тремтять; її обличчя не залишається спокійним ні на секунду. І лише тепер, коли вона, беззахисна, нерухомо лежить із заплющеними очима, я можу вперше (почуваючись так, ніби роблю щось неподобне, ледь не краду) роздивитися Едіт. У різкуватих, ніби незакінчених рисах її обличчя дивовижним чином поєднується дитяче з жіночним. Губи трохи розкриті, ніби у спраглої; вона дихає тихо і рівно, але навіть це мізерне зусилля підіймає горбики її дитячих, ледь помітних грудей; її безкровне обличчя в рамці рудуватого волосся припало до подушки ніби від знемоги. Я обережно підходжу ближче. Тіні під очима, сині жилки на скронях, рожевуваті ніздрі виказують, якою тонкою, прозорою оболонкою захищає її від навколишнього світу алебастрово-бліда шкіра.

Якою вразливою повинна бути людина, думаю я, коли її нерви майже оголені; як нестерпно повинно страждати це легке, як пушинка, ельфоподібне тіло, ніби зумисне створене для бігу, для танцю, для злету, але безжальною долею назавжди прикуте до жорстокої, важкої землі! Нещасна… Я знову відчуваю, як у мені б’є гаряче джерело, знову відчуваю болісно-спустошливий і водночас неймовірно хвилюючий приплив співчуття; мої пальці тремтять від бажання ласкаво погладити її руку, мені хочеться нахилитися до сплячої та зірвати з її губ посмішку, коли вона прокинеться й упізнає мене. Порив ніжності, котра завжди з’являється разом з почуттям співпереживання, коли я думаю про неї або дивлюся на неї, підштовхує мене ближче до крісла. Аби лише не сполохати цей сон, що відносить її від самої себе, від суворої дійсності. Це так чудово – бути внутрішньо близьким із хворою людиною, коли бачиш її сплячою, коли всі страхи сплять разом із нею, і вона повністю забуває про свою недугу, а на ледь відкриті губи, ніби метелик на тріпотливий листок, спускається посмішка – чужа, зовсім не властива їй посмішка, котра щезає в першу ж мить пробудження. Який це дар Божий, думаю я, що скалічені, спотворені, ображені долею хоча б уві сні не пам’ятають про свої хвороби, що поблажливий чарівник-сон втішає їх ілюзією краси та досконалості, що у світі снів страждальцю вдається позбавитися від прокляття, що тяжіє над його тілом! Але найбільше мене розчулюють руки дівчини, схрещені поверх ковдри, – ці ніжні, у блідих прожилках, тонкі кисті з тендітними суглобами та загостреними блакитнуватими нігтями, безкровні та немічні. Вони, може, ще достатньо сильні, щоб приголубити маленьку тваринку або пташку – кролика, голуба, – але надто слабкі, щоб схопити, утримати щось. Чи ж можна, здригаючись думаю я, такими безпорадними руками захиститися від справжнього страждання, боротися, відбиватися? І я майже з відразою згадую про свої власні руки, міцні, важкі, мускулясті, одним рвучким рухом поводів вони втихомирюють найноровливішого коня. Мимоволі мій погляд падає на ворсисту ковдру, котра важкою, надто важкою для такого невагомого створіння вагою придавила її гострі коліна. Під цим непроникним для очей укривалом мертво лежать (я не знаю – розтрощені, паралізовані чи просто ослаблі, – у мене ніколи не вистачало сміливості запитати) – безсилі ноги, стиснуті сталевими чи шкіряними механізмами. Від кожного руху страшні апарати, ніби кайдани, стискають неслухняні суглоби, вона вимушена скрізь тягати за собою цю дренькотливу скрипучу бридоту, – вона, ніжна, слабка, та, якій самою природою призначено не ходити, а бігати та літати, немов на крилах!

Ця думка змусила мене здригнутися так сильно, що навіть задзеленчали остроги. Звісно, шум був незначний, ледь чутне дзеленчання, а проте воно долинуло до неї крізь сон, розірвавши його тонку оболонку. Тривожно зітхнувши, вона ще не відкриває очей, але її руки вже прокидаються; вони розтискаються, потягуються, знову стискаються, ніби пальці прокидаючись позіхають. Потім вії підіймаються, розгублено кліпають, а очі з подивом оглядають все навкруги.

Раптом її погляд зупиняється на мені й одразу ж стає пильним; поки це лише візуальний контакт, він ще не ввімкнув певну думку чи спогад. Ще одне зусилля, і ось вона вже зовсім прокинулася і упізнала мене; кров пурпуровим струменем заливає її щоки, враз відлинувши від серця. І знову, як того разу, мені здається, ніби кришталевий келих раптово сповнили червоним вином.

– Як негарно… – говорить вона, різко зсунувши брови, і нервовим рухом натягує на себе ковдру, що сповзла, ніби я її заскочив оголеною, – як негарно вийшло! Мабуть, я задрімала на хвилинку, – у неї злегка роздуваються ніздрі (знайома мені ознака близької грози). Вона дивиться на мене з викликом: – Чому ви мене одразу не розбудили? Негарно розглядати сплячого! Це непристойно! Усі мають смішний вигляд, коли сплять.

Зачеплений за живе тим, що моя тактовність викликала її гнів, я намагаюся відкараскатися дурним жартом.

– Краще бути смішним уві сні, аніж наяву, – відповідаю я.

Але вона, схопившись обома руками за поручні крісла, вже всілася вище, зморшка між бровами окреслилася ще гостріше, навколо губ вже затремтіли блискавиці. Вона увіп’ялася в мене поглядом:

– Чому ви вчора не прийшли?

Удар завдано надто неочікувано, щоб я міг одразу ж відбити його. А вона продовжує тоном інквізитора:

– У вас мали бути особливі причини примусити нас даремно чекати? Інакше ви хоча б зателефонували.

Який же я дурень! Саме це запитання варто було передбачити і завчасно приготувати відповідь. Я ж зніяковіло тупцяю на місці і безнадійно пережовую стару відмовку, що, мовляв, у нас несподівано призначили огляд ремонтних коней. О п’ятій годині я ще сподівався, що зможу вислизнути, але полковнику захотілося показати нам свого нового коня… і так далі, і тому подібне…

Вона не зводить із мене очей – похмуро, суворо, пронизливо. І що більше я вдаюся в подробиці, то пильнішим та недовірливішим стає цей погляд. Я бачу, як нетерпляче постукують по підлокітниках крісла її пальці.

– Он як, – говорить вона нарешті крізь зуби. – А чим закінчилася зворушлива історія з ремонтним оглядом? Купив зрештою пан полковник собі нового-новісінького коня?

Я відчуваю, що жахливо заплутався. Раз, удруге, втретє вдаряє вона рукавичкою по столу, ніби намагаючись цим рухом вгамувати внутрішню тривогу. Потім погрозливо дивиться на мене:

– Закінчуйте вашу дурну брехню! Все це неправда від першого до останнього слова. Як ви смієте пригощати мене такими дурними вигадками?

Різко, ще різкіше ляскає по столу рукавичка. Потім Едіт рішуче жбурляє її на підлогу.

– В усій цій нісенітниці немає й краплини правди! Жодної крапельки! Ви не були на манежі, і ніякого ремонтного огляду у вас не було! Вже о пів на п’яту ви сиділи в кафе, а там, як мені відомо, коней не виїжджують. Нічого морочити мені голову! Наш водій абсолютно випадково бачив вас за картярським столом о шостій годині.

Я все ще не можу вимовити бодай слово. Але вона раптово уриває сама себе:

– Хоча чому я маю вас соромитися? Невже через те, що ви брешете, я теж повинна гратися з вами в хованки? Я не боюся сказати правду. Так от, знайте: наш водій бачив вас у кафе не випадково – це я відіслала його туди, щоб дізнатися, що з вами сталося. Я думала, ви, чого доброго, захворіли, або з вами скоїлося якесь лихо, оскільки ви ж навіть не зателефонували, і… можете вважати, якщо хочете, що в мене грають нерви… але я терпіти не можу, коли мене примушують чекати, просто не терплю… От я і послала водія. У казармі йому сказали, що пан лейтенант живі-здорові, сидять у кафе і грають у тарок. Тоді я попросила Ілону дізнатися, чому ви обійшлися з нами так безцеремонно… може, я вас чимось образила позавчора… я подеколи дійсно не можу стриматися… Ось бачите, мені не соромно зізнатися в усьому… А ви вигадуєте якісь дурні відмовки… Невже ви самі не відчуваєте, як негарно, як ницо брехати друзям?

Я вже хотів відповісти, у мене навіть вистачило б мужності розповісти їй всю безглузду історію з Йожі та Ференцом. Але вона палко наказує:

– Досить вигадок!.. Не треба більше брехати, досить! Я сита по самісіньку горлянку, зранку до ночі мене годують брехнею: «Який добрий вигляд ти сьогодні маєш, як добре ти сьогодні ходиш… просто чудово! Ось бачиш, справа налагоджується…» Зранку до ночі одні й ті самі солодкі піґулки; ніхто не помічає, що вони мені вже остогидли! Чому не сказати прямо: «Вчора я був зайнятий, та й не хотілося мені до вас». Адже у нас немає на вас абонементу, і я б ніскілечки не засмутилася, якби ви сказали мені по телефону: «Я сьогодні не прийду, ми хочемо потинятися по бульвару». Невже ви вважаєте мене дурепою, не здатною зрозуміти, як вам іншим разом набридає грати з дня у день доброго самаритянина, і що дорослому чоловікові приємніше проїхатися верхи або розім’яти свої здорові ноги гарною прогулянкою, ніж постійно стирчати біля чужого крісла? Лише одне мені огидно, і тільки одного я не терплю: відмовок, порожніх слів, брехні – мене вже нудить від них! Не така вже я дурна, як ви всі вважаєте, і я можу витримати добрячу дозу щирості. Ось, наприклад, кілька днів тому ми взяли нову посудомийку, чешку (колишня померла), і першого ж дня – її ще не встигли попередити – вона побачила мої милиці та як мене садовлять у крісло. Від жаху вона впустила щітку і заголосила: «Господи Ісусе, який жаль! Така багата, вельможна панянка – і каліка!» Ілона, ніби тигриця, накинулася на чесну жінку, бідолашну навіть хотіли тут-таки звільнити, вигнати геть. А я, я зраділа… мене її переляк не образив, тому що це принаймні чесно, по-людськи – злякатися, неочікувано побачивши таке. Я подарувала їй десять крон, і вона одразу ж побігла до церкви молитися за мене… Цілий день я раділа… так-так, справді раділа: нарешті я дізналася, що дійсно відчуває стороння людина, коли бачить мене вперше… А ви, ви впевнені, що вашою брехливою чуйністю «оберігаєте» мене, ви уявляєте, ніби мені легше від вашої проклятущої делікатності? Невже ви думаєте, що в мене немає очей?! Чи вам здається, що я не вгадую за вашим белькотом і базіканням такого ж точно жаху і сум’яття, як у тої справді чесної жінки? Невже я не бачу, як у вас перехоплює подих, варто лише мені взятися за милиці, і як ви поспішаєте пожвавити бесіду, аби я лише нічого не помітила, – ніби я взагалі не бачу всіх вас наскрізь з вашою валер’янкою та солоденьким сиропом, сиропом і валер’янкою – всім цим бридким слизом! О, я точно знаю, ви полегшено зітхаєте кожного разу, коли зачиняєте за собою двері, покинувши мене тут, ніби падаль… я виразно уявляю, як ви, закотивши очі, зітхаєте: «Бідолашна!» – і в той час ви неабияк вдоволені собою: адже ви так самовіддано пожертвували годинку-другу «нещасній хворій дівчині». Але я не хочу ніяких жертв! Не хочу, щоб ви вважали своїм обов’язком видавати щоденну порцію співчуття – плювати мені на ваше милостиве співчуття! – раз і назавжди! Я обійдуся без вашого співчуття! Хочеться вам прийти – приходьте, не хочеться – не треба! Але тільки чесно, без усіляких казок про огляд і нових коней! Я не можу… не можу більше терпіти брехню і вашу огидну поблажливість!

Останні слова вона прокричала, вже не володіючи собою, обличчя її зблідло, очі палали. Потім напруження раптом вичерпалося, голова безсило відкинулася на спинку крісла, і кров почала потроху приливати до губ, які ще тремтіли від збудження.

– Ну, от, – видихнула вона ледь чутно і ніби присоромлено. – Я повинна була сказати вам це! А тепер досить. І не будемо більше про це говорити. Дайте… дайте мені сигарету.

І раптом зі мною сталося щось небувале. Зазвичай я непогано владаю собою, рука в мене тверда й упевнена. Але тут цей несподіваний спалах так приголомшив мене, що мої руки неначе оніміли; я був вражений, як ніколи в житті. Ледве спромігся дістати сигарету з портсигара, простягаю Едіт і підпалюю сірник. При цьому пальці мої тремтять так сильно, що ледь утримують підпалений сірник, вогник коливається і згасає. Доводиться підпалювати другий, але й він мерехтить і згасає в моїй тремтячій руці, поки Едіт припалює. Моя незграбність впадає в око, і Едіт, очевидно, вгадує сум’яття, що мене охопило, бо її голос, коли вона мене тихо запитує, звучить вже зовсім інакше, вражено і схвильовано:

– Що з вами? Ви тремтите… Що… що вас так стривожило? Яке вам, зрештою, діло до всього цього?

Вогник сірника згасає. Я мовчки сідаю, а Едіт дуже збентежено бурмоче:

– Як ви можете так засмучуватися через моє дурне базікання? Тато має рацію: ви справді… справді незвичайна людина.

У цю мить за нашими спинами чується легке гудіння: це підіймається на терасу ліфт. Йозеф відчиняє двері, із кабіни виходить Кекешфальва. В нього трохи винуватий вигляд – полохливість згорблює його плечі щоразу, коли він наближається до хворої.

Я швидко підхоплююся і вклоняюся йому. Пан фон Кекешфальва збентежено киває і одразу ж нахиляється до Едіт, щоб поцілувати її в лоб. Потім западає важка мовчанка. В цьому домі якимось особливим чуттям завжди про все дізнаються: я впевнений, старий вже здогадався, що між нами щось не до ладу; занепокоєний, він стоїть поруч із кріслом, не підводячи очей. Він би залюбки – я це бачу – зараз же пішов би геть. Едіт намагається прийти на допомогу:

– Уявляєш, тату, пан лейтенант сьогодні вперше у нас на терасі.

– Так, тут просто чудово, – підхоплюю я одразу ж, із соромом усвідомлюючи, що сказав непростиму банальність, і знову замовкаю.

Щоб розрядити напруження, Кекешфальва схиляється над кріслом:

– Мабуть, скоро тут стане надто прохолодно для тебе. Може, краще спустимося?

– Добре, – відповідає Едіт.

Ми всі раді відволіктися на якесь дрібне заняття: скласти книжки, накинути на плечі хворій шаль, подзвонити у дзвіночок, котрий є і тут під рукою, як і скрізь у цьому домі. За дві хвилини ліфт уже нагорі, і Йозеф обережно підкочує до нього крісло Едіт.

– Ми спустимося услід за тобою… – Кекешфальва ласкаво киває їй услід. – Може, ти поки підготуєшся до вечері? А ми з паном лейтенантом тим часом трохи погуляємо в саду.

Слуга зачиняє двері ліфта. Кабіна з хворою дівчиною йде вглиб, ніби в могилу. Мимоволі ми обидва відвертаємося – старий і я. Ми мовчимо, але раптом я помічаю, що він дуже нерішуче наближається до мене.

– Якщо ви не проти, пане лейтенанте, я б хотів поговорити з вами про дещо… чи, радше, про дещо попросити… Може, ходімо до мого кабінету – він там, у конторі… звісно, якщо тільки це вам не завдасть якогось клопоту… А як ні… то ми можемо прогулятися в парку.

– Що ви, я матиму за честь, пане фон Кекешфальва… – відповідаю я.

У цю мить ліфт повертається за нами. Спустившись униз, ми проходимо двір до будівлі контори; мені впадає в очі, як обережно, притискаючись до стіни, крадеться вздовж стіни Кекешфальва, як він увесь скорчився, ніби побоюється, що його упіймають. Мимовільно – я просто не можу інакше – такими ж безшумними, обережними кроками слідую я за ним.

У кінці низької, поспіхом вибіленої будівлі контори Кекешфальва відчиняє двері; вони ведуть до його кабінета, обставленого не набагато краще від моєї непоказної кімнати в казармі: дешевий письмовий стіл, старий і розхитаний, старі солом’яні стільці, геть поплямовані, до збляклих шпалер пришпилено кілька пожовклих таблиць, котрими, очевидно, вже багато років ніхто не користується. Навіть затхлий запах неприємно нагадує мені наші полкові канцелярії.

Вже з першого погляду – я багато навчився за ці кілька днів! – мені зрозуміло, що вся розкіш, весь комфорт, які є в цьому домі, призначено лише для доньки, себе ж старий обмежує до краю, ніби пожадливий селянин; коли він ішов попереду мене, я вперше помітив, як вилискує на ліктях його поношений чорний сурдут, напевне, він носить його вже років десять, а то й п’ятнадцять.

Кекешфальва підсовує мені просторе крісло, обтягнуте чорною шкірою, єдине зручне.

– Сідайте, пане лейтенанте, прошу вас, сідайте, – говорить він мені ласкаво, але настійливо, а сам, перш ніж я встигаю щось відказати, влаштовується на потертому солом’яному стільці.

І ось ми майже впритул сидимо один навпроти одного; він міг би, він повинен би вже почати, я чекаю на його слова з цілком зрозумілим нетерпінням: про що йому, багатію, мільйонеру, просити мене, бідного лейтенанта? Але він уперто дивиться вниз, ніби старанно розглядає свої черевики. Я тільки чую його важке, здавлене дихання.

Нарешті Кекешфальва підводить голову – його лоб укритий бісеринками вологи, – знімає спітнілі окуляри, і без цього блискотливого заслону його обличчя одразу ж змінюється, стає якимось оголенішим, нещасливішим, трагічнішим; як дуже часто в короткозорих людей, його очі виявляються набагато більш тьмяними та втомленими, ніж за блискучими скельцями окулярів. І я знову відчуваю, як мене захльостує тепла хвиля, це співчуття – я тепер уже знаю – рветься назовні. І раптом я бачу перед собою не багатого пана фон Кекешфальву, а старого, обтяженого турботами чоловіка.

Але ось, відкашлявшись, він починає:

– Пане лейтенанте, – хрипкий голос все ще непідвладний йому, – я хочу попросити вас про одну велику послугу. Звісно, я чудово розумію, що не маю жодного права завдавати вам клопоту, адже ми ледь знайомі… хоча ви можете й відмовитися… звісно, ви можете відмовитися… Мабуть, це зухвало і настирливо з мого боку, але я з першого ж погляду відчув до вас довіру. Ви, це відчувається одразу, добра, чуйна людина. Так, так, так! – тричі повторює він у відповідь на мій заперечний жест. – Ви дійсно хороша людина. У вас є щось, що викликає довіру, і часом… у мене таке відчуття, ніби вас мені послано… – він затнувся, і я зрозумів, що він хотів сказати «Богом», але не наважився, – послано мені як людину, з якою я можу говорити цілком відверто… Моє прохання, зрештою, не таке вже й велике… Але що ж я все говорю, навіть не запитавши, чи ви бажаєте мене вислухати.

– Що ви, авжеж!

– Дякую… Коли ти старий, варто лише подивитися на людину, і вже бачиш її наскрізь… я знаю, що таке хороша людина, знаю це завдяки моїй дружині, упокой Боже її душу… Коли вона мене полишила, це була перша з моїх бід, а проте я тепер кажу собі: мабуть, воно і на краще, що їй не довелося побачити нещастя своєї дитини… вона цього не пережила б. Знаєте, коли п’ять років тому все почалося… я спочатку не вірив, що так воно і залишиться… Та й чи можна собі уявити, що дитина – така ж, як усі – бігає, грається, кружляє дзиґою… І раптом всьому цьому кінець, кінець назавжди… До того ж, кожен із нас звик з благоговінням ставитися до лікарів… раз у раз читаєш у газетах, які чудеса вони роблять, – зашивають рани на серці, роблять пересадку очей… то може… Хто ж буде сумніватися в тому, що вони зможуть зробити найпростішу річ у світі… допомогти дівчинці, дитині, котра народилася здоровою і завжди була цілком здоровою, швидко стати на ноги? Ось чому я не дуже злякався спочатку і ніколи не вірив, жодної хвилини не міг повірити, що Бог допустить таке, що він покарає дитину – невинну дитину, на все життя… Та якби це сталося зі мною – що ж, мої ноги достатньо походили світом, я можу і без них обійтися… І потім, я не був хорошою людиною, я чимало зробив поганого за свій вік, я навіть… Про що я щойно говорив?… А, так… так ось, якби постраждав я – було б зрозуміло. Але як може Бог так схибити… вразити не того, кого треба, покарати невинного… адже це неймовірно, щоб у живої людини, у дитини, ноги раптом стали мертвими. І через що? Через якусь бацилу, кажуть лікарі, думаючи, що цим усе сказано… Бацила… Але ж це порожній звук, відмовка; правда лише в тому, що дівчинка лежить нерухомо, не може більше ні ходити, ні бігати, ні пустувати, а ти стоїш поруч і нічим не можеш їй зарадити. Це не можна усвідомити, не можна!

Він швидко провів долонею по сплутаному, вогкому від поту волоссю.

– Звісно, я консультувався з багатьма лікарями… не пройшов повз жодну знаменитість… усіх запрошував. Вони приїжджали, давали поради, говорили латиною і влаштовували консиліуми; один пробував одне, інший – інше; потім вони оголошували, що сподіваються і вірять, і їхали геть, отримавши свій гонорар, а все залишалося, як і було. Тобто їй ставало трохи краще, правду кажучи, значно краще. Раніше вона могла лише лежати, і все тіло було паралізованим… Тепер хоча б руки й верхня частина тулуба цілком нормальні, вона може сама пересуватися на милицях… їй стало трохи краще, ні – треба бути справедливим – значно краще. Але ніхто з них не вилікував її зовсім. Всі знизували плечима і повторювали: терпіння, терпіння, терпіння… Лише один не відступився від неї, лише один – доктор Кондор… не знаю, чи ви чули коли-небудь про нього? Адже ви з Відня?

Я зізнався, що ніколи не чув цього імені.

– Ну, звісно, звідки вам його знати – ви ж здорова людина, а він не з тих, хто любить галасувати про себе… Він не професор, навіть не доцент… і не думаю, щоб він мав широку практику… точніше кажучи, він її не шукає. Але це дивовижна, надзвичайна, особлива людина… не знаю, чи зможу я вам правильно пояснити. Його цікавлять не звичні випадки, з якими справиться кожен костоправ… Його цікавлять лише важкі випадки, лише такі, перед якими інші лікарі опиняються в глухому куті. Я людина невчена і, звісно, не можу стверджувати, що доктор Кондор кращий за інших лікарів, але в одному я твердо впевнений: як людина – він найкращий. Я познайомився з ним уже давно, коли хворіла дружина, і бачив, як він боровся за її життя… Він був єдиним, хто до останньої миті не хотів відступати, і ще тоді я відчув: ця людина живе і помирає з кожним хворим. У нього – не знаю, чи вірно кажу, – прямо якась жага – виявитися сильнішим за хворобу… він – не те, що інші, котрі прагнуть отримати більше грошей, професорське звання і чин радника двору… він ніколи не думає про себе, а завжди лише про інших, про тих, хто страждає… О, це чудова людина!