Нетерпіння серця

Від хвилювання я так швидко йду темними провулками, що мені стає жарко. Хочеться відкрити шинелю – в грудях серцю замало місця, бо перший подив раптово змінюється іншим, новим, ще п’янкішим. Мене вразило те, як легко, як неймовірно легко було завоювати прихильність ледь знайомих людей. Зрештою, що я зробив такого особливого? Я виказав трохи співчуття, побув у будинку Кекешфальвів два вечори – два веселих, радісних, чудових вечори, – і цього виявилося досить. Але в такому разі – до чого ж безглуздо день у день весь свій вільний час стирчати в кафе, до знемоги граючи в карти з нудними товаришами чи швендяти по бульвару! Ні, вже досить – бездумно гаяти час! Все швидше крокуючи крізь ніжну літню ніч, я зі справжньою пристрастю молодої людини, яка раптом прокинулася до життя, обіцяю собі: відтепер я зміню своє життя! Рідше ходитиму в кафе, кину дурний тарок та більярд, рішуче покінчу з ідіотською звичкою гаяти час, від котрої лише тупішаєш. Краще навідуватиму хвору і навіть щоразу спеціально готуватимуся для того, щоб розповісти дівчатам щось миле та смішне, ми гратимемо в шахи або ще якось приємно будемо проводити час; навіть сам намір завжди допомагати іншим та бути корисним окрилює мене. Від такого піднесення мені хочеться заспівати, утнути якусь дурницю; адже лише тоді, коли усвідомлюєш, що потрібен іншим, відчуваєш смисл і мету власного життя…

Так і сталося: упродовж наступних тижнів я проводив передвечірні години, а то і цілісінькі вечори, у Кекешфальвів; скоро ці дружні візити стали звичними й навіть спричинили небезпечну розпещеність. Але ж яка спокуса для молодої людини (котру з дитинства переводили з одного військового закладу в інший) після похмурих казарм і прокурених казино неочікувано віднайти домашнє вогнище, притулок для душі! Коли після служби, о пів на п’яту чи о п’ятій, я вирушав до них, то не встигав я підняти руку, щоб постукати у двері, як слуга вже радісно відчиняв, ніби вже давно виглядав у якесь чарівне віконце, очікуючи на мою появу. Все тут ясно свідчило про те, що мене люблять і визнають своїм у домі. Кожній моїй маленькій слабкості чи вподобанню потай потурали: мої улюблені сигарети завжди виявлялися під рукою; книжка, про яку я напередодні казав, що хотілося б прочитати, наступного дня лежала – нова, а проте вже дбайливо розрізана – на маленькому стільчику, ніби зовсім випадково; крісло навпроти шезлонга Едіт незмінно вважалося моїм. Все це дрібниці, абищиці, так, але саме вони зігрівають стіни чужого дому благодатним домашнім теплом, непомітно радують та підбадьорюють. І я почувався тут упевненіше, ніж будь-коли в колі товаришів, розмовляв і жартував від душі, вперше усвідомивши, що сором’язливість у будь-якій її формі сковує душу, і що повністю людина розкривається лише тоді, коли почувається невимушено.

Але була інша, значно потаємніша, неусвідомлена причина того, що моє щоденне спілкування з дівчатами так мене окриляло. Відтоді, коли мене ще хлопчиком віддали до кадетського корпуса, тобто протягом десяти, навіть п’ятнадцяти років, я постійно знаходився в грубому чоловічому оточенні. З ранку до вечора, з вечора до світанку, в спальні училища, в наметах під час маневрів, у казармах, за столом та в дорозі, на манежі та в класах – завжди та всюди я дихав повітрям, насиченим випарами чоловічих тіл; спочатку це були хлопчики, потім дорослі хлопці, але завжди чоловіки, лише чоловіки. І я звик до їхніх енергійних рухів, твердих, гучних кроків, низьких голосів, до тютюнового духу, до їх безцеремонності, і часто – грубості. Звісно, більшість із них мені дійсно подобалася, і я не міг поскаржитися на те, що вони не відповідали мені взаємністю. Але цій атмосфері не вистачало одухотвореності, у ній ніби не вистачало озону, чогось гострого, збудливого, електризуючого. І так само, як наш чудовий військовий оркестр, незважаючи на ефектне звучання, залишався всього-на-всього духовою музикою – різкою, уривчастою, побудованою лише на ритмі, бо їй не вистачало ніжно-чуттєвої мелодії скрипок, – так і найвеселіші години в казармі були позбавлені того ледь відчутного флюїду, котрий однією своєю присутністю додає жінка будь-якому товариству. Ще чотирнадцятирічними підлітками, коли ми, парами гуляючи містом у своїх гарних мундирах з елеґантними шнурочками, зустрічали інших хлопчаків, що безтурботно розмовляли та фліртували з дівчатками, ми відчували неясну тугу, здогадуючись, що казарма з її монастирським режимом безжально позбавляла чогось нашу юність; того, що від природи щодня належало нашим одноліткам на вулицях, на ковзанці та в танцзалі – невимушеного спілкування з дівчатами; в той час як ми, відлюдники за високими решітками, дивилися на цих казкових істот, – ніби на ельфів у коротеньких спідничках, – мріючи про розмову з ними, як про щось нездійсненне. Такі обмеження не минаються безслідно. А потім короткі та найчастіше вульгарні зв’язки з легкодоступними жінками жодною мірою не могли повернути мені того, чого я був позбавлений у роки сентиментальних хлопчачих мрій. І з того, як незграбно та сором’язливо я поводився щоразу, коли мені випадало опинятися у товаристві молодої дівчини (хоча я встиг переспати з добрим десятком жінок), я відчував, що через надто довгі обмеження втратив природну невимушеність назавжди.

І ось раптово підсвідомий хлоп’ячий потяг пізнати, яка вона – дружба з молодими жінками, а не з вусатими простакуватими товаришами, – несподівано здійснився у найкращий спосіб. Щодня після обіду я сидів таким собі мазунчиком серед двох дівчат; дзвінка жіночність їхніх голосів приносила мені (не можу висловити це інакше) відчуття майже фізичної радості. Неможливо описати, з яким захватом я вперше в житті насолоджувався товариством молодих дівчат, не відчуваючи при цьому жодного сум’яття. До того ж, через певні обставини було розімкнуто той невидимий електричний контакт, який невідворотно виникає під час тривалого спілкування двох молодих людей різної статі. Наші розмови, що тривали годинами, були абсолютно вільними від солодкої млості, котра робить таким небезпечним будь-який tête-a-tête у напівтемряві. Зізнаюся, спочатку мене приємно хвилювали повні, чуттєві губи Ілони, її пишні плечі та мадярська пристрасність, що відчувалася в її м’яких плавних рухах. Не один раз лише зусиллям волі я стримував бажання одним ривком притягти до себе це тепле, ніжне створіння з чорними веселими очима й обсипати її поцілунками. Але Ілона в перші ж дні нашого знайомства розповіла мені, що вже два роки як заручена з помічником нотаріуса з Бечкерету і тільки чекає, коли одужає Едіт або ж покращиться її стан, щоб обвінчатися з ним, – я здогадався, що Кекешфальва пообіцяв придане бідній родичці, якщо вона погодиться почекати з заміжжям. Крім того, ми вчинили б жорстоко та підступно, якби за спиною цієї зворушливої, прикутої до свого візка дівчини почали б потайки обмінюватися поцілунками чи дали б волю рукам, не відчуваючи справжньої закоханості. Ось чому подібна чуттєвість, яка так швидко спалахнула, так само швидко й згасла, і вся щира прихильність, на яку я був здатен, все дужче зосереджувалася на Едіт, знедоленій та беззахисній, бо в таємничій хімії почуттів співчуття до хворого неодмінно та непомітно поєднується з ніжністю. Сидіти біля хворої, розважати її розмовами, бачити, як гірко стиснуті губи розкриваються в усмішці, або іншим разом, коли вона через поганий настрій вже готова вибухнути, – варто було лише доторкнутися її руки, щоб побачити, як вона засоромившись заспокоюється і підводить на тебе вдячний сірий погляд, – у ледь помітних проявах душевної близькості з безпорадною дівчиною була особлива принада, котра приносила мені таке задоволення, котре не могла б дати бурхлива пригода з її кузиною. І завдяки цим невловним порухам душі – як багато я зрозумів за ці кілька днів! – мені несподівано відкрилися абсолютно невідомі досі й набагато тонші сфери почуттів. Невідомі та тонші, але, щоправда, і небезпечніші! Бо марні усі перестороги й зусилля: ніколи відносини між здоровим та хворим, між вільним та полоненим не можуть довго залишатися в цілковитій рівновазі. Нещастя робить людину легко вразливою, а постійне співчуття заважає їй залишатися справедливою. Так само як не можна викорінити почуття нелюбові боржника до кредитора (бо одному з них незмінно судилося давати, а іншому – лише брати), так і хворий приховує в собі роздратування, готове спалахнути від найменшого прояву турботи. Треба безперервно слідкувати, аби не переступити ледь відчутну межу вразливості, за якою співчуття вже не втамовує біль, а лише сильніше роз’ятрює рану. Едіт постійно вимагала (бо вона вже до цього звикла), щоб усі їй прислуговували, ніби принцесі, і пестили, немов дитину, але вже наступної миті таке ставлення могло її образити, бо воно викликало в ній ще гостріше відчуття своєї безпорадності. Якщо, наприклад, запобігливо підсували табурет, щоб їй не доводилося тягнутися за книгою чи чашкою, вона у відповідь кидала гнівний погляд: «Вважаєте, я сама не можу взяти потрібне?» І, подібно до того, як звір за ґратами інколи без усякої причини кидається на сторожа, до якого зазвичай лащиться, їй інколи приносило зловтіху одним ударом зруйнувати наш безхмарний настрій, раптово назвавши себе «нікчемною калікою». У такі неприємні моменти доводилося з усіх сил триматися, щоб не розізлитися і не почати несправедливо їй дорікати.

Але, на власний подив, я кожного разу знаходив у собі сили для цього. Бо незбагненним чином перше пізнання людської природи тягне за собою все нові й нові відкриття, і хто знайшов здатність щиро співчувати людському горю, хоча б в окремому випадку, той отримав чудодійний урок і навчився розуміти всяке нещастя, навіть те, яке спочатку видається дивним чи абсурдним. Ось чому мене не вводили в оману досить часті вибухи гніву Едіт; навпаки, що несправедливішими та боліснішими для рідних були ці напади, то сильніше вони мене вражали; і я поступово зрозумів, чому мій прихід радував її батька й Ілону, чому в цьому домі моя присутність була бажаною. Тривале страждання виснажує не лише хворого, але і його близьких; сильні страждання не можуть тривати безкінечно. Звісно, її батько та кузина всією душею жаліли бідолашну, але в їхній жалості відчувалася втома і розчарування. Її хвороба давно стала для них сумним фактом, хвора була для них просто хворою, і щоразу, опустивши очі, вони просто пережидали, доки вщухне короткий шквал її емоцій. Це вже не страшило їх так, як страшило мене, я ж бо лякався щоразу. Я був єдиним, у кому її страждання завжди викликали схвильований відгук, і ледь не єдиним, перед ким вона соромилася своєї нестриманості. Коли вона втрачала контроль над собою, мені варто було заспокійливо торкнутися її руки та сказати щось на зразок: «Але ж мила панно Едіт», – і вона одразу ж опускала очі. Вона червоніла, і було видно, що найбільше їй зараз хотілося б утекти світ за очі, якби не паралізовані ноги. І жодного разу не було такого, щоб прощаючись, вона не сказала майже благальним тоном, від якого мене кидало в дрож: «Ви прийдете завтра? Адже ви не сердитеся на мене за те, що я сьогодні наговорила дурниць?» У такі хвилини мені здавалося незбагненним і дивним, як це я, не даючи нічого, окрім щирого співчуття, отримував таку владу над людьми…

Але така вже юність; кожне нове відкриття захоплює її повністю, до забуття, і в такому піднесенні не знає міри. Щось дивне почало відбуватися зі мною, ледь я помітив, що моє співчуття не лише радісно хвилює мене, але і благотворно діє на оточення; відтоді, як я вперше усвідомив вплив співчуття, мені стало здаватися, ніби в мою кров проникла якась отрута, зробила її червонішою, гарячішою, пульсуючою і примусила швидше бігти по жилах. Мені раптом стало чужим заціпеніння, в якому я нидів довгі роки, ніби у сірих, холодних сутінках. Сотні дрібниць, на які я раніше просто не звертав уваги, тепер цікавили та хвилювали мене; скрізь я помічав подробиці, які мене вражали та розчулювали, ніби від першої зустрічі з чужим стражданням мій погляд став мудрішим та проникливим. А оскільки наш світ – кожна вулиця і кожна кімната – сповнений поворотами долі та гіркою нуждою, то усі мої дні проходили в постійному і напруженому спостереженні. Так, наприклад, виїжджаючи коня, я зловив себе на тому, що вже не можу, як раніше, з усіх сил батожити його по крупу, бо мене одразу ж охоплював сором, а рубець горів ніби на моїй власній шкірі. А коли наш гарячкуватий ротмістр бив навідліг по обличчю якогось бідолашного гуцульського хлопака за те, що він погано приладнав сідло, а винний стояв виструнчившись і не смів поворухнутися, у мене гнівно стискалися кулаки. Солдати, що стояли навкруги, мовчки витріщалися або стиха посміювалися, і лише я один бачив, як у хлопця з-під опущених повік проступають сльози образи. В нашій офіцерській їдальні я більше не міг терпіти жартів на адресу незграбних чи безталанних товаришів; відтоді як я, побачивши цю беззахисну, безпорадну дівчину, зрозумів, що таке муки безсилля, всяка жорстокість викликала в мені гнів, всяка беззахисність вимагала мого втручання. З тої хвилини, як випадок промив мені очі гарячими краплями співчуття, я почав помічати незліченну кількість дрібниць, котрі раніше вислизали з-під мого погляду: прості речі, дурниці, але кожна з них зворушувала та хвилювала мене. Наприклад, я раптом помічаю, що господарка тютюнової крамнички, де я завжди купую сигарети, рахуючи гроші, підносить їх надто близько до опуклих скелець своїх окулярів, і одразу ж у мене виникає підозра, що їй загрожує катаракта. Завтра, думаю я, обережно розпитаю її і може, навіть вмовлю нашого полкового лікаря Ґольдбаума оглянути її. Або раптом бачу, що добровольці останнім часом відкрито ігнорують маленького рудого К.; здогадуюся про причину: в газетах писали (до чого тут він, бідний хлопець?), що його дядька заарештували за розтрату; за обідом я навмисне підсідаю до нього і починаю розмову, одразу ж відчувши з його вдячного погляду, що він розуміє – я це роблю просто для того, щоб показати іншим, як несправедливо і погано вони вчиняють. Або випрошую пробачення для одного зі своїх уланів, котрому невблаганний полковник присудив чотири години стояти під рушницею.

Щодня я знаходжу безліч приводів знову і знову відчувати цю раптово віднайдену радість. І я даю собі слово: віднині допомагати всім і кожному, скільки вистачить сил. Не бути лінивим і байдужим. Підноситися над самим собою, збагачувати власну душу, щедро віддаючи її іншим, розділити долю кожного, розуміючи і долаючи страждання великою силою співчуття. І моє серце, дивуючись самому собі, тріпоче від вдячності хворій дівчині, котру я мимоволі образив, і нещастя якої навчило мене чарівній науці діяльного співчуття.

Та скоро мене розбудили від романтичних мрій, і до того ж, найбезжаліснішим чином. От як все сталося. Того вечора ми грали в доміно, потім довго розмовляли, і ніхто з нас не помітив, як проминув час. Нарешті о пів на дванадцяту я кидаю переляканий погляд на годинник і квапливо прощаюся. Ще в холі, куди мене проводжає батько Едіт, ми чуємо з вулиці шум, ніби гудуть сто тисяч джмелів. Дощ періщить як із відра.

– Автомобіль довезе вас, – заспокоює мене Кекешфальва.

– Це зовсім непотрібно, – відказую я; мені просто незручно, що водію заради мене доведеться о пів на дванадцяту ночі знову одягатися і виводити машину з гаража (таке турботливе ставлення до людей з’явилося в мене лиш останніми тижнями). Але зрештою, надто вже спокусливо в таку собачу погоду спокійно доїхати додому в затишній кабіні, замість того, щоб добрих півгодини тьопати в тонких лакованих черевиках по шосе і промокнути до кісток; і я поступаюся. Незважаючи на дощ, старий проводжає мене до автомобіля і сам вкриває мені коліна пледом. Водій заводить машину, і ми мчимо крізь бурхливу стихію.

Дивовижно приємно і зручно їхати в автомобілі, що пливе безшумно. Але ось ми вже звертаємо до казарми – як неймовірно швидко ми домчали! – і я, постукавши у шибку, прошу водія зупинити на площі Ратуші. В елеґантному лімузині Кекешфальви до казарми краще не під’їжджати! Я знаю, нікому не сподобається, якщо простий лейтенант, ніби якийсь ерцгерцог, із блиском під’їде в шикарному автомобілі, а водій у лівреї відчинить перед ним дверцята. На таке вихваляння наші начальники дивляться скоса, а крім того, інстинкт вже давно застерігає мене: якомога менше змішувати два світи – розкішний світ Кекешфальвів, де я вільна людина, незалежна та розпещена, і світ служби, де я повинен без жодних нарікань коритися, в якому я, жалюгідний бідака, кожного разу відчуваю величезне полегшення, якщо в місяці не тридцять один день, а тридцять. Підсвідомо одне моє «я» нічого не хоче знати про інше; інколи я й сам не можу розрізнити, котрий із двох справжній Тоні Гофміллер – той, у домі Кекешфальви, чи той, на службі?

Водій слухняно гальмує на площі Ратуші, за два квартали від казарми. Я виходжу, піднімаю комір і збираюся швидше перейти широку площу. Але саме у цю мить дощ ринув із подвоєною силою, і вітер мокрим батогом вдарив мені в обличчя. Краще кілька хвилин перечекати в якомусь підворітті, думаю я, ніж бігти два провулки під зливою; або, зрештою, можна зайти в кафе, воно ще відчинене, і посидіти у теплі, доки кляте небо не спорожнить свої найбільші поливальниці. До кафе всього шість будинків, і – дивись-но! – за мокрими шибками тьмяно мерехтить світло. Мабуть, товариші ще сидять за нашим постійним столиком – чудова нагода залагодити свою провину, адже мені вже давно варто було тут показатися. Вчора, позавчора, весь цей та й минулий тиждень я тут не був, і, чесно кажучи, у них є усі підстави на мене сердитися; якщо вже зраджуєш, то треба дотримуватися чемності.

Я відчиняю двері. Газові ріжки в залі кафе для економії вимкнені, скрізь валяються розгорнуті газети, а маркер Ойґен підраховує виторг. Але позаду, в ігровій кімнаті, я бачу світло і поблиск фірмових ґудзиків: ну, звісно, вони ще тут, ці запеклі картярі – старший лейтенант Йожі, лейтенант Ференц і полковий лікар Ґольдбаум. Напевне, вони давно скінчили партію, але все ще, ліниво розкинувшись, перебувають у добре мені знайомому стані ресторанної дрімоти, коли найважче – це зрушити з місця. Зрозуміло, що мій прихід, який перервав нудні лінощі, для них був як дар Божий.

– Привіт, Тоні! – вигукує Ференц, ніби піднімає інших за тривогою.

– Які ж бо гості в нашім домі!^[11] – декламує полковий лікар, котрий, як у нас дотепно говорять, страждає на хронічний цитатний пронос.

Три пари сонних очей мружаться і посміхаються мені.

– Привіт, привіт!

Їхня радість мені приємна. Вони дійсно хороші хлопці, думаю я, ніскілечки не образилися на мене за те, що я стільки часу пропадав, навіть нічого не пояснивши і не вибачившись.

– Чашку чорного, – замовляю я кельнеру, котрий сонно човгає ногами, і з незмінним «Ну, що новенького?», яким у нас починається будь-яка зустріч, підсуваю до себе стілець.

Широке обличчя Ференца розпливається ще ширше, примружені очі майже щезають у червоних, ніби яблука, щоках; повільно, тягуче відкривається рот.

– Що ж, найсвіжіша новина, – задоволено посміхається він, – що ваше благороддя знову зволило завітати в нашу скромну халупу.

А полковий лікар відкидається назад і декламує з кайнцевською^[12] інтонацією:

 
Шива, що під небесами,
вшосте зринув до землі
розділити разом з нами
смертні радощі й жалі.^[13]
 

Всі троє дивляться на мене з посмішкою, і мені одразу ж стає моторошно. Краще, думаю я, скоріше сам почну розповідати, не чекаючи, доки всі почнуть розпитувати, чому я не з’являвся всі ці дні й звідки прийшов зараз. Але не встигаю я відкрити рота, як Ференц багатозначно киває Йожі та штовхає його ліктем.

– Глянь сюди! – показує він під стіл. – Ну, що скажеш? Лакові черевики у таку собачу погоду і новісінький мундир! Еге ж, Тоні своє діло знає, підшукав тепленьке містечко. Мабуть, до дідька добре там, у старого манихея, га? Щодня п’ять страв, розповідав аптекар, ікра, каплуни, справжній Bols^[14] та відбірні сигари – це тобі не наше їдло в «Рудому леві»! Ох і Тоні! Йому пальця до рота не клади, а ми ж думали – простак!

Йожі одразу ж продовжує:

– Тільки він – товариш нікчемний. Так, брате Тоні, замість того, щоб одного разу сказати своєму стариганові: «Слухай, старий, є в мене два щирих приятелі, гарні, чесні, з хорошими манерами, я тобі якось їх покажу!», замість цього ти думаєш: «Нехай собі хлебчуть своє кисле пільзенське та проперчують собі горлянки остогидлим гуляшем». Чудовий друг, нічого й казати! Собі все, а іншим нічого! Ну то принаймні товстого «Упмана» ти мені приніс? Якщо так – то на сьогодні я тобі вибачаю.

Всі троє сміються і прицмокують губами. Я раптово червонію до коренів волосся. Чорт забирай, звідки цей клятий Йожі міг дізнатися, що Кекешфальва, проводжаючи мене, – він робить це щоразу, – дійсно засунув у кишеню мундира одну зі своїх чудових сигар? Невже її кінчик стирчить між ґудзиками? Хоча б не помітили! Від збентеження я вдавано сміюся:

– Ще чого – «Упмана»! А дешевші не хочеш? Думаю, що сигарета третього ґатунку теж згодиться! – і простягаю йому відкритий портсигар. Але в ту ж мить відсмикую руку: позавчора мені виповнилося двадцять п’ять, дівчата якимось чином про це дізналися, і за вечерею, піднімаючи зі своєї тарілки серветку, я відчув щось важке у ній – це був портсигар, подарунок на день народження. Але Ференц устиг помітити новий еtui:^[15] у нашій тісній компанії найменша дрібничка стає подією.

– О, а це ще що? – гуркоче він. – Нова амуніція!

Він забирає портсигар просто у мене з руки (що я можу вдіяти?), обмацує його, оглядає і, нарешті, зважує на долоні.

– Слухай, – повертається він до полкового лікаря, – здається, воно справжнє. Але, подивися сам добре, адже твій шанований батя знається в таких справах, та й ти, мабуть, не пасеш задніх.

Полковий лікар Ґольдбаум, син ювеліра із Дрогобича, кладе пенсне на свій трохи товстуватий ніс, бере портсигар, зважує на руці, розглядає з усіх боків і з виглядом знавця постукує по кришці зігнутим пальцем.

– Золото, – виголошує він остаточний діагноз. – Чисте золото, з пробою і збіса важке. Всьому полку можна зуби запломбувати. Ціна десь сімсот-вісімсот крон.

Після такого вердикту, що здивував найперше мене самого (я був упевнений, що це звичайна позолота), він передає портсигар Йожі, котрий бере його вже обережніше (подумати лишень, яке благоговіння ми, молоді хлопці, відчуваємо перед коштовностями!). Йожі розглядає його, обмацує, дивиться в дзеркальну поверхню кришки і зрештою, натиснувши на рубінову кнопку, відкриває його і спантеличено вигукує:

– Ого, та тут напис! Слухайте, слухайте! «Нашому милому другу Антону Гофміллеру до дня народження. Ілона, Едіт».

Тепер усі троє витріщаються на мене.

– Чорт забирай! – шумно видихає нарешті Ференц. – А ти за останній час непогано навчився обирати собі друзів. Моя пошана. Від мене ти отримав би щонайбільше латунну сірничницю.

Судома стиснула мені горло. Завтра весь полк знатиме про золотий портсигар, котрий мені подарували у Кекешфальвів, і цитуватимуть напис. «Що ж ти не покажеш свою шикарну коробочку?» – скаже Ференц в офіцерській їдальні, щоб висміяти мене; і я муситиму слухняно подати подарунок (о, будь ласка, подивіться) пану ротмістру, пану майору (будь ласка, будь ласка), пану полковнику. Всі будуть зважувати його в руці, оцінювати і посміхаючись читати напис; потім неодмінно почнуться розпитування й кпини, а мені у присутності начальства не можна бути неввічливим.

Збентежено, воліючи закінчити розмову, я пропоную:

– Ну як, ще партію в тарок?

Але їхні добродушні посмішки змінює регіт.

– Ференце, ти чув? – підштовхує його Йожі. – Зараз, о пів на першу, коли лавочка зачиняється, йому придумалося пограти в тарок!

А полковий лікар, ліниво відкинувшись на спинку стільця, виголошує:

– Атож-атож, щасливі-бо за часом не слідкують…

Всі регочуть, смакуючи заяложений жарт. Але ось підходить маркер Ойґен і шанобливо, але настійливо нагадує: «Зачиняємося, панове!» Ми йдемо разом до казарми – дощ ущух – і на прощання тиснемо одне одному руки. Ференц плескає мене по плечу: «Молодець, що завітав до нас!» – і я відчуваю, що він говорить від щирого серця. Чому я, власне, так розгнівався? Адже всі троє – хороші, милі хлопці, без тіні недоброзичливості та заздрості. А якщо вони навіть трохи посміялися наді мною, то це не зі зла.

Це правда, вони не бажали мені зла, ці славні хлопці, але своїми ідіотськими розпитуваннями та кпинами вони щось безповоротно в мені зруйнували: мою впевненість. Річ у тому, що незвичні стосунки з Кекешфальвами дивовижним чином зміцнили в мені почуття власної гідності. Вперше в житті я почувався тим, хто дає, тим, хто допомагає; і ось тепер я дізнався, як дивляться інші на такі стосунки, або, радше, якими вони невідворотно мають здаватися іншим людям, що не знають усіх прихованих взаємозв’язків. Але що могли зрозуміти сторонні у витонченій радості співпереживання, котрій – не можу висловитися інакше – я віддався, ніби непоборній пристрасті! Для них було абсолютно безперечним, що я втиснувся в щедрий, гостинний дім лише заради того, щоб втертися в довіру до багатіїв, бенкетувати їхнім коштом і випрошувати подарунки. При цьому в душі вони зовсім не бажають мені зла – славні хлопці, вони щиро бажають мені і теплої місцинки, і хороших сигар; безсумнівно, вони не бачать нічого безчесного або гидкого – а саме це мене і дратує найбільше! – в тому, що я дозволяю цим дурням носитися та панькатися зі мною, – бо за їхнім розумінням, кожен з нас (офіцерів кавалерії) робить честь такому гендляру, коли сідає за його стіл. Жодного осуду не виказували мені Ференц і Йожі, дивуючись золотому портсигару – навпаки, їм навіть навіювало певну повагу те, що я зумів примусити своїх покровителів вивернути гаманця. Але мене зараз хвилює інше: я сам починаю сумніватися у своїх мотивах: чи не поводжуся я дійсно як дармоїд? Чи можу я, доросла людина, офіцер, допускати, щоб мене щодня годували, поїли та прислужувалися? Ось, наприклад, цей золотий портсигар – мені в жодному разі не варто було його брати, так само, як і шовкове кашне, яке вони нещодавно пов’язали мені на шию, коли надворі дув сильний вітер. Не можна дозволяти, щоб офіцеру кавалерії засовували в кишеню мундира сигари «на доріжку», та ще – заради бога! Завтра ж поговорю з Кекешфальвою! – ще цей верховий кінь! Лише зараз мене пройняла думка: позавчора він щось бурмотів, мовляв, мій гнідий мерин (котрого я виплачую, звісно, в розстрочку) в не дуже добрій формі; зрештою, тут він має рацію. Але те, що він хоче позичити мені трирічку зі свого заводу, «чудового коня, на якому вам не буде соромно проїхатися», – це вже ні, вибачайте. Авжеж: «позичити» – тепер я розумію, що це означає! Так само, як Ілоні старий обіцяє придане за умови, що вона буде опікуватися його хворою дочкою, так тепер має намір купити й мене, заплативши готівкою за моє співчуття, мої жарти, мою дружбу! А я, дурник, ледь було не зловився на цю вудочку, навіть не помітив, що весь цей час принижую себе, перетворююся на нахлібника!

«Дурниці!» – тут-таки кажу я собі, згадуючи, як старий боязко доторкнувся до мого рукава, як світлішає щоразу його обличчя, ледь я переступаю поріг. Я знаю – сердечна щира дружба пов’язує мене з обома дівчатами; ні, вони не пильнують, чи я, бува, не випив зайву чарку, а якщо щось і помічають – щиро радіють, що мені у них добре. «Нісенітниця! Безглуздя! – правлю я собі. – Дурниці! Цей старий любить мене більше, ніж рідний батько».

Але який сенс вмовляти і переконувати себе, якщо внутрішня рівновага зламана? Я відчуваю, що Йожі та Ференц своїми кпинами поклали кінець відчуттю цілковитої невимушеності. «Ти дійсно ходиш до цих багатих людей лише зі співчуття, лише із жалощів? – прискіпливо запитую я себе. – А чи немає тут чималої долі марнославства та потягу до задоволень? Так чи інакше, але ти зобов’язаний прояснити це». І щоб почати одразу ж, я вирішую відтепер скоротити свої відвідини і завтра ж пропустити звичний візит до Кекешфальвів.

Отож наступного дня я не з’являюся у них. Після служби ми з Ференцом та Йожі завалюємося до кафе; переглянувши газети, починаємо звичну партію в тарок. Але я граю геть погано; прямо навпроти мене, в обшитій панелями стіні, круглий годинник, і замість того, щоб слідкувати за картами, я відраховую час – четверта двадцять, четверта тридцять, четверта сорок, четверта п’ятдесят… О пів на п’яту, коли я зазвичай приходжу на чай, вже все буває наготовано; і якщо я запізнююся на якусь чверть години, то вони вже розпитують: «Що сталося сьогодні?» Вони настільки звикли до моєї пунктуальної появи, що вважають це ніби моїм обов’язком; за два з половиною тижні я не пропустив жодного вечора, і напевне, тепер вони дивляться на годинник із таким самим занепокоєнням, як я сам, і чекають, чекають… Може, хоча б подзвонити й сказати, що я не прийду? Або, мабуть, краще відправити денщика…

– Тоні, те, як ти сьогодні граєш – це ж ганьба! Не лови ґав! – злиться Йожі й кидає на мене гнівний погляд. Моя розгубленість коштувала йому партії. Я ледве збираюся з силами.

– Слухай, ми можемо помінятися місцями.

– Будь ласка, але навіщо?

– Не знаю, – брешу я, – тут якось дуже шумно, це дратує мене.

Насправді ж я не хочу бачити годинник і невідворотний рух стрілок хвилина за хвилиною. Мене все дратує, я не можу зосередитися хоч на чомусь, знову і знову сумніваюся: чи не піти до телефону і вибачитися? Тільки зараз я починаю усвідомлювати, що справжнє співчуття – не електричний контакт, його не можна вимкнути і ввімкнути, коли захочеться, і кожен, хто бере участь у чужій долі, вже не може з повною свободою розпоряджатися своєю власною.

«Та пропади воно все пропадом! – злюся я на самого себе. – Я ж не зобов’язаний щоденно теребенитися туди й назад по півгодини!» І відповідно до таємного закону взаємодії почуттів, за яким невдоволеність собою викликає бажання звалити провину на іншого, я, ніби більярдна куля, передає отриманий ним удар далі, звертаю свій поганий настрій не на Йожі та Ференца, а на Кекешфальвів. Нічого, нехай зачекають хоч раз! Нехай побачать, що мене не купити подарунками та люб’язністю, що я не приходитиму на призначену годину, ніби якийсь масажист або вчитель гімнастики… НÍчого привчати їх, звичка зв’язує, а я не хочу почуватися зв’язаним обставинами. Так, безглуздо впираючись, просиджую я в кафе три з половиною години, до пів на восьму, намагаючись довести самому собі, що я волію приходити і йти геть, коли мені заманеться, і що мені абсолютно байдуже до смачної їжі та чудових сигар у цих Кекешфальвів…