Володимир Сосюра

Поетичні твори

ЛЮБІТЬ УКРАЇНУ!

 
Любіть Україну, як сонце, любіть,
Як вітер, і трави, і води,
В годину щасливу і в радості мить,
Любіть у годину негоди.
Любіть Україну у сні й наяву,
Вишневу свою Україну,
Красу її, вічно живу і нову,
І мову її солов’їну.
Без неї – ніщо ми, як порох і дим,
Розвіяний в полі вітрами…
Любіть Україну всім серцем своїм
І всіми своїми ділами.
Для нас вона в світі єдина, одна,
Як очі її ніжно-карі…
Вона – у зірках, і у вербах вона,
І в кожному серця ударі,
У квітці й пташині, в кривеньких тинах,
У пісні у кожній, у думі,
В дитячій усмішці, в дівочих очах,
І в стягів багряному шумі…
Як та купина, що горить – не згора,
Живе у стежках, у дібровах,
У зойках гудків, і у хвилях Дніпра,
У хмарах отих пурпурових,
В огні канонад, що на захід женуть
Чужинців в зелених мундирах,
В багнетах, що в тьмі пробивають нам путь
До весен і світлих, і щирих…
Юначе! Хай буде для неї твій сміх,
І сльози, і все до загину…
Не можна любити народів других,
Коли ти не любиш Вкраїну.
Дівчино! Як небо її голубе,
Люби її кожну хвилину…
Коханий любить не захоче тебе,
Коли ти не любиш Вкраїну.
Любіть у труді, у коханні, в бою,
В цей час, як гудуть батареї…
Всім серцем любіть Україну свою, —
І вічні ми будемо з нею.
 

Травень 1944 р.,

м. Київ

Із книжки «Поезії» (1950)

О МОВА МОЯ!

 
О місячне сяйво і спів солов’я,
Півонії, мальви, жоржини!
Моря бриліантів, це – мова моя,
Це – мова моєї Вкраїни.
 
 
Яка у ній сила і кличе, й сія,
Яка в ній мелодія лине
В натхнення хвилини! О мова моя,
Душа голосна України!
 
 
Ти – сурми на сонці, ти – стягів гаї,
Ти – вибухів огненних повна,
В той час, коли кличе народи в бої
Вітчизна моя многомовна…
 
 
Ти – мрії фіалок і сон конвалій,
Й гостріша за крицю багнета…
Ти душу бійця пориваєш на бій
В натхненнім пеані поета…
 
 
Тобою звучать і міста золоті,
Й заквітчані селами гони…
Ти – зброя ідеї. У битві й труді
Єднаєш сердець міліони…
 
 
Мов райдуги – арки над морем колон,
Що в небо музикою лине,
Де славить життя золоте жайворон…
Це – мова моєї Вкраїни.
 
 
Це – матері мова. Я звуки твої
Люблю, наче очі дитини…
О мова вкраїнська!.. Хто любить її,
Той любить мою Україну.
 

1949

Із книжки «Поезії» (1921)

* * *

 
Безладно торохтить по бруку день бездумний,
де порох голубий та цокоти копит…
Змарнілий небосхил роздерли нагло труби,
де ластівки кричать про сонце і степи…
 
 
О липне золотий!.. Твої байдужі очі
нагадують мені холодний блиск озер
І ранок голубий, де спів тремтить дівочий,
мов листя золоте розхристаних берез…
 
 
Де море шарудить, над срібним пляжем трави,
і шелестіння слів коханих і простих…
О теплий ночі блиск і блиск очей лукавий,
де у колисці вій гойдався молодик!..
 

1921

* * *

Миколі Хвильовому^[9]

 
Ми на драбинах зор за днем золотодзвонним…
Волошковим вінком годин тривожний бій…
І ранок з нами йде веселий та червоний
співати про завод і села голубі.
 
 
Зустрілись в квітні ми. На сонячні галяви
вже вечір голубий задумливо звисав…
і рядом з ним зоря, нервова і смуглява,
ховалась за доми, як золота коса…
 
 
Й нам путь тепер одна. Внизу старе захляле…
дим іншого життя нам вітер з гір несе,
і теплим молоком душа моя проллялась
на жито золоте твоїх дзвінких пісень…
 

1921

Із збірки «Червона зима» (1922)

* * *

 
Рипнула дверима осінь,
з пилом закрутився жовтий лист,
а за ним простягся по дорозі
передсмертний листопаду блиск.
І тремтяче перекотиполе
притуляється до ніг благанно,
мов шепоче:
«Як же рано… як же умирати рано!..»
І котиться геть, таке безпорадне і голе…
Неба прозорі очі
затулило віями-хмаринами.
Вітер щоки цілує, лоскоче,
поросям верещить між колінами…
І навколо так холодно, холодно,
наче в жилах вся кров замерзла!
Серце моє, піснею проколоте,
вже не буде нам тепло й весело.
 
 
Розстилає вечір рядна,
глек зорі червоноточить…
Моя пісня – неоглядна,
а душа – печерний хлопчик.
 

1921

* * *

 
На Захід, на Захід, на Захід!..
Заломила руки зоря.
Виють собаки
не зря…
Електричним поривом, подихом гроз
до бою, до бою на Захід…
Перестав вовтузитись і плакать
на снігу розстріляний мороз…
Котяться хвилі широко —
хвилі-мовчанки до ніг…
Місяцю куля влучила в око, —
ніч.
Але я не впаду до колін і ніколи
не буду спати.
На устах запеклася піна —
моя кривава мати…
І сичить під ногами вітер…
Мов до серця чимсь припекло,
мов голосять, жаліються діти
за селом…
Електричним поривом, подихом гроз
до бою, до бою на Захід!..
Перестав вовтузитись і плакать
на снігу розстріляний мороз…
 

1921

Із збірки «Осінні зорі» (1924)

* * *

 
Хто розуміє цей жах, коли душа така одинока?…
Коли хочеться кривавими пальцями
схопити за горлянку небо
    і видерти йому останнє око – Сонце…
то розуміє цей жах, коли душа така одинока?…
 
 
Моє серце – Благбаз^[10] в часи військового комунізму,
коли далі були такі пахучі, такі червоні…
А тепер всі в крові, і душа, і долоні, —
і пропадають мої огні за муром…
 
 
О, моя далека Революціє!..
    Одгукнись на мої крики лунко!
Скоро буде вечір
і в тихій кімнаті зазгучать, заридають
    солов’ї поцілунків.
 
 
Скоро
   буде
      вечір.
 
 
Коли буде знати про Перекоп кожна дитина,
і зацвітуть електричними зорями і земля, і небо,
коли темп життя так зміниться,
що будуть віки за одну хвилину, —
тоді прийде кінець непу…
О, моя червінькова Україно!..
 
 
Коли кожному дурневі стане ясно,
що таке пролетарська культура,
і будуть легендами і сучасні події, і сучасна людина,
тоді згадають і про Володимира Сосюру,
о, моя червінькова Україно!..
 
 
А зараз:
моє серце – Благбаз в часи військового комунізму,
коли далі були такі пахучі, такі червоні…
Простягаю в простори криваві долоні,
де пропадають мої огні за муром…
 

Листопад 1922

МАКИ

Л. В. Пилипенко^[11]

 
Мені хочеться ходити з одрізаною головою
Данте на руках
і слухать про любов до Беатріче…
    Шелестіли жита, хвилювали жита,
    а між ними розкидано маки.
 
 
    Там,            там
         там, там
          козаки,
          козаки,
          козаки…
 
 
  Місто.
    Ніч.
 Огненні крики в повітрі…
 Хто це на вухо мені
 виє тоненько і хитро?…
 
 
   Голову я нахилю, —
   дивиться грізно хорунжий…
   Мамо, а може, я сплю,
   може, чого занедужав?…
 
 
  Місто.
    Ніч.
 Огненні крики в повітрі…
 Хто це на вухо мені
 виє тоненько і хитро…
Шелестіли жита, хвилювали жита,
а між ними розкидано маки.
 
 
Там, там
    там, там,
     козаки,
     козаки,
     козаки…
Мені хочеться ходити з одрізаною головою Данте на руках
і слухать про любов до Беатріче.
 

1923

* * *

 
Оддзвонила давно Революція.
Чую, чую – бетони кричать…
І нікому тепер не молюся я,
й запеклася на серці печаль.
І солодко сміються вітрини,
а сніжинки в розпуці летять…
Десь далеко цвітуть мандарини
і задумано хвилі шумлять…
 

1923

* * *

 
Не біля стінки я, й не кров моя холоне,
і вітер не тріпа розірвану шинель, —
під громом і дощем розкидано колони,
і б’ють броневики в обличчя нам огнем.
   Ой, б’ють броневики… Атака на залізо…
   Гарячим дзвоном б’є… а в роті з пилом кров…
   З розбитим боком смерть по рейках лізе, лізе…
   І кров’ю капотить на щебень семафор…
І згадується знов далекий полустанок,
і од снаряду дим над житом раз у раз…
Так хто ж сказав тепер, що наша доля хляне,
й свободи на землі ще не прийшла пора?!
   Де пил і бур’яни, під небом Перекопу
   парує тепла кров аж до далеких зор…
   Я чую, як гуде в диму земна утроба,
   де падали вони під орудійні зойки…
І все, куди не йду, далекий полустанок
і од снаряду дим над житом раз у раз…
Так хто ж сказав тепер, що наша доля хляне,
й свободи на землі ще не прийшла пора?!
 

1922

* * *

 
   Минай, проклята ніч, минай!
Розбийся на скалки, стривожена душа!..
Ще довго мандрувать, коханню ще не край.
       Ша, моє серце, ша!..
 
 
Терпкий холодний жах… Вітри мої кохані…
Я мрію розіп’яв на золотій стерні.
В степах блукає дзвін над синіми снігами,
і меркнуть димарі в рожевім тумані…
 
 
Я – чорний єзуїт. Ти не приходь до мене.
Не знатимуть вуста єгипетських очей.
Хай в стрісі шарудить сумний ноктюрн Шопена,
і плаче молодик над схиленим плечем…
 
 
Криваві коси хмар, мов згадки про минуле…
Обличчя татарви… далекий стяг… Сірко…
Ах, не піду тепер я по садках Стамбула,
на скелях Хортиці не розкладу огонь!..
 
 
Минай, проклята ніч, минай!..
Розбийся на скалки, стривожена душа!..
Ще довго мандрувать, коханню ще не край.
    Ша, моє серце, ша!..
 

1922

* * *

Вірі Б.^[12]

 

 
Так ніхто не кохав. Через тисячі літ
лиш приходе подібне кохання.
В день такий розцвітає весна на землі,
і земля убирається зрання…
 
 
Дише тихо і легко в синяву вона,
простягає до зор свої руки…
В день такий на землі розцвітає весна
і тремтить од солодкої муки…
 
 
В’яне серце моє од щасливих очей,
що горять в тумані наді мною…
Розливається кров і по жилах тече,
ніби пахне вона лободою…
 
 
Гей ви, зорі ясні… Тихий місяцю мій…
Де ви бачили більше кохання?…
Я для неї зірву Оріон золотий,
я – поет робітничий останній…
Так ніхто не кохав. Через тисячі літ
лиш приходе подібне кохання.
В день такий розцвітає весна на землі,
і земля убирається зрання…
 
 
Дише тихо і легко в синяву вона,
простягає до зор свої руки…
В день такий на землі розцвітає весна
і тремтить од солодкої муки…
 

1922

* * *

 
Голову розбив я об каміння неба, —
на заході морок, на заході кров…
І в нестямі вітер утікає степом,
ніби блиск останній скинутих корон…
 
 
О мої шукання, мрії-метеори…
Не шумує листя, в жилах не вино, —
місяць народився ніби тільки вчора,
а уже блукає на степу давно.
 
 
Ох моє телятко… Як тебе спіймати,
щоб віки горіло ти в душі моїй…
Доки ти од мене будеш утікати
і ховатись раптом в голубій траві…
 
 
Я даремно руки в небо простягаю, —
на худих долонях тільки тихий сміх…
І розбив об небо голову з одчаю.
 
 
Вітер…
Сніг…
 

1922

* * *

 
На шматки порізав свою душу
й зашпурнув їх ген-ген я од себе…
І несуться вони метеорами десь по далеких світах…
В порожніх грудях тільки вітер віє,
і тоскно шарудять сніги…
Там посадив я чорную лілею,
в ній заховалося моє щастя
і тре синенькі рученята,
і дивиться з благанням навкруги.
   Сніги,
   сніги…
 

1922

МАЛИНОВИЙ ПЛАТОК

 
Я знов один. Покірно одгоріли далі.
Й дарунок твій – малиновий платок
круг шиї ліг. І в золотій печалі
не прилетить в мою кімнату Бог —
    не прилетить… і крилами кохання
    не зашумить привітно над крильцем.
    Лиш привид твій розтанув у тумані
    і все в сльозах нахилене лице…
Гей, на огні далекого Версалю тебе вели.
Блищала тоскно сталь…
І, може, де в півтемній тихій залі
цілує хтось вишневії вуста…
    й сорочку рве… і вже криваві руки
    біля твоїх розкиданих колін…
    І весь в крові від огненної муки
    уже лечу далеко од землі…
І вже внизу крізь ґрати зачорніло,
де вартовий карбує мірний крок,
біля вікна знайоме мертве тіло
й дарунок твій – малиновий платок.
 

1923

* * *

 
У плащі.
А очі – зорі сині.
Задивились верби в прудковод…
Тихий вечір… золоті коліна…
на щоці од шалі
    тіні,
    тіні,
    тіні…
Твій кривавий, твій татарський рот…
Знову я спокійний і осінній,
як тоді, у двадцять другий год.
 
 
      Тільки вітер:
         «Синьому нірвана…»
   Тільки вітер:
         «Синьому не жить…»
   Там, де місяць огненний і п’яний
   в невідомі і далекі страни
   на воді дорогою лежить…
 
 
«Люлі дитиноньці, Коліньці люлі…»
Дзвонять на зорі, і пахне трава…
В ночі далекі (там очі заснулі)
будеш йому ти співать…
Мишенята сині на паркані,
то проміння (одгадай чиє?…),
на траві дві тіні простяглися п’яні,
обнялися тіні…
 
 
      Місяць
      нижче
     нахилився,
       воду
        п’є
       є
       .
       .
       .
 

1923

ПРОЛОГ ДО НЕВІДОМОЇ ПОЕМИ

І

 
Не я пишу оцю поему,
     а тисячі:
    з блідими виснаженими лицями, з чорними
трояндами під очима…
Тепер,
    коли на тротуарах, блідих од снігу,
   на кожній вулиці, на кожному розі
   мерзне дітвора з цигарками «Пароль» і «Avanti».
Тепер,
    коли жінки революції перестали одягати
                  обідрані шинелі,
    робити аборт, стригти волосся:
   руде, чорне, каштанове
                  і т. і…
                       і т. і…
Тепер,
    коли попи почали прилюдно палити цигарки
    і стригти волосся:
        руде, чорне, каштанове
                     і т. і…
                          і т. і…
Я чую, як пахне димом і кров’ю
кожний удар мого золотого годинника,
на якому чітко вибито:
    «Герою Перекопа от Реввоенсовета
                   N-й армии».
 

II

 
Це було в далекій невідомій країні,
такій невідомій, як моя поема.
Я не знаю, що буду писати далі,
як не знаю,
    хто заронив мені в жили
отой тривожний рух
    солодких атомів гемоглобіну…
як не знаю,
    чого то блукають на панелі тіні
                   дротові
в ритмічнім хитанні,
    в безжурнім хитанні…
Це було в далекій невідомій країні,
такій невідомій, як моя поема.
 

III

 
Я прийшов на станцію «Революція»,
коли ударив другий дзвінок.
Дівчина з очима газелі спитала:
        «Ваш партквиток?» —
            «279305». —
        «Вагон передостанній».
    Дим…
        Дим…
            Дим…
 

IV

 
Київ в руках повстанців,
а небо – на бурі, а небо – на грози…
«Якого полку?…» —
    «7-го советского»
Тра-та-т… тах…
А небо – на бурі… а небо – на грози…
 

V

 
Ой, морозе, морозе!
Який же ти геніальний художник.
Коли дивишся на шибки, розмальовані тобою,
то здається,
що блукаєш ти десь у Криму по провулках
татарських аулів…
Або читаєш поему:
            «Наль і Дамаянті»…
    Ох, морозе, морозе!..
 

VI

 
А трамваї на стіни будинків, на панелі й на
                рейки кидають
килими сині й прозорі…
Це я ходжу по місту з одрізаною головою
і на руках у мене б’ються і дзвенять одинокі
                    жилки,
а може, вулиці майбутнього міста…
Чи чуєте мене, поети селянські?
На холодних станціях республіки
в вікна заглядають явори,
і мчаться, мчаться ешелони – в холодне око
                     зорі…
А трамваї на стіни будинків, на панелі й на
                рейки кидають
килими сині й прозорі…
Це я ходжу по місту з одрізаною головою…
        Неп.
 

1922

Із збірки «Місто» (1924)

…А сосни гудуть, гудуть…

Чого так сосни гудуть?…

Хуртовина… вітри…

Ох ви, сосни мої, азіятський край!..

М. ХВИЛЬОВИЙ

НАЛЬОТЧИЦЯ

(Поема)

І

 
Біля конторки хлопці п’яні,
вгорі вагончики біжать;
і труби в синім океані…
Туди летить моя душа.
 
 
Колись на станції з огнями
шумів залюднений перон,
і чорним привидом між нами
ходив в медалях «фараон»…
 
 
А ніччю плакали шахтьори,
лилась горілка і пісні…
Мовчала тьма, мовчали гори,
і – в небі золоті огні.
 

II

 
Родилось з синіми очима,
волосся чорне, – і кричить…
Востаннє ойкнула: – Юхиме!.. —
і вмерла мати на печі.
 
 
І годувала з жалю Ганна,
у неї теж синок малий.
Біжать вагончики в тумані,
і хтось цигарку запалив.
 
 
Юхима вдарило в забої —
лежав в труні без голови.
А десь цвіло зелене поле,
і плакав похоронний дзвін.
 

III

 
Хтось по-французьки влучно цвенькав,
коляски, бонни і ляльки, —
а на базар дівча маненьке
ходило красти житняки.
 
 
Воно смугляве, синьооке,
почує: – Ївго! – і біжить.
А світ далекий, світ широкий,
і хочеш, – як і люди, жить.
 
 
І кожний вечір пил із поля
Та де-не-де в вікні огонь.
Ідуть корови чередою,
і тепло пахне молоком.
 
 
Надмірна праця, дим огидний,
а сині пальчики тремтять.
Отак її життя невидне
йшло од гудка і до гудка.
 

IV

 
Але нарешті вечорниці,
там голос Ївги – той дзвінок.
А в небі хмари, ніби птиці,
і зорі дивляться в вікно.
 
 
Прийшов з Матровського, веселий,
і з ним осталась ночувать.
А вітер щось у стрісі меле,
й важніє тепло голова…
 
 
І баче над собою очі,
такі солодкі та ясні…
А вітер меле і ґерґоче,
дзвенить і плаче у вікні.
 
 
Огонь і мука між ногами…
– Коли кохаєш, так мовчи.
О, не забуть їй вітру гами
і кашлю Ганни на печі…
 
 
Кімната пильна і порожня,
в кутку з помиями відро.
А мислі темні і тривожні,
як на спідниці перша кров…
 

V

 
Од мелініту жовті руки,
з другим побачення в кіно.
А серце з перебоєм стука,
бо перший розлюбив давно.
 
 
У цього макова хустина,
він дома пан свого добра.
Водив на вистави й картини
і за насіння в клуні брав…
 

VI

 
На фронт попала випадково —
проспала станцію свою.
Кресали, цокали підкови,
і от вона уже в бою.
 
 
Ідуть жіночі батальйони,
а німці із землі огнем…
І Ївга серед них холоне,
залізний вітер їх жене…
 
 
І першу лінію одбили,
ідуть на другу. Але крик:
– Нас обійшли!.. – і впала Ївга,
блиснув в лице німецький штик.
 
 
Ein Mädchen?!.^[13] – і багнет додолу…
А очі теплі і ясні…
Огненне розімкнулось коло,
і потекли незнані дні.
 
 
Котилась армія, мов хвилі,
а хтось кричав: – Назад, назад!
І знов поля і шахти милі,
заводи й мітингів гроза…
 
 
І з того дня, о сон-лелеко!
пройшли тривога й кров без дна…
В безодню синю і далеку
четверта падала весна.
 
 
Струнка, смуглява, синьоока,
ще й зірка грає на чолі.
Вже одгуло під Перекопом,
і Ївга знову на селі.
 

VII

 
А потім місто і панелі,
і непу в серце гострий ніж…
Це ж ти в обідраній шинелі
на розі, вся в сльозах, стоїш…
 
 
Я бачив Ївгу знов і знову,
там матюки і плеск вина…
Наган і гетри малинові, —
тепер… нальотчиця вона.
 

VIII

 
Сашко не раз її «на дєло»
у тьму на непманів водив.
А десь цвіли червоні села
й густішав од заводів дим…
 
 
Хотілось вдарить, щоб вітрини
дзвеніли знову, як шаблі,
аби упали на коліна
і жевжики, і куркулі.
 
 
І кожний вечір томні панни,
прислуги, бонни і ляльки, —
а руки клоняться, мов п’яні,
і в голові туман важкий…
 
 
І тільки темна ніч настане,
почує хтось: – Дайош пальто!
А в небі зорі, ніби рани,
і кличе, як колись, гудок…
 
 
О Ївго, Ївго, ночі краля,
мій малиновий, ніжний цвіт,
десь у холодному підвалі
зложити голову тобі.
 
 
А Ївга, ніби вітер маю,
то жінка, то стрункий козак…
І не застане, не злапає
її міліція ніяк.
 

IX

 
В лице тютюн і очі – ями:
такий розхристаний Сашко
її з похабними піснями
навчає танцювать танго.
 

1923

* * *

 
Рвав восени я шипшину,
карії очі любив.
Вечір упав на коліна,
руки простяг золоті…
 
 
Шахти, цегельні, заводи,
хлопці на зміну – вночі…
місяць у полі бродить
в трави лице вмочив.
 
 
Пальці тоненькі, ніжні
і романтичні дощі…
Хто це зрадливий ніж мені
в руки тоді вложив?
 
 
Ну, і пішов я ланами,
там ешелони, сніги…
блиски гарматні над нами,
в горло зорі – штики…
 
 
Ну, і пішов я ланами,
вітер мотав шлики…
Там телефонні гами,
там ешелони, сніги…
 
 
Там я забув про шипшину,
очі твої розлюбив.
Вечір упав на коліна,
руки простяг золоті…
 

1923 р.,

Харків

* * *

 
Такий я ніжний, такий тривожний,
моя осінняя земля.
Навколо вітер непереможний
реве й гуля…
 
 
І хвилі моря далекі й близькі
мені шумлять.
Там стеле сонце останнім блиском
кривавий шлях…
 
 
Криваві пальці тремтять… О зоре,
постій, не йди!
Але шумує далеке море
і мла… і дим…
 
 
Такий я ніжний, такий тривожний,
моя осінняя земля.
Навколо вітер непереможний
реве й гуля…
 

1923

* * *

 
Вартовий. Мармурові колони.
І огні над примарами веж.
А вгорі золотим медальйоном
теплий місяць над морем пливе.
 
 
Положила нервові долоні
на моє, на смугляве чоло.
Я в твоїм малиновім полоні,
ллється в жили солодке тепло.
 
 
Теплий вітер цілує коліна
і лоскоче вуста і плече.
Темна хвиля до берега лине
і назад одиноко тече.
 
 
Але крики і залпи тривожні,
і з зеленої тьми – кораблі…
Хто там крикнув: – О Боже мій, Боже!.. —
й головою поник до землі?
 
 
Пролетіла скажено кіннота,
тільки сухо копита дзвенять…
Повертається важко дредноут,
захлинаються скелі в огнях…
 
 
Рядом ти. Мармурові колони.
І спокійний максим-кулемет.
А вгорі золотим медальйоном
теплий місяць над морем пливе.
 

1923

* * *

 
Ґерґоче місто, і сніг лягає,
лягає й плаче. Дитина боса
іде бездумно. На вітрі має
таке ріденьке й бліде волосся.
 
 
Встромило очі в ясні вітрини,
а поміж пальців повзе грязюка.
Тремтять і ниють брудні коліна,
і задубіли маненькі руки.
 
 
Ґерґоче місто: – Пожру, нещасний!
Панок сміється золотозубий.
А в небі місяць летить і гасне —
сторч головою в холодні труби.
 
 
Стою на варті. Багнет і очі.
Чекають гостро в набої кулі…
Навколо місто шумить, ґерґоче,
а мимо люде: чужі, нечулі…
 
 
Стою на варті. Листа сьогодні
одержав з дому: сестриця з братом
під вікням ходять… і на заводі
убило милу… – писала мати.
 
 
Нехай припадки й хороба чорна
штовхає в плечі, ламає руки, —
не переборе мотив мінорний
революційні, бадьорі згуки.
 
 
Вони лунають і в вікна б’ються,
а в руки – пломінь, морози – в ноги…
Прощайте, любі, прощайте, друзі!
Уже не видно мені нікого.
 

1923

МИНУЛЕ

 
Летить огонь, свистить огонь:
тюгу-тюгу-тюгу!..
І броньовик через нього,
подібний утюгу.
 
 
Матроси в куртках шкіряних
там з-за борта глядять.
І кулемети коло них,
і ти, любов моя.
 
 
Маненька і струнка нога
і золото очей,
блистить за поясом наган,
бінокль через плече.
 
 
Мене звеліла розстрілять, —
я – білий офіцер.
Куточків губ не цілувать,
не цілувать тепер.
 
 
Летить огонь, свистить огонь:
тюгу-тюгу-тюгу!..
І броньовик через нього,
подібний утюгу.
 

[1923]

ЧОРНІ УРИВКИ

(Фантазія)

І

 
Далеко десь кричать гудки…
Куди, куди з залізного полону?…
Далеко десь:
і дим, і жах… і пострілів далекий пломінь…
далеко десь…
Іду.
Кому, кому оці заплакані огні
і порозбивані вітрини?…
           Нащо ці сльози?…
Мов по інерції, вагони вдалині біжать без
                паровоза…
Забутий прапор ось.
Він до стіни приколотий багнетом:
його зірвать нікому не вдалось…
І важко цокають мої заковані штиблети.
Так.
Ми перемогли.
Але ні їх, ні нас.
Розбита станція… в провалля видно зорі…
Лиш вартовий стоїть біля вікна,
За мною стежить мертвим зором.
Кому, кому оці заплакані огні
і порозбивані вітрини?…
Нащо ці сльози?…
Мов по інерції, вагони вдалині
біжать без паровоза…
            без паровоза…
 

II

 
Стоїть на фоні заляпаної мозком стіни,
в струмочках крові…
             і хилиться все нижче…
Дивись під вії золотисто-сині:
озера.
Тьма.
Немов поверхня місяця, вода переді мною…
Із очеретів човен тінню виплива.
На човні двоє.
Дивись під вії золотисто-сині:
од ліхтаря огонь, і на снігу холодні довгі тіні…
Дзвонять (так одиноко і далеко,
мов на пожарищі сльоза об камінь)…
Дивись під вії золотисто-сині:
акації шумлять… а білі пелюстки
на лаві і в твоїм волоссі…
Про це ще згадую так гірко і так ясно я,
ще й досі.
                …Акації шумлять…
Я – мимо.
А позаду десь
лежить розкинувшись вона
і місяцю востаннє віддається…
 

III

 
На площі я.
Проміння точиться на статуї, на лати
і на замки янтарную кладе печать.
Застрягла ніч у циферблаті,
спинила час.
Куди не глянь: асфальт і провода,
які нещодавно мотала буря,
немов волосся в час кохання…
Там: ніс орудія повітря нюхає над муром,
набоями опоросився кулемет…
А хтось стоїть, чекає хтось,
і руки він простяг, немов перед прощанням…
Отак: стоять, не мислить і не знати.
Хай щоки м’ні багряним холодом торкає
і тягне вдаль, за прокляте Сьогодні…
Отак: не мислить і стоять.
 

IV

 
Цеха. Цеха.
І порох на станки осів, немов на золотом тиснені томи,
                  в якійсь бібліотеці…
Ремінний шум,
зелений шум
за мною вже не поженеться…
Ремінний шум,
зелений шум…
Колись і я тут пальці молотком не раз збивав
і на дзвінок ішов
такий веселий і в смуглявій блузі…
Ще вчора йшли на смерть мої останні друзі,
й ніхто не вийшов із огня…
Уже не буду я ні в «Гарті», ані в «Плузі»…^[14]
Кому ж декретом я?…
Дзвеніть, підковки, синім дзвоном,
нехай волосся димарів
шалений вітер юно гонить
знов од зорі і до зорі.
Дзвеніть, підковки, синім дзвоном.
Нехай сьогодні я чужий,
але настане день червоний,
такий червоний, любий мій, —
і скаже хто, що в дні знемоги
продався за червінець я…
Роздайтесь, світові дороги,
я хочу бурі і огня!
Нема людей, – нехай тумани,
з розгону хай – об груди грудь,
але з’явись нам океанно,
землі нової юний рух!
           Цеха. Цеха.
 

V

 
Вже місто за мною.
Круг мене – нікого.
Лиш вітер рукою —
сніжинки під ноги.
 
 
Сніжинки, сніжинки,
я в муці, в знемозі,
підковками дзвінко
не б’ю по дорозі.
 
 
Куди не погляну —
ні хати, ні знака.
На місяць туманний
не виють собаки.
 
 
Пустелі, пустелі,
мов мертвих обличчя…
А зоряна стеля
кудись мене кличе.
 
 
Нарешті, за гаєм —
за хатою хата…
Чого ж я блукаю,
як Марко Проклятий?…
 
 
Чи сніг, чи утома,
чи сон мені сниться?…
На призьбі знайома
сидить молодиця.
 
 
– Ну, драстуй, – говорю,
од неї ж мовчання…
І дивляться зорі
на очі кохані…
 
 
А очі не бачать.
Упав на коліна,
цілую і плачу,
кричу, мов дитина:
 
 
– Хіба ж я забуду!
А сльози – водою…
Шалено до грудей
припав головою…
 
 
Встаю, мов заклятий,
цілую востаннє.
Із кожної хати
на мене – мовчання…
 
 
Село вже за мною.
Круг мене – нікого.
Лиш вітер рукою —
сніжинки під ноги.
 

Грудень 1923