Володимир

Рогнедь замовкла, рум’янці на її щоках потухли.

Почуття перемоги! О, в цю пізню годину ночі князь Володимир відчув його, і, либонь, дужче, ніж напередодні в битві, – дівчина, дочка князя Регволда, що недавно образила й відмовилась від нього, прийшла сюди, віддає найдорожче – своє тіло, душу.

– Я був і лишаюсь нині сином рабині, – не стримався й зухвало сказав Володимир.

Рогнедь на мить затялась, але опанувала себе й відповіла:

– Дуже шкодую, що колись назвала тебе робочичем, проклинаю годину, коли так сказала. Зробила б тоді інакше, – заломила вона руки, – може, не було б цього страхіття, живі були б мій батько й брати… Княже Володимире, мені дуже шкода, що минулого не повернеш. Нині я побачила, що син рабині здатний зробити більше і може бути справедливішим, аніж князь… і я полюбила тебе. Ти віриш мені? Скажи правду…

Володимир не ждав таких слів Рогнеді, важко було йому й відповідати на її одверте питання.

– Ти дуже смілива й до серця мені, Рогнедь! – вимовив він.

Ніби борючись з хвилею, яка налітала на неї, Рогнедь простягла руки.

– І ти більше нічого не скажеш? – крізь стиснуті зуби вирвалось у неї.

Володимир зрозумів її. О, ці жінки, либонь, усі такі, тільки що – присягайся їм у любові. А чи знає вона – це зухвале дівчисько, – скільки сил вже коштує йому?..

– Я ще з Новгорода посилав своїх слів, – відповів Володимир, – пропонував тобі бути моєю жоною…

– Ти глузуєш з мене, княже, – суворо промовила Рогнедь. – Тоді я відмовила твоїм слам, а тільки-но, ти вже чув, прокляла годину, коли так зробила… Те, що було, минуло, те, що робиться зараз, ой, яке все це страшне, княже. Проте я говорю, жду твого слова, бо хочу, щоб нам з тобою було добре…

– Нам і буде добре! Ти – справедлива, смілива, хороша! Я, чуєш, Рогнедь, також буду справедливим, хорошим, добрим з тобою…

Він пішов уперед, усе ближче й ближче до неї, обхопив її стан руками…

– Хороша моя… Чудова!!! – зривались у нього слова.

– Що я роблю! Боги! – промовила вона, рвучко підняла руки й обняла його за шию. Він поцілував її раз, і другий, і третій, вона відповідала несміливим, якимсь шукаючим поцілунком.

Це була, либонь, остання краплина, що наповнила серце Рогнеді. Володимир сів на ложе, вона стала перед ним на коліна, – так велів древній покон, – і роззула його.

А тоді Володимир схилився до Рогнеді, взяв її дужими руками, посадив на ложе, довгим поцілунком подякував за муки й страждання.

– Рогнедь – добре ім’я, – владно сказав він, – але я волів би називати тебе руським ім’ям – Рогнідою. Чи дозволиш, Рогнідо?

О любов – перша в житті, неповторна, принадна! Ти як квітка, що розпустилася вночі і, свіжа, запашна, яскрава, здригається від важких крапель роси, повна живодайних соків, тремтить у млосному сподіванні й напрузі, віддає нектар, усю таємничу силу чудовому метелику, трудівниці-бджолі й цілує теплу щоку, яка схилилась над нею.

У неї було міцне, але ніжне й гнучке тіло, поцілунки її нагадували тепло сонця, пестощі й ласка подібні до морської хвилі: а хіба молодий, мужній Володимир не був схожий на неї?

Тільки на світанні лодія їхньої любові зупинила свій плин у щасливому, безтурботному морі. У примарному світлі нового дня Володимир подивився на неї стомленим, щасливим поглядом. Вона повірила – новгородський князь може бути суворим, але ще більше, мабуть, ласкавим, пристрасним, ніжним…

– Тепер ти й поїдеш, княже Володимире? – тихо й дуже смутно промовила вона.

Поклавши руку на плече, він довго дивився на її обличчя, бачив голубі очі, надзвичайно довгі й нібито аж важкі вії, бліде чоло, темні пасмуги під очима.

– Так, Рогнідо, зараз я поїду. Кличуть земля і люди. Попереду тяжка брань.

– Я знаю це – попереду в тебе брань, Київ, слава… Там ти забудеш мене.

– Ні, не забуду. Слово руського князя – тверде й несхитне. Ще не бачивши, я нарік тебе жоною, вночі я був твоїм мужем, так і буде.

Він поцілував її уста, що були вже холодні, теплою щокою доторкнувся її чола.

Рогніда замислилась і сказала твердо, рішуче:

– Ні, княже, після всього, що сталось, і за одну тільки ніч ти не міг мене полюбити. Я ждала, всю ніч ждала твого слова, але ти його не сказав. Що ж, уже з Києва напиши мені в грамоті, що велить серце, пошли гонця, щоб усе знала… Я ж не забуду цієї ночі. Вибачай ще раз за те, що називала тебе раніше робочичем: ти справжній князь Русі. А тепер усе, княже. Їдь щасливо! Я молитимусь за тебе так само, як молилась за свого батька й братів.

– Рогнідо! – промовив він. – Я тобі сказав усе, що думав.

– Якщо ж ти, – закінчила вона смутно, – не полюбиш чи поїдеш і забудеш мене, я залишусь сама й не проклинатиму тебе… Чуєш, мій єдиний і коханий! Так, виходить, судили боги…

Вона поцілувала його. О, який щирий, пристрасний був останній поцілунок Рогніди!

7

Князь Володимир вийшов з палати, проминув кілька переходів, де стояли озброєні вої, і потрапив до стравниці. Там уже приготували сніданок, в зборі була старша дружина. Проте ніхто не сідав до столу, всі привітали князя і тільки тоді, коли він сів, брязкаючи мечами, розташувались на лавах.

– Не будемо затримуватись, дружино! – сказав Володимир. – Дорога нам далека.

Вони їли досхочу, добре й випили. Сам Володимир не хотів їсти, взяв кілька шматочків в’яленої конини, запив її медом.

Прийшов час залишати Полотськ. Князь і воєводи вийшли у двір, щоб сісти на коней, прямувати до річки, а там лодіями й далі.

Їм не так швидко пощастило виїхати. У дворі біля терема, де стояли розбиті вози, валялись посічені шоломи, поламані списи, сокири, стовпилось багато бородатих, одягнутих у довгі темні платна й високі ремінні чоботи людей. Тілько-но князь з’явився на ґанку, вони стали низько йому вклонятись, загомоніли:

– Вислухай нас, княже Володимире! Не покидай без свого слова.

– Я слухаю! – зупинився на сходах Володимир і дав знак, щоб хтось із старших полочан підійшов ближче до нього.

Наперед ступив сивобородий чоловік, на обличчі якого темнів широкий шрам.

– Княже Володимире! – почав він. – Ми зібрались тут – полотські воєводи й бояри, – а множество люду стоїть за стінами града, щоб сказати тобі, як багато натерпілись від свіонських конунгів, як багато зла побачили від князя Регволда… Праве діло ти зробив, покаравши його. Але докінчи справу, княже. Одвіку ми були з Руссю, мали своїх руських князів, дружбу з Київ-городом. Просимо тебе, княже, прийми нас до себе, волимо бути з Руссю, багато наших людей бажають іти з тобою. А нас не залишай сиротами, дай свого князя! – Закінчивши цю мову, сивобородий чоловік ще раз низько вклонився князеві, слідом за ним схилили голови й бояри та воєводи, що стояли в дворі.

– А ще волимо, – загомоніли вже в дружині самого князя. – Зроби суд над головниками, що хотіли вчора вбити тебе й нас, княже, вели десницею своєю їх покарати.

– Добре! Буде так, як просите, – відповів князь Володимир. – Русь прийме до себе Полотськ й усю землю. Коли пізніше побуваємо у вас, будемо говорити про князя. Зараз залишаю у вас посадника свого, воєводу новгородського Путяту, що діятиме по слову моєму і з вами разом стоятиме за Русь.

– Спасибі, княже Володимире! – залунали навкруг голоси.

– А головників покарай… Зроби суд, княже! – не вгамовувалась дружина.

Князь Володимир зняв шолом з своєї голови, подивився на людей, що заповнювали двір, на долину за городом, голубе небо, сонце.

– Багато смерті наокруг, – промовив він, – і не хочу її примножувати… Нехай буде не смерть, а життя – велю всіх головників випустити, нехай ідуть і кажуть, чи справедливі руські люди. Дочку ж князя Регволда Рогніду, що робила так, як підказував їй закон: хотіла помститись за батька й братів, але не змогла цього зробити, а нині вночі мене роззула, – милую, залишаю в теремі як жону свою й княгиню.

На високій стіні Полотська, край заборола, спершись на поручні, стояла й дивилась на осяяну вранішнім рожевим промінням долину перед собою жінка в темному платні – це була Рогніда.

Вона бачила, як із воріт города виїжджала численна дружина, а за нею рушили полочани, їй було видно, як на березі вої сіли в лодії й попливли до ріжка, де вода Полоті зливалась з Двіною, а полочани стояли й привітно махали їм руками.

Але між усіма цими людьми Рогніда бачила тільки князя Володимира, що виділявся нібито з-поміж інших одягом своїм, зброєю, був, – так здавалося Рогніді, – вищий, ніж інші, кращий, ставніший. Ось він виїхав на чолі своєї дружини за ворота, обернувся й довго дивився на стіни Полотська, ось рушив далі по долині, зупинив коня на високій кручі й ще раз подивився на город, а от ступив, сів у лодію.

Глибокі і складні почуття хвилювали душу Рогніди в ці хвилини. Вона пригадувала недавнє минуле, коли в палаті отця свого осуджувала новгородського князя-трела, бій під стінами города й у дітинці, коли загинули батько її й брати, трупи їх під чорним знаменом у лодії на Двіні…

Нарешті ще одна, минула, ніч, коли Рогніда намагалась помститись князеві-трелу, що вбив її батька й братів, а потім сама прийшла до нього в палату, роззула, відповіла поцілунком на поцілунок, була з ним усю ніч в одно тіло…

– І я його полюбила, полюбила довіку, – зривалось з її уст. – Як же, як я могла це зробити? Мій коханий – вбивця отця мого й братів. Він поїхав і ніколи вже не повернеться. А що жде мене тут, у Полотську, крім сорому? Яку кару мушу прийняти?! Ні, смерть, тільки смерть. Боги, боги, допоможіть мені, прийміть стомлену душу!

Висока й крута стіна Полотська, гостре околля чорніє внизу, на дні і схилах наокруг рову. Кинутись туди – і кінець, обірвуться важкі думи, припиняться невимовні муки, вона піде до отців своїх, буде з ними. Один крок!

Полотська княжна не зробила цього кроку, темна постать її хитнулась над безоднею, проте одразу ж завмерла, вона вп’ялась пальцями в забороло, стояла, дивилась.

Рогніда бачила, як лодії руські зупинились біля півострова, де води Полоті зливаються з могутньою течією Двіни, бачила, як там на високій кручі вої зібралися під голубим знаменом, що маяло, як вітрило, під вранішнім вітром, ще раз побачила на коні Володимира, і їй здалося, ні, вона була певна, що це так і було, – він махнув їй рукою на прощання.

І цей невеликий, невловимий рух, якого, може, й не було, але який помітила Рогніда, викликав ще одну, і, мабуть, останню, бурю в її душі, змусив зупинитись, відступити від краю заборола.

Палати Валгалла!⁷⁶ О, прийде час, і вона полине туди на пир Одина, приєднається до валькірій⁷⁷, піднесе ріг з медом отцю й братам, що загибли як герої…

Це буде пізніше, набагато пізніше. Навіщо Рогніді зараз думати про смерть і небо, коли тут, на землі, так принадно пахне весняне повітря, тіло ще тремтить від пестощів, ласки, цілунків, у вухах дзвенить голос: «Прощай, Рогнідо! Я покличу тебе з Київ-города…»

– Трелі! – ще раз і вже востаннє промовила Рогніда. – Ні, князь новгородський, що взяв неприступний Полотськ, скоро буде великим князем Русі, – не трел… Рогніда також буде не ті⁷⁸, а жона князя Володимира, велика княгиня Русі…

Рогніда діяла й мислила так, як батьки її й усі далекі предки, що над усе в світі ставили силу, силою добували владу, але скорялись і вірно служили, коли зустрічали когось дужчого від себе.

І ще думала Рогніда про те, що минула ніч не пройде безслідно, що насіння любові, посіяне в цю ніч, дасть свій плід і народить вона сина…

Князь Володимир, виїжджаючи з Полотська, звичайно, бачив Рогніду. Темна постать її виразно окреслювалась край стіни дітинця, коли він спроквола спустився з дружиною до Полоті; розгледіти Рогніду можна було й з лодії, що під дужими ударами гребців перетинала зеленкуваті води річки, з півострова, де Полоть зливалась з Двіною. Увесь цей час Володимир бачив самотню Рогніду на стіні города.

Чи краяли його серце скорбота й жаль за полотською княжною, з якою так несподівано звела доля й тепер надовго розлучала, чи хотів би повернутись назад і бути з нею, зустріти ще одну й ще одну ніч у цьому глухому лісовому городі, пливти й пливти в чарах кохання?

Ні! Скорбота й жаль не турбували в цю вранішню весняну годину молодого новгородського князя, радість, гордість і щастя наповнювали його душу. Оточений дружиною, їхав він на баскому коні до річки, переплив Полоть, вийшов на берег, щоб оглянути перед далекою дорогою комонників, які тут зібрались, зробити упорядок лодіям.

Полки стояли, ждали його слова. Гребці на лодіях уже приготувались до далекого походу, підняли весла. Високо над ними висіло до самих своїх глибин прозоре голубе небо, в ньому котилось, як вогняне коло, тепле принадне сонце, близько линули й дзвеніли, перлами розсипаючись у крутих берегах, весняні води Полоті й Двіни, на луках зеленіли трави, між ними жовтими й голубими озерцями світились квіти, десь ударила зозуля, в неозорій височині дзвенів жайворонок, – як міг не радіти і не милуватись світом князь Володимир!

Все це хвилювало, підносило, втішало його серце, новий день був зовсім не такий, як попередній, тільки вчора тут земля гула під копитами коней, лилась кров, вмирали люди, доля Полотська вирішувала успіх його справи, важкого походу на Київ. І тепер ще попереду був далекий шлях, у голубому небі мчали на південь чорні круки, багато, о, як багато доведеться пролити крові руським людям, доки мир і тиша прийдуть на землю.

Перша перемога завжди окрилює людину. Подолавши князя Регволда і прилучивши Полотську землю, князь Володимир вірив у свою перемогу, був переконаний, що похід на Київ закінчиться щасливо, – чорні круки полетіли ген далеко, жайворони дзвеніли над полками.

А серце?! Що поробиш – молодому серцю (та хіба тільки молодому?) властиві поривання й дерзання, молоде серце – це голуб, який шукає собі голубиці; перемога і любов, радість і щастя, здійснення бажань і невпинний порив уперед, – хто не був молодим, хто цього не знає!

Князь Володимир був гордий, що скорив свавільну полотську княжну, щасливий, бо вона віддала йому ласку й тепло, певен, що полюбить її колись, покличе до города Києва.

Ось чому, покидаючи древній Полотськ, князь Володимир зупинився на кручі, підняв руку й послав Рогніді, що все стояла й стояла на стіні, тепле вітання.

І рушили вої князя Володимира – лодіями по тиховодній Полоті, комонно й пішо через ліси й поля, щоб вийти біля города Смоленська, з’єднатись з північними воями, які там їх ждали, і пливти далі Дніпром на січу з Ярополком. Назустріч їм, угору від Києва, Дніпром посувалось воїнство Ярополка. Гроза стояла над Руссю, брат ішов на брата, земля на землю.

8

І ніхто з них не знав того, що саме в цей час до україн Русі, до мирних городів і сіл на захід сонця підступає ворог, який давно вже відточив свій ніж і тільки ждав нагоди, щоб напасти.

– Drang nach Osten!⁷⁹

Цей крик лунав на слов’янських землях уже не вперше. За тим, що діялось на Русі, пильно стежили німецькі імператори, за спиною яких стояв Римський Папа.

На півдні імперії були землі Угорщини, Болгарії, Візантії, з якими німецькі імператори Оттон І і син його Оттон II не раз стикались, але перемогти не могли. Через це вони всі свої сили скеровували на схід.

«Drang nach Osten!» – це був перший клич, що пролунав у новоутвореній Німецькій імперії, і вже тоді полчища їхніх рицарів рушають на Схід.

Проте Схід виявився не таким піддатливим і кволим, як вважали німецькі імператори. Довго й дуже довго довелось їм боротись з Польщею, тяжкою була для імперії боротьба з Чехією, доки вони ціною величезних втрат, по коліна в крові підкорили володарів цих земель. Але коли німецькі орди посунули далі на схід, щоб скорити слов’янські племена над Варязьким морем, то на річці Лехі зазнали жорстокої поразки. Слов’яни люто, не шкодуючи сил і життя, боролись за своє життя і волю.

Ворожнеча між Володимиром і Ярополком, усобиця в Руській землі надали сил німецьким імператорам. Не власними руками – польський князь Мешко І, що був їхнім слухняним слугою, почувши про брань на Русі, велить своїм полкам вирушати на схід, захоплювати руські городи й землі.

І в той час коли вої князя Володимира бились у Полотську з дружиною Регволда й перемогли її, в той час коли князь Володимир вирушає на Смоленськ і далі на південь супроти Ярополка, в цей час потай до Руської землі підходять вороги з заходу. Темної ночі стали вони на схилах гір навкруг Перемишля, подерлись на його стіни, сталась велика січа, загинуло множество людей руських, запалав город і околиці.

Звідси ворожі вої пішли на Червен, оточили його, три дні руйнували й палили стіни, прорвались, залили город кров’ю.

Разом з ними йшли єпископ Лев і священик Рейнберн, – їм не пощастило в Києві з хрестом, тепер Римський Папа діяв мечем.

Слух іде по Русі про сварку князів-братів, і хвилюються далекі її землі; волзькі булгари збирають воїв, посилають слів у степи за Ітиль-рікою, щоб знайти там орди, які виходять з глибин Азії, з’єднатись з ними і рушати на Русь.

Горе дому, де немає злагоди й миру, горе землі, де сваряться племена, страшно, коли зброю піднімає брат на брата, син на отця.

Багато зла приніс землі Руській князь Ярополк, великі й трудні діла випали на долю Володимира, сина Святослава.

Розділ шостий

1

Князь Володимир розумів, що Ярополк не допустить його до Києва, а намагатиметься зустріти й розбити північну рать у верхів’ях Дніпра. Пізніше від купців, втікачів-смердів і простих чорних людей він довідався, що Ярополк справді зібрав багато воїв, частину яких посадив на лодії, а багато їдуть комонно й посуваються пішо берегами. Уже в полі передня сторожа знаходила сліди й бачила не раз на обрії воїв: невідомо було тільки, де ж зупиниться і прийме січу Ярополк.

Рогніда … буде не ті, а жона князя Володимира, велика княгиня Русі…

І от нарешті в один з перших днів ізока⁸⁰ літа 980-го на світанні примчали вої передньої сторожі, зскочили із замилених коней, розповіли, що вище від Любеча на Дніпрі і в затоках піше військо Ярополка ховається у лісах над кручами, а комонники розтяглись півколом у полі.

Князь Володимир спав на лодії; почувши тупіт коней, прокинувся, вийшов на берег і слухав сторожу, а тоді покликав старшу дружину, сів з нею під вербами й став думати, як починати січу з полками Ярополка.

Це була дуже важлива й відповідальна година – рать наближалась до раті, вирішувалась доля Русі, все залежало від того, як вести далі воїв з півночі, щоб розбити полки убійника-князя.

Князеві Володимиру було на кого спертись – навкруг нього стояли й сиділи на приступках дніпрової кручі бувалі, старі вже воєводи, що вздовж і впоперек сходили землі Русі, перетинали на лодіях моря, били багатьох і багатьох ворогів.

Володимир ловив на собі примружений погляд то одного, то другого воєводи; кожний з них вміє і готовий боротись з ворогами, кожен зробить так, як велить князь.

Але він не хотів вихоплюватись з власною думкою, краще послухати, що скажуть бувалі люди.

– Ви знаєте, воєводи мої, – почав Володимир, – рать Ярополка зупинилась і стоїть біля Любеча. Хочу почути, що думаєте? Говоріть, воєводи.

Угорі над ними трепетало листя на вербах і осокоринні, десь від лодій долинули звуки смутної пісні, скільки не кинь оком, голубіло плесо Дніпра.

Князь Володимир ждав. Він сидів у білих ногавицях і довгій білій сорочці з розстебнутим коміром, підперезаний широким поясом, з зеленого хза чоботях, з непокритою головою. Легенький вітер з Дніпра перебирав русий чуб, карі очі допитливо дивились на воєвод.

І воєводи загомоніли – їм сподобався такий початок ради – князь Володимир не криється, що молодий, він, напевне, зробить так, як порадить старша дружина.

Деякі з них вважали, що найкраще кінним воям обійти далеко в полі полки Ярополка, бити їх з-за спини, а всім пішим посуватись Дніпром на лодіях і вдарити в чоло Ярополковій раті.

Інші радили затримати лодії на місці, вночі послати частину пішого й комонного війська вперед, щоб наблизитись і впасти, як грім, на воїв Ярополка, а з лодій уже їх добивати.

Ще одні думали, що ліпше стати на місці, загородити Дніпро лодіями, насипати на берегах вали й ждати, коли Ярополк підійде ближче й перший ударить на них.

Це було, либонь, і все – князеві Володимиру лишалось подумати над словами бувалих воєвод, вибрати найкраще з того, що вони сказали, та й кінчати раду, дати загад воєводам і всім воям.

Князь не поспішав з останнім словом, він дивився на плесо Дніпра, високі кручі правого берега, зелені, повиті голубим маревом луки вдалині.

Потім він повернувся до воєвод, і їм здалося, що за ці короткі хвилини обличчя його змінилося, стало рішучим і суворим, очі потемнішали, він і почав не так, як думали й ждали воєводи.

– Я слухав вас уважно, дружино моя, – сказав князь Володимир, – і дякую за поради. Проте, – звернувся він до воєвод, – послати далеко в поле комонне військо, а пішим воям посуватись на лодіях і бити в чоло Ярополку не можу, бо як одірвати руки й ноги від тіла? Ти, воєводо, – звернувся він ще до одного, – радиш нам підкрастися вночі до воїв Ярополка, та ми ж не печеніги й не хозари, щоб діяти, як таті; ми – руські люди, утверждаємо мир у чесному бою… Ще радили мені, – закінчив Володимир, – стати на місці й ждати тут Ярополка, а чи можемо ми надіятись на нього, чи не зайде він, як це ви радили мені, з усіх боків? Ні, воєводи, мусимо діяти не так, мусимо робити, як отці й діди наші.

І він сам в оцю хвилину, помітили воєводи, був дуже схожий на отця свого Святослава.

– Я не боюсь Ярополка і його раті, покладаюсь на вас, воєводи, й воїнство своє, думаю, – він показав рукою навкруг, – що сіверяни, древляни, люди полянські та інших земель підуть такожде з нами. Мусимо йти вперед одверто й прямо, пішо й комонно берегами, на лодіях по Дніпру. Хочу ще раз сказати Ярополку: «Іду на ви», – а тоді нехай вирішує прю нашу меч, а допомагають боги.

І це вже говорив не молодий новгородський князь – устами князя Володимира промовляв батько його Святослав, славетні діди й прадіди, руські люди.

2

Сварга між князями Ярополком і Володимиром не обминула Любеча. Ще взимку, коли вторували шлях між Дніпром і Десною, посадник Бразд багато разів їздив до Остра, радився з волостелином Кожемою, а повертаючись назад, обходив тереми, говорив з своїми певними людьми.

Багато діла було тепер у Сварга – посадник дозволив йому брати руду на землях княжих, і він день і ніч варив крицю, кував мечі, залізця для стріл, топори, списи, сулиці. Бразд же забирав усю цю кузнь, віз до Остра, а дещо залишав і для себе.

І в усіх людей у Любечі стало більше роботи – одні рубали ліс і возили колоди до Дніпра, інші – дереводіли – будували на березі десятки лодій, – Бразд щедро платив – не своє, княже.

Напровесні ж, коли скресла крига, а Дніпром угору попливли лодії з Києва, Бразд зібрав усіх селищан біля старого городища.

Вони зібрались не так, як у давнину, коли все городище сходилось до могил своїх отців і дідів, поминало їх добрим словом, а вже потім говорило про денні справи свої, слухаючи старшого з роду, думаючи про долю всіх.

Нині йшло інакше: Бразд і інші селищани, що мали тереми й двори, Сварг і майстри-дереводіли, скудельники, чинбарі, які працювали на князя, – всі вони стали на пагорку, любечани й ниці, чорні стовпились нижче.

– Князь наш Ярополк іде на січу з воями верхніх земель, яких веде робочич Володимир, – почав Бразд.

Сказавши це, він одразу ж зрозумів, що почав недобре, – ниці люди, що стояли під городищем, сколихнулись, загомоніли.

– Який же він робочич, коли батько його Святослав – Ігорів син і сам посадив його в Новгороді? – запитав хтось з натовпу.

Посадник налився кров’ю так, що аж посинів.

– То правда, що князь Святослав посадив Ярополка в Києві, Олега в деревах, а Володимира в Новгороді, але сталось так, що не всі його сини однакові, – токмо Ярополк береже мир і тишу в рідній землі…

– Посаднику Бразде! З ким у нас мир і тиша? З печенігами та ромеями? Та наші ж діди й батьки віки воювали з ними…

– Князь Ярополк мудрий! – відповів Бразд. – Доколи будемо кувати мечі, а не рала?! Он – земля, ліси, ріки; токмо би мир.

То правда! Навкруг були земля, ліси, ріки, колись вони належали їхньому роду, а нині все це чуже: посадникове, волостелинове, княже. Проте Дніпра не повернути всп’ять, того, що було, не повернути, аби мир, мир!

– Але ж сам князь Ярополк не держить миру, а йде супроти братів своїх!

Бразд лютував.

– Як же йому не йти на братів, коли Олег не захотів платити Києву дані, через що й загинув, Володимир такожде не прийняв посадника княжого, підняв нині всі полунощні землі, іде сюди, на Київ, щоб захопити стіл отця свого.

– То нехай князь Ярополк іде з своєю дружиною на прю супроти брата свого Володимира і нехай меч скаже, кому з них у Києві сидіти, – пролунало з натовпу.

– Хто це говорить? – заволав Бразд. – Чого ж мовчите?

І через те що ніхто не відповів, Бразд сказав:

– Князь Ярополк кличе всіх на брань з Володимиром. Як і батьки наші, підемо на січу сукупно, вас, любечан, вестиму я, приєднаємось до волості Остерської, яку вестиме посадник Кожема… І не затримуйтесь, люди, князь Ярополк кличе нас іти йому на поміч швидко; тільки волостелин Кожема дійде до Любеча, разом із ним мусимо вирушати й ми.

О, посадник Бразд говорив тепер не так, як тоді, коли кликав на брань людей князь Святослав. Тепер він був посадником княжим, не тільки Ярополка, сам себе хотів захистити.

А люди мовчали. Над ними світило тепле сонце, за Любечем, скільки не кинь оком, зеленіли луги, із землі, мов із води, буйно тягнулось всяке жито, на городах цвіло різне зело… Брані були прежде, до них, скільки пролито людської крові, щоб захистити Русь, навіщо ж тепер окроплювати кров’ю рідну землю, іти брату на брата?

Але йти було треба. Он пливуть і пливуть Дніпром лодії з Києва супроти Володимира, черед прийшов до них, не пошкодує князь Ярополк любечан, що сказав, те зроблять посадники його Бразд і Кожема, княжі мужі аки іскри вогняні, де б ти не був – знайдуть, не скоришся – спалять.

– Славен князь Ярополк! – закричав Бразд.

– Славен! Славен! – змушені були підтримати його люди.

І всі вони пішли на двори свої. Затужили, як водиться, матері й жони, заплакали діти, що втрачали своїх отців. О Руська земле, доколи будеш ти сіяти не зерна, а сльози, доколи будеш умиватись не водою з Дніпра, а кров’ю, доколи куватимеш не рала, а мечі?! Сонце пливе над землею – чому ж ти не спалиш ворогів; вітри віють у полі – так завійте ж, ударте в очі ворогам! О земле, земле Руська, яка ти багата і яка ти нещасна!

Десь на пониззі народився й покотився між берегами перестук весел, згодом на плесі Дніпра окреслилось чимало лодій – ключ та ще ключ, – вони прямували від низького берега до гір ошую, їм не було кінця, і Микула все стояв і стояв на валу городища, дивився на Дніпро.

Не тільки Микулу стурбував цей шум серед ночі, він побачив, що недалеко на сірій землі чорніє кілька постатей, ось хтось поліз схилом, за ним ще хтось, ще хтось.

– Пливуть лодії Ярополка. Князь іде на князя… Колись січі були на Ітилі й Дунаї, – нині буде січа й тут… Ой горе нам, горе!

Микула пізнав тих, що говорили, це були ниці любечани, люди його роду.

– Нелюбо, що йде князь на князя… Мир і тиша мусять бути в землі.

– А коли князь іде на князя, то нехай ополчаються один супроти другого, в полі та в двобої вирішують сваргу.

– Не той нині час, бо що не князь – то й закон.

– Що закон князя, аще земля наша має свій закон і покон.

– Мовчіть, людіє, бо скрізь нині є княжі вуха.

І люди на городищі справді принишкли, повели далі мову впівголоса, обережно.

– За що ж іде Ярополк, чому кличе нас із собою?

Кілька чоловік, перебиваючи один одного, задихаючись, шепочуть:

– Уклав ганебний мир з ромеями – нам на виї жажелі⁸¹ кладе… Не мститься печенігам за кров, кривди, сльози – побратимами їх назвав, наші землі віддає… Сів у Києві, аки коршак, братів-князів убиває, волю в земель забирає, з своєю Горою нас хоче зробити рабами…

Слів небагато, вони гіркі, як полин, важкі, як осінній дощ, болючі, нестерпні.

– Але ж є в нас старий закон і покон, множество людей іде супроти Ярополка, ромеїв, печенігів… – звучить у півтемряві глухий голос.

Хто це сказав? Усі обертаються туди, звідки долинули слова, дивляться, слухають.

Микула сидів на приступці кручі, дивився на плесо, де пливли й пливли лодії.

– Був князь Святослав, і ми знали, куди йдемо, за віщо, з ким…

– Це почалося, Микуло, ще за Святослава, це його обступила Гора, а сам він посадив трьох синів у землях…

– Так, – зітхає Микула. – Гора була за Святослава й ще за Ольги, бояри й воєводи були за них, але допреже всього Святослав беріг честь отчини, боровся не з землями, а з ворогами Русі.

Микула ніколи ще не говорив так, як цієї ночі, але, може, він заради того й прожив свій вік, щоб сказати це людям.

– Була ніч над Дніпром, на острові Хортиці, – а ми з ним сиділи так, як з вами, – я запитав, а князь Святослав сказав, що немарно в далеких землях помирали люди, мир і тиша мусять бути в нашій землі. Ярополк не береже миру, чого він не може поділити з братом своїм?.. І не Ярополку ми мусимо допомогти – Володимир наш князь, він береже старі закони й покони.

– То ти поведеш нас, Микуло?

Син старійшини довго думав. Проте зараз він був уже не сином старійшини, у важку цю годину він мусить заступити його місце, взяти дідівський меч.

– Поведу, людіє!

– І куди ти йдеш, Микуло? – говорила Віста. – Добра чи багатства шукаєш?! Так ти ж уже їх шукав, торбу гречки приніс…

Микула стояв і дивився на зелені луки, буйну поросль всякого жита за Любечем і на свою ниву, що починала зацвітати.

– Як же цвіте, аж голова мутиться, – він приклав руку до шрама на голові. – А що думаєш, може, з-за цієї горсті гречки варто було колись мені йти на брань?! І не добра й багатства я шукаю, – маю їх, батько Ант залишив мені цілий скарб, велів берегти його.

– Що за скарб? Усе життя ти про нього говориш і говориш, тільки не бачу його, де він – не знаю.

Микула посміхнувся, така вже в нього звичка, коли він говорив щось од серця, м’яка посмішка теплила куточки його уст, грала під сивими довгими вусами.

– Правда – то є мій скарб, – відповів він Вісті. – Хочу жити, як батьки мої й діди… Вірю в богів-отців, будемо жити так, як велять наші боги… Перун, Дажбог, Стрибог, поможіть мені! Ось тільки зброю батька Анта дістану.

Ниці люди з Любеча вийшли вночі.

– Ти вже нас і веди, Микуло, – сказали вони, – бо ти – син Анта, ходив з князем Святославом, побував у багатьох землях, а вже в отчині всі путі знаєш.

І виявилось, що пішли вони не самі. З усіх усюд вище від Любеча, з різних волостей і сіл ішли і йшли прості люди, вони збирались в очеретах над озерами, у чагарниках над косами, в лісах, на кручах.