Таємниця Золотого ключика

Роман Канівець

Таємниця Золотого ключика

Розділ 1

Місячне сяйво ледь освітлювало маленьку кімнату, пробиваючись крізь запилюжене вікно. Уже давно в комірці тата Карло ніхто не живе, крім хіба що маленького Цвіркуна, чиє улюблене місце – за старовинним годинником, який висить на обдертій і полущеній стіні… Раптом тишу порушило дивне шурхотіння: звук ішов саме з-за цього годинника. Спочатку над дерев’яними візерунками, що прикрашали циферблат, з’явилися дві антенки тоненьких вусиків, потім маленькі лапки спритно вчепилися за вигадливі завитки – і ось уже наш давній знайомий гордо випростався на весь зріст на верхівці годинника, неначе охоронець цієї спорожнілої кімнати.

– Вітаю вас, мої любі хлопчики й дівчатка! Так, я той самий Цвіркун, що живе в тихій і затишній комірці тата Карло. Тут я можу насолоджуватися тишею та грати на своїй скрипці. Але моя історія, та й уся ця історія із золотим ключиком почалася вже дуже давно й не тут, а в старій харчівні біля ставка. Сідайте зручненько, я розповім вам усе спочатку. Ось як це було.

Трапилося все це дуже давно, коли я ще жив у старій таверні поблизу озера. У ній збиралося чимало відвідувачів, які часто-густо за кружкою міцного напою розповідали різноманітні, часом зовсім неймовірні історії. Заходили туди й подорожні, щоб трохи перекусити й відпочити в кімнатках нагорі. І ці постояльці у свою чергу, сидячи за довгими дерев’яними столами, теж розповідали свої чудові історії про міста й країни, у яких вони побували. Місцеві завсідники й навіть самі господарі завжди були раді таким відвідувачам, адже їхні розповіді були дуже незвичайні, часом навіть казкові.

Так серед диму кухні й тютюну, слухаючи всі ці історії, жив я. Через цей гамір мене ніхто ніколи не помічав, і лише пізно вночі, коли всі розходилися спати по кімнатах, я міг пограти на своїй улюбленій скрипці, хоч якось нагадуючи про себе.

Розділ 2

Якось після довгих мандрів через наше містечко проїжджав лялькових справ майстер. Він пішки подорожував світом, переймаючи досвід найкращих майстрів-лялькарів, вивчав таємниці виготовлення ляльок і мистецтво оживлювати їхні дерев’яні й ганчір’яні тіла, адже на сцені театру вони повинні мати вигляд живих, щоб кожна з них мала свій образ, заради якого її створили.

Він провів багато років поруч із найкращими спеціалістами й наприкінці свого навчання отримав золотий ключик майстра й маленьку черепаху.

– Що мені з нею робити? – запитав лялькар.

– Перш ніж ти почнеш робити своїх ляльок і їхня гра на сцені буде такою чудовою, що всі діти й дорослі, подивившись спектакль, аплодуватимуть їм, як живим акторам, мине чимало часу, черепаха встигне підрости, і їй відкриється таємниця золотого ключика, яку вона повідає й тобі. Бережи їх, адже вони з ключиком єдине ціле.

Так із цим напуттям наш герой вирушив до себе додому.

Їхав лялькар у розкішній чорній кареті, вишукане дерев’яне різьблення й найтонші ковані завитки прикрашали її з усіх боків, указуючи на бездоганний смак замовника. Ліхтарі, що висіли з боків даху, непогано освітлювали дорогу в присмерку згасаючого дня. Хоча зовні карета видавалася невеликою, але всередині була доволі просторою, навіть затишною, і була зручною для таких подорожей. Пара запряжених коней вигравала в останніх променях сонця позолоченими пряжками на білосніжних пружних боках. Погойдуючись, карета мчала дорогою, легко долала нерівності й залишала клуби пилу далеко позаду. Майстер не міг дочекатися тієї миті, коли у своїй майстерні він торкнеться інструментів і, забувши про все, візьметься до створення власних шедеврів. Мрії про дім і улюблену роботу заполонили всі його думки, і лише щебетання птахів, що лунало звідусіль, і яскраві барви природи інколи відвертали його увагу.

Раптом, проїжджаючи мостом через ставок, карета різко зупинилася, і майстер побачив попереду банду розбійників, котрі несподівано перегородили йому дорогу.

Зблиснули шаблі й пістолети в їхніх руках, і зловісні вирази облич розбійників не віщували нічого доброго від ц�