Осінні узори

– І живете там?

– Ні. Тільки інколи приїжджаю.

Теплий полиск померк в очах дівчини, але ненадовго.

– А гуцулки танцюєте? – питає задьористо.

– Трохи танцюю.

– Трохи – для бідних… А пісні наші співаєте?

– У тебе навчуся.

Оленка підводить на мене свої темно-сині бриндуші й лукаво поглядає.

– Ви – вчений?

Не знаю, що відповісти.

– Вчений, – вирішую.

– І я маю десять класів.

Дивуюся. Чому ж вона тоді бриндзу б’є на полонині, а не вчиться.

– А хіба ви тут будете за мене?

Чому – я? Найдеться, кому. Невже Оленці не хочеться вчитись?

– Хочеться.

– То покинь свою полонину і йди.

– О ні…

Вона обвела поглядом гори, у мрійливій задумі опустилась ліктями на траву й сама до себе прошепотіла:

– Ні, ні… Вчитися, може, й буду, а полонини не покину.

Від цього «ні» в моєму серці пригасло те романтичне піднесення, яким я жив цих кілька днів у горах. Від цього «ні» повіяло патріархальною відсталістю. Я не за те, щоб молоді люди обов’язково покидали батьківське гніздо, але нова, сучасна людина повинна бути морально готовою розпрощатися з ним.

А Оленка то заплітає, то розплітає довгу й товсту вужівку-косу, а темно-сині очі заволоклися мрією.

Про що мріє вона? Як розгадати?

Оленка співає. Співаючи, вона дивиться на мене, та, мабуть, не бачить нічого, крім музичних образів, створених її уявою. Лине пісня за піснею. В Оленки театральна невимушеність, чудовий слух і голос, але це ще не все, чим чарує вона не тільки мене, а й простір полонини, квіти, серед яких сидить, підігнувши ноги, потічок і синій смерековий бір, що притихли, заслухавшись.

Намагаюся зрозуміти, але попередня розмова і нова думка заважають слухати. Чи доцільно, щоб талант залишився невідомий людям? Адже людина-творець – не пташка. Їй замало власної пісні, їй треба визнання. Народ виділяє з-посеред себе здібніших людей, які репрезентують його іншим народам, світові. Такими були шотландський Бернс, буковинський Федькович, воронезький Кольцов і взагалі всі видатні люди. Таким шляхом іду і я, бо, ставши вище, я зумів зрозуміти казку життя людей для того, щоб проспівати їм їхню пісню.

Зумів зрозуміти? Так чому ж отої найбільш затаєної ноти, серцебиття пісні зараз діткнутися не можу? Вона, близька й невловима, відбивається луною від мого здивування: чому Оленка співає тут, хто її слухає, чиє визнання буде нагородою за її талант?

Я не можу збагнути найтонших нюансів мелодії, не можу знайти зараз ключа до своєї власної пісні, яка, здавалось, учора от-от сама зірветься із сповненої нових вражень душі.

Чому якраз ці почуття заважають?

Оленка співає. В неї це виходить так природньо, як звичайна розмова. Вона не знає ні своїх здібностей, ні своєї краси. Тут їй не можна залишатися. Доїти овець і корів, бити бриндзу, чистити стаю від гною може хтось інший. Так співати може тільки талант.

Кажу їй про це. Вона сміється і замість відповіді просить допомогти зцідити з казанів жентицю. Мене дратує така надмірна простота й несерйозність в розмові. Але допомагаю. Оленка зовсім близько біля мене, я чую її подих. Вона ставить казан на землю, мов чарівниця, впивається в мене шаленими очима і чекає. Ніби говорить: «Я твоя пісня, ти знайшов мене».

У забутті пориваюсь до неї й одразу ж зупиняюся. В очі мені впадає її забруднена на грудях сорочка, зачовгані в траві ноги, довгі, як у скрипачки, пальці з потрісканими пучками, тугий стан, підперезаний старою запаскою. В уяві переодягаю її в найкраще плаття, закладаю їй коси по-японськи або втинаю їх, і кучеряве чорне волосся спадає завитками на плечі. Таку хочу обняти. Вона на сцені, глядачі, затаївши подих, чекають її пісні.

Немає пісні. Оленчині очі наливаються смутком, смуток змінюється холодком і врешті байдужістю. Вона говорить щось зовсім недоречне:

– А ви знаєте, я не люблю курортників.

З долин наповзає фіолетове надвечір’я. Гіркота разом з присмерком осідає в моїй душі. Я не знаю, що саме, але втратив щось сьогодні. Якась перепона не дозволила мені вловити мелодію гір і відчужила від мене запашну полонину, на якій квіткою рум’яного рододендру цвіте загадкова Оленка.

Просиджую до пізньої ночі над розкритим зошитом і не можу записати жодного слова. Цвяхом вбилася думка в мозок: «Чому я став їй раптом чужий? Чому від того зневажливого слова «курортник» пропала казка, яку я виплекав в уяві?» І вже по-іншому видніють гори, залиті місяцем, і легенда про Чорногора звучить не так, і Оленка більш не здається мені мавкою, а її «ні» заперечує й осуджує щось у мені самому.

Старий лісник встає ще задовго до світанку. Він збирається в Буркут на сплави. Я йду з ним. Сподіваюсь почути від нього хоч би одну легенду, щоб знову ожила переді мною своїми чарами казка.

Але лісник тепер говорить тільки про ліс. Хочу вловити в розповіді старого щось казкове, як колись, і тут же відчуваю, що мене цікавить тепер не казка, а його глибоке знання лісової справи. Він розуміє деревину, знає, чого вона потребує, про дерево говорить, як про людину. Довідуюся, наприклад, що дуб любить сусідство таких дерев, від яких він вищий хоч на вершечок, а ялина навпаки – ховається від сонця в чужу тінь. І люди є такі: сумирні й горді.

– Оце вам дуб, а це дубиця, – показує лісник на два однакові дерева. – Га? Як відрізняю? А так, як дівку від парубка. Дубиця швидше опускає листя і швидше обсипається.

Лісника турбує те, що вирубки не засаджують негайно лісом. Постоїть отак пару років, і тільки ялівець там ростиме, бо, крім різних хвороб, у лісі живуть ще й злі сили, від яких не лише рубачі, а й дерева гинуть.

Дивуюся й лякаюсь, що мене зараз цікавить не екзотика, а звичайна проза.

– Ви знаєте про ліс, напевно, більше від деяких лісничих, – кажу до лісника.

– Може бути… Від таких, що за деревами лісу не бачать. Ліс темний, але тільки для темних людей.

Зрозуміло, що старий не сказав цього в мою адресу, але я відчув, як ураз спаленіло моє обличчя. А може, це я за деревами не бачу лісу, для мене він темний? Може, це я за казковими уявленнями не зумів побачити людей, їхньої праці, їхньої пісні?

Ще раз прошу лісника розповісти легенду про Морське око. Ще раз слухаю і вчуваю в цій казці нову істину. Пісня, з якою перемогла людина сили природи, – праця. Може, тому не зрозумів я пісні Оленки, що не знаю її праці, що стара запаска й зачовгані в траві ноги не дали мені наблизитись до неї. Може, тому що сам звик вдягати свої пісні в театральні шати? Може, тому я вивчав життя з казок, а не пізнавав його в праці? Може, тому захотів вирвати дівчину з її ґрунту, щоб чути від неї мелодії, які мені доступні?

Сумніви мучать мене. Борюся з ними, виправдовую себе, а вони вперто нашіптують: «Ти тут чужий».

Разом із світанком ми біля Буркута над Шибеним озером. Водоспад смерек рине зі стрімких схилів кучерявим шумовинням у зелене озеро. Тихо, нечутно прорізує водну гладінь і падає на саме дно перекинутого неба.

Шлюзи ще закриті, та плотарі вже зганяють сон з поверхні озера. Вода починає брижитися, хвилюватися, передчуваючи, що нині вирветься на волю з люттю, з клекотом, нестримно.

Внизу, за шлюзами, лежать на поверхні мілкого Черемошу готові плоти-дараби. На них, за кермами, стоять плотарі – дужі, впевнені, рішучі. Перед ними – круте русло Черемошу, стрімкі скелі, повз які, не черкнувшись, мусять пройти плоти, водоспади, на яких з розгону по шию треба зануритися у воду й не дати себе змити течії.

Шлюзи відкрито! Мов дикий звір, спущений з ланцюга, рветься в отвір вода. Покриває плоти, рве їх, ніби солому, б’є в спини плотарів, хоче змити їх, а ті борються за кермами на життя і смерть. Переможений звір, переможений Чорногор. Перша дараба виринає з бурхаті й зникає за горою.

Чую, як хтось починає глузувати в мені з мене самого.

«А це також казка? Ось перед тобою твій Черемош, про який ти складаєш пісню».

«Не складаю, – боронюся перед своїм другим «я», що виросло в мені з моїх власних сумнівів. – Я не вловив мелодії».

«Бо ти боявся брудних від праці рук, а щоб не дотикатися до них, придумав теорію: талант для слави! Щоби творчість людей мав змогу вивчати зі сцени, а не з життя. Бо воно часом рапаве, чорне, запилючене!»

Хто це говорить у мені? Я прийшов сюди, сповнений мрій, мелодій і поезії. Хто заліз у душу й вигризає все це без жалю?

«Талант для слави? А в цих людей, що на дарабах, нема таланту? То візьми їх на сцену і на бутафорній ріці хай ведуть вони паперові плоти, щоб доступнішою була тобі казка Черемошу!»

«Та досить!»

«Дивишся і не віриш, що хтось віддає свій талант людям, не думаючи про себе? Оранжерейний рододендр…»

«Хто руйнує мій спокій, відпочинок?»

«Спокій? То складай пісню про спокій, а не про Черемош… Ти побачив потічок і назвав його рікою. Ти пройшовся верхами Чорногори й назвав її Швейцарією. Ти побачив людей і назвав їх чарівниками. Що знаєш ти про цих людей і про цей край?… Ось де народжується пісня, якої ти не міг вловити. Ось як грають хвилі Черемошу! Ти вривався коли-небудь так у життя, як ці плотарі – в кип’ячу бурхать?»

Мовчу. Я починаю розуміти силу й безсилля, поезію і марнославство. Рву на шматочки зошит розпочатих пісень.

Рано-вранці приходжу ще раз на полонину. Розкажу Оленці про те, що зрозумів за ці два дні.

Чую пісню. Оленка подоїла овець, і її пучки ще терпнуть від втомлюючого циркання. Вона зцідила жентицю, сушить будзи на сонці й співає. Не на сцені, не напоказ, не за оплески.

Я підкрадаюся, щоб побачити її на самоті. Але вона не сама. Біля неї той, хто не уявляв собі її ніколи в пишному платті, хто розуміє її працю й пісню, хто любить свіжі високогірні, а не оранжерейні рододендри.

Бачу, як обнімає парубок красуню, як впивається вона в його губи й знемагає від щастя.

Мені не соромно, що підглядаю. Я починаю по-новому розуміти філософію життя.

Прощаюся з Карпатами. Не несу з собою ні одного записаного слова. Йду хребтом у напрямку Піп Івана й милуюся рододендрами, хочу запам’ятати, як цвітуть вони на кряжах.

Я приходив сюди, щоб узяти крихітку того, що беруть тут люди як свою власність, і на цьому матеріалі створити пісню. Але не беру з собою тієї крихти. Крихта – для бідних. На ній не створиш пісні.

А все-таки, що ж несу?

Багато. Нове розуміння краси.

Я ще приїду до тебе, моя Чорногоро – веселко над рівнинами. Приїду без казкових ілюзій, не на відпочинок, а як плотар, рубач, вівчар. Сьогодні я закохався в тебе. А колись нап’юся до захмеління твого життя, твоєї молодості.

1960

Мить краси

Мені давно хотілося побачити хоча б на одну мить всю красу світу в одному фокусі, щоб пізнати її.

Буваючи на самоті, я думав іноді, що зрозумів красу, та завжди ніяковів, коли вона поставала переді мною у своїй незбагненній вічності. Мов розбурхане вночі море, що стихає перед світанком.

Мені давно хотілося побачити безгоміння степів, тисячобарвність неба, стоголосість гір і безмежну розмаїтість краси людської – в одному фокусі, на одну хоча б мить. Те, про що марило моє дитинство, те, що тривожило мою безсонну юність, те, що пізнало повноліття, в одній картині природи, в єдиному творінні людських рук, в одному обличчі. Так – в обличчі, в цьому дивному дзеркалі краси всесвіту.

Я довго шукав його. В картинних галереях, у стосах книг, у своїй власній уяві, серед людей. Воно було мені потрібне, як стимул до праці, як ключ до пізнання.

І нарешті я побачив його там, де зовсім не сподівався бачити, – над морем, серед сотень облич.

Мій сліпий друг якраз розповідав мені тоді про красу останнього його зримого дня, про очі жінки, яку бачив востаннє. О, як він пам’ятав цей день, ці очі! Він говорив про них, як про твір мистецтва, і пишався тим, що зберіг ту красу на все життя для себе.

Я по-блюзнірськи заздрив йому. Мені теж хотілося осліпнути від однієї миті краси.

І враз… На камені, неподалік від мене, сиділа дівчина в голубому платті – невідомо, звідки й коли прийшла сюди, – сиділа й замріяно дивилася, як тріпоче підвішена на сонячному промені чайка, як падає в солону кип’ять і виринає зі здобиччю, радісно кигикаючи.

Я не зводив з неї очей, затамувавши подих. Ревниво поглядав на інших чоловіків і радів, що ніхто, крім мене, не помітив її, і обурювався в душі, що не помічають цієї краси сотні байдужих очей.

Але ж і я, і я не знаходив її до сьогодні!

А дівчина не бачила нікого – морський вітер дотикався до її обличчя м’якими пучками, лопотів оксамитовою пеленою біля її вух, – нікого, крім чайки, що обривалася з сонячного променя і падала на хвилі. І мабуть, тому що дівчина вміла бачити цю чайку, була такою чарівною. Можливо, і мій друг, якби мав зір, пізнав би тепер нову красу, яка затьмарила б чари останнього його зримого дня.

Сліпий спитав, чому я раптом замовк, я стиснув йому руку – тихо, тихо! – і він зрозумів.

– Ти знайшов?

– Так…

– Нещасливі ви, зрячі. Завтра інша краса витіснить твою нинішню мрію. Я ж бо свою на все життя зберіг.

Минали хвилини чи, може, години, я благав її: «Поглянь на мене!»

Вона відчула мій погляд, повернула голову і сказала, кивнувши рукою на море:

– Дивіться!

І я тепер уперше в житті побачив розсипані по морю сонячні озерця, міріади різнобарвних сонячних озер.

Це було друге відкриття краси світу, це був другий мій фокус краси всесвіту, і я збагнув, що відтепер мені було дано бачити їх тисячі в своєму житті.

Я не розпитував дівчини, звідки вона, боявся, що від моїх слів згасне краса її очей, відлетить чайка, ображена, а те невловиме щастя бачити це все пропаде, мов бульбашки перламутрової води в піску. Коли оглянувся, дівчини вже не було, вона зникла, наче привид, і я тоді закляв це місце: «Ти вернешся сюди!», я тричі по три заклинав цими словами камінь: «Ти вернешся сюди!»

…Уночі розбурхалось море, і я не спав. Цілу ніч розмовляв з дівчиною.

«Я шукав тебе весь вік. Відколи вперше дізнався, що ти є на світі – моя велика краса. Ти вернешся, щоб я пізнав тебе до кінця, наситився твоєю красою».

«Не поспішай узяти від мене все за один раз. Та це і неможливо. Я – вічне твоє щастя пізнання, і мене ти будеш знаходити й відкривати все своє життя».

«Ні, я хочу знати тебе одну, так, як мій друг».

«І більше нічого? Твій друг осліп».

«Я хочу припасти до тебе, мов до квітки».

«Я – лише перша квітка на твоїй леваді. Будь обережний. Коли згинаєшся за однією, бійся стоптати десять, бо всі вони твої. Я показала тобі лише стежку на леваду».

А море скаженіло. Море всмоктувало в себе темряву, облизувало хвилями поворонене нічним холодом небо, хотіло припасти до його краси. Але тепер було темно, а вдень сліпило сонце; люте море, яке ніколи не бачило неба, таранило берег, мстилось невинному.

Та коли облизаний хвилями небозвід піднявся вище і зійшло сонце, море втекло від підніжжя будинків і ремствувало десь там, далеко внизу. Я вибіг на берег і дивувався, як ніяковіло море під сонцем, нишкло сумирною синню, несміливо брижилося білими баранчиками під сонячним безмежжям.

І я ще раз побачив на ньому сонячні озерця, і я був тепер сильніший від моря.

На камені дівчини не було. Але я бачив сонячні озерця, які вона мені відкрила, а за озерцями простилались голубі дороги пізнання краси світу, якими я піду за новими знахідками прекрасного.

Мій сліпий друг сидів на просяклому ранньою вологою піску. Він упізнав мене по моїй ході й переможно звів угору свої великі більма.

– Нема? Не можеш пригадати навіть її очей?

Він ще щось говорив, та я не чув. Мені хотілося здерти з його очей полуду, щоб він побачив сонячні озерця.

Тепер я не заздрив йому. Я плакав над ним і благав свою долю і своє сумління, щоб не дали мені осліпнути ніколи.

1962

Відплата

Коли почався качиний сезон, я згадав свого старого друга, завзятого мисливця, – колись ми з ним не одну ніч прочатували на Заболотнівських озерах – і поїхав до нього кликнути на ночівку.

На моє здивування, він відмовився йти.

– Невже ти покинув цей спорт?

– Не спорт, а звичайнісіньке вбивство, – відповів мені мій друг. Мовив це він з якоюсь незрозумілою для мене гіркотою, та зразу ж, мабуть, для того, щоб я не звинуватив його в сентиментальності, додав: – Спорт, кажеш… Спортом і досі називають також мордобій… Але мені тепер інше згадалося. Хочеш, я розповім тобі те, чого не знає навіть моя дружина. Можливо, після цього і ти не підеш на качок, а стрілятимеш завтра по картонних мішенях. Ото – спорт…

Це сталося того найгарячішого в моєму житті літа, коли за страшну, здається, кару вигоріла довкруги мене, куди не кинь оком, трава, і я залишився один серед пустелі – самотній, як скіфський ідол на степовому розпутті.

А втім, воно й не так. Трави не було тут уже тисячоліття, ніколи не жили тут люди, та спочатку я не почував себе самотнім, навпаки – був захоплений екзотичною красою каракумських степів, по яких мандрували бархани у розпалені безвісті, мов каравани втомлених верблюдів. І колючки, рідко розсипані по пісках, були мені мало що не пальмами, а мій намет містом… Я зв’язався по рації з Небіт-Дагом, і сюди мали незабаром прибути туркменські робітники, щоб розпочати підготовку до прийняття партії нафтовиків. А поки що я коротав час на полюванні.

Сказати правду, десь глибоко в душі я ненавидів цей, як ти кажеш, спорт, хоча й не пропускав ні одного мисливського сезону. Глухе почуття жалю завжди ворушилося в свідомості, коли я піднімав з болота вбиту крячку або взимку ще теплого зайця. Загортав ногою ту цятку крові, що залишилась на снігу чи на болоті, наче ховав її перед власним сумлінням, і по-дитячому наївно думав тоді про маленьких зайченят, про самотнього селезня, який не застав у гнізді своєї подруги. Власне, як мисливець, я був байдужий до вбитих, жалів осиротілих.

Полювати в пустині було морально легше. Можливо, це й не так, та я помітив тут якесь притуплення сімейного інстинкту у тварин. Не зустрічав пташиних гнізд, зрідка проходили поодинці сайгаки – не табунами. Не дбали, звісно, про нащадків ящірки, змії пожирали своїх малят, ба навіть залітні качки недбало загортали яйця в пісок і летіли далі, а пташат вигрівала пустеля.

Я з жалем дивився на звірків, пташат-безбатченків і не шкодував дорослих: спокійно зводилась на них моя рушниця.

Одного дня я побачив нову здобич – степового орла. Він сидів на невисокій сопці, сторожко витягнувши шию, і вперто вглядався у моє житло. Змахнувши крильми, орел рвійно піднісся в небо і повис у зеніті над моєю головою. Вбивати його не було сенсу, але тут я згадав: моя дружина просила привезти їй з пустелі хоч який-небудь сувенір. Так ось він – опудало царя птахів або хоч орлине крило.

Орел непорушно ширяв над моєю головою, придивляючись до мене злими очима. Ці очі нагадали мені ненависний погляд удава, якого я убив кілька днів тому за сопкою, – як багато хижого інстинкту дала своїм мешканцям ця дика пустеля і як мало материнського! – я підвів угору рушницю і вистрелив.

Орел падав, звівши крила до неба. Він упав поблизу мого намету й закричав. Це не був той звичайний орлиний клекіт – так могла кричати тільки людина, благаючи допомоги. Я здригнувся весь і не насмілився підійти до того місця, де конав птах, підвівши в небо голову.

Це трапилось уранці. Перед обідом, коли мене в душному, мов лазня, наметі зморив нарешті неспокійний сон, почувся стрімливий шум у повітрі. Я схопився з постелі. Напевне, літак – скине воду і продукти. Вискочив надвір і сахнувся: могутній орел, чи не вдвоє більший за того, що лежав мертвий на піску, кружляв на висоті десяти метрів. Побачивши мене, він рвонувся угору і застиг, злегка повертаючись на одному місці, ніби підвішений на скрученому шнурі.

І тут я зрозумів, що вбив нині орлицю. Убив матір, дружину, і ось удівець прилетів, щоб помститися. Мені треба було оборонятися і вчинити цим самим ще один злочин. Орел порве мою палатку і все одно вступить зі мною у двобій. Я кинувся до намету, схопив рушницю й вибіг. Тим часом птах упав каменем на землю, спіймав у пазурі мертве тіло своєї подруги й важко піднявся з ним у повітря. Низько пролетів понад пустелею й сів на сопці – там, де кілька годин тому сиділа орлиця. Запізнився. Може, орлят годував або шукав якоїсь поживи, щоб пригостити подругу.

Тепер сидів чорним силуетом над розпростертим трупом, горбатою тінню вирізьблювався на розпаленому тлі неба – непорушно і скорботно.

Я зайшов до намету, узяв книжку в руки, але не читалось: крізь відхилену пілку виднівся темний силует; я вийшов, вистрелив у повітря, щоб сполохнути орла, та він навіть не поворухнувся.

І тоді я вперше відчув мертвоту пустелі. Напевно, я вбив щось світле й живе в самому собі, бо аж тепер побачив, що довкола нема ні стеблинки пирію чи осоки, а тільки мертва колючка, тільки мертві піски повзуть барханами до розпеченого обрію. Я сам убив життя пустелі.

Орел сидів на сопці і другого, і третього, і четвертого дня – живим докором мого сумління. І я пішов до нього, я не міг більше дивитися на його муку, хоч і не вірив, що він буде їсти консервоване запашне м’ясо, яке я взяв з собою.

Долоню пік метал рушниці, я підійшов зовсім близько, змахнув рукою – орел не рухався.

Він був мертвий.

Я поклав біля підніжжя сопки свою рушницю і подався назад – нестерпно самотній.

За рік, коли в пустелі виросли перші нафтові вишки, я повернувся додому. З дружиною ми живемо – хай позаздрять інші. Тільки з того часу і донині дивна тривога лягає тінню проміж нас. Часом серед ночі пробуджуюся від страшного передчуття, пориваюся до ліжечка дитини й наслуховую, як воно дихає, потім крізь темряву придивляюся до обличчя моєї коханої, і тоді мені згадується горбатий силует орла над розпростертим трупом орлиці.

Я буджу дружину, щоб переконатись, що вона є…

А мисливство – само собою – покинув назавжди.

1963