Мандрівки близькі і далекі

7

Якось у львівській кав’ярні «Під левом» я запитав при чарці у свого приятеля гідродинаміка Андрія Канюги, де він знаходить час писати наукові праці, коли я завжди зустрічаюся з ним у кнайпі. «Ну добре, – відповів Канюга з властивим йому гумором, – а тепер я спитаю: як тобі вдалося написати стільки книжок, якщо ти мене водно застаєш у кав’ярнях?»

А й справді, звідки береться в мене час? Бо що там кав’ярні – є ж сім’я, є службові, а то й державні обов’язки, треба колись і відпочити, а скільки часу поглинають мандри! Я так і не зумів ні разу відповісти на це питання до ладу – ні Андрієві Канюзі, ні пані Ларисі Копань, яка колись брала в мене інтерв’ю для журналу «Дніпро», ані читачам, котрі при зустрічах про це мене запитують.

Певне, час має властивість ущільнюватися, а втім, не є він для всіх людей і для всіх випадків однаковою у своїх вимірах категорією – ось тобі незмінні година, хвилина, секунда, доба, вік… Час у тому самому відтинку має в різних випадках різну протяжність: є час нудьги і втіхи, очікування й зайнятості, різні виміри має той самий час для закоханих і для в’язнів, зрештою, не однаковий він у людини працьовитої й ледачої. Немає його тільки в письменника за роботою: тобто він є – максимально ущільнений залежно від продуктивності праці.

Значну частку свого життя я провів у подорожах, проте мушу сказати, що майже всі мандрівки були для мене періодами найінтенсивнішої праці, хоча для супутників я не був ніколи нудним, принаймні намагався таким не бути; мій рух у фізичному просторі завжди мав утилітарний характер. Враження й матеріали, набуті під час фізичного руху, продовжували потім жити в просторі духовному як зовсім нове, ніде не існуюче життя, проте воно завжди було еманацією життя, фізично відчутного, з котрим я мусив спочатку увіч зустрітися, а потім осмислити й домислити його: ніколи не вдавалося мені будь-що виссати з пальця.

Сказав Марк Аврелій: «Час людського життя – мить у русі, й підтримати людину на дусі може тільки філософія».

Мудрі слова: кожен з нас за час прожитої миті в русі повинен витворити свою філософію, яка мала б так чи інакше обґрунтувати сенс існування: одному дано більше, комусь іншому – менше, але безсмертний кожен, хто створив власну філософію на досвіді, набутому у праці. Не залишає сліду на землі тільки лінивець. Або той, чий рух зупинився на початку дороги…

Мій рух на бабусиній святвечірній дорозі, який так шалено продовжується й нині, мав обірватися на перших стадіях моїх мандрівок – у березні 1944 року. А зрештою, тоді рух зупинявся кожної миті для мільйонів людей, і ми не знаємо, яким би був нинішній світ, якби ті люди й донині продовжували свою мандрівку. А був би таки інакшим, бо, як сказав Дмитро Павличко: «Безсмертні всі: цей виховав дитину, той пісню склав, хоч і єдину, а той, що не зумів цього зробить, коло дороги посадив калину». Скільки малих і великих незавершених діл забрала смерть, і, певне, через те ми нині так часто змушені оживляти фізичні й духовні пустирища, які колись з’яловіли через брак людських рук і розуму.

Бог тоді врятував мене, й, напевне, тому я досі своєю безупинною працею надолужую брак таланту, на який спонадіявся Господь, вдруге даруючи мені життя.

…Після різдвяних вакацій навчання в ґімназії не було: до Коломиї наближався фронт, німецько-мадярські війська мали намір спинити свій стрімливий відступ над Прутом.

Агонія німецької окупації на Прикарпатті, як і будь-де, була страшною. ґестапо лютувало: сотні людей, забраних заручниками, знайшли свою смерть в піщаних ямах на єврейському кладовищі. У Грушеві карателі забрали перевізника Семена – сильнющого парубка, який однією рукою орудував жердиною, тручаючи чайку проти течії. Чомусь хотіли взяти його живим, а що був дужий і, напевно, не дався б легко в руки німакам, перебрані в цивільне ґестапівці покликали його до перевозу й стягнули з чайки арканом. Відтоді люди переходили Прут убрід навіть під час льодоходу… Будинок ґімназії німці забрали під військовий лазарет, ґімназисти розійшлися по домівках.

Був то час цілковитої свободи й затишшя у Трачі. Ніякої влади не існувало, проте люди жили мирно між собою, ото й тільки наробили шкоди, що повирубували – коби хоч на будову, а то на паливо – камеральні дубові й букові ліси, котрі й досі як слід не відродилися.

Надходила весна. Якось у лісі я надибав вихудлу кобилицю – припленталася до наших місць, певне, з мадярського фронту, що наближався до Коломиї; мадяри залишали в лісах коней і обози зі снарядами і вціджувалися з різних доріг у лійку Вербізького мосту в передгір’ї Карпат.

Сивка в нас давно вже не було, його забрали німці, й нам без коня було дуже сутужно. Сухоребру кобилицю я відгодував вівсом, вона швидко поправлялася й ставала гарною, не гіршою за Сивка, лише що каштанової масті: моя Росінанта була кавалерійським рисаком, я це зрозумів, коли вона понесла мене охляп толоками, і я насилу її зупинив. Це був мій кінь, і я любив його не менше, ніж батько Сивка, клав гарну морду собі на плече й годував з руки хлібом… Тільки один ґандж мала Росінанта – була некована, і я весь час мріяв роздобути десь підкови. Це були марні мрії – ковалі заліза не мали.

Весна заповідалася рання, вже й трава зазеленіла, й Росінанта мала що гризти на межах; погода ставала все ласкавішою. Прутом зійшли льоди, й ріка зміліла: казали люди, що в ґумаках можна перейти убрід. Я ґумаки мав і попросив батька, щоб пустив мене до Коломиї: в господині на квартирі залишилися мої книжки, а щонайголовніше – і найпотаємніше! – саморобна книжечка віршів і повість «Кривавий тан», яку трохи пізніше під час обшуку реквізував капітан НКВД Шкрупила, про що я вже розповідав у попередній книзі спогадів… «Твори» мої були виключно антирадянські, і я потерпав: що, як червоні займуть Коломию й почнуть робити по квартирах ревізії і книжечки мої потраплять у руки енкаведистів. Хіба я міг передбачити, що енкаведисти знайдуть їх саме у Трачі?

Батько спочатку й слухати не хотів, та потім зважив, що в коломийському реґіоні ще досить спокійно і вода в Пруті мілка, та й хлопець ще малий, непримітний, а книжки й справді треба забрати, де їх потім дістанеш (про мої твори й не здогадувався), й пустив мене. Скільки там тої дороги до Коломиї: три години туди, три назад – до обіду й вернеться.

Брід справді був мілкий, я перебіг річку по камінцях, а на душі було чомусь тривожно. Над Карпатами клубочилися дощові хмари, щось там гуло й шипіло між небом і землею (чи то рання гроза, чи, може, гармати?) – до вечора могла прибути вода… Але не в цьому, мабуть, була причина моєї тривоги – то муляв душу взятий на себе небезпечний обов’язок… Ні-ні, я зовсім не боявся, навіть пишався довір’ям старшого брата: Євген попросив мене повернути на зворотній дорозі до Воскресінців, що під Коломиєю, і взяти в його приятеля (прізвища не пам’ятаю) не якусь там дрібницю, а старий австрійський наган з патронами, давно Євгенові обіцяний, а нині дуже потрібний – Нусько збирався йти в УПА. «Та ти не бійся, дурню, тепер якраз можна пронести: німці відступили, а совєтів ще нема, хто тебе зачепить?» – заспокоював мене Євген перед дорогою.

Німців і мадярів у Коломиї справді не було, вони перейшли Прут по Вербізькому мосту й, підірвавши його, зупинилися на правому березі ріки. Совєтські літаки атакували ворожі позиції, рев винищувачів витискав обклеєні смужками паперу шибки у вікнах будинків; низько понад ратушею пролетів підбитий дванадцятимоторний пасажирський літак з німецькими втікачами; він горів, і за мить почувся оглушливий вибух на торговиці. Горіла теж моя ґімназія, полум’я бухало з вікон; я згадав про природничий кабінет з опудалами розмаїтих, які тільки живуть на світі, звірів і птахів – і все це піде з димом! Я проник крізь дим до кабінету, там гоготів вогонь, але я таки схопив пелікана, що стояв скраю, й вибіг з ним на вулицю; того пелікана залишив у господині на квартирі, й, забравши в рюкзак книжки і свої «твори», подався до Воскресінців.

Нуськового приятеля дома не застав, на смерть перелякана мати сказала, що сина розшукувало ґестапо й він утік з дому. «А ось це, – показала на обгорнутий брудною шматою пакунок, що лежав на підвіконні, – мав хтось забрати. Я до того не мішаюся, з вогнем бавитеся, бахурі кляті! Може, то й для тебе…»

Я взяв пакунок до рук, він був важкий – так, це наган і патрони! Поклав згорток у рюкзак і квапно рушив до грушівського броду.

З Карпат насувалися чорно-сиві хмари – ті самі, які вранці клубочилися над далекими верхами й, напевне, розроджувалися там зливами, а може, й снігом; я добре знав примхи Пруту, який з мілкої річки умів ставати раптом лютою потворою, що котить брудні вали й змітає все на своїй дорозі. До Коломиї вертатися боявся: місто вже зайняли совєти, й страшніші вони були для мене за німців – перед очима завше стояли штабелі змасакрованих трупів, винесених з тюрем на початку липня 1941 року… Вже виднілася попереду жовта бинда ріки, в якій загрозливо прибувала вода; повз мене розбейканою дорогою пронісся, немов скажений, однокінний віз: фірман безжально батожив коня й не зважав на моє благання взяти з собою, ще й цвьохнув батогом над моєю головою, відганяючи… Господи, як це він міг полишити мене самого на зарінку, ще дитину; Боже, чому люди в страху стають такими самолюбами? Я таки побіг за возом, та враз мене – на одну лише мить – зупинило свердляче виття: щось важке й страшне летіло назустріч, уґвинчуючись в загусле від хмар повітря; воно, те страхіття, цілилося мені прямо в груди, і пробило їх, і полетіло далі, сухо й лунко розірвавшись за спиною, і рій залізних джмелів розлетівся увсебіч. Аж тоді я почув голос гармат – долинав він здалеку, аж із-за пилипівського Погорільця; снаряди один за одним летіли в напрямі Коломиї й, не долітаючи, безладно розривалися на зарінку.

То за Прутом розпочала канонаду мадярська артилерія, та я про це не міг нічого знати, я й поняття не мав, що опинився між лініями фронту: з Коломиї наступало совєтське військо, а мадяри, прослизнувши через Вербізький міст, зайняли бойові позиції від Іспаса до Пилипів на правому березі Пруту.

Неначе прострілений наскрізь гарматним снарядом, я помчав за фірою, яка вже досягала броду, й таки наздогнав, ухопився обома руками за розвору й зайшов у ріку аж по шию; крижана вода на очах прибувала, фірман не оглядався, а я вибратися на воза не мав сили; брудна гуща добиралася мені до рота, я вже плив за возом; угорі під низьким небом сліпуче спалахували бліді світелка, немов там запалювались на мить карбідні лампи, і свистіло повсюдно, цвьохало, рябіла вода від фонтанчиків – то розривалися мадярські шрапнельні снаряди. Врешті я відчув ґрунт під ногами й пустився розвори; віз прудко віддалився, нібито я його дотепер затримував, й саме в ту мить накотився високий вал води й відкинув мене далеко на рінь.

Доки житиму, не забуду того ґазду-фірмана, що зустрівся мені на переправі між фронтами. Надкришилася тоді моя віра у своїх людей; я ж думав, що вороги існують тільки зовні – з одного і з другого боку ріки, ба ні: ворог є й посередині, він сидить у нашому національному нутрі, ми самі собі стаємо ворогами в критичний час.

Той посвист вуйкового батога на зарінку… О, він ще не раз – від своїх – свисне наді мною, і шмагоне, і вирве з душі кривавий м’якуш, і я закушуватиму губи, щоб не заплакати від нестерпного, кривдного болю!

Я зняв із себе одежину, викрутив, одягнувся у вогке й пішов стежками, полишаючи збоку битий тракт, по якому могло пересуватися військо, перебіг однією, другою й третьою балкою, обійшов краєм пилипівську гору Погорілець, зайшов у Лази – і над потічком під горою, за якою вже розпочинався Трач, потрапив у пастку.

У видолині, якою струменів потік, метушилися із саперними лопатами військові – окопувались; поруч стояла невелика гармата, яка раз по раз глухо дзявкала, посилаючи на коломийський зарінок снаряди; я пригнувся за кущами, намагаючись прослизнути непоміченим на другий берег потічка, й наткнувся лицем до лиця на мадярського офіцера, що сидів на пеньку й курив цигарку.

Він схопив мене за оборки й зарепетував: «Партізан, партізан!»; з окопу підвелися жовніри й приглядалися до мене, посміхаючись, мабуть, з того, що «партізан» був дуже малий на зріст; ті посмішки мене не заспокоїли – нагадували вони вовчий оскал, і я нічого доброго від мадярів не чекав, проте й думки не припускав, що уб’ють, бо за що?.. Та враз згадав – за що: офіцер зняв з моєї спини рюкзак і засунув руку досередини.

Тоді я вмер. Тоді я пізнав ні з чим не зрівнянне моторошне передчуття насильницької смерті: це здерев’янілість, і ніщо в тобі вже не живе, крім заповненого страхом, немов раковою пухлиною, мозку.

Офіцер нервово викидав книжки на землю і врешті витягнув важкий, у брудній шматині згорток. Він переможно потряс ним у руці й, процідивши крізь зуби «партізан», розгорнув…

І я побачив і обм’як: австрійський наган враз перемінився – бо пожалів мене Господь – у зв’язку кінських підків. Я й не знаю, куди подівся тоді мій переляк; на його місце влилася незмірна втіха: це ж підкови для Росінанти, сповнилась моя мрія! І я, геть забувши про смерть, яка секунду тому була такою очевидною, прокричав офіцерові до очей: «Das ist für Pferd, für mein Pferd»^[3] – й суворий вояк голосно зареготав.

А тоді на горбі, за яким розпочинався Трач, з’явився сам Бог: він був сивоголовий, з маленькими вусиками і мав обличчя мого батька.

Батько статечно зійшов униз і пояснив офіцерові по-німецьки, що я його син і вертаюся з Коломиї, бо навчання в ґімназії, звісно, припинилося. Мадяри нас відпустили. По дорозі батько попередив, що будемо нині спати в стодолі на сіні: хата зайнята під військовий штаб. І ще: Євгена забрали у форшпани^[4] разом з возом і Росінантою для перевезення снарядів до Микитинців; сам начальник штабу обіцяв, що завтра син повернеться. Батько був людиною мужньою й говорив це спокійно, та з виразу його обличчя я зрозумів, що він не має ніякої надії на Нуськове повернення, й рівноваги додавала йому втіха, що хоч молодший син знайшовся.

Я загорнувся в суху верету й заснув у сіні, навіть не пчихнувши. А на другий день, коли мадяри вийшли з села, вернувся Нусько – сам, без коня і без воза: утік посеред ночі з мадярського обозу, який прямував до кордону й не мав жодного наміру зупинятися в Микитинцях.

Я кинувся йому на шию, вперше відчувши кровний зв’язок між нами обома. Він похвалив мене за те, що я зорієнтувався в ситуації й не повертав до Воскресінців, – свою пригоду я залишив у таємниці; Євген побачив сльози на моїх очах і зрозумів причину:

«Не плач, Росінанта повернеться сама, кінь знає дорогу додому».

«Таж вона мадярська, – схлипнув я. – І що вже мені з тих підків?»

Так Євген пішов в УПА без австрійського нагана, а мої підкови повисли у стайні на цвяшку, й деколи, дивлячись на них, я притулявся чолом до жолоба, за яким колись стояла Росінанта, й тихо плакав…

Можливо, цей епізод не вартий пера й цікавий є тільки для мене. Не заперечую того, що в своїх спогадах я надто самозосереджуюся, – але ж це мої особисті згадки, а не історія епохи. І даремно дехто з моїх критиків, які оцінювали книжку «Благослови, душе моя, Господа!», дорікали мені в еґоцентризмі. Мій еґоцентризм в цьому випадку позитивний – оскільки самоспостереження є головним джерелом пізнання загального…

Мадярський фронт, про який мовилось, забрав багато людських життів. То лише мені пощастило… А мого вуйка Василя Маланюка – першого пилипівського красеня, який взяв за жінку найкращу дівчину з Тростянки – Софію, застрелили мадяри на його ж подвір’ї; Софія ж до року померла з туги – й зупинився завчасу їх життєвий рух. Ця трагедія послужила матеріалом для моєї новели «Зелений гомін».

І знову, немов шило з мішка, вилазить мій еґоцентризм – так, шановні панове? А що вдієш, коли своє болить найдужче? Все починається із власного нерва, немає ж вселюдської нервової системи. І тільки та людина, яка здатна глибоко відчувати родинний біль, може піднятися до розуміння болю верстви, нації, людства. У цьому сенс моєї філософії, набутої з власного досвіду в життєвому русі.

8

Вздовж моєї дороги виросли могили. Я минаю їх, і біль вщухає, життя байдуже до смерті, тільки недремна пам’ять невідступно супроводжує мене й нагадує, що з кожним хрестом стає все менше мого власного шляху, бо десь там, попереду, закупила Доля в Бога місце для мого хреста. Невідомо, на якій віддалі позначена остання зупинка моєї санної мандрівки, – і мені не байдуже, проте зовсім не страшно, тому що знаю: не стане моя могилка впоперек шляху, повз неї пройдуть діти, учні, читачі й зовсім незнайоме молоде плем’я, бо дороги людські не закінчуються, вони вливаються у річища широких вселюдських трактів, що схожі на світло зірниці, яка розгоряється все ясніше, аж поки день не настане повний.

Далеко позаду залишилося місце вічного спочинку великого мого і всієї України друга – болгарського перекладача Петка Атанасова, який так прискіпливо слідкував за українською літературою, що не проминув моєї першої, надрукованої в журналі «Жовтень», новели «Бузьків вогонь» і переклав її на болгарську мову, а невдовзі після цього Петко вітав мене і мою дружину в Софії. Прийшов він на перон у товаристві дотепного й мудрого кіносценариста Івана Ружа, і цілий день водили вони нас по своїй столиці до знемоги, і аж увечері відпочили ми в екзотичному ресторані на Вітоші над мертвою рікою валунів, один з яких скотився й зупинився на могилі Івана Базова, що поруч з гробівцем Михайла Драгоманова… А потім Атанасов приїхав в Україну, і ми гостювали у вічно юної Наталі Черемшини-Семанюк у Снятині.

І вже немає в моєму світі ні Івана Ружа, ні пані Наталі, ані відомого болгарського письменника Івана Давидкова, з яким я познайомився в Софії, – крім Петка, доброго й водно усміхненого: він завжди зі мною, хоч залишився далеко позаду, зарання сточений смертю.

А ще полишив я, помчавши не із своєї волі вперед на бричці Хроноса, білоруського витязя Володю Короткевича; зосталися позаду й Орест Зілинський, і Кость та Зіна Ґеник-Березовські з Праги, з якими мене в’язало міцне приятелювання; а ось оглянувся я в цю мить, згадавши свою подорож на Кубу разом з Володимиром Ґжицьким і Яковом Стецюком – за шелом’янем могили їхні… Господи, чому це в них так швидко сталося, а кубинський лицар шістдесятих років, навічно зашнурувавши себе в зелений кітель команданте й сховавшись у ньому від реальності, здурів від безконтрольної влади й, політичним трупом ставши, ще й нині живе на світі – лише для того, щоб домордовувати свій народ і кожної миті доводити світові абсурдність комуністичної практики.

А може, в цьому є свій сенс? Напевне є: одурманений марксизмом-лєнінізмом світовий плебс, який ще й досі тужить за соціалізмом, мав для свого прозріння, немов музейний експонат, приклад деґрадації кубинського троглодита, котрий призвів до цілковитого зубожіння свій край, а народ – до божевілля: на очах у всього цивілізованого світу гримлять ще й нині на Кубі фанфари й революційні марші, а зголоджений люд, доведений до стану зомбі, вигукує хвалу вождеві.

…У шістдесятих роках ледь-ледь піднялася комуністична залізна завіса, й совєтський, здичавілий в ізоляції, люд ринув – хто тільки міг – в туристичні й службові поїздки, щоб побачити, як живуть в умовах західного соціалізму й «проклятого капіталізму» народи.

Саме з цього й розпочався розпад Совєтського Союзу: невільник, який хоча б краєм ока побачив вільний світ, більше рабом бути не може. Й суспільство, що вихоплюється з темних казематів, вмить у своїй еліті розпадається – залежно від духовного розвитку, прагнень і політичних переконань – на три мобільні сили.

Це передовсім політичні еміґранти, котрі просять притулку в чужих країнах, щоб там духовно й матеріально зміцніти, набрати сил для боротьби з режимом, який поневолив їхній край, і вдарити по ньому ззовні. Вони багато корисного зроблять для своїх націй: видадуть книги, які покажуть світові й передовсім їхньому народові справжнє обличчя тоталітарного режиму, заснують товариства, котрі сконсолідують демократичні сили за кордоном й проникнуть на національний материк; набудуть політичних, економічних та гуманітарних знань і, збагатившись матеріально, допомагатимуть дисидентам на батьківщині літературою і грішми. Врешті вони відчужаться від рідного народу відстанню, новими життєвими умовами й надмірною впевненістю в собі, яка все прикметніше здаватиметься землякам зарозумілістю, і в цьому полягатиме одна із причин майбутніх незгод між громадянами у молодій державі, що постане на руїнах тоталітаризму.

Патріоти, які нізащо не покинуть батьківщину, стануть внутрішніми еміґрантами-дисидентами, які зорганізують у підпіллі партії й приймуть на себе найтяжчу долю каторжан. Вони політично визріють у тюрмах і на засланнях, однак практичної державної науки осягнути не зможуть, та, незважаючи на це, після розпаду займуть керівні посади в молодій державі, маючи на це моральне право і зовсім не маючи для цього фахових підстав. Коли за їхньою участю відбудеться проголошення незалежності нації, вони б мали негайно відступитися від керма, віддавши його в руки державотворцям-професіоналам, проте надмірна амбіційність не дозволить їм так вчинити, і в цьому полягатиме друга причина майбутніх незгод у молодому суспільстві.

Та найповажніша частка народної еліти зазнає зовсім непередбачених метаморфоз: вирвавшись на свободу, вона переміниться враз із сліпих виконавців на ініціативних підприємців, і ці нові – не знані й ураз виявлені – здібності спонукуватимуть переважну більшість цієї частки до бурхливої діяльності в примітивному бізнесі, а фактично в спекуляції – одягом, продуктами харчування, предметами розкоші, рухомим і нерухомим майном. Провінційні нувориші будуть спершу обжиратися до проносів, одягатися без смаку, прикрашатися брязкальцями, як ті папуги, а згодом, взявши собі на озброєння демократичну фразеологію, відвоюють посади й братимуть хабарі та будуватимуть помпезні до глупоти вілли; вони перестануть вірити в будь-що, крім грошей, і стануть політичним люмпеном, який розкладатиме зсередини власну державу. І в цьому полягатиме третя причина майбутніх суспільних незгод та тяжких негараздів.

Проте згодом у лоні позірно безнадійної політичної ситуації зародиться вельми обнадійливий суспільний фактор – середній клас фахівців. Це будуть діти, народжені в часи підняття залізної завіси, які, досягнувши зрілого віку, вже не матимуть потреби просити політичних притулків, ставати внутрішніми еміґрантами й примітивними нуворишами, що втрачають честь і глузд, і сумління на вид небаченого досі багатства: нова державна система стане предметом їхнього освоєння, цивілізованого бізнесу і джерелом влаштованості. Вони й візьмуть до рук державне кермо, яке відвоювали в окупантів батьки, котрі – роздерті на три непримиренні суспільні угруповання – дати раду з ним не могли.

Звісно, цього всього я ще не знав, коли кинувся у світові мандрівки, витрачаючи на них усі свої літературні заробітки. Можливо, таку перспективу бачили прозірливіші од мене люди, я ж констатую тільки те, в чому пересвідчився сьогодні сам: при народженні нових сил у суспільстві я був присутній.

Прозірливими були й керівники більшовицької системи: змушені розвитком історичного поступу підняти завісу, вони намагалися обмежити міґраційний рух соціалістичними країнами – в капіталістичні впускали тільки фахівців після тотальних перевірок й під недремним наглядом каґебістів, проте знайомство посполитих з життям країн так званої «народної демократії» справляло теж не бажаний для більшовизму ефект: воно підтверджувало порочність соціалістичної системи на будь-якому суспільному ґрунті.

Ми з дружиною відвідали Болгарію, потім подалися в круїз по Середземному морі й Атлантиці, досягаючи екватора; в цих поїздках я вчився дивитися на світ, як той в’язень, що вийшов з темниці й поволі звикає до світла; то вже пізніше подамся дорогами, які дадуть мені матеріал для творчості.

Першою такою мандрівкою була поїздка на Кубу.

На початку шістдесятих Куба стала дуже модною: кожен прагнув побачити на Західній півкулі землю, названу Островом Свободи. Мало хто тоді міг або хотів збагнути фальш, закладений у цій назві, – люди начебто намагалися забути непохитну істину: кожна революція починається з романтики, а закінчується ґільйотиною.

Але світ насправді був вражений: молоді кубинські патріоти на чолі з двометровим бородатим красенем Фіделем Кастро взяли штурмом казарми Монкадо й змели з острова режим Батісти. Сполучені Штати Америки, раді позбутися скорумпованого уряду на Кубі, мовчки спостерігали за революцією й були врешті шоковані, коли Фідель проголосив будівництво соціалізму на острові. Велика совєтська держава вмить стала союзницею маленької Куби; Микита Хрущов увірував, що йому вдасться зробити те, чого не зумів досягти Лєнін: встановити комуністичний режим у всьому світі.

Проте історія розпорядилася інакше: після відомої карибської кризи, коли світ з секунди на секунду чекав ядерного катаклізму, Куба залишилася ізольованим на Західній півкулі маленьким комуністичним заповідником, утриманкою Совєтського Союзу, який щорічно платив за її існування в соціалістичному режимі вісім мільярдів карбованців. Нині Куба голодує, бо Совєтського Союзу вже нема, проте очманілий від революційних гасел плебс і далі славить великого кормчого Карибської затоки, який з розрекламованого героя став звичайним тираном. Фіделя Кастро настигає сьогодні сімдесятка, й нове демократичне покоління Куби терпеливо чекає смерті колись леґендарного команданте, після якої комуністичний режим на «Острові Свободи» сам собою розпадеться, як це сталося у всьому соціалістичному таборі.

Але на початку шістдесятих… Тоді ми захоплювалися Кубою й бажали перемоги кубинським революціонерам, забуваючи, що соціалізм усюди однаковий і результати його перемог нам добре відомі. Одне слово, революційна романтика полонила багатьох, і мене в тому числі: люто ненавидячи совєтських перестарілих вождів, я щиро вірив, що Фідель – такий молодий і мужній – зуміє побудувати людяне суспільство, незважаючи на те, яку воно носитиме назву.

Ще до карибської кризи побував на Кубі у складі офіційної делеґації поет Дмитро Павличко. Після повернення він з властивим йому темпераментом і захопленням рекламував кубинську революцію не гірше од самого Кастро. Й, здається, якраз ця настирлива реклама пригасила мої симпатії до Куби: іноді на зустрічах з Павличком здавалося, що на світі існує лише «Острів Свободи» й не те що України – самого Совєтського Союзу вже немає: усі сфери суспільного життя людства заповнились кубинською революцією, за яку кожна чесна людина повинна віддати життя.

 
Скільки впало друзів в Кастро,
Стільки куль у серці в мене…
Серце з кулями під молот
Покладу я на ковадло! –
 

глаголив поет і, передаючи куті меду, викликав у мене мимовільний спротив, адже під молот на ковадло я міг би покласти своє серце тільки за Україну.

Й саме цей глухий протест проти надмірного захоплення кубинською романтикою спонукав мене самого глянути на те диво: після кубинської кризи я придбав туристичну путівку й разом з Володимиром Ґжицьким та Яковом Стецюком у складі великої тургрупи полетів на «Острів Свободи».

З того менту все запрацювало проти ідеалізації кубинської реальності. Нас викликали в КґБ, інструктували, наказували повсюдно виявляти гідність радянської людини, пам’ятати, що й на Кубі працює проти нас ворог, нагадували, щоб ми не захоплювалися капіталістичними звабами, коли по дорозі будемо зупинятися в чужинецьких аеропортах, радили вивчити пісню «Ла Палома» («Голубка»), щоб нею привітати й утішати кубинських друзів, – одне слово, начиняли нас прісним совєтським патріотизмом, і вже їхати не хотілося на гадку про те, що й Кубу, напевне, виповнив соцпатріотичний галас.

До того ж старостою групи призначили порядного, та надміру виконавчого Якова Стецюка, і його поведінка постійно дратувала Володимира ґжицького. В колишнього каторжника, який звик бачити на командних посадах виключно «сук», призначення Стецюка викликало недовіру до нього. «Ну чому його, а не тебе? – бурчав ґжицький. – А тому що він східняк. О-о, галичанина не назначать старостою… А казав Інгульський, що в Якова в носі вмонтований підслуховуючий жучок (Стецюк мав довгого носа, й це давало привід цинікові Інгульському для насмішок), чи може це бути правда, Ромцю?.. Та, мабуть, ні, той Петро з кожного кепкує…»; «Ну, а бачиш, – прошепотів мені до вуха в ірландському аеропорту Шеноні, де ми робили посадку, – милий Яша вже зробив мені зауваження, щоб я не захоплювався багатими вітринами крамниць, але ж ти сам поглянь: он там стоїть пляшка коньяку, яка вміщує сто літрів!..»; «Ромчику, я вже не можу терпіти того Яшу, – знову поскаржився мені ґжицький у Галіфаксі, – він щойно сказав мені, щоб я не ходив по залу, бо, як тільки наближуся до дверей, вони самі відчиняються, й цим я непотрібно звертаю на себе увагу. Але ж ти поглянь, вони таки справді самі відчиняються!»

Конфлікт між ґжицьким і Стецюком вибухнув нарешті в розарії Сьєнфуегоса, де письменник, який фанатично любив пташиний світ, побачив пташку величиною з джмеля, яка спивала довгим дзьобиком нектар з троянд. «Колібрі, колібрі! – залементував Володимир Зенонович. – Ну, ти моє маленьке… А най мене шляк трафить – я ж побачив живого колібрі!» Люди зупинялися, добродушно посміхаючись над захопленням старого туриста, зчудованого тропічною дивовижею, й Стецюк вирішив схаменути ґжицького: «Таж не захоплюйтесь так голосно!» Тоді Володимир Зенонович вибухнув зеленим гнівом: «А буду, буду захоплюватись, і ніхто мені нічого не зробить: цей колібрі соціалістичний!»

Наведений гумористичний епізод – не тільки розрядка в моїй розповіді. У всіх ситуаціях, пов’язаних з Кубою, я відчував насильство. Коли літак приземлявся на острові, до ілюмінатора припала перекладачка-каґебістка й істерично зарепетувала: «Внизу свободная территория Америки!» Вона оглядалася, жестами спонукуючи всю групу захоплюватися теж, й, помітивши нашу з Ґжицьким байдужість, люто гаркнула: «Вы что, не видите: внизу свободная территория Америки!»

Те насильство – любити понад усе соціалістичну Кубу – я відчув ще у віршах Павличка, потім – у нагадуваннях дисциплінованого Стецюка, й той вигук ґжицького про «соціалістичного колібрі» був єдиним у нашій групі голосним виявом протесту проти комуністичного режиму на острові.