Історія цивілізації. Україна. Том 2. Від Русі до Галицького князівства (900–1256)

Кластерний аналіз, проведений для давніх населених пунктів князівства на двох етапах існування, засвідчив такий індекс найближчого сусідства: для населених пунктів ХІ ст. – 6,9 км, для населених пунктів ХІІ–ХІІІ ст. – 2,7 км.

Реконструйовані на основі ґрунтових покривів ландшафти демонструють переважання широколистяних та лучно-степових ділянок. А серед реконструйованих широколистяних ландшафтів відсоток давніх лісів часів Середньовіччя сягав 65 %. Давні населені пункти при першому наближенні розташовувались на кордонах ландшафтних ділянок, в екотонах, що опосередковано може підтверджувати змішаний тип ведення господарства. Докладніше про розташування давніх міст і сіл, їхні типи та місця розташування ви знайдете у роботі, присвяченій моделюванню давніх населених пунктів Теребовлянського князівства.

Довговічність поселень на території Галицької землі

Питання тривалості існування пам’яток розглянуто також за басейновим принципом. Це басейни Дністра, Прута, Ужа, Латориці, Тиси. Для максимально якісного виконання цього завдання ми звертали увагу на максимально точне датування пам’ятки. Найчастіше дослідники середньовічних пам’яток використовували такі уточнення, як: початок, середина, перша/друга половина, кінець століття. За відсутності чітких маркерів датування, які дають змогу встановити час із точністю до одного – десяти років, таких як: монети, ювелірні вироби, хронологія яких досить детально розроблена, закриті комплекси (час загибелі яких достеменно відомий внаслідок пожежі) датування за середньовічною керамікою дає змогу нам визначити хронологію середньовічної пам’ятки в межах чверті – половини століття. Крім того, для отримання уточнених результатів ми усунули зі статистики всі пам’ятки, датовані авторами широко «давньоруські», «давньоруські під питанням», та пам’ятки, які існували з перервами. Остання категорія виключена із загального аналізу з огляду на те, що ще належить встановити, чи вважати пам’ятку, яка існувала з перервою одним і тим самим поселенням чи двома різними. Усі ці критерії були враховані як під час складання карт регіонів, що представляють динаміку розвитку поселень по століттях, так і під час аналізу даних для узагальнення періодів тривалості існування пам’яток.

У регіоні Закарпаття питання тривалості існування пам’яток розглянуто для неукріплених поселень у басейнах річок Тиси та Латориці. Досить незначна кількість укріплених пам’яток, картованих у регіоні, не складає репрезентативної вибірки для наведення подібних результатів для фортець. Отже, у басейні Тиси зафіксовано існування 17 поселень тривалістю до 100 р. та восьми поселень тривалістю до 200 р. (див. вкладку; рис. 1). У басейні Латориці відзначено існування поселень протягом 100‒300 р. Також із переважанням поселень, що існували до 100 р. – 13 пам’яток (див. вкладку; рис. 1). У регіоні Закарпаття, на відміну від інших розглянутих регіонів, ми спостерігаємо поступове зменшення кількості давньоруських поселень. Найбільша кількість їх припадає на періоди ІХ‒ХІ ст.

У басейні Дністра було картовано найбільшу кількість сільських пам’яток давньоруського часу з-поміж усіх досліджених раніше регіонів Волинської та Галицької земель. З 891 поселення до розгляду залучено 725. Серед цих пам’яток суттєво переважають поселення, що існували до 100 років – 602 пам’ятки, з них на період ХІІ‒ХІІІ ст. припадає 88 % поселень. Протягом 200 років існували 69 поселень, з них на ХІ‒ХІІІ ст. припадає 65,2 % поселень. Серед поселень, які існували до 300 років, переважають пам’ятки з датуванням Х‒ХІІІ ст. (66,6 %), також зафіксовано значно більшу ніж у інших регіонах кількість поселень, які існували у діапазоні XII‒XV ст. – 15 пам’яток. Поселення, на яких життя тривало протягом 400‒500 років, не перевищують трьох пам’яток у кожному періоді (Рис. 2). Для укріплених центрів, картованих у Подністров’ї відзначаємо синхронне переважання пам’яток тривалістю існування до 100 років, що припадає на період ХІІ‒ХІІІ ст. і становить 69,4 % городищ цієї групи). Подібна картина з переважанням кількості пам’яток на окремих етапах тривалості існування спостерігається і для пам’яток, картованих у басейні р. Прут (Рис. 3), що свідчить про синхронність розвитку цих регіонів на півдні Галицької землі.

За результатами детального розгляду хронологічної класифікації та динаміки розвитку поселень на території Галицької землі відзначимо такі особливості. Період Х ст. характеризується співіснуванням родових слов’янських центрів та поступовим процесом розселення у цих традиційних ареалах, виникненням наприкінці століття мережі нових князівських укріплених центрів, що частково орієнтувалася на інфраструктуру слов’янських укріплень. Для кожного з розглянутих регіонів виділено ареали традиційного розселення, які надалі стали осередками нових адміністративних одиниць – волостей, князівств. Активне формування цих структур спостерігається з періоду ХІ ст. Це – час зникнення слов’янських родових центрів та утвердження нової системи формування розселення. Такі процеси з різним ступенем активності спостерігаються у межах усіх розглянутих регіонів. У цей час сільські неукріплені поселення характеризуються змішаним типом розселення, значна частина тяжіє до найближчих укріплених центрів, формуючи їхню ближню та дальню округу. Відхід від такого способу розселення масово спостерігається з періоду ХІІ ст. Виникає значна кількість сільських поселень, які часто розміщуються групами по п’ять – сім поселень уздовж малих річок, часто на значній відстані від городищ. Освоюються нові природні зони – височинні ландшафти. Спостерігається значне розширення ареалів традиційного розселення, які сформувалися у Х та ХІ ст. Доволі активно цей процес спостерігається у басейні Дністра. Саме у період ХІІ ст. у князівствах Галицької землі відзначається найбільша кількість та щільність різних типів поселень. Також від часу ХІІ ст. спостерігається зникнення поселень, що існували з Х ст. У порубіжних регіонах, як-от у Прикарпатті Галицького, Перемишлянського князівств відзначається своєрідний тип сільського розселення, підпорядкований умовам існування регіонів – обслуговування фортець. У передгірській та гірській зоні Галицької землі відзначається обмаль сільських поселень, а ті, що зафіксовані, очевидно були орієнтовані не стільки на сільськогосподарську діяльність, скільки на обслуговування укріплених центрів, які знаходилися на торговельних шляхах, або з огляду на природні умови – орієнтовані на спеціалізовані промисли, як от видобування солі. Період поступового розвитку тривав до середини ХІІІ ст. Рубіж ХІІ‒ХІІІ ст. характеризується поодиноким зменшенням кількості поселень та городищ, яке, однак, спостерігається в усіх розглянутих нами мікрорегіонах кожного князівства. Це фіксує наявність невеликої кількості поселень нетривалого існування. Межу ХІІІ‒ХIV ст. переживають 101 неукріплене поселення та 50 укріплених центрів, що становить 6,2 % від загальної кількості картованих поселень (див. вкладку). Звичайно, цей показник значною мірою залежить від якості фіксації дослідниками більш пізніх матеріалів на пам’ятках давньоруського часу, ступеня дослідження регіонів, природних та історичних умов існування пам’яток. Так, більша кількість давньоруських селищ, що продовжили існування у подальші періоди картована нами на півдні Галицького та Теребовлянського князівств у Пруто-Дністровському регіоні. Відзначимо, що на противагу Галицькій землі переважання городищ, що продовжили існувати після середини ХІІІ ст. зафіксовано у Перемильському, Луцькому, Володимирському князівствах Волинської землі.

Рис. 1. Гістограми тривалості існування давньоруських пам’яток у басейнах річок: а – Тиси; б – Латориці

Більшість поселень та укріплених центрів давньоруського часу відзначається тривалістю існування до 100‒150 років. Така ситуація характерна для всіх без винятку розглянутих регіонів. У цьому діапазоні існування поселення Х‒ХІ ст. переважають у басейні Горині та Прип’яті (Волинська земля), поселення ХІ‒ХІІ ст. – у басейні Стиру (Волинська земля), поселення ХІІ‒ХІІІ ст. у басейнах Дністра, Прута, Західного Бугу (Галицька та Волинська землі). Отже, спостерігаємо більш пізній розвиток сільських поселень на Галицькій землі, на противагу північним Волинським землям, де ранні середньовічні поселення фіксуються частіше й у більшій кількості. Серед городищ, які існували до 100 р., суттєво переважають городища ХІІ‒ХІІІ ст. у басейні Дністра та Прута на території Галицької землі. Протягом 200 р. існування у всіх регіонах відзначаються пам’ятки періоду ХІ‒ХІІІ ст., а до 300 р. – пам’ятки Х‒ХІІІ ст. Частково останній наведений показник варто віднести завдяки широкому датуванню пам’яток дослідниками. На півдні Галицької землі, у Подністров’ї та Попрутті, регіонах, що характеризується високим ступенем дослідження, також зафіксоване існування протягом 300 років пам’яток ХІІ‒XV ст. Кількість пам’яток, які існували 400‒600 років, не перевищує 3‒5 поселень у кожному з розглянутих регіонів. Очевидно, цей показник може бути вищим за умови чіткішої фіксації більш пізніх матеріалів на пам’ятках давньоруського часу.

Рис. 2. Гістограми тривалості існування давньоруських пам’яток у басейнах річок: а-б – Дністра; в – Сану

Рис. 3. Гістограми тривалості існування давньоруських пам’яток у басейні р. Прут: а – сільських поселень; б – укріплених центрів

Зауважимо, що пам’ятки, які виникли у ХІІ ст., мали всі шанси на тривалий розвиток, з огляду на суттєве збільшення чисельності населення на межі ХІ‒ХІІ ст. та зростання економіки, однак значна кількість сільських поселень припинила існування наприкінці ХІІІ ст. через татарську навалу. Проте певний відсоток населення залишився, і питання життя на поселеннях ХІV‒ХV ст. зараз є одним із найцікавіших завдань в археології. Адже ще двадцять років тому вважалося, що татарська навала майже повністю припинила життя та зруйнувала економіку. Однак спеціальні дослідження з цього часу, які з’явилися за останні десять років, дозволяють нам побачити, як пристосовувалися люди до економіки сусідніх земель – Великого князівства Литовського, Молдавського князівства, а пізніше – Османської імперії.

Література

Возний І. П. Історико-культурний розвиток населення межиріччя Верхнього Сірету та Середнього Дністра в X–XIV ст. Частина 1. Поселення. Чернівці, 2009. – С. 19–64.

Возний І. П. Чорнівська феодальна укріплена садиба ХІІ–ХІІІ ст. Чернівці, 1998. – С. 56–60.

Войтович Л. В. Границы Галицко-Волынского государства. Русин, 2011, № 3 (25). – С. 5–41.

Манигда О. В. Система расселения микрорегиона Хотинской возвышенности в древнерусское время (Пруто-Днестровское междуречье. Новые исследования по археологии стран СНГ и Балтии. Материалы Школы молодых археологов. Кириллов. – Москва, 2011. – С. 73–78.

Манігда О. В. Моделювання населених пунктів ХІ–ХІІІ ст. на території Теребовлянського князівства. Археологія і давня історія України, 2020, Вип. 35 (2). – С. 33–57, 33–57. DOI: 10.37445/adiu.2020.02.01.

Манігда О. В. Село Галицької та Волинської земель (археологічна карта Х – ХІІІ ст.). Автореферат дисертації к. і. н. ІА НАН України. Київ, 2016.

Маярчак С. П. Археологічні пам’ятки ІХ – ХІІІ ст. Лівобережжя Середнього Подністров’я. Кам’янець-Подільський, 2006. – С. 40–52.

Миська Р. Г. До питання локалізації літописного Моклекова Матеріали з дослідження археології Прикарпаття і Волині, 2009, Вип. 13. – С. 255–262.

Михайлина Л. П. Слов’яни VIII–X ст. між Дніпром і Карпатами. Київ, 2007. – С. 45–56.

Моця О. П. Південна Руська земля. Київ, 200. – С 92.

Пивоваров С. В. Середньовічне населення межиріччя Верхнього Пруту та Середнього Дністра (ХІ – перша половина ХІІІ ст.). Чернівці, 2006. – С. 67–81, 88, 95.

Русанова И. П., Тимощук Б. А. Языческие святилища древних славян Москва, 1993.

Сулик Р. В. Звіт розвідкового загону Карпатської архітектурно-археологічної експедиції ІСН АНУРСР. Науковий архів Інституту археології НАН України, фонд 64, спр. 1986/151. – С. 1–10.

Тимощук Б. О. Давньоруська Буковина (X – перша половина XIV ст.). Київ, 1982. – С. 38–153.

Толочко П. П. Київська Русь. Київ, 1996. – С. 117.

Томенчук Б. П. Звіт про розкопки давньоруського ХІІІ–ХІV ст. городища Городок – літописного Городка на Черемошу в с. Карапчеві на Черемошу Вижницького р – ну Чернівецької обл. та розвідки в Чернівецькій та Івано – Франківській обл., Науковий архів Інституту археології НАН України, фонд 64, спр. 1979-80/47, рис. 77‒78.

Філіпчук М. А. Слов’янські поселення VIII–X ст. в Українському Прикарпатті. Львів, 2012. Карта 3.

Ягодинська М. О. Археологічні пам’ятки Тернопільщини: Давньоруські пам’ятки Західного Поділля X–XIII ст. Тернопіль, 2018.

Ремесла та промисли
Андрій Петраускас

Чорна металургія постачала залізо, яке слугувало основним матеріалом для виготовлення знарядь праці та зброї. Серед археологічного матеріалу рештки чорної металургії репрезентовані розвалами металургійних горнів, знахідками болотної руди в металургійних комплексах. Найбільш масово представлені знахідки металургійних шлаків. Зафіксовані серед знахідок керамічні сопла для подання повітря до горнів. Одиничні випадки становлять знахідки спеченої шихти, готової залізної криці та металургійні майстерні, в яких представлено артефакти, майже всіх ланок технологічного процесу.

Основою сировинної бази виробництва заліза в давньоруський період слугували поклади так званих бурих залізняків (болотних руд) – лімонітів. На території південно-західної Русі їхні поклади містилися в зоні Полісся та Лісостепу в низинних заболочених місцях. Родовища лімонітів широко розповсюджені, протяжність у деяких випадках досягає кількох кілометрів. Пласти руди залягають неглибоко від поверхні, можуть відслонюватися в схилах берегів річок та ярів, що полегшує їх видобування (Ляуданскі, 1933, с. 1–17).

Не можна виключати, що видобута руда проходила додаткову обробку (збагачення) перед її завантаженням до горна. З цією метою її могли промивати та випалювати. Як паливо використовувалося деревне вугілля, яке давало змогу отримувати температуру до 1200 ℃. Для зниження температури відновлення заліза, покращення ошлакування та утворення рідкого шлаку до руди додавалися спеціальні флюси. У складі металургійної шихти часто трапляються дрібні кальциновані кістки, які, ймовірно, використовувалися як флюс (Колчин, 1953, с. 25, 35; Колода, 1999, с. 73).

Рис. 1. Металургійні горни з Ходосівки (за: В. О. Петрашенко)

Рис. 2. Виготовлення криці в моделі давньоруського металургійного горна (Шатов А., Матяш Г.)

Сутність сиродутного процесу полягає у відновленні металевого заліза із залізної руди, минаючи рідку форму. До металургійного горна завантажуються попередньо підготовлена залізна руда, деревне вугілля та флюс у вигляді підготовленої суміші чи шарами. На підпалене в горні вугілля подавалося повітря, що давало змогу отримувати належну температуру. Подання повітря в більшості задокументованих випадків відбувалося примусово за допомогою міхів. У деяких випадках із цією метою використовувалися керамічні сопла. Значна частина металургійних горнів експлуатувалася без використання сопел (Петраускас О., Петраускас А., 2020, с. 269–272).

Задокументовані під час археологічних розкопок горни мають відносно незначні розміри (Рис. 1; Рис. 2; Рис. 3). Для зведення тіла теплотехнічної споруди використовувалися наявні на місці її розташування породи: переважно глини та суглинки (Ляуданскі, 1933, с. 9; Цигылык, 1981, с. 318).

Сліди чорно-металургійного виробництва виявлені як на поселеннях сільського типу, так і на території городищ та літописних міст. Зафіксовано декілька осередків, які відрізняються масштабністю металургійного виробництва: Рудники, Колонщина, Григорівка, Городецьке (Цигылык, 1981, с. 318; Філюк, 2012; Бідзіля, Паньков, 2000, с. 98–112).

Ковальство забезпечувало виготовлення сільськогосподарських знарядь праці, ремісничих інструментів, побутових предметів, різноманітних пристосувань та зброї, безпосередньо впливаючи таким чином на рівень технологічного забезпечення давньоруського суспільства.

Артефакти, пов’язані з ковальством, представлені здебільшого численними готовими виробами. Аналізуючи асортимент продукції, В. Петрашенко виділила для сільського поселення Григорівка близько 60 різних найменувань. Спеціалізовані інструменти для металообробки представлені ковадлами, молотками та молотами, кліщами, зубилами, пробійниками, волочильними дошками, точильними кругами та точильними каменями, напилками ножицями по металу та ін. (Петрашенко, 2003, с. 105–111). На багатьох пам’ятках зафіксовані залишки спеціалізованих ковальських майстерень, де виявлені ремісничі інструменти, готові вироби, заготовлення виробів, брак. До складу майстерні зазвичай входила спеціалізована теплотехнічна споруда – ковальський горн.

Рис. 3. Експерименти з відтворення сиродутного процесу в Інституті Анхеології НАН України (Видубичі, Ієвлєв М. М.)

Високий рівень розвитку оброблення чорного металу на території південно-західної Русі засвідчується використанням складних ковальських технологічних схем, які зафіксовані в залізних виробах із сільських та міських пам’яток під час проведення металографічних аналізів визнаним спеціалістом у галузі давньоруської металургії Г. Вознесенською.

Порівнюючи дані сільських та міських виробів, дослідниця дійшла висновків про переважання в них виробів цільнометалевих конструкцій в X–XI ст., та XII–XIII ст. Для міста та села також використовували подібні зварні конструкції, лише з переважанням використання тришарового пакета в сільських виробах. На думку вченої, «на ранньофеодальному етапі розвитку ковальське ремесло південноруського міста і села, принаймні в плані технологічному, було ідентичним». З другої третини ХІІ ст. відбуваються суттєві зміни в розвитку ремісничого виробництва: значно збільшується асортимент виробів, підвищується раціоналізація виробництва та його спеціалізація (Вознесенська, 2003, с. 101–105).

Ювелірне ремесло за різноманітністю готової продукції та засобів і технологій, що використовувалися, значно випереджає інші види давньоруського ремісничого виробництва (див. вкладку).

Більшість ювелірної продукції виготовляли зі срібла і міді та сплавів на їхній основі. Місцеві родовища за результатами археологічних досліджень не відомі. Потреби у сировині задовольняли шляхом надходжень із Німеччини, Швеції, Чехії, Польщі, можливо, з Уралу та Поволжя. Значною мірою сировиною слугували прикраси чи предмети з кольорових металів, які вийшли з ужитку (Рыбаков, 1948, с. 143; Єнисонова, Саричева, 1997, с. 292, 293).

Сільські ювеліри використовували техніку відливання, кування, карбування та деякі інші. Більшість дослідників відзначає відносно низький рівень розвитку ювелірного виробництва в селі, яке часто використовувало міські предмети як моделі для наслідування (Рыбаков, 1948, с. 142–163).

Окремо слід згадати колекцію із сільських поселень уздовж Дніпра, яка створює враження або «міського» імпорту, або наслідувальне виробництво типів речей, які йшли в давньоруське село передусім з Києва.

В ювелірному виробництві давньоруського міста використовували значно більше технологічних засобів виготовлення та значно ширшим був спектр готової продукції. Ковкою виготовляли металеві пластини для накриття церков та посуд. Для виготовлення посуду, окрім кування, використовували також штамповку. Оздоблення зброї та військового спорядження відбувалося за допомогою деталей, прикрашених карбуванням, черню, та інкрустацією – наконечники піхов, руків’я, щити, шоломи, булави, кистені та ін. Ювелірні прикраси із золота та срібла часто оздоблювали філігранню, черню, зерню, перегородчастою та виїмчастою емаллю – колти, гомбіки, браслети, каблучки та ін. Широко використовували також і техніку штампування та тиснення для виготовлення різноманітних прикрас.

Різні регіони Південно-західної Русі мали виразні регіональні відмінності як у міському виробництві, так і в сільській місцевості. Визнаний фахівець у галузі давньоруського ювелірного виробництва Орлов Р. С. зазначав, що для сільського виробництва кожному регіону були притаманні специфічні риси. За його спостереженнями, в ХІ–ХІІ ст. продовжує розвиток певний набір прикрас поширених типів у конкретному регіоні. Сільські ювеліри починають виготовляти репліки нових модних «міських» прикрас, особливо каблучок, браслетів. Регіональні відмінності особливо помітні під час порівнянь околиць Чернігова, де ювеліри працювали в доменіальному володінні князів (Ліскове), з ювелірами, які обслуговували населення центрів «малих» племен. Перші працювали в тісній взаємодії з ювелірами Києва, Чернігова і відтворювали форми міського ремесла. Для других – характерні більш архаїчні риси племінного ремесла (Моця, Орлов, Коваленко, 1997, с. 34–68).

Склоробне виробництво серед давньоруського ремесла посідає особливе місце. Воно формується саме в давньоруський час і не має попередньої історії розвитку ні у техніко-технологічному відношенні, ні в асортименті готових виробів. Поява та розвиток виробництва скла щільно пов’язані з виготовленням смальти.

Основним центром виробництва був Київ. Під час дослідження київських склоробних майстерень були виявлені рештки всіх технологічних ланок виробництва: від сировини для виготовлення скломаси до готових виробів. Виявлені чималі шматки свинцю, який використовували для виготовлення скляної маси, шматки скляної маси, уламки скляного посуду, браслетів та каблучок, намистини. Серед знахідок значний відсоток становила смальта (Богусевич, 1954).

На деяких інших пам’ятках зафіксовані лише випадки переплавляння скляної маси з готових виробів, які вийшли з ладу.

Найбільш масовими виробами було намисто, скляні браслети та обручки, які розходилися великою кількістю значною територією Київської Русі.

Рис. 4. Графічна реконструкція гончарного горну з Вишгорода (за: Довганич М. І.)

У гончарному виробництві давньоруського часу відбуваються важливі якісні зміни в технології виробництва. На відміну від попереднього періоду, майже повністю виходить із побутування ліпна кераміка, її місце посідає посуд, виготовлений за допомогою гончарного кола. Гончарне ремесло – єдине серед інших виробництв, яке майже повністю витіснило домашнє виробництво керамічних предметів побутового вжитку. Готові керамічні вироби отримують якісне випалення в гончарних горнах. Відбувається виразна стандартизація основних типів виробів на всій території Південно-західної Русі.

Сировинною базою слугували, головним чином, поклади гончарних монтморилонітових та каолінітових глин. На селищі Автуничі досліджено кар’єри великих розмірів для видобутку гончарної глини, яка залягала на значній глибині та знаряддя для її видобутку: дерев’яні лопати, кошики для витягування глини на поверхню (Готун, Шевцова, 1995, с. 63; Моця, Томашевський, 1997, с. 39).

Основу посудин виготовляли із глиняних стрічок вручну. Надання форми посудині, вигладжування внутрішньої та зовнішньої поверхні, та особливо профілювання верхнього краю посудин відбувалося за допомогою гончарного кола. Спостереження за відбитками на денцях посудин Південно-західної Русі дали підстави О. Бобринському для співвіднесення їх із ножним колом із рухомою віссю (Бобринский 1978, с. 51, 52, 154–184; Бобринский 1962, 33–52).

З кінця Х – початку ХІ ст. набувають поширення двоярусні гончарні горни для випалення кераміки. На відміну від випалення на відкритому вогнищі, випалення в горні дозволяло не лише отримати більш якісне випалення, а й створювати у внутрішньому просторі цієї спеціалізованої теплотехнічної споруди рівномірне термохімічне середовище, яке було значно простіше регулювати ніж у відкритому вогнищі. Відповідно, за менших трудовитрат гончар міг виробити більшу кількість якісного стандартизованого посуду (Рис. 4; Рис. 5).

Особливістю давньоруського гончарства можна вважати виникнення таких чималих гончарних центрів, як Автуничі, в яких зафіксовано розкопками значну кількість гончарних горнів, які працювали синхронно. Найбільшим для давньоруського часу вважається гончарний центр у Вишгороді. Розкопками зафіксовано гончарні майстерні та десятки гончарних горнів (Орлов, 1994, с. 165–173).

Рис. 5. Натурна реконструкція гончарного горну з Вишгорода на археологічній базі в Олевську

За оцінками розвідкових даних, їхня кількість сягає декількох сотень. Наявність потужних покладів якісних гончарних глин, зручне розташування на перехресті важливих торговельних шляхів та високий рівень технічного забезпечення сприяли розповсюдженню гончарних виробів із Вишгорода на значні відстані (Калюк, Сагайдак,1988, с. 36–46).

Асортимент виробів давньоруських гончарів охоплював чималу кількість різноманітних видів посуду та керамічних виробів. Петрашенко В. О. серед сільських посудин виділяла корчаги, глечики, миски, сковороди, невеликі черпачки, накривки, амфорки київського типу, світильники. На спеціалізованому гончарному поселенні Автуничі були виявлені посудини спеціального технічного призначення (для смолокуреного виробництва) (Моця, Орлов, 1997, с. 34–68).

Серед керамічних виробів, які характерні для міста, варто назвати керамічні посудини-голосники, плитки для оздоблення підлоги. Окрему важливу сторінку в історії давньоруської гончарної справи становить масштабне виробництво будівельних матеріалів – плінфи для зведення монументальних культових та світських споруд.

Видобуток та обробка каміння в давньоруський час характеризуються появою нових напрямів обробки каменю, збільшенням його обсягу та урізноманітненням асортименту виробів із каменю. Стрімке зростання міських осередків, поширення християнства, поява монументального світського та церковного будівництва, призвели до застосування каміння у нових сферах та розробці нових родовищ і видобутку нових порід. У церковному будівництві широко застосовується як необроблене природне каміння для формування потужних фундаментів та кладки стін, так і оброблений камінь. У фундаментах Спасо-Преображенського собору Чернігова зафіксовано використання масивних блоків пісковику, які були доставлені з копалень розташованих на значній відстані від міста поблизу Новгорода-Сіверського (Черненко, 2013. С. 200–204).

У внутрішньому облаштуванні храмів та світських монументальних споруд широко використовувалися різні породи каменю для оздоблення підлоги, стін та інших складових та частин приміщень (див. вкладку) (Архипова, 2005).

Широко застосовується каміння для виготовлення прикрас у вигляді намистин та підвісок, а також предметів культу й особистого благочестя. Із цією метою могли використовувати як місцеві породи каміння, так і довізні матеріали (наприклад, бурштин) (Нестеровський, Журухіна, 2015, с. 16–21; Готун, 2010, с. 112–126).

Рис. 6. Намистини з пірофіліту

Окремим розділом у видобутку та обробці каміння давньоруської доби більшість учених вважають пірофілітову індустрію. Завдяки особливостям кольору, складу та іншим ознакам можна легко визначити породи та співвіднесення її з розташованим на території Словечансько-Овруцького кряжу родовищем пірофілітових сланців. Видобуток та обробка цієї породи розпочалися ще напередодні формування давньоруської держави, але саме із другої половини Х ст. вона набуває масштабного характеру та використовується в різноманітних сферах. Унікальні термічні та механічні властивості матеріалу вдало використовуються для виготовлення ливарних форм. Легкі властивості механічної обробки, що спрощувало виготовлення, здатність приймати полірування, привабливі відтінки червоного кольору сприяли масовому виробництву та поширенню на чималі відстані пряслиць із пірофілітового сланцю. Пірофілітовий сланець, вірогідно, є єдиною породою, яка використовувалася в більшості сфер застосування каміння в давньоруський час порівняно з іншими породами: від точильних каменів і намиста (Рис. 6) до саркофагів, іконок та декоративних різних плит в облаштуванні церков (Павленко, Петраускас, Томашевський, 2003, с. 131–136).

Окрім словечансько-овруцького центру, на території Південно-західної Русі існували й інші спеціалізовані центри видобутку та обробки каміння. Продукція, яка в них виготовлялася, також відрізняється стандартизацією у використанні відповідної породи та готових виробів таких як жорно з аргілітів та інших порід, точильні камені із пісковиків (Хавлюк, 1973, с. 34–40, Готун, Петраускас, Черниш, 1996, с. 84–92).

Оброблення дерева посідало в житті населення середньовічного суспільства особливе місце. Більшість дослідників деревообробної справи зазначають, що дерево супроводжувало середньовічну людину протягом її життя у вигляді великого різноманіття предметів побуту, інструментів, предметів культу та особистого благочестя, від колиски для новонароджених до дерев’яної домовини для тих, хто уже покинув цей світ.

Деревина один із матеріалів, який майже не зберігається на більшості археологічних пам’яток. Лише незначна частина пам’яток мають сприятливі для збереження деревини умови та дають нам змогу уявити велику різноманітність давньоруських виробів із дерева.

За визначеннями М. Сергєєвої, найчастіше використовували деревину сосни, дуба, клена, ясеня, тополі / осики, липи. Також зафіксовані випадки використання верби, берези, вільхи, ліщини, ільмових (на Лівобережжі Дніпра), горобини. Дослідниця відмічає, що «Природні умови мікрорегіонів впливали насамперед на питому вагу сосни як матеріалу для деревообробних робіт. Деревину плодових дерев майже не використовували. З імпортних порід виявлено самшит як матеріал побутових гребенів (Київ, Городськ)» (Сергєєва, 2018, с. 13).

Рис. 7. Ковшик з Олевська

Щодо високого рівня внутрішньої спеціалізації деревообробної справи свідчить наявність великої кількості інструментів, які за чисельністю значно переважають інструментарій інших видів ремесел: сокири, тесла провушної та втульчастої конструкції, струги, скобелі, долота, стамески, чекмарі, перовидні та спиральні свердла, мініатюрні средла для дрібних отворів, лозкорізи, ручні різці та різці для токарних верстатів, пилки по дереву, уторні пилки для бондарних виробів, ножі, токарні верстати та інші.

Асортимент виробів із дерева охоплює великий спектр середньовічного побуту від військової справи, господарства, культури, духовного життя та поховальної справи. Серед них, за М. Сергєєвою, виділяють такі чималі розділи. Передусім це продукція з будівельного лісу та його сортиментів, яка містить в собі будівельні та інженерні конструкції та засоби пересування по воді (судна, човни). «Продукція з сортиментів будівельного лісу та їх частин»: конструктивні елементи будівель, меблі та робоче обладнання, поховальні конструкції; сухопутні транспортні засоби, облогова зброя, знаряддя праці та великогабаритні вироби побутового призначення, сакральні об’єкти. Окремий блок становлять вироби на основі бондарної клепки: бочки, відра та ін. Дослідниця зазначає, що окрему групу продукції з дрібно-виробного лісу складають посуд (Рис. 7), дрібні елементи складних архітектурних споруд, гребені, знаряддя праці та їх деталі, руків’я ножів та інші вироби (Сергєєва, 2018).