Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н. е. – ІХ ст.)

Золоті кургани Скіфії

Михайло Відейко

Свідки процвітання Скіфії – царські кургани, усипальниці її правителів. Висота насипів найбільших поховальних споруд досягала 20 і більше метрів, чи не кожна із них отримала власне ім’я (щоправда, у пізні часи і вже не від скіфів) – Огуз, Солоха, Чортомлик. Деякі мали ім’я «Могила», із самими різними приставками: Бабина, Водяна, Гостра, Страшна, Товста, Нечаєва і тому подібне. Степами ходили оповідання, що ті кургани насипали козаки, носячи землю шапками на могили полеглих у битвах із турками, татарами і москалями козаків. Розкопки показали, що могили давніші за козацьку добу, хоча степові лицарі і ховали своїх полеглих на їх вершинах. Щоправда, частіше споруджували на штучних висотах сторожові пункти та сигнальні вежі. Така вже гра долі – поховання кочовиків, які століттями діставали набігами хліборобів на північ від степів, перетворилися на форпости далеких нащадків тих, проти кого вони вели війни.

Однак були й інші легенди – про поховані у давніх могилах незлічені скарби. Уже у XVIII ст. генерал-губернатор Новоросійського краю Мельгунов наказав розкопати десятиметрову могилу, яка отримала по тому його ім’я. Скарби і справді були здобуті під час тих «досліджень». Серед них – акінак з руків’ям, прикрашеним золотом, золоті діадема, бляшки у вигляді орлів (одна з них є нині на гербі області, де міститься курган), трофеї азійських походів скіфів… Усе це нині перебуває у Ермітажі в Санкт-Петербурзі, як і чимало інших скіфських скарбів, здобутих у наступному столітті.

Навіть у XIX ст., коли наукові розкопки скіфських курганів вже розпочалися, у європейській пресі можна було часом знайти найнеймовірніші повідомлення. Наприклад, в одному із повідомлень йшлося про те, що в «…курганах Росії й Татарії були знайдені тіла, покладені на листи щирого золота фунтів по двохстах (тобто 80 кг) із бронзовою зброєю, прикрашеною рубінами й смарагдами». Відзначимо, що такі байки не випадкові – адже до відкриття гробниці Тутанхамона лишалося ще декілька десятиліть, тому скіфські старожитності цілком законно очолювали топ-аркуш казкових скарбів Старого Світу.

Майже все про особливості похоронного обряду скіфів у ті часи можна було довідатися лише з історичних праць Геродота. До останнього у освіченому (а також досить критично настроєному до авторитетів) ХІХ ст. ставилися радше як автора красивих казок, ніж до поважного історика, всі повідомлення якого варті довіри. І лише серйозні археологічні розкопки не лише підтвердили його розповідь, а й розкрили подробиці давніх обрядів, невідомі Геродоту.

Як будували «степові піраміди»

Про скіфські кургани, їх спорудження, скарби і таємниці написано і видано чимало книжок. Стосовно степових курганів, відзначимо, слово «піраміда» навряд чи можна застосувати у його прямому значенні. Радше, курганний насип – це символ якогось заупокійного ритуалу, а також величі й могутності давніх володарів. Та й самі насипи мали характерну напівсферичну форму, зовсім не схожу на піраміду.

Є чимало версій відносно призначення такої поховальної споруди, як курган. Недавно було запропоноване трактування курганів скіфських царів – складних і величезних споруд – як своєрідної компенсації за прижиттєву відсутність у степових владик реальних палаців. Ну а звичайний, нецарський курган у такому разі цілком можна розглядати як будинок.

Будівництво будинку або палацу, а тим більше кургану, земляного насипу, навіть невеликого – процес складний та відповідальний. Спочатку майбутню споруду слід було розмітити на місцевості й виділити, як особливий простір. Вибір місця розташування відповідав старій традиції – на височинах, особливо – на вододілах. Подекуди вони і дотепер прикрашають пейзаж. Далі обране місце позначалося кільцевим ровиком, що його діаметр залежав від передбачуваних розмірів майбутньої споруди. Ровик відігравав пізніше певну роль у поминальному ритуалі.

І невеликі, і величезні насипи будували, як і колись, зі шматків дерну, символу потойбічних пасовищ і земної величі. Їх споруджували у декілька прийомів. Щоб насипи не розповзалися, їх оточували кам’яними кільцями-крепідами, привозячи матеріал для їх спорудження часом за багато кілометрів. На кургані Чортомлик подібну крепіду побудували, як показали розкопки наприкінці ХХ ст., кілька бригад мулярів – окремі ділянки виявилися по-різному складені.

Менш грандіозні кургани зміцнювали не крепідами, а кам’яними панцирами, вкриваючи насип із землі шаром каменю, а потім згори досипали землею. У деяких курганів крепід могло бути кілька – восьмиметрова Бабина Могила мала дві. На додачу вона була увінчана стелою, від якої до наших днів збереглася лише частина постаменту.

Як виглядали подібні стели, добре відомо, адже їх у степових районах України знайдено кілька сотень. Одна із найвідоміших виставлена в Археологічному музеї Інституту археології в Києві. Вона зображує довговусого воїна, який тримає у руці ріг, наповнений вином та коротким мечем біля пояса. Досить виразно підкреслено також його чоловічу гідність. Можливо, аналогічне зображення могутнього степового воїна прикрашало і Бабину Могилу. Ці статуї не обов’язково були сумними, сірими монументами. У Одеському археологічному музеї можна побачити стелу, на якій прикраси, деталі одягу й взуття пофарбовані червоною вохрою. За зображеннями на стелах можна вивчати зброю, прикраси та одяг степових воїнів різного часу.

У Лісостепу перед тим, як спорудити сам курган, над могилою зводили дерев’яне шатро часом із десятків стовбурів товщиною 10–15 см. Потім його спалювали. І лише після цього насипали сам курган. Величезне багаття немов запечатувало згори поховання. Крім того, вогонь обпалював глину первісного насипу, утворюючи панцир-ядро не гірше за кам’яне.

Вражають як розміри курганів, так і обсяги виконаних на їх будівництві робіт. Звичайно, їм, знову ж таки, досить далеко до єгипетських пірамід. Порівняємо: об’єм найбільшої із пірамід досягав 2 642 064 куб. м, а найбільшого зі збережених скіфських курганів (Огуз, висота 21 м, діаметр 100–110 м) – до 140 тисяч  куб. м, тобто у 19 разів менше. Не кажучи про те, що піраміда споруджувалася з каменю, а курганний насип – з дерну.

Зате підрахунки витрат праці на «скіфські піраміди» дозволив встановити, що у розмірах похоронних пам’ятників Скіфії так само, як і в гробницях Єгипту, відображено складну суспільну ієрархію. Її очолюють гіганти на кшталт Чортомлика, Огуза, Олександропільського кургану. Їх насипи висотою до 19–21 м містили від 70 тисяч до 140 тисяч кубів ґрунту, не враховуючи каменю крепід. Далі йде група більш скромна, до 8–14 м, що вимагала «усього» 11 000–50 000 куб. м. Третя група – це 4–6 метрові насипи, що містили від 2500 до 5000 кубів. І це лише ієрархія скіфської еліти.

Матеріали для спорудження насипів і будівництва поховальних споруд, передусім камінь і дерево, доставляли часом за десятки кілометрів. Дороги скіфського часу, що ведуть до насипів, читаються на аерофотознімках і досі. До речі, так само, як і сліди вже знесених з поверхні землі давніх курганів.

Гробниць під скіфським курганом, особливо під курганом великим, як правило, може виявитися кілька. Гробниці влаштовували глибоко під землею, створюючи ніби копію житла. До входу вели пробиті в ґрунті вертикальні шахти глибиною 10 м, а подекуди й 15 м. Від шахти прокладався горизонтальний хід до катакомби-печери поховальної камери. Розташовані на глибині гробниці, сполучені із поверхнею вхідними шахтами, типові для степових скіфів. По таких похованнях, до речі, можна простежити просування мешканців степів на північ, де поховальні традиції помітно відрізнялися.

Населення Лісостепу, поіменоване вченими «лісостеповими скіфами» споруджувало поховальні камери інакше. Їх влаштовували на глибині 2–3 метри від поверхні. Являли вони собою прямокутний у плані котлован. Розміри залежали від рангу небіжчика. Якщо це був, скажемо, воїн, то йому належала могила 2 × 3 м, а якщо особа, котра займала вище положення – то усі 4 × 4 м, а подекуди 6 × 6 м і більше.

Така гробниця являла собою вже не печеру, видовбану в глині, а більше нагадувала опущений під землю будинок. Стіни гробниць обшивали деревом, стелю (накат із колод чи колотого дерева) підтримували стовпи, а часом навіть прямокутні у перетині бруси. Стіни також могли бути прикрашені тканинами. На вбиті у обшивку залізних цвяхи розвішували зброю та спорядження. Стеля гробниці, теж прикрашена тканиною і золотими бляшками (так було зроблено у Бердянському кургані) часом нагадувала зоряне небо.

Заможний небіжчик мав дерев’яне, вкрите дорогими тканинами або шкірами ложе. Воїну могла перепасти більш скромна підстилка з трави, часом її заміняв розкладений на земляному дні могили вкритий залізними платівками захисний обладунок.

Скарби курганів

Для початку зауважимо, що ані листів золота «вагою у двісті фунтів», ані зброї, прикрашеної рубінами або смарагдами, так яскраво описаних у європейській пресі ХІХ ст., виявити археологам у скіфських курганах протягом останніх ста років так і не вдалося. Не знайшли там поки що ні золотих карет, ні золотих гусок, які сидять на золотих яйцях, ні інших дивних речей, про які колись писали, та й нині люблять писати газети й розповідати місцеві знавці старожитностей. Однак реальність часом виявилася вражаючою за старі байки та навіть газетні повідомлення.

Кожен скіф, а особливо – могутній правитель був екіпірований до бою, полювання й бенкетів у потойбічному світі. Його супроводжувала зброя – меч, горит із луком і стрілами, на стінах гробниці розвішували списи й дротики, обладунки. Розставляли дорогоцінний золотий і срібний посуд, часом розписні кратери й канфари, привезені з далекої Еллади. Зауважимо, що у більшості найдавніших курганів навіть знатні особи задовольнялися посудом місцевого виробництва. Хоча і там можна натрапити на цікаві вироби урартських та інших майстрів з Азії.

На небіжчиках і поруч із ними був розкішний одяг, щедро прикрашений золотими платівками, які часом вкривали навіть взуття. Прикраси не лише одягали на небіжчиків, а й ставили у дерев’яних скриньках біля них. А ще у могилу клали квіти – від троянд до польових. Пилок цих рослин виявлено у пробах ґрунту, узятих із давніх поховань.

У нішах біля входу до усипальниці ставили амфори із кращим вином і бронзовий казан з м’ясом. Вина, як порахували дослідники, ставили на три подачі – по сім амфор у кожній (от вона, скіфська «царська порція»)! На залишених у поховання амфорах виявлено написи, що визначали якість напою. Одна амфора з Рижанівського кургану зберегла продряпаний напис ΘΕΙ, що можна перекласти, як «прекрасне, чудове вино», та – ΑСΙΝΕΣ, «той, що надає задоволення», за іншою версією – «нешкідливий». Амфори були укомплектовані спеціальними бронзовими черпаками з ручками, якими можна було діставати з них смачний напій, не каламутячи його. На додачу «винний погреб» комплектували металевими грецькими ситами, щоб процідити вино, якщо така потреба виникне. Жертовне м’ясо клали на кам’яні блюда, поруч були ножі. Жоден дріб’язок не був забутий.

Вражають залишені часом у нішах над входом до гробниці приналежності для висікання вогню, від яких збереглися кремінні кресала та поставлені поруч керамічні світильники, колись заправлені олією.

Звичайно, царя супроводжували улюблені коні, вони були поховані у окремих могилах, прикрашені збруєю із золотом та сріблом. Число коней, похованих разом із багатим хазяїном, часом сягало десятків – й усі з відповідним спорядженням. Часом у могилу клали «сімейні реліквії». Приміром, у кургані Огуз знайшли, мабуть, ще дідівське захисне спорядження для коней, яких запрягали колись у бойову колісницю: безліч бронзових платівок зі слідами шкіряної основи. Простого воїна також супроводжував вірний кінь, іноді два. Отут збруя прикрашалася не так розкішно, бронзовою фурнітурою.

Але не лише зброя, скарби, запаси продовольства й коні, а й одноплемінники супроводжували грізних володарів – вхід до усипальниці охороняв воїн, кубки вином наповнював виночерпій. І вірна дружина – якщо не одразу, то згодом переселялася, часом із дитиною, у сусідню усипальницю, теж із усіма своїми земними скарбами. Цариці або знатній жінці теж належав супровід – служниця.

Скіфам не таким заможним ставили лише одну-дві амфори, з них одна могла бути з вином, друга – з молоком. Вміст ліпних посудин, що його змогли проаналізувати у сучасних лабораторіях, включав воду, бульйон і… наркотики. Для їх споживання призначалися спеціальні посудини на високих ніжках. Тому розповідь Геродота про те, що скіфи відповідним чином вживають насіння травички, виявився підтвердженим сучасною експертизою.

Кожна річ у похованні мала своє призначення. Приміром, у багатих похованнях «царського» рівня знаходять посуд для вина й для його вживання – виготовлений із дорогоцінних металів, а також закуплену в еллінів чорнолакову кераміку. Одначе ці набори, як вважають дослідники, призначалися іноді зовсім не для звичайних трапез або бенкетів. Вони нагадують розповідь Геродота про те, що раз на рік правитель області збирав скіфів з усієї округи й власноручно наливав чашу тому, хто за звітний період убив хоча б одного ворога. Менш щасливі одноплемінники із заздрістю спостерігали за церемонією. Отже, набір з Бердянського кургану, що включав розкішний античний кратер і кілька канфарів, міг призначатися саме для подібної церемонії. Тобто «хазяїн» кургану-палацу мав під рукою все необхідне, щоб гідно відзначати подвиги воїнів свого племені або клану навіть у потойбічному світі.

Після поховання справляли тризну. Причому одноплемінники не відходили далеко від могили. Поминальний обід влаштовували тут таки. Про його розмах свідчать розбиті амфори з-під вина, безліч кісток тварин. Усе це знаходять під час розкопок кільцевих ровів, які оточують могилу. Чим більше важливе положення займав похований, тим більше людей брало участь у поминальній трапезі. Сучасні археологи досліджують ровики з не меншим ентузіазмом, ніж самі гробниці. Адже на відміну від гробниць, грабіжники курганів ніколи не цікавилися вмістом ровиків. А от археологи не лише зацікавилися, а й ретельно вивчили всі знахідки, що надало можливість зробити деякі досить цікаві підрахунки.

У частково розкопаному ровику кургану Товста Могила (того самого, де була знайдена золота пектораль), археологи витягли кістки 35 коней, 14 диких свиней і двох оленів. Частина коней були поховані, як жертвопринесення, а от свинина – 6 поросят і 8 кабанів пішли на поминальний стіл. Загалом тут, за приблизними підрахунками, було спожито 6,5 т м’яса (і це при тому, що розкопано лише частину ровика!), тобто кількість учасників поминального бенкету, влаштованого на честь власника пекторалі, могла становити принаймні кілька тисяч.

В інших випадках вдалося підрахувати також і кількість випитого вина: на Бабиній Могилі – 1263–1290 л, Водяній Могилі – 524 л, а на Соболєвій – 321,7 л. Чим менше випито й з’їдено, уважають археологи, тим менше людей брало участь у спорудженні кургану.

25 століть грабунку

Самі могили, схоже, охороняли родичі, доки були живі або кочували у цих місцях. Коли вони йшли, єдиною сторожею лишалися тіні померлих та давні закляття. Однак останні не змогли, як слід, запобігти грабунку могил. Знаючи це, давні часто влаштовували схованки, куди клали найкращі речі. Схованка могла бути влаштована в стіні гробниці, це могла бути навіть яма у її підлозі. У такій схованці, приміром, була знайдена знаменита пектораль.

Археологічні розкопки ХІХ–ХХ ст. виявили масу слідів грабіжників, які 2500, і 100 років, та й сьогодні ласі до скіфського золота. Про способи грабунку скіфських могил взагалі та про безліч подробиць цього промислу можна було б, мабуть, написати цілий трактат. Історія зберегла імена грабіжників, які займалися цим промислом та навіть їхні мемуари.

Найдавніші грабіжники йшли по «гарячих слідах» – вони, і це помітно, добре знали, де саме і що лежить. Мабуть, вночі прокопували вони лаз у північний кут гробниці, виносили переважно золото.

При цьому невтомні копачі часом вручну пробивалися у царські гробниці, влаштовані на глибині 10–15 м, які із застосуванням сучасної техніки розкопати зовсім не просто. Зривали з небіжчиків розшитий золотом одяг, розсипаючи бляшки й ґудзики із зотлілих каптанів по дну гробниці та грабіжницького лазу. Здирали золоті накладки з мечів і священних дерев’яних чаш, висипали зотлілі стріли з покритих золотом сагайдаків, знімали з мерців прикраси. Тільки завбачливо заховані у тайниках дійшли до нас чаші з Гайманової могили, Пектораль і меч у золотих піхвах із Товстої могили та багато інших скарбів скіфського часу. Коли завалювалося склепіння могили, то земля приховувала якусь частину речей, але й до них часом також добиралися грабіжники.

У ХІХ та на початку ХХ ст. скарбошукачі били просто з поверхні кургану величезний колодязь, досягали, якщо пощастить, гробниці й виносили на продаж колекціонерам усе, до останньої бронзової стрілки, залишаючи після себе лише уламки кісток. А стіни й дно гробниці перевіряли щупом – щоб не пропустити ті самі схованки. У стеблівських курганах під час розкопок ми знаходили сліди чотиригранного щупа, і багнета від «трьохлінійки».

Сучасні «бугровщики», оснащені потужною землерийною технікою, часом зносять насипи цілком, витягаючи все, що залишили грабіжники минулих століть. Навіть відвали перевіряють, і не примітивним щупом, зробленим зі старого багнета, металодетектором, що не пропустить дрібну золоту бусину…

Так впродовж от уже двох із половиною тисячі років окремі мешканці України, переступаючи закони земні та небесні, поповнювали (і поповнюють) свій вічно дірявий бюджет, попутно знищуючи сторінку за сторінкою історію Великої Скіфії.

Ані нещадна скіфська варта, ані пристави та поліцмейстери Російської імперії, ані правоохоронні органи СРСР та України, ні суворість законів і навіть кара богів так і не змогли зупинити мисливців за скарбами. Варто зазначити, однак, що історія не знає прикладів, коли б отримані за «могильне золото» гроші принесли сталий статок і процвітання, так само як і володіння награбованими у небіжчиків скарбами – земну славу.

І все-таки, будь-які гори здобутого таким чином жовтого металу та старожитностей, нехай навіть зібрані колекціонерами й усіма музеями світу, ніколи не повідали б нам про скіфів і Скіфію навіть десяту частку відомого нині, якби не було справжніх археологічних розкопок. Коли б вісім поколінь археологів сезон за сезоном, крок за кроком не проникали б у таємниці степових пірамід та не відновили б у результаті історію їх творців.

Упродовж останніх десятиліть не лише розглядаються, але і успішно реалізуються проекти, спрямовані на проведення нових досліджень уже розкопаних величезних скіфських царських курганів. Серед них Чортомлик, Олександрівський курган. Археологи не без підстав припускають, що накопичені за сто років знання дадуть змогу їм знайти й відкрити, побачити все те, що не вдалося їхнім колегам у ХІХ та на початку ХХ ст.

Країна забутих міст (лісостепові спільноти скіфського часу)

Евеліна Кравченко

Український лісостеп надзвичайно багатий на археологічні пам’ятки. Помірний клімат, родючі ґрунти, багаті на дичину ліси і на рибу річки, джерела хорошої питної води зробили цю зону постійно заселеною різними спільнотами протягом усього голоцену. Великі ріки зв’язують його із морськими узбережжями.

Пам’ятки часу фінальної бронзи – раннього заліза лісостепової смуги в основному зосереджені уздовж водних артерій, басейнами яких, вони, власне, і об’єднуються у локальні групи. Одним із визначальних факторів розвитку лісостепових спільнот є степ, по якому постійно пересувалися у західному напрямку інші спільноти із власним світоглядом і економікою. Особливо помітним став фактор степових культур у лісостепу починаючи з доби раннього заліза. Серед пам’яток яскраво виділяється таке явище, як лісостепові городища, різні за площею, відмінні хронологічно, такі, що мають не завжди тотожне наповнення культурних шарів, але схожі за принципом організації культурного простору.

Описувати і картографувати ранньоскіфські лісостепові городища почали ще XIX ст. Системно цю роботу розпочав Володимир Боніфатійович Антонович⁷. Століття по тому городища Лісостепу стали предметом вивчення цілої плеяди скіфологів, висувалося безліч гіпотез причин їх виникнення, етнічної належності будівельників і мешканців, функціонального призначення і т. ін.

Наш путівник по Скіфії – «Історії» Геродота, містить незначну кількість відомостей про народи, які населяли лісостеп з обох берегів Дніпра (Борисфена). За Геродотовою легендою, дочка Борисфена, Змієдіва, була матір’ю Скіфа. Правобережні племена названі «батьком історії» скіфами-орачами, на Лівобережжі дослідники Геродотового твору розміщують скіфів-землеробів, будинів і гелонів.

Що це було за явище в історії Європи, із чим пов’язане, і чи можемо ми говорити про етнічну і суспільну спільноту в українському лісостепу за доби скіфів?

Перш ніж перейти до висвітлення цих питань спершу варто зупинитися на терміні «скіфський час». Звичайно, що під цим поняттям ми розуміємо певний часовий проміжок, за якого в степах на півночі Понту Евксинського (Чорне море) панували скіфи. Але наука дуже рідко розвивається прямими логічними сентенціями. Так сталося і зі скіфським часом.

Ми знаємо, що попередниками скіфів в понтійських степах були кіммерійці. Під цією назвою ми припускаємо кочові племена, які, як і скіфи, прийшли до нас зі сходу і відомі в матеріалі й культурі під комплексом ознак чорногорівських і новочеркаських старожитностей. І, якщо перші – раніші і трохи віддаленіші від появи геродотівських скіфів в українському степу, то другі, відомі під набором ознак культури новочеркаського типу, мають як властиві тільки цьому набору ознаки, так і ознаки своїх наступників скіфів. Тому щодо них у сучасній археології вживається термін «ранньоскіфська культура», що припадає на чітко визначений часовий проміжок близько середини VIII – початку VII ст. до н. е. і відповідає ранньому етапу цієї культури (скорочено РСК-1). Але парадоксом є те, що безпосередньо в цей час жодних нових пам’яток у Лісостепу не виникає. На самому початку періоду близько середини VIII ст. до н. е. зазнає руйнувань низка укріплених поселень Лісостепу.

Частина їх, особливо, дальніх, що на кордонах із Карпатами, існували вже за періоду раннього гальштату. Лісостепові укріплені поселення і городища чорноліської культури або припинили своє існування, або зазнали змін у матеріальному комплексі, зокрема керамічному наборі. Поновлення життя на них було нетривалим. Натомість у другій половині VII – наприкінці VII ст. до н. е. у Лісостепу формується нова система укріплених поселень і городищ, оборонні споруди яких будуються вже із урахуванням нових видів зброї, навиків управління конем і принципів ведення бою, які вже у сформованому вигляді із символікою – прикрасами у скіфському звіриному стилі – дещо згодом принесли із собою скіфи. Загалом це не поодинокі укріплені поселення, а системи укріплених поселень, вписані у складний рельєф таким чином, щоб максимально убезпечити своїх мешканців від нападу. Виникають такі системи уздовж найбільших водних артерій – Дністра, Бугу, Дніпра та їх приток.

Варто відзначити, що культурний поділ Північного Причорномор’я на Право- і Лівобережжя Дніпра, що доволі часто яскраво присутній в історії цих земель, на етапі появи городищ скіфського часу не відіграє провідної ролі. Останні дослідження керамічного комплексу лівобережних городищ, який є найвиразнішим показником етнічних змін і походження культур, показав, що найраніші керамічні комплекси мають правобережні корені в чорноліській культурі і пам’ятках жаботинського типу, а місцева кераміка бондарихінської культури з’являється в цих пам’ятках у контактних регіонах уже постфактум. Тобто феномен виникнення скіфських городищ має не лише спільну хронологічну позицію, а й етнічні характеристики.

Загалом на зламі бронзової і залізної доби в Центральній і Західній Європі відбувається активне будівництво різного роду захисних споруд навколо поселень і священних місць. Різна культурна приналежність європейських пам’яток репрезентує зокрема й різні традиції будівництва, тобто впорядкування життєвого простору того чи іншого племені. Культури полів поховань і пам’ятки, пов’язані із лужицькими старожитностями захищають не лише свій сакральний простір, а й увесь життєвий простір.

Племена культур східного або фракійського гальштату захищають переважно священні місця, які в часи небезпеки слугують схованками для мешканців навколишніх поселень. Власне, такий самий спосіб укріплення поселень відбувається водночас і на півдні Європи, тільки більш системно, із врахуванням досвіду попередніх культур, в фіналі якого ми вже бачимо архітектуру античного поліса і дотепер актуальний ідеальний план Гіпподамова міста.

Життя племен Центрально-Східної Європи не могло відбуватися відірвано від основного ареалу європейських культур, тут також починають виникати укріплені поселення.

Лісостепові городища витягнулися майже суцільною смугою по півдню цієї зони від Дністра до лівобережних приток Дніпра. Переважна більшість городищ цієї смуги виникла ще в період раннього гальштату. Деякі з них мають і чорноліські нижні шари, і ранньоскіфські верхні, що маркуються наявністю античних імпортів. Невелика частина городищ цієї смуги має тільки скіфські шари. Такі городища ще називають городищами гігантами, вони часто об’єднують кілька поселень за спільними укріпленнями, виникнення таких городищ припадає на VI–V ст. до н. е.

Проте варто також згадати північну лінію городищ скіфського часу, розташовану на межі лісу і лісостепу. Примітно, що ці пам’ятки загалом виникли в VIІ ст. до н. е., їх система укріплень подібна до скіфських городищ-гігантів південної лінії, що з’явилися трохи згодом. Так само типологічно подібним є матеріал із скіфських шарів цих пам’яток включно із керамічним комплексом.

Розглянемо групи городищ. Найзахідніша – непоротівська група на Середньому Дністрі, найбільші – Непоротівське, Комарівське, Дністровське і Рудковецьке городища. Щоправда, рівень вивчення цих пам’яток неоднаковий, іноді дослідники Комарівське і Дністровське городища називають поселеннями. Загалом, характер заселення Середнього Подністров’я більше відповідає західній моделі, коли навколо городища групуються невеликі хутори. Яку роль виконували ці городища в своїх групах пам’яток лишається нез’ясованим.

Але подібне явище ще не вдається простежити для чорноліських городищ Подніпров’я і Побужжя, хоча свідчення на користь такої топографії постійно поповнюються новими фактами. Дослідники середньодністровських пам’яток дотримуються думки, що вони вірогідно цілком належать населенню, що лишило чорноліську культуру, зокрема і за ранньоскіфського часу.

Щонайменше три городища відомі в верхній течії Південного Бугу – Немирівське, Северинівське і Вишнянське.

Кілька груп пам’яток локалізуються між верхів’ями притоку Південного Бугу Синюхою і притоками Дніпра Рось і Тясмин: Моринське, Журжинецьке і Таращанське між Россю і Синюхою, в басейні Сухого Ташлика – Пастирське (Галущанське), Шарпівське, Макіївське і Буденське, між Тясмином і Ірклієм – Чорноліське, Велико-Андрусівське і Жаботинське, трохи вище по течії Тясмина – Колонтаївське, Суботівське, Мотронинське і Лубенецьке. Ці пам’ятки представлені як класичними городищами із оборонними спорудами типу валів, так і укріпленими поселеннями, коли пам’ятка розташована в природнозахищеному місці і має додаткові укріплення – наприклад, рів і зовнішню стіну із використанням дерев’яних стовпів.

Сьогодні достеменно можна говорити, що городища поблизу Великої Андрусівки, Суботівське, Калантаївське, Чорноліське, Жаботинське і Тясминське із групи між Россю Тясмином і Синюхою з’явилися у передскіфський час, проте не синхронно. Суботівське, Чорноліське і Тясминське виникли і представлені чорноліською культурою, ранньоскіфських матеріалів вони не мають. Андрусівське і Калантаївське городища, найімовірніше, відносяться до часу, що передує виникненню чорноліських пам’яток у Подніпров’ї. Укріплене Жаботинське поселення, попри наявність ранньоскіфського верхнього шару, зважаючи на його незначну насиченість матеріалом, ймовірно, довго не проіснувало.

Ще одна компактна група городищ розташована безпосередньо на звивині течії Дніпра, де він тече з півдня на північ вище сучасного Канева: Трахтемирівське, Григорівське, Віха і Лисуха.

На Лівобережжі Дніпра, на берегах притоки Орелі, є ще два таких городища – Залінійне і Бузівка, а на північ – найбільше скіфське городище-гігант Більське.

Крім цих, на північ на кордоні лісу і лісостепу містилося це кілька пам’яток, а можливо – груп пам’яток. У басейні р. Віти – Велике Ходосівське (Круглик), Мале Ходосівське (Кругле) і Хотівське, на Ірпіні – Млинок, на Лівобережжі – Басівське на Сулі.

Усі ці пам’ятки мають різний ступінь дослідженості, дуже важко встановити час виникнення саме укріплених поселень, поготів етапи їх перебудови. У канівській групі в передскіфський час існували Трахтемирівське і Григорівське городища. На Дністрі майже всі пам’ятки з’явилися в передскіфський час, у верхній течії Південного Бугу до ранніх відносяться Немирівське і Вишнянське. У час РСК-1, проте із жаботинським матеріалом, з’являється найраніше укріплення Більського городища. Із них усіх ранньоскіфського часу повністю перестають функціонувати майже всі городища тясминської групи (незначний шар цього часу на Жаботині не є показником його повноцінного функціонування, як попереднього часу), в канівській групі якийсь час ще існує Трахтемирівське городище, але в IV ст. до н. е. з’являється велике городище Віха, а ще за сто років починає функціонувати комплекс на горі Лисуха. У басейні Південного Бугу ще триває життя на Немирівському городищі, з’являється Северинівське і припиняється життя на Вишнянському.

На перший погляд, наче маємо єдиний процес формування раннього урбанпростору. Проте, ряд особливостей усіх цих пам’яток не дає змогу говорити про єдиний процес. Чим же відрізняються городища, що виникли передскіфського часу, від тих, що виникли ранньоскіфського? Відповідь за це питання – ключ до накреслення історичних процесів у Причорноморському Лісостепу на світанку нашої історії.

Показово, що ці пам’ятки відрізнялися кардинально. Фортифікаційні споруди городищ будувалася за різними принципами. Якщо чорноліські городища – це невеликі за площею ділянки переважно на пагорбах або мисах річок чи потічків розташовані у важкодоступних місцях, захищені додатково невисокими валами і ровом, або ровом із якоюсь збудованою непотужною загородкою, то ранньоскіфські городища – це справжні земляні фортеці. Вони можуть розташовуватися не лише у важкодоступних місцях, а й в долинах річок. Валами при цьому оточується значна площа – сотні гектарів, на якій може розташовуватися кілька поселень із додатковими укріпленнями. Уся система укріплень є цілісною, враховує обов’язкову наявність транспортної водної артерії в середині чи поруч із городищем.