Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н. е. – ІХ ст.)

Скорботна звістка, яка не засмутила царя

Утім військові за всіх часів не схильні детально описувати свої поразки та вчасно доповідати про них начальству. Особливо такому, як Александр Великий. Звістка про загибель армії Зопіріона дійшла у ставку Александра на території Персії через рік – восени 330 р. до н. е. Збереглися свідчення, що цар не особливо засмутився невдачею Зопіріона. Чому? Дехто із сучасних дослідників припускає, що цар просто не бажав ділити з ким-небудь славу переможця непереможних скіфів. А ще восени 330 р. на царя Александра чекали не менш значні та поважні справи, ніж підкорення Скіфії.

Хоч би як там було, скіфи постаралися або буря, але ні Зопіріон, ні його 30 тисяч бійців у тил до персів так і не вийшли. Так зненацька скіфи виступили у ролі заступників Перської держави, владика якої лише 180 років тому зробив спробу скорити їхній край.

Що ж отримали у нагороду переможці Зопіріона, адже навіть якщо війну виграла буря, то виграш однаково повинен був у результаті дістатися цілком конкретним еллінам і «варварам». Найбільшою нагородою для тих і інших стала воля. Ані північне узбережжя Понта Евксинського, ані Крим так і не було включено у велику імперію Александра.

Що виграли елліни? У Ольвії взяла гору (нехай і не дуже надовго) демократія. Було відбудовано старі й закладено нові поселення, оновлені й зведені нові укріплення, вільний і незалежний поліс швидко багатів на торгівлі, одне слово, настало економічне процвітання. Найкоштовніші свідки цього процвітання, що дійшли до наших днів – виготовлені на монетному дворі Ольвії вже 330 р. до н. е., незабаром після описаних подій, срібні, а пізніше й золоті монети. На останніх – лик Борисфена, а на звороті – дельфін і дві букви: OL – тобто «Ольвія». На срібних монетах, окрім Борисфена, помістили зображення зброї скіфського типу – малого лука у футлярі-гориті й бойової сокири на довгому руків’ї. Двадцять три століття тому ці монети рознесли звістку ближнім і дальнім полісам, друзям і ворогам, еллінам і «варварам»: Ольвія живе! Ольвія перемогла своїх ворогів і процвітає. А зображення характерної зброї нагадувало друзям і ворогам: за нами не тільки давній Бог – Борисфен, за нами – Скіфія.

Усвідомивши значення й важливість подій, що мали місце, вдячний ольвійський демос ще за життя увінчав нагородами (кінна статуя, присвячена Зевсу Рятівникові, золотий вінок і тисяча золотих) свого громадянина (і професійного фінансиста) Кілліника. Історія зберегла свідчення лише про два випадки, коли еллін, громадянин поліса, отримав за свої заслуги подібні (за значенням і вартістю) почесті та нагороди.

Правителі скіфів отримали те, чого найбільше їм належало бажати: славу й багатство, підтвердивши трохи підупалу вже славу непереможних. Збереглася звістка про те, що 328 р. до н. е. під час переможного походу до Персії посли з далекої «варварської» Скіфії відвідали для якихось важливих переговорів у його ставку. Оскільки такого рангу переговори не обходяться без взаємних розкішних дарунків, до скіфів мали потрапити виготовлені еллінами золоті вироби. Цілком імовірно, що серед золота, знайденого за останні 150 років, є дарунки, відправлені непереможним царем Александром не менш непереможним скіфським володарям. Археологи припускають, що саме із цією подією, можливо, пов’язана серія золотих горитів – футлярів для лука. На сьогоднішній день було знайдено чотири таких вироби: у курганах Мельгуновському, Чортомлик, Мелітопольському і П’ятибратньому.

Варто нагадати, що ідея походу в Скіфію ніколи не полишала царя Александра. Прийом під час перської кампанії двох посольств «європейських» скіфів (328 і 324 рр. до н. е.) переслідував, як вважають, крім іншого, мету з’ясування потенціалу вірогідного супротивника. Збираючись підкорити Індію, великий завойовник мріяв повернутися до Еллади, щоб потім через Геллеспонт і Пропонтиду піти у Причорномор’я – з усіма силами, морськими й сухопутними. Перелік наступних у черзі країн і земель, що підлягали завоюванню, був досить представницький: Аравія, Лівія, Карфаген, Сицілія, Італія… Але вже у травні 323-го царя не стало, а його плани й задуми плисти до Понту залишилися нездійсненими. Спадкоємцям великого царя довелося ще повоювати і зі скіфами, і з понтійськими полісами. Однак наступні події навряд чи до порівняння із тим, що очікувало на цей край у випадку здійснення великих задумів Александра.

Присягаюся Зевсом та Дівою (Херсонес Таврійський)

Тетяна Шевченко

Херсонес Таврійський є одним із визначних античних центрів Північного Причорномор’я. Заснований вихідцями з Гераклеї Понтійської (в сучасній Туреччині) разом з невеликою групою делосців (о. Делос), він пройшов свій унікальний шлях, що розтягнувся на 2000 років. Херсонес був єдиним дорійським, а не іонійським, центром в регіоні. Це відбилося в багатьох фактах і проявах його історії та культури.

З моменту заснування Херсонес мав усі ознаки автономного демократичного поліса. Найбільший розквіт він переживав у другій половині IV–III ст. до н. е., коли зайняв значні території Гераклейського півострова. До його володінь увійшли Керкінітіда, Калос Лімен і менші населені пункти. Усі права були затверджені громадянською присягою.

Греки, які опинилися на віддалених територіях Таврики, продовжували жити за вже сформованими правилами демократичного поліса. У Херсонесі використовувався календар міста-засновника Гераклеї Понтійської, до нього вносилися певні зміни. За написами, відомо назви лише п’яти херсонеських місяців: Гераклеос, Діонісіос (лютий), Латойос (липень), Евклейос (березень) і Лікейос (травень). Вони відповідають святам на честь Діоніса, вшануванню Аполлона Лікія та його матері Латони, Зевса Евклея (Славного) і Геракла.

Кожен місяць у греків починався із появою молодого місяця і тривав 29 або 30 днів, що відповідає останній і першій частині теперішніх місяців. Кількість днів у 12 грецьких місяцях відставала від сонячного року, тому раз на кілька років один з місяців повторювався. Наприклад, в Ольвії це був перший місяць року. Рокам давали свої назви, що походили від імен посадових осіб (епонімів), яких обирали строком на один рік в одних місцях на посади жерців, в інших – стратегів, пританів, басилевсів тощо. У кожному місті існували списки епонімів, які (частіше – їх фрагменти) збереглися в кам’яних написах до наших днів. За цими списками, події співвідносять із сучасним літочисленням.

У Херсонесі роки називали за іменами басилевсів, які виконували релігійну функцію в полісі. З ІІ ст. до н. е. по ІІ ст. н. е. епонімними магістратами були жерці верховної богині Партенос. Тобто епонімом тривалий час була сама верховна богиня пантеону. Це пов’язують з тривожними часами для жителів міста, коли надіятися можна було лише на заступництво богів. З другої половини ІІ ст. н. е. роки стали називати за іменами перших архонтів. Такий перехід до архонтів як епонімів – властивий для римського періоду історії античних міст Північного Причорномор’я.

Тоді у містах Боспору, як і в Ольвії та Тірі, жили за календарем Мілета, міста-засновника цих колоній. Тобто відлік історії боспорці, як і всі греки, вели з героїчної доби і Троянської війни. А вже у І ст. до н. е. на Боспорі цей календар правитель Фарнак замінив на новий. Монети почали датувати понтійською або боспорською ерою. І лише Херсонес ввів власне літочислення, херсонеську еру, що почалася 25 або 24 року до н. е. Однак датування за власною ерою не відмінило назв років за епонімами.

Основним заняттям населення Херсонеса та залежних від нього сільських поселень було землеробство, яке становило основу економіки всіх давньогрецьких центрів. З початку існування Херсонеса і протягом подальших століть не змінювався характер землеволодіння. Землі були поділені і розмежовані між громадянами, певні площі залишені як власність громадських святилищ. Чітке розмежування в Херсонесі добре збереглося і нині є зразком для антикознавців, поряд з кількома античними полісами в Італії.

У найближчій околиці міста переважали ділянки малих і середніх розмірів, а великі поля були нечисленними. Це означає, що тут зосереджувалися володіння дрібних і середніх землевласників, які були членами херсонеської громадянської спільноти, поліса. На межі ІV і ІІІ ст. спостерігалися зміни у розмежуванні: деякі землеволодіння об’єднувалися і ставали більшими. Це могло бути наслідком купівлі та продажу, оренди храмових земель. Більшість населення користувалося успадкованими ділянками, не змінюючи їх межі.

Ці ділянки свідчать, що в Херсонесі, як і в інших північнопричорноморських містах, не було умов для широкого використання рабів у сільському господарстві. Рабство не було провідною силою в цій галузі, хоч якась кількість рабів при цьому могла використовуватись. На 60 ділянках могло працювати щонайбільше 700–800 рабів, а в господарстві власника найбільшої садиби, відомої зараз в околицях міста на Гераклейському півострові – 40–50 рабів. У Херсонесі та в його окрузі мешкало за різними оцінками від 10 до 25 тисяч осіб. Тож рабство не було основною формою залежної праці, мали бути інші.

На сьогодні встановлено, що в Стародавній Греції рабство було лише однією з форм залежності. З елліністичного періоду цих форм стає дедалі більше. Відтоді соціально-політична структура античного світу стає строкатою, тож складалися різні форми відносин між різними групами населення. Економічне підкорення чи пряме володіння мало низку різних причин. Полісна організація передбачала можливість експлуатації як рабів, так і юридично вільних осіб, що перебували поза межами громадянської спільноти і були неповноправними, хоча й особисто вільними жителями поліса. Поряд із рабством, у римські часи в Херсонесі існувала форма експлуатації, близька за суттю до колонату або клієнтели. Таке явище існувало в тих областях, де значні обсяги землі концентрувалися в одних руках. Документальними написами в Херсонесі неодноразово засвідчено наявність іноземців. Вони могли купувати, орендувати землю, урівнюватися в правах із громадянами за якісь особливі заслуги, а могли й ставати залежними від громадян.

Розподілені також були значні масиви родючих земель у Північно-Західному Криму. Втрата цих земель через нестійке військово-політичне становище призвела до значного економічного спаду. Посилення воєнної загрози з боку «варварів» призводило до тимчасових економічних і соціальних криз у полісі, а в ІІ ст. до н. е. – до повної втрати володінь у Північно-Західному Криму і звернення по допомогу до Понтійського царства. У зв’язку із постійними сутичками з довколишніми «варварами», верховних богів поліса Партенос і Геракла вшановують як войовничих захисників.

Скоротилося виготовлення сільськогосподарської продукції. Утім це привело до розвитку промислів, що забезпечували прожитковий мінімум розореного внаслідок скіфської експансії населення. Саме промисли сприяли певній стабілізації економіки Херсонеса. З межі ер у Херсонесі починається масове будівництво цистерн для засолення риби і виготовлення рибних соусів. Соуси користувалися попитом не лише в місті, а й на зовнішньому ринку. Серед продукції найбільше цінувався гарум, або гісперійський розсіл, який робили зі скумбрії. Неприємний, надто стійкий сморід під час його виготовлення, було чути на значні відстані. Та в Римській імперії він коштував дуже дорого, як кажуть, за ціною парфумів, тож, напевно, для мешканців прибуток від продажу врівноважував будь-які запахи. Із солінням риби було розвинуто видобуток солі. Її добували в околицях Херсонеса, для чого використовували до десяти солоних озер, де щороку видобували до 130 пудів солі.

Сусіди грецького населення у Північному Причорномор’ї прирівнювали його, напевне, до самого поняття «торгівля». У Херсонесі існувало кілька ринків. Один розташовувався на центральній площі, агорі. За римського часу ринки мали чотирикутну форму, їх забудовували зі всіх сторін критими, іноді двоповерховими портиками, які з’єднувалися кількома ворітьми з прилеглими вулицями. Обов’язково на агорі будували стою або базиліку.

У місті існував спеціальний ринок для продажу свічок, в’яленої та солоної риби, рибних соусів. Відомо, що його збудував Теаген, син Діогена, поки був агораномом. Торгівля рибою та рибними продуктами велася в круглій будівлі в центрі ринку – павільйоні.

Зовнішня торгівля була важливою для Херсонеса. В Римський період окремі регіони спеціалізувалися на продукції різних видів. З Херсонеса вивозили сільськогосподарські вироби, сіль і різні сорти солоної риби. Натомість ввозили залізну руду, кольорові метали, вино, оливкову олію, ремісничу продукцію, парфуми в скляному посуді та предмети розкоші. У перші століття н. е. найбільше торгували з містами Південного Причорномор’я. Красива червонолакова кераміка з Малої Азії сухопутним шляхом доправлялася до південнопричорноморських міст Гераклея і Сінопа, а звідти вже перевозилася до Північного Причорномор’я.

Зовнішньою торгівлею, та й загалом значними обсягами торгівлі, займалися представники соціальної верхівки. Їм дарували права римського громадянства, привілеї, пов’язані з ними, які сприяли торговельній діяльності. Цей прошарок займався гуртовою і морською торгівлею, тобто діяльністю, що викликала повагу. Такі справи дозволяли накопичувати значні статки, влаштовувати безкоштовні для всіх міщан бенкети і святкування на релігійні свята, будувати або частково фінансувати громадські будівлі, що й було почесним обов’язком громадян. У Херсонесі проживали в цей час ксени, вихідці з південнопонтійських міст, які теж жертвували кошти на будівництво громадських споруд. Ці кошти також були зароблені великою торгівлею.

На противагу цій морській торгівлі, дрібний торговець за античності сприймався людиною, яка обманює і варта зневаги. Його діяльність не схвалювала громадянська спільнота. Тож роздрібною торгівлею займалася частина збіднілих громадян, які за своїм станом були близькі до вільновідпущеників.

Багато дискусій завжди викликає торгівля з місцевим, «варварським», населенням. Цікаво, що розкопками на поселеннях і могильниках місцевого населення Таврики відкрито дуже мало монет. Їх кількість не до порівняння з обсягами привізної ремісничої продукції. Це наводить на висновки, що обмін не завжди спирався на гроші та не завжди був еквівалентним. Натуральний обмін між більш розвинутими і менш розвинутими соціально-економічними структурами не міг бути рівноцінним. Тут на перше місце виступала споживацька вартість товару, яка не завжди відповідала обмінній вартості. Херсонеські торговці, з одного боку, і «варварське» населення Криму, з іншого, не були рівноцінними партнерами, оскільки був відсутній стійкий еквівалент, гроші.

Розширення посередницької торгівлі з населенням Південно-Західного Криму, як і морської торгівлі, разом із розвитком ремесла, урівноважувало скорочення сільського господарства в перші століття н. е. Вирішальною при цьому була стабілізація воєнно-політичної ситуації навколо міста завдяки присутності римських міст.

При цьому стає строкатим етнічний склад населення, хоча не внаслідок варваризації. Поряд із греками-нащадками колонізаторів жили вихідці з інших районів античного світу. Їхній соціальний статус і становище були різними. Посилювалася етнічна взаємодія різних груп населення, ускладнювалася етнічна структура, що було закономірним процесом, спільним для всього античного світу. Цей процес почався в часи кризи поліса й утворення елліністичних держав. Він тривав і в наступні часи перебування еллінського світу під імператорською владою Риму.

Гарнізони Понтійського царства було введено в Херсонес, Ольвію та Аполлонію Понтійську у Західному Причорномор’ї. Басилевс Мітрідат VІ Євпатор гарантував безпеку цим містам, але, з іншого боку, вимагав данину. Податки були надмірними, як пише Страбон. Понтійські війська перебували тут довгий час і виведені були лише на початку І ст. до н. е. на вимогу римського сенату. Для мешканців Херсонеса залежність від Боспору була обтяжливою.

У другій половині І ст. до н. е. після прохань громадян Гераклеї, материнського міста Херсонеса, до Цезаря, місту було даровано елевтерію, на кшталт договору на вірність Риму. Правовий стан міст на території Римської імперії відрізнявся на Сході і на Заході. У західних провінціях переважали міста з італійським правом, а в східних і балкано-дунайських, населених переважно греками, проживали громадянські спільноти людей перегринського статусу, тобто тих, хто не мав прав римських громадян. Тут використовували таке правове поняття як «елевтерія» (свобода) і «автономія», відомі грекам ще з V ст. до н. е. Звичайно, поняття елевтерія дещо втратило значення суверенного поліса з часів Македонського. В римський період воно було наповнене новим значенням і використовувалося при створенні нової соціально-політичної та адміністративної систем.

Херсонесити за допомогою елевтерії бажали звільнитися від сплати данини боспорським басилевсам. Права елевтерії місто здобуло лише після невдалих походів Фарнака проти Риму. Але після смерті Цезаря все змінилося. Боспорський цар Асандр спробував знову підкорити Херсонес, хоча це йому не вдалося, місто відстояло свою незалежність. Август у 24–25 р. до н. е. врегулював відносини Херсонеса і Боспору, ініціювавши оборонний союз між ними, який проіснував до Римсько-боспорської війни.

Під час боспорсько-римського конфлікту проти басилевса Мітрідата ІІІ Херсонес виступив на стороні Риму, а 47 р. монетний двір міста випустив золото із зображенням німфи Херсонас і верховної богині Партенос із луком і списом. Пізніше перемогу і завершення війни знаменувало зображення Ніки на реверсі монет із Партенос, войовничою богинею-покровителькою. Так підкреслювалися глибокі історичні корені та незалежна історія.

Надалі місто стало одним із опорних пунктів Римської імперії. Тут із середини ІІ по третю чверть ІІІ ст. н. е. дислокувалася римська залога, сформована зі складу Мезійської армії. Це дозволило Херсонесу покращити своє політичне і економічне становище. Він став центром поширення політики і релігії Римської імперії в Тавриці. Після цієї війни Херсонес отримав певні привілеї і римська адміністрація взяла на себе обов’язки захищати місто від «варварів». У другій половині І ст. зовнішньополітичне становище Херсонеса ускладнилося через активізацію скіфів та прихід сарматів на Таврійський півострів. Місто звернулося до намісника римської провінції Мезія, внаслідок чого «цар скіфів був відігнаний від осадженого ним Херсонеса, що за Борисфеном», як свідчить епітафія легата провінції Тиберія Плавтія Сильвана Еліана.

На початку ІІ ст. н. е. римські війська були присутні в Херсонесі і на Ай-Тодорі, що пояснюють початком цілеспрямованої політики укріплення військово-політичної присутності в Подунав’ї, де було організовано провінцію Дакія. Після виводу військ у 20–30-х рр. ІІ ст. римська адміністрація поклала захист Херсонеса від «варварів» на боспорських басилевсів. У період правління наступного басилевса Реметалка (131–154 рр.) Херсонес знову просив допомоги в боспорських правителів.

У 40-х рр. ІІ ст. римські війська було вкотре введено в Херсонес або принаймні на територію поблизу Херсонеса, в сучасну Балаклаву. З цього часу римські війська довгостроково були присутні у місті та його околицях. Це привело до економічного підйому, що тривав більш як сто років, і до укріплення військово-політичних позицій Римської імперії в Тавриці. У Балаклаві базувалася римська ескадра, стояли військові кораблі Римського флоту. Про таку імовірність свідчить присвята, викарбувана на замовлення моряка з лібурни «Стріла».

З середини ІІ ст. до третьої чверті ІІІ ст. Херсонес був значною базою римської військової присутності, на території його цитаделі військовослужбовці проводили суттєві будівельні роботи. Це був головний опорний пункт у регіоні. Не виключено, що стратегічною метою було включення частини Таврики до складу Римської імперії. Але до цього не дійшло. Натиск «варварів» на дунайські кордони призвів до того, що римські війська були виведені як з усіх пунктів Таврики, так і з самого Херсонеса. Лише 250 р. вони знову дислокуються, вже в самому місті, залишаються тут недовго і цим закінчується понад столітня історія римської присутності в Криму.

За цей час Херсонес укріпив своє становище і убезпечив себе від навколишніх «варварських» племен, а також розширив зону власного економічного впливу. Звичайно, від контролю доріг і своїх пунктів дислокації римська військова адміністрація також мала економічні вигоди.

У другій половині ІІ ст. н. е. Херсонес знову добивався елевтерії. Відіслав посольство до Риму, та це не дало результату. Лише за допомогою знатних людей метрополії Гераклеї Понтійської цих прав вдалося досягти. В Північному Причорномор’ї лише Херсонес отримав елевтерію, а Тіра та Ольвія наприкінці ІІ ст. н. е. – автономію. На відміну від елевтерії, права автономії були не такими широкими. Вони гарантували місту внутрішнє самоуправління. Водночас, внутрішнє життя таких міст контролювала римська адміністрація.

Монетне карбування припинилося в Херсонесі за імператора Галлієна (252–268 рр.), і відтоді ринок наповнився боспорськими та римськими монетами. За імператора Зинона (474–491 рр.) монетне карбування відновилося, хоча в обігу продовжували використовувати більш давні монети.

У трактаті Константина Багрянородного «Про управління імперією» цілу главу присвячено Херсонесу. Тут йдеться про присутність римських військ у місті, про участь херсонесців у боспорсько-римських війнах межі ІІІ–ІV ст. на боці імперії. Написи і археологічні дані підтверджують, що римська залога, сформована з підрозділів Мезійської армії, розташовувалася в Херсонесі з середини ІІ ст. із перервами у другій чверті ІІІ ст. аж до 250 р., коли центуріон І Італійського легіону відновив схолу принципалів на території цитаделі. В епоху тетрархії тут на короткий час знову з’явилася постійна римська залога. Це була вексиляція, що мала статус формування польової армії.

Війна між Римом і Боспором за участю Херсонес, тривала протягом 291–293 рр. Вона була причиною введення в Херсонес римських військ для бойових дій проти боспорців, які вторглися в межі імперії. Після успішного завершення війни, вони були виведені в місця постійної дислокації в Подунав’ї.

Найтяжчим ударом було гуннське нашестя. Та дослідження останніх років свідчать, що Херсонес, як і міста Боспору, не були вщент зруйновані, тож антична історія Північного Причорномор’я не мусить обмежуватися кінцем ІV ст. н. е.