Темна синя вода. Джерело

Цього я збив боковим ударом по литці. Не певен, що дядько взагалі помітив, що сталося – цілком ймовірно, ніби просто відчув, як раптом сказилась земля, рвонула праворуч, а потім добряче приклала об лівий бік.

Гепнувся дядько так, ніби з третього поверху викинули скручений у рулон килим.

Я гадав, дитина заверещить, але хлопчик й справді виявися розумним – бо замість вереску почулося тупотіння, й воно не наближалося, а скоріш навпаки. Причому з швидкістю чи не більшою, аніж коли мене наздоганяв «боксер».

Як, до речі, він там? Було б глянути та й не стовбичити тут, на видноті, бо воно мені треба?

«Боксер» залишався на місці. Він не стогнав – мабуть, і досі не міг вдихнути, як слід, а тому лише неголосно мукав. Й скручений був так, ніби пообіцяли премію, якщо вдасться запакувати його в «дипломат». І ясно, що не влізе, але премію дуже хочеться.

Ритися в кишенях настільки скрученої людини було б незручно, тому я підійшов до наступного учасника забігу.

Цей був у кращому стані – цебто, стогнав і тримався за носа. Про всяк випадок копнув його ногою в печінки (охнув, гад!), й ривком перекинув його на живіт. Пхнув руку спочатку в праву кишеню штанів (гроші? Цікаво, скільки? А, дурня якась, хай йому залишається!), потім у ліву. О, а це вже цікаво.

З лівої видобув якийсь документ у жорсткій обкладинці – чи то перепустка, чи щось таке. Роздивлятися його у темряві означало марно втрачати час, отже я недбало пхнув його… теж до кишені, але вже своєї, й через поворот вийшов на іншу вулицю.

Про всяк випадок ще й гака зробив, повернувшись додому трохи кружним шляхом, через дорогу. Траса не траса, але навіть уночі раз на півгодини хтось та проїде, бензином дихне, собачці нюх відіб’є… якщо раптом все-таки буде міліція й буде собачка.

А на випадок, якщо знайдуть власними силами – бо все-таки менше кварталу додому, цілком можуть і пройтися вулицями, в будинки позазирати – то на цей випадок принаймні одного з них я знайду першим.

Томка радісно кинулася назустріч й обуреним нявканням почала вивалювати місцеві новини – рудий собака її обгавкав, чорний кіт прийшов начебто в гості й виїв, негідник, усе молоко з мисочки, а горобці, ох уже ці мені нахабні горобці! так і пурхають, так і пурхають, але до лап не йдуть. А ще, хазяїне, без тебе холодно й страшно, дай-но я заскочу тобі на коліна, згорнуся клубочком й трохи повуркочу…

Розділ 2
Миготлива ніч

Документ виявився таки перепусткою. Об’єкт не так щоб дуже режимний – місцевий заводик, й дядько не так щоб дуже поважний – не білий комірець і навіть не синій. Слюсар якийсь, абощо. Ну, може, оператор верстата, з ЧПУ. Якщо вони тільки тут лишилися, ті верстати з ЧПУ.

Оце сказав би хтось мені в сімдесятих, що верстати з числовим програмним управління стануть невигідними – я б посміявся. Як же так, це ж автоматика, кібернетика, вона ж поступово звільняє людину від марудної, одноманітної праці, надає час для творчості, для польоту думки…

Ага.

Виявилося, що пролетарю важливіше пиво та ковбаса, а робота краще нетворча. Натиснути тут, тут і тут, покрутити отут, зняти готове, покласти в контейнер ліворуч, взяти заготовку з контейнера праворуч, затиснути у патрон, натиснути тут, тут і тут. Все!

Й доміно в обідню перерву.

Або ще краще – охоронцем. Посидів дві години на прохідній, потім у будці над парканом, потім територією повештався, з колегою ляси поточив про футбол – «наші їхнім, ах, як наші їхнім!.. а суддя все одно мудак!» – і все. Ані тобі думати не треба, ані творити. Хай коні думають, у них голова велика, а творять художники, їм за це гроші платять, хоча краще б дорогу нормальну побудували…

Не спалося.

І не лише тому, що адреналін ще не вивітрився, але й через всякі думки. Прокрутив у голові бійку, відзначив помилки; прокрутив кілька хвилин перед бійкою, відзначив, як міг би її уникнути. Ну як уникнути? Дуже просто. Дивитися під ноги й не чавити своїм сорок шостим яскраві дитячі машинки. А пиво краще пити вдома. З кішкою. Вона, щоправда, пива чомусь не п’є, але мишей винищила.

Я пробував заплющити очі й розплющити, але сон не йшов, й не лише через аналіз сутички. Щось крутилося в голові стороннє, більш давнє, аніж дурнувата бійка, але й не вчорашнє. Хоча, якщо поглянути на годинник, чи то пак на мобілу, то, мабуть, все-таки й учорашнє, бо цифри вже перескочили щодобовий бар’єр із суцільних нулів.

Збіг? Та який там збіг. Просто наполегливий Ігор, чи той, хто там за ним стоїть, вирішили довести справу до кінця, а може, й з самого початку саме таке й планували. Одна машина зранку, інша звечора, а може, й серед білого дня хтось неподалік проїдеться, а я, накручений, й від нього сахнусь. Оце й усе. Простенька одноходівка.

Цікаво, скільки йому обійшовся проїзд того червоного-ревучого-невідомо якої марки? Бо пролетарі біля кіоска навряд чи дорого, може, навіть по пляшці пива кожному й шоколадка дитинці. Ах, так, ще ж і сама іграшка.

Не операція – а тьху. З таким самим тьхушним бюджетом. І результатом.

Але як реагувати?

Зателефонувати Ігорю? А нащо? Сказати, що я його розкусив, й послати якнайдалі? Добре, якщо заспокоїться, а якщо ні? Й наступного разу вигадає щось ефективніше? І взагалі, що йому від мене треба? Нащо я кому здався?

Змінити номер? Нова сімка коштує якісь копійки. Тих небагатьох людей, з якими я регулярно спілкуюсь… або й не дуже регулярно, а вряди-годи… – сповістити. Якщо когось забуду – то це навіть краще, давно треба контакти почистити.

Хе-хе, а ще років двадцять тому цей вираз означав зовсім інше!.. Ех, час летить.

Але не допоможе. По-перше, IMEI. Якщо так вже я того Ігоря зацікавив, то за невеличкі гроші отримати довідку про новий номер – хвилинна справа. Ну, може, тридцятихвилинна. Але все одно незабарна.

Перепрошити мобілу? Ризикована операція. Може, вийде, а може, й ні. Й уявлення не маю, скільки коштує.

Викинути цю, купити нову?

Є у мене недолік – звикаю. До оточення, до людей, до речей. До тварин навіть. Коли років зо два тому пропав кіт – я й оголошення вішав, й усі закапелки навкруг облазив, й до ветеринарки місцевої заскочив, й не полінувався у місцевий притулок зганяти – а раптом хтось приніс. Хай кастрували вже, хай змінився характер – а в кого б не змінився після такого? – але все одно – мій! Моє.

Не знайшов, ясна річ. Що ж, сподіваюсь, котику, тебе вкрали, і десь у нового господаря регулярно наливають у мисочку молоко. А також гладять і не зганяють, коли ти вперто лізеш з колін на живіт, з живота на груди й намагаєшся влягтися так, щоб писок у писок. Бо я зганяв.

Хоча насправді, звісно, все це не так, і сподіваюсь лише, що все сталося швидко й не боляче.

І був сильно здивований, коли ветеринарка недбало сказала – а в мене якраз кішка розродилася, візьміть собі іншого! Он, бачите, який гарний!

Гарний. Але не мій. Невже справді багатьом людям немає різниці?

Кицька Томка була також гарна, але з’явилася в мене лише недавно.

А мобіла давно.

Телефончик примостився на столику біля ліжка й бадьоро поблимував синім вогником – мабуть, я забув блютуз вимкнути…

А чи я його вмикав?

Від цієї думки аж морозом сипнуло, і я обережно розплющив око – ледь-ледь, непомітно. Не те щоб сподівався сюрпризу, але про всяк випадок.

Синім блимав не телефон. Синім блимало з вулиці.

І мабуть, не з моєї – бо ледь-ледь блимало, але точно неподалік.

Я натягнув спортивні штани, кинув на плечі куртку – бо ночі траплялись холодні, та й комарі… ох, які тут бували хмари тих комарів!.. і вийшов.

Блимало на сусідній вулиці. Якраз там, де трапилося те, що я легковажно сприйняв як дрібну неприємність.

З провулку, що поєднував нашу вуличку з місцем пригоди, вийшов сусід – майже у такому самому прикиді, як і я, лише замість куртки мав футболку невиразно тьмяного кольору. Але, можливо, це лише від напівтемряви вона такою здавалася, а насправді була яскрава та чиста. Хоча навряд чи.

– Доброго вечора, – махнув він правицею. – Що, теж розбудили?

– Та щось не спиться, – я здвигнув плечима. Намагався якнайнедбаліше, але як воно вийшло – біс його зна. Сподіваюсь, нормально, як для серед ночі. – А що воно там за блималка? «Швидка» до когось приїхала?

– Та де там! – знову махнув рукою сусід. – Швидка там уже не допоможе.

– А що таке? – довелося вдати, що зацікавився, – бо хто б не зацікавився?

– Убили когось, – насолоджуючись увагою, – повідомив мій інформатор. – Просто на вулиці. Посередині, уявляєш?

Він трохи прибріхував, бо до середини вулиці було дале… і враз я зрозумів, кого вбили. І хто.

Сподіваюсь, моє розуміння не відобразилося на обличчі.

– А кого? – старанно-недбало запитав я. – З місцевих когось чи…

– Ага, місцевий. Я того дядька в обличчя знав, біля заводу, траплялось, бачилися… Не пощастило, ге. Отак ідеш собі ввечері додому, аж раптом…

Дядько аж ніяк не «йшов собі ввечері додому», але виправляти помилку я, звісно, не став.

– А хто вбив? – ще недбаліше запитав я й старанно закашлявся – бо мало не пустив півня.

– А чорт його зна, – сусід здвигнув плечима, озирнувся й навіть руками розвів. – Шукатимуть. Кажуть, теж хтось з місцевих. Не знаю, чого вже не поділили.

Помовчав і додав:

– Хлопчик там був. Син. Стоїть, блідий весь, але не плаче й міліціонерові щось розповідає. Може, бачив. Уявляєш, як воно – коли батька на очах вбили?

– Так-так, – я кивнув. Максимально співчутливо.

– Ну гаразд, пішов я, – сусід знову махнув рукою. – Бо холодно, та й вставати рано.

Хряснули двері, а я ще трохи постояв і теж пішов.

В голові було порожньо – хоч меблі завозь. Жодної думки. Заснув – тільки-но до подушки торкнувся. І спав, як убитий, аж до самого ранку, без жодного сну та кошмару.

Отакі, знацця, в Ігоря одноходівки. Безпрограшні. Хоч повірю – виграє, а хоч підставлюсь – все одно доведеться з ним якось контачити. Хоча б для того, щоб набити морду.

Що, між іншим, непогана ідея.

Насправді, звісно, ідея була вкрай кепською. Якщо це був дружній розіграш, просто надто далеко зайшов – то за таке морду бити не варто. Варто скачувати гроші на адвокатів, за комір тягнути в міліцію, щоб невідомий друг там зі сльозами на очах розповідав, як хотів пожартувати, а вийшло он воно що. У цьому випадку я можу розраховувати на перевищення необхідної самооборони в стані афекту й умовний термін. Хоча ні, умовний з певних причин вже не світить. Що, ясна річ, теж не прикрашає біографію – для чесного роботяги забагато, для президента замало – але все ж таки менше зло.

Але все одно контачити доведеться – щоб витрусити ім’я замовника.

Значно гірша справа, якщо невідомий замовник щось від мене хоче й для того заганяє у безвихідну ситуацію. Не знаю, що можна від мене хотіти. Я не олігарх, хай навіть місцевого значення, тим більше, не обласного та не державного.

За обласне значення – то, між іншим, проскочила колись інтернетами цитатка одного маловідомого автора. Був він настільки маловідомим, що з розпачу написав книжку – про те, як наші благородні російські брати воюють з вкрай підступними та паскудними «бендерівцями» (атож, саме так і написано). Письменник з того шановного пана вийшов ніякий, книжка, окрім невеличкої когорти зовсім вже шизонутих українофобів, нікого не зацікавила, за рік-два згинула, як обри, але поки про неї ще так-сяк говорили, то хтось знайшов перл. Не мовний, а мотиваційний:

«…у той час, як журналісти обласного масштабу прозябають на триста баксів».

Помри, а краще не скажеш. Була б зарплатня хоч на долар більша – став би, мабуть, шановний автор і патріотом. Був би жінкою – пішов би у повії, а так – лише один шлях, у журналісти.

Не знаю, чи лишився шановний автор журналістом обласного масштабу, а чи затуркали вже до районної підтирачки, але я не тягнув на особу ані районного, ані навіть мікрорайонного значення. Не вартий такої хитромудрої операції. Кишенькові гроші та документи на житло можна й простішим способом відібрати.

Заганяють на роботу? Теж навряд чи. Я не Рембо й не Лі Якокка, таких фахівців – хоч греблі нами гати, й серед них знайти кількадесят добровольців – раз плюнути. Лише свисни.

Що лишається?

Лишається зустрітися з Ігорем, взяти його за барки, прикласти кілька разів об стіну (чесно кажучи, цю частину розмови я уявив собі з певною насолодою) й запитати, хто його послав й що кому від мене треба.

Дуже хотілося набрати його просто зараз, але не варто давати знаття, що він мені раптом став дуже потрібним.

За цими думками я незчувся, як і заснув. Але рівно о сьомій тридцять, як днем раніше, взяв мобілу до рук і натиснув зелену кнопочку – повторити останній дзвінок. Атож. За весь день нікому я, окрім того Ігоря, не знадобився.

Не страждаю від того.

Але поки йшли довгі-довгі гудки – третій… четвертий… сьомий… восьмий… – то страждав від лихої думки – а що як це падло вже кинуло сім-картку до найближчої урни? А що як цим не задовольнилося й мобілу теж втопило у річці глибокій, а може, й неглибокій, втім, і калюжі достатньо або знову ж таки – урни. Хіба що телефон окремо, сімку окремо. Принаймні, я б саме так і зробив.

– Алло? – почулося з трубки сонним та роздратованим голосом.

– Добридень, Ігорю, – якомога безтурботніше привітався я. – Не розбудив?

– Ні… ще, – незадоволено буркнув у відповідь співрозмовник. – Тільки в процесі. Але кажіть, я вас слухаю.

– Я тут подумав, – продовжувати варто було не дуже впевнено, все ще вагаючись. – Й вирішив, що ваша пропозиція мене зацікавила. Цебто, не так щоб зовсім. Але цілком можливо, що зацікавить. Хотілося б узнати подробиці.

– А, – трохи розчаровано (а може, здалося) позіхнула тру- бка. – Це можна. Зустрінемось там же? Коли вам зручніше?

– Там дуже гамірно, – заперечив я, й, між іншим, не збрехав. – Краще б у тихішому місці.

– Можна й в тихішому, – ще раз позіхнули з того боку. – Наприклад, у…

– Як з приводу Нивок? – перебив я. – Від метро трохи вперед проспектом Перемоги й ліворуч. Там у ліску є ставок, а на березі кафешка. Місце тихе, повітря свіже. Бо мені аж у центр пхатися лише для того, щоб потеревенити…

– Ну, раз місце ваше, то й кава ваша, – вже бадьоріше озвалась трубка. – Коли?

– Та хоч би й зараз. Цебто, за пару годин.

– Ну, тоді о десятій?

– Можна й о десятій.

– Добре-е-е.

«Е-е-е» вийшло довгим, здається, Ігор наостанок теж позіхнув. Нехай йому. Як раптом наша розмова заїде кудись не туди, спати йому довго та міцно… аж поки ставок чистити не почнуть. Драгою. Та й то може пощастити – не витягнуть, а ще дужче присиплять.

Була колись історія… давно, ще у сімдесятих. Зник не хто-небудь, а син секретаря Центрального Комітету КПУ – це на сучасні гроші приблизно як президентеня, а може, й гірше. Бо зараз хоч журналісти розгулятися не дають, а тоді на будь-яку спробу підірвати авторитет партії ставили гриф. Важкий. Років на десять-п’ятнадцять та ще й із поразкою у правах.

Так от, розважався той парубок так, як і завжди розважалися діточки президентів – зняв дівку й повіз на дачу у Кончі-Заспі. Там з друзями попиячили. Чи дійшли стосунки до апогею, чи ні – точно не скажу, але щось йому не сподобалося, й побіг хлопчина до озера.

І все. Більше ніхто й ніколи його не бачив.

Хороше було озеро.

Після того, як протралили – вже не таке хороше. Уявіть собі, що трал через вашу квартиру пройшов – от приблизно так стало й на озері.

Після того, як прочесали, а потім і перекопали ліс, обнишпорили всі яри, перетрусили морги та дурки, знайшли купу інших трупів, але того, якого шукали, не знайшли – допетрали підігнати кілька пожежних машин й взагалі те озеро викачали.

Уявіть, що в вашій квартирі після проходу тралу відчинили двері й подивилися, що вийшло з попередньої операції.

Гадаю, десь там у підводному ярку той хлопчина й досі лежить. Засипаний. Чим не могилка?

Так що, може, й Ігорю пощастить лежати непотривоженим, аж поки й кістки не згниють.

Але це, повторюю, лише на крайній випадок, якщо розмова піде дуже сильно не так.

Що ж, час вставати. Кішка, що тільки-но тихенько посопувала у мене на пузі, негайно почала нявкати й вимагати незнамо що. Незнамо – бо якраз скінчилась упакова фрискасу, але хіба це можливо їй пояснити? Дав хліба, налив молока, потім сказав, що ввечері повернусь і нагодую як слід, а поки що можна горобця спіймати.

Кішка на таку пропозицію обурено пирхнула – ото ще, буду я за горобцями ганяти, але, сподіваюсь, запам’ятала. Точніше, хотів би сподіватися. Бо досі жоден горобець від її кігтів ще жодного разу не постраждав. Молоденька ще. Поки що на мені тренується. І ще на шнуркові від мобіли.

Йшов замислившись, й сам незчувся, як опинився в маршрутці. Там було як завжди – хтось спав, хтось читав, хто тупо нидів у вікно, а опасиста немолода тітка сварилася з хлопцем. Той хотів відчинити люк на даху, а тітка протестувала. Робила це вона таким зверхнім, та ще й наказним тоном, що я на місці того парубка відчинив би ще усі вікна, до яких лише б дотягнувся.

Хлопець ліниво відгавкувався, решта пасажирів спостерігали, але не втручались.

Я теж подивився-послухав, але за кілька хвилин цей «Дом-2» набрид, й погляд сам собою перемістився ліворуч, до вікна.

А от цікаво, як би зреагував на вчорашню подію той хло-пець? Або тітка? Або взагалі будь-хто з пасажирів, бо шофер закляк, наче Лотова дружина, коли їй про коханку сказали, й лише повільно-повільно опускав нижню щелепу. Наче воно не щелепа, а вантажна апарель, й працюють не м’язи, а гідравліка.

Лише за мить я зрозумів, що опускається вона досить швидко, й руки на місці не стоять, чи то пак не просто на рулі лежать, а швидко-швидко його повертають, а рот відкривається зовсім не з подиву, а для оголошення.

Найпристойнішим словом у ньому було те, що починалось на «б». Кажу – найпристойнішим, бо воно вже у книги пролізло й в кіно, а пролетарі то вже давно якраз ним в основному й спілкуються.

Диваки ці письменники, що тягнуть його у книжку, їй-бо, диваки. «Осьдечки, подивіться, який я сміливий! Поламав суспільне табу! Матюкнувся в книжці!». Нагадують дівку, що зробила декольте нижче талії й розрізала спідницю до самого декольте. Погляд-то приверне, хто ж сперечається, але гарній дівчині все те не потрібне, її й без таких хитрощів помітять.

Так і з книжками.

А хочеться повикобенюватись – то значно цікавіше викобенитись так, щоб і слова не написати, й щоб у читача воно само в голові виникло. В потрібний момент з потрібною інтонацією. Можна ще у потрібному оточенні слів-супутників, але то вже не до мене, я так не вмію.

Ви будете сміятись, але й ці роздуми встигли промайнути за ту коротку-коротесеньку мить, коли зустрічний «мерс»-мікроавтобус у наш бік уже рискнув, але ми на обочину ще не вискочили. За ту саму мить, коли я тільки-но сидів ліворуч біля вікна, а тепер стояв праворуч біля дверей.

Бам!

Скло обсипалося, а на стійці, до якої я притулявся, з’явилася вм’ятина – якраз біля того місця, де була голова. Вм’ятина не просто так, а з розривом, і якщо прикинути, то рване металеве клоччя опинилося якраз на місці лівої скроні.

Чоловік, що сидів позаду, тільки-тільки почав затулятись руками, але, звісно, спізнився – на морді вже було кілька подряпин, й принаймні дві з них вже бубнявіли червоною повінню. Ой, зараз прорве… прорвало.

І кров з обличчя, й водія на подальші характеристики шофера того «мерседеса», й пихату опасисту тітку на переляканий лемент. Як дивно, окрім неї, більше ніхто не горлав.

– Та цить уже! – раптом сказав хлопчина, з яким вона сварилася за люк, й (теж раптом!) тітка послухалася.

Я озирнувся. Задні двері були завішені цупкими фіранками, й куди дівся винуватець зіткнення, з мого місця годі було помітити. Шофер, видно, теж подумав, бо прикипів очима до шибки, за якою мало бути дзеркало заднього огляду… але дзеркала не було.

– Тьху! – сказав він і висловив припущення, що винуватець має сексуальні стосунки не лише з власною матір’ю, а й з батьком, а також з козою, псом та курми. З дитинства. Причому надає перевагу пасивній ролі. Бо так бабуся привчила. Бо з нею у того негідника теж щось було.

За інших обставин я б заслухався, а дещо навіть постарався запам’ятати, однак зараз потягнувся до ручки. Не тієї, що пише, а тієї, що на дверцятах.

– Так! – пильний шоферюга негайно помітив мій порух. – Ніхто нікуди не розходиться! Викликаємо ДАІ, даємо свідчення. Гей, хлопче, ти чуєш, що я кажу?

Останнє було безпосередньо до мене.

– А ти мене зупини, – порадив я, тягнучи ручку вгору.

Водій уважно на мене поглянув і порадою не скористався.

Краєм ока я побачив, що й хлопчина-шанувальник свіжого повітря теж піднімається, а за ним і тітка, причому на обличчя вже знову начепила зверхньо-пихатий вигляд: «буду я тут щось свідчити!.. геть знахабніли!».

До зупинки було хвилин сім ходу, а до наступної маршрутки ще хвилини зо три.

Але це були довгі-предовгі десять хвилин, бо голова нагадувала казан з окропом, а думки – зерна гречки, й кашовар не пошкодував хмизу для багаття під казаном.

Думки нуртували, крутилися, стикалися одна з одною, поринали на дно й вискакували знов на поверхню.

Я трохи напружився й спробував бодай якось їх вишикувати.

Думки, струнко! Рівняння ліво… руч!

Отже, раз.

Питання. Чи міг Ігор утнути ще й таке зіткнення?

Відповідь. В принципі – міг. Прослідкувати за мною, подзвонити водію мерса, що чекав біля зупинки метро, поставити одного-двох спостерігачів, які б повідомляли, що маршрутка зі мною проїхала. Міг навіть підсадити топтуна в салон, а той смскою повідомив, де я сиджу.

Виїхати назустріч, і в потрібний момент трішечки вискочити на зустрічну.

Небезпечно, звісно, аякже. Ювелірний маневр. Але цілком можливий.

Питання. А насправді?

Відповідь. А насправді – дуже й дуже навряд. Бо інакше топтуни повинні були б стирчати поруч із моєю домівкою всю ніч. Бо за ті півгодини опісля дзвінка Ігорю й до виходу мене з хати таку операцію не підготуєш. Й водій мерседеса повинен бути справжнім пілотом, майстром своєї справи… а, мабуть, ще й не менше, аніж майстром спорту, і я не про бадмінтон кажу. Й потренуватися. Бажано на тім самім місці й на реальній машині. Також тій самій. Та й посадити мене бажано так, щоб налякати, але не ушкодити, бо нащо я їм, ушкоджений? Навіть і це теоретично можливо – не залишити вільних місць у салоні… а були там вільні місця?

Істерично заверещали гальма, я зопалу стрибнув якнайдалі від проїжджої частини… виявилось, даремно. Просто собака біг через вулицю, й шофер старенької «Волги», що гальмонула з таким вереском, не полінувався у вікно помахати йому кулаком.

Собака не звернув уваги. Біг як біг – у глибокій задумі, наче й не трасу перебігав, а сільську дорогу, що по ній за день кілька велосипедистів проїде, та ще Ванько-тракторист. Не можна сказати, ніби вічно молодий, але вічно п’яний.

Успішно дістався протилежного боку, розвернувся й задирливо гавкнув – що, мовляв? Взяли? Хрін вам!

Подумки я категорично його підтримав.

Але до метро рушив все одно якнайдалі від бордюру.

От собаку вже точно ніхто не міг би погнати через дорогу в потрібному місці та ще у потрібний час.

Значить, це не Ігор.

Нічого не значить.

ДТП з собакою… точніше, недоДТП, бо таки ж не сталася, могло бути просто збігом, а все інше – Ігоревими капостями.

Що ж, їдемо далі.

На вході до метро роздавали газети, я не дивлячись хапнув одну, дочекався потягу (теж стоячи мало не на середині платформи), всівся й лише тоді розгорнув.

«Загинуло четверо українських воїнів».

І обставини. Ті самі, що вже читав учора.

Їхати було недалеко, але я перечитав текст двічі, уважно, до кожного тире придивляючись… хоча що давала мені та уважність? Та нічогісінько. Просто ховався за нею, боячись повірити.

«Станція Нивки!» – оголосив репродуктор. – «Шановні пасажири, виходячи з вагона, не залишайте своїх речей!».

Кожен раз, коли чув цю фразу, страшенно кортіло вставити «нам»: «Не залишайте нам своїх речей». Раніше було «свої речі», але якийсь мудрагель переправив.

І за цими лінгвістичними міркуваннями я теж ховався.

І за думкою про те, що газету надруковано спеціально для мене (усю паку, ага!), й підсунуто мені спеціально (а якби я не взяв?), і що це все-таки якась спецоперація, а не те, що я думаю.

Тому на виході зупинився й купив «Сегодня».

«Загинуло четверо. Є поранені».

Я пройшов трохи далі й купив «Вечірні вісті». У іншого продавця, бо хтозна, може, вони кілька фальшивок надрукували, а не одну. Бувало й таке в історії… кажуть, для хворого Леніна навмисне друкували персональний номер «Правди», і в тому номері все було гаразд, народ масово обговорював його свіжу статтю, й день від дня зростав процент жирової маси, як хоч і з іншого приводу, але надзвичайно влучно висловився товариш Подерев’янський.

«Вечірні вісті» теж сповістили, що чотирьох.

Не полінувався пройти аж до газетного кіоску й… ні, купляти не став. На вітрині лежали кілька газет, й мало не в кожній було про чотирьох загиблих.

Став я невдало – на проході, й вже кілька перехожих начебто випадково штовхали мене плечем. Не чоловіки – у нас із цим якось обережніше, а жінки, в основному, клімактичного віку. Плечем або стегном, що в кого більше. Звичай такий. Не сучасний, ні. Мабуть, завжди був і завжди буде.

Було колись… ох чорт, а коли ж це було? Років… років… ого, десь у середині дев’яностих. Двадцять років тому. Нічого собі, час летить, га!

Так от. Був я молодий та нахабний і вкрав у конторі танковий прожектор. Хороша штука, я вам скажу… На кілометр променем лупить!

Але важка.

В процесі крадіжки довелося хильнути чарчину з тим, у кого крав, їхати довелось потягом, а що чарчина виявилась немаленькою, то всі потяги здавались мені однаковими, й отямився я, лише коли провідниця втомленим монотонним голосом пояснила мені, що я їду у протилежний бік. Втомленим і монотонним – бо, мабуть, не перший раз. І взагалі, і мені конкретно – бо не міг повірити. Переконала, кінець кінцем.

Ну що робити? Взяв – і вийшов на першій же зупинці, у Змійові. А потяг рушив собі.

Озирнувся я – а навколо пустка. Вокзал – навіть не вокзал, а вокзальчик. Не будка для касира, як на зупинкових платформах, але й на станцію ледве тягне.

І мертвий. Жодної лампочки, жодного ворушіння. Й замок на дверях.

Лише ген-ген, десь аж на обрії, щось таке, ніби ліхтарі.

Пошукав розклад потягів. Не одразу, але знайшов. Мав у сумці могутній ліхтар, що на кілометр лупить, але не мав валізи з акумулятором. Витяг мобілу, присвітив, так-сяк розібрав у зеленкуватому сяйві…

…5.40.

Цебто, кукати мені тут було аж до ранку, й добре ще, як місцеві гопники не нагодяться.

Кукав, а що робити. Години аж до четвертої. Вивчив на будівлі вокзальчику кожну цеглину й – вибачте, шановні зміївчани! – з великої образи позначив двері. По-собачому, хіба що ногу не задирав.

Аж гульк! – суне щось. Таке, ніби потяг, але повільно-повільно. Кинувся я навперейми й став біля колії, руку задерши – а раптом зупиниться!

Мабуть, мені дуже того хотілося, бо ви не повірите – таки зупинився.

Не зовсім, щоправда – а так і сунув, кілометрів зо три на годину.

– Тобі їхати? – висунувся з кабіни дядько.

Мабуть, і в цього я був не першим таким на цьому вокзалі.

– Їхати! – радісно загорлав я у відповідь.

– Ну то стрибай, чого став…

Бік електровоза зачорнів роззявленим люком, й звідти висунулась рука.

– Давай сумку, бо так не залізеш!

Я подав. Рука схопилась за ручку… й негайно виявилась немолодим опасистим дядьком, на обличчі якого так само негайно з’явився цікавий вираз. А що ж ви хочете? Кілограмів двадцять, та несподівано. Я вже й ловити приготувався. По можливості, обох, але якщо так не вийде, то сумка пріоритетніша. Прожектор – батькові подарунок, а цього дядька я перший раз бачу.

– Ого!

– Ага, – додав я, підважуючи сумку знизу. Допомогло. – Підкиньте до якоїсь цивілізації!

– П’ять гривень!

Ага. Були колись і такі ціни.

Виявилось, що зупинив я міжнародний експрес. Точніше, не зупинив, а гальмонув, бо зупинятись не можна – з правого боку кабіни прилаштувався шпигун-самописець, і якщо зупинитись, то машиніста спитають – а чому зупинявся? За результатами відповіді або дрюкнуть, або премії зріжуть, або й виженуть. Це вже залежно від причини несанкціонованої зупинки, від наслідків й від того, в якому гуморі начальник депо.

Так от. Цивілізація зустріла блудного її сина (мене, цебто), могутнім потоком. Ну, може, не могутнім, але добрячим. Я й не знав, що стільки народу бажає їхати саме на першій ранковій електричці.

Зістрибнув на платформу. Той самий дядько подав мені сумку – цього разу вже обережніше, притримуючись рукою за поручень. Кивнули один одному та й рушили кожен назустріч власній долі.

Не знаю, яка вона була в того дядька, а моя сунула навперейми у вигляді немаленької тітки з сумкою. Тітка була немаленька в двох вимірах (висота підвела), але жваво компенсувала це виразом на обличчі: «Пру куди хочу, нікого не бачу!», й енергійними рухами стегон. Лише в мене на очах вона відкинула ліворуч-праворуч десь чотирьох пасажирів, а п’ятим був я. Точніше, моя сумка з подаруночком.

– Ойойойой! – залементувала тітка, спробувавши провернути звичну операцію. – Чого ви штовхаєтесь!

А що ж ви хочете. Двадцять кілограмів, ще й купа гострих виступів. Тут не лише «ойойой», тут і «матьматьмать» закричиш.

Сподіваюсь, її чоловік запитав про походження синців на стегнах.

Але зараз я сумки з собою не мав, а отже, поштовхи сприймав тілом.

І хоча тітки були дрібніші, зате численніші.

– Та посуньтеся ж! – одна тітонька, не задовольнившись фізичним впливом, додала ще й орального. – Стало посеред дороги й…

Вибачатися я не став, але пару кроків убік зробив.

Вчасно.

Вереснули гальма (за останню добу я вже трохи звик до пронизливого верещання), й на тротуар, якраз до кіоску, вискочила яскраво-червона «Тіку». Зупинилась, вдавивши бампер у металевий бік кіоску, і…

І все? Щось малувато. Якби стояв – перебило б ноги, не більше, а це явно не дотягувало до результату, який так реалістично показував мені Ігор.

Ні, не все.

Голосно тріснуло скло, й чималий кавалок гострим зубом вдарився якраз у капот. Скреготнув – безсило та люто, з жалем, що не людину до металу пришпилив, а дурно згаяв короткий помах свого життя. Жалібно бренькнув, розсипавшись на дрібні шматочки, наче дзеркало троля із казки про Снігову королеву.

Машинально я глянув в салон – тітка-шоферка вчепилася у кермо так, ніби хтось мав намір або кермо відібрати (назавжди), або тітку з машини витягти й тут-таки, на капоті, розкласти.

Хто-хто, а ця на водія-аса, найнятого для того, щоб мене налякати, аж ніяк схожою не була. На Снігову королеву теж.

Я зітхнув, кинув газети в урну – за ними одразу метнувся якийсь дядько, не так уже й по-жебрацькому одягнений. Інтелігент, мабуть. З колишніх. Грошей вже нема, а потяг до читання усього підряд ще лишився. Жалюгідне видовище! Дивитися було неприємно, тож рушив далі. До кафешки. В якій, сподіваюсь, вже сидів Ігор, який, також сподіваюсь, мені багато чого пояснить.