Тамплієри короля Данила

II

Величне місто на Тибрі прокидалося. Червоний сонячний диск піднімався над Святим містом. Його вранішні промені освітили палаци і храми, що височіли над усіма будівлями. Їхні дахи ставали золотавими і червонуватими від гри світла і барв. Вже згодом, неначе намилувавшись храмами, сонце заглянуло в низини, де один до одного тулилися невеличкі будиночки простолюду.

В описувані часи столиця не могла похвалитися ні величчю, ні смиренністю нечисленного населення. Римляни, підбурювані усілякими авантюристами, останнім часом неодноразово виганяли главу церкви зі свого міста, потрапляли під владу тих же авантюристів, метою яких було єдине – побільше урвати із залишків пирога багатого колись Риму і при слушній нагоді вчасно зникнути. Так траплялося раніше; це сталося і на початку понтифікату теперішнього Папи. Бачить Бог, кардинал Сінібальдо Фієскі не хотів надягати подвійну корону і ставати Інокентієм IV. Майже два роки святий престол був порожній після того, як пішов у засвіти його попередник Целестін IV, два роки не міг зібратися конклав кардиналів, щоб обрати нового слугу слуг Божих. Лише після того, як король Фрідріх намагався незаконно посадити на папський престол свого ставленика, кардинали нарешті змогли майже одноголосно проголосувати за нього, єпископа Альбенгі Сінібальдо Фієскі. Мало того, що конклав відбувався не у Святому місті, а у невеличкій Ананьї, новообраний Римський Папа протягом десяти років не міг повернутися у місто Петра. За ці роки було все: і приниження вигнанням, і страх за власне життя, і непосильна робота з укріплення позицій Церкви, які вже похитнулися, і відчайдушний крок з відлученням непокірного Фрідріха від церкви, і, врешті-решт, примирення. І лише пізньої осені минулого року Папа Інокентій зміг повернутися до себе додому, в апостольську столицю, у Рим.

Невесела, безрадісна картина постала перед його очима. Коли Сінібальдо Фієскі ще був кардиналом, служив у курії, а потім як єпископ Альбенгі неодноразово приїжджав сюди, він ніколи не зустрічав такого запустіння. Колись чисті широкі вулиці, забруковані ще за часів перших римських єпископів, поросли травою і бур’яном, ними текли потоки нечистот; деякі церкви були зачинені, і лише бродячі коти та собаки порушували тишу під склепінням Божих храмів. У ті церкви, де ще правилося, людей ходило мало. Здавалося, місто, де апостол Петро почав свою проповідницьку місію і де прийняв мученицьку смерть, перестало бути християнським і повернулося у язичницькі часи.

Врешті місто прокинулося. Його шум досяг палацу Святого Ангела і застав Інокентія за робочим столом, де він слухав доповідь свого секретаря. Папа сидів за масивним дубовим столом, за яким працювали його попередники ще від часів Григорія VII. Інокентій був одягнутий у традиційну білу сутану, котру папи зазвичай носили вдома, тільки поверх неї була сукняна накидка – зима цього року виявилася морозною і сніжною, і печі не нагрівали як слід усі зали палацу.

Інокентій сидів під великим фамільним гербом сім’ї де Фієскі: на щиті чергувалися косі білі і сині смуги. Лише недавно Папа Римський зміг помістити його на вежу замку Святого Ангела, і, судячи з усього, ненадовго, бо декан священної колегії кардиналів Рінальдо Конті приніс невтішні новини. З його слів Інокентій зрозумів, що хтось у місті підбурює проти нього народ.

– Дізналися, хто це? – запитав Папа.

– Ми спіймали декількох призвідників, – повідомив декан. – На допиті вони лише підтвердили те, про що ми самі здогадувалися. Все це люди Манфреда.

– Манфред, – похитав Інокентій. – Що ж, недостойне сім’я достойного батька. Чого він добивається? Я ж йому фактично віддав владу над усією Сицилією! Не думаю, щоб Манфред переймався такою дрібницею, як регентство при Конраді.

– Ваша Cвятосте! – майже з докором сказав кардинал. – Та що йому з цих Сицилій! Рим – ось його мета! І він зробить усе, щоб повернути місто. І не зупиниться ні перед чим.

– Монсеньйоре, не лякайте мене.

– А я і не лякаю. Просто боюся, щоб мої найпохмуріші передбачення не виявилися дрібницею перед дійсністю.

Папа Інокентій IV слухав кардинала і в душі погоджувався з його словами. Так, історія повторюється. Багатьох його попередників не прийняло Cвяте місто; довелося випити гірку чашу вигнання і йому. Неначе насмішкою над титулом примаса Італії був той факт, що його влада закінчувалася за стінами цього замку. Зовні панували інші закони, зовсім не схожі на ті, що проповідувалися у церквах.

– Все? – Інокентій вирішив закінчити неприємну для себе розмову. – Що ще?

– Вчора до Риму прибуло литовське посольство князя Міндовга, – повідомив кардинал.

– Міндовга? – здивувався Папа. – Щось знайоме. Пригадайте, де я міг чути про нього.

– Про нього писав гросмейстер ордену Святої Марії Тевтонської.

– Так-так! – згадав Інокентій. – Цей дикун прийняв святе хрещення від магістра Бруно. Що ж, гросмейстер вчинив мудро, як розсудливий державний муж. Якщо не вдається завоювати Литву мечем, варто спробувати це зробити хрестом.

Рінальдо Конті обережно кашлянув.

– Що таке? – невдоволено запитав Папа.

– Я не знаю, наскільки правдиві ці відомості, але до мене дійшли чутки, що Міндовг вже встиг порвати з орденом і пристати до руського володаря Даниїла.

Почувши це ім’я, Папа Інокентій підвівся з-за столу, обійшов його і зупинився перед великим вікном. Надворі падав великий лапатий сніг, який почався ще звечора. Він покривав рівним пухким покривалом усе місто, від чого воно здавалося мирним і блаженним.

Йому згадалися події 1246 року, коли, перебуваючи під охороною короля Генуї, він відрядив до Даниїла легатів з пропозицією коронувати руського князя і повернути його під благословення римського єпископа. Якби тоді це вдалося, то вплив римського престолу простягнувся б аж до диких орд Батия. На жаль, зірвалося. Хоч і виправдовував свої дії Інокентій IV, але все ж згодився з тим, що у цьому була провина обох. І він, і Даниїл переслідували лише свою мету: Рим намагався приєднати руські землі під своє покровительство, Галич старався лише використати вплив Папи для боротьби з монголами. Все закінчилося тим, що запальний князь вигнав від себе домініканського монаха Олексія Геселона і припинив будь-які зносини зі Святим престолом. Зрештою, це було навіть доречно. Усі ці роки римський престол у Римі не перебував.

– Ваша Святосте? – обережно озвався кардинал, коли мовчанка затягнулася.

– Даниїл – моя найбільша надія і моє поки що найбільше розчарування.

Інокентій зітхнув і повернувся на своє місце.

– Де вони зупинилися? – поцікавився він.

– Неподалік. Зараз вони чекають аудієнції Вашої святості.

– Скільки їх?

– П’ятеро.

– Вони тут?

– Так, у залі для гостей.

– Що ж, не будемо їх заставляти чекати. Через чверть години проведи їх до мене.

З цими словами Папа підвівся і зник за бічними дверима, де знаходилася тронна зала.

Коли п’ятеро литвинів у супроводі секретаря предстали перед Римським Папою, він сидів на високому троні у тій же білій сутані, тільки на шиї у нього висіла шерстяна широка стрічка – палій. Один її кінець опускався на груди, а інший перекидався через плече на спину. На палії були нашиті декілька хрестів із чорного сукна. Голову первосвященика покривала невисока біла тіара із білої цупкої тканини з подвійною золотою діадемою.

Прибулі зупинилися перед людиною, яку вважали намісником святого Петра десятки мільйонів вірян Європи. А взагалі це була вже літня людина, стомлена життям і відповідальністю за покладену на неї місію. Вони бачили, що тіара була заважкою для нього – і в буквальному розумінні, і в переносному.

Сам же Папа відкинувся на спинку трону і в свою чергу також розглядав прибулих. Усі вони були літні люди, за винятком молодого хлопця, юнака, що стояв крайнім зліва. Хоч головним серед тієї п’ятірки був сорокарічний здоровань посередині, чіпке око Інокентія помітило, що юнак тримається зовсім не так, як повинен підлеглий поводитися у подібних ситуаціях.

– Я поінформований про мету вашого посольства, – повідомив Папа.

Наперед вийшов старший, уклонив шанобливо голову і пристойною латиною сказав:

– Ми прибули з посланням нашого короля Міндовга, великого князя Литовського.

Він запнувся, щось згадуючи, але кардинал Конті прийшов йому на допомогу.

– Ваша Святість, – підказав він.

– Ваша Святість, – повторив литвин.

– Можу я дізнатися, як вас звати і якою була ваша дорога?

– Так, Ваша Святість, – похилив голову старший. – Мене звати Девмонд. Король Міндовг доручив мені очолити це посольство. Зі мною прибули поважні мужі Литви Вікінтас, Вольмар і Волквін.

– А хто ваш п’ятий попутник? – поцікавився Папа.

Не чекаючи, коли його представлять, молодий чоловік вийшов наперед.

– Воїшелк, син короля Міндовга, – гордо відповів він.

Від здивування брови у єпископа підскочили вгору.

– Мій король покладає на цю місію великі сподівання, отож послав свого старшого сина у таку небезпечну подорож, – сказав Девмонд.

– Я ціную це. Хіба ваша подорож була небезпечною?

– Будь-яка дорога є небезпечною. Тим більше – така далека. Землі ще не оговталися від нашестя орд Батия, і дуже часто на колись населених місцях можна зустріти лише голодних вовків і розбійників. На жаль, один з нас загинув у волоській землі.

– Нехай Господь прийме його душу! – підніс очі до стелі Інокентій.

– Ми привезли Вашій Святості особисте послання мого короля, – сказав Девмонд.

Він вийняв зі складок пишного одягу згорнутий пергамент і простягнув Папі. Секретар швидко подався вперед, вихопив з рук литвина сувій і став збоку.

– Ми прочитаємо його і дамо вам відповідь, – повідомив Інокентій, даючи знати, що аудієнція закінчилася.

Це зрозуміли і прибулі. Вони вклонилися і задкуючи віддалялися від трону. На подив Папи і кардинала Воїшелк залишився стояти на місці. А четверо його попутників, неначе нічого не трапилося, позадкували до дверей.

Коли у тронній залі залишилися лише Папа із кардиналом і Воїшелк, Інокентій запитав:

– Я так розумію, що у вас до мене справа, не призначена для сторонніх вух.

– Саме так, Ваша Святість, – відповів Воїшелк.

– Що ж, мудро, – похвалив Інокентій. – Я вас уважно слухаю.

– Пробачте, Ваша Святосте, але я хотів би поговорити лише з вами. Справа надто конфіденційна.

Інокентій кивнув головою, і декан негайно зник за ближніми дверима.

– Ось ми й самі, отож можете говорити не криючись. Я розумію, що синові короля Литви є що таїти від своїх підлеглих.

– Буду відвертий, Ваша Святосте, – почав Воїшелк. – Великий магістр Німецького ордену охрестив мого батька і матір, але не мене. Я завжди був проти цього. Мало того, я більше схиляюся до традицій грецької віри, ніж римської. І я ніколи б не згодився приїхати сюди, у Рим.

Хоч ці слова і неприємно вразили Папу, він, тим не менше, спокійно відповів:

– І все ж ви тут.

– За інших обставин мене тут би не було.

– Що ж це за обставини?

– Дозвольте, Ваша Святосте, я коротко опишу обстановку, яка склалася у нашій землі.

– Що ж, мені буде цікаво.

– Два роки тому мій батько Міндовг заснував місто на руських землях, зробив його своєю столицею, тим самим кинувши виклик руському князеві. Не знаю, що було на думці у батька, принаймні мене він у свої плани не посвячував, чи хотів він війни, чи сподівався, що князю Данилові, стурбованому появою на його східних кордонах Золотої Орди, буде не до нього, але війна почалася. І тоді батько зрозумів, що по суті воювати йому просто нічим, тим більше що навіть його власні племінники виступили проти свого дядька. А тут ще могутнє військо Данила. Щоб отримати хоч якусь підтримку хоч від когось, Міндовг і згодився прийняти хрещення від ворогів Данила, німецьких рицарів. Але замість того, щоб допомагати йому у боротьбі з Данилом, тевтонці поспішили розсипатися по нашій землі, маючи твердий намір там залишитися. Тому мій батько і помирився з Данилом.

– Даниїл, – перебив його Інокентій. – Щось дуже часто сьогодні я чую це ім’я. Чи не дивно це?

– Гадаю, ви ще більше здивуєтесь, Ваша Святосте, коли скажу, що тут я лише через одну причину: мене до вас прислав особисто руський князь Данило Романович.

Почуте збентежило римського єпископа. Він недовірливо подивився на спокійне обличчя юнака і зрозумів, що той не жартує.

– Даниїл? – перепитав він. – А яке ви маєте до нього відношення?

– Мою сестру батько віддав у жони синові руського князя, і я особисто відвіз її у столицю Холм.

– Продовжуйте! – заохотив заінтригований Папа.

– Знаючи, що Міндовг висилає у Рим посольство, Данило написав вам послання і попросив мене передати його вам особисто в руки. Саме тому така пересторога щодо нашої розмови. Князь не хотів, щоб про його послання дізналися чужі вуха.

– І ви згодилися? – здивувався Інокентій. – Як я розумію, Даниїл не є ні вашим родичем, ні, тим більше, вашим сеньйором. Тоді чому ви згодилися на цю небезпечну місію?

– Ви питаєте, чому я підтримую не батька, а його колишнього ворога? Та тому, що вважаю дії Міндовга неправильними, навіть згубними для мого народу.

– А Даниїл?

– Руський князь встановив на своїх землях порядок. Я впевнений, що князь Данило таке ж зробить і у нас.

– Даниїл – ваш ідеал?

– Я не думаю, що у цьому світі є щось ідеальне, – відповів Воїшелк.

– То ви грецької віри?

– Ні.

– Тоді нашої?

– Ні. Я не хрещений.

Це ще більше здивувало Інокентія.

– Так, незбагненні шляхи Господні, – сказав він. – Послання у вас?

Замість відповіді Воїшелк вийняв з-під поли пергамент, скріплений печаткою на шнурку, і подав папі. Той з цікавістю розглянув зображення на печатці, звичним рухом розламав сургуч. Залишивши Воїшелка без уваги, Інокентій заглибився у читання адресованого йому послання. Він не міг не відзначити вишуканий стиль написаного каліграфічним почерком листа. Латина далекого писця була бездоганною. Інокентій не знайшов жодної помилки. Зрештою, не до правопису зараз. Руський князь повідомляв римського єпископа про те, що заради великої мети – визволення руських земель від золотоординського іга – він згоден прийняти від Інокентія корону і віддати себе разом з усіма підданими під опіку римського престолу.

Прочитавши послання до кінця, Інокентій відчув, як приємна тепла хвиля заповнює його тіло. Ось вона, мить тріумфу! Дійсно, незбагненні Твої помисли, Господи! Може, так і треба було тоді, сім років тому, зазнати гіркоти поразки, щоб солодшим здавався смак перемоги.

Інокентій відірвав погляд від такого приємного йому тексту і подивився на мовчазного Воїшелка. Королевич стояв спокійний, неначе те, що відбувається, його зовсім не стосується.

– Мені приємно читати ці рядки, – зізнався Папа. – Гадаю, що князь Даниїл розраховував саме на таку мою реакцію. Хочу запитати. Що далі? У листі немає ні слова про відповідь.

– Князь Данило просив переказати на словах, що чекатиме на неї, – повідомив Воїшелк.

– А ви?

– Ми не затримаємося у Римі. Як тільки дозволить погода, ми відправимося у зворотну дорогу.

– Я вас розумію. Ще одне. Хто знає про це послання?

– У Римі лише ми з вами. Девмонд поінформований, що я везу із собою якийсь лист князя Данила Вашій світлості, але про деталі він не здогадується. У Холмі, столиці князя, про нього знають лише наближені.

– Що ж, мудро! – похвалив Папа. – Коли вирішите від’їжджати, я хочу зустрітися з вами знову.

Папа Інокентій вже підняв руку для поцілунку, але вчасно згадав, що цей язичник не зрозуміє цього жесту, тому лише махнув нею. Тим не менше Воїшелк вклонився так, як підказував йому власний розум, і, обернувшись, гордо попрямував до дверей. Коли вони за ним зачинилися, майже одразу з’явився декан Рінальдо Конті.

– Ви чули все? – запитав Папа і, отримавши ствердну відповідь, простягнув листа. – Тоді ознайомтесь із цим.

Він терпляче чекав, коли той прочитає послання до кінця, і, вгадавши момент, поцікавився:

– Якої ви про це думки, монсеньйоре?

– Господь почув наші молитви, – відповів той.

– Так, і тепер справа за нами, грішними. Монсеньйоре, зробіть так, щоб про це послання знало найменше людей. Наразі достатньо лише нас. Це одне. Цю розмову ми продовжимо завтра. А зараз мене чекає меса.

Папа Інокентій підвівся і в супроводі кардинала попрямував до внутрішньої церкви замку Святого Ангела.

Наступного дня нагальні справи не дозволили Папі обговорити з кардиналом Конті цю тему. Заворушення, що виникли у місті за Тибром, несподівано переросли у погроми, які рано чи пізно могли закінчитися кровопролиттям. Папські війська поки що не втручалися у хід подій, але були напоготові; агенти Інокентія розчинилися у натовпі, вишукували зачинщиків, бунтарів ловили, саджали у темниці, але їх не меншало. Відчувалося, що усіма подіями у місті керує якась невидима вміла рука. Що це була рука Манфреда – у цьому ніхто не сумнівався, але довести Папа нічого не міг.

Ось у такій обстановці вже під вечір він знову зустрівся у монсеньйором. За вікнами тріщав лютий мороз, який прийшов на зміну вчорашньому снігопаду. Ця обставина дещо заспокоїла Інокентія: невелике задоволення бунтувати на вулицях голодними (як вони самі говорять), та ще й на тріскучому морозі.

Продовжуючи вчорашню розмову, неначе і не було перерви, Папа сказав:

– Послання Даниїла, хоч і довгоочікуване, все ж поставило нас у непевне становище. Найкраще було б, звичайно, відправити до Рутенії християнське воїнство, коронувати князя і одразу піти на Батия. Ви розумієте, що ми матимемо з цього?

– Так, це було б найбільшою подією після визволення Святої Землі від сарацинів, – згодився декан.

– Більшою, монсеньйоре. Незрівнянно більшою. І на відміну від Святої Землі, Рутенії ми не втратили б. Але… – Папа зітхнув. – Це лише мрії, які, дай Бог, колись, може, здійсняться.

– Чому?

– Ви забули, що майже усі рицарі зараз або сидять у темницях Айбека, або чекають в Палестині невідомо чого разом з цим недоумком Людовиком, або, стомлені походом, зализують рани у себе в замках. Тому нині говорити про будь-який похід проти Орди передчасно.

– Тоді що ж, не будемо зараз відповідати на послання Даниїла? – запитав декан.

– А якщо князь знову передумає? Ні, ми не можемо чекати наступного разу. Невідомо, чи він наступить.

– Але і допомогти не можемо.

– А навіщо? Даниїл згоден прийняти корону і очолити похід проти монголів. Ми так і зробимо. Коронуємо князя, а на похід потрібен час, щоб приготуватися. Для нас головне – повернути Рутенію у лоно Риму. Похід – потім.

Кардинал Рінальдо Конті кивнув головою, повністю погоджуючись зі словами єпископа.

– Тому я хочу, щоб ви продумали усі деталі цієї справи.

– Слухаю.

– Скільки вам потрібно часу на це?

– Щоб детально розібратися з ситуацією, продумати усі можливі несподіванки, дайте мені десять днів.

– Тиждень, – швидко відповів Інокентій. – Не забувайте, що нам ще потрібно знайти надійних людей.

На Рим опускалася ще одна ніч.

III

Хитавиця на морі не припинялася протягом усієї подорожі, тому Великий магістр, донесхочу наблювавшись, проклинав ту годину, коли вирішив добиратися до Риму водним шляхом, а не сушею. Особливо важкими були останні дні, коли, здавалося, всередині не залишилося нічого, а морська хвороба не відступала. Не дивно, що більшу половину шляху Великий магістр ордену бідних рицарів Христа і храму Соломона Рено де Віш’є провів біля борту галери, не зважаючи на холодну погоду з її штормами і майже невмовкаючим завиванням вітру.

Це була вже літня людина, яка усвідомлювала усю відповідальність, покладену на неї.

Одягнутий Великий магістр був у традиційний для ордену одяг. На теплу зимову куртку, так званий гаубергеон, надіта довга до колін кольчуга, сплетена з невеликих залізних кілець. Кольчуга покривала і голову, але тепер, поза боєм, каптур звисав на спину. Таким чином гаубергеон захищав тіло і від холоду, і від поранення гострими кільцями кольчуги. Поверх кольчуги була дещо коротша за неї лляна біла сутана, підперезана такого ж кольору поясом. На плечі був накинутий білий плащ. На грудях сутани і на лівому плечі плаща виділявся криваво-червоний рівносторонній восьмиконечний хрест.

Ноги Великого Магістра були захищені шкіряними чоботами.

До пояса кріпився довгий дворучний меч.

Зовсім недавно, лише три роки тому, маршал ордену Рено де Віш’є став Великим магістром. Це сталося після того, як під час битви поблизу Дімієтти, через бездарність короля Людовика і зраду Фрідріха, загинув його попередник Гійом де Соннак. Мало того, що братів звинуватили у зраді, він ще змушений був віддати із скарбниці ордену 30 тисяч ліврів на викуп цього нездари. Але життя – надто непередбачувана річ, тому, забувши усі попередні образи, заховавши гординю – найперший смертний гріх – у найдальші лабіринти пам’яті, Великий магістр був з королем франків навіть після того, коли той вирішив залишитися у Святій Землі на невизначений термін. Безглуздість цього рішення була очевидною, але тим не менше де Віш’є тримався короля до кінця. Коли ж навіть Людовик зрозумів, що справа програна і на сьомому хрестовому поході можна ставити хрест, він відправив Великого магістра Рено де Віш’є повідомити цю неприємну новину Римському Папі.

Як здавалося Рено де Віш’є, за місяць подорожі у нього зовсім не залишилося нутрощів.

За спиною Великого магістра почулися кроки, за якими він упізнав маршала Гуго де Жюя.

– Мессір! Ми входимо у гирло Тибру, – повідомив він.

– Слава Всевишньому! – полегшено відказав Великий магістр. – Ми сходимо на берег одразу ж.

– Так, мессір!

От і закінчується ця жахлива подорож. Але хоч магістр і не любив подорожувати морем, все ж погоджувався, що іншого шляху добратися з Акки до Європи не було. Не сушею ж їхати! Через сплюндрований півстоліття тому Константинополь? І що з того, що тамплієри не брали участі у його захопленні? Коли ненависть і ворожнеча переповнюють твоє єство, і ти бачиш перед собою рицаря, найменше звертаєш увагу на те, який на ньому плащ – білий з червоним хрестом, червоний з білим чи білий з чорним.

На березі на Великого магістра вже чекав невеликий загін рицарів на чолі з командором.

– Хто ви, брате? – запитав Рено де Віш’є, сідаючи на запропонованого йому вороного коня.

– Гійом де Пардо, мессір! – відповів той.

– Ми з вами зустрічалися?

– Саме так. Три роки тому в Мансурі.

– Нагадайте мені.

– Під час штурму міста ви, ще будучи маршалом, отримали звістку про смерть мессіра Гійома де Сонника і, не бажаючи залишати тіло Великого магістра, відправили до місця його загибелі мене.

– Згадав. – Рено де Віш’є натягнув поводи коня, перевірив його і, задоволений з того, що він слухається кожного поруху, зауважив: – Мені здавалося, що у вас було темніше обличчя.

– Це була засмага, – пояснив Гійом де Пардо. – Крім того, у тому бою мене поранили. Хвороба висмоктала мою кров і сили.

– Ви хоробрий рицар, брате, і ревний християнин, – похвалив командора Великий магістр.

– В ім’я Бога, мессір!

– Поїхали!

– Дозвольте запитати, мессір! – обережно звернувся де Пардо.

– Запитуйте.

– Куди нам їхати?

– У командорство. Не хочу предстати перед понтифіком у такому вигляді.

Де Пардо в знак покори схилив голову. Неначе чекаючи цього, рицарі вишикувалися в колону по двоє, помістивши прибулих всередину, і у такому порядку рушили від берегів Тибру на південь, де край дороги розмістилося одне з командорств ордену. Враховуючи те, що крім десяти рицарів у білих плащах, з ними прибули стільки ж зброєносців і п’ятеро сержантів, загін виявився могутньою бойовою одиницею.

Великий магістр не відпустив від себе командора і наказав їхати поруч. Хоч стояла зима і сніг вкрив землю пухкою периною, Гійом де Пардо під’їхав до мессіра з підвітряної сторони.

– Яка тут обстановка? – поцікавився Магістр. – Його святість уже в Римі?

– Ще в Римі, – уточнив командор, зробивши помітний наголос на першому слові.

– Прошу пояснити.

– Лише чотири місяці тому Його Святість повернувся з вигнання в апостольську столицю. Вірніше, це йому дозволив зробити син Фрідріха Манфред. Дозволив і одразу ж пожалкував про це. Зараз люди Манфреда підбурюють римлян, щоб вигнати єпископа знову. Його Святість зачинився у замку Святого Ангела і чекає на подальший розвиток подій.

«Так, – подумав Великий магістр, – з усього видно, звістка про провал хрестового походу буде не найгіршою звісткою для понтифікату. Тим більше, що похід провалився ще три роки тому».

Він повернув голову до маршала і сказав:

– А я думав, що стану причиною поганого настрою Його Святості.

– Господь послав на землю випробовування, – відповів Гуго де Жюй, – щоб ми стали сильнішими у своїй вірі.

– Якщо я до цього моменту не спішив предстати перед понтифіком, то тепер це і не зовсім доречно. Перечекаємо у командорстві сьогоднішній день, а завтра зранку брат наш де Пардо супроводить нас до апостольської столиці. Що ще сталося такого, про що ми не знаємо, але знати повинні?

– Вчора до Риму прибули рицарі-госпітальєри на чолі з магістром Гійомом де Шатонефом, – повідомив Гійом де Пардо.

Від несподіванки Рено де Віш’є аж відпустив поводи. Відчувши несподівану свободу, бойовий кінь не знав, що робити, і зупинився.

– Уявляю, як ми виглядатимемо в очах святого отця, коли він почув правду про хрестовий похід зі слів Гійома де Шатонефа.

Він звернувся до командора.

– Святійший отець вже прийняв магістра? – запитав Рено де Віш’є.

– Повинен сьогодні.

– У Рим! – скомандував Великий магістр і негайно повернув коня на північ.

Прокладені ще за перших єпископів дороги були в чудовому стані. Підковані коні, дружно цокаючи бруківкою, за дві години домчали тамплієрів до апостольської столиці. Вже на Апієвій дорозі Великий магістр відчув напругу, що, неначе густий туман, нависла над містом. Невдовзі з’явилися і перші бродяги і жебраки, але у їхніх діях і манері не було тієї покірності і байдужості до всього навкруги, лише б хтось кинув на прожиття. Правда, тамплієрам вони не принесли неприємностей. Поява десятка вершників у білих як сніг плащах з червоними хрестами на них і стількох же в чорних накидках одразу заставила замовкнути усіх і дати їм дорогу. Ось що значить репутація!

Великий магістр не мав ні часу, ні бажання звертати увагу на це. На чолі невеликого загону він мчав до замку Святого Ангела, що виднівся вдалині.

Чим ближче наближалися до кінцевої мети тамплієри, тим частіше попадалися їм на шляху натовпи людей, не таких мирних, як спочатку. Але грізний вид загону не обіцяв римлянам нічого хорошого, тому до резиденції Папи Римського добралися швидко і без проблем.

Охоронці, побачивши на прибулих плащі тамплієрів, не стали затримувати їх, і загін опинився у внутрішньому дворі замку.

Спішилися. Рено де Віш’є кивнув маршалу: «Пішли!» – і швидкими кроками попрямував до вхідних дверей. Гійом де Пардо з іншими рицарями залишився у дворі.

В довгому коридорі, котрим жваво крокували тамплієри, Великий магістр зустрів кардинала Колонну, свого давнього знайомого. Після традиційних привітань де Віш’є поцікавився, де зараз Святійший отець.

– Зараз Його Святість зайнятий, – повідомив кардинал.

– Скажіть, монсеньйоре, Святійший отець уже прийняв магістра ордену святого Іоанна? – запитав тамплієр.

– Вони зараз чекають на аудієнцію, – почув він приємну для себе новину.

Великий магістр перезирнувся з маршалом.

– Ще не все втрачено, – сказав він і, попрощавшись з кардиналом, направився до кабінету понтифіка.

У передній залі біля великого вікна стояли троє госпітальєрів: магістр Гійом де Шатонеф і два лейтенанти. З ними Рено де Віш’є зустрічався ще на Святій Землі. Майже завжди ці зустрічі були неприємними, іноді навіть переходили у ворожість, а то й закінчувалися кровопролиттям. Здавалося, лише під час битви – не війни, а саме битви – рицарі забували про такі стосунки і билися пліч-о-пліч, захищаючи Святий Хрест, своє життя та життя іншого. Стихала битва – і твій недавній побратим, якого ти врятував від неминучої смерті, знову перетворювався у твого заклятого ворога.

Поява Великого магістра конкуруючого ордену стала для головного госпітальєра повною несподіванкою. Він навіть не старався приховати свого невдоволення, лише сухо відповів порухом голови на привітання де Віш’є.

Стали чекати разом.

А за дверима Папа Інокентій IV, не знаючи, що відбувається у сусідньому покої, слухав свого секретаря кардинала Конті, який розповідав про свій план.

– Ми зробимо так, як ви визначили, Ваша Святість: розділимо місію. Оскільки спочатку у будь-якому разі потрібно коронувати Даниїла, а вже потім організовувати хрестовий похід на монголів, найперше відправимо до князя посольство. Наш легат коронує Даниїла, отримає від нього підтвердження того, що він з усією землею повертається в лоно Церкви.

– Ви подумали, хто може виконати цю місію? – запитав Папа Інокентій.

– Брат домініканець Олексій.

– Чому саме він?

– Брат Олексій особисто знайомий з Даниїлом, знає обстановку в Рутенії, адже вже був легатом Вашої Святості. Він декілька років перебував поблизу князя, знає його звички й уподобання.

– Ви забули, що у свій час брата Олексія Даниїл прогнав від себе. Це було. Для руського князя брат Олексій – людина, яка не змогла його переконати у своїй правоті. Те, що Даниїл цього не прагнув, зараз не береться до уваги. А тепер уявіть, що до князя знову з’являється Олексій. Що він подумає про мене? Та лише те, що я не ціную його. Ні, Олексія Геселона треба кимось замінити. Далі?

– Для того, щоб князь відчув, що ми ставимося до його коронації з усією серйозністю, потрібна відповідна корона, – сказав кардинал.

– Ви викликали ювеліра?

– Він чекає.

– Покличте його.

Рінальдо Конті підійшов до бічних дверей, прочинив їх. В кабінет увійшов особистий ювелір римського єпископа. Це був середнього віку і зросту худий чоловік з рідким волоссям на голові і бороді. Він підійшов до Інокентія і поцілував простягнуту руку.

– От що, Джузеппе! – сказав Папа. – Я хочу, щоб ви виконали для мене термінову роботу.

– Я весь увага, Ваша Святість! – пролепетав ювелір.

– Я хочу, щоб ви виготовили королівську корону.

– Так, Ваша Святість. Можу я знати, кому вона призначена?

– Навіщо? – запитав Папа.

– Щоб знати смаки цього достойного мужа.

– Ні, цього вам знати не обов’язково. А щодо вигляду – то бажаю, щоб вона нагадувала тіару, яку ви виготовили для мене. Але тільки нагадувала.

– Так, Ваша Святість, – вклонився ювелір. – Який термін ви мені даєте?

– Десять днів.

– Але Ваша Святість! – злякано відсахнувся Джузеппе. – Цей термін нереальний. За декаду просто неможливо виконати таку роботу!

– Джузеппе, ви хочете, щоб я у вас розчарувався? – хитро запитав Інокентій IV. – Чи, може, ви бажаєте віддати це замовлення комусь іншому?

Це був заборонений прийом, але він спрацював безпомилково.