Галицька сага. Тінь незалежності

– Пане сотнику, робіть те, що мали намір!

Дмитро Вітовський разом Любомиром Огоновським залишили приміщення Ради. Що там говорилося далі, вони вже не чули.

Їхній шлях лежав до вулиці Костюшка, де у «Народній гостиниці» ось уже другий місяць діяв Центральний Військовий Комітет.

3

Телефон у кабінеті професора задзеленчав якось тривожно, і Марія одразу відчула щось недобре. Професор Ревуцький ніколи не телефонував додому в таку ранню годину, лише іноді увечері, коли затримувався у себе в лабораторії.

Марія підняла слухавку і почула голос професора Екснера. З колегою Ревуцького дівчина декілька разів зустрічалася тут, у квартирі, коли той бував у них в гостях.

– Фройлін Марія? Це Франц Екснер! – сказали на тому кінці дроту.

– Так, я вас слухаю, пане професоре!

Марія не змогла приховати тремтіння у голосі.

– Мушу вам сказати, що професору Ревуцькі на роботі стало погано і його забрали в лікарню, – повідомив Екснер.

– Ви не знаєте, у яку? – допитувалася дівчина.

– Вас туди не пустять, фройлін.

– Чому не пустять?

– У професора «іспанка»!

У Марії опустилося серце. Вона чула про цей смертельний грип, що виник невідь-звідки, і про те, наскільки він небезпечний, але завжди сподівалася, що він обмине її родину.

– Що мені робити? – розпачливо запитала дівчина.

– Зараз ви нічим не допоможете професору, – говорив Екснер. – Залишайтесь вдома, а я спробую вияснити, що до чого. Можливо, все й обійдеться. Про те, що сталося з професором, я повідомив доктора Кауфмана. Впевнений: наш спільний друг врятує професора. А ви чекайте! Я зателефоную завтра вранці.

Марія механічно поклала на важіль слухавку і опустилася на крісло. Вона чомусь одразу зрозуміла, що це кінець. Останніми днями професор Ревуцьций почувався недобре, і Марія навіть наполягала на тому, щоб він залишився вдома і відлежав хворобу, але на її біду в лабораторії якраз мали здійснити давно очікуваний експеримент, про суть якого дівчина не знала. Якщо судити зі слів професора Екснера, саме там Ревуцькому стало погано.

Дівчині стало страшно. Лише тепер вона зрозуміла, що залишилася сама у цьому великому місті. Левко досі супроводжував ерцгерцога Вільгельма у його вояжі Україною, і з його листів Марія могла скласти мапу їхніх подорожей. Хоч Австрія віднедавна вже перестала бути цісарством, й останній цісар після зречення успішно відбув кудись на захід, ерцгерцог Австрійський Вільгельм Габсбурґ остаточно перетворився у полковника Василя Вишиваного і, судячи з Левкових обережних слів у листах, додому не спішив. Марія мало розбиралася в обстановці, що панувала на її землі, адже у Відня були свої проблеми і тут не переймалися колишніми територіями, що враз захотіли стати самостійними. Австрія, відмовившись від земель, населених неавстрійцями, раптом зрозуміла, що саме цього їй бракувало упродовж минулих років. Разом з іншими територіями кудись одразу зникли і проблеми, що щоразу на них виникали. Якщо навкруги то тут то там спалахували збройні повстання, то Австрію це поки що оминало. Здавалося, що війна, яка стала причиною розвалу великої, але аж ніяк не могутньої Австро-Угорщини, вирішила обійти її стороною. Напевне, так і сталося б, якби не «іспанка».

Уперше про цю хворобу Марія дізналася від Івана Горбачевського, який останніми місяцями зачастив до їхньої квартири. Розуміючи, що у новій Австрії йому, неавстрійцю, місця в уряді не знайдеться, доктор Горбачевський все ж до останнього робив свою роботу, і те, що в Австрії грип не переріс в епідемію, було і його заслугою. Захворіло порівняно мало людей.

На жаль, серед них був і професор Ревуцький.

Марія спохопилася. Треба зателефонувати Горбачевському! Він обов’язково допоможе! Правда, чим саме міг допомогти вже відсторонений колишній міністр охорони здоров’я, вона не знала.

Розмова з доктором спокою не принесла. Марія дізналася лише, що Іванові Горбачевському вже відомо про професора. Єдине, що він сказав дівчині, було запевнення про особисту опіку над Ревуцьким і нагадування залишатися вдома.

Але бути у такий непевний час у професоровій квартирі на Шлосерґассе дівчина не могла. Їй тут стало задушно. Хотілося просто вийти на вулицю і навіть не зважати на вогку листопадову погоду.

Марія вийшла з будинку і попрямувала вулицею до Дунаю. Людей на вулиці було мало, лише десь попереду крізь легку мряку синів нечіткий силует якогось випадкового перехожого. Марія йшла, нікого не помічаючи, тому здригнулася, коли позаду почувся тупіт і сердитий вигук «Шайсе!»

Дівчина злякано відсахнулася. Поруч стояли, перебираючи ногами, коні, запряжені у фіакр, а фірман продовжував її вичитувати.

– Вам жити набридло, фройлін? – говорив він. – Якщо хочете розпрощатися з життям, то вже краще з мосту в Дунай, але зараз вода холодна. Поки втопитесь – встигнете застудитись. А ще краще захворіти цим проклятим грипом!

– У мене там… батько, – тихо сказала Марія і відійшла вбік.

Вона уперше назвала професора Ревуцького батьком.

Дівчина хотіла було продовжити свій шлях, але фірман раптом змінив гнів на милість, одразу перетворившись на незлобного старшого чоловіка і добродушно сказав:

– Сідайте, фройлін! Завезу вас!

– Куди? – запитала Марія. – Я навіть не знаю, куди їхати.

– Зате я знаю! Ви будете вже восьма, кого я завезу сьогодні до лікарні. Люди хворіють як мухи.

Фірман, напевне, хотів було сказати «і помирають», але, подивившись на тендітну постать незнайомої дівчини, вирішив обмежитись лише частиною речення.

– У мене немає грошей, щоб вам заплатити, – призналася Марія, на що чоловік махнув рукою.

– Пусте, фройлін! – сказав він. – Скоро взагалі ніхто не захоче їздити на конях. Попридумували машин, щоб їх… Сідайте, однаково їду на той берег.

Марія, дещо повагавшись, піднялася у фіакр. Фірман цвьохнув батогом, і коні зрушили з місця.

Дівчина була вдячна незнайомому чоловікові за його несподівану турботу. Ця турбота виявилася як ніколи потрібною їй саме зараз, коли Марія просто не знала, як поступити. Дівчині неодмінно хотілося бути поруч з професором. Їй здавалося, що вона обов’язково чимось допоможе людині, що замінила їй померлих рідних і про яку вона сьогодні уперше подумала як про батька, але водночас пам’ятала і застереження доктора Горбачевського уникати людних місць, щоб самій не заразитися. Буквально місяць тому вони з професором дізналися про смерть від «іспанського» грипу художника Егона Шіле, якого професор Микола Ревуцький категорично не сприймав, як і не сприймав модернізм його робіт, а Марія знаходила полотна принаймні вартими того, щоб на них подивитися. Шіле претендував на звання найвизначнішого художника Австрії після того, як навесні помер Ґустав Клімт, суперничати з яким за життя він навіть і не помишляв. Щоправда, насолоджуватися цим почесним званням йому довго не довелося. Через три доби після смерті від «іспанки» своєї вагітної дружини Егон Шіле помер також. Дивно, але ця звістка якось одразу примирила професора з модернізмом картин художника і водночас остудила до них Марію.

Ніхто не думав, що щось подібне доведеться пережити і їм.

Марія подивилася на вулицю. Столиця ще вчора величезної імперії, що простяглася від теплих вод Адріатики до боліт Волині, неначе вимерла, що виглядало дивно як на майже двохмільйонне місто. Надто багато нещасть навалилося на нього водночас: поразка у війні, зречення цісаря, той факт, що відтепер вони не Австро-Угорська імперія, а просто Німецька Австрія, і їхня доля вирішується за сотні кілометрів звідси без їхньої участі.

А тут – «іспанка»!

– Фройлін, я ось що вам скажу: вам не варто їхати до лікарні, – несподівано озвався фірман, і Марія здригнулася.

Фіакр їхав мостом Нордбрюке. Внизу сіріли свинцеві води Дунаю.

– Відвезіть мене на Постґассе, – попросила Марія.

– А що там?

– Церква.

Фірман обернувся до дівчини.

– Ви з Галіції? – здивувався він.

– Так, а звідки ви дізналися?

– Тільки на Постґассе є церква, куди ходять русини Галіції. Що ж, можливо, зараз це єдине місце, куди і варто піти у такий час!

Церква святої великомучениці Варвари була єдиною греко-католицькою церквою Відня. До того ж вона відрізнялася від інших подібних церков хоча б тим, що не була круглою і не стояла окремо від сусідніх будинків. Спочатку це був конвікт – гуртожиток для семінаристів-єзуїтів, але наприкінці XVIII століття імператриця Марія Тереза подарувала це приміщення греко-католикам, а ті, зрештою, зробили з нього церкву.

Була ще одна причина, чому Марія мала потребу заїхати до церкви: настоятелем був отець Йосиф Жук – давній знайомий її батька. Після визволення з Талергофа (а інакше, як визволенням, це назвати не можна!) дівчина стала бувати тут часто. Ось і зараз церква великомучениці Варвари стала єдиним місцем у Відні, куди вона могла піти у такий час.

Коні зупинилися навпроти входу до церкви. Марія звернулася до чоловіка.

– Я дійсно не маю як розплатитися з вами, – сказала вона.

– Ідіть з Богом, фройлін! – сказав той. – І нехай вам пощастить більше, ніж іншим!

Фірман почекав, коли пасажирка зійшла на бруківку, лише затим нагнав коней. Марія востаннє подивилася услід цій добрій людині і підійшла до дверей церкви.

Усередині церкви було порожньо. Перед іконостасом горіли запалені кимось свічки. Марія зупинилася перед однією з ікон Діви Марії, що зображали всі її свята протягом року. Народжена на Успіння, Марія, природно, вибрала саме цю ікону.

Вона так заглибилась в молитву, що не почула кроків позаду себе. Здригнулася лише від того, що хтось поклав їй на плече руку. Обернулася. Перед нею стояв настоятель храму.

– Я не сподівався сьогодні тут когось побачити, – сказав отець Йосиф. – Прихожани зазвичай у такі неспокійні часи сидять вдома. Це й не дивно – «іспанка»!

– Саме через це я тут, отче! – відповіла Марія. – Професор захворів.

Ця новина стала несподіваною для священника, у чому він і признався. Тільки запитав:

– Коли?

– Сьогодні. Телефонували з університету. Професора забрали просто з лабораторії.

Марія підняла на священника заплакані очі.

– Я ще однієї втрати не витримаю, – сказала вона. – Спочатку мама з татом, а тепер професор… Знаєте, отче, сьогодні я зовсім випадково подумала про нього як про тата.

– Не треба так, дочко! Професор Ревуцький, хоч і старший, але досить-таки міцний чоловік. Як-не-як, він пережив тиф у таборі! А теперішній грип – це навіть не тиф. А те, що ти назвала його своїм татом, у цьому немає нічого дивного. Професор був ним. Він замінив тобі твого справжнього тата, і я гадаю, що отець Гнатів радіє з того.

– Але ж пан професор помирає!

– Незбагненні шляхи Господа нашого! Зрештою, не всі хворі на цю «іспанку» помирають! Будемо молитися, щоб його минула ця чаша. А як там твій наречений?

– Воює.

Отець Йосиф Жук похитав головою.

– Так, в Галичині зараз вирішується доля всієї України, – сказав він. – Справжні українці мають бути там. А твій Левко таким і є. Тому, Маріє, повертайся додому і сподівайся на краще. А я буду молитися за раба Божого Миколу, як, власне, молюся за всіх українців, які захворіли.

Марія повернулася додому і стала чекати, як наказав їй священник. Вона сподівалася, що вже наступного дня двері відчиняться і вона знову побачить професора і зможе, нарешті, звернутися до нього зі словом «Тату!».

На ранок у двері дійсно задзвонили. Дівчина похапцем накинула на плечі теплу хустину і побігла відкривати.

У дверях стояли доктор Горбачевський і професор Екснер. Марія зрозуміла все. Її ноги якось одразу підкосилися, і вона повисла на руках доктора. Захоплені зненацька такою реакцією, хоч і цілком очікуваною, чоловіки удвох віднесли Марію в кімнату і поклали на диван. Дівчина майже одразу відкрила очі.

– Тато… помер?

У Марії виступили сльози.

– Сьогодні вночі, – сказав Іван Горбачевський.

– Так скоро! Я навіть не посиділа коло нього.

– Для тебе це було б небезпечно. Коло пана професора був я.

– Що? Що він говорив? – допитувалася дівчина.

– Він просив переказати, що любить тебе як дочку і взяв з мене слово, що я не залишу тебе у такий важкий час. Я виконаю волю мого друга!

Марія перевела погляд на професора Екснера, потім знов запитала Горбачевського:

– Я можу його побачити?

Доктор похитав головою.

– Не можна! Померлих від «іспанки» одразу відвозять на Центральне кладовище і ховають у спільній могилі, – сказав він і додав: – Дуже глибоко!

Марія знову заплакала:

– Що мені робити?

Тут озвався професор Екснер:

– Чекайте свого нареченого. Коли він повернеться, я зайду до вас, і ми поговоримо про його майбутнє. Професор Ревуцький досить високо відзивався про нього, тому я спробую узяти його до себе.

– Але у Левка лише чотири класи школи! – засумнівалася дівчина.

– Разом з українськими професорами Австрії ми хочемо заснувати вільний університет, у якому будуть вчитися ті, хто змушений покинути батьківщину, – знову сказав Іван Горбачевський. – Я пропоную написати Левкові листа і пояснити всю ситуацію. Гадаю, йому не складе труднощів попроситися в ерцгерцога Вільгельма, щоб той відпустив його до Відня.

Але Марія заперечила. Вона підвелася з дивана, накинула на плечі хустку.

– Левко не стане відпрошуватися, – впевнено сказала вона. – Поки на нашій землі йде війна, мій наречений буде там!

Вона підійшла до вікна і застигла у задумі. Чоловіки переглянулися, і професор Екснер із здивуванням помітив, як засяяло від задоволення обличчя Івана Горбачевського.

Марія повернула до них голову.

– Що мені тепер робити? – запитала вона. – Я залишилася сама!

Франц Екснер хотів щось відповісти, але його випередив Горбачевський.

– Зараз таке непевне становище, найкраще перечекати вдома, – сказав він.

– Я не зможу довго залишатися сама!

– Розумію! – згодився доктор. – Тоді зробимо так! У Відню зібралися багато українців з Галичини і Буковини. А буде ще більше! Час непевний і ніхто не знає, чим все закінчиться там, на нашій Батьківщині. Хоч я вже і не міністр охорони здоров’я, але про ситуацію проінформований і можу сказати, що вона загрозлива.

– Ви про що, докторе? – здивувався професор Екснер.

Видно, слова Івана Горбачевського стали для нього несподіванкою.

– А про те, що на столицю чекає голод, професоре!

– Голод? У Відню ніколи не було голоду! – заперечив Екснер. – Я, певно, не кажу про ті давні часи, коли ця напасть не оминала нікого!

– Боюся, професоре, ви досі не звикли до того факту, що великої імперії, що годувала столицю, вже немає, а маленька Австрія сама не в змозі забезпечити продуктами навіть себе, не кажучи про двохмільйонну столицю!

– А що тоді мені робити? – вставила Марія.

– Чомусь мені здається, що українці можуть залишитися осторонь під час розподілу продуктів, – говорив Іван Горбачевський. – Не хочу образити ваші патріотичні почуття, професоре, але німці насамперед дбатимуть про німців. Про інших мають піклуватися вони самі. Тому ми, українці, вирішили створити своєрідний комітет допомоги собі самим. Тобі, Маріє, якщо ти захочеш, також знайдеться у ньому місце. Роботи вистачить всім!

– Я згодна! – з готовністю сказала дівчина. – Що робити?

Іван Горбачевський усміхнувся.

– Не сьогодні! Всі ми маємо відійти від сумної звістки. Хоч тобі й не дуже хочеться, все ж залишся тут! Я прийду до тебе ще увечері. Може, ти не маєш грошей?

– Та ні, не хвилюйтесь! У нас… у мене ще залишилось! – відповіла Марія.

На цьому попрощалися. Коли чоловіки пішли, Марія підійшла до вікна і довго дивилася на схід. Десь там, за Карпатами, щоразу міняючи місце перебування, був її Левко. Можна було на пальцях обох рук перерахувати дні, коли вони були разом; і найщасливішими для неї – хоч як і неприродно це звучить – були ті п’ять днів, коли Левко повернувся з Італійського фронту поранений в руку. Тоді вони гуляли Віднем, і Марія ловила заздрісні погляди столичних панянок. Вона була щаслива від того, що Левко її і ніхто його у неї не відбере. За нього дівчина буде битися, хоч і відчувала, що битися не доведеться: Левко Вовк остаточно зробив свій вибір ще того пам’ятного літнього дня шістнадцятого року, коли заблукав у незнайомому йому місті.

Дівчина погано розбиралася у політичних подіях, які вихором закрутили стомлену чотирирічною війною Європу. Більше про це знав професор Ревуцький, але те, що настали важкі для всіх часи, знала. Знала вона, що Левко зараз біля колишнього ерцгерцога Вільгельма і що на нього певні кола в Україні і тут, у Відні, покладають великі сподівання щодо майбутнього.

Але зараз Левко далеко, і надіятися можна лише на себе. Бо надія – це єдине, що у неї залишилося.

Несподівано для себе Марія вирішила, що дочку, якщо та у неї народиться, обов’язково назве Надією. Щоправда, як це звучатиме по-німецьки, на разі не знала.

4

Волею українського народу утворилася на українських землях Австро-Угорської монархії Українська Держава. Найвищою державною властю Української Держави є Українська Національна Рада. З нинішнім днем Українська Національна Рада обняла владу в столичнім місті Львові і на цілій території Української Держави.

З відозви Української Національної Ради до населення міста Львова.

1 листопада 1918 року

Коли у кімнату зайшли Дмитро Вітовський та Любомир Огоновський, великий маятниковий годинник у кутку показував сьому годину вечора. Присутні у кімнаті військові повернули до них голови, а Вітовський не спішив поділитися з ними новинами. Вони з Огоновським розстібнули шинелі і разом з «мазепинками» повісили їх на вішак. Одночасно підійшли до столу, на якому була розстелена мапа Львова.

– Щойно Українська Національна Рада згодилася на негайне збройне захоплення влади у Львові, – повідомив він.

Навколо столу почулося полегшене зітхання.

– Хоч Рада і дала нам дозвіл на дії, котрі ми збиралися робити і без цього дозволу, тим не менше це не знімає з нас відповідальності, – продовжував Вітовський. – Скоріше, навпаки. Пане курінний, викладуйте!

У Центральному Військовому Комітеті Семен Горук виконував обов’язки начальника штабу і був найстарший і за віком, і за званням. Йому вже перевалило за сорок п’ять років. Хоч він і мав звання курінного, а Вітовський лише сотенного, Горук беззаперечно визнав його старшим над собою.

– Так, пане сотнику! Пани офіцери, прошу отримати остаточні завдання! Насамперед нам потрібно знешкодити ті сили, що здатні чинити нам опір. Тому, поручнику Мартинець…

– Наказ, пане курінний! – виструнчився молодий двадцятип’ятирічний офіцер.

– Ваше завдання: роззброїти сорок перший полк! Не думаю, щоб у румунських жовнірів виникло бажання у вас стріляти. Пообіцяйте, що вже завтра вони зможуть відправитися по домівках! Поручику Цьокан! Те саме з мадярськими жовнірами у школі Конарського!

Той лише кивнув головою.

– Залишається поліція! Не відомо, як вона поведе себе, дізнавшись про наш виступ, але треба і її знешкодити. Сотнику Огоновський! Ви проходили службу у військовій поліції Львова, тому це завдання ми доручаємо вам. Гадаю, у вас більше шансів зробити це мирно, – сказав Горук.

Любомир Огоновський також обмежився кивком голови.

– Далі. Хорунжий Сендецький! Вам належить зі своєю сотнею оволодіти намісництвом та арештувати генерала Гуйна, – продовжував Горук. – Дочекатися, коли до намісництва прибуде віце-президент Володимир Дацикевич, і переконати фон Гуйна передати йому владу.

– Буде зроблено! – просто відповів хорунжий.

– Четарю Трух! Зайняти комендатуру і арештувати генерала Пфеффера!

– Зрозуміло!

– Ще. Пане сотнику! Потрібно захопити Головну пошту, всі залізничні двірці, радіо, відключити міський телефон та міжнародну телеграфну лінію.

– То в чому проблема? – запитав Вітовський.

Він відзначив, що за час своєї відсутності його начальник штабу провів велику роботу.

– Ми підрахували, що у нас в наявності лише півтори тисячі озброєних стрільців і шістдесят старшин. На весь Львів цього мало!

– Ви праві, пане курінний: мало! – згодився Дмитро і подивився на ще двох присутніх.

Четар Володимир Баб’як був знайомий Вітовському ще з початку війни. Пізніше їхні шляхи вряди-годи перетиналися, щоб знову розвести і закрутити у вирі військової буденщини. Коли ж в одному з боїв Вітовському зустрівся вістун Василь Баб’як, брат Володимира, і це був лише другий із чотирьох братів, Дмитро проникся повагою до Володимира, з яким знався найбільше. Під час діяльності Військового Комітету, дізнавшись, що четар Баб’як зараз у Львові, Дмитро Вітовський негайно залучив його до підготовки повстання.

Інший військовий, підхорунжий Левко Вовк з’явився у Львові буквально три дні тому. Ще двадцять сьомого жовтня він був у Черновіцах і слухав останні настанови ерцгерцога Вільгельма, а вже наступного дня зустрівся тут з Дмитром Вітовським. Левко мав підготуватися до приїзду ерцгерцога до Львова, але вже перші слова Вітовського, сказані ним тут, у «Народній гостиниці», перекреслили весь попередній план. Поки Левко Вовк долав відстань від Черновіц до Львова, ерцгерцог мав розмову з Вітовським і повідомив йому, що серйозно захворів на простуду, принаймні, він так думав. Вільгельм все ж не залишав сподівань бути у Львові, а поки цього не сталося, просив не залишати свого ординарця.

Так Левко Вовк несподівано для себе опинився у самій гущі подій у Львові.

– Пане четаре! Пане підхорунжий! – звернувся до Баб’яка і Левка Вітовський. – Вам доручається захопити Головну пошту.

Левко Вовк застиг, зненацька захоплений цими словами. Він було хотів сказати, що ніколи не командував навіть відділенням, але вирішив промовчати, слушно припустивши, що йому все ж не доведеться безпосередньо командувати стрільцями.

– Так точно, пане сотнику! – відрапортував він.

– Візьмете у хорунжого Сендецького одну чоту.

Баб’як подивився на Ілька Сендецького, і той кивнув головою.

– Ще одне, пане сотнику! – знову озвався Семен Горук. – Ми тут подумали, що варто було б якось показати людям, що у місті постала нова влада.

– Що ви маєте на увазі? – запитав Вітовський.

– Ми вирішили вивісити над ратушею синьо-жовте знамено!

Дмитро Вітовський одразу відзначив слушність і всю важливість цієї події. Лише запитав:

– Де ви візьмете український прапор?

Семен Горук хитро усміхнувся.

– Довірте це мені!

– І все ж?.. – не вгавав Вітовський.

– Жінка мого друга Михайла Лазурка Марія вже дошиває його і невдовзі знамено буде тут.

– Цю місію варто доручити найдостойнішому.

– Ми вирішили, що це зробить вістун Степан Паньківський.

Дмитро Вітовський нахмурив брови.

– Паньківський! Щось знайоме! – мовив він.

– Небіж Степана Федака. Зрештою, і названий в честь дядька, – прийшов на допомогу Ілько Сендецький.

– Що ж, робіть! – згодився Вітовський. – Тепер ще одне. Потрібно негайно ж, не мешкаючи ні хвилини, відправити у повітові міста гінців з наказом нашим людям захопити владу на місцях. Далі. Негайно телефонуйте до Черновіц команданту Букшованому. Наказ: виїхати із січовими стрільцями до Львова. А перед тим зв’яжіться з Перемишлем. Коменданту Загайкевичу, не мешкаючи, зайняти місто і знищити міст через Сян, щоб не пропустити до Львова ні одного поляка.

Дмитро Вітовський подивився на годинника.

– Розпочнемо рівно о четвертій годині! До того часу всі наші сили, задіяні в операції, мають бути на місцях, – повідомив він.

– Чому чекати так довго? – запитав Григорій Трух.

– Ми повинні діяти обережно, щоб не сполошити поляків, – замість Вітовського відповів Семен Горук. – Ну і не варто скидати з рахунків австріяків, котрі також можуть повести себе не так, як нам хочеться.

– Але чому четверта година? – не вгадав четар.

– Та тому, пане четарю, що у такий час найміцніший і найсолодший сон! – закінчив Вітовський. – Поки поляки прокинуться, поки одягнуться, поки розберуться що до чого, Львів вже буде нашим! Нам же спати суворо забороняю! А тепер давайте ще раз пройдемося по вашому, пане курінний, плану. У ньому я помітив для нас деякі небезпеки…

Як виявилося, помічені Дмитром Вітовським небезпеки не відносилися до завдання, отриманого Левком Вовком, але він дочекався закінчення цієї наради, як, власне, і всі інші. Зовсім не знаючи Львова, він боявся, що не справиться зі своєю ділянкою операції, але хорунжий Сендецький, побачивши в очах молодого колеги вагання, поцікавився його станом. Отримавши цілком прогнозовану відповідь, Ілько Сендецький лише кивнув головою. Суть цього жесту Левко зрозумів дуже скоро. Передаючи під його командування заявлену чоту, хорунжий дав йому у допомогу вістуна. Яким же було здивування Левка Вовка, коли він побачив перед собою дуже красиву дівчину приблизно однакового з ним віку.

– Ольга Горбань! – сказав хорунжий. – Ви не дивіться, що дівчина. Вістун Горбань воювала на Маківці, має воєнний досвід і, головне, народилася у Львові. Проведе вас вулицями із зав’язаними очима.

– Ну, я сподіваюся, до цього не дійде! – стрельнула поки що відкритими очима дівчина-вістун.

– Та не хотілося б! – признався Левко.

– От і добре! Я вас залишу, бо маю свій наказ! – мовив хорунжий і, віддавши честь, зник у темряві.

А Левко залишився стояти у нерішучості. Тут дівчина подивилася на нього і, напевне, вирішила взяти ініціативу у свої руки.

– Треба підготувати стрільців до завдання! – сказала вона. – Пане підхорунжий, повідомте, що нам робити!

Ці слова вивели Левка зі ступору. Він з вдячністю подивився на Ольгу, потім ближче підійшов до десятка стрільців, що терпляче чекали під стіною будинку. Вовк окинув поглядом мовчазних юнаків. Всі вони, певне, були молодші за нього самого, хоч і самому підхорунжому заледве виповнилося двадцять чотири.

– Стрільці! – неголосно звернувся він до своїх теперішніх підлеглих. – Я – підхорунжий Вовк! Маємо наказ Військового Комітету цієї ночі перебрати владу у Львові. Наша задача: захопити будинок пошти і не допустити, щоб хоча б одна звістка про наші дії загодя не покинула Львова. Починаємо рівно о четвертій годині.

Неначе за командою двічі вдарив дзвін годинника на ратуші.

Друга година.

А Левко продовжував:

– Будемо намагатися все зробити без шуму.

– А якщо поляки не захочуть без шуму? – запитав з вигляду наймолодший стрілець.

– Не думаю, що на пошті вночі хтось ходить з ґвером, – заспокоїв його Левко. – Але не будемо відкидати і це. Хто знає Львів?

Піднялося сім рук.

– Тоді добре! А то я у Львові уперше…

* * *

Коли годинник на недалекій ратуші сповістив четверту годину, чота Левка Вовка вже чекала на розі вулиць Сикстуської^[1] та Словацького. Стрільці причаїлися вздовж стін будинків, міцно стискаючи у руках холодне дерево крісів. Сам Левко стояв перший, обережно оглядаючи вулицю перед собою, але ніхто навіть не думав з’являтися тут у холодну листопадову ніч. Левко Вовк знав, що такої ночі поляки відзначають День усіх святих. Його колишній командир гауптман Фоґель колись хвалився, що він сам народився саме в ніч на перше листопада, а існує повір’я, що дитина, народжена цієї ночі, обов’язково проживе сто років. Що ж, Левко знає принаймні одну людину, для якої це повір’я не справдилося: в Черновіцах він дізнався про смерть свого командира.

Що ж принесе йому, підхорунжому Вовку, та й не одному лише йому, цей День усіх святих?

Ольга Горбань, що стояла біля стіни за ним, тихо сказала:

– Пора!

Левко відірвався від холодної стіни, від чого йому стало навіть тепліше.

– Почали! – мовив він.

Чота застукотіла підборами черевиків бруківкою.

Будинок пошти чорнів на протилежному боці вулиці Словацького, лише на першому поверсі самотньо світилося у вікні. За розкладом, там перебував черговий, який і був головною мішенню стрільців Левка Вовка. Сам підхорунжий спочатку побоювався, що відсутність досвіду командування стане перепоною виконанню покладеного на нього завдання, але досвідченим у боях стрільцям зовсім не потрібні були нічиї накази. Вони миттю зорієнтувалися куди бігти і що робити, тому коли один з них стукав кулаком у масивні двері, інші приготували гвинтівки для можливого бою.

Одночасно з боку вулиці Коперника їм назустріч бігли стрільці Володимира Баб’яка. Обидва загони зустрілися перед головними дверима.

Але застосувати зброю не довелося. Як тільки заспаний черговий спросоння повернув ключ і ледь прочинив двері, два стрільці одразу потягнули їх до себе.

– Nie wolno tu przychodzić! – лише спромігся черговий.

– Нічого! Нам – можна! – відказав Баб’як і відсторонив чергового.

– Затримати і не допускати до телефону! – розпорядилася Ольга Горбань.

Один із стрільців штовхнув поляка гвинтівкою, і той, досі у невіданні, що взагалі відбувається, опустився на лаву при вході. Інші побігли сходами вгору до головної зали.

Крім поляка-чергового у приміщенні пошти не було нікого, тому вже через десять хвилин Володимир Баб’як телефоном повідомив полковника Вітовського, що завдання виконане.

– Залишайтеся на місці й організуйте оборону! – розпорядився Вітовський.

Баб’як повісив слухавку на телефонний апарат.

– Що? – запитала Ольга Горбань.

– Наказано організувати оборону, – відповів четар.

– Треба – організуємо!

– Але від кого? Пошта наша; підозрюю, що й інші теж не матимуть проблем… – сказав спантеличений Левко Вовк.

– Владу захопити легко – втримати важко! – відказала вістун і відправилася розставляти стрільців.

Левко Вовк вкотре подякував хорунжому Сендецькому за те, що той назначив Ольгу Горбань його помічником. Було видно, що молоді стрільці дівчину-вістуна поважають, слухаються її кожного наказу, хоч і не забувають, що він її командир.

Підхорунжий не знав, що відбувається у місті, але дії інших загонів були такими ж успішними і безкровними.

Сотня поручника Мартинця, скориставшись темною листопадовою ніччю, непомітно оточила касарню сорок першого румунського полку. Командир полку, побачивши, що його жовніри опинилися у невигідному становищі, і вислухавши звістку про те, що українці зараз перебирають у місті владу, лише поцікавився гарантіями, якщо він віддасть наказ залишатися в касарнях. Отримавши завірення, що вже зранку румуни зможуть відправитися по домівках, полковник дав слово честі, що сорок перший полк не втручатиметься у перебіг подій у Львові.

Подібне повторилося з мадярськими жовнірами, які займали приміщення школи Конарського. Щоправда, поручнику Цьокану довелося заздалегідь надрукувати листівки мадярською мовою, адже ніхто з його підлеглих ні слова не знали по-мадярськи. Видно, у самому тексті були помилки, бо полковник, з яким довелося вести переговори Ількові Цьокану, не зміг приховати зневажливої усмішки, але тим не менше сказав єдине слово:

– Jó!

Добре!

Так само не було проблем і з арештом генерал-губернатора Карла фон Гуйна та коменданта Пфеффера. Зрозумівши, що їхній час скінчився, вони майже без заперечень передали владу повсталим українцям.

А коли тільки благословилося на новий день, львів’яни, що жили поблизу площі Ринок, із здивуванням побачили, як на найвищій точці ратуші на фоні сірого безрадісного неба розвивається незвичне для них синьо-жовте полотнище. Це вістун Степан Паньківський виконав наказ, який був поставлений перед ним Військовим Комітетом.