Історія України «без брому». Розвиток державності на українських землях

Русь: імперія і конфедерація

Середньовічною державою, що з’явилася на землях України, стала Русь (інші «кабінетні» назви – Київська Русь, Давня Русь). Названа держава, що стала імперією, створила в Східній Європі політичний і культурний простір, який попри дезінтеграцію Русі в середині ХІІІ ст., зазнавши певних змін, продовжував своє існування протягом усіх середньовічних часів. Спадок Русі був актуалізований у модерні часи. Його використовувала Російська імперія, що розглядала себе наступником Руської держави для здійснення своєї експансіоністської політики. У добу націоналізму і навіть зараз спостерігаємо змагання за спадок Русі між українцями й росіянами. Це змушує нас уважно поставитися до Русі як держави та її політичного й культурного спадку.

Історія давньої Русі ховається в «темряві віків». Головним її джерелом є літописні оповіді. До нас вони дійшли не в первісному вигляді, а в пізніших списках. Найдавніші з них датуються кінцем XIV ст., основна ж частина – XV–XVII ст. Це Іпатіївська група, до якої належать списки: Іпатіївський (початок XV ст.), Хлєбніковський (кінець XVІ ст.), Погодінський та Єрмолаївський (обидва з XVІІ ст.); Лаврентіївсько-Троїцька група зі списками Лаврентіївським (кінець XІV ст.), Радзивіллівським і Московсько-Академічним (обидва з XV ст.) та нині втраченим Троїцьким (XІV–XV ст.). Окрему групу становлять списки Новгородського першого літопису^[89].

До того ж вважається, що найдавніші записи, які використовувалися для укладання літописних зводів, з’явилися не раніше ХІ ст. Отже, говорити, що літописці були свідками подій часів становлення Русі, не варто. Літописні повідомлення записувалися й переписувалися в різний час, зазнаючи іноді суттєвих змін. На літописців впливали різні чинники ідеологічного, політичного й культурного характеру. Усе це треба враховувати, використовуючи давньоруські писемні пам’ятки.

Також є проблемною хронологія давньоруських літописів^[90]. Нерідко в них спостерігається «зміщення дат» на кілька років, а то й на більш значні періоди^[91]. Іноді трапляється, що літописець під однією датою записує низку подій, які відбулися в різний час.

Звичайно, окрім літописів, є інші писемні джерела, серед них і закордонного походження. Проте, на відміну від літописів, вони не дають цілісної картини руської історії. Переважно ці твори стосуються окремих історичних моментів. Окрім того, такі джерела мають на собі не менший відбиток суб’єктивізму, ніж літописи. Та й писані вони часто авторами, які жили далеко від Русі, користувалися інформацією з других чи навіть третіх уст, а тому мали не зовсім адекватні уявлення про давньоруські реалії. А раз так, то рівень довіри до цих авторів та їхніх творів зазвичай не вищий, ніж до наших літописів.

Певну інформацію нам можуть дати археологічні джерела. Проте вони допомагають в осмисленні загальних тенденцій історичного розвитку, «створюють фон» для історичних подій. Варто також враховувати, що «діапазон інтерпретацій» цих джерел часто є достатньо широким. Не слід забувати й те, що дані археології за відповідного подання використовувалися й використовуються в ідеологічних цілях для доведення «правоти» певних концепцій історичного характеру.

Виходячи зі сказаного вище, зрозумілим стає наше звернення до літописів, передусім «Повісті минулих літ» Іпатіївського списку. Це не означає, що ми будемо сліпо йти за цим джерелом. Однак вважаємо, що воно дає можливість простежити головні моменти в становленні Русі як державного утворення.

Історики, посилаючись на літописні джерела, витворили «канонічну» схему становлення Руської держави. Починається вона із «закликання варягів».

У «Повісті минулих літ» під 6370-м роком (862 р. від Різдва Христового) розповідається таке. Буцімто мешканці землі, де проживали ільменські слов’яни (пізніше ця земля почала іменуватися новгородською) спочатку платили данину варягам. Проте вони в якийсь момент вирішили не давати цієї данини і вигнали варягів «за море». «І не було в них правди, і встав рід на рід, і були усобиці в них, і воювати вони між собою почали. І сказали вони: «Пошукаємо самі собі князя, який би володів нами і рядив за угодою, по праву»^[92].

Археологічні дослідження ніби підтверджують цю версію. Стара Ладога, яку вважають столицею ільменської Славії, звідки закликали варягів, була розташована на важливому торговому шляху, який вів із Балтійського моря через волзький водний шлях до багатих мусульманських країн Азії. Саме цим шляхом у ІХ ст. поставлялося в Європу срібло, срібні монети, якісні ремісничі вироби із Середньої Азії та Персії, екзотичні продукти з тих країн та Індії. Значну частину цього шляху контролювали скандинави-нормани, яких, вважається, на Русі іменували варягами. Нормани для здійснення прибуткових торгових операцій створювали корпорації, які мали військовий і водночас торговий характер. Варто враховувати, що тоді військова справа тісно була пов’язана з торговою. Здійснювати перевезення товарів (особливо на значні відстані) без належної військової охорони було неможливо. Водночас торгово-військові ватаги часто самі чинили напади з метою збагачення.

Такі ватаги, очолювані варягами, створювали на торгових шляхах свої факторії. Однією з них і була Стара Ладога, яку варяги також іменували Алдейгьюборгом. Ці факторії зазвичай були космополітичними за своїм складом. У них проживало як прийшле, так і місцеве населення. Правителі таких факторій, маючи військові загони, намагалися місцевих людей, що жили на околицях, зробити данниками. Тому можна вважати правдивим літописне свідчення, ніби варягам словени, тобто ільменські слов’яни, та інші племена цих земель платили данину.

У Старій Ладозі (Алдейгьюборзі) на урочищі Плакун з 850 до 925 року існувало окреме скандинавське кладовище, де були й жіночі поховання. Щоправда, його матеріали загалом скромні. Тобто можемо говорити, що скандинави становили меншість у цій факторії. Проте це була активна меншість, яка в поселенні утримувала владу. Цілком могло статися, що більшість місцевих жителів постали проти цієї меншості й прогнали її. Проте, як це часто трапляється в таких випадках, вожді повсталих не поділили отриману владу, почали воювати між собою. Тому з’явилися охочі закликати правителів зі сторони. У низці скандинавських «саг про давні часи» розповідається про вдалий напад норманів на Алдейгьюборг (Стару Ладогу) й захоплення цього міста^[93].

У «Повісті минулих літ» під роком 6370-м (862 р. від Різдва Христового) так розповідається про закликання варягів: «Пішли вони за море до варягів, до русі. Бо так звали тих варягів – русь, як ото одні звуться свеями, а другі – норманами, англами, інші – готами – отак і ці. Сказали русі чудь, словени, кривичі і весь: «Земля наша велика і щедра, а порядку в ній нема. Ідіть-но княжити і володіти нами»^[94].

Як бачимо, до варягів-русі звертається своєрідний «інтернаціонал». Це не лише представники слов’янських племен. Це також угро-фінські (точніше прибалтійсько-фінські) племена.

Щодо слов’янських, то ними були словени й кривичі. Кривичі проживали на теренах верхів’я Волги, Дніпра й Двіни^[95]. Ймовірно, це самоназва цього субетносу. Принаймні вона широко вживалася й використовувалася.

Попри міфічність літописної оповіді про «закликання варягів», маємо в ній відносно адекватне відображення ситуації, яка існувала на теренах, котрі пізніше почали вважатися Північною Руссю.

Певні питання стосуються походження назви словени. Схоже, вона не була «органічним етнонімом». Ця назва радше вказувала на те, що словени – швидше пришле слов’янське населення, яке опинилося в регіоні, де проживали угро-фіни^[96]. І їм важливо було вказати на свою слов’янську ідентичність.

Під чуддю давньоруські літописці переважно розуміли прибалтійсько-фінські етноси, які проживали в районі Фінської затоки^[97]. Поширеною є думка, що це були предки естонців^[98].

Весь – це також фінське плем’я, яке проживало на схід від Фінської затоки, у районі т. зв. Міжозер’я (озер Нево, Онега та Біле). Власне, на цих теренах розташовувалася Стара Ладога (Алдейгьюборг). Уважається, що весь дала початок таким етносам, як вепси й частково карели^[99].

Отже, тут живе фінське й слов’янське населення. Проте воно «закликає» до себе правити варягів. «Північна Русь» ніби була конгломератом трьох етнічних груп: варягів, які стали правлячою елітою, фінського й слов’янського населення.

Під тим же роком 6370-м (862 р. від Різдва Христового) читаємо далі: «І вибралися троє братів із родами своїми і з собою всю узяли русь. І прийшли вони спершу до словен, і поставили город Ладогу. І сів у Ладозі найстарший [брат] Рюрик, а другий, Синеус, – на Білім озері, а третій, Трувор, – в [городі] Ізборську. І од тих варягів дістала [свою] назву Руська земля»^[100].

Цей уривок породив численну літературу. Він став одним із головних аргументів у т. зв. нормандській теорії, суть якої зводиться до того, що Русь створили скандинави-нормани^[101]. Щоправда, якщо проаналізувати «Повість минулих літ», то не все так однозначно виглядає.

За десять років до закликання варягів-русі сам літописець говорить, що існувала Руська земля. І цю землю він пов’язує з Київщиною, там, де жили поляни. «В літо 6360 [852], індикта 15, – читаємо в «Повісті минулих літ», – коли почав царювати Михайло, почала прозиватися Руська земля»^[102]. Тут само довідуємося, що при цьому цареві «приходила Русь на Царгород, про що пишеться в грецькому літописанні; так от від цієї дати почнемо і відлік зробимо…»^[103].

Після цього запису дається детальна хронологія – скільки років минуло від Адама до потопу, від потопу до Авраама, від Авраама до Мойсея, від Мойсея до Давида, від Давида до єрусалимського полону, від цього полону до Олександра Македонського, від Олександра Македонського до Різдва Христового, від Різдва Христового до імператора Костянтина, від імператора Костянтина до імператора Михайла.

Рюрик. Мініатюра з «Царського титулярника». VII ст.

Отже, згадавши основні події біблійної, античної та візантійської історії, літописець саме від ромейського (візантійського) імператора Михайла ІІІ (840–867) веде мову про руських князів, уписуючи їх у цей хронологічний ряд. І в цьому хронологічному ряду не знаходить місця для варязького князя Рюрика. А це показово! Першим руським князем він називає Олега^[104]. Цей фрагмент «Повісті минулих літ», що важливий не стільки в сенсі історичному, скільки в ідеологічному, вказує на те, що літописець, який писав свій гранд-наратив у ХІІ ст., не сприймав Рюрика як засновника Руської держави. Це не означає, що в історичній пам’яті Рюрик не існував. Про таку пам’ять свідчить як Рюрикова легенда, наведена в літописі, так і те, що окремі князі «Володимирового племені» мали ім’я Рюрик. А якщо так, то це ім’я сприймалося як князівське, переходячи з покоління в покоління у представників руської аристократії.

Повідомлення «Повісті минулих літ» від 852 року суперечить Рюриківській легенді, про яку вже йшлося. Якщо в першому разі чітко сказано, що саме 852 року земля почала іменуватися Руською, то в Рюриківській легенді, яка зафіксована літописцем під 862 роком, маємо твердження, ніби якась частина варягів називалася Руссю і саме цю частину закликали княжити у Старій Ладозі (Алдейгьюборзі).

Звичайно, немає підстав заперечувати, що т. зв. варяги відіграли певну роль в економічних і суспільно-політичних процесах Давньої Русі. Особливо це стосується півночі, де вони намагалися контролювати торгові шляхи з Балтійського моря по Дніпру й по Волзі.

Літописні варяги – це не обов’язково скандинави (шведи, норвежці, датчани). З цього приводу варто звернутися до міркувань Омеляна Пріцака. Він вважав, що вікінги й варяги, які мало чим різнилися між собою, були професійними воїнами, які забезпечували охорону морської та річкової торгівлі. «Марно намагатися визначити національність вікінгів і варягів, – писав цей дослідник. – Вони її не мали. Це були просто професіонали, готові стати на службу до будь-кого, кому потребувалося їхнє вміння і хто міг платити за роботу»^[105].

Звичайно, такий погляд можна сприймати як крайність. Все ж таки вікінги й варяги були вихідцями з певних етнічних середовищ (переважно північногерманських), які продовжували зберігати свою ідентичність хоча б частково. Однак не можна заперечувати й того, що серед них було й чимало представників західнослов’янських етносів, що осіли на південному узбережжі Балтійського моря.

Розповідаючи про закликання варягів, літописець лише пунктирно описує діяльність Рюрика: він починає княжити в Старій Ладозі (Алдейгьюборзі) й посилає своїх братів у інші важливі стратегічні пункти своєї землі. Щодо якихось ідеологічних заходів Рюрика, то тут повне мовчання. Це й зрозуміло. Адже твір писав християнин. І в нього не було жодного бажання говорити про язичницьку діяльність князя.

Чи можна вести мову про існування держави Рюрика в Північній Русі в ІХ ст.? Принаймні «Повість минулих літ» на це не вказує. Про діяння Рюрика нічого не розповідається, окрім того, що він осів у Старій Ладозі, а його брати в інших факторіях, Білому озері та Ізборську. Напевно, Рюрик стояв на чолі військово-торгової корпорації, яка, з одного боку, займалася торгівлею між країнами Сходу й Балтикою, а, з іншого боку, користаючись військовою силою, визискувала місцеве населення, вимагаючи від нього данину, частина якої йшла на власні потреби варяг, а частина пускалася в торговий оборот. Ведення торгівлі вимагало письмової фіксації даних. Тому у варягів Рюрика мала б існувати писемність, хай навіть примітивна. Певно, завдяки цій писемності й зберіглася пам’ять про цього варязького князя.

У корпорації, на чолі якої стояв Рюрик та його родичі, можна побачити початки державності. Однак ця держава, здійснюючи управління певною масою людей, мала на собі помітну печать тимчасовості.

По-перше, вона зберігалася до того часу, поки існував торговий інтерес. Його зникнення вело до деградації цього державного організму.

По-друге, ця держава «не мала території». Тобто, звичайно, певна територія, яку контролював Рюрик та його брати, була. Проте для них вона не мала великого значення. Для Рюрика і його клану важливим був торговий шлях, на якому вони мали свої факторії. Землі, які були навколо цих факторій і з яких збиралася данина, мали радше другорядне значення. Великих доходів вони не давали. На них панувало натуральне господарство, тоді як у факторіях бачимо відносно інтенсивні товарно-грошові відносини.

З навколишніх земель варягами бралася хіба що певна продукція, яка користувалася попитом на ринку. Зазвичай нею був мед, віск, хутро, а також раби. Работоргівля тоді давала значні прибутки. Власне, Русь стала постачальником рабів на ринки тогочасної Європи й Сходу. Проте, щоб взяти мед, віск, хутро й рабів, треба було застосувати військову силу. Це не завжди давало належну віддачу, особливо, якщо доводилося здійснювати походи на значні відстані. До того ж місцеве населення нерідко чинило опір варягам, які збирали данину.

По-третє, така держава мала «розмите етнічне обличчя». У факторіях жили представники різних племен-етносів. Часто це були активні елементи, які відривалися від свого етнічного коріння, такі собі космополіти епохи Середньовіччя. Цих людей єднав «голий інтерес», нажива. Відсутність етнічної єдності, а, відповідно, й спільних світоглядних, передусім релігійних, уявлень робило таку державу нестійкою.

Під 6387-м роком (879 р. від Різдва Христового) в «Повісті минулих літ» є такий запис: «Помер Рюрик. Княжіння своє він передав Олегові, що був із його роду, віддавши йому на руки сина свого Ігоря, бо той був дуже малий»^[106]. Запис цей викликає чимало запитань. Ким, наприклад, доводився Олег Рюрикові, що той довірив йому свого сина? Невже в Рюрика був лише один нащадок, до того ж малолітній? Адже він, згідно з літописним свідченням, княжив у Старій Ладозі й Новгороді близько 17 років. Тобто, здавалося, у нього було чимало часу, щоб одружитися й народити дітей. Щоправда, про сім’ю Рюрика літопис мовчить.

Та, певно, немає сенсу шукати відповідей на ці запитання. Літописний текст нам нічого не скаже. Мовчать також інші джерела. Звернемося краще до подальшої літописної розповіді, яка становить чималий інтерес. Отже, там читаємо:

Рюрик, малолітній Ігор й Олег. Мініатюра з Радзивіллівського літопису

«Вирушив Олег [у похід], узявши багато своїх воїв – варягів, чудь, словен, мерю, весь, кривичів. І прийшов він до Смоленська з кривичами, і взяв город Смоленськ, і посадив у ньому мужа свого. Звідси рушив униз [по Дніпру] і, прийшовши, узяв [город] Любеч і посадив мужа свого.

І прибули [Олег та Ігор] до гір київських, і довідався Олег, що [тут] удвох Аскольд і Дір княжать. І сховав він воїв у човнах, а інших позаду зоставив, і сам прийшов [на берег Дніпра], несучи Ігоря малого. А підступивши під Угорське [і], сховавши воїв своїх, він послав [посла] до Аскольда й Діра сказати, що: «Ми – купці єсмо, ідемо в Греки од Олега і від Ігоря-княжича. Прийдіть до рідні своєї, до нас».

Аскольд же й Дір прийшли. І вискочили всі інші [вої] з човнів, і мовив Олег Аскольдові й Дірові: «Ви оба є ні князі, ні роду княжого. А я єсмь роду княжого. – І [тут] винесли Ігоря. – А се син Рюриків».

І вбили вони Аскольда й Діра, і віднесли на гору, і погребли [Аскольда] на горі, яка нині зветься Угорське і де ото нині Ольмин двір. А на тій могилі поставив [боярин] Ольма церкву святого Миколи [Мирлікійського]. А Дірова могила – за святою Ориною.

І сів Олег, князюючи, в Києві, і мовив Олег: «Хай буде се мати городам руським». І були в нього словени, і варяги, й інші, що прозвалися руссю»^[107].

Отже, маємо в цій оповіді розповідь про творення Русі Київської. Недаремно її завершальним акордом є слова Олега, що Київ тепер є матір’ю городів руських. Тобто, мовляв, центр Русі переноситься до Києва. Хоча не зовсім зрозуміло, яке ж місто раніше було матір’ю городів руських. Стара Ладога (Алдейгьюборг)? Чи Новгород? Проте ні одне, ні друге місто так не називаються.

Взагалі в цьому тексті, що не фраза, то запитання. Літописець нічого не говорить, чому Олег покинув насиджені місця на півночі й подався на незнаний йому південь, де його могли чекати небезпеки. Та ще й з малим князем Ігорем на руках.

Хто такі Аскольд і Дір? Який вони мали стосунок до княжого роду Рюрика? У літописі перед цим говориться, що вони були Рюрикові бояри.

І взагалі навіщо їх було вбивати? Судячи з «Повісті минулих літ», їхній злочин полягав у тому, що вони княжили в Києві, не будучи князівського роду.

Якщо ж Аскольд і Дір були злочинцями, то навіщо було влаштовувати їх поховання, до того ж, судячи з літопису, урочисте?

Дещо незрозуміло виглядає й військова хитрість Олега. Якщо з ним йшла велика кількість воїнів, то для чого було обманювати Аскольда й Діра, говорячи, що Олег і його супровід є купцями. А, може, насправді ніякого «множества воїв» не було? Може, була купецька валка з відповідною військовою охороною? Тому Олег і вдався до хитрощів, підступно убивши Аскольда й Діра. Складається враження, що була це війна між двома військово-торговими корпораціями без залучення великої кількості воїнів.

Хоча події могли розвиватися не зовсім так, як це нам подає літописна оповідь. Можливо, справді, Олег вів із собою багато воїнів. І він, використовуючи переважаючу силу, підкорив Київ, знищивши місцевих князів.

Нелогічні моменти оповіді про завоювання Олегом Києва можуть дати основу для найрізноманітніших домислів та інтерпретацій. Однак сказати, як то «було насправді», ми ніколи не зможемо.

І все ж цей текст, попри свою легендарність, дещо пояснює. Принаймні дає можливість зрозуміти, чому варяги, т. зв. «русь», вирішують покинути північ і податися в південному напрямку.

Торговий шлях, який йшов із Балтійського моря, а далі по Волзі на Схід і на якому лежала Стара Ладога (Алдейгьюборг), поступово почав втрачати своє значення. Відповідно, скорочувалися доходи варязької знаті, яка правила в цьому місті-факторії. Почався пошук нових доходних шляхів. Імовірно, з цим пов’язано те, що Рюрик, згідно з літописною оповіддю, покидає Стару Ладогу (Алдейгьюборг) й засновує нове місто-факторію – Новгород.

У Х ст. шлях «із варяг у греки» справді став важливою торговою артерією. Основними центрами на ньому були Київ і Новгород. Перший орієнтувався на торгівлю з Візантією. І саме це було одним із головних чинників розквіту цього міста, перетворення його в «матір городів руських».

Щоправда, ця подія (заснування Новгорода) помітно зміщена в часі. Не могло це місто з’явитися в ІХ ст. Археологічні розкопки показали, що виникло воно не раніше кінця Х – початку ХІ ст.^[108] Саме тоді відбулося зміщення торгових шляхів на півночі Східної Європи: втрачав значення волзький шлях і ставав перспективним шлях дніпровський.

Новгород саме лежав на шляху, який із часом отримав назву «із варяг у греки». Цей шлях був спрямований на торгівлю з багатою Візантією, точніше – Константинополем, який саме тоді переживав підйом. Тому стає зрозумілим похід Олега на південь. Під час цього походу, згідно із літописним свідченням, Олег ніби підпорядковує Смоленськ і Любеч – дві важливі факторії на шляху «із варяг у греки». Проте його метою є Київ.

Ми не знаємо, чи насправді Олег назвав Київ «матір городів руських», чи це вже домислили літописців. Річ у тім, що «матір городів», власне міст, нагадує переклад із грецької терміну «митрополія». Та як би не було, але за часів Олега Київ став головним містом Русі.

Щодо Новгорода, то він був зорієнтований на балтійську торгівлю, яка тоді поступалася торгівлі візантійській. Через те Новгород ніби опиняється на другому плані після Києва.

У «Повісті минулих літ» описується шлях «із варяг у греки». Мається на увазі опис подорожі апостола Андрія Первозванного. Перед розповіддю про цю подорож, власне, й ведеться мова про згаданий торговий шлях. «Коли ж поляни, – свідчить літопис, – жили особно по горах сих [київських], то була тут путь із Варяг у Греки, а із Греків [у варяги]: по Дніпру, а у верхів’ї Дніпра – волок до [ріки] Ловаті, а по Ловаті [можна] увійти в Ільмень, озеро велике. Із того ж озера витікає Волхов і впадає в озеро велике Нево, а устя того озера входить в море Варязьке»^[109]. Інакше кажучи, описується Балто-Чорноморський простір, на якому утвердилася Руська держава. Своєю подорожжю Андрій Первозванний ніби освячує ці терени. Особливим місцем святості стають гори над Дніпром, де з часом мав постати Київ.

Починався цей шлях, як можна зрозуміти з «Повісті минулих літ», із Константинополя. Далі йшов через Корсунь у Криму. Відповідно на цьому шляху були Київ та Новгород. Запитання: де він завершувався? Такою точкою мало би бути місто на балтійських берегах.

Омелян Пріцак спробував з’ясувати, де ж закінчувався шлях «із варяг у греки». Такою точкою він вважав Волін (Юмне) – велике торгове місто в гирлі Одри (Одера), яке описав німецький середньовічний автор Адам Бременський (1050–1081/5). Останній відзначав, що Юмне – «жваве місце для зустрічі варварів та греків з далеких земель»^[110]. Щоправда, в руських джерелах згадок про це місто немає. Нам видається, що, попри значення Воліна в балтійській торгівлі, це був не єдиний кінцевий пункт на шляху «із варяг у греки». Таких пунктів, з якими вів торгівлю Новгород, на берегах Балтики було декілька.

Чи правильна назва – шлях «із варяг у греки»? Адже головним осередком на цьому шляху був Константинополь? Тому, чи не краще було б назвати його шляхом «із греків у варяги»? Напевно, ні. Торгівці й воїни зі Скандинавії та Русі прямували до Константинополя. Це була їхня мета. Хтось там збирався здійснити вдалу торгову операцію, а хтось найнятися на службу до візантійського імператора. Тобто напрямок основного руху був вказаний правильно – «із варяг у греки».

Пам’ятник Андрію Первозванному в Києві

Пам’ятник засновникам міста Києва

«Повість минулих літ», яка, імовірно, отримала кінцеву редакцію на початку ХІІ ст., не розглядала, як це декому здається, Новгород і північ Русі як землі, де зародилася Русь чи Руська держава. Такою землею для літописця (і це зрозуміло!) є Київщина. Недаремно він у своєму гранд-наративі перед тим, як описати закликання варягів, говорить про заснування Києва трьома братами, Києм, Щеком і Хоривом, а також їхньою сестрою Либіддю. Тож спеціально підкреслює, що всі вони походили з полян й були «мужами мудрими й тямущими». Літописець, як уже говорилося, спеціально вказував: Кий був князем і навіть ходив на ромейського (візантійського) цесаря, щоправда, не відомо, на якого саме. Окрім того, Кий заснував місто Києвець на Дунаї^[111]. І це показово. Адже на Дунаї жили слов’яни.

Звичайно, наведені в літописі розповіді про Кия є легендами, в яких важко виділити «зерно правди». Проте цікаво розглянути, як за допомогою цієї легенди провадиться ідеологія твору. У цьому сенсі слід порівняти Рюрика з Києм.

Враховуючи літописні дані й деякі додаткові джерела, можемо припустити, що в середині ІХ ст. в Києві й Київській землі сформувався державний організм, який не поступався, а то й, можливо, був кращим, ніж варязька держава на півночі Русі.

Рюрик, як і Кий, діє з двома братами (трійця братів – це фольклорний символ). Кий зі своїми кревняками у «Повісті минулих літ» постає як засновник Києва. Рюрик же з братами приходить на готове в Ладогу, Біле озеро та Ізборськ. Лише з часом цей варяг засновує Новгород.

Про діяння Рюрика ми практично нічого не можемо довідатися. Якимись подвигами він не уславився. Інша справа – Кий. Цей князь іде в похід на Візантійську імперію, засновує ще одне місто на Дунаї.

Загалом порівняння Кия і Рюрика не на користь останнього.

Історія полян, Київської землі, подається таким чином. Мовляв, їх утискували деревляни, тому вони сиділи в лісах і на горах. Тоді, як уже говорилося, з них захотіли брати данину хозари. Поляни дали данину мечем. Після цього старці хозарські сказали, що недобра це данина, а поляни з часом будуть брати данину і з хозар, і з інших народів. І в майбутньому це збулося^[112].

Це легенда. Проте легенда красива. Поляни не закликають до себе правити чужих князів, гідно поступають із хозарами, які хочуть їх обкласти даниною. Вони виглядають краще як порівнювати з мешканцями Словенської землі, які закликали до себе Рюрика та його братів.

Зрештою, як відзначалося, літописець фіксує під 852 роком (за десять років перед закликанням варяг!) похід Русі на Царгород^[113].

З «Повісті минулих літ» можна зрозуміти, що 852 рік був для Русі більш важливою датою, ніж рік, коли закликали варягів. Адже, по-перше, тоді, як зазначає літопис, наша земля почала іменуватися Руською. А коли країна отримує назву, це можна трактувати як початок політичної ідентифікації й, відповідно, існування державного організму. Також із «Повісті минулих літ» стає відомо, що саме тоді Русь, осередком якої була Київщина, здійснила великий військовий похід на Візантію. Для такої широкомасштабної акції потрібна була відповідна організація та існування хоча б елементарних державних структур.

Як свідчать візантійські джерела, тоді відбулося перше, так зване Фотієве, хрещення Русі^[114]. А для такого хрещення потрібен був елементарний рівень державної організації.

«Повість минулих літ» дає певні натяки щодо формування Києво-Руської держави. Там розповідається про те, що в Рюрика були «бояри» Аскольд і Дір. «І відпросилися вони [в Рюрика піти] до Цесарограда з родом своїм, – читаємо в літописі під 6390-м роком (862 р. від Різдва Христового), – і рушили обидва по Дніпру. Ідучи повз, узріли вони на горі городок і запитали, кажучи: «Чий се город?» А вони [тамтешні жителі] сказали: «Було троє братів, Кий, Щек [і] Хорив, які зробили город сей і згинули. А ми сидимо в городі їхньому і платимо данину хозарам». Аскольд, отож, і Дір зостались удвох у городі цьому, і зібрали багато варягів, і почали володіти Полянською землею»^[115].

У цьому повідомленні є суперечність. Адже літописець перед тим писав, що ще за десять років до того існувала Руська земля і тоді Русь ходила війною на Царгород. Тепер виявляється, що поляни, власне Русь, платили данину хозарам. І лише варяги Аскольд і Дір їх увільнили від хозарської неволі.

Не будемо розбиратися в цих суперечностях. Укладаючи «Повість минулих літ», літописець (чи літописці?) використовували різні уривки, які не завжди поєднувалися між собою. Не завжди їм вдавалося витворити на основі наявного літописного матеріалу «одну ідейну лінію». Це, зокрема, простежується в оповідях, коли йдеться про початок Русі.

Нині чимало дослідників вважає, що до приходу в Київ варяга Олега тут існувала місцева династія (можливо, також варязького походження). Представниками цієї династії, власне, були Аскольд і Дір.

Загалом, на нашу думку, зародження державних інституцій на Київщині відбувалося приблизно таким чином. Ця територія, так принаймні випливає із «Повісті минулих літ», опинилася в сфері впливу Хозарського каганату. Жителі Київщини платили хозарам данину, а місто Київ було торговою факторією на околицях цієї держави. Каганат мав вплив на державотворчі процеси на Київській землі – він міг бути, як уже говорилося, зразком для формування певних державних інституцій.

Цілком імовірно, що внаслідок ослаблення Хозарського каганату на його околиці, в Полянській землі (Київщині), сформувалося своє державне утворення. Його теж можна розглядати як військово-торгову корпорацію, до складу якої належали активні представники різних етносів.

Зрештою, навіть «Повість минулих літ» вказує на поліетнічність Русі як державно-політичного об’єднання^[116]. Проте в кінцевому підсумку перемогли слов’янські елементи і, відповідно, Русь отримала слов’янське обличчя.

«Повість минулих літ» розглядає полян як слов’янське плем’я. Щоправда, кидається в очі те, що літописець протиставляє його іншим слов’янським племенам, що живуть поряд із ним. Він намагається ідеалізувати полян, говорить про їхні добрі звичаї, хоробрість, розумність тощо^[117]. Власне, вони постають як елітарне плем’я.

Ймовірно, у Києві формувалася своя військово-торгова еліта, яка з часом почала користуватися назвою «Русь». Щодо походження цієї назви, то до сьогодення ведуться дискусії. Є прибічники як скандинавської, так і слов’янської версій її походження. І все ж більш переконливо виглядає скандинавська версія. Поготів, що вона підтверджується «Повістю минулих літ». Спочатку термін «Русь», схоже, використовувався варягами, які прийшли на північ Східної Європи. Це був своєрідний етнонім, яким позначали правлячу варязьку еліту. Під останньою, як уже говорилося, могли розуміти не лише представників скандинавських, а й слов’янських етносів. З часом цей етнонім почав набирати політичного характеру – під «Руссю» почали розуміти державно-політичне об’єднання, яке поширювалося на певну територію. Осереддям цієї державно-політичної землі стає Полянська земля з її столичним Києвом. Не даремно останній іменується «матір’ю городів руських». Тобто це столичний град, від якого залежать інші гради, що розкидані в різних землях і контролюють певні території.