Богдан Хмельницький. Легенда і людина

Як зазначалося, основні ідеологеми Павла Халебського щодо Хмельниччини були сприйняті й розвинуті в прокозацькій літературі пізнішого періоду. Навіть сьогодні в дослідженнях сучасних козакознавців можна знайти посилання на Щоденник цього автора як на джерело, що заслуговує великої довіри.

Одним із перших літописів, в яких знайшла відображення ідеологія козацької старшини, став Літопис Самовидця,^[93] написаний у кінці XVII ст. – на початку XVIII ст. Цей твір ніби перебуває «на межі». З одного боку, автор, імовірно, був свідком Хмельниччини та Руїни, котрі намагається описувати без прикрас. Але, з іншого боку, в Самовидця вже зустрічаємо прагнення виправдати дії козацтва, представити їх у аспекті позитивному.

Про автора літопису не можемо сказати нічого певного. Аналіз тексту дає підстави припустити, що Самовидець походив зі шляхетського середовища, під час Хмельниччини опинився на боці козаків, був наближений до гетьманського уряду, став свідком різноманітних подій другої половини XVII ст., пов’язаних із діяльністю козацьких гетьманів. Судячи з тексту Літопису, у 1648–1668 рр. автор жив у Ніжині – на той час полковому місті, яке було важливим політичним осередком Лівобережжя.

При аналізі тексту літопису відразу кидається в очі те, що писала це людина, заангажована в справи політичні й військові. Іноді в творі бачимо звернення до церковних питань, особливо в другій частині літопису.

Твір описує події від часів Хмельниччини до 1702 р. Його можна розділити на дві частини. Перша – часи гетьманування Хмельницького та його найближчих наступників (орієнтовно до середини 70-х років XVII ст.). Певно, з того часу автор почав писати свій літопис. У цій частині маємо перевагу історичної форми викладу над літописною. Самовидець намагається подати цілісну картину, не звертається до якихось епізодів, деталей, виділяючи головне, суттєве, прагне простежити причинно-наслідкові зв’язки.

Друга частина Літопису, яка охоплює останню чверть XVII і буквально перші роки XVIIІ ст., становить для нас менший інтерес.

Цікавою є вступна частина, яка має концептуальний характер і де викладаються причини Хмельниччини. Перше речення Літопису – досить промовисте:

«Початок і причина війни Хмельницького є єдино від ляхів на православ’я гоніння і тяготи на козаків».^[94] Самовидець говорить про «гоніння ляхів на православ’я» як одну з перших причин козацького повстання. Про цей чинник говорили й попередники цього літописця. Але вони, здебільшого, не акцентували на ньому увагу. Винятком можна вважати хіба що Павла Халебського. Самовидець намагається поставити конфесійний чинник на перше місце. Оповідаючи про початок Хмельниччини, говорить: «Також у вірі руській замішання велике було від уніатів та ксьондзів, бо вже не тільки унія в Литві, на Волині, але й на Україні почала гору брати. У Чернігові архімандрити один за одним ставали (ймовірно, тут малися на увазі уніатські архімандрити. – П. К.), по інших містах церкви православні закривали, а помічниками до цього шляхта, уряд та ксьондзи були, бо уже на Україні що городок, то костел був. А в Києві теж утиск немалий церквам божим старожитнім чинили як воєвода київський Тишкевич, так і єзуїти, домініканки, бернардини та інші католицькі чернечі ордени, утискуючи права митрополита і науку в школах забороняючи (малося на увазі функціонування православних шкіл – П. К.)…» Далі говориться про те, що юдеї мали кращі можливості для свого віросповідання, аніж православні. «А найгірші насмішки та утиски, – писав далі Самовидець, – терпів народ руський від тих, які від руської віри перейшли до католицької».^[95] Правда, інших фрагментів, де би розлого говорилося про переслідування православних на українських землях, у Літописі немає. Очевидно, автор, заявивши, що переслідування православних стало причиною Хмельниччини, і надавши деякі факти, вважав, що цього достатньо.

Навіщо Самовидцеві було акцентувати увагу на переслідуваннях православних і розглядати їх як ледь чи не найголовнішу причину Хмельниччини? Давалося зрозуміти, що козацькі війни були спрямовані на захист православ’я. Тим самим відбувалася ідейна легітимізація цих війн. Козаки перетворювалися в борців за православну віру.

Окрім того, Самовидець виділяє три блоки соціально-економічних проблем, які привели до Хмельниччини.

Перша проблема – що козаків, які не належали до реєстру, змушували виконувати панщину й різного роду роботи на користь шляхтичів-землевласників. Це викликало серед них незадоволення.

Друга проблема стосувалася вже реєстрових козаків. Їх теж почали утискати. Зокрема, не виплачували належної платні. Ці гроші прибирали до рук полковники й сотники. Іноді вони давали плату певним групам козаків, аби ті були до них «зичливими». Серед вищих козацьких чинів процвітала корупція, здирство. Вони забирали в простих козаків їхню татарську здобич – коней і т. ін. На простих реєстрових козаках, вважав Самовидець, наживалися євреї. Він змальовував таку картину: «В містах від жидів була така кривда, що невільно козакові в домі своєму напитки на свою потребу тримати, не лише меду, горілки і пива, але і браги. Ті козаки, які за пороги на рибу ходили, то в них на Кодаку десяту частину на комісара відбирали. Окрім того, окремо треба було і полковнику давати, і сотникам, і осавулові, і писареві…» Реєстрові козаки також були незадоволені обмеженням реєстру. Часто складалося так, що їхні діти не вважалися реєстровцями й мусили відробляти панщину.^[96]

Ще одна проблема – «криза управління». Мовляв, маєтками управляли не власники, державці, а посередники – старости та євреї-орендарі. Ці посередники жорстко експлуатували підданих. «Бо самі державці на Україні, – читаємо в літописі, – не мешкали, лише посади свої утримували, тому про кривди посполитих мало знали, а якщо й знали, то були засліплені подарунками від старост та жидів-орендарів…»^[97]

Богдан Хмельницький з полками (позначені булавами).

Малюнок ХVIII ст.

Самовидець говорить також про наїзд чигиринського підстарости Чаплинського на хутір Суботів, який належав Хмельницькому. Це ніби стало поштовхом до повстання. Ось як про це говорить літописець: «…натрапили на одного чоловіка, в якого відняли пасіку, яка всій землі Польській спричинила біди».^[98] Власне, самовидець говорить про цей наїзд буквально двома фразами, не концентруючись на деталях. Для нього то був один із численних епізодів рейдерського захоплення чужої власності.

Заради об’єктивності Самовидець відзначав, що люди «на Україні», власне на Придніпров’ї, «жили обфито», заможно. Але їх обурювало те, що тепер треба було більше ділитися з державцями, ніж раніше. Тобто однією з важливих причин повстання Хмельницького стало намагання влади встановити більший контроль за козацьким регіоном і змусити козаків віддавати частину своїх прибутків

Автор наїзд на хутір Суботів трактує в аспекті правовому й економічному – як зазіхання представника влади на власність козака. Цей епізод губиться на фоні майже детективної розповіді про те, що король Владислав надав козакам якийсь привілей, але його приховала козацька старшина, зокрема Ілляш Ормянчик. Однак Хмельницький зумів викрасти цей документ у Ілляша й подався з ним на Запоріжжя, де підняв повстання.^[99]

У міркуваннях Самовидця щодо причин Хмельниччини є чимало плутаного, суперечливого. Але то була одна з перших спроб раціонально обґрунтувати це питання, розглянувши комплекс причин.

Ставлення Самовидця до Хмельницького стримане. Він не прагне його героїзувати. Хоча на початку оповіді в кількох словах дає цьому діячу позитивну характеристику, відзначаючи, що той добре розумівся «в справах козацьких військових», був у «письмі біглий», а також брав участь у дипломатичних козацьких місіях.^[100]

Одна з важливих причин стриманого ставлення Самовидця до Хмельницького – це те, що той став союзником татар. Адже літопис має антимусульманську спрямованість. Автор неодноразово демонструє несприйняття представників мусульманського світу (татар і турків). Він проти їхнього втручання в справи українські. Таке втручання, на його думку, веде до «спустошення християнства». Звідси осудливе ставлення літописця до козацьких гетьманів, що опиралися на допомогу невірних, зокрема Хмельницького.

Самовидець, описавши перемоги козацьких військ під проводом цього козацького вождя, говорить про масове покозачення, яке почало відбуватися на українських землях: «І так народ посполитий на Україні, почувши про поразки військ коронних та гетьманів, зараз же почав збиратися в полки – і не лише ті, які козаками були, але й ті, хто ніколи козацтва не знав».^[101] Ця козацька лавина, говорить літописець, нищила все чуже: «…козацтво по різних містах розійшовшись, полковників, сотників собі понаставляли, і якщо десь знаходилася шляхта, слуги замкові, жиди і якісь міські урядники – усіх убивали, не щадили ані жінок і дітей їх, маєтки грабували, костели палили, обвалювали їх, ксьондзів убивали, двори й замки шляхетські, й двори жидівські пустошили, не лишаючи ні одного цілого. Рідко хто в тій крові на той час рук своїх не вмочив і того грабунку маєтностей не чинив».^[102] Самовидець з почуттям болю описує нещастя, які впали на українські землі у часи Хмельниччини. Іноді, заради красного слова, йде на перебільшення. Та все ж намагається не відходити від фактів. Пише, що деякі заможні люди, аби уникнути бід, приставали до козаків. Що великі погроми козаки вчинили в таких містах, як Ніжин, Чернігів, Стародуб, Гомель, Немирів і Тульчин. При цьому шляхтичі часто видавали козакам євреїв, сподіваючись врятувати себе. Але, знищивши євреїв, козаки бралися до шляхтичів. Деякі євреї, аби врятувати себе, приймали православну віру. Самовидець констатує: «І так на Україні (мається на увазі Подніпров’я. – П. К.) жодного жида не лишилося, а жінки шляхетські стали козацькими жінками».^[103]

Не оминає автор літопису злодіянь, які чинили на українських землях татарські орди. Говорячи про розгром шляхетського війська під Пилявцями, зазначає: «А багато з панів та шляхти у неволю пішли, інших же було багато вбито, бо орда не брала полону задля того, щоб не обтяжуватися…»^[104] Говорив Самовидець і про погроми, вчинені козаками й татарами на Галичині, Волині, Поліссі, Холмщині.

«І хто може, – писав він, – порахувати ті численні збитки в людях, що орди позабирали, а маєтності козаки побрали, бо в той час не було милосердя серед народу людського».^[105] При чому, зазначав літописець, жертвами в цих краях були не лише євреї і шляхтичі, а й прості люди: «Не лише жидів губили та шляхту, а й посполитим людям, що в тих краях жили, така ж біда була, багато з них у неволю пішли, а найбільше ремісники молоді, які собі голову голили по-польськи…» Описує Самовидець і жахливе мародерство, яке чинили козаки: «Костели римські пустошили, склепи з трунами відкопували, мертві тіла з гробів викидали і, обідравши їх, у тому одіянні ходили».^[106]

Описуючи військові дії, що відбувалися на українських землях у 1649 р., зокрема бої під Збаражем і Зборовим, Самовидець знову звертає увагу, що «людей татари в неволю забрали, і козаки маєтності побрали, і міста значні спустіли».^[107]

У Літописі загалом дається позитивна оцінка Переяславської ради. Самовидець з повагою говорить про московського царя. Це зрозуміло. Літописець, як і багато інших авторів того часу, стояв на позиціях роялізму. Він з повагою говорить про польського короля. Сприймає також московського царя як законного монарха. До того ж російський цар був православний, що в очах літописця піднімало рівень позитиву цього правителя.

Негативно літописець говорить і про молдавський похід Хмельницького в 1650 р., трактуючи його як такий, що був спрямований проти християн. Він вважає, що за часів Василія Лупу Молдавія (Волоська земля), де мешкали християни і де «Русь почала брати гору», стала жити багато й спокійно. Цьому позавидували татари, які хотіли зменшити кількість християн. І ось тоді хан кримський з гетьманом Хмельницьким несподівано зі всіма потугами козацькими й татарськими напали на Молдавію й знищили її.^[108] Отже, цей похід козаків з татарами виглядає як звичайнісінька грабіжницька війна, здійснена проти православного люду. Єдиним виправданням може бути хіба що «сватання Хмельницького», який змусив Василя Лупу віддати дочку за сина Тимоша Хмельниченка.

Різкий осуд Самовидця союзу Хмельницького й татар звучить у оповіді про Берестецьку битву 1651 р. Про саму цю подію в літописі говориться мало. Сказано, що кримський хан відмовився воювати, покинувши козаків. І, відповідно, ті змушені були відступити. Літописець з іронією говорить про цю ситуацію: «А недоброю є дружба вовка з бараном, як і християнина з бусурманином».^[109]

Самовидець, розповідаючи про інші події, не перестає твердити про шкідливість союзу козаків та ординців. Наприклад, розповідаючи про події 1652 р., говорить таке: «А гетьман Хмельницький, ставши під Кам’янцем-Подільським, багато шкоди спричинив: поза Львовом і по Волині, спустошивши краї й наповнивши ясиром орду, повернув до Чигирина й відпустив ординців».^[110]

Сама ж війна Московії проти Речі Посполитої, яка почалася після Переяславської ради і в якій приймали участь козаки, подається як конфлікт, спричинений утисками православних – це ніби була ідейна, релігійна війна. Правда, Самовидець не забував нагадати, що козацька старшина під час Переяславської ради взяла «велику плату його царської величності соболями»,^[111] а козацьке військо отримувало плату «копійками золотими».

Загалом літописець далекий від ідеалізації союзу козаків з Московією, до якого їх привів Хмельницький. Він пише про кривди від московських воєвод, які знаходилися в українських містах. Говорив, що московіти поширювали чутки, ніби «козаки вже ніщо, і що ніби ляхам усю Україну віддадуть».^[112]

Враховуючи стримане ставлення Самовидця до особи Хмельницького, стає зрозумілим скупий опис смерті й поховання цього гетьмана. Ніяких панегіриків на його адресу в творі немає.

Літопис гадяцького полковника Григорія Грабянки

Незважаючи на критичне ставлення до козацтва, Літопис Самовидця став своєрідним бестселером для пізніших козацьких літописців, українських історіографів та письменників. Твір, поширюваний у чисельних списках, був важливим джерелом для літописів Григорія Грабянки й Самійла Величка, «Короткого опису Малоросії», на основі якого були укладені компілятивні праці з історії України Якова Лизогуба, Василя Рубана й Олександра Рігельмана. У 1846 р. Літопис Самовидця опублікували і він набув ще більшої популярності. Широко використовували його українські історики ХІХ – ХХ ст.: Михайло Костомаров, Орест Левицький, Дмитро Яворницький, Дмитро Багалій, Іван Крип’якевич та інші. Велику увагу цій пам’ятці приділив Пантелеймон Куліш – і не лише в своїх історичних працях, а й художньолітературних творах.

Типовим же козацьким літописом можна вважати Літопис гадяцького полковника Григорія Грабянки.^[113] Саме він заклав основні елементи козацької міфології, які використовувалися і в XVIII столітті, й в пізніші часи. Також у цьому творі маємо відверту ідеалізацію Хмельницького.

Літопис писався (чи переписувався?), коли Грабянка знаходився на становищі гадяцького сотника. Повна назва твору (в перекладі сучасною українською мовою) звучить так: «Історія пресильної і від початку поляків щонайкривавішої небувалої битви Богдана Хмельницького, гетьмана запорізького, що точилася з поляками в час панування найясніших королів польських Владислава, а потім Казимира, і яка почалася в 1648 році та за літ десять після смерті Хмельницького так і не скінчилася; цей перебіг з писань різних літописців та з щоденника, на тій війні писаного, в місті Гадячі зусиллями Григорія Грабянки зібраний та самобутніми свідченнями старих жителів підтверджений року 1710».

У центрі «Історії…» знаходиться особа Хмельницького. Сама ж Хмельниччина розглядається як унікальна подія – «небувала битва», що не мала аналогів і не скінчилася до дня сьогоднішнього. Вказується, як бачимо, й дата написання твору – 1710 рік.

Автографи Григорія Грабянки

Це був складний в історії українського козацтва час. Полтавська катастрофа стала сильним ударом по козацькій спільноті. Остання втратила довіру в очах російського імператора, почала зазнавати від нього переслідувань. У такій ситуації козацькій старшині важливо було не лише виправдати себе, а й утвердити власне достоїнство, показати «славні діяння» козаків. Найкраще для цього надавалася Хмельниччина. З того часу минуло понад п’ятдесят років, змінилося два покоління, сувора правда «самовидців» підзабулася. Тому ті часи, а передусім особу Хмельницького можна було ідеалізувати.

Щодо творення культу Хмельницького, то з цього приводу маємо цікаві спостереження у Валерія Шевчука. Він писав: «У другій половині XVII ст. Хмельницьким цікавляться мало, поети й політичні діячі переймаються повсякденними справами і страшними бідами руїни, що постала по Визвольній війні, яка, зрештою, і по смерті Хмельницького не закінчилася і тривала аж до падіння Петра Дорошенка, а по тому спорадчо аж до Коліївщини… Причина спаду такого інтересу до Хмельницького в поетів, які завжди тримали руку на пульсі доби, зрозуміла: наші поети й інтелектуали того часу переживали нещасний вислід повстання Богдана Хмельницького, отже, хвалити його чи описувати його героїчні діяння не мали підстав, не було в них до того духовних чи ідеологічних побудників – народ та його еліта втомилися від крові та розрухи».^[114] Але через п’ятдесят років ситуація змінилася. «Літературний же культ Б. Хмельницького, – зазначав цей дослідник, – почав творитися у XVIIІ ст. і тільки на Лівобережжі, в Гетьманщині, яка притримувалася російської орієнтації, в цей час ім’я Б. Хмельницького і спогади про нього вживалися для національної самооборони і для відстоювання своїх прав та вольностей від нашестя нового поневолювача та агресора, в якого перетворився той, з ким Хмельницький добровільно ввійшов у союз. Отже, маємо цікавий парадокс: іменем того, хто віддав Україну російському цареві, захищали Козацьку державу…»^[115]

Теза про те, що ім’я Хмельницького тепер використовували для захисту Козацької держави проти царизму, видається дещо надуманою. Радше, це ім’я використовувалося для демонстрації лояльності козацької старшини до російського царизму.

Біографія Грабянки дає підстави вважати, що він не був свідком Хмельниччини. Правда, міг чути про неї від своїх батьків, старших людей, а також використовувати різноманітні писемні історичні твори: Літопис Самовидця, «Аннали…» Веспасіана Коховського, поему «Війна домова…» Самійла Твардовського, роботи польських хроністів XVI ст., зокрема Олександра Гваньїні, твори німецьких істориків Самуеля Пуфендорфа та Йоганна Гібнера.^[116]

Грабянка замислив свій літопис як апологію козацтва. У цьому творі замість реальної історії твориться історія героїзована й міфологізована. Часто автор видає бажане за дійсне. Звертаючись до тих чи інших творів, іноді подавав свою інтерпретацію, яка могла розходитися (й суттєво!) з інтерпретацією першоджерела. Нерідко використовував різні чутки, які йому імпонували. Автор літопису домислював не лише діалоги історичних персонажів, а й документи.

Літописець згадує різних діячів минулого. Говорить, що про них ніхто б не згадував, якби їхні діяння не були описані. Далі він продовжує: «Про них і до них подібних упокорювачів Історії я не раз думав, коли годинами солодко читав і коли прозрівав ту користь для їхніх народів, що в’язалися з безсмертною славою, але ж наша вітчизна від них своїми ратними трудами ну просто ніяк не різниться, і, бачачи її звитяги в пучині забуття, я не заради якоїсь любострасної слави, а спонуканий спільною користю і заради неї вирішив не лишати в попелі мовчання схованими дії щонайвірнішого нашого сина благорозумного вождя Богдана Хмельницького, який Малу Росію від щонайтяжчого ярма лядського козацькою мужністю вивільнив і що до російського монарха з стольними містами в підданство привів».^[117]

Автор не приховує, що одним із головних його завдань є апологія Хмельницького. На початку літопису Грабянка вміщує вірші, які можна вважати своєрідним епіграфом:

 
«Оце Богдан Хмельницький намальований —
Воїн руський славний, так і неподоланий.
Завдяки йому Україна на ноги стала,
Бо у ярмі лядськім ледве не сконала.
Скасував він унію, бив ляхів з жидами
Й інших ворогів тими ж гнав шляхами.
Ох і голосні ж ви, вісті переможні,
Раз у всесвіт славу понести спроможні!
Навіть в землях Фракії оселився страх
Коли Марса гуки мчали на крилах.
Кончиною скорений, смертю він гордує
І в синах російських живе та воює».^[118]
 

У цих віршах вимальовується історіософія Хмельниччини, яка потім розлого була представлена в тексті твору. Схема її виглядала приблизно так: Україна, під якою розумівся козацький край, Придніпров’я, «ледь не сконала» під «лядським ярмом», але Хмельницький врятував її, захистив православ’я, скасував унію, побив «ляхів з жидами». І хоча цей козацький гетьман помер, але живе його дух у «синах російських», козаках, які продовжують справу «великого Богдана».

На відміну від Самовидця, для якого «історія починається» з Хмельниччини, Грабянка намагається вписати Хмельниччину в більш широкий історичний контекст.

Він створює схему малоросійської історії, яка була прийнята і в російській історіографії, і в історіографії українській. Схема ця виглядає таким чином: спочатку існувала єдина Русь за часів князя Володимира, але цей правитель розділив свою державу між синами й почалися незгоди (у радянській історіографії це іменувалося «феодальною роздробленістю»); Русь як така перестала існувати з нашестям Батия, що скористався незгодами руських князів; після цього українські землі були завойовані литовцями, а потім їх завоювали поляки, і лише після Хмельниччини вони опинилися під правлінням московського православного царя – ніби повернулися в своє «руське лоно».

Історія ж українських земель постає як історія козаччини. Літописець вважав, що козацтво з’явилося в результаті протистояння з татарами.

З особливою гордістю Грабянка описує військове мистецтво козаків. Вони для нього – неперевершені. Козаки «на озброєнні мають самопали, шаблі, келепи, стріли та списи і користуються всім цим так вправно, що і найвправніший польський гусарин або ж рейтар німецький з ними зрівнятися не можуть. Є кінні та піші, і стільки їх, козаків, скільки на Малій Русі люду, і їх зовсім не треба силою збирати, як ото в багатьох чужоземних краях роблять, не треба наймом заманювати; а кине клич старший або полковник який і стільки воїнства збереться, що як трава стане, і з цього приводу добре було сказано турецькому цареві, коли той запитався, скільки козацького війська маємо. «У нас, – сказано було, – царю турецький, що лоза то й козак, а де байрак, то по сто й двісті козаків там». І всі вони в січі незмірно хоробрі. Це про них сказано:

 
Вони Русь за своє багатство велике мають,
Хитрість військову та мужність у війні знають.
 

Це про них сам султан турецький говорив: «Коли навколишні держави йдуть проти мене, я сплю – не зважаю, а до козаків увесь час мушу дослухатися, весь час слухаю, не дрімаю». І спокійно жити не можуть, навіть коли в їхньому краї мир запанує, то своєю волею збираються і йдуть на підмогу іншим народам; заради малої користі велику турботу собі на плечі кладуть і на вутлих, з одного дерева зроблених лодіях дерзають через море пливти».^[119]

Звісно, в наведеному описі маємо чимало перебільшень. Хоча ці перебільшення цілком зрозумілі. Грабянці, як представнику козацької старшини, важливо було показати «славність» козацького війська. У певному сенсі, це своєрідна «ідейна компенсація» і за Полтавську катастрофу, і за поразки під час Руїни й Хмельниччини. Тому в своєму літописі Грабянка постає як оптимістичний автор, намагається говорити про козацькі перемоги й свідомо замовчує поразки.

Грабянка спеціально акцентує увагу на утисках козаків з боку поляків. Багато в чому показовим є розділ «Коли і чому козаки повстали на поляків?» Автор ніби намагається з’ясувати причини постійних конфліктів, які виникали між поляками й козаками. Як і в Самовидця, акцент робиться на причинах релігійних. Грабянка вважає, ніби головною причиною протистоянь і непорозумінь була Берестейська унія.

Особливу увагу звертає на 20 – 30-ті роки XVII ст. На його думку, саме з того часу почали поляки чинити великі кривди українцям. Особливо після повстання під проводом Остряниці й Гуні: «І відтоді всякі свободи у козаків забрали, а люд благочестивий тяжкими й нечуваними поборами пригнітили, не відаючи, що Бог за кривду та за кров невинну помсту насилає». Кривдою козакам, вважає Грабянка, було будівництво Кодацької фортеці: «…І року 1639 поклали над порогами місто Кодак збудувати, німців найняти те місто оберігати та козаків, що на порога прямують, ловити та у воді топити…»^[120]

У зв’язку з розповіддю про Кодацьку фортецю літописець наводить гарну легенду (взяту, до речі, з літератури польської), щоб продемонструвати освіченість та далекоглядність Хмельницького. Він пише: «На ту лиху годину довелося коронному гетьману Конєцпольському власною персоною у Кодаку побувати і козаків, що були йому відрекомендовані (а поміж них і Богдан Хмельницький), полаяти, а заразом і похизуватися міцністю Кодака-фортеці. До козаків звертаючись, він сказав: «Чи до вподоби вам, козаки, фортеця?» Хмельницький йому відказав латинською мовою: «Що руками людськими змуроване, ними ж і зруйноване буде». Гетьман був здивований сміливою відповіддю і зле подумав про Хмельницького, пригадавши, що той у всіх козацьких повстаннях брав участь, однак скільки їх, козаків, погинуло, а він все ще живий». Те, що Хмельницький, при всій своїй нелюбові до поляків, лишався живим, Грабянка пояснює тим, що Богдан «був людиною хитрою у військовій справі і дуже розумною, знав задуми ляхів щодо козаків, знав суєтність їхніх клятв і розумів їхні військові задуми та все це глибоко в серці тримав, зовні привітністю прикривав, вів себе так, ніби ніякого зла на ляхів не тримає; тільки його серце зло своїм порадником має».^[121] Цей епізод, поданий Грабянкою, з часом набув поширення в українській літературі – як науковій, так і художній, ставши одним із моментів у творенні звеличеного образу Хмельницького.

Говорячи безпосередньо про причини Хмельниччини, Грабянка переважно використовував Літопис Самовидця. Основна причина для нього так само є унія, переслідування православ’я. Далі (переважно за Літописом Самовидця) йде перелік різноманітних утисків, що терпіли козаки від поляків. Інша річ, що Грабянка не просто гіперболізує ці утиски, а й подає їх вкрай дражливо, присмачуючи фактами, які виглядають фантастично. «Якщо ж траплялося, – пише він, – що козак хоч чимось провиниться, то такими карами його карали, що й погані б придумати не могли, і так уже, караючи, самих себе перевершували, що невірних у цьому за ніщо мали. Хіба могли фараони у тортурах з поляками зрівнятися? Ці ж дітей у казанах варили, груди жінкам деревом припікали та всілякі інші біди творили…»^[122] Звісно, в ті часи траплялися різні бузувірства. А особливо благодатний ґрунт для цього був на українському пограниччі, де право мало відносний характер. Але говорити про варіння дітей у казанах, припікання жінкам грудей і подавати це як типове, навіть масове явище – то вже було занадто. Однак такі риторичні прикраси охоче сприймалися певною публікою, передусім козацькою старшиною. «Жахливі факти» ніби виправдовували безчинства козаків, які чинилися ними щодо «інших» – шляхтичів, міщан, євреїв і навіть православних українських селян.

Не оминає Грабянка, як і Самовидець, звісну історію про захоплення Чаплинським хутора Суботів у Богдана Хмельницького. Але якщо в Самовидця згадана історія викладається в кількох реченнях, то в Грабянки вона переростає в розлоге оповідання, сповнене драматизму. Спочатку літописець говорить про заслуги Хмельницького, про те, як він розбудував свій Суботів. І коли розбагатів, то на цю маєтність кинув оком Чаплинський: «До всього цього заздрість маючи (це коли вже повернувся з королівського двору на батьківську землю), а рівно заздрячи і на заселену слободу, підстароста Чаплинський за рахунок Хмельницького багатіти задумав і в тих місцях фундуватися забажав, тому він старості чигиринському Іванові Даниловичу доніс. «Не випадає, – сказав він, – простому чоловікові села та підданих мати». Іван же Данилович послухав і наказав те село забрати і Чаплинському передати. Побачив все те Хмельницький, згадав свої заслуги перед короною польською і образився, що замість честі має наругу від Чаплинського терпіти. «Ляхи, – мовив, – нас, козаків, озлобляють, та ще не вмерла козацька мати!» Прочув про ці слова Чаплинський і наказав взяти Хмельницького і кинути до темниці, а сина Хмельницького, Тимоша, повелів посеред Чигирина двома киями бити. Відчув Хмельницький, що нічого марне помочі ждати, і не знав, що діяти, та Бог навернув до милосердя серце жінки Чаплинського, вона умолила чоловіка свого і той наказав Хмельницького з темниці звільнити; отак вийшов Богдан на волю з надією на час. Тільки й мовив: «Ще живий господь і козацька не вмирала мати! Не все Чаплинський забрав, коли шаблю в руках маю!»^[123]

Отож, історія про наїзд на Суботів обросла «фактами». Оповіді про образу Хмельницького поширювалися в козацькому середовищі. Але, судячи з Літопису Самовидця, вони могли бути скупими, позбавлені яскравих подробиць. Певно, Грабянка скористався роботами польських авторів, де ці подробиці були непогано описані.

У творі козацького літописця про сам наїзд не йдеться. Говориться лише, що Чаплинський забрав у Хмельницького Суботів. Але останній висловлює невдоволення, кидає крилату фразу: «Ще не вмерла козацька мати». Саме за ці слова Хмельницького ніби ув’язнюють, а сина Тимоша б’ють киями в Чигирині. Правда, не зрозуміло, за що дісталося Тимошеві. Потім в українській літературі жаліслива історія про побиття сина Хмельницького зазнала розвитку. «Виявилося», що якогось сина майбутнього гетьмана посіпаки Чаплинського під час наїзду на Суботів засікли до смерті. Подібні твердження зустрічаються і в творах польських авторів.

У Ліни Костенко у віршованому історичному романі «Берестечко» розповідається про таку собі «степову Гелену», через яку почалася війна – подібно до того, як колись вибухнула війна через Олену Троянську. Взагалі легенди про «степову Гелену» стали достатньо поширеними в українській літературі, театрі, кіно. Хоча корені цих легенд варто шукати в літературі польській другої половини XVII ст.

У оповіді Грабянки про конфлікт навколо Суботова уже з’являється історія з жінкою. Сама пані Чаплинська просить свого чоловіка, щоб той звільнив Хмельницького з в’язниці (знову ж тут відчутний вплив польської літератури). Правда, не зрозуміло, яка була мотивація в тієї особи. І взагалі ця історія виглядає дивно. Потім цей жіночий момент був творчо допрацьований українськими авторами. Почали розповідати, що під час наїзду на Суботів Чаплинський забрав якусь польську шляхтянку, з якою жив Хмельницький. Чаплинський ніби з нею одружився чи зробив наложницею. Потім Хмельницький, помстившись своєму кривдникові, знову повернув її собі й пошлюбив.