Богдан Хмельницький. Легенда і людина

Взагалі лист написаний дуже зручно, крайнє загально і дипльоматично, і катеґоричну відмову прибирає масою приємних слів; цікаво також, що гетьман про військо тільки загально згадує на початку, а пише все від себе: ми та й ми, «Б. Хмельницький, гетьман війська його кор. мил. Запорозького». Загалом як документ козацької політики і дипльоматії лист дуже цікавий: перед венецькою дипльоматією, може, найбільш виробленою в цілім світі, канцелярія війська Запорозького не осоромилася.

В додаткових листах, написаних тоді ж зо Львова (одно явне, друге зашифроване), Віміна висловляє ще деякі небезінтересні міркування. Підносить, що на будуче треба, щоб лист до Хмельницького був написаний від самої Республіки безпосереднє; сим разом «секретар» (Виговський) питав його, чому уряд Республіки не звернувся сам, а доручив сю справу віденському послові, і Віміні доволі трудно було се виправдати. Що до великости субсідії, що її козаки хотіли б отримати, йому не вдалось одержати виразної відповіди ні від Виговського, ні від козацьких послів, що були в Варшаві; з причин, вказаних гетьманом, вони взагалі були здержливі на пункті яких небудь обіцянок більшої помочи. Але він, Віміна, думає, що навіть і за малий козацький похід варто добре заплатити. Навіть мала козацька екскурсія на турецькі землі була б роздута поголосками і змусила б Оттоманську імперію кинути в той бік великі сили і таким чином зробила б велику діверсію на венецькім фронті. Піднявся б дух в невдоволених підданцях Порти: молдавських, валаських, семигородських, і вони захотіли б скинути з себе турецьке ярмо, а мабуть, і Москва не пропустила б покористуватися сею нагодою, і Венеція могла б уложити з Турцією почесну і корисну згоду».^[74]

Ми цілком свідомо навели цей чималий уривок, де Грушевський переказує лист Віміни й аналізує його контекст. Тут подано немало важливої інформації, яка допомагає зрозуміти логіку вчинків Хмельницького, місце Війська Запорізького на геополітичній шахівниці тогочасної Європи. Віміна підтверджує те, що король Владислав, будучи до цього заохочений Венеціанською республікою, ладний був почати війну з турками. В той час Османська держава втягнулася у виснажливу війну з Венецією за острів Кріт (Кандію). Якби Річ Посполита розпочала війну з турками, був би відкритий «другий фронт». Передбачалося, що козаки на своїх чайках чинитимуть диверсії проти османського флоту на Чорному морі. А це створить для турків серйозні проблеми. Воювати на два фронти їм буде важко.

Хмельницький знав про плани Владислава щодо цієї війни. Більше того – залучався королем до її підготовки. Правда, проводити цю війну не дозволили магнати й шляхтичі.

У 1650 р. Віміна та венеціанські дипломати наївно сподівалися, що їм вдасться реалізувати цей план, вступивши в переговори з Хмельницьким. До цього питання вони підійшли не дуже серйозно. Як уже говорилося, Віміна не мав статусу посла. І ніяких конкретних пропозицій не привіз. Навіть не обумовив суми фінансової допомоги для козаків – а без цього вони не пішли б воювати.

Місія Віміни скінчилася нічим. Хоча його гарно приймали Хмельницький та козаки, але це, радше, був вияв дипломатичного етикету. Козацький провідник ніби й не відмовляв прямо венеціанському посланцю. Натомість дав пораду звернутися до кримського хана, оскільки той є союзником козаків. У тогочасній ситуації таке звернення було малореальним. Кримське ханство лишалося васалом-союзником Османської держави і, схоже, не збиралося з нею розривати стосунків.

Хмельницький у цьому листі постає як хитрий політик. Він приділяє посланцю увагу, обдаровує його, пиячить з ним. Хоча та пиятика й частування, схоже, були елементом гри Хмельницького. Зрештою Богдан відмовляє Віміні, але робить це так, щоб залишити в посланця позитивне враження.

Із західних авторів другої половини XVII ст., що присвятили спеціальну працю історії Хмельниччини, варто назвати П’єра Шевальє. Він контактував із козаками, які були завербовані французьким урядом в Україні під час Тридцятилітньої війни й брали участь в облозі Дюнкерка в 1645–1646 рр. У 1648–1654 рр. Шевальє був секретарем французького посольства в Польщі. Написав французькою мовою книгу «Історія війни козаків проти Польщі», яка побачила світ у 1663 р. в Парижі. У скорому часі вона була перевидана в 1668 р. У 1672 р. вийшла в Лондоні англійською мовою. Тобто є сенс говорити про певну популярність цього твору на Заході.

«Історія війни козаків проти Польщі» складається з «Розвідки про землі, звичаї, спосіб правління, походження та релігію козаків», «Розвідки про перекопських татар» та «Історії війни козаків проти Польщі». Вона давала змогу західному читачеві познайомитися з Україною. У ній, поряд з письмовими та усними джерелами, використовувалися й спостереження автора П’єра Шевальє.

Цікаве ставлення Шевальє до Хмельницького. Він порівнював його з Олівером Кромвелем. Тим самим козацький вождь ніби вписувався в європейський політичний контекст. Ось як це звучало в «Історії війни козаків проти Польщі». Автор, звертаючись до читачів, писав:

«Ця історична книга подає деякі матеріали, що мають зробити її читання приємним. З неї можна довідатися про досить своєрідний спосіб ведення війни та боїв; хоробрі вчинки, які нагадують подвиги героїв роману; війська, чисельність яких дозволяє повірити в те, що написано про війська гунів, готів, вандалів, сарацинів, персів та турків; і, що ще більше гідне подиву, ми знайдемо образ мужа, який для того, щоб піднятися над іншими, приводить в рух величезний механізм та наводить жах на те королівство, якого ні всі могутні держави християнського світу, ні навіть могутня імперія турків досі не змогли похитнути. Одним словом, Кромвеля, який вдруге з’явився на Русі, який був не менш честолюбивий, хоробрий та спритний, ніж Кромвель в Англії».^[75]

Це порівняння, на перший погляд, може видатися позитивним. Але чи справді це так? З одного боку, Шевальє відзначає титанізм Хмельницького. Характеризує його як хоробру й спритну людина, що привела «в рух величезний механізм». Але, з іншого боку, відзначається його честолюбство. І це в очах Шевальє аж ніяк не є чеснотою. Своїми діями козацький гетьман наводить жах. Відповідно, титанізм Хмельницького приносить не користь, а зло.

Шевальє намагався відносно об’єктивно писати про Річ Посполиту, про місце в ній козаків, яких він не ідеалізував, але й не очорнював. Позиція Шевальє – це, радше, позиція стороннього спостерігача. Хмельниччину автор вважає чи не найбільшою небезпекою в історії Речі Посполитої. «…поляки, – пише він, – завжди чинили опір усім, навіть найгрізнішим ворогам, і всі ці війни не здавалися їм такими небезпечними, як війна з козаками, що розпочалася 1648 р., майже в момент смерті короля, бо ці бунтарі втягнули в свій заколот мало не все населення Чорної Русі. Крім того, раптом позбувшись тієї смертельної і непримиренної ненависті, яку вони завжди відчували до татар, козаки ввійшли з ними в спілку й навіть попросили підтримки у турків для цілковитого зруйнування та спустошення Польщі».^[76]

Хмельницького Шевальє називає «першою іскрою цього повстання та рушієм усієї війни». Пише, що той належав до шляхетського стану, а його батько навіть був підстаростою. Мав Богдан деяку освіту. І в козацькому війську дослужився до сотника.

Причину Хмельниччини Шевальє малює дещо нестандартно. Намагається не концентруватися на особистих образах козацького вождя, а вписати події повстання в більш широкий контекст. Він пише: «Король Владислав, якому надоїло сидіти без діла, коли більшість інших християнських королів і князів були зайняті війною, 1646 р. міркував про план війни проти перекопських татар, яких він хотів вигнати з Криму. Хмельницький здавався йому гідним командування козацьким військом, якому король надавав головного значення в цьому поході. Проте плани короля не були підтримані ні християнськими монархами, зрештою досить зайнятими чимось іншим, ані навіть венеціанцями, на допомогу яких він розраховував…»^[77]

Ю. Брандт. «Повернення козаків з походу»

Владислав змушений був розпустити своє військо. Тепер Хмельницькому, за словами Шевальє, не було чим зайнятися. Через таке безділля він «ввійшов у розбрат» із Чаплинським за межу одного зі своїх маєтків. Про сам конфлікт та його наслідки розповідається таким чином: мовляв, Чаплинський погано повівся з дружиною Хмельницького, а його сина побив палицями. «Невдовзі Хмельницький, – читаємо далі, – знайшов спосіб добитися сатисфакції за цю образу, використовуючи прагнення до визволення, що він його помітив серед руського населення, яке не могло насолоджуватися миром, бо мир замість того, щоб приносити йому (населенню) спокій, давав шляхті більше змоги держати селян у рабстві та пригніченні».^[78] Отже, Шевальє звертає увагу на соціальний аспект Хмельниччини. Хоча особиста образа й відіграла певну роль на початку повстання, але воно не відбулося, якби не було соціального незадоволення – принаймні така думка виникає при читанні твору. Хмельницький, маючи впевненість у відданості козаків, утік на Запоріжжя, де й підняв повстання.

При цьому Шевальє вважає, існувала таємна змова Хмельницького й короля Владислава. Ця версія декому може видатися фантастичною. Але вона поширювалася серед політиків та урядовців Речі Посполитої, з якими Шевальє контактував. «Дехто, – говорить цей автор, – був переконаний, зрештою не зовсім безпідставно, що король Владислав, бажаючи повернутися до свого плану війни проти татар, підтримував з Хмельницьким таємні зв’язки і допоміг повсталим козакам для того, щоб Річ Посполита була змушена дати королю військо для втихомирення козаків. Козаки повинні були з’єднатися з королівським військом, що складалося переважно з чужинців під командуванням довірених королю людей, а тому це військо не слухало б наказів Речі Посполитої та пішло б за Владиславом проти татар і навіть проти турків, з якими королю довелося б неминуче воювати, якщо б він зачепив татар».^[79]

Образ Хмельницького, який постає зі сторінок «Історії війни козаків проти Польщі», не є однозначним. З одного боку, автор вказує на військовий талант Хмельницького. Козацький вождь уміло керує козацькими військами, йому вдається виграти чимало битв. Він проявляє винахідливість, у деяких випадках застосовує незвичні прийоми ведення війни. Відзначає Шевальє й політичний талант Хмельницького. Той уміє знайти спільну мову серед своїх, організувати схильну до анархізму козацьку масу. Також Хмельницький непогано веде гру із чужими можновладцями, використовує протиріччя серед них.

Але, з іншого боку, козацький вождь представлений як підступна людина. Демонструючи на словах вірність королю й владі Речі Посполитої, він часто вводить їх в оману, підтримуючи зв’язки із нехристиянськими володарями. Гетьман може очорнити своїх конкурентів, вдавшись до обману. Варто говорити й про його безпринципність, коли він легко йде на союз із татарами й турками, які перед цим були ворогами українців.

Вважайте – перед нами постає політик макіавеллівського штибу. Чи сприймати такого політика позитивно, це питання. Тим паче, коли цей політик руйнує одну із найбільших християнських держав Європи, що в очах Шевальє не могло бути позитивом.

Підсумовуючи сказане про те, хто писав про Хмельницького в середині й другій половині XVII ст., можемо констатувати, що це переважно були польські та західноєвропейські автори. Війна під проводом цього вождя сприймалася ними як війна громадянська. Бо справді, якщо виходити з розуміння тодішніх політичних реалій, то воювали між собою мешканці однієї держави – хоча й здійснювалося це не без зовнішнього втручання. Ця громадянська війна не сприймалася позитивно, адже вона руйнувала Річ Посполиту, яка для багатьох цих авторів була «їхньою державою» і до якої вони мали сентимент.

Персона Хмельницького переважно трактувалася неоднозначно. З одного боку, автори вказували на здібності козацького гетьмана. Іноді він постає як умілий політичний діяч, що вміє досягати свого. Проте в основі його успіхів є не лише талант, а й підступність, хитрість, політичний аморалізм.

Причина цієї війни, здебільшого, трактувалася поверхово. Вважалося, що була вона викликана бажанням помсти Хмельницького, якого образив польський шляхтич Чаплинський, а влада Речі Посполитої не захотіла ображеного захистити. Хоча й були намагання поглянути на цю проблему в більш широкому плані, з’ясувати інші причини цього явища. Та все ж особиста помста стояла на першому плані.

Творення образу героя

Попри те, що з часом в українській та російській літературах Хмельниччину почали трактувати як війну, в якій релігійний чинник відігравав чи не найбільшу роль, а українських козаків як захисників православ’я, насправді стосунки між православним духовенством, особливо вищим, та козацтвом не були простими.

Так, у 20-х роках XVII ст. козацтво отримало ідеологів в особі православного духовенства. На той час в Україні саме його представники виконували роль інтелігенції. Проте у 1630-х роках ситуація змінилася. Союз православного духовенства й козацтва був зруйнований. Православне духовенство й козацтво все більше дистанціювалися один від одного. Здавалося, Хмельниччина мала знову актуалізувати цей союз.

Правда, духовенство не поспішало опинитися в козацьких обіймах. Якщо в 1620-х рр. воно вимушене було це зробити, оскільки в особі козаків отримало покровителів, то на середину XVII ст. ситуація виглядала інакше. Влада Речі Посполитої за часів правління короля Владислава легалізувала православну церкву. Відверто підтримати козаків – означало наразитися на неприємності. Так можна було втратити навіть маєтності, що належали церкві. А чимало цих маєтностей знаходилися на територіях, які не контролювалися козаками.

Під час подій середини й другої половини XVII ст. київські православні митрополити, як і православні єпископи на теренах України й Білорусії, намагалися проводити зважену політику, відстоюючи свої інтереси. Їм доводилося маневрувати між різними державно-політичними структурами, силами – козаками, Річчю Посполитою, Московією й Османською державою.^[80] У цій ситуації вони воліли утриматись від крайнощів, зокрема від апологетики козацтва та їхнього вождя Богдана Хмельницького.

Симптоматичною є позиція Інокентія Гізеля (1600? – 1683),^[81] одного з провідних православних інтелектуалів України середини XVII ст., який обіймав високе ієрархічне становище – архімандрита Києво-Печерської лаври, належав до найвпливовіших православних діячів України того часу.

Інокентій Гізель

Він є автором низки творів. Одним з найбільш знаних серед них вважається релігійно-етичний трактат «Мир з Богом людині», що вийшов у друкарні Києво-Печерської лаври в 1669 р. – якраз у розпал Руїни. Здавалось, у цьому творі мали б відобразитися тогочасні проблеми, пов’язані з козацькими змаганнями. Однак цього немає. Лише в передмові до читачів зустрічаємо таку згадку: «Відомо всім, що ця люта багаторічна ворожнеча в Малій Росії праведним судом Божим за наші гріхи на нас наведена. Та ми про те, аби отямитися, від гріхів повстати, Господу Богу догодити, однак, не дбаємо. А тому, раз гріх пребуває в нас, то й ворожнеча нас губити не перестає».^[82]

Гізель у трактаті «Мир з Богом людині» говорить (хай і дуже загально) про ворожнечу, котра панує в Україні. Але, дошукуючись її причин, знаходить відповідь у дусі провіденціалізму, характерного для середньовічних авторів. Мовляв, усі нещастя, які впали на Україну, це покарання за гріхи людей.

Ця позиція також знайшла відображення в такому відомому творі, як «Синопсис».^[83] До сьогодні ведуться дискусії, яке відношення мав Гізель до цього твору, чи був він його автором. Перше видання «Синопсису» в 1674 р. вийшло за його благословенням. Тобто якщо Гізель і не був автором цього твору (радше, це було колективне творіння), то цілком імовірно він міг здійснювати його загальну редакцію. Принаймні давши благословення, Гізель погоджувався з концепцією вказаного твору.

«Синопсис» є викладом історії Русі від найдавніших часів, закінчуючи подіями середини XVII ст. Переважно це компіляція з різних історичних хронік, літописів, що мали поширення в той час. Він у концентрованому вигляді давав схему російської історії, яка на довгий час стала визначальною в російській історіографії. «Синопсис» витримав чимало видань (загалом їх нараховується 29). У царській Росії він майже протягом ста років виконував роль підручника історії.

Автор чи автори «Синопсису» спеціально підносять Володимира Мономаха. Адже цей князь був особливо шанованою особою в тогочасних київських книжників. «Синопсис» представляє згаданого князя царем, який отримав регалії від візантійського імператора Олексія Комніна. Потім царська влада переходить у Галич, пізніше – у Москву.

У «Синопсисі» звернута увага на руйнування Києва Батиєм. Ця подія трактується як трагедія. У творі чимало говориться про боротьбу проти татар. Загалом твір має антитатарську спрямованість. І це зрозуміло. Адже татарські набіги становили значну проблему для України. Окрім того, татари активно втручалися в українські події середини й другої половини XVII ст.

Антитатарський дискурс, присутній у «Синопсисі», схоже, мав політичний підтекст. Гізель та його сподвижники, як і інші православні інтелектуали того часу, були проти того, щоб утвердилась татарська й турецька протекція над українськими землями. А певні кроки до такого утвердження саме й робив Хмельницький. Не хотіли також вони домовленостей між царем московським, з одного боку, й турецькими та кримсько-татарськими правителями, з іншого. Звідси їхня неприязнь до татар, намагання підняти значимість московських можновладців, подати їх як царів, що боролися з татарами.

Інокентій Гізель. «Синопсис»

«Логічним завершенням» «Синопсиса» був перехід Києва під владу московського царя. Ця подія зображується в панегіричних тонах. Мовляв, колишня «царственна столиця» повернулася під руку нащадків київських князів, які правлять у Московії і мають всі права на Київ.

У такому обґрунтуванні теж був політичний підтекст. За сім років до першого видання «Синопсису» був укладений Андрусівський договір між Московією й Річчю Посполитою, згідно якого Київ тимчасово зберігався за Московією. В перспективі Московія мала повернути місто Речі Посполитій. Гізель та його сподвижники цього не хотіли. Тому обґрунтовували законність перебування Києва під Московією.^[84]

У «Синопсисі» немає згадок ні про Богдана Хмельницького, ні про козаків, ні про їхні «визвольні змагання». На перший погляд, це дивно. Адже, здавалось, Хмельницький завдяки Переяславській раді привів Україну під руку Московії. А для автора чи авторів «Синопсису» це мало би бути позитивом.

Ігнорування в «Синопсисі» Богдана Хмельницького й козацтва мало підстави. Було в авторів цього твору достатньо інформації про те, що Хмельницький підтримував тісні стосунки з турецькими й татарськими можновладцями. А чисельна присутність у війську Хмельницького кримських татар багато про що свідчила. Тобто Хмельницький сприймався автором чи авторами «Синопсису» не як «воз’єднувач» Малої й Великої, а, радше, як соратник «невірних».

Подібну картину бачимо й у творах інших українських авторів того часу. Козацька тема, як і тема Хмельниччини, ігнорувалася в Києво-Могилянській академії, хоча там навчалося чимало вихідців із козацького середовища. Те саме можна сказати й про професорів академії.

Показовим є приклад Лазаря (в миру – Луки) Барановича (? – 1693).^[85] Він належав до найбільш впливових церковних діячів та інтелектуалів України другої половини XVII ст. Значна частина його життя припала на складний період Хмельниччини та Руїни, коли більшості українців було не до питань культури. На початку 1640-х Баранович викладав у Києво-Могилянській колегії, а в 1650 р. став її ректором та ігуменом Братського училищного монастиря. У 1651 р. залишив академію і як чернець перебував у монастирях Києво-Кирилівському, Куп’ятицькому і Дятиловецькому. З 1653 р. став настоятелем Єлецького монастиря Чернігівської єпархії.

8 березня 1657 р. у Яссах митрополитом Гедеоном Молдавським Баранович був висвячений на єпископа чернігівського. На цьому становищі розгорнув активну культурну діяльність.

Лазар Баранович

З-під його пера вийшло чимало книг. Це – збірки проповідей «Меч духовний» (1666, 1668 рр.) «Труби словес проповідних» (1674, 1679 рр.), «Трідіон» (1685 р.), полемічний твір польською мовою «Нова міра старої віри» (1676 р.). Також він є автором поетичних збірок, писаних польською мовою: «Житія святих», «У вінець Матері Божої», «Стовп віри», «Книга смерті» тощо. Найбільш знаним поетичним текстом Барановича є «Лютня Аполлонова» (1671 р.).

Багато уваги цей автор приділяв такій суспільній аномалії, як війна. Питанням війни і миру він присвятив низку поетичних творів. Чи не найкращим серед них є вірш «Світ стрясають грози на людськії сльози», де є такі слова:

 
«Пожалься, Боже, що світ закурився,
Це за гріхи Бог на всіх нас озлився!
Брат брату недруг, син батьку ворожий,
Скрізь недовіра і всі насторожі.
Своєї тіні жахаються люди —
Гріхи це чинять, пануючи всюди!
Прямуйте, люди, мерщій до покути,
Не так боятись ви будете скрути.
Бог любий мир вам почне посилати,
Од вас не буде лиця одвертати.
Немов на морі, так хвилі у світі,
У тому морі нелегко вціліти.
Щоб уціліти від лютої хвилі,
Потрібно злості покинуть заїлі.
Боже, дай людям святу твою згоду
І по негоді подай нам погоду.
На Україні
Постійно гинуть, Вкраїна – це море!
Воно червоне,
Хто сам – потоне, в гурті – переборе!
Хай Україна
Буде єдина, татарин хай згине,
Нехай на згоду
Візьме угоду, хай любить русина!
Боже, дай згоди святої Вкраїні,
Хай Україна у січі не гине!
Вже Україну в крові покупало,
Невинним людям надміру припало.
Мед-молоко по землі хай поплинуть,
Люди мечі хай покрушать і кинуть,
Хай переплавлять гармати на дзвони,
Щоб дзвоном славить тебе на всі гони,
Як пожаданий ти мир подаруєш,
Що завжди дітям своїм офіруєш.
Дай, Пане, миру, дай конче святого,
Так хочем того по довгому бою!»^[86]
 

Баранович закликає забути про чвари та об’єднатися всім християнам перед загрозою, яку їм несе мусульманський світ. Він за те, щоб поєднати в цій боротьбі сили поляків і українців. Такий підхід зустрічаємо у вірші «Якими бували русь і поляки»:

 
«Коли читалось Письмо у костьолі
Здіймались д’горі шаблі польські голі.
Давали ляхи зі зброї пізнати:
Життя за віру всі ладні оддати.
Русин од ляха у тім не одстане —
За отчу віру до бою повстане.
За те од Бога ви благословіться,
Хай підпира вас Господня десниця».^[87]
 

Це можна сприймати як опонування антипольським настроям, що набули поширення в часи Хмельниччини.

Лазар Баранович. «Меч духовний»

Попри те, що православне духовенство України стримано ставилося до повстання під проводом Хмельницького й до самої особи гетьмана, у церковному середовищі з’явився твір, який прославляв Хмельниччину. Правда, походив цей твір не з православного церковного середовища України, а із середовища православного духовенства Османської держави. Мається на увазі Щоденник Павла Халебського.

Кілька слів про цього автора та його творіння. Народився Павло Халебський (інші варіанти – Алепський, Алеппський) (араб. – Булос ібн аз-Заїм аль-Халебі) (близько 1627–1669)^[88] в місті Халебі, яке було важливим політичним і культурним центром Сирії. Належав Павло до сирійських арабів, його рідною мовою був місцевий діалект арабської мови, яким і був написаний Щоденник.

Батько Павла, Юсеф (? – 1672), був священиком Сирійської православної (мелькітської) церкви. Його дружина померла незадовго після народження Павла. Після її смерті Юзеф, що взяв священницьке ім’я Іоанн, став ченцем у монастирі Мар Саба. У жовтня 1635 р. його висвятили на митрополита халебського, а в листопаді 1647 р. у Дамаску обрали на патріарха антіохійського. На цих ієрархічних посадах він узяв ім’я Макарія.

Павло робив духовну кар’єру під опікою батька. У 1647 р. його висвятили на архідиякона, в чині якого він перебував аж до смерті. Під час архідияконства Павло став секретарем свого батька-патріарха.

Патріарх Макарій Антіохійський. Мініатюра XVII ст.

Важливою проблемою Антіохійського патріархату, як і всіх інших східних патріархатів, у той час була нестача коштів. Макарій вирішив відвідати Московію, щоб отримати там матеріальну допомогу. У цьому теж не було нічого дивного. Подібні вояжі до Московського царства стали звичними для ієрархів православних церков, що знаходилися під владою турків. При цьому не варто забувати, що Макарій та інші східні патріархи були підданими турецького султана й проводили політику, вигідну османській владі. Під час Хмельниччини, про що далі буде говоритися, на теренах України опинилося чимало православних священиків з Османської імперії, які своїми діями провокували козаків на війну з владою Речі Посполитої.^[89] Макарій та його оточення поділяли погляди цих священнослужителів, що й знайшло відображення в Щоденнику Петра Халебського.

Щоденник Павла Халебського з арабської був перекладений англійською («The travels of Macarius», Лондон, 1836), російською («Путешествие антиохийского патріарха Макария», Москва, 1896–1899) та румунською мовами. Українського перекладу Щоденника немає – лише перекладені окремі уривки, які стосуються України.

У червні 1654 р., уже після Переяславської ради, патріарх Макарій разом зі своїм сином Павлом проїжджали українські землі, прямуючи до Москви. Назад вони поверталися в 1656 р.

Вояж до Московії мав для Макарія непогані наслідки. Ієрарх не лише погасив борги патріархату, а й розпочав значне церковне будівництво. Грошові надходження поставили цього архієрея в залежність від московської влади. У грудні 1666 р. Макарій взяв участь у церковному соборі, який позбавив московського патріарха Никона його сану. Повертаючись назад із Москви додому, антіохійський патріарх утратив свого сина Павла, який помер у Грузії.

Але Павло залишив після себе Щоденник, який прославив і його, і батька. Після написання цей твір довго «пролежав у шухляді».

Проте Щоденник цікавий для нас тим, що в ньому знайшли відображення уявлення про Хмельниччину серед східних ієрархів, які «працювали з Україною», проводячи тут відповідну протурецьку й промосковську політику (ці політичні орієнтації на той час нерідко співпадали). Вказані уявлення, зазнавши певної трансформації, набули поширення в козацькому літописанні XVIII ст. Чи це випадково? І чи не заклали східні ієрархи, які стали частими гостями в Україні під час Хмельниччини, певні ідеологеми, котрі пізніше дали знати про себе?

У Щоденнику Павло Халебський говорить, ніби релігійні утиски козаків стали головною причиною Хмельниччини. З часом ця думка набула значного поширення в козацькому літописанні. Помітна відверта неприязнь Павла до поляків (ляхів), зате спостерігаємо позитивне ставлення і до турків, і до московітів. Він пише: «А чого я називаю ляхів проклятими? Та тому, що вони повелися мерзенніше, ніж лукаві ідолопоклонники, завдаючи мук щирим християнам, аби знищити саме ім’я православним. Нехай увічнить Бог володарювання турків навіки-віків! (виділення наше. – П. К.). Вони-бо тільки беруть харадж (данину з немусульманського населення Османської імперії. – П. К.) і не втручаються у справи віри, чи буде вона нусайрітська (нусайріти – течія мусульман-шиїтів. – П. К.), іудейська чи самарянська (течія, що відокремилась від юдейської релігії. – П. К.). А ці прокляті не задовольнялися хараджем і десятиною з братів Христових, яких вони тримали в рабстві, а віддавали їх у наругу ворогам Христовим – жорстоким іудеям… Вони не тільки забороняли їм будувати храми й проганяти панотців, які знали таємниці віри, а й ґвалтували їхніх благочестивих дружин і доньок. Бог, бачачи їхню пихатість, підступність і жорстокість у ставленні до своїх братів-християн, послав на них свого вірного слугу та раба Хмельницького, котрий помстився їм, завдав рішучого удару їхньому чванству та гонорові і їхньою поразкою потішив ворогів їхніх, піддав їх приниженню, презирству…»^[90]

Головними конфесійними ворогами козаків, вважав Павло Халебський, були католики, передусім єзуїти: «…козаки мусили слухати звернені до них казання ксьондзів-єзуїтів, які прагнули усіх православних винищити й поробити їх прихильниками Папи. Сорок років тому вони дійшли до того, що зруйнували всі їхні церкви, припинивши в них службу Божу, і у своєму безбожництві й тиранстві навіть спалили митрополита козацької землі вкупі з одинадцятьма єпископами та панотцями, підсмажуючи на вогні на залізних прутах, – безчестя і жахи, яких не творили ідолопоклонники».^[91] Звісно, маємо тут «благочестиву міфологіію», далеку від українських реалій.

У Щоденнику проводиться думка, ніби Хмельницького послав козакам сам Бог для їхнього спасіння. Маємо відверту ідеалізацію цього козацького ватажка. У панегіричному ключі Павло Халебський описує й зустріч патріарха Макарія й гетьмана, на якій він був присутній.

Автор Щоденника позитивно трактує входження українських земель до складу Московської держави. «Як татари неситі відділилися від Хмеля, – читаємо в цьому творі, – гетьман знову бив чолом цареві московському, аби той прийняв під свою руку. Справу нарешті було залагоджено за сприянням патріарха (мається на увазі єрусалимський патріарх Паїсій. – П. К.) та завдяки прихильности московітів до православної віри. Цар обдарував Хмеля та всіх його вельмож царськими каптанами й зробив його князем за вагою його держави. Потім він одіслав двох воєвод із шістдесятьма тисячами війська до міста Києва. Вони збудували довкола нього укріплення й міцно утвердилися у фортеці, щоб відбивати напади ляхів на козаків. Цар записав на службу сорок тисяч козаків зі щорічною платнею від скарбниці, приєднавши їх до свого війська».^[92]

У Щоденнику Павло Халебський подав кілька міфологем, що потім набули поширення в козацьких літописах. Передусім це представлення козаків як захисників православної віри від посягань католиків та юдеїв. Відповідно, повстання під проводом Хмельницького розглядається як реакція на утиски з боку цих іновірців. Маємо також у творі ідеалізацію козаків як людей лицарських і навіть трактування їх як «божих воїнів». Відповідно, в такому ж плані трактується і їхній вождь – гетьман Хмельницький.

Павло Халебський намагається позитивно оцінювати союз українських козаків та кримських татар. Мовляв, завдяки цьому союзу вдавалося бити «клятих ляхів», що, з позиції цього автора, є благодіянням. І, звісно, великим позитивом є приєднання козацької України до єдиновірної Москви.