Я похитнувся мов підтятий; а думка робить своє; спогади пливуть знищечку, обурення росте зісподу… Була година… багно життя заворушилось… змагання вставали за змаганнями… громада прокидалась від сну, придивлювалась до меншого брата з його занедбаними потребами, ламала старі кайдани… Вибухла палка осоруга супроти рабства та панування… жінка визволялась а чоловічої кормиги… хвилі нових ідей з казковою силою змивали плями сучасності, перли вперед і вперед; ремство охопило всі появи життєві, вимагаючи кращої та правдивішої будучини…
— Що робить? — загримів з-посеред хору щирих провідників дужий голос молодої беркої талановитішої людини, — кругом неї згуртувалося все, що було тільки рухливого, совісного, розумного; джерелом забила гаряча праця… знижені та бездольні підіймали голови, переймались снагою та надіями… То була світла, свята година людського прокиду, що ніколи не забудеться… Промені сипнули зусюди і на все… Але от вони почали гаснути, збігла хмарка, заторохтів грім… завірюха зломила не одного дуба, погнула не одно чоло… і молодий боєць був кинутий за палі, зневажений, оганьбований… І от він працював над паперами, а пильні очі доглядачеві пронизували душу… Якісь муки вертіли дідусеву (він-бо став уже дідусем) голову, сльози підступали струмом, — і в’язка списаних паперів летіла до огню, що злизував без жалю, без перешкоди до клаптика… І ніхто не довідавсь, про що гадала та турбувалась велика людина, які думки та мрії віддавались на жертву полум’я.