Побожно стою я край воріт, зазираю крізь щілі, а думка біжить до іншого краю, біжить і знов вертається… низка дивовижних подій та обставин спливав догори… перейде час — все стане казкою, а поки що… то гірка, непiдмальована дійсність, правда, що лихше усякоi казки…
Уява опанувала мене цілком; мої очі розкрились: серед ганку показався слабий та сивенький, скарлючений недолею дідусь, у сіренькій свитинці, з книжкою та паперами в руках… живий мертвяк… тільки серце билось любов’ю до люду, а розум ворушили питання — земні, споконвічні… Він жив власним осередковим1 миром, відтіль черпав снаги та жвавості… і все гадав, — гадав про іншу країну з iї хмарною долею, неуцтвом, темнотою… але зв’язано йому руки, приборкано його мрії… невідхильний тягар пригноблює його душу… Дідусь пометнувся до хати, зник з-перед очей… але моя уява бачить… він сидить на стільчику та все пише — довго, запопадно… а за ним стежить наглядач, що ніколи не кидав на самоті…