XII. У МОСКАЛЯХ
Погнали некрут з рiдного краю. аж у Московщину. Гнали їх цiлою юрбою. I який же невеселий здався їм той довгий перегiн! Щоб хоч трохи скоротати час, вони то казки казали, то рiзнi пригоди з життя пригадували, то про давнi бої переказували, сподiваючись незабаром собi стрiтись у чистому пблi з ворожою силою... Максимовi спали на думку дiдовi приповiстi; вiн подiлявся ними з товариством, а в самого аж душа закипала...
«Ой, та й знатимуть же мене вражi вороги!» — думав вiн сам собi, качаючись уночi на долiвцi коло своїх товаришiв, котрi, виморившись, мертвим сном спали. I виплiтали його думки в темнiй темрявi страшну картину сiчi... Гук, крик, бiй; дим застилає все поле, аж очi рiже; огонь, як з пекла, то з того, то з другого боку; бряжчать шаблi; гуркають гармати; палять гакiвницi; брязкають списи; тупотять конi... Татарва мчиться, як скажена... «Ага? вражi татарюги!» — кричить вiн услiд їм i пускається навздогiн своїм баским бистроногим вороньком... Шабля заблищала — голова татарська покотилася; кiнь настоптав копитом — голова луснула, як стиглий кавун... У Максима аж дух у грудях сперло... — Господи! коли б швидше!..
На ранок уставши, знову їх гнали. I знову вони йшли, то пiсень спiваючи, то задивляючись на невiдомi мiста, котрi приходилось переходити. Багато вони тих мiст уже поминули, а ще бiльше, кажуть, напередi зосталося!
Довго вони йшли все своїм краєм, мiж своїм людом, вже їм аж обридло.
— Чи далеко ще та Московщина? — питали вони один одного...
— Та ще пiдтопчем ноги, — одказували другi, догадуючись: не близько, мов!
Поминувши свої степи, з невеличкими хуторами, що, як квiтнички, весело кидались в вiчi, свої великi села, з кривими улицями, з бiлими хаточками, з вишневими садочками, свої городи, схожi на села, увiйшли вони в лiсний край. Перед ними й за ними стояли страшнi бори сосни, ялини та осичини. Iшли вони день, iшли другий... лiс та й лiс!
— Оце й Московщина починається, — сказав хтось.
— Оце?!. Та й невесела ж яка вона!.. все лiси та бори, куди оком не скинь... тiльки небо крiзь верховину мрiє...
Сумно стало Максимовi серед лiсу; жаль йому стало своїх степiв безкраїх, свого неба високого: тут за лiсом було тiсно, душно, а небо здавалося низьким, похмурим. I справдi воно було низьке й похмуре: йшлося вже до осенi, — темнi хмари, аж чорнуватi, снували по небу; перепадали частi дощi.
Пройшли вони верстов з п’ятдесят чи шiстдесят лiсом — нi хатинки, нi людинки!..
— Де ж тут хутори, села, городи? Хiба тут i людей немає?.. — толкуються самi мiж собою.
— Та тут либонь один тiльки город Москва й є, та й той аж на самому краї Московщини, — одказав хтось.
Усi похмурiли, зажурилися: йшли мовчки, повiсивши голови.
Пройшли ще верстов з десять або й бiльше; вийшли на узлiсся... З-пiд тесової стрiхи якоїсь чорної будiвлi показався димок... Очi напрямились на його.
— Що то? кузнi? — пита Максим.
— Село, — одказав йому старший москаль, що вiв їх.
— То це кузнi у царинi?
— Не, то — избы.
— Що то за iзби?
— Хаты, по-твоєму, хахол!
Максим зареготався.
Увiйшли в село, або краще — в одну довжелезну вулицю, котра й була цiле село. Аж дивно! Одним одна вулиця, парканами одгороджена з одного й з другого боку; а на вулицю виглядали без вiкон хати — чорнi, як комори, закуренi димом... Де-де забовванiли й люди — в личаках, у довгополих балахонах, з бородами...
От розвели їх по кватирях. Максим аж спльовував... Таркани, прусаки, стоноги снували скрiзь по стiнах, та було їх i в стравi, i в квасi. У хатi — не виметено, смiтник по колiна, несло од його чимсь смердючим; пiд сволоком лави, де на його сторонi зайвi горшки ховають, тут були замiсть лiжка... Свiтили в хатi не смальцем або олiєю, а якимись тонкими лучинами... Дим з печi валив прямо на хату, — бо хата без димаря, — давив у горлi, рiзав очi... Максим не полiз на «палатi»; страшно йому було прилягти i в тiй багнюцi, що на долiвцi. Вiн за цiлу нiч не прилягав: з хати ходив надвiр, знадвору — в хату; смоктав люльку (бо хазяїн прохав, щоб не курив у хатi)...
Ранком знову погнали їх далi.
Чим далi йшли, тим не краще, а гiрше. Поминали вони ще таких же сiл, може, з десяток; минули й город один... Церков бiлiло аж шiсть, чи сiм, а то все чорнiло сiро-чорним цвiтом... За городом тiльки якась фабрика мурiла, бо до цегли не так дим приставав, а може, була ще недавно вимурована... Засумували нашi некрутики! А до того ще попiдбивалися так, що молили бога, коли б уже швидше доставитись на мiсце, — хай воно вдесятеро буде гiрше того, що бачили, аби спочити. Iшли вже два тижнi й два днi...
Аж ось, пройшовши ще днiв з п’ять, сказано їм, що вже недалеко те мiсце, куди їх гнали. Лiси щодалi все рiдшали та рiдшали; почалося нив’я — не нив’я, а так поле з пеньками (видно, не дуже давно й там лiс був); а здалека заманячило їм щось високе — то там, то там... Пiдiйшли ближче, побачили верховини церков — iз золотими банями, i з блакитними, а найчастiше — по зеленому полю золотi зiрочки... Ще трохи — вiтер доносив до них заводи дзвонiв, гвалт, крик... Серце в кожного радiсно забилося. Ось-ось таки спочинуть!
Велике мiсто з своїми церквами високими, з своїми палацами довгими та широкими, з кам’яними крамницями розкинулось на невеличкiм згiрку. Внизу, посеред города, текла рiчка — широка й глибока; багато по нiй снувало барок, плотiв, пароходiв; коло рiчки й на вулицях — гармидер, крик, тiснота, як на ярмарку...
Багатство мiське некрутiв здивувало. Там — цiла вулиця кам’яних крамниць, де видимо-невидимо понапихано всякого краму. У крамницях за прилавками сидiли бородатi кацапи-купцi й закликали прохожих, разом викрикуючи, якi у них товари. От — базари з усякими наїдками, напитками. «От би це в Пiски перенести!» — не втерпiв Максим... А це — величезнi хороми з такими вiкнами, що всього тебе з нiг до голови видно, як у дзеркалi... Вулицi широкi, рiвнi, каменем убитi.
«Бач, бiсовi кацапи! — подумав Максим, — якi в себе городи позаводили, а села бiльше на загороди схожi, нiж на людське житво?! Все, що було на селах найкращого, мабуть, постягали сюди...»
Привели їх до кам’яницi довгої-довгої, облупаної, чорної. Построїли в лаву перед кам’яницею. А з неї повиходило панства-панства — i в палєтах i без палєтiв... Ходило те панство помiж їх рядами, обдивлялося...
— Ай да маладец какой! — промовив один до Максима.
— Собi такий удався! — одрубав Максим. Усi зареготалися. Панок грiзно глянув на Максима — i пiшов далi.
— В казармы! — хтось гукнув спереду.
Повели їх у казарми.
Хати були великi, просторi, тiльки темнi та чорнi; по стiнах цвiла плiснявка; патьоки збiгали додолу. Посеред хат стояли довгi столи у три ряди: то нари для спання. На долiвцi — смiття по боки. У хатi стояв мов чад; смердiло, як з помийницi.
— Тут, видно, чорти жили, а не люди! — промовив Максим, увiйшовши.
Усi сумували, журилися, повкладавшись спати на довгих столах. Од натоми нi рук, нi нiг не чули, а спати довго не спали... Усе їм здавалося, що це вони в тюрмi, в неволi... Що, якби побачили родичi, де вони кочують? Мабуть би, одцуралися навiки... Були такi, що плакали, згадавши про домiвку... Нелегко було й Максимовi; оже вiн не плакав, а насмiхався над усiм... i над кацапами, i над своїми, i над собою. Є такi люди, що найважчу тугу виливають смiхами, жартами. Про них завжди кажуть, що вони нiколи горя не знають; зовуть їх за те щасливими. Отаким щасливим i Максим удався.
Ранком вивели їх з казарми на двiр; розставили лавами: вищий з вищим, нижчий з нижчим. Знову їх обдивлялися, розставляли, переставляли, як було треба, наказуючи, щоб не забували, хто бiля кого стоїть. Попорядкувавши, одпустили їх передихнути, бо завтра вже на учення.
Замiсть передишки, некрути одпрохалися в старших москалiв город подивитися. Тi одпустили. Проблукали нашi новобранцi цiлiсiнький день по городу; набродилися й надивилися до утоми, так що, вернувшись, зараз же полягали спати та й поснули, як побитi. Новi дива, котрi вони бачили в городi, прогнали вчорашню думку про домiвку.
Тiльки що стало на свiт благословитися, затуркотiв барабан. Пiднялась шатанина. Кожен схоплювався з постелi; нашвидку вмивався, натягав одежину й виходив на широке дворище, зараз же за казармою. На «плацу» розставили їх невеличкими купками, приставили до кожної по старшому, та й давай учити: як ходити, стояти, як руки держати, коли й що казати. Неслухняних били, а все-таки вчили: учили, щоб бити, били, щоб учити. Так день у день, день у день... «I нащо це воно, кому вона здалася оця муштра?.. для чого?..» — думали вони, вертаючись з учення. Здавалось воно їм гiрше каторжної роботи.
Оже Максимовi було все це за iграшку. Скоро вiн вивчився добре «носки» витягувати, марширувати, стрибати, по-московськи викрикувати... Так мов старий москаль! Старi москалi дивувалися його дотепностi та вихвалювали перед молодшими — неуками.
Трохи згодом нап’яли на його мундир, муницiю — ранець, каску, притупею, — дали шинелю i ружжину. Як убрався Максим — москаль москалем. Рiдна б мати не пiзнала! Меткий, поворотний — на всi боки москаль!
Вранцi-рано пiде на учення; промуштрують їх — геть уже сонечко пiдоб’ється. Ведуть снiдати кашi з салом, а того сала — i духу нема. Перепочинуть трохи, знову на збiр: обiдати. Пообiдають. Сонце вже повернуло з полудня. Барабан туркоче — знову на учення. Муштруються вже аж до пiзнього вечора...
Минають мiсяцi, рiк... Одно та й одно!
«А бий тебе сила божа! — думає Максим. — Хоч би вже повели куди-iнде... або ворог де вирискався!.. А то — муштра та й муштра! Та хоч би рiзна, а то: яка сьогоднi, така i завтра, й позавтрому... Витягай ногу, кричи: «раз!.. два!..» Скидай ружжо на плече; скидай з плеча; прицiняйся разiв сто на день... а хоч би тобi раз сказали вистрелити!.. Я думав: що в тих москалях? аж воно одна тобi муштра... на ученнi, й на смотру, й на парадi пiд церквою... Уже так затвердив, — як свої п’ять пальцiв... Нi, муштруйся! Доведеться од нудьги пропасти...»
От i давай Максим свою нудьгу розгонити: став горiлку, як воду, дудлити... Москалi пiдхвалювали його за те, що «чисто» п’є; iнодi й у шинок водили, бо в самого Максима не було й шеляга за душею... Тi грошi, що мати передала, давно пропив...
Раз побився Максим на взаклад, що вип’є кварту й не буде п’яний. Заклад на п’ять карбованцiв. Товаришi розняли руки. Дали кварту горiлки. Максим як приложив до губiв — тiльки на три ковтки й стало. I хоч би скривився, поморщився! Тiльки мов очi заблищали та повеселiшав трохи. Супротивник вийняв п’ять карбованцiв, дає йому.
— На бiса менi грошi? — крикнув Максим. — Катай, братця, на всi!..
Пропили тi п’ять карбованцiв, попилися п’янi, як земля — насилу рачки до казарми поприлазили. А тут, як на те, була вночi перевiрка. Недолiчилися щось п’яти чи що. Виходять ранком на двiр, — аж вони рачкують по дворищу. Забрали їх, позапирали в темну. Сумують вони. — Не сумуйте, братця! — утiшав Максим. — Сiм бiд, один одвiт! Я вас визволю.
— Як же ти нас визволиш?
— А так: кажiть, що я напоїв.
— Ну то що?
— Ну, то й нiчого. Там уже моє дiло... Коли це — кличуть їх до ротного. Ротний так i накинувся на них звiром. Стоять москалi та одно твердять: «винуватi!», «винуватi!».
А Максим стояв-стояв, слухав-слухав та й виступив уперед. Його ротний уподобав за його моторнiсть.
— Я, — каже вiн, — усьому виною, ваше б-родiє! Я їх напоїв. От уже скiльки тут, а не зiбрався подякувати їм за науку. А це, вибрав нiчку та й то негаразд. Бийте мене, ваше б-родiє, скiльки хочете: я всьому виною... Не наказуйте тiльки моїх товаришiв, учителiв!
Це ротному сподобалось. Пом’якшав зразу; ще пополаяв, побатькував трохи та й прогнав: «Не сметь мне другой раз... засеку!»
Вийшли од ротного, смiються; дякують Максимовi, що, коли б не вiн, дуже б солоно прийшлося...
Пiсля того Максим став душею москалiв. Моторний, смiливий, вiн скрiзь давав усьому привiд; оступався за товаришiв, коли тi де на гулянках заводили спiрку; говiркий, вiн завжди вибрiхувався перед начальством, як де попадалось товариство... Бувши на всьому казенному, не маючи великої недостачi в одежi, — вiн не жалував нiчого свого.
Лучалося що-небудь роздобути, все те йшло на гурт, на товариськi пропої...
Товаришi душi в йому не чули. Коли лучалося йому яке лихо, вони завжди гуртом його виручали. Чи одбiжить, бува, люльку в спiрцi, а грошей на нову катма, — вони складалися по шагу там, чи по копiйцi — i купували; чи порвалося що з одежi, при бiйцi, до останку, — вони йому вислужену й залежану в якого бережливого брали й давали... Повага й шаноба Максимовi!
Привик Максим до такого життя. «Нi, — думав вiн, — Московщина далеко краща, нiж рiдна сторона! Що там? степ та й степ, плуги та борони, та вiтер по степу; а люди — кожен сам собi... А тут — чого душа забажала — все є; а товаришi — брати рiднi: за ними, як у бога за дверима: i поможуть, i виручать... з ними краще, нiж з батьком та матiр’ю!»
Максим, як там кажуть, i горенько покотив! Одно тiльки його мучило, одно здавалося гiрше печеної редьки, становилося руба у горлi. Це — життя у казармi вонючiй та вонюча їжа. Хлiб той — чорнiший землi, з остюками та ще до того як згадає Максим, глядячи на його, що вiн у шаплику ногами мiшаний, то аж занудить... Капуста — до носа не приводь; каша — з рота верне...
— За все, за все у вас добре, — хвалиться раз Максим кацапам-товаришам, — одно скверно: їсти нiчого!
— Пiдожди! — одказують, — дiждемо недiлi, будемо прохатись на прокормлен! є. Коли б тiльки нам хвiдхвебеля задобрити, а то б усе було гаразд!
— Куди на прокормлєнiе? — пита Максим.
— Да по миру прайтись. Авось отьпцется добрый челаек... даст свои заплаты солдатские дыры заплатать!
Максимовi стало нiяково. Одначе вiн на те нiчого не одказав.
Дiждали недiлi. Тiльки що почало на свiт благословитися, — прибiгають товаришi.
— Брат! а, брат! — будять.
— Ну?
— Вставай, пайдем к ротному.
— Чого?
— Как чаво? разве забыл?
Максим устав. За ним прокинулись деякi другi; почалась з товариством розмова.
— Ну, что фельдфебель? — пита один.
— Собака!
— Как?
— Да. так... двадцать пять садрал! Зверь, брат, настоящий зверь! Говорит: кали дадите, братцы, четвертную, скажу ротному; а не дадите, — не смей и рта разинуть!..
— Стараво, брат, варабья на мякине не изловишь! Он, братцы, знает досканальна всю ефгу механику, — виясняв один з нар, посмоктуючи люльку i спльовуючи на стелю.
— Да ведь пайми те, Митрич: так ведь безбожно драть! Это ведь с сваво брата, а не с чужова!
— Поди... Станет он разбирать: где свой, где чужой... Ему — дай!
— Ну, и не зверь ли?.. Зверь и есть.
Отак розмовляли москалi, поки Максим умився, убрався. Пiшли вони втрьох до фельдфебеля. Той зараз же повiв їх до ротного.
— Ну, што, Федосеич? — пита ротний. — Все благополучно?
— Всё, ваше б-родие. Только адно худо...
— Што?
— Ребятам, ваше б-родие, худо...
— Чем?
— Есть нечево, ваше б-родие. Просятся на прокорм ление.
— Куда?.. зачем? — скрикнув ротний. — Я им дам у прокормление!
— Есть нечево, ваше б-родие, — одно йому фельдфебель. — Гаварят: памрём с голоду...
— Што ты врёшь, старый хрен?.. Как есть нечево? Верно, уж успел содрать?..
— Никак нет-с, ваше б-родие! Гаварят: четвёртая часть за позволение!
Ротний замовк; крутнув уса.
— Кто идёт? — спитав, помовчавши трохи.
— Да вот: Иванов, Евпраксеев да хахол Максим. Поди сюда, ребята! — гукнув вiн крiзь дверi в сiни.
Реб’ята увiйшли в хату, стали, витяглися в струночку — як верстви на шляху. Ротний зараз до Максима (любив-таки «хохлика»):
— Што, брат Максим, — худа жить?
— Худо, ваше благородiє: їсти нiчого!..
— На прокормление хотите?
— Точно так, ваше б-родие, — забелькотали усi в один голос.
— Разве пазволить, Федосеич? — питає ротний, скоса поглядаючи на фельдфебеля. — Пазволить легко... Ну, а как попадётесь?
— Никак нет, ваше б-родие, — знову забелькотали разом москалi.
Ротний подумав ще.
— Ну, позволяю.. Только смотрите: попадётесь — засеку! Слышь?..
— Слушаем, ваше б-родие!
— Ну, с богом, братцы... марш!
— Благодарим покорно, ваше б-родие! — викрикнули москалi на прощання й вийшли за дверi.
Скоро вся рота заворушилася. Оступили кругом заробiтчан; розпитують, куди тi йдуть; однi раять — в одно мiсце, другi — в друге. Гудуть, мов бджоли в улику... А заробiтчани радi такi! Думка: хоч тиждень усмак поживляться: попоїдять м’яса, а не гнилу капусту та хлiб з остюками; побудуть на волi, а не в казармi вонючiй.
— Не худо бы, братцы, — каже хтось, — пойти по купцам с образками!
— А што?.. Право, братцы, не худо! — промовили заробiтчани.
Побалакали отак, порадились, зiбрались, пiшли. Надвечiр з пiвсотнi рублiв несуть! Рота радiє, юртується... Присудили зараз вiддати двадцять п’ять Федосєїчу, а останнi дали до схову старому унтеровi.
Швидко заробiтчани знову пiшли, а рота, сподiваючись на добру поживу, загуляла. У кого зосталася копiйка про чорний день, — той i ту витрушував. Зложились гуртом; купили горiлки; набражились, як квачi; спiвають, лаються, згадують тогорiчнi пригоди, свої заробiтки, утрати... Горiлка порозв’язувала язики. Той журиться вголос за своїми: як там жiнка, дiти? Той розказує про зрадливу дiвчину, як вiн їй пацьорки обiрвав; той хвалиться коханням своєї... Кожен — своїм!
Сонце вже спускалося, як вийшли заробiтчани з города в чисте поле. Пройшли верстов з п’ять... Перед ними сосновий бiр стояв як чорна стiна; за ними мiсто гвалтувало, — невгавучий крик та гомiн доносився до них... Заробiтчани все йшли та йшли... уже й захiд сонця став жовтiти та блiднiти: нiч насовувала на землю; яснi зорi виблискували в темному небi; мороз дужчав; дорога рипiла пiд ступнями... Заробiтчани йшли мовчки. Не доходячи до лiсу, почули вони жалiбний скрип полозкiв об мерзлу дорогу, важку ступню кiнську i цмокання людського голосу; незабаром показалися й сани, повно навантаженi. Зверху сидiв здоровенний чоловiк, у бородi, зодягнений по купецькому!
— Стой! — крикнув один з москалiв — Iванов, перебiгши шлях, i вхопив коня за удила. Кiнь став.
У Максима мороз побiг поза спиною... «Що ж це воно буде?» — думав вiн, та й одiйшов убiк подивитися. Другий москаль, Євпраксєєв, пiдступив до купця.
— Здорово, купец! А что, брат, за товар везёшь?
— А ты — што? Што ты, что я тебе стану ответ давать? Поди прочь!.. — Та й устав з саней.
— Глаза имеешь, сам видишь! — одказав Євпраксеев.
— Да вижу, что — салдат... Но чево тебе нужна?
— А вот чево, купец, вот ты товар везёшь; а у тебя ево и без ефтаво многа...
— Ну-у?..
— Да ты лошадь понукай, а не меня!.. Так вот видишь ли: у тебя товару многа, а у салдата ничево... у салдата, сам знаешь — и душа казенная... Пажертвуй, что твоя милость, на солдатское житье-бытье!
— А ты откелева — такой?
— Да уж откелева — не тебе знать... Мы просим... Дашь, за твое здоровье выпьет брат-солдат; а не дашь, не надо — проваливай!
— Проваливай? Ишь ты какой вострый! А ты бы так и сказал... а то, вишь, лошадь астанавливает, словно вор какой...
— Да ведь тебя, барада, не астанави, — обiзвався з-перед коня Iванов, — ты нашево брата и слушать не станешь, вот что!
— Дашь, спрашиваю? — приставав Євпраксєєв.
— Во-на! — одмовив купець, показуючи кулака.
— Ну, бог с табой! Пусти ево, брат, — промовив до Iванова Євпраксєєв.
Той пустив коня. Пiдiйшов до них i Максим та разом i потягли лiсом. Купець пильно дивився вслiд їм i щось думав. А це як скрикне:
— I-iй, ты? слышь?.. как тебя?..
— А што? — питає Євпраксєєв, повернувшись до купця.
— Возвратись!
— Да чаво? поезжай себе!
— Возвратись, гаварю!
Москалi гуртом вернулися.
— Вот вам, братцы, красненькая... вспомяните раба божия Парамонта, — промовив купець, подаючи до рук десятирубльову бумажку.
— Спасибо, купец. Не забудем. Парамонта, говоришь?
— Парамонта, братцы! Парамонта!
— Ну, прощай. Счастливаго пути!
— Пращайте, братцы. А далече идете?
— Да на села.
— На побывку?
— На побывку.
— Помоги вам бог!
— Спасибо. Прощай, батюшка!
Розiйшлися. Купець поїхав у город; москалi пiшли далi шляхом. Максим дивувався. «Узяв би ти в нашiй сторонi! — думав вiн. — Мабуть би, чорта спiк...»
— А добрий, братця, купець, — обернувся вiн з словом до товаришiв.
— Что, брат!.. Купец, брат, — свой челаек. Он сам знает нужду солдатскую, — всегда пособит... Вот — барин, брат! О, то вострый, шельма! У таво просьбой не возьмешь: дух разве вишиби... ну, тогда так!
Отак, розмовляючи мiж собою, йшли заробiтчани бором. Уже до пiвночi добиралося, як вони входили в село, та прямо до шинку. Там ще свiтилося. Чутно було: п’яними голосами тоненько бородачi виводили «Лучинушку».
Заробiтчани ввiйшли в шинок, поскидали з плечей клунки, посiдали вряд на лавi.
— А дай-ка, хозяин, три касушки служиламу брату... Ево косточки разагреть, — промовив Iванов до шинкаря.
— А пошто я дам?
— Как пошто?
— А по то: деньги есть?
— На што те деньги? Разве ты с миру не надрал? Небось — никаво в кабаке не было!..
— Ну, дак што?.. были... спасиба, заходют добрые люди!
— А то: ани вот и внесли свою копеечку на солдатскую долю, — обiзвався Євпраксєєв.
— Как бы не так? Держи карман!
— Да уж верна!
— Да, верна... Только вот теперь народ что-то забаловался: водки мало пьет.
— Ну, не ври!
— Как же? Стану те врать...
— Ну-ну! давай... полна те!
— Да што ты?.. Давай деньги, вот те и сказ!.. у меня, вишь, водка не своя — купленая.
— А мне-то что за дело, что купленая?.. Ты с миру надерёшь... А солдату где взять? Ты знаешь: солдат — казённый челаек!..
— Филиппыч! а, Филиппыч! — кричить на шинкаря один з п’яних кацапiв, — дай уж им... право-дело, дай! Люблю солдата... Солдат, брат, казенный челаек... Не ровен час, завтра все найдём... Вон, сказывают, турка-шельма царя-батюшки не слушает... Дай!
— А ты, что ли, мне заплатишь?
— Будет — заплачу... Дай!
— Как же? С тебя твоих не выдерешь, а ты ещо и за других!..
— Да што ты, не веришь на слово доброму челаеку? барада ты казлиная! — крикнув Євпраксєєв i сунувся до бороди.
— Да ты барады не трожь! — одказав, одпихаючи його руку, шинкар. — Сам бы насил, да, небось сбрили...
— Стал бы я твоим казлиным атродьем свае благородное лицо марать!!
— Да ты-то што такое?
— Разве не видишь? мироед ты одакой! Разве не видишь, кто я?
— Да видно, што солдат. Ну, а што?
— Как, ну?.. Ты знаешь, что такое солдат? Солдат за тебя, дурака, грудь сваю под неприятельские пули подставляет... кровь сваю проливает... Вот што солдат!
Такi слова розжалобили всю п’яну беседу.
— Терёха? а, Терёха! А правду ведь солдат говорит... У-ух какую правду... Солдат — это, брат, — беда! Солдат... это, брат, казёнцый челаек, слуга царский... Это не то, что мы с тобой! Он, брат, сваю грудь под неприятельские пули подставляет, кровь за нас проливает!
Тєрьоха, як видно, лизнув уже й геть-то, бо посоловiлими очима мутно тiльки дивився на свого товариша, хитаючи з боку на бiк головою, а слова не здужав вимовити.
Другi кацапи й собi пiдняли голос за москалiв: давай шинкаря лаяти, ганьбувати; страхали, що бiльше в його нi чарки горiлки не вип’ють. Шинкар стояв за стойкою, мов не до його рiч, — тiльки почервонiв та знай оддимався та гладив рукою свою широку та густу бороду.
— Да што, братцы, на ево сматреть? — крикнув Євпраксєєв до п’яниць. — Тащи, кали так, целое ведро! — Та й кинувся за перегородку до бочки.
— Толька тронь — убью! — заричав, зцiпивши зуби, шинкар i вхопив здоровенний обрубок у руки, замахнувся... П’яницi пiдскочили, вихопили з рук обрубок.
— Дак ты ещо на жизнь маю посягаешь, барада ты казлиная?! — закричав Євпраксєєв, уплутавши п’ятiрню в шинкареву бороду... Шинкар у крик.
— Вали, братцы, ево! вали! Вот я ему задам солдатских тесеков, чтобы он знал, мираед эдакой, как вас, братцы, абдирать, да с солдатом абходиться! Вали!
Кацапи разом кинулись. Та и шинкар, видно, при силi був, бо тiльки струхнувся, так усi й одскочили, як грушi. Шинкар кинувся на москаля, збив з нiг i насiв, як шулiка курча.
Жаль пройняв Максима, як вiн побачив, що свого б’ють. Одним замахом кулака повалив вiн шинкаря на землю, взявши мiж ноги його голову. Тим часом пiдскочив другий москаль i давай почищати тесаком. Шинкар не кричав, не пручався, а тiльки стогнав. Оддубасили добре, пустили. Шинкар плакав, лаявся...
— А что, теперь дашь по касушке? — питає знову москаль.
— Бери... пусть те удавит! — крiзь сльози промовив шинкар i пiшов собi в другу хату.
П’яницi смiялися. Москалi випили по косушцi, заїли хлiбом.
— Ну, теперь нам не время... Нада на работу паспешать... Пращайте, чесная кампания! Пращай и ты, дядя!.. Не сердись да вперёд умнее будь! — промовили москалi до шинкаря, поклонилися чеснiй компанiї i вийшли з хати.
За ними деякi з п’яниць. Одного москалi завербували з собою — i потягли на нiч до його, розпитуючи: хто тут на селi багатир i як хто поводиться з людьми.
На ранок чутно: то того, то другого обiкрадено. Шинкар, чухаючись, i свою пригоду розказував. Покликали старосту, кинулись за москалями... та їх уже й слiд замело! На другому селi уже спродували те, що добули в цьому.
Прошвендяли заробiтчани цiлий тиждень. Вернулися в город, несучи з собою чималу силу грошей. Що слiд, оддали ротному, а на останнi загуляли.
Такi походи хоча спершу й будили якийсь сум i острах у душi Максимовiй неправдою, крадiжкою, грабунком, а не чесним заробiтком; оже при такому товариствi, при гульнi та вихвалках одного перед другим своєю силою, своєю вдатнiстю, — стирали ту чорну думку. Максим швидко забув про неї. Усе ж таки для його непосидячої натури це була робота, з котрої одному виходила користь, другому — шкода... Не те, що нудна щоденна муштра, котра, як думав Максим, нiкого нi знобить, нi грiє. I вiн цiлком оддався тiй роботi. Нi один случай не обходився без його. Тут вiн виказував свою силу й свiй розум. Iнодi й геть-то круто прийшлося, якби не вiн!
Зате його рiвнi любили, як товариша, котрий нiкому не попустить свого брата в образу; старшi любили, як добру дiйну корову; а начальство любило, як на все здатного, моторного москаля, котрого не встид послати у ординарцi i на смотру перед ще вищим начальством показати. Незабаром Максима зробили унтер-офiцером.