XI. МАХАМЕД
Пiсля смертi Мирона и Марини лиха доля, зачепивши крайком слiзьми змоченого крила життя Iванове та Мотрине, майнула на iншi хати з бiльшими недостачами, злиднями — на крiпацькi хати порiзнених людей... Козачi кубла обгорнуло тихе хлiборобське щастя. Настали роки кохання в полi та в худобi, складання всякого прибутку, тяжкої господарської працi дома й на полi, — та втiха дiтками, кого благословив господь...
Iван, ще дитиною напрямований по хлiборобськiй дорозi, так її й держався. Орав поле, сiяв, косив, жав, молотив, складав зерно — те на посiв, те на поживу, те на продаж, або в горлатi ями — на голоднi годи. Мотря, жiнка хорошого господарського роду, теж допомагала Iвановi у його працi.
З весни Iван щодня в полi — то оре, то засiває яриною. Зранку поїде, пiзно ввечерi вертається. Так до самої паски. Одсвяткують великдень — косовиця. Тут уже й Мотрi робота — громадiння. Далi настають жнива. Цiле лiто, як муха в окропi, викрутяться i обоє, рано встаючи, пiзно лягаючи. Пiсля жнив Iвановi — возовиця; далi — оранка на озимину; ще далi — сiйба; а там уже в осiнь — молотiння заробленого хлiба. Мотрi на осiнь нiби легшає трохи: хатня робота — спочинок, а надворi — прихватком, тiпає плоскiнь або матiрку; скрипить терлиця пiд повiткою... А там уже й зима — замети навертає... Приходить вона в село страшною хуртовиною, приводить за собою своїх дiток, — хизи й охизи та трiскучi морози... Люди аж перелякалися. Давай матки плести; ну запинати вiкна й дверi, щоб не перся мороз у хату... Одначе й зимою — не сидня, згорнувши руки. Жiнками — своє дiло, чоловiкам — теж своє. У хатi — Мотря обiд або вечерю варить, дiтей пантрує й годує; а ввечерi, при каганцi, пряде кужiль або що голкою шиє; надворi — ходить коло корови: напуває її ситним пiйлом з висiвками або м’якиною, рано й вечiр — доїть. Iван — коло худоби порається: скотовi й вiвцям пiдкладає в ясла просяної, або гречаної соломи, двiчi на день до водопою гонить, сам вичищає двiчi на тиждень загороду... Нема роботи бiля товару — лаштує пiд повiткою, що потрiбнiше до весняної справи. А ввечерi — плете рукавицi, бавиться з дiтками — шуткує, вчить молитись, спати їх ложить, або сам лежить на печi вниз черевом — париться.
А в недiлю або в свято Iван з Мотрею пiдуть до церкви iнодi, як не дуже холодно, позабирають i хлопцiв з собою. Прийшовши з церкви, обiдають ласiше, нiж у будень; пiсля обiду — ськає Мотря Iвановi. Спочивши трохи, коли годинка, пiдуть вони куди-небудь до сусiд у гостину або ж у себе гостей приймають. А ввечерi — треба Iвановi коло худiбки поратись, — треба її напувати, на нiч пашi пiдкладати; Мотрi — вечерю варити, дiток спати ложити...
Так i зима мине; на весну красне сонце заграє... I знову в поле та в поле... знову торiшня робота... знову торiшнi клопоти... Та так не один, не два роки: так цiле життя, цiлий вiк... Робиш, щоб було що їсти; їси, щоб здужав робити. Отака-то весела хлiборобська доля!
Отже, хто до неї призвичаївся, тому вона здається веселою й красною... Нашi хутори, села, а часом i повiтовi городи, обложившись родючими полями та ланами, другої долi не знають... А проте — живуть цiлi довгi-предовгi вiки, копаються в ситнiй землi, мов поприростали до неї... Яка земля, такi й люди. Вона сита — й вони ситi; вона голодна — й вони роти пороззявляли... Селянин без поля — старець без рук i без нiг. Поле його годує, поле його втiшає, на полi вiн виростає, на полi часом i вмирає... Поле — що воздух: нiчим би дихати, якби зостався без його!
Важка хлiборобська праця, а ще важче тому, хто її на селi не знає, або не вподобає. Тим-то до неї ще змалечку привчають селяни дiтей, щоб вона здавалась нi нудною, нi тяжкою. Дiти на селi — помiч. Аби зiп’ялось на ноги, — зараз у поле: хай змалку привикає до свого побиту!
У такому побитi бажали Iван з Мотрею своїх дiток зростити-вигодувати. Пiднялись трохи хлопцi, — треба їх до дiла призвичаїти. От i почалось завжденне, на перший раз для дiтвори любе, призвичаювання. Перше-наперше — скотинку пасти, товару доглядати... Тут не треба нi сили, нi вмiлостi: дивись тiльки за худобою, пильнуй свого легкого дiла! Далi — поганяти... Гей та цоб, та цабе! — от i вся невеличка наука погонича.
Хлопцi до всього того кидались з гарячим запалом, а найщирiше брався Максим. Вiн цiлу нiч не буде спати, аби йому найранiш устати, братiв побудити в поле. Зате ж йому найскорiше й надолужало. Двiчi, тричi — зробив що — уже йому й не хочеться, уже йому новинку подавай. Та нi заставити, нi застрахатиi Таку неспокiйну натуру викохав старий дiд, на лихо Iвановi, i загартував її своїми страшними переказами про невмируще завзяття та своїми сердитими закидами про те, як тепер на свiтi сталося... Сiчовi оповiстки про запорозьку вдачу, про запорозьку волю западали в гаряче серце онукове... Як у гнiздечку, таку Максимовiм сердечку, виплодилась воля, про яку дiд переказував; поривала хлопця до сваволi, до невпокою, — кидала од одного до другого, — пекла ненавистю до всього, що гнiтило або перечило, не давало робити, як нам хочеться, як нам задумається... Живi картини з позадавнього-давна виступали в хлоп’ячiй головi: Максимовi хотiлось самому битись, рубатись, розгардiяшити... З ким же його?.. де його?!. Пiшла ходором думка за думкою...
Ось з-за села пiднялася страшенна кушпела. Вихор пiдхопив її високо-високо i мчав прямо на село... Максим побачив — i згадав дiдову оповiстку про боїще з татарвою... То не кушпела кушпотить, то татарва мчиться на наших!.. Крик, зик, галас несеться разом з кушпелою... «Стiйте, братця! — кричить отаман на наших. — Ви, середнi, нi з мiсця, а ви, боковi, — у об’їзд на Сокiльнi Байраки!.. Заляжте там, мов неживi, анiчичирк! — аж поки голосна гакiвниця не промовить: пора!..» Хлопцi помчались, тiльки хвостами конi машуть... А крик та галас все ближча та ближча. Ось уже й татарський баша насамперед їде, з голою шаблею наближається... Нашi схибнулись, — далi... татарюги навздогiн. Крик, галас, шарпанина... Ось блиснула блискавиця, гуконула гакiвниця, полетiв татарський баша з коня сторчака бритою макотирею... «Бийте!.. рубайте!..» — iде лемент з краю до краю. Аж ось i збоку курява, мов чорна хмара, пiднялася: то нашi з-пiд Байракiв поспiшають на виручку... Летять — аж земля стогне. У Максима аж дух захопило: заграла гаряча кров, розбуджена такими думками, — Максим помчався й собi за лавою славних лицарiв... Аж кура встає шляхом, аж iдуть виляски од бою босих нiг по твердiй землi... От i майдан. Максим, як кiнь, басує: то, мов схарапудившись, убiк шарахне; то, як молоде теля, пiде скоком та вибриком... Ляскав батогом, свистить, гукає... Молодий крик розлягається навкруги — й деренчить по вiкнах генеральського будинку...
Бачить Максим — у воротах заманячила страшенна постать заводського бугая. Немов яке страховище, з зложеною в зморшки шиєю, уставленою в землю головою з рогами, з налитими кров’ю очима, висунуло воно з генеральського двору й пiшло повагом, хижо ревучи та завиваючи. Пiд ногами страховища двигтiла земля, дикi заводи реву розлягались по околицi... Максимiв голос здавався цвiрiньканням горобчика проти страшного бугаевого реву... Оже, Максим не злякався. Забув i про боїще з татарвою, кинувся на не-збиту дорогу, набрав груддя повну пазуху i помчався насупроти бугая, ревучи й передражнюючи страшну звiрину... Бугай став, пiдвiв голову, нiби думав розглядiти, що воно, та знову круто повернув шию, й нагнув голову до самої землi, — хотiв копирснути рогом, щоб страху завдати, — та вiд жиру не нагнувся. Тiльки зо зла гребонув страшенно ногою й геть далеко вiдкинув землю вiд себе. Максим пошпурив грудку. Метка рука якраз пiймала серед крутого лоба; грудка розбилась — i пил засипав бугаєвi очi. Знечев’я страховище жахнулося... Залупало червоними очима... пiдвело голову, глянуло на свого ворога — та аж потемнiло... Круто схиливши вниз голову, воно пiшло насупроти Максима. Максим не злякався й тут: груддя залiтало, як тi кулi — одно поперед другим... Воно несло бугаєвi гостинцi то в лоб, то в нiс, то в боки... Страховище нiчого того не чуло: воно навiть не чуло землi пiд собою... Завиваючи, воно йшло прямо на Максима — дедалi скорiше та скорiше...
— Ей, ей! — желiпнуло щось з генеральського двору: — Тiкай, хлопче, бiда буде!
Як опечений, крутнувся Максим i вiтром помчався вподовж майдану. Бугай — за ним. Страшно було дивитися, як таке страховище, наставивши роги, неслося з усього свого страшного прожогу за невеличким хлопчиком, що, як горошинка, котився поперед його... От-от бугай настигне; от-от простромить рогом наскрiзь Максимову спину... Аж ось i тин вiд генеральського двору... нiкуди бiгти... пропав Максим!.. Нi, не пропав! Вiн, як собака, плигнув на тин, а з тину — в бур’яни... Скочив i бугай на тин, — та на кiлку й застряв... Линула кров з пробитого боку... Страховище заколихалось, ревнуло не своїм голосом, рвонулось з усiєї мочi... Тин упав, — упав разом з тином i бугай додолу — i так болiсно заревiв, що аж слухати страшно... Кiлок пройшов подовж усього живота, вимотавши геть кишки зсередини... Пiднявся крик людський, збiглася двiрня... Шатанина-мотанина!
— Що ж оце ти наробив?!. — питає Максима один з дворакiв, показуючи на бугая, що ледве-ледве дихав — сап...
Максим смiявся.
— Чого ти, сучий сину, зуби скалиш?.. Ходiм, я тебе до панiї поведу.
Як з цепу зiрвався Максим, так помчався додому.
Досталося б Iвановi од генеральшi за того бугая, якби були крiпаки не покрили Максима. А то сказали, що бугай погнався за собакою та й пробився. Правда, не погладили за те по головцi скотинщика, а влiпили, скiльки здужали, — та Iван напоїв його за те добре. Так i пропав бугай. Тiльки всього — Максима вибив батько. Та що та бiйка? Переплакав Максим, — та й знову за своє...
Душа його прохала волi; молодi сили — простору. Сумно було Максимовi серед широкого, пустого степу, серед поораної рiллi, тiсно в тихiй батькiвськiй хатi, тяжко мiж мовчазною скотиною, котру йому, як старшому, першому довелось пасти... I хлопець видумував шкодливi iгри: то на баранах їздив, то телят лякав, то прив’язував їм до хвоста дрючки й заливався заливним реготом, як телята дрочилися. Часто й густо батько його манiжив за це; оже нiчим не змiг переломити шкодливого, веселого норову Максимового. Оце, було, виб’є його батько; а через годину вже Максим на вулицi з хлопцями навкулачки б’ється або братiв за чуби таскає, або запряже їх у гринджолята, як зимою, сяде сам за пана й батогом поганяє... поки не вшкварне так, що реви на усю улицю...
Палкий, як порох, смiливий, як голодний вовк, вiн усiх побивав, над усiм верховодив... А насмiятися над ким, украсти, одняти що — йому дай! Генеральша нiколи не їла овощей з свого молодого садка: вiн усе пообносить, усе викраде, не дивлячись нi на собак, нi на сторожiв. Раз його застукали на яблунi. Що ж — вiн злякався? Сторожi до його, а вiн як почав на них шпурляти яблуками, так тi назад... Тодi вiн скочив на землю; як вiтер, помчався садком; як собака перескакував через тини — i скрився в чисте поле. Як же дiйшов до лiт та убрався у силу, — бiда з ним та й годi! Високого зросту, станкий, бравий, широкоплечий, як з залiза збитий, а до того ще меткий, як заєць, спiвун-реготун... Хороший з лиця — повновидий, рум’янець на всю щоку, з чорними, веселими очима, з чорним лискучим усом, — вiн був перший красень на селi... Вся молодiж любила Максима за його вдачу, за веселий, безбоязний норов, — усi йому корилися... Хто напередi ставник несе, як iдуть весною святити парубоцьку криницю? Максим несе. Хто на Гудзевiй улицi отаманує, улицю водить? Не кому, як не Максимовi... Кому насмiятись над ким? У Максима язик, як гостра бритва... Хто занiс Луценковi ворота й почепив на самiм версi столiтнього дуба? Хто в Тхорихи-вдови вимазав дьогтем ворота? Не хто, як не Максим... Чиїх рук не втекла Хоменкова дочка Хвеська?.. Не втекла Максимових рук! Хто пустив погану славу на багатирку Шрамченкову дочку? У кого ж язик довший, як не в Максима! Сам устряне, зведе дiвчину, — сам потiм перший i насмiхається... Не одна їх i не двi наробило стида-сорому батьковi й матерi; не одну матiр, не одного батька на донинiм весiллi в хомутах через село водили... Не одна й не двi матiрки плакало на Махамеда, як його прозвали старi баби. Не один парубок або й чоловiк, покуштувавши на кулачках Махамедового «безмiна», похирiє-похирiє та через пiвроку й на той свiт переступить... А горiлку пити, гуляти — Махамед усiм п’янюгам привiд дає! Позаливають очi — та шкоду, капостi людям роблять...
Стали люди жалiтися батьковi, що Махамед синiв їх розпоює, стали радити, щоб здержував сина. Та що батько вдiє з таким велетнем? Нi батькова грiзьба, нi материна умова нiчого не подiють з таким гульвiсою, шибеником...
— Дай одружу! — дума Iван i радиться з Мотрею. Знайшли й молоду; умовили якось Максима, пiшов з старостами. Так що ж? На заручинах Максим так нализався, що трохи-трохи не побив свого нареченого тестя.
— Господь з вами, з вашим молодим таким! — каже тодi батько старостам. — Хоч би менi прийшлося голодною смертю помирати та сказано: як вiддаси Мелашку за Максима, то живий будеш, то й тодi б не згодився!
Вернулися люди з гарбузом; розказали батьковi-матерi.
— Побила мене лиха година та нещаслива з такою дитиною! — кричить батько.
— Ти нас, сину, на старiсть у славу ввiв... нашого недовгого вiку не жалуєш, — плаче мати.
А Максим — як ногу вломив: з хати та на вулицю, а там у шинок до жида. Так розледачiв, розiбрався, розпився, що сказано: нi до чого! Знай у шинку кисне... Аж запух, як той бугай, щодня очi заливаючи... Зовсiм пустився берега: що дома не зарве, — зараз у шинок! П’є, гуляє; з жида насмiхається; з крiпаками панiбратається, жалкими докорами їх коле, що роблять на панiв, навчає не слухатись їх приказiв — мандрувати. На капостi чоловiк здався, та й годi!
Сама генеральша знала Махамеда. I так його зненавидiла, що як приходилось проїздити або проходити повз його, то вона завжди одверталася й спльовувала. Як же почула, що вiн крiпакiв бунтує, то жалiлася комiсаровi. Коли б був Максим на той час не постерiгся, не змандрував кудись з Пiсок, щось на тиждень чи й бiльше, то, мабуть би, не минути йому й тюрми, а може, й самого Сибiру. Та що йому Сибiр? Нiчого!
Мучився отак з ним батько, мучився, та заплакавши, й каже Мотрi: «Нi, вже нiчого з харцизою не вдiю! Нi тихе слово, нi просьби, нi лайка — нiщо не помагає... Немає сили менi з ним битись... Хай же йде в москалi! Нехай його в службi попомуштрують, може, витруть ту юшку, що набрався дома!.. Хай його другi вчать: я з ним нiчого не враю!..»
Мотря в сльози. Жалко матерi своєї дитини. Уже який там вiн не лихий, який не недобрий, а все ж таки своя кров... Мотря плакала гiркими, а прохати Iвана не посмiла: вона догадалася, що то останнє слово батькового горя. Тут уже нiяке прохання не поможе!
А Максим як почув, то нi скривився, нi поморщився. Так-таки зразу згодився та й пiшов до прийому, виспiвуючи та вигукуючи.
Тодi саме у столицi велике дiло скоїлось. Старий цар умер, а зосталося два брати. Старшому ж не можна чомусь було царством правити, — осiвся на предкiвськiм столi менший. Оже, це не обiйшлося мирно. Тодi саме царська гвардiя з масонами забунтувала. Багато тодi лягло правих i винуватих, поки той бунт замирили... Як затихло, то новий цар, розпудивши стару гвардiю, звелiв нову набирати. Та щоб був один у один: високий, станкий, показний... Максим якраз пiдiйшов пiд мiру. Як випускали його з прийому, то не кричали й «лобi». А якийсь усатий офiцер закричав: «У гвардiю його! у гвардiю!» Максим як почув, аж засмiявся... та прожогом у дверi. Тут вiн трохи не вдарився лобом об якогось бiдолашного некрутика. Недовго думавши, вiн його стусонув колiном пiд бiк, закричав «Сторонись, крупа! гвардiєнець йдьоть!..» Той поточився, трохи не впав...
Не вспiв Максим одягтись, як його погнало три якихсь москалi в некрутську схованку i заперли на замок. Хатка невеличка, вiкна з залiзними штабами, як у тюрмi, а людей — повно. Той сидить плаче; той хоч не плаче — журиться; там купка регочеться з якоїсь вигадки...
— Приймiть, братця, й мене! — каже Максим до тих, що регочуть.
— Iди... додаси й свого слова.
— За що це нас, братця, позапирали в цю тiсну хурдигу? — питає Максим, оглядаючи чорнi, як сажа, стiни некрутської.
— А щоб не втiк! — одказав хтось.
— Та кий йото бiс думав тiкати... I довго вони так держатимуть?
— Та хто його зна... Кажуть би то, що три днi...
— Погано! хоч би сюди горiлки, то воно б якось веселiше.
— А сирiвцю з дохлими пацюками не хоч?
— Пий сам, коли подобається! Далi Максим уже орудував бесiдою: точив баляси та баляндраси; розказував про свої сiльськi походи; смiшив усiх i реготався сам... Товариський чоловiк — нiчого казати! Уночi тiльки сумно чогось йому зробилося, як став викрикувати часовий: «Слушай!».
Через три днi їх справдi випущено i дозволено пiти попрощатись з родиною, що поназ’їжджалась до прийому, як на ярмарок... Плач, голосiння — мов мертвих виряджають до гробу. Там стара мати заливається гiркими сльозами, обнiмаючи бриту голову синову; тут молода молодиця з дитиною на руках голосить на весь майдан, однiєю рукою схопивши за шию молодого чоловiка; а ось сестра з братом розмовляє, сльозами доливаючи горе... От i старi дiди посхиляли голови; от брати розмовляють, понурившись... А там знову батьки, матерi... Мiж ними й Мотря, як з хреста знята; а коло неї сини — Василь та Онисько... Ходять вони втрьох од воза до воза, розпитують некрут, чи не бачили де Максима? Нi, не бачили... Вийшли з некрутської разом, а де вiн дiвся, нiхто не знає... А Максим, як тiльки випустили з некрутської, зараз потяг з москалями до шинку... Другi прощалися з родом, а вiн водить за собою юрбу москалiв — i побратався вже! та здоровкається з скляним богом... Так Мотря й поїхала з синами, не бачившись з Максимом...
Незабаром некрут погнали кудись далеко-далеко... Люди знову поназ’їздились прощатися, може, вже востаннє з своїми бiдолашними синами, чоловiками, братами... То не глибока рiчка клекоче, прорвавши греблю, то гудуть селяни, прощаючись з некрутами... То не ховають мертвих, то люди тужать за живими родичами... I Мотря мiж ними... Згорбилась, скривилась, заплакана, стоїть вона, опустивши на груди голову, а коло неї Василь з Ониськом — i Максим... Видно, материн жаль уразив i його безжурне серце: стоїть вiн бiля матерi, похнюпившись... Аж ось затуркотiв барабан; москалi скомандували в лаву строїтись. Пiднялась шатанина... Скрiзь затужили, заголосили... Стали прощатися.
Максим пiдступив до матерi...
— Прощайте, мамо!.. не згадуйте лихом...
— Прощай, сину!.. прощай, моя дитино!.. Ша... шануй... себе...
Мотря обхопила його шию обома руками та так i повисла, за сльозами свiта не бачачи...
— Та годi вам, мамо!.. Не журiться: я не пропаду. — Вiн висвободився з закляклих рук старої матерi, — давай прощатись з братами.
От уже построїли некрут в лави: один за одним, один за одним. Знову затуркотiв барабан; старшi скомандували...
— Прощавайте!..
— Оставайтесь здоровi!..
— Хай вам бог помагає!..
— Щасливо!..
— Прощайте, мамо!.. — казав Максим, проходячи повз матiр.
— Постой, сину!..
Мотря пiдскочила, сунула Максимовi в руку грошей...
— Спасибi, мамо!.. — сказав Максим i грошi на ходу заховав у кишеню. — Прощайте... подякуйте батьковi, що в москалi вiддав!..
— Ша... нуй... ся... про... щай... си...
Мотря не договорила. Та й Максим не чув: вiн був уже далеко...
Вернулися селяни додому. Вернулася й Мотря з синами, заплакана, убита горем... Iван ходив по хатi хмурий, як осiння темна нiч. Вiн нi на одного сина не глянув, не обiзвався. А як вони пiшли з хати, тодi до Мотрi:
— Ну що... пiшов?
— Провела... — каже Мотря, заливаючись сльозами.
— Що ж вiн?
— Нiчого...
— А оддала?
— Оддала...
— Що ж?..
— Казав: подякуйте батьковi, що в москалi оддав!..
— Нехай вiн дякує своєму дурному розумовi, — сказав Iван та й замовк...
Не стало Максима, затихла буча та лайка у Iвановiй хатi, не чуть нiякої и шкоди в Пiсках. Не стало ватажка, — товариство немов розкотилось по свiту. Хоч воно тут же таки й було, тiльки пiшло iншим шляхом, зажило другим життям. Однi повмирали; другi поженились, хазяїнами стали, дiтей годують...
Iван востаннє згадував Максима в той день, як Мотря з проводiв вернулася. З того часу сам нiколи й не згадає й сердиться, було, як хто другий нагадує.
— У мене немає третього сина — i не було нiколи! — казав вiн. Та вже пiсля того за цiлий день або вечiр нi до кого й словом не обзивався. Думки, видно, не одженеш вiд себе!
Одна Мотря щонедiлi, щосвята ходила до церкви та подавала як не шага, то копiйку на часточку за здоров’я Максима. Оддавши свою вбогу лепту, падала Мотря перед пречистою на колiна й молила її тихим-гарячим словом, щоб вона берегла її дитину од лихої години, щоб направила його на добрий розум.
Брати трохи посумували за Максимом, а далi й забули.
Життя пiшло собi тихою ходою, приносячи то одраду, то тугу, та все стираючи спомин про Максима.
А вiн — хоч би обiзвався коли, хоч би звiстку прислав... Де вiн? як вiн? Нiхто нiчого не знав, не чув...
А тут пiшли в Iвановiй хатi клопоти за клопотами. Там Василя одружили й одрiзнили; тут Мотря переставилась... Iван, побачивши, що й йому, мабуть, незабаром за Мотрею, одружив Ониська; подiлив синiв, зоставивши свою хату та двi десятини ноля — москалевi, коли одкликнеться... Швидко пiсля того Iван i сам полiг. Онисько оселився у батькiвськiй хатi доглядати москалевої худоби.
I стала та худоба кiсткою в горлi як в одного брата, так i в другого. Пiднялася з-за неї спiрка та ворожнеча мiж братами. Менший правив худобою, як хазяїн, забирав усю користь собi; а старший, думаючи, що москаля вже на свiтi немає, загризався з братом.
— Хiба вiн менi брат? — каже, було, Василь. — Який вiн брат менi?! Захопив у свої лабети все добро та й брат! Москаля вже й кiсточки досi немає... Чому ж вiн не подiляв добра?.. Ти менi десятину поля дай та пiвхати... Або — менi твоєї хати не треба: у мене своя хата є... Оддай менi землю — хай тобi хата... Або сплати мою половину... А то все сам... Собака вiн, а не брат!
Онисько собi не дякує Василевi. Не раз i за чуби бралися. Якби люди не розлили, то, може б, обидва без голови осталися — на батькiвськiм добрi. Стали вони тяжкими ворогами. Кожен кожному робив перешкоди, кожен кожного судив мiж людьми. А люди позвикали вже до такої братньої ворожнечi, хiба вже дуже зчепляться, тодi тiльки розводили.
Ворогували отак дома, ворогували, та хтось пораїв судитися. Поїхав Василь до секретаря Чижика, повiз три мiшки пшеницi й десять рублiв грошей. Завiв тяганину. Поїхав i Онисько до Чижика, повiз i собi три мiшки борошна та й грошей не менше... Давай судитися. Тягались вони, тягались, вимотували з їх грошенята, вимотували. Дiйшло до того, що як Василь збiднiв, так i Онисько знищiв, а тiльки й того, що дiзналися: Максим живий i вже старшим якимсь над москалями. Тодi брати перестали ворогувати, помирилися. Василь заспокоївся своєю худобою, а Онисько жив безпечно в москалевiй хатi й володiв його землею.