Почин, кажуть, великий чоловiк. Як побачили гусари, що з-перед носа таке добро упливає, та ще дужче зачастили в Пiски. Через пiвроку оддали другу дочку — за старого гусарського полковника.. Осталася на утiху матерi сама менша. Так же й утiхи з неї — нiякої. Меншої дочки генеральша недолюблювала. Не раз бувало, гримає на неї, свариться, i зодягала її бiднiше, нiж старших. Розказували, що менша дочка прогнiвила була матiр: у себе в хатi раз переховала горничну Уляну, котра — капосна дiвчина! — тiльки те й робила, що сердила генеральшу. Скаже грубо, гляне якось дуже вiльно, мов дивиться в вiчi своїй рiвнi. «Яка сама, така у тебе й горнишна!» — докоряє, було, розгнiвавшись на дочку, генеральша. А дочка, на лихо собi, гаряча вдалася: нiколи, було, не змовчить. Пiде в них спiрка та змажка... Не раз материне серце щемiло вiд її гiркого слова.
Як на те ж: устряв за меншою дочкою «чумазий хахол», — отой самий хороший сотниченко Саєнко. Устряв, та й устряв!
— Слушай, Дуня, чого вiн до нас їздить? Я вже сьогоднi йому й руки не подала, — каже раз мати, вирядивши Саєнка.
— Незвичайно зробили... Саєнко — чоловiк як слiд...
— Хто? Чумазий хахол?
— То що, що хахол? — одказує дочка. — Хiба хахли не люди?
— Мазепи! обливанцi... а не люди!
— Та хто там був: чи його купали, чи обливали, — заступається дочка.
— Гляди справдi: чи ти, бува, не вляпалась у того жучка, що так заступаєшся?
— А хоч би й так... Чим не чоловiк?
— Що це з тобою?! Чи вiн тобi рiвня? Твого батька сама цариця вiтала, приймала. Пiсками жалувала... А вiн — що? Може, його батько в гайдамаках був!.. Харциза! дiгтярi! П-ху-у!
— Яке менi дiло до його батька? — одказувала дочка, вже йдучи до себе в хатину. Через день Саєнко знову в Пiсках.
— I стида й сорома немає, й честi! Я йому спину показую, а вiн щодня... Сказано: з хама не буде пана! — каже розгнiвана генеральша.
Отже хам таки свого доїздився. Раз дочка призналась матерi, що вона хама покохала, а хам її покохав, i обоє разом просять у матерi «благословенiя».
— 3-ким? з ким??. — закричала генеральша, мов хто шилом шпигонув її. — 3 дiгтярем?!! Та рука б менi одсохла!
— Ну, як знаєте... Не хочете, — ми й так поберемося... Бог з вами: ви не моя мати, я не ваша дочка!
Як почула таке генеральша, як заллється сльозами...
— Чи я ж гадала, чи я дожидала, щоб моя рiдна дитина так моє серце вразила?
Щось з мiсяць iшла баталiя. А далi — бачить генеральша, що дочки не переможеш, — ще, не дай господи, всьому роду наробить сорому, — взяла та й поблагословила.
Весiлля не справляли: генеральша нездужала... Повiз Саєнко свою молоду жiнку до себе в Китайку, — та не повiз посагу...
Зосталася генеральша сама собi на хазяйствi. Недавно була сiм’я велика, було так весело, гарно; а тепер — нiкому нi розважити, нi розiгнати суму. Старша дочка десь далеко в Московщинi; середня тягається по всiх усюдах за полком, а менша, хоч i недалеко, так же краще її не бачити! Не так її, як її «мазепи», без котрого вона ступня не ступить. Генеральша довiку не простила дiгтяревi того, як вiн осмiлився зневажити «честь» її старинного роду, — побратись з її дочкою!
Довелося генеральшi на старостi лiт самотою свiтом нудити. А й старiсть же її вподобала! То була суха, а то ще дужче висохла; аж згорбилась, аж мов понижчала; голова — сивим срiблом блищала...
Будинок великий — а нiкого нема! Йдеш на однiм кiнцi, — на другiм ступнi одгукуються... Аж сум бере! Обняв сум та нудьга й генеральшину голову. Вiд суму й генеральськi голови не заховаються. Сама не знає вельможна — що робити. Хоч би чим трохи одвести свою самотню душу, погрiти одиноке серце. Старе серце завжди шукає, де б його погрiтися, кому б його посвiтити на прощання своїм погаслим свiтом... Генеральша до людей давно охолола. Люди самi шукають тепла та свiту. Де свiт, там i тепло. А тепла у старiм серцi на макове зерно... Кому ж його оддати?
Генеральша недовго задумувалась: взяла, та й оддала його котам. Лакеї й горничнi скрiзь ходили по селу, та зносили в горницi хвостатих мишодавiв. Генеральша вибрала, яких сама знала. Завелось у палацi цiле кошаче царство: коти, й кiшки i котенята. Для послуги царству генеральша нарошне взяла в двiр бездiтну вдову Мокрину.
Мокрина за ними дивиться: Мокрина їх завжди годує, вичiсує, стеле їм постiль... То вони за Мокриною слiдом. Iде якось раз Мокрина, а за нею котятко. Вона й не доглядiла, придавила якось дверима. Котятко запищало. Генеральша, як почула, наче їй пальця одрубали! На другий день котятко здохло. Що ж, так те Мокринi й минулося? Так їй те й подарувати?.. Генеральша була не з тих, що посердяться та й забудуть. Не подарувала вона й Мокринi котячої смертi. На другий день Мокрина серед села, прилюдно, цiлий день мазала панськi кухнi зокола, а на шиї в Мокрини, за її щирi послуги — на червонiй стьожечцi телiпалося здохле котятко!
Та досталось тодi не однiй Мокринi, й не за однi котятка. Було всiм добре! Дочку, кажуть, дай, та й за дочкою оддай. Повидавала генеральша дочок: за старшою далекий Бородаїв оддала — нiкому «оброкiв» тепер платити; за середньою — уплили тi «оброки», що наскладала давнiше; тiльки одна «мазепиха» не поживилася... А все ж таки, що генеральша придбала, то й уплило за дочками. Треба, значить, знову складати, своє убожество полатати. Пiщани роблять тiльки чотири днi на тиждень. Щоб уже їм i п’ятий робити?! Загадали п’ятий. Пiщани послухали.: пiшли на панщину й на п’ятий день... сподiвалися незабаром ще й шостого... Шостий загаявся. Шостого генеральша не вспiла накинути.
— Через цю Ульку життя менi нема! Що не зробить — все не по-людськи; що не скаже — то збреше!
Так не вряди-годи жалiлася генеральша своїм сусiдам на горничну Уляну, що з малої дiвчинки на панськiм хлiбi викохалась у справжню дiвку — бiлолицю, чорняву, з повними веселими очима, спiвуху невсипущу.
Подруги в Улянi душi не чули. Любили Уляну в дворi й за двором, старе й мале. Любили в Улянi щиру душу, добре серце, а найбiльше — веселу натуру. Хто кого покохає — Уляна перша знає; зажурився хто — Уляна розважить. Уляна не знає горя! Вона справдi нiколи не журилася; а може, й журилася, та нiхто того не знав, не бачив. Бачили Уляну — весела; чули Уляну — спiває; слухали — якi Уляна вигадки вигадує, квiтки пришиває... Сказано: не жур-дiвка!
Одно тiльки лишенько: немає генеральшi життя через дiвку Уляну! Недоспала превосходительна: «Чи то можна заснути за тiєю зiпакою?» А Уляни цiлий ранок i в горницях не було: в кухнi людей смiшила, поки генеральша спить. — Не дошила Стеха урочної роботи — рукавчикiв, — Уляна винна: вона своїми реготами та теревенями не дає дiвчатам дiла робити! Не швидко прибiг лакей на генеральшин клик. Не де ж вiн був, як не лупив зуби з Уляною! Сказано: немає життя генеральшi через ту Уляну!!
Одного дня чув генеральша, — у дiвочiй тихо. «Мабуть, уже кудись майнула, побiгайка!» — подумала генеральша та й вийшла довiдатись. Уляни в дiвочiй не було.
— Де Улька? — питає дiвчат.
— Пiшла, кажуть, у кухню води напитись.
— Позвать!
Приходить Уляна.
— Де ти була?.. — заглядаючи в вiчi, питав генеральша й на кожному словi придавлює. «Поганий знак!» — подумали дiвчата.
— В кухню ходила... води пити... — одказує Уляна.
— Хiба тут тобi води немає? — показує на графин з водою...
— Це вже давня... Я ходила свiжої напитись, — каже Уляна.
— Свiжої?.. Брешеш!.. Ти з бахурами знюхалась... Ти з Стьопкою... Стьопка! Стьопка! — гукнула генеральша.
Через увесь будинок, мов несамовитий, летiв камердинер Стьопка. Генеральша Стьопку вподобала за те, що вiн моторний i красивий з себе. На Великдень одного Стьопку пiдпускала до руки похристосатись... Гапка-ткаля слебезувала в кухнi, що очевидячки бачила, як генеральша гладила Стьопку по пiдборiддю своєю сухою, кiстлявою рукою... Чи правду Гапка казала, чи видумувала, — нiхто не скаже. Людям, а надто горничним, ротiв не позав’язуєш!
— Ти де був? — стрiла Стьопку генеральша й прямо глянула йому в вiчi.
— У лакейськiй.
— Брешеш! Ти був у кухнi... Признавайся: був у кухнi?
— Був, — каже Стьопка.
— Бач, ш..! бач!.. Не я казала... Аж так i є!!. Так ти здумала бариню обдурювати? Так ти злигалась з лакеями?.. з Стьопкою??. Так ти в моїм генеральськiм домi осмiлилась бахурiв позаводити??! Постiй же! Петре! Iване!
Лакеї, як опеченi, один одного штовхаючи, кинулись на генеральшин крик.
— Принесiть березки! — сказала генеральша поважно, тихо, мов звелiла хустку або води подати, — тiльки очима засвiтила хижо.
Лакеї побiгли назад. Дiвчата нижче попригинались до п’ялиць. У тiй тихiй говiрцi їм почулася грiзна буря. Усе притихло, притаїлося... Так затихає чорна хмара перед тим, як має грiм загуркати. У хатi зробилось душно, важко, мов стеля вниз опустилася й нагнiчувала дiвчатам голови. Нi одна з них не ворушилася... їм страшно було подумати: що, не дай боже, як стрiнуться їхнi мутнi вiд страху та жалю очi з її очима?! Вони боялися глянути й на Уляну... щоб не скрикнути!
А Уляна стояла по один бiк хати, коло одних дверей... Лиця на нiй не знать! По другий бiк хати, коло других дверей — Стьопка... Вiн якось смутно дивився вниз, на помiст, мов забув: де вiн, що вiн, — забув i про генеральшу, i про Уляну, думав щось друге... своє... А посеред хати, мiж двома винуватими, стояла генеральша. Випрямилась — висока, суха, мура, аж зелена; а очi — як у її любимчикiв — жовтi-жовтi. Вона ними грiзно поводила то на Стьопку, то на Уляну.
Вернулися лакеї з пучками в руках...
— А нуте, провчiть її... щоб знала, як бариню обдурю...
— Панiйко! голубонько!! — не дала договорити Уляна — i кинулась в ноги.
— Прочь!
— Не буду!.. Я не бачилася з Стьопкою... Ой, не бу-ду!.. Я не була в кухнi... Ря-ту-уй-те!.. Я бiгала до дядини... Ой, ря-ту-у-уйте!.. Ря...ту...у...у...й... хто в бога вiрує!!!
Дiвчата ще нижче, до самого шитва, понагинали голови. На п’яльцi закапали сльози...
Стьопка — за дверi...
Насилу пiдвели Уляну...
До Стьопки, — його як лизь злизав. Що вже було Петровi та Івановi, що випустили Стьопку! Пропав Стьопка, як у воду впав... Нема та й нема, та й по сей день немає.
Перетривожилась генеральша. Де Стьопка? Де вiн дiвся?.. Чого вiн утiк? Чому вiн, дурний, не схотiв обновити старої на нову шкуру?! А все не через кого, як через неї... через ту дiвку Уляну! Сказано: не дасть Уляна генеральшi вiку дожити!
Знемоглася генеральша... Увечерi спать лягла, стривожена, — не попрощалась навiть i з котами; уночi посилали Дмитра кучера в Гетьманське за лiкарем; вранцi верховий бiгав у Китайку до «мазепихи»... Бiда! А на третiй день товстопузий Потапович сам пiдтюпцем пер до отця Юхима, щоб збирав «собор» — робити маслосвятiє.
Пособорували генеральшу в обiдню годину, а на ранок i по душi продзвонили...
Доїхала-таки її дiвка Уляна!!
Не вспiли генеральшу поховати, як приїхав з полку старший панич — тепер уже якийсь там поручик, чи що. Тонкий, цибатий, як журавель, — з рижуватим, шорстким, як на ведмедi, волоссям, з великим лобом — хоч кошенят бий, з великими розумними сiрими очима, з товстою, униз одвислою губою... Як вилита мати!
Осiвся Василь Семенович на батькiвськiм добрi. Перш усього звелiв розпудити котяче царство. Годi йому розкошувати! Старих котiв з кiшками роздавали пiщанам, мов гостинцi од нового пана; а кошенятами, яких люди не брали, велено в ставку рибу погодувати. Сказано — зроблено... Потiм того одпустили за двiр Петра-лакея: паничевi буде одного Івана. Дiвчат Василь Семенович не розпускав чомусь. Нерiдко було сам у дiвочу зайде, жартує з дiвчатками. Тим тiльки було й душу одводить, що ходить з рушницею та коли там з дiвчатами побалакає. Найбiльше йому подобалась Уляна. Весела, спiвуча, вона не давала журитись молодому паничевi.
— Десь у тебе, Улiнько, соловей у голосi гнiздо звив! — хвалить Василь Семенович її голос.
— А може — синиця, — жартує Уляна.
— Ти сама — синиця! — одказує панич i злегенька здавить її за носа пальцями.
Уляна зардiється, як макова квiтка.
Розкiш дiвчатам за молодим паном. То було страшно лишнього слова сказати, боялися лишнiй ступiнь ступити од урочної роботи. А тепер — робота лежить, а дiвчата своє справляють... Реготи, спiви — аж будинок розлягається! Уляна всiм верховодить. Паничевi за носа оддячила: стала його за носа водити... Що Уляна схоче, — панич не встоїть.
Отак щось тяглося з пiвроку. Коли це одного вечора велить панич Iвановi складати що нужнiше в чемодони — завтра кудись далеко їхати.
Вранцi-рано, чуть свiтова зоря займалася, пiднялась у палацi бiганина. То збирали в чемодани збiжжя Василя Семеновича. Поки встало сонце, усе вже було готове.
Прокинувся й Василь Семенович. Напився чаю, покликав до себе дiвку Уляну; сказав їй, що, може, вiн бiльше не вернеться; обiщав за її щирi послуги нiколи не забути; дозволив їй покинути палац, жити, де сама знає; дав на нове хазяйство 50 карбованцiв грошей; подарував усе їй, яке мала, убрання; поцiлував навiть на прощання у лоб, як цiлують мертвого друга... та й був такий!
Вийшла Уляна од панича з червоними, заплаканими очима. Того ж самого дня забрала вона, якi подарував панич, манатки; попрощалася з подругами, котрi її з плачем проводжали аж до її дядини, де вона й оселилася. Через мiсяць — гуляли весiлля. Уляна вийшла замiж за Петра Вареника — того самого колись лакея, що нашив їй нову шкуру. А через три мiсяцi послав бог Петровi сина Iвана!
Поки все це дiялось, Пiсками правив Потапович. Ще нiколи пiщани не зазнали такого лиха, як тодi, коли ними правила тiлиста рука товстопузого Потаповича. Не одному вона виправила щелепи; не в одного вилущила зуби, не однiй молодицi попiдсинювала очi... Важкий був на руку Потапович та дужий!
Через рiк вернувся Василь Семенович з молодою жiнкою. Незабаром i брат його, Степан, приїхав — теж офiцер i теж з молодою жiнкою. Взяли вони та й подiлили мiж собою «пiщанський ключ». Одному — по сей бiк Чортополоху, другому — по той бiк. Вовча Долина, Байраки, Побиванка — досталися меншому, а Пiски, Гайдамакiвка та Красногорський хутiр — старшому.
Пiщанам спершу начебто й поводи попустили. Пан навiть на новiм хазяйствi подарував на сiм’ю по дню поля. Зате трохи згодом прикрутив їх так, що нiколи було и того поля пахати.
Потапович став уже невгодний. Вiн викупився на волю й завiв над Ромоданом трахтир. А молода бариня, замiсть старого, виписала з свого села нового прикажчика — Карпа Дровиченка.
Карпо — свiй чоловiк; а пiщани ще й досi не можуть без прокльонiв згадати Карпа.
— Уже Потапович був! — кажуть пiщани: — зуби тобi повибиває, очi попiдсинює, щелепи зверне... а все-таки великої шкоди не зробить! А цей — iржа, а не чоловiк! Уже як у кого встряне, як уїсться: точить-точить, поки таки наскрiзь не проточить!
Так його пiщани й прозвали Iржею. I справдi — Iржа наточив i собi не трохи, й пановi... Вiн пiдбив Василя Семеновича на шостий день, i поле назад одiбрав.
— Розпились... зовсiм розледачiли! З панщини все-таки не пiде в шинок...
Пiщани справдi розпились, розледачiли. Забули навiть в мандри бiгати. Як було хто втече, то це таке диво — на пiвроку розмови! Неволя, як той чад, задурманила людям голови. Уже вони й не сумували — наче так тому й треба! Стали тiльки по шинках киснути... Коли не на панщинi, то в корчмi.
Iржа не одного вже купав i в березинi вiд запою... не помагає!
Зубожiло село... Обшарпане, обтiпане... Тiльки козачi хатки й бiлiють. Стали прокидатись де-где й злодiячки — новина в Пiсках! Перше колись нiколи нi в кого й дверi не запиралися, а тепер — i на засовi страшно. Доставалося iнодi й панським коморам...
Бачить Василь Семенович, що в Пiсках непереливки, — що коли-небудь вберуться проклятi п’янюги та й з душею не випустять, — та сказав будувати новий палац на Красногорськiм хуторi та й перебрався туди жити. Стали тодi величати хутiр — Красногоркою.
Хто з гетьманцiв не знає Красногорки? Хто не знає «Мекки», куди збиралось з цiлого повiту панство, як на Магометову могилу бусурмани з цiлого свiту... Не в одному Гетьманському знають «Мекку», знають її й поза Гетьманським... Та як же її не знати, коли там живе такий чоловiк, як Василь Семенович — голова в родi панiв Польських?!
А рiд же то розкоренився — великий та дужий! На новiм хазяйствi у Василя Семеновича сiмейка, як кукiль, покотилася. Щороку та й дитинка. Шкода тiльки — всього один синок за десять рокiв, а то все дочки — аж шiсть дочок.
Та вже ж i синок у Василя Семеновича, — сказано: якби такий розум — батько, як двi каплi води. Такий з лиця, такий з стану, така врода, така й натура. Батько, як був ще хлопцем, любив лапати за оселедчик чумазого. Синок, як зiп’явся на ноги, любив i собi лапати... А там як пiщани уже оселедцiв не носили, то й за м’яке тiло можна полапати.
Василь Семенович — чоловiк твердий на слово. Сказав Улянi: не забуду — i не забув! Як пiдрiс її Iвась, Василь Семенович звелiв узяти його до панича в горницi. Так же й ледащо Улянин син, а Чiпчин батько... Нi роботи з його, нi послуги нiякої, — одна шкода! Натерпiвся вiд його синок Василя Семеновича... поки запекла душа не потягла в мандри... Так молоденький панич i не долапався: чи тверде, чи м’яке в неї тiло. Правда, незабаром кудись i самого панича одправили вчитись.
Не такi дочки у Василя Семеновича: якiсь циганки повдавалися! З чорними очима, з довгими, як кендюхи, носами, з циганським кучерявим волоссям, а чорнi ж то чорнi, як у сажу вимазанi! Нестеменне — плащуватi циганки... Зате у Степана Семеновича дочки — кожну хоч у рямця вправ! А проте й плащуватим, i в рямцях — треба женихiв... аж цiлий десяток женихiв!
Бажали б пани Польськi повидавати своїх дочок за багатирiв i з роду значного... Так де ж ти набереш стiльки багатих та знатних женихiв? А в Гетьманському — як на те всього тiльки три значних роди на цiлий повiт. Один рiд — Гетьманський, нiколи не жив у себе дома: в столицi родився, хрестився, вирiс, там i жив. Другий рiд — багатий рiд козачки Шведихи — Шведових, баби, що зумiла провести онукiв з простого козачого роду села Свинок аж у самий дворець. А третiй рiд — Польських.
Два коти в однiм мiшку не помиряться. Не помирилися й Шведови з Польськими. Василь Семенович хвастає, було, що його батько в дворцi був, як свiй чоловiк; а Петро Степанович Шведов сам камергер, сам покоштував того дива; то, бувало, хоч нiчого й не скаже на тi хвастощi, — так же гляне скоса так, мов скаже: «А ти що, голубчику?!» Василь Семенович потупить тiльки очi... Отак нi за що, з-за панської пихи, й ворогувати стали. А воно б i гаразд: у Петра Степановича — сини, у Василя Семеновича — дочки... Та ба! Така ворожнеча пiднялася... крий господи!
Лiта йдуть... Дочки ростуть... хоч на базар виводь! Хоч би тобi хто на смiх здумав у себе в хатi завести плащувату циганку! А то ж — нiкогiсiнько! Степана Семеновича дочки — дарма, що молодшi — вже йому й онукiв подарували, а циганки — сидять у батька, як пiд шатром...
Нiчого робити: давай Василь Семенович закликати до себе не багатих i не великородних паничiв, аби тiльки з дворянського кодла; давай на них накидати своїх плащуватих... Поробилися зятями Совинськi, Кривинськi, Борецькi, Митiлi... Скрiзь, по цiлому повiту, позаводились хутори плащуватих циган. Дiйшло до того, що у Гетьманському й кругом Гетьманського пани — родичi та й родичi. Розкоренився й рiд Саєнкiв — жiноче колiно панiв Польських, — усе-таки своя кров.
Усе то були животи, котрi притьмом бажали їсти й пити, аж роти пороззявляли. То була здавна, ще за гетьманщини, голодна, ненажерлива сарана, котра налетiла з Польщi на вiльнi степи розкiшної України... Жерти, трощити — одна в неї здавна думка... Звикши пiдбирати крихти з панського столу, вилизувати тарiлки пiсля смачних панських страв, вона передала й потомкам нахлiбницькi звичаї й страшенну жагу до всього смачного, солодкого. Своїми руками вона нiчого не заробляла, бо шляхетськi руки здались на що iнше — до гострої шаблi, до легкої послуги чи королю, чи магнату... Потомки «голопузих» усмоктали з материним молоком про це думку... Було їх у вiйську сила, найбiльше там вони й починали свою службу. А вертаючись додому, — бо вiйськова служба раз — нелегка, а вдруге — й небезпечна, — осiдались на батькiвських грунтах — i роззявляли роти... Хотiлося їсти й пити, i хороше походити... З чого ж його? Де його взяти, щоб своїх панських ручок не покаляти?
От вони й поробились зятями заможних панiв. Прямо сказати: попродались, сподiваючись за те нагороди.
Пани Польськi не випускали своїх дочок з дому голих i босих. Та й тiльки ж то, що манатки давали та по пiвсотнi душ на завiд. Що ти з такою жменькою людей зробиш? Не прийматися ж справдi зятям панiв Польських самим за плуга: дворяниновi соромно було свої руки коло землi трудити; не копатися ж у грядках i дочкам великих панiв, котрi замолоду їх кохали в багатствi, у розкошах... Що ж його казати?
З половини двадцятих по шестидесятi роки був у нас золотий вiк панського панування. Пани не тiльки панували над хуторами та селами, над родовими й неродовими маєтностями; не тiльки переорювали широкi й довгi лани селянами та хуторянами, iнодi їх мiняючи на довгоногих хортiв, — панський дух витав скрiзь i всюди: i в городi, i в повiтi, i в губернiї. Усiм i усюди заправляли пани. З панiв вибирали комiсарiв; потiм того з них перероблювали капiтан-справникiв, а далi — просто справникiв; панський виборний був суддя й пiдсудки... А головою цiлого повiту бував теж-таки виборний дворянами маршал, пiзнiше — предводитель дворянства... Сказано: як в, цiлий повiтовий уряд, окрiм казначея (скарбника), окружного, поштмейстра, стряпчого («царевого ока»!) та станових, — був панський виборний... Лахва була!!
Тодi саме настало царювання й панiв Польських у Гетьманському. Худоба розтеклась на всi боки, по всьому повiту. Дочки не принесуть, а й що в, то рознесуть. Увiрвали вони трохи добра й у Василя Семеновича, — та нi самi не забагатiли, — тiльки його зубожили. Що ж його вбогим робити? Треба на щось жити... Треба роздобувати й добра, на поживу, й честi — для пiддержки славного роду... Нiгде дiтись: треба в службу йти... Треба, то й треба...
I пiшли!
Заверховодили пани Польськi в Гетьманському, як у себе на царствi. Василь Семенович — царьок; його родичi — царськi слуги; а цiлий повiт з панами й мужиками — пiдданi. Василь Семенович у себе й прийоми арськi уставив. Хто б з панiв не приїхав в повiт, кого б з чиновникiв не прислано, — не їдь на своє добро, не приймайся за своє дiло, не поклонившись Красногорському владицi...
I всяк їздив, кланявся... А що вже й казати — в установленi днi... їздили на рiздво; їздили поздоровляти «з новим роком, з новим щастям, i з Василлям», у четвер на масницi там оладки їли, на другий день великодня — паску... Кожен знав, що в цi днi нiгде бiльше не можна бути, як у Красногорцi. Що б там не було, а бути треба! Жiнка в постiль злягла, дитина ледве дише, — не можна: треба їхати! На рiздво iнодi таке мете, що й свiта божого не видно, на масницi або на великодних святках така калюка, що нi пройти, нi проїхати, iнодi дощ, як з вiдра ллє... У Василя Семеновича день, — треба бути!!
Цiлий повiтовий уряд плiвся у Мекку. Кожен пiдслужувався, пiддобрювався, запобiгав ласки, доброго слова, хоч погляду привiтного... Кого було Василь Семенович «подарує» ласкою — той немов виросте... Другi дивляться, завидують: вирiс чоловiк од одного слова! А на кого Василь Семенович гнiв положить, — прямо хоч в ополонку... I тi, що були приятелями, одвертаються...
Зате ж i правив панюга Гетьманським, як своєю батькiвщиною. Що було скаже, — так тому й бути. Як загадав, — так i станеться. Йому тiльки одному годили й служили, — та ще хiба орендарю його, Лейбi Оврамовичу — зятевi старого Лейби, генеральського прикажчика.
Та як же його не служити? Свої слуги, свої й прислужники! Нехай би хто сказав слово-насторч — тiльки б i мiсце бачив! Пiшло в Гетьманському так, що нiхто мiсця не знаходив в урядi без волi Василя Семеновича.
Сам — предводитель; родичi — урядники; справник, суддя, пiдсудки — все то зятi, родичi зятiв, племiнники... Як квочка курчат збирав пiд крила, так Василь Семенович прибрав до своїх лап цiлий повiт...
I все кругом мовчало, терпiло, слухало й робило на коренастий рiд панiв Польських, та все нижче, нижче нагинало голову перед його владикою...