IX. ПIСКИ В НЕВОЛI
Та недовго прийшлося Мироновi втiшатись своїм малим онуком; недовго й онуковi — дослухатись до дiдових переказiв. Життя круто повернуло своїм важким колесом — та й закрутило Пiски... в неволю!
Їхала недоля до ляхiв у гостi, та завернула в Пiски. Пронеслася, як грiм грянув, чутка: пiщан оддали генераловi! Пiд той саме час ляхи закуйовдились. Затiпалось розшматоване тiло Речi Посполитої, як тiпається iндик пiсля того, як голова одрубана. Як не рвався, як не кидався гарячий Костюшко, щоб розбудити чоловiчу душу в панському тiлi, — нiчого не вдiяв... Вiн прокляв тодi вельможне шляхетство, що довело отчину до смертi, наткнувся з горя на свою смерть, швиргонув геть вiд себе, як бiльше непотрiбну, гостру шаблю — i закричав не своїм голосом: «Капут Польщi!..» Одгукнувся той крик далеко-далеко-аж у самих Пiсках... Досталися Пiски пановi Польському...
Що ж то за пан? Хто вiн? де вiн узявся?.. Кажуть би то, що то був небагатий шляхтич — з тiєї «голопузої шляхти», котра в Польщi, за панування магнатiв, кишiла по їх дворах, пила їх меди, вина, оковиту, їла хлiб, надбаний «хлопством», танцювала пiд панську музику, вибирала вельможного магната — свого патрона — в уряд, у сеймовi посли, їздила з ним по сеймиках та сеймах, кричала, коли хотiв її владика: згода! а пiд час готова була за свого хлiбодара витягати з пiхов гострi шаблi — i розливати братерську кров... Гультяї, свавольники, дармоїди, вони iнодi зраджували пана, перебiгали до другого, котрий бiльше викочував їм п’яного трунку, котрий розкидав їм, заробленi хлопськими руками, грошi... Магнат лютився, розсупонював свою калитку, кидав п’янiй зграї золотi червiнцi, переманював ними щирих прислужникiв вiд третього магната, заводився з тим, що переманив його, бажав помститися... i знову розливалася, шумiла рiчка братньої кровi... Та так не раз, не два — таке життя тяглося цiлi довгi вiки шляхетського панування, аж поки Польща впала, розшатана руками свого безпутного вельможного шляхетства... Магнатам же — байдуже!.. У них було землi немiряно: були хутори, села, навiть цiлi городи — не десятки, а сотнi сел по нашiй розкiшнiй Українi, скрiзь — скiльки оком зглянь — од Сяну аж до Днiпра широкого; у тих хуторах, селах та городах жило десятки, сотнi тисяч люду, з здоровими до працi руками, котрi, наче сам бог, розгнiвавшись, присудив трудити на одного вельможного дармоїда... Магнатам було — байдуже! Зате урвалася нитка «голопузим»... То було в пана в дворi — i ситий вiн, i п’яний; а тепер — не треба вже пановi конницi, пiкiнерiв, жовнiрства: вiн тепер розкошує у Парижi, в Римi, в Баденi... що ж було робити тим голодним ротам, котрi призвичаєнi до гулянок, до сваволi, а не до працi?.. Чим його й де його годуватися, обуватися?.. «Голопузi» сипнули по всiх усюдах... поробились окономами, управителями, посесорами невеличких маєткiв, а деякi побрались на службу до сильного — колись ворога, а тепер владики — москаля! Подрибзав пiхтурою i пан Польський з бистрої Стирi аж до самої холодної Неви... Залiз у якийсь полк, терся по переднiх вельмож, поки таки дотерся до генерала... i до Пiсок!
Не вспiли пiщани одуматись, як приїздить сам вельможний у Пiски, — та ще й не сам, а з якимсь жидком — обтiпаним, обсмиканим, у довгополому, зайолженому балахонi, у ярмулцi на головi, у патинках на ногах... Хто зроду не бачив жида, не знав, на кого бiльше дивитися: чи на генерала, чи на його жида, що ходив за ним слiдом — мов пришитий до генеральських хвостикiв...
Генерал прочумав пiщан перший.
— Тепер уже ви не козаки, — сказав вiн, зiбравши громаду. — Годi вам гайдамацтво плодити! Тепер ви мої... За мої щирi послуги сама цариця пожаловала менi Пiски...
— Як це? що це? з якої це речi??. — загула громада, як гуде море перед бурею.
Мирiн одрiзнився од громадян. Виступив з лави, пiдiйшов до генерала.
— То це, — каже, — так?! Це вже й до нас руки простягаєте?.. Уже й на вiльнi степи пора?.. Помагай-бi!.. А хiба там забули, який уговор мали? га?.. забули??
Генерал трохи подався назад, пильно дивився на Мирона; з-за генеральської спини виглядала перелякана жидiвська пика з пейсами... Люди поторопiли... Тихо... нiхто нi пари з уст... Генерал чув, як тiпалось серце в Мирона...
А Мирiн проказав ото генераловi та до громадян:
— А що, люди добрi? Не я вам казав? Не я вам пророкував?.. Отже — радьте тепер!
Селяни, як жуки, загули... «Не дiжде! Довiку не дiжде!.. Щоб ми робили?.. щоб ми йому служили?.. Не дiждеш, ляше!!»
Генерал не витерпiв.
— Молчать! — закричав вiн, ще й ногою тупнув. Жуки притихли... Посунулись назад трохи... Мирона не видно... Мирiн пiд шарпанину десь дiвся...
А генерал, мов по командi, викрикує:
— Земля моя!.. i ви мої!.. i все моє!!.
— Брехали твого батька сини, та й ти з ними! — хтось йому зсередини. Як хто приском кинув на вельможного! Пiдскочив до лави, зацiдив по уху переднього, той аж стовбура став; закричав на звощика; пхнув у повозку жида, що вже давно вертiвся коло повозки; вскочив сам — i тiльки курява встала...
Крайнiй пiдвiвся, покректав, пiдняв з землi шапку, почухав за ухом i обiзвався до товариша:
— Оце так!.. Оце поздоровкався!!!
— Чом ти йому зубiв не полiчив? — загомонiли кругом, з усiх бокiв...
— Еге... чом! Коли вiн — бiси його батьковi — не вздрiв звiдкiля i вихопився!..
— Чому ж ти його хоч на повозку не пiдсадив? — жартує хтось зсередини.
— Тому, що за твоєю спиною не ховався! — одказав з обидою крайнiй.
— Зате ж вiн тебе й охрестив, що ти наперед лiзеш!
— Охрестив!!, о-го-го!.. го-о, го-о!.. То справдi — охрестив!.. — регоче громада.
З того часу крайнього прозвали Хрещеником: Хрещеник, та й Хрещеник.
— Та буде вам! годi! — гукав чоловiк з чорними усами, а з сивою, як лунь, головою. — Є чого реготатися!.. Кажiть краще: що робити?
Регiт затих. Громада загомонiла:
— Та ми й до Києва... ми й у столицю... ми до самої царицi!.. Що це за напасть? Де ця проява вирискалась?..
Приходять до Мирона радитись: що робити, як би краще...
— Чи не з’їздили б ви. Мироне, в столицю розвiдати... Що це за причепа така звiдтiля вирвалася? — Чи не перепросили б там кого?.
— Щоб я їздив? Щоб я просив?? — закричав Мирiн не своїм голосом. — Та краще я всю свою сiм’ю пiд турка виведу! Легше в бусурманськiй землi зогнити, — нiж у себе дома, в панськiй неволi, пропасти...
Громада пiшла вiд Мирона нi з чим, мiркуючи та сумуючи...
Зажурився й старий сiчовик. Не їсть, не спить... «Син... онуки... своя кров... своє добро... земля... худоба... усе, усе в неволi!..» Так шептав старий, по двору ходячи. Не знає, де мiсце знайти!
Коли це — одного вечора пропав старий. Немає ночувати, не приходить уранцi, не йде обiдати; не вертає й надвечiр... Де вiн? Де старий сiчовик Мирiн Гудзь?.. Чи не бачили? чи не чули?.. — Нiхто нi чув, нi бачив. — Переходить день; минає другий, третiй... як крiзь землю провалився! Марина — плаче. Син — сумує. Невiстка — як з хреста знята. Дiти — i тi притихли, мов їх i в хатi немає...
А генерал тим часом не сидить, заложивши руки, не дожидає, поки пiщанська громада самохiть пiдставить пiд ярмо шию: «Ори, мов, вельможний пане!» Генерал знає, що вола треба добре призвичаїти, щоб, коли скажеш: «ший!» — вiн шию пiдставив... А поки то вiн обходиться, — треба його силою неволити... Генерал своє робить...
То немiчний дбає за силу, а генераловi — що? Покотив у Гетьманське, розказав, який «бунт» пiдняли пiщани, як неуважно прийняли царицину милость, обiзвав їх за це бидлом, гадюками, — нєх їх дзябли вiзьмуть!.. А на другий день знову приїхав у Пiски, — та тiльки вже не вдвох з жидом. Ще чуть зоря займалася, в Пiски вступала москалiв рота. Налетiли на Пiски, як сарана на зелене поле, та й кинулись усе жерти, усе трощити...
Пiщани такого не сподiвалися. Поторопiли, самi не знали, що почати... Повиходили з хат; збились у купу, як отара пiд дощ, коло церкви; послали за батюшкою, щоб од правив молебень. Батюшка побоявся, — не пiшов. Трохи-потроху пiщани закричали, загвалтували, що вони ляшковi довiку не покоряться. Що вiд ляхiв дiди та батьки їх тiкали сюди на слободи, а тепер ляшкiв сюди насилають панувати! Може б, ще довго гвалтували, коли б прикладами ротiв не зацiпили...
Порозганяли їх по домiвках. Як схарапуджена отара, кинулись вони врозтiч... хто куди! Дехто в другi села; iншi в лiси та болота; а деякi аж на пiч позалазили... Такий сум, наче на село божа кара впала, або татарва найшла... Надворi бiльше жiнок видно; а чоловiки, якi були дома, боялися з хати й носа виткнути. Кожен сидiв — як той крiт у норi...
Такий переполох — генераловi на руку ковiнька. Вiн безпечно ходив з хати в хату — робив усьому своєму добру перепис. Лейба на пальчиках тихо слiдкував за паном, як вiрний собака за стрiльцем. На нiч поїдуть у Гетьманське; а на ранок — знову в Пiсках. Пише та й пише...
Поки генерал переписував своє добро, справився й Мирiн. Тижнiв там через два, чи що, вернувся вiн додому — засмалений сонцем, увесь прибитий пилом.
— Не журись, сину! — скрикнув старий, увiйшовши в хату, — забув i поздоровкаться. — Ось тобi — на! Поки свiта-сонця, козаком будеш... А тi, що не слухали мене, дурного, — хай тепер, як самi знають! — Та й вiддав синовi до рук бумагу.
Мов сонце вступило в хату. Такi всi радi, веселi... I Мирiн вернувся, й волю принiс! Тепер їх нiхто не присилує нi панщиною, нi чиншем...
Як же довiдались про бумагу пiщани, — давай увечерi, крадькома, до Мирона бiгати: розпитувати, дивитись...
— А що?.. А як?..
— А так — як бачите! — каже Мирiн. — Хто записаний в «компут», — той довiку вiльний, i сiм’я його, нащадки його навiки вiльнi; а хто не записаний, — тому генераловим бути...
Як почули таке пiщани... батечки! Що б його дати, як би його зробити, щоб тiльки записаним бути?.. На людях i смерть красна. А то-як-таки: одного села люди, однаково жили, вкупi хлiб-сiль дiлили; вкупi робили... а тепер: однi — вiльнi, другi — невiльнi!!! Однi записанi в якийсь «компут», другi записанi (недаром вiн писав!)... за генералом!.. Хто ж туди записаний? хто сюди? Хто розбере?.. Бiда, та й годi!
Генерал розiбрав. Недурно ж вiн терся щось з мiсяць у Гетьманському — оббивав у старшини пороги; недаром своїми ногами обходив кожну хатку в Пiсках...
Що це за знак: то пiщан розгонили, а це вiйт по селу бiга — загадує на завтра усiм хазяїнам до церкви збиратись? «Уже вп’ять якась новина!» — мiркують пiщани. А проте — посходились.
Рано ще. Сонце тiльки що схопилося, та таке пекуче, сердите, мов хто не дав йому виспатись. Аж душно пiщанам... Стоять вони на цвинтарi, гомонять...
Коли, трохи згодом, на шляху щось закурiло... зателенькав голосний дзвiнок... Серце в кожного на хвилиночку стало, а далi — дужче затiпалось... Попритихали усi; послали очi на шлях... «Тпру-у!» Конi спинились коло брами. Громада заворушилась, затовпилась. Кожен знав, хто то приїхав, i кожен посувався вперед своїми очима побачити...
З повозки вискочив генерал, як слiд генераловi: в мундирi, в палєтах, срiбний пояс з китицями стягував тонкий перехват... За генералом вилiз з повозки якийсь панок — низенький, старенький, згорблений трохи, а за панком — Лейба, генеральський жид. Москалi вистроїлись недалеко за цвинтарем, на вигонi. Генерал перш усього пiдiйшов до них, привiтався. Москалi йому загелкали, мов iндики. Далi — послали Лейбу за батюшкою — молебень служити... Батюшка — як з землi вирiс. Одправили й молебень. Тодi старенький панок, що з генералом приїхав, давай пiщанам вичитувати: за якi й за якi послуги «пожалували» їх генераловi, та хто з них записаний в «козачий компут», а хто в генеральський «реєстр». Кожного хазяїна вичитував та викрикував... i не помилився. Козакiв — тiльки жменька; а генералових — повнiсiнькi Пiски!
Як пiднiмуть тодi генераловi баталiю!.. Де той i страх дiвся?!
— Ми все, усе покидаємо!.. дочиста усе!.. грунти, й хати, й худобу... пiдемо шукати iншого краю... кращої сторони... волi!!
Гвалт, лемент такий — аж у дзвiницi гуде.
Козаки тим часом стали одрiзнятись. Повиходили з гурту та й потягли додому жiнкам хвалитись, що їх тепер нiхто не займе, бо вони й дiти їх довiку вiльнi.
Зосталися на цвинтарi однi генераловi. Довго вони гвалтували, кричали, що от зараз же таки все покидають та й пiдуть... Генерал давай їх утiшати, що тепер вони йому непотрiбнi, що вiн їх не буде насильною роботою морити — на панщину ганяти...
— Ви менi давайте оттого й того, по скiльки там, та платiть чинш за землю, а там — живiть собi, як самi знаєте! Менi з вами не жити: моє мiсце в столицi... Що слiд, оддавайте Лейбi: вiн у мене на хазяйствi зостанеться...
— Служилем ясновельможному пану, — увернув Лейба, перегинаючись, — з малих лят i бенде слуясщь до коньца моего жиця.
— Вєм, Лейбо, вємi ти єстесь шляхетни жид, — одказав генерал.
— Так пристаєте? — обернувся знову до громади.
— Щоб ми платили за свою землю?.. Щоб ми давали... За вiщо?! Нi зроду-вiку! — закричала громада.
— Як знаєте... Коли не хочете платити, я вас пожену на панщину... Даю вам день — подумати: щ6 для вас зручнiше... Чуєте? Пiслязавтрього щоб я знав!
Та й поїхав собi. На цвинтарi пiднявся гвалт ще бiльший... Усi викрикували, що покидають... З тим i розiйшлися.
Правда, деякi, гарячiшi — душ, може, з десять — позабирали торби на плечi та й потягли шукати вiльної сторони... А решта — зосталася. Куди його? як його? Воно б то й тягу дати, п’ятами накивати, — та як глянуть вони на свої хати, садочками закрашенi, на свої засiянi поля, що зеленiють навкруги села; як згадають, як бiля них, мов бiля дитини, свої руки ходили; як здумають, прощатись з старим гнiздом, де, мовляв, i вилупився й вигодувався, зрiс i посивiв, — з батькiвськими могилами... Шкода їм стане рiдної сторони; страшно невiдомої, темної, як нiч, будущини... Та й зосталися — до слушного часу!!
Приїздить генерал.
— А що? як?
— Та ми вже вам, пане, дамо, чого треба, — тiльки не зачiпайте нас!
— Добре, хлопцi! добре! Так би давно... Покiрливе телятко двi матки ссе. От вам на могорич! — Вийняв золотого, подав крайньому.
Лейба крутився коло пана, не знав, з якого боку пiдступити. Генерал помiтив.
— Що тобi, Лейбо, треба? — питає.
— Hex ясновельможни пан бендзе ласкав, — жеби хлопi нє едней горальнi нє будовалi, нє теж жадней карчми не тржималi!
— Та ще, слухайте — ось що. Щоб нiхто з вас бiльше нi горiлки не курив, нi шинкував! Ви мої — й шинок буде мiй. Ось вам Лейба й горiлки накурить.
Пiщани почухали потилицi. Вони догадалися, що це тiльки почалось — ось що!!!
Попрощався генерал з ними. Сiдаючи у вiзок, гукнув: «Глядiть... бережiть менi Лейбу!» Та тiльки його пiщани й бачили.
Лейба зостався на хазяйствi. Через мiсяць прикотила в Пiски велика-велика буда, — пiщани зроду такої не бачили; а в тiй будi — Лейбова жiнка й жиденят з десятеро, одно одного менше... Генерал одiбрав Лейбi, на край села, гуляще мiсце; за лiто зоп’яв Лейба на високих стовпах будиночок — i став шинкувати.
Пiшло все по-старому та по-давньому. Козаки й генераловi жили собi в миру, спокiйно, тихо; орали землю, засiвали, жали, косили, молотили; збирали добро, худобу; дiток плодили, — рiд ширили... Прийшло в Пiски ще кiлька душ захожих, та й оселилось мiж селянами. Генераловi давали Лейбi, — чи то пак, генераловi — одсипного трохи, платили невеликий чинш, та самi собi й порядкували, як знали.
Звикли пiщани до Лейби. Привик Лейба до пiщан. Стали вони до Лейби в шинок ходити — могоричу пити. Козачi шинки обминали, бо в Лейби горiлка дешевша... Став Лейба нужний чоловiк на селi!
I Лейбi — нiвроку! З довгополого, засмальцьованого, демикотонового балахону убрався Лейба в чорний ластиковий; i Сурка Лейбова ходила не такою зайолзаною, як приїхала; i Лейбовi дiти — не такi миршавi та шолудивi... Є в Лейби — не знать де вiн i взяв її — i коза з козенятком; бiля Лейбової корови ходить уже наймичка Гапка; завiв Лейба й пару шкапiйок... Зажив Лейба з пiщанами... сказав би, — як у Христа за пазухою, — коли б Лейба у Христа вiрив... А то Лейба-«невiра»; Лейбовi предки над Христом знущались... Було iнодi за те Лейбi, як пiдоп’ють пiщани! Та не так Лейбi, як Лейбовим дiтям... Не раз гвалтував Лейба, що хлопцi його дiтям повиривали пейсики, понамазували салом губи, що — аби де встрiли, — зараз i насядуть, як шулiка курчат! Та сiлькiсь! Пейсики знову одростали, сало на губах обмивала Сурка, жиденята росли, гладшали, стали аж вилискуватись, як ситi поросята, котрими їх дражнили хлопцi... Гаразд Лейбi!
Непогано й пiщанам. Пiски пiднялися, розкоренилися, розрослися. Весело кидались у вiчi серед широкополого степу квiтучi огороди з вишневими садочками. Чорнi, понурi землянки час од часу все злазили. Натомiсть, помiж зеленою гущавиною колючих груш, плакучих верб, темно-зеленої вишнини, бiлiли чепурнi мазанки, з трьома вiкнами, з пiдведеною червоною глиною призьбою, всерединi — з присiнками, з хижею, а часом, i з кiмнатою. I тини скрiзь калачиком позаплетенi, де-где й з острiшком; i ворота — там i там дощанi; а коло ворiт, мов сторожi, виглядали на шлях довгошиї журавлi...
Мироновi нiчого того не довелось бачити. Як косою, скосила його думка про неволю. Захирiв старий, згорбився, скарлючився... та й умер останнiй сiчовик без одного року ста лiт.
Х. ПАНИ ПОЛЬСЬКI
Бiда, кажуть, не сама ходить, а з дiтками. Перший раз вона затесалась у Пiски з генералом. А так — рокiв, може, через десяток — як з неба впала серед Пiсок вiстка, що генерал умер, а генеральша їде з синами на село жити.
Пiщани спершу не вiрили. Чого вона сюди приїде? Що вона тут забула? Чого тут не бачила?.. Та тодi тiльки пойняли вiри, та й то ще не зовсiм, як понаїздили в Пiски бородатi кацапи. Генеральша, перш нiж сама приїхала, заздалегiдь понасилала з батькiвщини прикажчикiв. Лейба тодi, одпасшись на панському добрi, пiшов на пiднiжний корм...
Понаїздили новi прикажчики та зараз кинулись одбирати мiсце для панських покоїв. Дивились, обдивлялись, мiряли, розмiряли, — та звелiли Блiщенковi та Мотузцi виселитись аж на вигiн. Тi, як почули — руками й ногами! Та трохи не наложили головами... Так вони мусили все своє добро покидати, кинули сiм’ю та й змандрували...
Пiщани таке побачили та й зажурилися. Встала перед їх очима їх будуща доля — сумна, заплакана, без волi, без радостi... з батогом у руках!
Дожидати страшного страшнiше, нiж його переживати. «Що буде? Що завтра буде?..» — кожен думав, лягаючи. А тим часом на сьогоднi роботи було доволi: кацапи розкидали Блiщенкову та Мотузчину хату... На завтра — заложили натомiсть палац. Десь понабували й дерева: такого понавертали, що пiщани аж жахалися... На пiслязавтрього загадали чоловiкам теє дерево обтiсувати. Забрали чоловiки сокири, пiшли обтiсувати...
Незабаром i вродились, як з землi виросли, великi рубленi палати, аж у дванадцять горниць, з погребами пiд низом, з бляшаною покрiвлею. Дивувались пiщани, що така озiя стоїть серед села, оторочилась їх низенькими хаточками. А палац справдi виглядав далеко краще, нiж пiщанська невеличка церковця. Оже вони ще бiльше — не то здивувалися, не то перелякалися, як увечерi бородатий прикажчик ходив вiд хати до хати — загадував, щоб на завтра жiнки були той палац мазати.
— Ой, горенько! Що ж то тепер буде?.. — питали крiзь сльози чоловiкiв жiнки.
— Не що... Треба йти, щоб не було, бува, того, що Мотузцi... — раїли чоловiки.
На завтра рано-рано, чуть зоря, жiнки, заливаючись слiзьми, прощалися з дiтками, мов виходили в далеку дорогу, — перший раз потягли на панщину...
Швидко той палац i обмазали. А кацапи тим часом будували кухнi, комори, сараї, стайню. Не тiльки треба панам десь жити, — треба десь челядь мiстити, провiзiю складати, коней ставити... Треба поспiшати, щоб довгобородому Потаповичу превосходительна й спасибi сказала!
Та й ганявся ж Потапович за тим спасибi! Кидався сюди й туди, сам бiгав за тим i за другим, скрiзь устрявав, всюди вештався, придивлявся, над робiтниками крячкою висiв... Здається, пiщани не дбали так за своїм добром, як Потапович за генеральським. Таке йому смачне те генеральське спасибi!!
Ще генеральша в дорозi, а вже Потапович цiлi Пiски зганяє: муштрує «хохлiков», як треба «гаспажу» зустрiчати.
Аж ось — i сама приїхала...
Збiглись пiщани — козаки й генераловi — дивитись на неї, мов на яке диво. Кацапи порядкували. Козакiв геть попрогонили. А генералових — чоловiкiв вистроїли в одну лаву; жiнок — у другу; парубкiв — у третю; дiвчат — у четверту, а малих дiток — у п’яту. Сивих дiдiв вислали назустрiч з хлiбом-сiллю... «Ось, мов, вельможна, — усе твоє добро припадає...» Потапович так i вчив, щоб сказали... «припадає до твоїх превосходительних нiг!»
Вийшли дiди сивi без шапок, з хлiбом-сiллю... Так батько та мати стрiчають молодих, як тi вертаються з церкви. Генеральша за дорогу дуже втомилася, — сказала, що недужа, не прийняла нi хлiба, нi солi... навiть не глянула на кумедiю... Так i пiшов заряд даромi Пiщани тiльки забачили свою «молоду» ззаду, — високу, суху, як в’ялу тараню, — коли вона вилазила з пишного ридвану та сунула у горницi, злягаючи на руки двох хороше зодягнених дiвок...
Дiти, два хлопчики — старшенькому лiт, може, дванадцять, а меншому з десять, — повискакували за матiр’ю з ридвану та й побiгли мiж народ. Не глянули вони на старих дiдiв, минули чоловiкiв, жiнок, парубкiв... Панськi оченята зразу забiгали по цвiтучому садочку рiзних квiток, що виглядали з-за чорнявих дiвочих голiв...
Оглядiвши дiвчат, перебiгли вони до хлоп’ячої лави. Хлоп’ята стояли без шапок, з низенько постриженими головами, з невеличкими оселедцями. Паничi запитали, що то, полапали рученятами, поскубли злегенька. Нарiзно од пiщан, неподалеку, стояли кацапи — у червоних сорочках, у широких бородах — i смiялися з паничiвської вигадки!
— Вишь, Афоня, — на што офти хохлики... Знатна, баря, дериi.. Ану, вот таво хахлёнка!
— Какова? — пита старшенький, поглядаючи то на хлоп’ят, то на кацапiв.
— А вот таво — чумазаво!
Панич узяв за оселедчик чорноголового хлопця, що стояв скраю. Той, як яструб, вирвався.
— За що ти скубешся? Дивись — який!!
— Ты... ты... ы!.. — заричали на його бородатi заступники, зцiливши кулаки й зуби.
Старенька, згорблена бабуся, пов’язана бiлою хусткою з намiткою, висунулась з-за других жiнок. Блiда, як крейда, вона крiзь сльози ледве промовила:
— За вiщо ви, паниченьки, знущаєтесь з хлоп’ят!.. А грiшка!
Паничi весело зареготались та й побiгли в горницi. Незабаром прийшов приказ розходитись: бариня з дороги спочивати хочуть! Лави перемiшалися... Потягли пiщани по домiвках, носи повiсивши, понесли неодраднi думки в похнюпленiй головi, невеселе почування в серцi...
Доброго, кажуть, дожидати треба, а лихе — само прийде. На другий же таки день прийшла загадка: зносити Омелькову й Стецькову хату, що прилягали городами до панського двору: нiгде було саду заводити! Знесли хату Омелькову й Стецькову, насадили садок, ставок викопали й риби напустили. Трохи згодом — улиця вузька. Треба розширити — треба урiзати людських городiв! — Урiзали й городiв, розчистили не вулицю, а майдан... — Уп’ять велено: позносити насупроти палацу всi хатки, бо за тими кривобокими хатками немає нiякого виду з панських вiкон! — Позносили й супротивнi хатки, насадили перед двором високих та тонких тополь...
Отак що день — усе новий та й новий приказ, нова й нова вигадка! Щодня камiнець по камiнчику вибивали з людської волi. Кожен час вкорочувався уривок, на котрiм були пiщани прив’язанi до генеральшi, — поки не вкоротили так, що вже можна було безпечно за чуба брати...
Пiщани довго не подавалися, а все-таки генеральської сили не подужали. Тодi вони кинулись до того, до чого кидається немiчний. Вони налягли на ноги, — давай тiкати! Знiметься оце чоловiк, майне на вiльнi степи Катеринославськi або Херсонськi, або й на Дiн, оселиться, де знає, а через рiк жiнку з дiтками викраде, — переведе туди. Багато тодi накивало п’ятами і одиноких i цiлими сiм’ями... Тодi й поговiрку зложили: мандрiвочка — наша тiточка!
Такi щоденнi безперестаннi мандри дуже ображали генеральшине серце. Вона всiм й усюди жалiлася на невдячнiсть «хахлацкава мужичья», на його грубу, звiрячу натуру. Де ж пак? Проклятi «хахли»-гречкосiї не хотiли пахати ланiв милостивої, великородної панiї Польської, по батюшцi — Дирюгиної! У неї в Бородаєвi все народ «руський» — i той слухав, а цi «мазепи» — тiкали!!!
Оже як не мандрували «мазепи», а все-таки бiльше сотнi сiмей зосталося на розвiд панам Польським, на послугу їх примхам та вигадливим примусам. Генеральський приказ, з нагайкою в руках, зробив до ладу себе дiло. Вiн розiм’яв грубу звiрячу натуру; оббiлував її, як овечку; причесав, пригладив; натворив цiлу ватагу двiрнi; а з завзятих степовикiв понаробив покiрних волiв, котрi вздовж i впоперек переорювали тепер уже панське нив’я та засiвали зерном — на прибуток панськiй кишенi...
А й не трохи ж то треба, щоб її наповнити! Сiмейка у генеральшi, — аби господи! З нею приїхало два сини — опецькуватi, швидкi, як молочнi телята. Через рiк синiв генеральша одвезла у науку, а з науки вернулась старша дочка.
— Гей! Кто там? — гукнула генеральша. У порога, як стовп, стояв лакей, у чорному сертуцi, у манишцi з брижами, при часах.
— Позвать Потапича! — приказала глухим голосом, з протягом.
Лакей вийшов. Незабаром Потапович увiйшов.
— Слушай, Потапич! Вере Семёновне нужно горничную.
— Вестима, нужна, — прогув густим басом Потапович.
— Выбери красивую девушку...
— Как прикажете, ваше превсходитство!
— Маладую... лет эдак — шестнадцати... Только паскарее!
— Слушаю-с.
— Завтра, што-ли...
— Слушаю-с.
— Ну, ступай!
Потапович вийшов.
А вранцi-рано Кирило Очкур з жiнкою, з малими дiтками проводили до двору, як до гробу, старшу дочку Ганну — вродливу, хорошу дiвчину.
На другий рiк приїздить друга дочка, на третiй — третя.
Хто ж буде вичiсувати, заплiтати їх довгi чорнi коси? Хто стягатиме дiвоцькi керсети? Хто буде вишивати спiдницi, комiрчики, рукавцi?..
Не минула панського хлiба Омелькова дочка Олеся; ходила за меншою баришнею невеличка дiвчинка — сирота Уляна, дочка того самого хрещеника, що генерал, — нехай царствує! — похрестив. В дiвочiй за п’яльцями сидiли Стеха, Маруся; ткала килими Гапка. На другiм кiнцi палацу, у лакейськiй, нудили свiтом без роботи Петро, Вареникiв син, та Іван Шкляр; а перед самою залою, на стiльчику, сидiв, у лiвреї з золотими позументами, Степан Пугач — молодий, вродливий камердинер генеральшин. А в кухнях — скiльки!!
Треба подумати, чим ту юрбу голодних ротiв нагодувати; треба ж їх i зодягти чимсь... А своя сiм’я? Три дочки — як голубочки!! Простому чоловiковi треба розумом розкинути, щоб дочцi скриню придбати. А що ж то за дума морочила генеральшину голеву, щоб надбати добра аж трьом генеральським дочкам? Та чи одна у матерi думка! Не держати ж дочок на висадки: треба й про зятiв подумати. Дiвчата — не росада, щоб їх ховати геть од свiту. Дiвчатам треба свiту, — багато свiту... Треба, щоб i їх побачили; треба, щоб i вони бачили... Треба, щоб було чим згадати молодий, дiвоцький вiк!
Заклекотав генеральський палац... Музика, аж струни рве — грає; у вiкнах свiтла-свiтла! — здалека здається: горить усерединi палац! Саме великий наїзд... Цiле чорне подвiр’я каретами, колясами та повозками заставлено; пiд каретами, позасвiчувавши лiхтарi, грають кучери у хвильки, у трилисника, або в джгута; у стайнi хрумають конi смачне степове сiно.
А в горницях гостей — нiгде просунутись! Наїхали з Гетьманського гусари; завернув старий Кривинський з цiлою меткою старих дочок; не забула й Шведчиха, i вона тут з своєю дочкою-кралею; а коло неї вертиться сотниченко Саєнко, молодий, чорнявий, веселий, танцюристий; тут же й гетьманського колись полковника Кряжа син Павло походжає з сином полковника Кармазином, що приїхав на банкет з молодою жiнкою, аж з самого Ромна... Не тiльки з Гетьманського, наїздили iнодi до генеральшi гостi й з сусiднiх повiтiв.
Генеральша — привiтна хазяйка-хлiбосолка. Кожному скаже ласкаве слово; до одного обернеться з усмiхом, до другого — з повагою, кожному годить, коло кожного ходить... Гостям — привiлля! Хто в карти грає, хто дивиться, iншi балакають то се, то те; там зiбралась купка — розказує, якi тепер ледацюги крiпаки поробилися, уверне й генеральша своє слово про своїх «мазеп». А в гостиннiй панiйки скрекотять, як тi сороки: без сорома кожного на зубах перетирають... У залу дверi розчиненi, у них натовпилась цiла юрба теж панiйок, нiяк пройти... Пiдмiчаючи, хто коло якої дiвчини залицяється, моторнi цокотухи шепочуть одна другiй свої думки про любощi, надiї — про шлюби. А в залi розвернулись танцi на всi боки, аж помiст ходором ходить. Тiльки — круть та верть, круть та верть! Гусари недаром наїхали. По танцях, туди вже к свiту, як прокричать другi пiвнi, — вечеря. Свiтом тiльки роз’їжджаються...
Та так справляють не однi iменини (а й тож-то чотири рази на рiк!): справляють на рiздво бенкет, бенкетують на масницi, на великодних святках. Це великi, проханi бенкети. А так гостi — не минав дня, щоб за столом не сидiло душ три або чотири чужих.
Весело, розкiшно жила генеральша. Не сумували й генеральськi дочки, — бо нiколи було. Та й чого його журитися панночцi — молодiй, непоганiй, з великородної сiм’ї, та й не з порожнiми руками? Правда, чи порожнi в генеральських дочок руки чи не порожнi, — про те самi вони нiколи не думали, не гадали. За них думала мати, а справджували її думку — бородаєвцi та пiщани... Бородаєвцi привозили їй по два рази на рiк «оброки», а пiщани, як тi воли, робили на неї по чотири днi в тиждень, та зносили в двiр курей, гусей, яйця... Чому не гуляти?!
Гуло отак генеральське подвiр’я щось, мабуть, рокiв з п’ять. У старшої дочки почали вже в куточках коло очей складатись ледве примiтнi брижики, похмурнiшав трохи вид... Коли це — приїхав здалека, аж з-за Бородаєва, сусiда-панок, та й оженився на старшiй. Одгуляли весiлля. Пiски зроду-вiку не бачили, не чули такого весiлля! Палац аж ревiв, аж стогнав...