Порозпрягав вiн коней; пiдложив сiна. Ходить по двору, — не хочеться i в хату. Сонце саме заходило. Пiднялась вечiрня шарпанина. Там воли ревли; там овечата мекали; там жiнки свиней кликали... Все то хазяйськi клопоти. Чiпцi байдуже до всього того! Вiн навiть не дослухається... У його тепер свої клопоти, — не обберешся їх...
Ходить вiн по двору — нудно; увiйде в хату — хатнi померки ще дужче розвертають сумну думку. Розстилає вона перед ним, наче страшний килим, страшнi пригоди. життя... Ось i Максим лежить — перебитий, переламаний... Ось висовуються давнi, знайомi тiнi; Лушня, Пацюк, Матня, ще й другi братчики... П’янi голови горять кривавим цвiтом; в очах палає хижiсть, голоднеча... Ось пiднiмаються в пам’ятi панськi комори: про них нагадали в земствi... пригадався сторож... I сторож, i Максим качались перед ним, божевiльне стогнали... Чи правда тому?.. Правда... гола, страшна правда. Що б вiн тепер дав, коли б можна було її викинути з пам’ятi, забути... Так нi!.. Таке не забувається... Воно, мов нарошне, вилазить наверх; наче якесь страховище, лякає тебе... Навiщо ж воно вертається? нащо воно здалося менi?.. Воно перестрiло мене, перейшло менi дорогу тодi, як я хотiв його слiд затерти... I спливає йому на думку земство, з своїми плутощами та хитрощами, з своєю образливою неправдою... «Воно менi нагадало про те... Я хотiв йому останнiй вiк оддати, а воно мене завертає до старого... Хiба в земствi не тi люди, що й були?.. Хiба вони в один раз перемiнилися?.. Чого ж їм можна служити?.. Чому менi нi?.. Кожен з нас несе грiх за собою... Чого ж одному прощено, — один забувся про його, наче спокутував, а менi — нема нi забуття, нi спокути... I не карали — винуватий... Де ж та правда на свiтi?!.»
Зовсiм смеркло. Люди i свiт спочили. Лягла вже й Мотря.
Тiльки один Чiпка не лягає: ходить, нудиться, карається... З хати надвiр, знадвору в хату.
— Чого ти, сину, тупаєш! Чому спати не лягаєш?
— А вам спиться? — неласкаве одказав вiн. У голосi його забренчала давня туга. Материне серце почуло її зразу — i злякалося.
— Спиться ж... — ласково одказала вона. — Чому ж воно не буде спатись, коли така пора?
— Ну, то й спiть, коли спиться, — м’якiше сказав Чiпка та й опустився на лаву...
У хатi темно, тихо. Мотря тихенько зiтхає...
— Мамо! — обiзвавсь Чiпка.
— Чого, сину?
— Чи воно коли буде правда на свiтi? чи, мабуть, нiколи не буде?!
— Господь його знає, сину. Коли бiльше було отаке заводитись, як тепер, то певно, що й тiєї не стане, яка тепер є...
— Нi, мамо... Видно, нiколи не було тiєї правди... нiколи й не буде! Не заводилось би таке, коли б вона була...
Мотря нiчого не одказала. Чiпка знявся, знову вийшов з хати та проходив по надвiр’ю мало не до свiта бiлого...
На другий день поїхав Чiпка до тестя. Теща й жiнка стрiли його переляканi. Вони повели його у колись Галину хатину. Явдоха щось довго-довго шептала йому, ламаючи руки. Вона була, як полотно, блiда-перелякана. Галин погляд свiтиться тяжкою мукою. Прикро й глибоко дивилась вона на чоловiка, немов казала: «Он, бачиш!»
Чiпцi одначе було тепер не до того. Побалакавши нишком з Явдохою, вiн пiшов у свiтлицю. Звiдти доносилось до них страшне стогнання. У свiтлицi на лiжку лежав Максим, перегнувшись удвоє. Раз по раз з грудей у його виривались тяжкi «охи», раз по раз вiн схоплювався руками за перегнуту спину. Його мучений вид уразив Чiпчине серце — аж забiгала мишка... Явдоха пiдступила до недужого.
— Максиме! — обiзвалась вона.
— О-ох! — одказав Максим, важко зiтхнувши.
— Чiпка приїхав.
— Тату! здоровi були, — привiтавсь Чiпка, пiдступивши до лiжка.
— Ох-о-ох!..
— Чого се ви?..
Максим несамовито скрикнув — i схопився обома руками за спину. Скривлений у рота вид показував страшнi болi. Вiн похлинувся, закашлявся... Забулькотiло в грудях; Максим виправивсь, трiпнувсь; розкрив широко очi; провiв ними хижо по всiх... То був останнiй погляд — погляд наглої смертi... Явдоха мерщiй накинула на вид чорний платок.
Як пiдняли платок, — Максима вже не було... Мука застигла у його на лицi, виглядала широко розкритим скривленим ротом, витрiщеними очима...
Галя глянула — i скрикнула... «Умер!.. умер!..» — кричала вона не своїм голосом, вибiгаючи у кiмнату i кидаючись на лiжко лицем у подушки.
Чiпка зиркнув — i затрясся... Вiн нiколи не бачив такого страшного, холодного погляду. Перед ним вiйнула друга смерть, бабина. Там — тихо, наче забуваючись, або засипаючи, упокоювалась добра душа. Тут — з страшним болем, муками та прокльонами покидала вона землю... Голова в Чiпки закрутилася, затуманiла. Вiн закрив на хвилину очi й опустив блiде лице на груди...
Одна Явдоха якось видержала. Вона знову прикрила чорним платком Максимову голову; сiпнула Чiпку за рукав — i вийшла з ним з хати, боляче стуляючи очi, з котрих туга ледве видавила двi сльозини...
А в Гетьманському пани радiли, що по їх сталося. Вибори утвердили, а на Чiпчину жалобу через справника послали одказ.
Ось одкрилась i земська рада. На раду прибули однi пани: селяни не поїхали. Однi, як Лоза, через те, щоб не чути такої бридкої лайки та ганьби, яку вони чули од станового на виборах; а другi не поїхали за возовицею. Саме хапалися з нею, бо дощi як затялися: щодня та й щодня... Радили раду однi пани.
Через тиждень чутка про ту раду оббiгла цiлий повiт. Перш усього розказували, яке велике жаловання положили членам в управi; потiм того жалiлися на якийсь чудний налог з землi: у кого її бiльше, той платить менш, а в кого менше, з того й бери; далi хвалилися, що шляхи, греблi й мiстки будуть рiвняти, гатити й лагодити «натурою», тобто мужичими руками...
Чiпцi тепер не до того. Його заклопотали хатнi клопоти. Треба було тестя поховати, поминати, худобi його порядок дати. Чiпка викрутився цiлий мiсяць, як муха в окропi: нiколи було дослухатись, що люди говорять.
На Параски у Гетьманському ярмарок. Упоравшись коло хазяйства. Чiпка поїхав. Перше-наперше зайшов в управу. Як же почув, що така бiда з ним, — як сто змiїв разом ужалило його серце! Не розпитуючи, як, що, за вiщо, — вiд злостi вiн не мiг слова вимовити, — вийшов неборак з управи, наче вчадiв... Голова ходила ходором, кружала, болiла; в висках — як хто молотком стукав; в очах— жовто, чорно; а в ушах — пищало, стогнало, вило... Щоб хоч трохи очуматись, вiн пiшов походити по ярмарку... Ходить помiж возами, попiд крамницями — роздивляється, слухає... Тiльки й речi, тiльки й мови, що про земську раду, про налог!..
— Знаєте? — питає, усмiхаючись, один великопомiсний панюга другого.
— Знаю, знаю...
— Синок не уступить батюшцi...
— Та кий бiс, не то вiн? То все Шавкун з Кряжовим... От, голови!!
— Ото їм — всесословнiсть! Хотiли рiвноправностi, — оце їх i порiвняли... А то справдi — всяка наволоч дере нiс угору... Нехай же тепер знають!..
— Оце самоуправа!! — запихкавшись, з переляканим видом, стрiчає мiлкопомiсний панок сусiду. — Чули про налог?
— Де ж не чути? Добре далеко розходиться, а лихе — ще далi...
— Оце так! — пiдскакує третiй полупанок. — Цього ще не було, щоб без сорому, прилюдно, в вiчi казали: хто має на десять рублiв, — з того бери руб, а хто на тисячу — копiйку! А тепер, при самоуправi, дiждали...
— Їм що? — четвертий каже. — Вони собi повбирались в управу, лущитимуть з нас грошики — та й нi гадки!..
— А нашому братовi — дошкуля, до самих печiнок доходить... — веде рiч перший.
— Та ще як дошкуля! — пiддержує третiй: — такими поборами печiнки витягнуть!.. А з чого його, скажiть на милость? То було сякi-не-такi, а все-таки три своїх робiтники, а тепер... бiда та й годi!.. А народ так розледачiв, що, сказано, хоч сам за плуги берись... Нi за ласку, нi за грошi... Вiн швидше той день у шинку просидить, нiж пiде на роботу до пана...
— Це розбiй! це — здирство панське!! — чує Чiпка — гукають селяни пiд яткою.
— А бач? — не я казав? — пристає до старшини пiдпивший староста. — Не я вгадав, що вони й земське вигадали, щоб себе полатати... Цар людей одiбрав, цар волю дав... Хiба ж їх так i випустити? Егеж!.. Коли не роблять, — хай же хоч платять!
— То було окружний з нас шкуру дере, а тепер управа дратиме, — бiдкаються козаки.
Чiпка все це чує, — i кожне слово, як гостра колючка, коле його в серце... Вiн слухає... До свого горя приливає ще людське; троюдить ним своє гаряче серце; розбуркує старi думки... Злом пашить лице його; злом свiтять очi, аж поблiд вiд злостi, аж руки трусяться...
— Недурно вони так усилковувались мене випхнути... Аж їм он чого заманулося? Проклятi! Аби їм тепло, аби їм добре... Нехай дурний мужик на всiх робить, за всiх платить; хай одбуває одбучi... Нiкому за його оступитися! Вони себе знають... своє панське кодло знають... А мужик — вiл... ори, поки здужає! Дай йому полови, щоб не здох, — та знову запрягай... поки не впаде в борознi... А тодi здери з його шкуру на чоботи... Проклятi! Чорти, а не люди!
Чiпка кричав, розмахував руками;’ гаряча його рiч огнем пашiла. Кругом його дедалi бiльшала та бiльшала купа людей; довго слухала мовчки; потiм хто-небудь увертав i своє слово, пiдкладав дров до багаття. На той крик нахопився Дмитренко.
— Що це ви робите? — спитав вiн Чiпку.
— Як-що?
— Та де ж? ви людей бунтуєте... земство лаєте... управу... налог...
— Щоб вони не дiждали його брати! — грякнув Чiпка.
— Чого це ти так розкричався? га? — перемiнив становий рiч, розсердившись. — Чого ти людей бунтуєш?
— То ви їх бунтуєте, а не я! — одрiзав Чiпка.
— Гляди, лишень, козаче, щоб з цiлим язиком додому вернувся. Чуєш? не забувайся!
Становий пiшов далi помiж возами. Чiпка знову прийнявся за управу...
Надвечiр вертався вiн додому вкупi з Грицьком. Вiн був сумний, мовчав цiлу дорогу. Грицьковi аж моторошно стало, вiн зачепив його:
— I охота тобi, брате Чiпко, з ними лаятись?
— Чи можна ж, Грицьку, втерпiти?
— Та плюнь на них... Хай їм з їх управою, з їх земством!
— Мене громада вибрала... Я громадi присягав..:
Хто старший: громада чи вони?
— То й на громаду плюнь!
Чiпка аж позеленiв од такого слова — i нiчого не одказав.
Приїхав перед вечором додому, сам на себе не схожий. Галя стрiла його на порозi та аж перелякалася.
— Чiпко! що з тобою? ти нездужаєш?
— Нi, здоров... їсти хочу.
Дали йому їсти.
Чiпка сидить — насуплений, жовтий, аж зелений, — їсть мовчки. Пообiдав, як стало сонце сiдати. Не пiдводячись з мiсця, схилив вiн на руку голову, обперся об стiл, — та так i закам’янiв... Захiдне зарево освiчувало його сумну, як з мармуру вироблену постать — один її згорблений вид наганяв журбу тяжку. Галя глянула на його — i нишком стала плакати. Чiпка почув.
— Чого ти, Галю?
Вона мовчала.
Вiн пiдiйшов до неї; взяв її руками злегенька за голову 1, заглядаючи в вiчi, промовив: — Скажи менi, Галочко, чого ти?
— Ти мене зовсiм забув... — одказала вона, схлипуючи.
— Я забув?
— За тим проклятим земством — нi поговориш нiколи, нiчого...
— Та таки правда, що воно в мене отут сидить! — показав на серце.
— Чом же ти його не кинеш, сину? — обiзвалась журливо Мотря. — Чи воно тобi не огидло?.. На тебе вже дивитись страшно... Який був, а який став!!
Чiпка матерi нiчого не одказав.
Надворi стемнiло. Спускалася нiч на землю, утихомирювала людськi клопоти, руки й думки. Полягали спати. Чiпка лежав мовчки, хоч i не спав. Думки цiлим роєм окрили його голову. Перелiтали вони з самого малку — аж до сьогоднi; назирнули кожну пригоду життя його, гарячили кров, мутили розум. «Скрiзь неправда... скрiзь!» — шептав вiн. «Куди не глянь, де не кинь — усюди кривда та й кривда!.. Живеш, нудишся, тратиш силу, волю, щоб куди заховатись вiд неї, втекти вiд неї; плутаєшся в темрявi, падаєш, знову встаєш, знову простуєш, знову падаєш... не вхопиш тропи, куди йти: не знаходиш мiсця, де б прихилитися... Сказано: великий свiт, та нема де дiтися!.. Коли б можна, — весь би цей свiт виполонив, а виростив новий... Тодi б, може, й правда настала!..»
Чуючи, як важко Чiпка зiтхає, а не озивається, Галя знову почала плакати. Замiсть утiхи. Чiпка похвалився їй своїм горем та трохи сам не заплакав. Галя його заспокоювала, голубила, пригортала мiцно до серця. Чiпка одмовляв їй нехотя.
Наплакавшись, Галя заснула, як мала дитина: тихо, спокiйно.
Чiпка прокачався цiлу ту нiч i очей не змикав: усе думав, мучився...
XXIX. ЛИХО НЕ МОВЧИТЬ
Поховавши Максима, Явдоха сама побоялася на хуторi жити. Пiдмовляла дiтей, вони не захотiли. Тодi вона спродала дворище, спродала все, що можна було спродати, та й перебралася до дiтей. Разом з нею вступило й нове лихо в Чiпчину хату.
Перше всього матерi не помирилися. Явдоха була пишна, горда. Як тiльки оселилася, зараз почала все на свiй лад перевертати, господарством заправляти. I те — не так, i друге — не до ладу, i третє — не на своїм мiсцi стоїть! Мотря, з молодих ще лiт зсушена то працею, то нуждою, суха, як опеньочок, тиха, бiдненько зодягнена, довго мовчала, потакала Явдосi... Одначе не видержала. Явдоха щось уже стала дуже верховодити, за вiщось крикнула на Мотрю. Мотрю розiбрала досада, вона обiзвала Явдоху панiєю; а Явдоха налаяла Мотрю нищою, дармоїдкою... З того й пiшло... Лайка та сварка, бучi та колотнечi! Не було того дня, щоб вони мiж собою не лаялись.
Галi шкода було Мотрi, котру вона так уподобала, i вона, щоб не сердити й матерi, ховалася од тих буч та сварок, або в себе в хатинi, або в Христi. Вона рада була зiйти куди з двору, щоб нi чути, нi бачити! Як же вже й її зачiпали тим, то, звiсно, як дитина, вона тягла материну рiч. Чiпка й собi, хоч i бачив, що мати нi в чому не винна, держався руки жiнки, а за нею — й тещi. Довелося Мотрi таке життя, що хоч без вiстi тiкай!
— Казала я тобi, сину, — жалiлася iнодi Мотря Чiпцi, як уже й йому теща заллє за шкуру сала, — казала: не бери багачки... нi тобi життя не буде, нi менi старiй, спокою!
— Потерпiть, мамо, ще трохи. Що ж робити? Це все вона верховодить... вона бучу збиває... Поки її не було, — було тихо й мирно, все гаразд; а як стала — все так i пiшло догори дном... Покорiться, мамо.
— Не буду я, сину, коритись, чорт знає кому. Краще пiду в люди та людям покорюся й поклонюся, нiж менi їй кланятись за шматок хлiба, що вiд тебе заробила...
Чiпка розсердиться ще дужче. Вийде з хати — або до Грицька пiде розвести свою тугу, або коло худоби порається, а iнодi й зовсiм з двору з’їде в ярмарок куди та не вертається днiв три або й чотири.
— От, бач! — викладає тодi Явдоха Галi: — це вона, вона все вас розстроює... це вона, стара вiдьма, бунтує вас, пiдбиває його! Жило б, старе луб’я, коли й зобуте й зодягнене, не голодне й не холодне... Так нi! Ще й кирпу гне... мов її гiрше тепер, нiж тодi, як нужу годувала!.. Сказано, злиднi! Як паршi трохи обкидали, — зараз i вередувати...
Вернеться Чiпка додому, стане йому Явдоха викладати, на Мотрю клепати. Розпалиться вiн на матiр, дивись: на Мотрi все й окошилося... Заплаче було, бiдна, одна в кутку на печi сидячи, та й годi.
Такi безперестаннi бучi та гризня доливали отрутою й без того вже отруєне життя Чiпчине. У своїй хатi вiн був, як чужий: вона йому остогидла. Йому було в нiй душно, тiсно, серце забажало волi, душа — простору. Вiн почав згадувати старе товариство...
Грицько з своїми завсiдними жалобами на втрати, з своїми розмовами про недостатки, про худобу, з своєю жiнкою — тихою й доброю молодицею, — з усiм напрямком свого тихого пахарського життя, — здавався йому тепер нудним, сумним. Вiн слухав його жалощi, позiхаючи, а думка, рядом з розмовою, малювала йому iнший побит життя — ще до заручин... Там хоч i горiлка лилася, як вода, хоч хто й верзякав з п’яних очей казна-що, — та все те жило, мучилось, любило, кляло... То життя було, хоч i пiд п’яною облудою. А тут — тихо та сумно, як у болотi; сонно, нiмо, як серед мертвого царства, а дома — гiрше, нiж у пеклi!
Щоб хоч трохи одвести ту самотню «тугу. Чiпка почав перекидати лишню... Та добре тому пить, чий хмiль спить... А Чiпчин хмiль не спав; вiн його ще дужче мучив, як огнем пiк i без того палке серце... Вiн тодi сердився на всiх i на все. Теща йому не вгодить; мати боїться; одна ще Галя мав над ним волю; вiн її усе ще кохає й поважав. Оже iнодi й їй доставалося. Вiн доскiпувався до неї: то чому вона не хоче наймички найняти, то чому те та друге й досi не зроблено, то чого вона тратить над шитвом очi: то сяку, то таку всячину видере та й присiкається...
Галя слухала все те, iнодi одмовляла, iнодi мовчки плакала, а iнодi чогось боялася... А спiдтиха-тиха серце її щось недобре вiщувало, болiло, нило...
— Чiпко! — iнодi вночi, як усi поснуть, вона обiзветься до його. — Що з тобою сталося?.. Ти почав вередувати всiм... Все тобi не любе, не миле, все остогидло... Невже правда, що все остогидло?..
Те питання було йому гiркою докорою. Вiн почував себе винуватим перед Галею; вiн даремно присiкувався до неї... Тепер її журливий голос разом голубив i докоряв його.
— Галю, рибонько моя! — шепче вiн: — тяжко менi... важко... Сам не знаю, де б я дiвся, куди б себе запровадив?.. Хоч би дiти були... Може б вони розважили мою тугу... чи не розлепетали б вони мого суму?..
— Чого ж тобi важко?.. Хiба тобi й коло мене важко?.. I зо мною сумно, Чiпко?
— Нi... нi. Галочко!.. з тобою менi весело... коло тебе менi так легко... Хоч би матерi не лаялись, хоч би вони в миру ясили... А то — щодня гризня, щоденна лайка...
— Чи я ж винна тому, Чiпко? Я б сама рада, коли б вони помирилися, поєдналися... Так же бач... нiчого не вдiю! Така вже в обох натура: кожна кожнiй не хоче й на крихту вступити.
— Ой, нi... Нi, Галю, не те... не те... Я боюсь, коли б я не занапастив твого вiку, — перескакуючи на друге, шепче Чiпка. — Я б оддав половину життя свого, аби ти була щаслива... Так же, бач: немає щастя, немає добра! Якесь лихо з самого малку мене окривало, — з самого малку воно вчепилося за мене, нiяк я вiд його нi одiб’юся, нi одгребуся! Як той iрод, залiзло в саму душу та й душить, та й вадить, та й каламутить усiм... Он — колишнє товариство (недавно бачив) — веселе, щасливе...
Галя почула — звiдки вiтер вiє, куди хилить... Вона бачила, що чим далi, то все Чiпка вiд неї одходив та одходив... Вона бачила — серце їй правду казало, — що не вдержати уже їй Чiпки бiля себе, що йому остогидло таке життя — не вдовольняло його... I вона тихо-тихо, потай од Чiпки, нишком плакала... То вона спускалася в своє недавнє щастя, роздивлялась на його, перевертала, розглядала без того гарячого пошибу перших любощiв, котрий перше не давав їй ясно глянути на життя їх, — розбирала поглядом сторонньої людини. Пiсля таких розглядин та рахування самої з собою, вона перелякалась своїх думок... Вона справдi не була щасливою, не принесла й Чiпцi щастя: вона не була матiр’ю, та чи й буде!.. I, падаючи перед образом, молила пречисту зглянутись на її сльози...
А тим часом Чiпка робився все смутнiший, злiший, нетерпеливiший...
— Ти б, Чiпко, коли тобi обридло так жити, кликнув товаришiв, погуляв би з ними: може б хоч трохи розiгнав свою тугу, — раз сказала йому Галя, бачивши непереливки.
Вона захотiла ввiйти в те товариство тихим янголом-спасителем, навчити запеклi харцизяцькi душi, п’янi голови любовi до людей, до їх мирних звичаїв, до раз заведеного тихого життя. Та ба! Тим запеклим душам треба було десь дiвати свою силу, що пручалася, рвалася на волю, переступала звичаї, топилась у гульнi, в горiлцi; п’яним головам одрадна була несамовита сваволя, котра б не знала нi в чому припону-заборони, буйна та шумлива, як самий хмiль... їх не зведеш на протерту стежку тихого, незамутного життя! Не з її м’якою, до спокою, до тихого щастя похилою натурою, не з її розумом жiночим, тонким та гнучким, руйнувати було ту башту крiпкої волi... Туди треба було не жiночого серця, люблячого, теплого, а каменю дебелого та холодного, що його нiколи iскра любовi нi розтопить, нi нагрiє... Тiєї волi не звоюєш слабою жiночою рукою!
Галя побачила, що вскочила з Чiпкою, як риба в невiд, i... заплуталась... Стала вона побиватись, борсатись, трепетатися... Шурхнула, як плiточка, в першу дiрку — i вискочила на чисту воду... а Чiпка зостався в неводi!.. Вона за ним убивалася, сумувала, плакала. Та вiн того уже не чув, не бачив. Вiн тепер знає спiвав про неправду людську; кляне земство, котре йому не далося в руки; лає здирщину, котру лаяли всi небагатi люди; бiдує з крiпаками, будить у них жаль, що вони одуренi, що їм одвели нiкуди невгоднi землi; допомагає їм грошима, коли пристають за подушне зборщики; бенкетує з ними — i часом, заливши очi, викрикує, що час би її покарати... А прийде додому — i п’яними руками пригортав до п’яного серця свою Галю, не примiчаючи палких слiз на її очах та смутку на змарнiлому личку...
Настали часи iншi, завелися порядки другi в Чiпчинiй хатi. Привiтна й тиха своїм спокiйним сiмейним побитом, стала вона тепер притоном гульнi п’яної, несамовитих реготiв, спiвiв... Явдоха, звикши до гулянок замолоду, згадала їх на старiсть, допомагала зятевi в його затiях.
Оце в суботу пiд недiлю, або в свято завернуть до Чiпки старi товаришi: Лушня, Пацюк i Матня. Уродиться боклаг горiлки, страва всяка. Явдоха порядкує. Галя куди-небудь у куток заб’ється, сидить мовчки; дивиться, як її чоловiк гуляє; слухає, що верзуть його товаришi. А Мотря — аж на пiч залiзе, щоб хоч не бачити того нiчого...
Чiпка сидить з товариством за столом: чарка лiтає за чаркою, задурює їм голови; крики, спiви та реготи окривають усю хату, вириваються крiзь вiкна надвiр... Iнодi зачне хтось баляси точити, про свої походеньки розказувати. Явдоха слухав, смiється, радiв; Галя — сумує; Мотря — спльовує на печi мовчки... «Хоч би смерть швидше прийшла, — думає вона, — щоб нi чути, нi бачити такого!..»
Найбiльше Лушня розказував. Як музика, тiльки поведе смичком по струнах, — i заговорять вони то зично-радiсно, то журливо-плакучо, так вiн своїм язиком грав по людських душах. Розказує одно — всi за животи беруться та регочуться; почне друге — жаль серце, немов каменем, давить, на очах виступають сльози... Частiше всього вiн любив згадувати про своє молоде життя, про свою матiр. Оце й зачне було:
— Мене мати привчала красти ще змалечку. Бувало посадить мене, малого, коло себе, положить перед очима шматок хлiба та й украдь у неї так, щоб не бачила! А побачила, — зараз бити... А дубець у руках червоний та гнучкий, аж свистить... Я вже бувало i сим, i тим боком... углядить — так i стьобне дубцем по руцi, аж синя попруга, як п’явка, кругом обiв’є руку... Я закричу не своїм голосом та до неї: i «мамочко»! i «голубочко»! «не буду... не буду!» Обнiмаю її... однiєю рукою нахиляю за шию, а другою, дивись, шматок уже й потурив у пазуху. Оглянеться вона, немає шматка... Тодi й пожалує i їсти дасть... А так — за цiлий день не їстимеш...
— Була колись i цьому правда! — журливим голосом вимовить Галя, хитаючи головою.
— От хай мене хрест поб’є, коли неправда! — Та потiм каже: «Ти не думай, сину, що я тебе по-дурному б’ю: це я тебе на добро учу! Виростеш, дякуватимеш... Усе, каже, крадь, де тiльки легко лежить... А в пана — вишукай, а вкрадь!..»
— Бо пан з людей надрав, — уверне Чiпка... — У пана своє одбери...
— Егеж... Пан усе набрав в людей, пан i людей брав... От мою матiр — адже взяв! Та, спасибi йому, й мене на свiт пустив...
I почне було розказувати, як його матiр привели в двiр, у горницi до пана, як вона всього боялася, поки з паном не зазналася, як пан радiв, коли знайшовся у неї вiн, «Тимошка — добрий молодець...».
— Пан радий — менi радий, i матерi радий... держить нас у горницях, не випускає нiкуди. Мене iнодi пестить, гойдає. А став я на ноги спинатись, то все медяниками та цукерками годує, та гривеники дарує. Мати дивиться та радiє. I така тодi до мене добра! Напуває мене чаєм; у панськi пуховики положить спати: закутає в теплi одiяла; схилиться надi мною — i довго-довго дивиться, а потiм — ще довше цiлує... Розкiш менi була! Коли це приїздить син додому з школи: вивчився вже — прогнали з школи... Як угледiв це: «вон! вон з двору! щоб i духу не чутно було!» Пiшла мiж ними гризня та лайка щоденна: мати моя щодня плакала та все мене ховала од панича... Увiрвалося зразу добро наше!.. Мучився-мучився ото старий пан та й перевiв нас з горниць у нову хату, що за кузнею була. Там нас i поселено. Ото як перевели нас, — трохи угамувалось у горницях... Нiчого! Живемо ми собi вдвох з матiр’ю; до нас частенько й старий пан забiгає; матiр жалує; менi гостинцi носить... Коли це, кажуть, панич жениться. I оженився. Узяв собi дочку вашого, чорну-чорну, як плащувату циганку, тонку та високу, з здоровенним носом, що аж через губу в рот заглядав, з язиком здоровкався... Як ото одружився, так i похмарило одразу всiм. Не було того дня, щоб не чутно було плачу на станi!.. Та й старому пановi, видно, не медяно стало: посивiв старий, з тiла спав, на виду подався, почав перекидати лишню... Бувало встане вранцi, рано-рано, викраде таку годинку, що ще син почиває, та до ключника Якима. А Якимовi наказано: як тiльки забачить, що пан повернув за кузню, — щоб зараз бiг i казав їй... То вiн було до Якима: «Якиме! голубе мiй! Я вже тобi стару жилетку вiддам, тiльки мовчи, не кажи!» Яким гляне на його: стане йому жалко старого пана, що колись усiм орудував, i самим Якимом, а тепер стоїть перед ним згорблений, труситься та так жалiбно просить... «Iдiть, каже, тiльки не барiться, бо вже швидко молодi повстають...» Вiн тодi пiдтюпцем до нас: «А де мати?» — питає мене. «На вгородi», або де там, одкажу. «Пiди лиш, поклич». Та й ткне менi копiєчку в руку. Я бувало на однiй нозi поскачу. Прийде мати; сяде вiн проти неї, дивиться, згадає давнє та й заплаче, жалiючись на сина та на невiстку. — «Благородне, кажуть, званiє порочу... Дурнi! Яке там у бiса званiє, коли менi жити недобре, коли менi нема нi в чому волi?.. Спершу, каже, я хотiв тебе одарити: грунт дати, хату поставити, землi одвести i на волю випустити за твою службу... А тепер — не можна... невiльно менi в тому... нi в чому немає менi волi...» Та схилиться на стiл головою та й заплаче. Мати дивиться на його та й собi плаче... А я, бувало, прищурюсь собi в куточку нищечком i думаю: чого вони плачуть обоє? Отже недовго пан щось i пожив пiсля того... Зажурився та й умер. Як почула мати, то цiлiсiнький тиждень тужила, як божевiльна, не своїм голосом, а мене била щось з мiсяць, хто його знає й за вiщо... Швидко нас знову в кухнi забрали: матiр дивитись за дробиною, i мене з нею... А в кухнях — нужда... голодно й холодно! Мати й давай красти всячину: сальця було вкраде — менi дасть, пупок або печiнку з печеної вутки... Пiймали її якось на крадiжцi, розтягли та й одiдрали, як кiшку, — насилу встала... Отже не покаялась, не покинула свого ремесла... почала ще ото й мене вчити. I, спасибi їй, таки вивчила!
Слухає Явдоха такi речi та пiдхвалює «доброго молодця», що не забув науки. Галя сидить сумна-зажурена: жалко їй старого пана, жаль Лушневої матерi, страшно такої неволi... А Мотря на печi журиться, що її син з таким товариством гуляє; вона стиха шепче: «Господи! i вродиться ж така дитина на свiт... отаке на матiр сплести?! Сказано: не має бога в животi... iрод!» А Лушня за те, що добре вмiє язиком молоти, частує товариство, примовляючи: «Щоб пани здоровi були, щоб нам худiбки придбали!..»
— А самi сконали! — кiнчає Пацюк.
Iнодi бував на тих сходинах i Грицько. Та не по душi йому були такi гульбища, а надто тi гострi колючки, якi часто й густо заганяв йому в серце Лушня або хто другий з товариства.
— А що, Грицьку, чи пшениця вродила? — почне бувало здалека Лушня, натякаючи на завсiднi жалощi Грицьковi.
Грицько мовчить, мов не до його рiч.
— Шкода! — одмовляє замiсть Грицька Пацюк: — тепер настали такi лiта, що пшениця не родить...
— Чому не родить? — огризнеться Грицько. — У такого, як ти, то й не родить, бо чорт має на чому родити... Хiба в ротi посiєш?
— Нi, Грицьку, — знову Лушня: — тепер i земля така стала, що й на землi не родить! Ти її потом обливаєш, сльозами благаєш: уроди-бо, сира земле! А вона, бiсова, глуха й нiма: не чує й не роде!
— То й приходиться людям на неї жалiтись, — пiддержує Пацюк. — А кому ти на землю пожалiєшся?.. Хiба iнодi побачиш багатого товариша або кума, — пожалiєшся йому — чи не зглянеться, бува?..
— А знаєш, Грицьку, — вмiшається одутлий Матня: — чого в тебе не родить? Не того, що сплодилася, — нi! То тебе бог карає... Було б тобi дурно тодi не брати Чiпчиного жита...
Грицько сидить — як на вугiллях тлiє. Вiн би й огризнувся, та боявся бучу збити, та ще з такими гультяями. Та, правда, таки й Чiпка забивав усiх, не давав Грицька в образу.
Так миналися тi уїдливi жарти, аж поки Чiпка пiд товариську гульню не подарував Грицьковi ста рублiв грошей на хрещеника.
— Тепер, Грицьку, знаєш, що тобi зосталося робити? — каже Лушня.
— А що? — питає радий Грицько.
— Тепер тобi годi й хлiба робити, — однак земля не родить, — та все коло Христi ворожити: хай щомiсяця дитину плодить! Чiпка — добрий чоловiк: за кожним кумуватиме...
— Батьковi своєму лисому розкажи! — приснув Грицько.
— А, їй-богу, вгадав ти, Грицьку, що лисий... Я б йому сам з великою радiстю сказав так, та шкода, що вмер! Тiльки що з того, що я б йому сказав? Коли вiн менi нiчого не кинув — одинцевi... А що б то було, якби моя мати щомiсяця по такому родила, як я!
— Поїли б одно одного... поки не подавилися, — лютує Грицько.
— Що, може, й їли б один одного, то й то, може, правда... тiльки б не їли чужого хлiба та грошей!
— Так що ж? Я прохав у Чiпки, чи що? — кричить, розпалившись, Грицько. — У ногах лазив?.. Його добра воля була, а тобi — зась! Не твоє дiло, — он то що!
— Та я й не мiшаюся, господь з тобою. Я тiльки раю... А не хочеш — хай твоя Христя нiколи нi одного не зродить... Менi що? Я тiльки кажу: якби частiше, то кориснiше б було!
— Нi, Чiпко, я в тебе через твоє товариство не можу бувати, — жалiється Грицько, як Чiпка ввiйшов з комiрчини, де брав горiлку, в хату.
— Як саме? — розпитує Чiпка.