— А справдi: що це воно, Василь Васильович? — питає голова писаря.
— Та кажуть би то, нова якась управа... У нас оце окружних взяли, а в них либонь швидко посередникiв не буде... Треба ж комусь людьми правити?
— Ще нами трохи правили! — трохи кiсток не виправили... А це ще якусь управу видумали, — мiркував, мов сам до себе, староста.
— Не можна ж так народ оставити... Ось, мов, вам воля: робiть, що хочете, як хочете... самi правтесь, самi й розправляйтесь, — каже писар. — Адже такий би розгардiяш пiшов, що й... — писар почухав потилицю.
— Так, так, — пiддакує голова. — Народ — що? От, ваш i... давно таку бучу збили, що хоч з села збiгай? Не прав таким запеклим людом, — вiн тобi село переверне!
— Ага-га-а... Тепер же я знаю, що це воно буде, — умiшався староста.
— Кажи! — старшина йому.
— Бач, — патякає староста: — недурно вони так усилковувались, щоб люди землi брали... аж воно на те й вийшло! їм ще хотiлося поводити нас на уривочку... Хоч вам цар волю й дав, так земля ще наша... платiть за неї викупнi... а ми розкинемо розумом та ще щось придумаємо... От i придумали — земське... То викупнi платити, а це ще — земське! Так скажемо й громадi: на земське ще заробляйте!..
Тут вони дiйшли до крiпацької волостi. Старшина й староста одрiзнилися, пiшли у волость, а голова з писарем повернули в другу вулицю — до голови.
Уранцi на майданi, коло козачої волостi, зiбралась у купу козача й крiпацька громада. Дмитренко приїхав на Чiпчиних конях, прочитав указ, розказав, ‘кого вибирати: заборонював «сiре мужиччя» в гласнi «перти», радив — панiв, котрi «усе знають й усе, що треба, зроблять»; похвалився навiть, що як повибирають «мужву», то щоб начувалися...
Громада слухала мовчки. Становий ще раз обернувся, ще раз раяв вибирати панiв, попрощався з Чiпкою, моргнув йому, може, й вiн у гласнi, сiв на обивательськi конi, — покотив з Пiсок.
Не вспiв вiн од’їхати, як громада загула:
— То це так? усе панiв та й панiв!.. Ще вони нам не ввiрились? — гукали крiпаки.
— Толкуй, дурнi! — гримає на них козачий писар, — А хто ж в управi робитиме... ви, чи що? Хiба хто знає, яка там робота?
— Та наймемо такого розумного, як ти, то й робитиме, — кольнули його крiпаки.
— Так воно так... Тiльки хто його знає, що там за робота...
Довго ще йшла розмова мiж громадою й писарем. Довго слухав Чiпка мовчки. Громада розписувала темними кольорами панiв; писар, хоч не оступався, а все-таки стояв на тiм, що без панiв нiкому буде дiла робити, що дiло невiдоме, що в гласнi треба вибирати притьмом панiв...
— А моя рада, — не видержав Чiпка, — така: який не є хазяїн, а все кращий вiд наймита... А що те земство невiдоме, то воно кожному невiдоме... Не було його, — не знали й пани. Отже на те бог чоловiковi й розум дав, щоб до всього дiйти.
— Правда, правда! — гомонiла громада.
— Пани вами, люди добрi, й так довго правили... поправтесь ще самi! Все-таки своя рука — владика. Вони не поклопочуться за те, щоб усiм було добре. Всяк за себе... А у нас же вони ще й родичi всi... Один одного стережуть. Ось ц е й... (Чiпка ткнув пальцем у той бiк, куди поїхав становий)... у мене хлiб-сiль їв, а за панiв руку тягне...
— Егеж, еге... Вони, як тi свинi: одно за одного, — гула громада. — Коли ж так, шабаш, братця! Годi їх!.. Дивись бiсове зiлля: його з огорода, а воно таки в город! Хоч у гласнi їм, коли людей нема... А дзуськи!..
Розiйшлася громада. Вернувся Чiпка додому, радий, що довелося направити громаду на добру стежку. У його серцi закльовувалось щось нове: йому хотiлося, щоб громада його послухала; в головi промайнула думка, що вiн порядкує на громадi, веде її вперед, усiма верховодить... Давнє забулося, мов його й не було нiколи: вiн тепер отаманує на громадi...
— Коли б то, Галю, послухали моєї ради, — каже вiн уночi жiнцi, — увiрвалася б їм нитка! — I вiн ще довго розказував Галi, як вiн буде людям служити... Галi й самiй становилось якось гарно на душi, що її чоловiк заробив таку людську повагу.
А в Чiпчинiм серцi уже ворушилося бажання верховодити, пекло його, виривалось наверх у думцi, в словi... Чiпка з ним носився, як з нахiдкою. Кого не зустрiне, з ким не забалакає — та все про земство, про вибори. Немає й речi другої. Радить кожному себе стерегти, громаду, а не даватись знову панам у руки.
Рада його взяла своє. Через тиждень прилетiв у Гетьманське посередник Кривинський, та прямо у предводительську канцелярiю, де мала бути управа.
— Пропали ми... мужики наших б’ють! — скрикнув вiн, забув i поздоровкатись.
— Як саме? — схопившись, мов опечений, скрикнув завжди тихий Шавкун i оторопiв.
— У Пiсках — не то з наших — нi одного дворянина.
— Значить i Дмитренка не послухали!.. — ледве вимовив Шавкун та, мов хто на його вiдро холодної води вилив, опустився на своє мiсце, пiдпер рукою голову — затих.
XXVIII. СТАРЕ — ТА ПОНОВЛЕНЕ
Випав удушливий день саме серед гарячої пори жнив. Сонце стояло над головою, як сковорода, розкалене та наче огнем пекло. Пшениця осипалася: люди не вспiвали вхопити. Пiд такий час кожна хвилина дорога селяниновi. А тут — кидай свою роботу, їдь у гласнi!
Пани поз’їздилися. У Гетьманському, коло нового будинку пана Польського, стояли в три ряди карети, брички, натачанки. Поприїздили не тiльки гласнi. Багато наїхало з повiту й так собi цiкавих панiв подивитися на нове диво та послухати, що то за земство.
Прибули й простi гласнi, хоч i не всi. То все були козачi писарi та голови; один Чiпка з Лозою нiколи ще не знали нiякої служби. Мiж гласними-селянами можна було помiтити двох крiпацьких старшин: один — з Пiсок, другий — з Рудки.
Пани собi гомонiли в горницях; крики та реготи доносились з хати на улицю. Селяни, поприїздивши на обивательських шкапiйках (дехто привiз разом i подушне), розташувались коло будинку, нарiзко од панських карет. Хто сидiв пiд возом, хто пiд горницями: кожен ховався од душної спеки, що несамовито пекла-палила. Оддалеки козацької старшини, сидiв пiд горницями й Чiпка, рядом з Лозою, недалеко вiд рундука. По праву руку — кучери панськi, по лiву — «п’явки людськi», як колись Чiпка обзивав сiльську старшину. Йому було тепер якось нiяково... Кучери позлазили з козел, дехто пiдiйшов до знайомих гласних; балакали то про се, то про те, хвалилися урожаями, жалкували, що прийшлося такий гарячий час прогаяти. Чiпка сидiв мовчки, слухав, та чи й чув що. По виду можна було помiтити, що його голову клопотали неабиякi думки. Перервав їх Дмитренко своїм зичним голосом:
— Гей, ви! — гукав вiн з рундука на гласних: — сюди йдiть!
Гласнi пiдiйшли пiд рундук, поскидали шапки. Тiльки один Чiпка з Лозою, як сидiли, так i зосталися.
— А скiльки вас? — питає становий.
— Та скiльки ж? — обiзвався переднiй, волосний писар, скинувши очима на купу товаришiв-гласних. — З нашого стану — три, та з вашого п’ять, та двоє — з Свинок... Оце й усi!
— Ага, бач, Никифор Iванович... Здоровi! — кивнув становий головою Чiпцi.
— Доброго здоров’я, — одказав, пiдводячись. Чiпка i зняв шапку.
Лоза за ним устав, скинув i собi шапку.
— А що ж це вашi сюди всякої наволочi понасилали? — питає Чiпки становий.
— Якої наволочi? — зиркнув Чiпка та, трохи спустивши голос, додав: — перед богом усi рiвнi...
— То ж перед богом, а тут — перед людьми...
— Та й перед людьми — все одно... Усе-таки смiливiше, як свiй коло тебе... А то: ви собi у будинок позалазили та й балакаєте в холодочку, а тут — печись на сонцi.
— Хто ж вам велить пектись? Узяли б та й увiшли в коридор.
— Спасибi. Що громадi, те й бабi.
— А ви, капустянi голови! — покинувши Чiпку, повернувся становий до козачих гласних. — Це вже ви нам одну капость зробили?! Чого ви сюди поприлазили? Що ви тямите?.. Ну, що ти, Свербиносе, тямиш?.. — визвiрився Дмитренко на червонопикого, товстого козачого голову, од котрого так i несло горiлкою. — Кис би собi у Хайки в шинку. Нi, в гласнi преться. Або ти. Ступо? Жiнчиної тiнi боїться, до ладу не вмiє слова вимовить, а теж — i собi мiж люди... в гласнi!!.
Ступа й Свербинiс мовчали. Потупивши в землю очi, вони й не глянули на станового. Вiн кинув їх та до крiпакiв:
— А ви, недобитки?.. Ще й вас тут неставало?! Давно з вас шкуру злупили?.. А тепер думаєте, що й ви пани?!
Стара виразка, розкорписана нечистями руками, защемiла в Чiпчинiм серцi. З-пiд насуплених брiв засвiтив гострий погляд, — то окидав вiн ним станового, то позирав на людей, що стояли мовчки, як до землi прибитi.
— Чого вам од нас, добродiю, треба? — запитав Чiпка сердито й зиркнув на Дмитренка. — Хiба ми до вас приїхали?.. Нас громада прислала... ми громадi служимо...
— Та я про вас нiчого й не кажу, — спустивши вниз голос, заговорив становий. — Ви чоловiк торговий: всюди буваєте, людей, свiта бачили — де треба, до ладу й своє слово скажете... Я про вас не кажу! З вас гласний, то таки гласний... А то — що? — Дмитренко з огидливiстю глянув на останнiх гласних... — П-хуу!.. Та тепер уже не перемiниш... Глядiть ще не повибирайте й в управу своїх!.. Чуєте?
Гласнi мовчали, мов не до них рiч.
— Слухайте, — почав становий: — дивiться на мене... Як крутну правого вуса, — клади направо бiлет; а крутну лiвого, — налiво... Глядiть менi!
Кажучи останнє слово, Дмитренко погрозив пальцем, повернувся, грюкнув дверима перед самим носом у гласних та й скрився у коридор.
— Бач, який гострий! — обiзвався Ступа. — Мов над дурниками... Нi, стiй! А ми так, братця: вiн нам правого вуса, а ми — налiво... Нехай дудика з’їсть!
— Це напасть, та й годi! — каже якийсь писар. — Швидко нашому братовi за ними нiгде буде мiсця знайти...
— А нашому братовi, — увернув грiзно Чiпка, — треба стерегти свого брата, а не тiльки про себе думати...
Вiн мав ще щось сказати, та тут їх позвали в горницi.
Посеред довгої й широкої зали стояв довгий стiл, засланий червоним сукном, облямований золотою гальонкою, з золотими китицями... За столом, на покутi, сидiв предводитель. По праву руку од його Данило Павлович Кряжов — потомок того самого гетьманського полковника Кряжа, що вславився нi боями, нi походами, а тiльки тим, що, як прикрiпляли до землi пiдсусiдкiв, вiн прикрiпив нетрохи своїх далеких родичiв, а разом з ними брата й сестру рiдну... або й не вiн прикрiпив їх, а його жiнка — та сама панi полковниця, що людям черевиками очi й зуби вибивала... По лiву руку од предводителя сидiв Павкун — городовий гласний. До його предводитель знай нагинався, а вiн йому шептав щось на ухо. Кругом столу обсiдали другi гласнi — горожани й земляни. Тут було цiле «сонмище», цiле кодло Польських. Тут були Совинський, Кривинський, Гаєцький, Митiль, — не було тiльки одного Макухи: Порох таки його доїхав своїми ябедами: вiн тепер був пiд судом, без мiсця. Мiж горожанами можна було побачити Лейбу Оврамовича, орендаря пана Польського, а рядом з ним отця Дмитра — благочинного, що так менджував просительськими книжечками, як Дмитренко кiньми, за що, кажуть, не раз i судився у консисторiї. Дмитренко, як не гласний, сидiв окремо, мiж панами, котрi приїхали подивитись на нове диво. На всю хату тiльки два порожнi стульцi зосталися, та й тi, мабуть, дожидали когось з панських гласних. Чiпка смiливо опустився на один; за ним Доза — на другий. Пани-гласнi ззирнулися. Хоч нашi дукачi були у добрих синiх жупанах, а все-таки така незвичайна смiливiсть колола панськi очi. Для останнiх гласних-селян не знайшлося мiсця за столом: прийшлося спинами пiдпирати стiну.
Пiсля молебню та присяги почались вибори. Радили вибирати Кряжова, хвалили Совинського, розпинались за Шавкуна, намiрялись пропхнути Гаєцького, Митiля. Як не крутив уса Дмитренко, як не дивився на кожного, хто пiдступав класти бiлета не в сюртуцi, а в свитi, а вийшло так, що ледве-ледве провели трьох перших. На Шавкуновi зробили невеличкий перепочинок.
Як налагодились знову прийнятись за вибори, гласний Саєнко, син сотниченка, попрохав «слова». Панам було це не вдивовижу. Саєнко — здавна чоловiк неспокiйний. Ще за Василя Семеновича вiн було не пропустить виборiв, щоб не наговорити, як казали про його, «сiм мiшкiв гречаної вовни»... Оже та вовна була для панiв Польських гiрше гiркої гiрчицi. Нiвроку розумний, гострий, як бритва, Саєнко не пропускав случаю, щоб не побрити своїх сильних родичiв. Простi люди його любили, як чоловiка, котрий не змовчить сильному i стане завжди в пригодi немiчному... Зате пани та жиди Саєнкового духу боялися, та й недурно. Напакостити пановi, придавити жида — стало втiхою для його. Так оцей-то «лiберал», як його звали, зняв тепер рiч про земство... Обертаючись до панських гласних, вiн доказував їм «всесословность земства», довго й красно розводив їм про «интеллектуальную деятельность», котру вони, за «прошлi грiхи», повиннi були оддати на «алтарь общественного благополучия». То повертався до простих гласних, нагадував їм про «рiвноправнiсть», умовляв їх самим дбати про свої «iнтереси», про «народне благо». А на заключну всiм гласним разом радив вибрати членом в управу хоч одного з гласних селян.
По хатi пройшов шелест. Пани здвигували плечима, хитали журливо головами, шептались, мiж собою. Мужики заворушились пiд стiною, затупотали ногами на однiм мiсцi, зглядалися, мов питали очима один в одного: «А що?! кого тепер?»
Предводитель, пошептавшись спершу з Шавкуном, а потiм з Кряжовим, задзвонив у дзвоника i, оглядаючи селян, голосно запитав: хто хоче вибиратись?
Шелест потроху стихав.
Предводитель запитав удруге. Усi мовчали, тiльки ззиралися.
— Ось хiба Варениченко... — якось несмiливо, крiзь зуби, процiдив старшина з Пiсок.
На його глянуло сто очей; глянув Дмитренко — i затулив рукою свого рота: «мовчи, мов, нескребо!»
— Якого Варениченка? — волею-неволею вимовив предводитель.
— Ось!.. ось!.. — почулося з-пiд стiни кiлька голосiв, тикаючи пальцями, де сидiв Чiпка.
Вiн почервонiв. Усi уставились на його очима.
— Вы желаете? — спитав його предводитель.
— Та коли людська ласка та панська воля, — одказав Чiпка, пiдводячись, — то й про мене...
Голос його тремтiв; лице горiло; очi свiтились радiстю.
Пустили на голоси: вибрали Чiпку. Далi, мабуть, розгарячивщись, вибрали Саєнка в губернськi гласнi.
Вибори скiнчились. Селяни пороз’їздились по домiвках. Пани забенкетували в городi.
Вернувся Чiпка додому. Галя побачила в вiкно, вискочила з хати.
— А що?
— Усе гаразд! — скрикнув радо Чiпка. — Тепер я, Галю, не тiльки гласний, ще й член в управi...
— Невже? — разом — зрадiвши i злякавшись, скрикнула Галя.
— Далебi... вибрали! — хвалиться вiн.
— Кого вибрали? куди? — почувши останнє слово, питає Мотря, висунувшись у вiкно.
— Мене вибрали, мамо, в управу! Мотря глянула прямо Чiпцi в вiчi, по виду в неї пробiгла нерадiсна смужка.
— I нащо воно тобi, сину, з панами тягатись? — каже вона журливо. — Ще, не дай боже, пiдведуть як... Самi ж поховаються, а тобi — буде...
— Не бiйтесь, мамо: не подамся! — заспокоює її Чiпка.
— Ще встрянеш куди... — своє-таки Мотря.
— Нiчого ви, мамо, як я бачу, не знаєте, — одказує без гнiву Чiпка. — На те їх воля... А може, я, мамо, людям у пригодi стану... добро яке зроблю...
— I вже, сину! Ти — один, а їх скiльки...
— Один, та добрий, — оступилася за чоловiка Галя, i, усмiхаючись, пiшли обоє в хату.
Радiв Чiпка, потай од матерi, вдвох з жiнкою, що заробив людську шану, повагу. Те, що мiсяць назад тiльки заклюнулось у серцi, тепер уже снувало перед його очима, заволодiло його думками. Лагодився Чiпка громадi служити, збирався добро робити; грiв у серцi сам собi нишком, потай уже й жiнки, голубку-надiю — давнє забути i слiд його загладити... А вийшло так... що — де знайшов шану, там загубив спокiй i... долю!
Вибiр його в управу, зроблений пiд гарячий час, без поради, без розмислу, нiкому не був милий. Козацька старшина на Чiпку скоса дивилася. Писарям та головам заздро було, як-таки москальчук, ще недавнiй голодранець, волоцюга, ледащо, посiвши за жiнкою багатство, вискочив у люди, мiж пани, куди вони перлися з самого малку, що їм снилося й ввижалося — та не сталося! Пани оханулися, як уже вибрали. Стали вони один одному жалiтися, який тепер вiк настав, що свiй брат-дворянин братається з «хамом» та ще пiдводить до того й других. Стали нарiкати на Саєнка, що це вiн так зробив на глум, на сором цiлому повiтовi... Товаришi по управi вважали такий вибiр тяжкою для себе обидою, залякували декого з панiв, що, коли на те пiшло, то вони всi покидають управу: нехай заправляє с а м! А Шавкун ламав уже голову, нишпорив по товстелезних томах законiв, чи не знайдеться чого, щоб випровадити з управи члена, котрий, як вiн боявся, мiг стати йому на переметi, шкодити, не допускати просовувать лапу до земських грошей...
Шавкун — битий жак! Недаром вiн посивiв, сидячи над бумагами. Вiн метнувся сюди-туди; як той павук, сплiв, розкинув сiтку; ловив кожне слово, яке йому треба... Нiчого сам не натрапивши, вiн повернувся за порадою до свого давнього приятеля Чижика, секретаря в судi. «Чи не було чого, братику? чи не судився вiн? « — допитувався Шавкун. Чижик понюхав табаки, чхнув, приставив пальця до лоба, подумав хвилин з п’ять та й полiз у шафу з старими дiлами. Перекинув одно, перевернув друге, заглянув у трете, у п’яте, в десяте; натрапив слiд, пiймав ниточку — та разом з Шавкуном дiйшли i до клубочка...
— Найшли! — ускочивши в управу, скрикнув Шавкун, подаючи Дело об покраже пшеницы в коморах помещика Надворного Советника Василия Сем. Польского и о прибиении сторожа Деркача.
Члени пороззявляли роти, повитрiщали очi. Шавкун перечитав дiло, по котрому «солдатский сын Варениченко оставлен в подозрении». Управу обняла радiсть, мов кожному з членiв прибуло вiд того щастя. Як на те в городi лучився Дмитренко. Його закликали в управу, зачинились; довго балакали. Усi вийшли, всмiхаючись.
Чiпка нiчого того не знає. На маковiя поїхав у Хамло на ярмарок, та вернувся аж перед спасом. Того самого дня, як вiн вернувся додому, заїздить до його Дмитренко, розказує дiло, радить самому заздалегоди тiкати з управи.
Чiпка, як почув про дiло — мов хто його обухом лигнув по головi. Сором, досада, злiсть — усе разом прилило в його голову, мутило його кров, гамселило в висках; заходило жовтими й чорними кружками у вiччю... Сам вiн поблiд; руки тряслись... Вiн почував своїм серцем, що це вертається за ним давнє, простягає до його руки, хоче його схопити, обняти... Щоб себе не видати, вiн скочив з ослiнчика, де перед тим сидiв; став ходити по хатi; блудив мутними очима по стiнах... Одна думка обганяла другу; одна одну випереджала, наче гралися наввипередки; вiн хотiв на бiгу пiймати хоч одну з них; вони од його тiкали, зникали, однi тiльки краї їх на одну хвилиночку мелькали, поки не злилися в одну думку: як-не-як, а живцем не податися в руки!
Дмитренко, як мара та, сидiв над його душею, чигав, як шулiка, коли Чiпка пристане на його раду — сам «вийде в одставку».
— Коли б мене на шибеницю вели та сказали: як подасись сам, помилуємо, — я б i тодi не послухав! — скрикнув Чiпка. — Хто скаже, що я чоловiка вбив?.. Може, вони на своїм вiку десятки, сотнi на той свiт позагонили... А тепер шкода: нема волi?.. Тепер завадило — всi рiвнi?.. Я людям служу... мене люди вибрали... мене люди й скинуть!
Поїхав Дмитренко нi з чим!
На другий день летiла од предводителя до губернатора бумага.
Через день привезла стахвета од губернатора приказ: «устранить гласного Варениченка по неблагонадежности».
Упала ця вiстка, як грiм, на Чiпчину голову... «Це гiрше крадiжки, розбою! — думає вiн. — I назви цьому немає. Там — прийшов, узяв — i нема... видно, чого нема!.. А тут усе є... i добро зосталося, i сам зостався... То що з того, що зосталося?.. Коли твою честь украдено... душу твою обезславлено... Та нi! не буде цього... Ми ще помiряємось... Ще побачимо, чий батько старший... Не той тепер вiк... часи тепер не тi... не тi люди!..»
Запрягає Чiпка коней, їде в Гетьманське. Не поганя — жене коней; не везуть вони — мчать — та прямiсiнько до Пороха в двiр.
Перемiнився Порох з того часу, як його бачив Чiпка: постарiв, захирiв, опав. Колись кругле обличчя розтяглось вздовж, осунулось; щоки пообвисали, очi помутнiли, рудi вуси посивiли, сам згорбився, труситься... Оже пiзнав вiн Чiпку: пiзнав i його Чiпка. Привiтались, як давнi приятелi. Почула Галька чужого чоловiка, увiйшла в хату; подивилась на Чiпку — i вийшла мовчки. На нiй — лиця було не знать, так вона схудла, аж почорнiла...
Перше всього послав Чiпка за горiлкою: побiгла чорномаза дiвчинка, Гальчина дочка. Порох зрадiв горiлцi i випив пiдряд аж три чарки. Тодi Чiпка похвалився йому своєю пригодою. Не втаїв вiн нiчого: розказав, як Дмитренко намовляв перед виборами людей у Пiсках; розказав, як крутив усом на виборах; розказав, як пани намовлялись не пустити мужикiв у земство, якi були вибори... Сказано: нiчого не втаїв гострий язик ображеного Чiпки.
Гаряча мова розпалила гарячу кров Порохову; засвiтив огонь у його старих очах — i вiн написав Чiпцi жалобу. Хоч тряслася рука старого писаки, хоч бризкало перо, — одначе з-пiд його отрута на паперi зосталася. Вилив Порох у жалобi всю свою злiсть, що накипала довгi роки: обсипав, оцерклював старий ябеда панiв Польських так, що аж сам трясся, читаючи Чiпцi жалобу. Чiпка заплатив йому добре, подякував, одвiз жалобу на пошту, а сам поїхав у Пiски.
Минув тиждень. Нi чутки, нi вiстки! Був великий бенкет у предводителя. Настягалось гостей сила. До самого бiлого свiту пили, гуляли, у карти грали; один перед одним новиною хвалилися; радiли, що «хама» з управи вижили...
Свiтом задзеленчав дзвоник повз будинок Польського — i на хвилину сполохнув веселе гульбище. Дехто навiть зазирнув у вiкно, — та з освiченої хати нiчого не побачив; тiльки чуть було, як застугонiли колеса, проминаючи будинок...
Незабаром принесли з станцiї бумагу до предводителя.
— Приїхав чиновник од губернатора, — сказав хтось, розпитавшись поштаря.
Як блискавиця шморгнула в хатi — i перелякала все гульбище. Усе затихло, немов замерло... Якiсь переляканi погляди у недавно веселих очах без тямку блукали по хатi; кожен дивився на другого — i мовчки переводив погляд на третього, четвертого... Предводитель вийшов у кабiнет до себе, а по хатi пройшов тихий, задавлений гомiн, наче вiтрець провiйнув листвою... по всiх кутках зашепотiли.
Через п’ять хвилин поштар пiшов назад, а в хату увiйшов предводитель.
— Оце так! — скрикнув вiн, перевiвши дух. — Зараз подаю в одставку...
У хатi все затихло: така настала тиша, що чутно було, як крiзь спертий дух виривалось кожне слово у предводителя.
— Що це? Слiдствiє... надо мною... над нами слiдствiє наряжають... I пiсля цього щоб я служив?.. Зараз же в одставку... зараз!..
— Що, що таке, Петро Васильович? — питають його, обступивши з усiх бокiв... — Щось уже є... уже якась ябеда!..
— Как же, как же, — задрiботав вiн, мотнувши головою. — Нашi вибори не признанi... слiдствiє наряжено... I пiсля цього служить?.. Не хочу! не хочу! — залементував вiн — i заходив по хатi.
Шавкун з одного кiнця зали протовпився в другий як стiна блiдий, задуманий.
— Так... так... це вiн... вiн та Порох, — зашепотiв вiн, пiдступаючи до Чижика. — Вiн три днi... нi, мабуть, буде з тиждень, як водився з Порохом...
— А вже не хто, як не Порох! — обiзвався Чижик до товариша. — От стара ябеда!!. Не здихаємось нiяк... уївся, та й уївся...
Шавкун одiйшов трохи. Надiя заграла у його хитрих очах.
— Знаєте що? — зашавкотiв вiн. — Може, ще дiло поправимо... Треба дознатись, хто писав жалобу... Коли справдi Порох, — тодi нiчого й казати... Ябедник писав! Хто повiрить ябедниковi?
— А справдi, — загуло кругом. — Треба довiдатись... Петру Васильовичу треба поїхати до чиновника, розпитатись...
— Кому? до кого? — бришка предводитель. — Щоб я їздив? Не буде сього!
— Просимо, Петро Васильович!.. просимо!.. про-симо-о!! — загукали кругом.
— Не поїду... виберiть кого другого... Я нi за що не поїду... Надо мною слiдствiє?!.
— Просимо... просимо!.. просимо!!. — ще дуже загукали.
Насилу ублагали. Уже зовсiм розвиднiлось, гостi подякували хазяїну, попрощалися, порозходились...
Годин через три будинок Польського знову кишiв панством. Сюди зiбралися знову всi, хто був учора, щоб почути: хто писав жалобу i про що та жалоба. Предводительського синка не було: вiн поїхав до чиновника. Незабаром вернувся з жалобою. Подав Шавкуновi до рук:
— Читайте!
В хатi затихло, Шавкуна кругом обступили. Шавкун розвернув бумагу; одкашлявся, як дяк на криласi, глянув:
— Так, так... i рука Порохова... — сказав наче сам до себе — i став читати.
Кожного кидало то в огонь, то в холод од тiєї ябеди. Усяк аж голову схилив, слухав, — як слухав винуватий школяр правдивi вичити про свої вчинки.
Шавкун скiнчив.
— Клевета! ябеда!! — загукали кругом. — Жалiйтесь, Петре Васильовичi це — обида... Хiба можна так виражатись: «организованная шайка», «сонмище крiпосникiв»? Хiба можна?..
— I як губернатор прийняв таку ябеду?! — хтось гiрко вимовив...
— Пiдiть же! — каже другий, здвигнувши плечима.
— Это давление администрации... вмешательство в земские дела! — гукнув хтось з кутка.
— Та... так... вмiшательство. Нада мiнiстру писать.
— Егеж, еге... Мiнiстру! мiнiстру!.. От лiца всего дворянства. Ми все вас просiм, Петро Васильович!.. просимо! просимо!!.
— Харашо... харашо, — одмовляє вiн, оддувшись як iндик.
Шавкун з Чижиком переглянулись, — i iскорки смiху заблищали у хитрих очах.
— Ось постiйте... не гарячiться так! — каже Шавкун. — Чого нам до того мiнiстра лiзти? Нам треба спершу це дiло забити, позбутись його...
Шавкунова рада взяла своє. Шавкуна послухали i змовились, як в один голос, казати чиновниковi про вибори.
У дванадцять годин приїхав чиновник до Польського удвох з справником i прийнявся за дiло... О шостiй годинi сiдали гостi за довгий стiл обiдати. На покутi сидiв чиновник; по праву руку Польський; по лiву — Кряжов... Здавалося — то сидiло три давнiх приятелi, котрi, не бачившись цiлi довгi роки, на превелику радiсть зустрiлися... За столом на покутi iшла весела розмова, смiхи та жарти... На однiм крилi i на другiм розмова iшла тихше, а вже ж на веселих обличчях гостей можна було помiтити, що покутня радiсть крайком зачепила й їх... Навiть на захирiлих, судових пиках Шавкуна й Чижика, що поруч сидiли у кiнцi столу, навпроти покуття, — видна була якась веселiсть.
Багатий на смачнi страви, розкiшний на дорогi трунки, обiд кiнчався. Моторнi лакеї розносили високi кришталевi чарки з пiнистим шипучим вином. — Перший пiдвiвся чиновник, — уставив у лiве око стекольце, пiдняв вгору чарку; подякував пановi Польському за добру учту; нагадав, що адмiнiстрацiя вкупi i в «союзе с привилегированным сословием» повинна «зорко следить» за «революционными элементами», — що обох їх «интересы общие», — що вони повиннi пiддержувать «государственный строй», — берегти його од «напора безумных социалистических идей», котрi тепер злочинцi розсiвають всюди... i красна, i вчена була та рiч: гетьманськi панки ще зроду не чули такого гарячого слова! На заключну воно жичило пановi Польському здоров’я, а «правилегированному сословию» радило злить його «интересы» з «интересами администрации», од лиця котрої чиновник примовлявсь випити за «общее народное благо»...
Випили за «благо»... Лакеї знову поспiшили поналивати чарки. Пiдвiвся Польський — i тiльки й видумав, що просив випити за здоров’я «дорогого гостя»... Випили й за «дорогого гостя». Лакеї знов наповнили чарки. Пiдвiвся Кряжов — i розпустив свого довгого язика про той розбрат, який пiшов мiж двох «сословiй»; похвалив адмiнiстрацiю, що вона стереже «интересы имущих классов», що вона пiддержує «экономическое развитие страны» — помагає строїть залiзницi, помагає заводити «банки», обороняє «отечественную промышленность покровительственною системою», — просто сказати: «создает народное благо»... За таку велику послугу Кряжов прохав випити за адмiнiстрацiю... Чиновник подякував вiд «легкого сердца» i примовивсь випити за «дворянское сословие».
Обiд скiнчився. Повставали з-за столу; подякували хазяїновi — i розтеклися скрiзь по будинку. Гомiн, галас! Однi дивувалися красномовству чиновника, другi пiдхвалювали Кряжова, а третiм найбiльше подобалась «скромность» рiчi предводительского сынка...
Тiльки один Шавкун з Чижиком дивувались усiй отiй «комедiї» — i, стоячи в кутку, радились нишком: як би їм здихатись Пороха.
Програвши в карти далеко за пiвнiч, чиновник став прощатись. Перед рундуком стояв уже трояк самих кращих поштових коней. Невелике чиновниче збiжжя зложене було у невеличкий чемодан i положено у ногах поштаря.
Адмiнiстратор сiв; поштар махнув на коней батогом, задзеленчав голосний дзвоник — i тiльки курява встала...
— Поїхав! — у один голос сказало кiлька душ.
— Хороший чоловiк!..
— Чудесний... хоч i молодий... А розумний — не кат його взяв!
— Та ще б! Правовiд та не розумний... Ну, звiсно: благородне дитя...
— А коли б воно нам не нашкодило, — увернув хтось неймовiрний.
— Хто вiн? — оступивсь Кряжов. — Нiколи! Нi зроду-вiку... Ми його знаємо, як облуплену овечку... Вiн у нас у банцi — по вуха застряв! В довгу, як в шовку!.. Вiн у мене ось тут сидить! — Кряжов стулив мiцно кулак i показав поверх голови.
— Ну, коли так, то безпечно! — в один голос зарiшили Шавкун i Чижик.
Горе кажуть, об горе чiпляється.
Вернувся Чiпка з Гетьманського додому з розтроюдженим лихом у серцi. Стрiва його мати, хвалиться: нема Галi дома, поїхала до батька, бо Максим занедужав.
— Чим? — пита Чiпка.
— Господь його знає. Поїхав, кажуть, кудись на ярмарок любiсiнький, милiсiнький, а привезли — ледве дише.
— Гм... А що у вас чувати доброго?
— Що ж тепер доброго почуєш? Нема тепер нiчого доброго... Он, розказують, на Красногорку напали розбишаки... Чоловiк з двадцять наїхало, — та сторожi одбили... Кажуть, така бiйка була, господи!
Чiпку подрав мороз поза шкурою... «Так... так! — думає вiн. — Оце ж воно йому й iкнулося!..»