— Пiдождiть, мамо: ось як вiзьму собi жiнку, — заживете тодi, як у бога за дверима.
— Тодi-то те й буде! — страчуючи гнiв, журливо вимовляє Мотря, увiходячи в хату. За нею й Чiпка увiйшов.
«Що це вiн менi все плеще: жiнку та й жiнку? I вчора — жiнку, i сьогоднi — жiнку... може, й справдi надумався...» I хочеться їй випитати його. Через це вона, осiвшись у хатi, знову заводить розмову.
— Невiстку, кажеш, вiзьмеш, сину... тодi заживу, як у бога за дверима? Так воно, мабуть, i буде! Може, невiстку вiзьмеш таку, що свекрусi й сорочки не випере...
— Та, може, сама таки й не буде прати, — одмовляє Чiпка.
— А хто ж? — аж з ляком спитала Мотря.
— Наймичка.
— Яку ж ти там грапиню задумав брати, що ще й наймички до неї треба?
— Грапиню, мамо, — усмiхаючись, каже Чiпка.
— Не високо лишень несися, сину, а то як прийдеться падати...
— Нiчого, мамо, високо нестися: я вiзьму жiнку, яку менi треба.
— Та що це ти — смiєшся з матерi, чи що? Чи справдi знайшов собi пару?..
— Знайшов.
— Кого ж ти вподобав? Чи не Мотрю, бува, Шрамченкову?.. То — багачка, то гордовита, сину. Не раю я тобi її брати... Та своїм багатством щодня тобi очi вибиватиме...
— Нi, мамо, не Мотрю, а Галю.
— Яку Галю?
— Знаєте, мамо, москаля Гудзя?
— Того, що на хуторi?
— Того самого.
— То що?
— Дочку його, мамо...
Мотря задумалась. Смуток заслав її погляд.
— Не знаю я, моя дитино, тiєї дiвчини... Хто його зна, що воно за люди, тi москалi... Знаю тiльки, що замолоду вiн те тiльки й робив, що пив та гуляв, та волочився. А як оддав батько в москалi, то про його й слух запав... Вернувся жонатим i багатим... Жiнка його, либонь, не з наших: здалека вiдкiльсь вiн вивiз її. Чи не така, бува, й дочка?
— Нi, мамо, дочка й трохи не схожа на матiр...
— О-ох сину, сину! Хто його знає... У чужу душу, кажуть, не влiзеш, — що там в нiй заводиться. Може, вона з виду й добра здається, то ще поки дiвкою... Кожна дiвка, поки не вийшла замiж, то й добра; а як зв’язала руки, то зараз i почне витребенькувати... I те не так, i друге не по нiй!.. А ще ж як багачка!.. Про мене, коли б ти, сину, оженився й на Оленi Педькiвнi... Дiвка тиха, робоча... Знаю добре, що була б тобi жiнка, а менi невiстка... А коли вже й Гудзiвну сподобав, то щасти боже!.. Звiсно — не менi з нею жити, а тобi, моя дитино, вiк вiкувати... Мiй уже вiк недовгий; швидко вмру, все покину... Тобi жити з нею, а не менi... Тiльки воно й на тiм свiтi легше було б лежати, коли б я знала. Що ти будеш щасливий, мiй сину! А то, як у вас тут буде щодня гризня та сварка, то яково там i менi лежатиметься? I мої кiстки струснуться пiд землею...
— Нi, мамо, Галя буде жiнка якраз по менi. Я вже її давно знаю...
— Коли по тобi, то хай тебе, сину, господь на все добре благословляє! Я не забороняю. Не жалкуй тiльки, дитино моя, на матiр, як — не приведи, господи! — прийдеться вiк калатати... Знаєш багачок? Вони всi здатнi на докори... А немає, сину, тяжчої докори, як докора багачки про твої злиднi... Злиднi — та чесно нажитi! А то — навезе вiд батька-матерi дрантя та ганчiр’я всякого, та й не руш ти його... Вона тобi щодня буде вичитувати та висукувати: то те пропало, то те згайнували... Нема гiрше, сину, як докора багачки!.. Через те я й не раяла б тобi багачки брати. Бери ти, сину, рiвню собi, то й усе буде в нас рiвно: нi вона тобi не вибиватиме очей твоїми злиднями, нi ти їй не докорятимеш нiчим, — бачив, на що брав! Та як я вже прожила на свiтi та побачила людей, то скажу тобi, що з убогих i хазяйки кращi бувають... Нужда та злиднi навчають i свого берегти i чужого глядiти. А коли воно виросте у розкошах та при наймичках, то йому все нi по чому: так усе й гайнуватиме!
— Не така, мамо, Галя. Нiчого вам турбуватися. Хоч вона й багачка, а все сама коло всього... Всьому звав лад дати. А що вона має лишнє там, то то ще краще. Буде об вiщо на перший раз руки зачепити ста й повести гаразденько хазяйство... Навiщо ж менi дано голову й руки?.. Не клопочiться, мамо: все гаразд буде! А коли б ви знали її або хоч бачили, — зараз би — так уподобали, що сказали б: не бери, сину, другої жiнки, — бери Галю Гудзiвну!
— Не дивись, сину, на образ, а дивись, яка вона о тебе є! Iнодi й уродлива, та лиха година... Своєї долi не вгадаєш.
— Отже, коли хочте, моя доля з нею виростала...
— То й боже благослови, сину, коли так! Шукай старостiв та й шли, якщо вiддадуть...
Того ж самого вечора побiг Чiпка, до Грицька.
— Грицьку, братику! Чого це я прийшов до тебе?
— Кажи.
— Прийшов прохати тебе у старости.
— Хiба женитися задумав? — умiшалася Христя.
— Егеж. Оце думаю: оженюся раз, та й закаюся! — жартує Чiпка.
— Кого ж думка брати? — пита Грицько.
А Христя аж уха наставила.
— Тодi побачиш... Кажи: чи пiдеш?
— Та бог же його знає. Може, ти мене заведеш у такий двiр, що й коляки скуштую...
Усi засмiялися.
— Та в такий же то й думка завести, — жартує Чiпка, — бо однак тобi нiхто бокiв не мне... Христi б, як жiнцi, годилося... Та що ж, коли вона така добра вдалася, що нiколи й слова насторч не скаже!
— Та годi вже тобi жартувати. Кажи справдi: кого задумав брати? — допитується Христя.
— А хочеться знати? хочеться?
— Авжеж, хочеться...
— Ну, хай же кортить, коли хочеться...
— Ну-бо, кажи; а то й Грицька у старости не пущу.
— Та я й сам не пiду, коли не скаже.
— Нiчого вже з вами робити, — каже Чiпка:— треба признатися... Знаєте Гудзiвку?
— Яку? Одарку? — питає Христя.
— Нi, Галю.
— Яку це? — питає Грицько, роздумуючи.
— Москалеву дочку... того москаля, що на хуторi живе.
— Не зна-ю, — одмовляє з протягом Христя. — От, дивись: i потелiпався ж на хутiр шукати, буцiм у селi дiвчат трохи!.. I чого його туди понесло?!
— Понесло... — усмiхаючись, каже Чiпка. — Так кажи, Грицьку, чи пiдеш?
— На коли?
— На ту суботу, — гулящий день буде.
— На суботу — можна.
— Гляди ж, Грицьку! А поки що — прощавайте. Ще треба в одно мiсце бiгти...
Чiпка пiшов, а Грицько з Христею завели розмову про його.
— От, дивись, Христе: таки будуть люди з цього Чiпки! Оце одружиться, а жонатому, звiсно, вже не те, що парубковi.
— Хiба його не видно й спершу було, що вiн чоловiк путящий? Чи до роботи, чи до майстерства — до всього вдався.
— А пив же та волочився як?! — згадав Грицько.
— Молодий був, дурний, а постаршав — за розум узявся, — одказує Христя.
— От тепер i старiй Мотрi таки спочивок буде, а то сердешна мати не знала спокою нi вдень, нi вночi...
— Бозна ще яка невiстка буде...
— Та що невiстка? Хай яка там вона собi не буде, а вiн, як син, повинен не дати в образу рiдної матерi.
— Та бувають, Грицьку, такi, що ти їй хоч кiл на головi теши, а вона — як тiєї, та й тiєї...
— Ну, в мене б вона не тiєї заспiвала.
— То ж то у тебе.
— А що ж? Цебто попустити, щоб чорт батька зна що моєю рiдною матiр’ю верховодило? Нi, мабуть би, прикусила вона язик, зцiпивши зуби!
— Що ж, якби оце в тебе й справдi мати була, то це б i менi так було?
— Так ти ж, Христе, не така... Я знаю, що ти б i матерi моїй догодила б, як менi...
— То ще, яка б була мати.
— Та ти усякiй матерi догодиш. А Чiпчина мати чим не поважна людина?
— Та я за бабу Мотрю нiчого й не кажу. Спасибi їй, вона така добра до нас, немов рiдна. Я кажу за других. Он, у Василенка: на вiщо невiстку перевела? Як iшла — як калина була та гладка, як пiч, а тепер — як з хреста знята! Он-то якi бувають свекрухи... Такiй сам чорт не вгодить, не тiльки невiстка.
Отак вони довго балакали. Слово за слово чiплялося; одна думка нанизувалась на другу — то заходячи на людей, то звертаючи на Чiпку.
— Ти ж менi розкажеш, яка там молода, — вже лягаючи спати, каже до чоловiка Христя. — I де вiн її видрав!!.
— Та вже ж побачимо, що там за цяця така, то й розкажу, — одмовив Грицько, i собi вкладаючись.
Рано звечора погасили свiтло син з матiр’ю. Рано звечора вони полягали спати, натомленi денними пригодами. Оже сон не йшов обом їм на думку.
Йому знай привиджувалась Галя, весела, як ясочка, — як вона буде бiгати по хатi та порядкувати... Тiльки шкода: хата тiсна; треба нову ставити, — промигнуло в думцi, й викликало цiлий рiй... Йому вже ввижається, що вiн розвалив оцю хату, а заложив нову, з свiтлицею, з хатиною, з великими вiкнами... «У хатинi ми будемо жити, — радиться вiн з Галею, — мати, мабуть, не злазитиме з печi; а свiтлиця — чужого чоловiка прийняти... Добре, Галю?» Галя засилає йому погляд згоди... Пересновуються його думки з її думками; викликають усмiшку, радiсть... Добра надiя пестить його серце. Чiпка забуває давнє життя, забуває все, що було — минуло: на легеньких крилах прудкої думки несеться вiн уперед, далi... у рай тихого щастя...
Мотря думала теж про Галю. Тiльки не веселi, а смутнi думки обхопили материну голову. «Господь його знає... — думала вона. — Хоч би я її бачила коли, хоч би чула її мову, голос... Може, там така, що й не приступ; а може, з тих, що аби зав’язати свiт парубковi, а то й кине — другого знайде... Мiж багатирками i такi часом бувають... Звiсно — з жиру! Виросте в розкошi та в достатках; само нiколи не гнуло свого стану, не кололо бiлих рук об колючу стерню, — все те наймички... А тут побачить, що все те треба своїми ручками та пучками... вiзьме та й кине... Хiба тепер як на свiтi стало?!»
Вiд таких думок та гадок сердешна мати знай перекочувалась з боку на бiк та важко зiтхала.
— Ви не спите, мамо?
— Нi, сину.
— Чому ж ви не спите?
— Та так... усе думки такi лiзуть у голову...
— Не журiться, мамо!
XXVI. НА СВОЇМ ДОБРI
У суботу заслав Чiпка старостiв до Максима. У недiлю були оглядини в Чiпки. Максим не забував старосвiтського звичаю: поїхав сам i вблагав Явдоху поїхати на оглядини.
Максим знав, за кого вiддавав дочку. Не дуже дерла йому очi вбога Чiпчина хата й старенька, бiдно зодягнена мати. Не так на те Явдоха глянула: не так воно вразило її горду пиху. Про самого Чiпку — грiх слово сказати! Та його хата низенька й тiсна, його мати згорблена, стара, висушена гiркою нуждою та лихом, розкопирсали хижу, падку на розкошi та на прибуток натуру Явдошину.
Як вернулися з оглядин, вона накинулась мокрим рядном на чоловiка. Максим, добре знаючи її натуру гарячу, воркотливу, вийшов з хати та нарошне довго копирсався коло хазяйства. Тодi Явдоха прискiпалась до Галi:
— Ну, так! придбаєш, дочко, свекруху на весь свiт... Господи! На нiй i обличчя людського не знать... Вiд злостi аж скривилася; висохла, як суха тараня...
— Та то, може, вона вам, мамо, так на перший погляд здалася, — одказує Галя.
Так куди!.. Кинулась Явдоха в жаль та сльози.
— Якби знала, моя дитино, таку лиху годину, якби знала, що таке в його застану: краще б тебе довiку з непокритою косою водила, нiж таке бачити!..
Не вподобала й Мотря Явдохи. Вона здалася їй гордою, бундючною, недоступною... «Панi... панi! — шептала Мотря. — І чого встряв сюди Чiпка?.. Уже яка мати, така й дочка: яблучко вiд яблуньки недалеко одкотиться... Утопить вiн свою голову, та й мою разом. Чує й вiщує моє серце...»
Обидвi матерi були такi, що хоч би й назад, — та вже нiчого робити: дiло прилюдно було зроблено.
На другу недiлю молодих повiнчали.
На радощах Максим таке весiлля справив, що ще нiхто нiколи й не зазнає. Цiлий тиждень музики грали, ноги не спочивали; варена та запiкана рiчкою лилася, а що вже простої, то хоч купайся... Людей найшло видимо-невидимо: i простi, й москалi, й Сидiр там мiж ними; i старшина з писарем, засiдатель з своїми далекими родичами-полупанками... Сказано: нiгде пальця просунути нi в хатi, нi надворi. Максим либонь ще й станового дожидав, та становий чомусь не приїхав.
Грицько, пiдстароста, дивувався тому багатству, що так нi ждано, нi гадано, припало Чiпцi. Його аж заздрiсть розбирала. Дивувалися й завидували Чiпцi люди не менше Грицька. «I як-таки за такого ланця та вийшла така багачка, як Галя?» Старi дiди та баби все те собi на умi мали, а молодицi нишком помiж себе рахували, що воно таки щось непевне: видно, чортяка й тут якогось гедзика вкинув! Та, дивлячись на Галю, що сидiла коло Чiпки, як макова квiтка, знай перешiптувались та хитали головами, моргали бровами... А чоловiки тим часом од Максима по повнiй випивали та примовляли: «Дай же, боже, щоб нашi молодi живi та здоровi були, — у щастi кохалися, у розкошi купалися, до самого вiку нiчого лихого не знали!» — Щоб знай багатiли та спереду горбатiли! — додав староста Якiв Кабанець, такий удатний до тих приказок. — Беседа залилася нестямним смiхом та реготом, а жiнки, жартуючи, давай штовхати старосту кулаками межи плечi, примовляючи: «О, щоб тебе!.. щоб тебе!» А староста, незважаючи на духопелики, ухопив вареника в зуби, розiпхав танцюристу молодiж, крикнув: «Грай, музико!» та й пiшов навприсядки — аж земля загула. Музика рiзала, пиляла — аж струни лопались; скрипки вгиналися; бубен, як грiм серед лiта, бухтiв; мiдянi тарiлки бряжчали та цокали, немов сто пар циганських коней з бобончиками та дзвониками перло селом...
Гуляли-гуляли на хуторi та так цiлою юрбою переїхали в Пiски до Чiпки.
Тут Мотря вперше побачила свою невiстку. У парi з сином вона кланялась їй низько, до нiг, подаючи дорогi подарунки... Мотря глянула на невiстку — i чорнi думки зникли, зразу збiгли з сумного обличчя. Як промiнь ясного сонечка, пробившись мiж зелену густу листву, в затишку та в холодочку, горить i звеселяє гущавину — так iскорка одради зажеврiла в старих Мотриних очах, розлилася радiстю по всьому сухому виду! Мотря кинулась обнiмати невiстку, як рiдну дитину, а, цiлуючи її, плакала. Галя собi обнiмала Мотрю, як матiр, цiлувала її зашкарублi, сухi щоки, руки... Далi Мотря обнiмала сина i теж плакала. Потiм того цiлувалася з сватами i трохи не з усiма людьми, що наїхали й найшли до неї в двiр. З радостi стара як оп’янiла, їй вперше на вiку довелося побачити таку повагу до себе вiд людей. Вона не знала, як їх дякувати, чим їх вiтати. Ось заграли музики; заспiвали свашки; поклонилися молодi — i пiшли в хату... Пiднялися знову гулянки та танцi. Максим з Явдохою в парi пiшли викрутасом та вихилясом, а за ними й Мотря тупала своїми старими ногами...
Як вихор, як буря страшенна мчиться, трощить i ломить усе по своєму слiду, так весiлля промчалося Чiпчиним двором i наробило нетрохи шкоди у господарствi. Тини поваленi й поламанi; ворота побитi лежали серед двору; вiкна без шибок чорнiли дiрками, дивлячись на вулицю. Так як пiсля бурi, дощу та граду ясне сонечко ще мов привiтнiше сяє, ще дужче грiє та обливає своїм теплом та свiтом тi руїни, що наробила буря, — так Галя рожевiла з двору своїм рум’яним личком i веселила все своїм добрим поглядом...
А Чiпка вже правився коло шкоди. Там тин пiдняв та набив, новi ворота приробив; там другу яку шкоду полагодив; кликнув скляра — вiкна повставляв... Через тиждень не знать було розруйнованого двору: все стояло на своїм мiсцi, як йому й слiд було, тiльки ще мов краще, доладнiше виглядало.
Багато добра всякого та худоби навезла Галя з собою; вiсiм паровиць везли її посаг у Пiски. Мотря як стрiла все, то аж злякалася. У неї нiколи нiчого того i в думцi не було, а тут — як снiг на голову ! Вона не знала, де його поставити, куди подiвати. Що нужнiше, розмiстила в хатi; друге — поставила в сiнях, а ще нетрохи й зосталося. Галя просила Явдоху взяти до себе в хутiр. Максим подарував Чiпцi трояк добрих коней. Так i Чiпка просив тестя подержати у себе до весни. Максим та Явдоха, дивлячись на таку тiсноту, раяли молодим переїхати на зиму жити на хутiр, — та нi Чiпка, нi Галя не згодились. Старi поїхали назад, а молодi зостались на своїм господарствi. Доля прикрила їх своїм затишним крилом.
Гарно, весело тепер у їх хатi. Сама хата — наче побiльшала, роздалася, повеселiшала. Стiни Галя вбрала шпалерами, пообвiшувала вишиваними рушниками. З божничка виглядали дорогi образи з-за лiсу василькiв, м’яти, ласкавицi, гвоздикiв та мов усмiхалися, дивлячись на хату. Перед образами гойдалися на ниточках робленi голуби. Крила у них сизi, груди червонi, хвостики чорнi, носики — немов з тiла — бiлорум’янi, а очi з червоного намиста свiтили на всю хату, коли вдаряв у них сонячний промiнь або стяжка од свiтла. Голуби тi були навдивовижу кожному, хто тiльки бачив їх. Розчепiривши крила й попригинавши нiжки, вони безперестанку гойдалися, немов живi та зачарованi... Пiч Галя розмалювала синiми квiтками по бiлому; лави вишарувала — чистi та бiлi, а пiл, як з воску, чистий. Де тiльки рука її доторкалася, або де око зирнуло, — все те з хмурого, сумного, прояснялося, бiлiло, нiби всмiхалося.
Коло свекрухи Галя, як коло рiдної матерi, ходить; годить їй у всячинi. Нашила їй очiпкiв, платкiв надарувала, сорочок надавала. Не свiтило тепер дрантя та рам’я на старих плечах; воно пiшло на ганчiрки, а Мотря у всьому новому ходила. Були тепер у неї й чоботи добрi чорноголовцi, плахти й дерги дорогi хоч i старечi, й сукня бiла, як снiг, i кожушанка, крита демикотоном, про зиму... Защитена тепер Мотря вiд голоду, вiд холоду; заспокоєна в роботi. Галя сама коло хазяйства ходила: коло корiв та овечат i бiля печi — всюди сама: Мотрi й не пiдпускала.
— Ви, — каже, — мамо, на своєму вiку нетрохи здоров’я стратили, сили збавили, спочиньте ж хоч на старiсть. Хай я, молода, тепер буду працювати, а вам треба спочивати на щось iнше!
— I вже, дочко! — одказує Мотря: — не зажалiєш батька в наймах, так i мене... Коли замолоду нiхто не жалував, то на старiсть — i того бiльше. Привикне, кажуть, собака за возом бiгти, то й за саньми побiжить! Я звикла замолоду робити — i тепер не влежу, хоч часом кiстки болять, як переламанi, в грудях холоне та ниє...
Та й сяде Мотря на гребiнь за вовну, та й пряде помалу.
А коло Чiпки Галя не знає вже, як i припадає, чим йому догоджає. У сорочках усi груди повишивала, квiтками унизала; каптани пообшивала шнурками. Тiльки й робить, що, впоравшись коло печi та худоби, копирсається та вигадує зразки всякi.
— Дивiться, мамо: чи так гарно буде? — питає вона свекрухи, показуючи шитво.
— Та гарно, моя дитино, — одказує Мотря радо.
— Менi здається, якби ще сюди вкинути синього, а сюди — зеленого, то тодi б саме добре було.
— Нащо ти, дочко, над тим свою голову морочиш та очi збавляєш? Помережила б там як-небудь та й годi! Адже ж ходив до сього не тiльки в шитих, а часом у такий, що руб руба позиває... Та й байдуже було!
— Яка ж я, мамо, буду добра жiнка, коли сорочки своєму чоловiковi не вишию? Я б йому, якi найкращi зразки є, усi б, здається, вимережила... Та горенько — не знаю всiх!
— Спасибi тобi, дочко, за твою ласку, як до його, так i до мене! Як ти ввiйшла до нас, то мов праведне сонце вступило в хату, немов нам очi розв’язала, свiт повила рожевим квiтом... А якби знала, як то спершу було? Як нi хлiба, нi одежини... та треба щодня на роботу йти... А вiн ще малий був — i його iнодi з собою несеш. А коли кинеш дома, хоч i на бабу — царство небесне! — то за думками свiта бiлого не бачиш... Чи не сталося що йому? чи не наробив чого вiн?.. Настане вечiр, як бога, мов вiками дожидаєш його, та, кинувши працю, стрiлою додому поспiшаєш. Добiгаєш, бачиш — вiн грається коло хати... Слава тобi, господи, що щасливо все!.. Або зимою... застукають трiскучi морози, знiметься завiрюха, хуртовина... анi одiтися, анi обутися!.. А тут у хатi — хоч вовкiв гони... й топлива кат має... Ох! випила й я за свiй вiк гiрку, та ще й повну!... А тепер, дяка господевi, хоч на старiсть заспокоєна... Може, пошле господь i вмерти в такому спокої... Буду за тебе, моя дитино, з того свiта молитви слати, щоб вам, мої рiднi, щасливо вiк звiкувати та своїх дiток до розуму довести...
Галя слуха-слуха таку сумну приповiстку про таке гiрке та злиденне життя, — та аж страх її вiзьме... Вона не тiльки нiчого того не бачила й не зазнала, а навiть нiколи й не думала... Жаль давив її серце за свекруху... «Недаром вона така стара, слаба, виморена, висушена!» — думала Галя.
— Ви менi, як рiдна мати! — обертається вона а щирим серцем до свекрухи: — скiльки-то ви горя на своїм вiку звiдали!.. Чи то — ж то й Чiпка все те терпiв, мамо!
— Авжеж, дочко! Його оцими руками й виносила й вигодувала... i вiн дiзнав, почiм кiвш лиха!
— Через те ж вiн i смутний такий; того й нерадiсний завжди... От я: зросла в доволi та в розкошi, нiчого того не знала... завжди весела, спiвоча...
— Дай, господи, спiвати, не дай тiльки плакати! — одказує радо Мотря. I не налюбується й не навтiшається невiсткою.
Тiльки iнодi, темної ночi, коли буря надворi виє та плаче у димарi, як сова, квилить та стогне, у вiкна, стукаючи кiм’ями снiгу, мов пiзнiй подорожнiй; коли все спить пiд заводи лихої години — тiльки старим людям не спиться — ворочаються вони з боку на бiк, стогнучи та охкаючи, — болять у них старi костi, натрудженi замолоду непосильною працею, а сумнi думки, як чорна галич, окривають старечi голови, — тiльки в таку добу закрадався сум у Мотрину душу i, як у жменi, зжимав гiрким життям поточене серце...
«Що воно за знак? — думала вона: — така багачка вродлива, а покохала такого убогого?.. Хай i покохала-молода кров шпарка, серце гаряче: западе дiвцi парубок в око, — не встережеться, як i покохає... Та куди ж батько та мати дивилися?.. А тут батько й мати не сперечалися... Мабуть, шкода стало дитини, як вона з кохання побивається... Та хiба трохи без кохання береться?.. Рiднi заборонять, коли спiзнається з нерiвнею... А тут i рiднi нiчого... Правда, Чiпка мiй моторний, удатний, золотi в його руки й голова неабияка... То що ж? все ж таки нерiвня!.. Першi, кажуть, любощi — дурниця... А прохолоне серце, пiдуть докори та перекори: ланець, голодранець!.. А може, вона не така... Здається, Галя добра... От же мене й не кохає, а як жалує? Ох, боже, боже! пошли їм щастя, господи! Менi що, старiй? аби вони не нарiкали на долю... Я умру; їм жити... хоч би ж хоч умерти спокiйно!»
Отакi думки, як легенькi хмари серед ясного дня, перепливали в головi старої матерi. Оже, як там: сонце тепле та ясне, — пiдплили хмарки вгору, пройняв їх гарячий його свiт, побiлив їх, розтопив, повiнув теплий вiтрець, розвiяв... Так i тут: доля свiтила та грiла й не давала простору та волi смутнiй думцi кинути темну тiнь на їх щастя... Мотря бiльше радiла, нiж журилася, й весело поглядала на дiтей, як вони голубились.
А вони справдi — як тi голуби: де одно, там i друге. Чи вiн робить що, а в неї вiльна хвилина, — вона коло його: коли не помагає, пiддержує що, то так стоїть та дивиться; чи вона робить, — вiн з рук хапає, щоб їй легше було.
— Галю! найми наймичку, — каже вiн, дивлячись, як вона втомилася коло печi, золiйники вергаючи. — Невже все те тобi своїми руками ворочати? Ти й коло корови, й коло печi, й коло шитва, — та все одна, все сама.
— Наймичку? — питає, здивувавшись, Галя. — Навiщо? Щоб вона своїми нечистими руками тобi страву готувала? Хай їй!
— Пожалуй себе, Галю, свого здоров’я...
— А що моє здоров’я? Хiба ще не викохала та не виростила, в матерi гуляючи? Задля тебе, мiй голубе, хоч i руки натруджу, то не шкода. Ти замолоду натерпiвся всього, — поживи хоч зо мною в доволлi... I яке воно тобi те щастя здасться, коли до всього я сама своїх рук не доложу, не поклопочуся бiля всячини... Нi, не треба... Не хочу я наймички!
Чiпка слухав ту любу мову жiнчину, а серце його проймала радiсть щастя...
— Доле моя! щастя моє! — пригортаючи мiцно до себе Галю, шептав вiн увечерi. — Ти ж менi радiсть у двiр принесла; ти з моїх очей полуду зняла, що їх цiлий мiй вiк закривала!.. Кругом мене кривда облягала, неправда обступала, як важкий камiнь, давила вона мої плечi, груди... опускалися в мене дужi руки, закривалися очi... я не знав нiчого, не бачив, куди менi вилiзти з того гнiту, як його вискочити... Ти — як зiрочка зiйшла над моєю задуреною головою — i освiтила менi темну стежку, мiй неутертий шлях!..
— Галю! — трохи згодом, не швидко, нiби роздумуючи, обiзвався голосно Чiпка. — Коли б усi люди були такi щасливi, як ми з тобою, тодi б нам ще краще жилося, ще веселiше!
— Коли б же то, мiй голубе! Що ж, коли їх доля так помежувала: одному дала багато, а другому — нiчого...
— Доля?.. Гляди лишень, Галю, чи доля то? чи не самi люди, бува, й виннi?.
— Та, може, й вони трошки... Якби можна, Чiпко, то я б їм свого удiлила... Знаєш: як розказала менi твоя мати, яку ви нужду, яке лишенько замолоду терпiли, то мене то в огонь укине, то мороз обсипле... Коли б знала, то в той би час усе своє вiддала, що маю...
— Ти, Галю, добра. Ти — жалiслива, — казав Чiпка, обнiмаючи її, а в самого по сумному виду мишка бiгала й голос дрижав вiд спомину. — Та чи то ж то одна моя мати така?.. Хiба однi ми... Сотнi, тисячi, тисячi тисяч отак тягли й тягнуть своє злиденне життя. I нiхто на те не вважає; нiкому немає дiла до того; нiхто на те не дивиться; нiхто того не бачить... усiм воно чуже, не рiдне... Кому воно своє?.. кому — не байдуже?.. Отим хiба беззахисним людям, що з голоду мруть?.. Не дивуй же, Галю, що ми своє одбирали — силою...
— Не нагадуй, не нагадуй... Христом-богом молю, не нагадуй менi про те, Чiпко! — молила Галя, ще дужче горнучись до його. — Як я здумаю про те, то в мене розум мутиться, в очах червонi плями замрiють... Хiба було не можна без того обiйтися?.. Працею, хоч тяжкою, кривавою працею, та чесною — свого добути?...
— Працею?.. Гм... Нiчого, Галю, працею не вдiєш... Один з неї вискочить, а десятьох вона задавить!
— Адже от — Грицько... З бiдностi вийшов у люди... I спокiйний, i щасливий... а все через працю...
— Та працi, Галю, нiгде приложити!.. I те — чуже, i того — не можна, й того — не роби!.. Нiяк рук зачепити... Кривда кругом, скрiзь неправда...
— Ти думаєш, Чiпко, що справдi у всiх такi думки? їй-богу, нi! Лушня такий чоловiк, що купить i продасть; Пацюк — аби йому погуляти та поспiвати, наробити дешпоту; а Матня — щоб нализатися от по сю!.. Хiба їм у головi праця? Хiба вони думають, де своє, де чуже?.. Або москалi! Цiлий вiк його вчать не дивитись не тiльки на чуже добро, а й на життя. Хiба вони таке думають, як ти?.. Вiн собi йде прямо задля того, щоб порабувати... щоб чужим добром пожити... Так у них, у москалях, було: так вiн звик до того... а тепереньки й не хоче за чесну працю взятися!..
— Може, й так... Може, й твоя правда... Може...
— Нi, Чiпко:. краще тихо, мирно жити, чесно заробляти й поживати... А дасть господь дiток дiждати — вигодуємо, виростимо їх на добро, до школи оддамо... Хай змалечку вчаться... Може, вони в книжках тих вичитають, як краще жити, нiж ми з тобою!..
Такою тихою мовою та розумною радою Чiпка був як сповивачем сповитий. Од щирих слiв любої жiнки серце його впокоювалось, сувора натура, загартована давнiм злиденним життям, м’якшала: вiн тепер соромився свого давнього безпуття, тiєї кривої стежки, якою вiн думав дiйти до щастя... Шкода йому було свого безталанного товариства, жаль його погибелi... А сказати їм Галину правду — не хватало духу, сили; I вiн тепер ховався, тiкав вiд своїх давнiх братчикiв.
— Шкода! не ждати вже нам тепер добра з нашого отамана, — казав Лушня товариству. — Пропав чоловiк... Жiнка коло спiдницi пришила...
— Сказано: медовий мiсяць — солодше вiд усього на свiтi, — пояснив Пацюк.
— А горiлка — ще солодша! — додав Матня. — Хоч би ж до себе приймав, бiсiв син! Адже за жiнкою яку худобу затяг?
— А справдi... Ходiм до його, — пiдбиває Лушня.
— Ходiм! ходiм! — замовлять усi разом, та й пiдуть.
Чiпка побачить, вибiжить з хати.
— Так i так, братця, — таке й таке лихо... Жiнка занедужала, мати насилу сновигає, а хата — самi знаєте — одна... Де я вас прийму?
— То дай нам хоч рубля грошей! — пристає Лушня, — дожилися до того, що й копiйки за душею немає... От ми й вип’ємо за здоров’я жiнки, щоб господь її помилував.
Чiпка радий такому дешевому викуповi. Тиче їм рубля в руки — i повертає назад у хату. Товариство — до шинку. Як нерадо стрiчався тепер Чiпка з давнiми братчиками, так Грицько з своєю доброю Христею припав йому до душi.
Грицько — невсипущий хазяїн. Вiн чесною працею, своїми мозоляними руками надбав те, що має в господi. Вiн i тепер не лежить: рано встає, пiзно лягає. Вiн не панiє, як другi, а сам з своєю невтомною помiчницею-жiнкою веде до ладу своє хлiборобське дiло, маючи думку на чесну працю й дiтей напрямити... Вподобав Грицька Чiпка i частенько став навiдуватись до його. Не сором тепер i Грицьковi водитися з Чiпкою — i вiн ще частiше став завертати до товариша дитячих лiт. Жiнки їх теж одна одну вподобали...
Оце зберуться. Хазяїни позаводять гостей за стiл, понаставляють напиткiв, наїдкiв. Чiпка з Грицьком ведуть розмову про хазяйство, про свої втрати та користi — завсiднi житечнi турботи.
— А що, Грицьку, як твоя пшениця? — питає Чiпка.
— Та що... плоха. Чiпко! На зрiст то-вона й добра, та на вмолот — не теє... Видно, дощi захопили, як красувалася: стекла! Сказано: зерно, як мачина... Хоч би насiння вернулося.
Грицько завжди перед Чiпкою скаржився. Чи добре що — погане, чи поганеньке — нiкчемне! Грицько лукавив. Вiн бачив, що хоч Чiпка й дукачем став, а душею та серцем зостався давнiм Чiпкою. Такий же прихильний до чужого нещастя, такий же жалiсливий на чужу втрату. Грицько все те бачив — i ще бiльше виставляв свої втрати та згуби, сподiваючись, що Чiпка, як товариш, зглянеться на його бiдкання й, може, коли стане в помочi.
Заможнiсть Чiпчина iнодi розбуркувала заздрiсть Грицькову. Вернувшись од Чiпки, набiдкавшись перед ним досхочу, Грицько заводив таку розмову з Христею:
— Отак тепер зажив Чiпка! От собi й удайся таким!.. Сказано: дука на всю губу! А чи сподiвався хто бачити його таким тодi, як вiн п’яний, обiдраний, як несамовитий, ганяв по селу та по шинках волочився?! А тепер... панюга та й годi! I приплило ж таке несподiване щастя... Сказано: як багатство, то й щастя!
— Така вже, видно, його доля! — одказує Христя. — Та й жiнку ж узяв собi пiд пару... То вже що багата та вродлива, а привiтна та ввiчлива до кожного! А до його... Сказано: могла б, свого серця влупила та йому дала.