XXIV. РОЗБИШАЦЬКА ДОЧКА
Цiлий тиждень лив дощ, як з вiдра. Цiлий тиждень не виходив Чiпка з двору. Усе собi по хазяйству: то коло того, то коло другого.
— Знаєш що, сину? — каже йому одного вечора мати, прядучи вовну, — знаєш що? Оце я дивлюся на тебе й на себе та й думаю: я вже стара, нiкчемна стала; уже менi важко iнодi й у печi витопити... Чую, як сила моя упада, смерть наближається... Ти б одружився, сину! Не доки його одкладати... Уже, слава тобi господи, другi твоїх лiт дiтками любуються, а ти все бурлакуєш та, мов загубив що, ходиш... Хiба мало дiвчат у селi? Сподобай яку, та поки пилипiвка не зайшла, одружися, сину... I сам не будеш свiтом нудити, й менi помiч буде!
— Шкода, мамо! Нема по менi дiвчат на селi.
— Чому нема, сину? Он, Христя Бондарiвна, Мотря Книшiвна, або Катря Остапiйчина? Чим не дiвчата?.. Що небагатi? Та багата й не пiде, сину, на такi злиднi, як у нас... А все ж вони дiвчата, як слiд: хорошого, чесного роду, робочi, слухнянi... Оженися, сину, оженися, мiй голубе! Хай хоч на старiсть доведеться менi тебе в парi побачити...
— Шкода, мамо.
— Чого шкода. Шкода, кажуть, лихий чоловiк! Доки ж його отак волочитися? поки й голова посивiє?
— Прийде пора, — прийде сама.
— Хiба яка городянська повiя... А вже доброї не дiждеш, щоб прийшла сама.
— Уже яка буде, така й буде.
Замовкла мати: бачить — не переможе сина. Замовк i Чiпка, думаючи своє про себе.
Пiсля цiєї розмови дiждали недiлi. Хмурне небо розгодинилось, блиснуло сонечко ясне, повiнув вiтрець, стряхла трохи земля.
— Я, мамо, — каже Чiпка, — пiду в Омельник на ярмарок: чи не куплю коняки?
— Боже тобi поможи, сину! Тiльки — навiщо ти на зиму її купиш? Чим її прогодуємо?
— Та вже знайдемо чимсь.
Знявся Чiпка пiсля раннього обiду, пiшов... тiльки не в Омельник, а прямiсiнько до Гудзя на хутiр.
Прийшов до двору, всюди позачиняно, позапирано. Почав Чiпка дьоргати хвiртку, хвiртка була заперта. Двi собаки кинулось до ворiт, брязкаючи цепами.
— Хто там? — гукав голос з двору.
— Це я! Одчинiть!
— Хто — я?
— Чи дядько Максим дома?
— Нi, нема.
— А де ж?
— Поїхали в Омельник на ярмарок.
— А тiтка Явдоха?
— Та й мати ж з ними.
— То це ти, Галю? — пiзнав її Чiпка по голосу.
— А ти хто?
— Та вiдчиняй уже, тодi побачиш!
Пiзнала й Галя Чiпку; хутенько побiгла до хвiртки, одщепнула.
— Чого це ти прийшов?
— Тебе одвiдати... як поживаєш, моя горличко? Галя мовчала. Глянув на неї Чiпка та й здивувався: пожовкла, з лиця спала, зморщилась...
— Що з тобою, Галю? — аж скрикнув. — На тобi лиця не знать... Ти недужа?
— Та йди вже в двiр, — сердито одказала вона, з нетерплячкою. — Стану я пiд двором розмовляти...
Чiпка ввiйшов у двiр. Галя зачинила хвiртку, защепнула, й повела його в свою хатину.
Хатиночка, як чашечка: невеличка, чиста, ясна, весела. На покутi стояли образи в срiбних шатах, заквiтчанi васильками, гвоздиками, безсмертниками; перед образами на срiбному ретязьку висiла срiбна лампадка. У тому ж таки кутку — стiл столярної роботи; у другому — лiжко, заслане м’яким шовковим коцем; попiд стiною невеличкi стiльцi. Всюди так хороше, чисто; пахощi од василькiв та м’яти окривали всю хату, лоскотали чуття. Чiпцi здалося, що вiн у рай вступив... Усе б гаразд, якби не така сумна Галя!
— Ти нездужаєш, Галю? — знову пита її Чiпка, пильно дивлячись у вiчi.
— Нi, здорова... Тiльки невесело чогось... так щось за серце ссе.
— А я тобi й не дякую за кисет, — мовить, здумавши Чiпка. — Спасибi тобi! Чи не сама, бува, й гаптувала?
— Який кисет? — питав Гадя, звiвши на його свої задуманi очi.
— А той, що ти в мiй вложила, як забув свого...
— Коли? Що це ти — збожеволiв, чи що?
— А хто ж то вложив?
— Та коли?
— Та тодi ж, як мiй вертала.
— А я почiм знаю?.. Стала б я такому... кисет дарувати!! От, ще не видано!.. — веселiше защебетала вона.
По голосу пiзнав Чiпка свою недавню Галю, жартовливу й веселу. Серце його зрадiло, очi заблищали.
— Галочко! — почав вiн.
Галя дивилась прямо йому у вiчi гостро-гостро... Чiпцi стало нiяково.
— Та чого це ти справдi сьогоднi така, мов не на той бiк устала? — спитав вiн, сiдаючи близько коло неї.
— А тобi що за дiло?
— Галочко!..
— Геть к бiсу! Все б тiльки дурити... з ума зводити...
— Галочко!..
— Геть, одчепись!..
Устала вона од його, одiйшла, сiла край вiкна, що виходило прямо на поле, та й послала очi далеко-далеко, де сходились тумани з туманами, де сивiло небо, спускаючи краї свої на землю. По личку її, сумному й жовтому, раз по раз пробiгали якiсь смужки. Чiпка дивився на неї та дивувався, що з нею сталося... А вона не спускала очей з вiкна. Чiпка бачив, як вона поблiдла, як заблищали в неї очi, як двi гарячi сльози скотилися по личку... додолу. Вiн дивився на все це, а серце його, неначе хто давив у лещатах, — так йому було боляче та трудно...
— Галю! рибонько моя! чого ти плачеш? — питає вiн, пiдступивши до неї. — Чому ти не повiдаєш менi свого горя?
Галя закрила очi руками, захитала головою... Чiпка присунувся до неї.
— Галочко!.. люба моя!
Вона схилила на косяк голову, стиха плакала.
— А я думав... — каже Чiпка, стиха доторкнувшись до голови її. — А я думав: пiду до неї... провiдаю її... Мати скребе голову: женись та й женись!.. дiвчат менi рає... (Галя притихла, наче заснула.) Та не приймає їх моє серце... Пiду, думаю, до своєї голубоньки... скажу їй...
Та, тихо схилившись, злегенька поцiлував вiн Галю в незакриту щiчку. Галя здригнула, пiдвелася... Очi заплаканi; личко од натовпу почуття та вiд слiз горiло. Глянула вона на його та якось жалiсно запитала:
— Чому ж ти батьковi та матерi не сказав?
— Я хотiв, моя горличко, тебе попереду спитати... Чи пiдеш за мене?.. чи вподобала мене, моє кохання?..
Галя — мов ожила. Випрямилась, довго й пильно дивилась на Чiпку — немов вивiдувала правди. А це зразу, як заломить свої руки — аж пальцi захрущали... В очах у неї заграла одрада — не одрада, зло — не зло, щось добре, любе, а разом хиже й лихе.
— Чому ж ти менi давно цього не сказав? — скрикнула вона. — Чому ти не сказав менi цього тодi, як я вiльна була?.. як вiнок плела?.. Як по широкому полю, по луках квiтки збирала?.. Гуляла по свiту, — нема впину, нема заборони... А тепер?.. тепер...
Вона знову заламала руки, — знову, як поламанi, захрущали пальцi; на очi навернулися сльози — от-от бризнуть...
Чiпка — сам не свiй. Зблiд на виду, опустив голову, — та нешвидко вже стиха, боязко запитав:
— Що ж тепер, Галю? що?.. Скажи менi... все, все!..
— Шкода... засватана вже я!..
З очей хлинули сльози в неї, облили личко... Закрила вона його рукавом, знову опустилася коло вiкна на стулець, схилила на руку голову та нерозважно плакала...
Як хто гострий нiж угородив Чiпцi в серце, — так невеличкi тi три слова. Як обухом гамселив у його голову, — так одзивалося в нiй гiрке ридання Галине... Вiн хапався за думку, — що тепер робити, — та голова й пам’ять уже не служили йому... Думки рвалися на шматочки; вiн силився звести їх докупи, напряг розум... та, здається, й розум його покинув... Нiчого не пригадає... Чує тiльки, як у головi гуде, шумить, дзвонить; як серце раз по раз тiпається, наче збирається вискочити...
Не знаючи, як, з чого почати, вiн вхопився за першу думку, насилу вимовив: — Коли ж це?.. як?.. за кого?..
— Тодi ж... того самого дня, як ти пiшов... Москаль Сидiр зостався у нас, та ввечерi попились з батьком, та й...
— Та й що батько? — перервав Чiпка.
— Iди, каже... Не вiк дiвувати... И мати рають: iди!... Сидiр, кажуть, чоловiк хороший, тихий...
— А ти — що? — аж кричить Чiпка.
— А я?.. Не любий вiн менi, — кажу їм...
— Що ж вони?
— Годi, кажуть, усе любого та милого дожидати... I то гидкий, i то негарний, нелюбий... Поживете — полюбитесь...
— Собаки! — гримнув Чiпка на всю хату. Галя на його гостро глянула.
— Де вiн живе? — грiзно, одрубуючи кожне слово, запитав Чiпка, а в його очах засвiтило щось страшне.
— Не знаю...
— Уб’ю... зарiжу... задавлю!.. — скочивши з мiсця, кричить вiн, бiгаючи, як несамовитий, по хатi, та скрегочучи зубами.
— Тю-тю!.. тю-тю!.. — одмовляє Галя, пiдвiвши голову. — Що це ти: здурiв, чи що?.. Тiльки хоч пальцем займи його... то не бачити тобi мене, як свого уха!
Чiпка схаменувся. Опустився на стулець; звiсив на груди важку голову.
— Бач... який ти! — каже йому Галя. — Бач, який?!. Як же менi за такого йти, коли вiн так безневинно вiзьме та й зарiже чоловiка?.. Як я за такого пiду?.. Прийде така година, що й жiнку задавить, кинеться на неї, як скажений...
— Галочко!.. побiйся бога... Що це ти кажеш?.. Щоб я?.. мене зарiж... мене задави...
— А Сидора?.. га, Сидора?..
— О-ох!.. Ти не знаєш, Галю, яка мене завiйна вхопила... Пече мене... отут пече... мов хто жару насипав... — указує на груди.
Галя мовчала. Замовк i Чiпка. Пiдвiвся з мiсця, став ходити вподовж хати та блукав страшними очима по стiнах... Зробилося тихо, важко. По задуманому личку видно було, що Галя думала якусь крiпку думку, — та зразу не зважувалась сказати...
Аж ось — загорiлися в неї щоки, заiскрили одрадою очi — роздались, побiльшали; одкрилися уста вiд напору спертого в грудях духу, — аж пашить Галя, як у вогнi горить...
— Знаєш що, Чiпко?.. Може, ще не все пропало... Я скажу матерi... може, вона батька вмовить... Тiльки ось що...
Чiпка насторочив уха, пильно дивився на Галю.
— Кинь ти життя таке! — скрикнула та аж поблiдла.
— Яке?
— Чуже добро грабувати, людей убивати!
— Галочко!.. Нiхто на свiтi не скаже, щоб я кого вбив... Хiба обороняючись, руки не здержав...
Засевалась Галя на мiсцi; очi знову засвiтили хижо; лице затiпалось.
— Проклятий!.. каторжний!.. — загукала вона на всю хату. — Обороняючись?!, вiд кого обороняючись? Лiзеш у чужу хату красти, та хочеш, щоб хазяїн не ловив тебе?.. Злодюго!
— А вони?.. вони хiба кращi? нажилися з нашої працi, та й панують... А тут... хата валиться: мати стара; сам — копи не заробиш удень... Треба їсти, треба й одягтися... Як же його жити, Галю?.. Та хiба ми крадемо? Ми своє одбираємо... Пан — наробив нами, жид — надурив з нас... А нам хiба з голоду пропадати? серед шляху погибати?..
— Чiпко!.. голубе мiй! кинь! Не буде щастя, не буде добра... Ти прийдеш уночi з побоїща, ляжеш коло жiнки, та тими руками, що недавно людей давили, у кровi грiлися... будеш жiнку пригортати... Тими вустами, що несли тiльки лайку та прокльони всьому свiту — станеш їй про своє кохання шептати, будеш цiлувати... у-ух!..
Вона затряслася вся, як лист на осичинi.
— А жити ж з чого? — напира Чiпка.
— Робити чесно... працювати щиро...
— А товариство?.. А батько?
— Заїдемо у другий край... де б нас нiхто не знав, не вiдав...
— О-ох, Галю! Не знаю, що буде. Я — отаман... Як почує товариство, що кинув, — не животiть тодi менi. Поклялися ми так один одному...
— Кому ви клялися, душогубцi, розбишаки? — кричить, схопившись, Галя. — Кому ви клялися?.. Проклятi!
— Один одному клялися, Галю...
— Чорт чортовi клявся!..
Галя зареготалась болiсно; божевiльний смiх її розкотився на всю хату. Чiпка глянув на неї, замовк, та, як пiдстрелений, опустився на стулець.
— Ти думаєш, — перегодя трохи, знову почала Галя: — ти думаєш — легко менi дивитися на життя батькове побiк з життям добрих людей?.. Бачиш: вони щиро працюють, чесно хлiб заробляють, з людьми поводяться... i встають i лягають тихi, спокiйнi... А тут? Сиди, як у тюрмi, на запорi... Страшно й очей показати мiж люди... Настане вечiр — цiла юрба п’яних людорiзiв валить у хату... Шушукаються, тихо перемовляються, поки пiдуть на всю нiч... Вертаються вже перед свiтом, — та як гробовики, ховаються по горищах, по погребах... переховують чуже, награбоване добро... Це все, що на менi, — все грабоване! Ти думаєш, не давить воно мене? Мов хто рукою за горло душить, випирає дух з мене... Ти не дивись, що я весела й жартiвлива... То веселить мене лиха моя година!.. Ще день — сяк-так переможеш... А вночi — ляжеш спати, то й привиджується тобi: буцiм лiзе хто, кричить: «Оддай мій платок!..» — та й тягне за волосся... «Оддай моє намисто!..» та й хапає холодними, як лiд, руками за шию... Ти думаєш, легко воно менi носити його, — оце рам’я?.. легко?!
Та як ухопить зо зла руками шовкову спiдницю, так i рознизала од подолу аж до самого стану...
— Галю! Галю!.. — скрикнув Чiпка, хватаючи її за руки. — Не роби цього!
— Геть! пусти!.. пусти!!
Очi в неї, як вугiлля, запалали... аж затремтiла вся.
— Ти знаєш — може, та, що цю спiдницю носила, лежить тепер пiд землею, тлiє, тiльки кров її, марно розлита, встав з землi й лементує до бога... покарати душогубаї.. А я... я доношую це рам’я.. мучуся... беру грiх на себе... За вiщо?.. За те, що я — розбишацька дочка?.. Краще б я гола, як мати народила, по полю носилася; як навiясена ганяла по степах широких, — нiж менi у цiй тюрмi мучитися, у цьому пеклi склiти!.. У-у, проклятi!.. — Та — хiп! за добре намисто. Намисто пороснуло з шиї додолу.
— Схаменись-бо, Галю! Тебе ж за це битимуть...
— Хай краще вб’ють, нiж чужим добром задушать!..
I знову сiла вона пiд вiкном; пiдперла голову рукою i задивилася в пусте та нiме поле, що геть-геть чорнiло та сивiло перед її очима... Нiколи вона не здавалася Чiпцi такою хорошою, як тодi... Вiн перекидав погляд то на розiдрану спiдницю, то на намисто, що розкотилося по всiй хатi... Йому жаль було своєї любої Галi; сумно од такого гiркого життя; а в душу закрадався острах, не було сили — разом його покинути...
Галя недовго мовчала. Поглянула вона на знiвеченого її словами Чiпку, що сидiв, мов у воду опущений, боявся пiдвести на неї очi, — i жаль пройняв люб’яче дiвоцьке серце.
— Чiпко! Любий мiй! — каже вона. — Покинь!.. За вiщо ж я тебе покохала?.. Покинь, мiй голубе!.. Та пiдiйшовши до його, любо заглядала в вiчi.
— Побачу, Галю... Може, покину... Подивлюся... Може... можна буде?
— Нi, покинь! покинь!.. А то я сама задавлю тебе своїми руками... — нестямно белькоче вона, обвивши його шию руками та обдаючи гарячими поцiлунками.
— Добре, Галю!.. добре, моя рибонько! — шепче, нестямившись, Чiпка, пригортаючи Галю.
— Ну, а тепер — к бiсу — на виступцi! — весело загомонiла вона. — Незабаром батько з матiр’ю буде! Чiпка хотiв щось сказати, та Галя не дала.
— Iди, йди! Iди, йди!
Та вхопивши шапку в одну руку, а за Чiпчину взявшись другою, волокла його з хати.
Нехотя тягся Чiпка. Нiчого робити — треба йти!
Провела його Галя за хвiртку; зачинилась й защепнулась.
Поволiкся Чiпка вiд двору тихо, помалу, ледве посилає ногу за ногою... У похилiй головi борюкались веселi надiї з невимовною тугою. Як здумає вiн, що Галя не переможе батька-матерi, не вдасться їй їх умовити, то серце його наче хто в жменi здавить; коли ж погадає, як вони поберуться, житимуть у парi, — од серця одiйде важкий гнiт, i легко-легко воно затiпається... «А як же з ними розв’язатись?.. як їх зрадити?.. присягу поламати?» Од такої думки знову обхопить його сум, знову серце занив... Отак мiнилися його думки: то веселили одрадою, то пекли огнем туги — i знемагав вiн од натовпу їх. Вiн уже раднiший би їх забути, покинути, — та самi вони лiзли, як мара, в його голову... Щоб розiрвати їх чим-небудь, вiн почав обдивлятися навкруги... Нiгде нi душечки, нi лялечки. Нiме та буре поле розстилалося перед ним i за ним. День випав хмурий, невеселий. Дощу не було; а тiльки хмари, як димчатi килимцi, заступали свiт сонця, пересувалися з мiсця на мiсце, плавали по високому небi, одна одну доганяючи, одна другу переганяючи, й кидали свою сiру тiнь на чорнувату землю... Вiтер тяг легенький з полудня... Чiпка пiдвiв голову, радий хоч вiтровi, що обвiвав його червоний, як калина, вид, прохолоджував гарячу голову... Йому стало немов легше од такої прохолоди; веселiшi гадки стали закрадатись у його душу, а журба упряма все-таки не кидала серця... I Чiпка затяг:
Зелений байраче на яр похилився;
Молодий козаче, чого зажурився?..
Спершу тихо, протяжно виливалася пiсня, й чутно в нiй було тугу невимовну, плач гiркий — задавлений; далi голос усе дужчав, мiцнiшав, розвертався на всi боки, i, як зимнi заводи вiтру, розлягався журбою по пустельному полю...
Тiльки менi й пари — що очицi карi... — лунала пiсня; а поле, мов ще дужче почорнiло, аж насупилося...
XXV. КОЗАК — НЕ БЕЗ ЩАСТЯ, ДIВКА — НЕ БЕЗ ДОЛI
Вернувся Чiпка додому та зараз кинувся по хазяйству, — не заглянув i в хату. Мати тiльки бачила, як вiн овечатам пiдкладав просяної соломи.
Настав вечiр. Мати розпалила пiч, наставила вечерю варити. Уже вечеря поспiла, а Чiпка не входив у хату. Мати засунула в жар страву, прийнялась перемивати посудину, пiдмiтати хату. Уже й коло посудини упоралась, i хату пiдмела, — не йде Чiпка.
— Що це вiн там так забарився? — промовила Мотря сама до себе та й вийшла погукати.
Гукала-гукала, — не чутно. Увiйшла вона в хату, пiдождала ще трохи, — немає. Материне серце стала розбирати досада.
— Якби знала, не заходжувалася б i коло вечерi... Хоч би був у хату наплював, сказав, — чи дома ночуватиме, чи знову повiється на всю нiч... Побила мене лиха година та нещаслива з тими побiганками! Та то ж день у день, нiч у нiчi Мабуть, назнав десь повiю всесвiтню та й вiється...
З досади висунула вона галушки з печi, всипала трохи в миску, сама сiла вечеряти. Настромила одну галушку на спичку; вкусила раз, удруге, — та й удавилася... Сьорбнула ложку щерби, — та й загадалася... Галушка на спичцi захолола; щерба у мисцi застигла — заволоклася зверху сiрою плiвкою... Як здумала Мотря знову їсти, то все вже загусло, захололо. Вона пiдвелась, поставила вечерю на припiчку, обмила ложку й миску, — та й полiзла на пiч спати... Думки про сина обступили її i не пiдпускали сну...
А Чiпка тим часом справляв своє дiло у Крутому Яру. Там, на пивницi в жида, служив Лушня. Чiпка ото прийшов до його та застав Лушню сонного. Прогулявши перед тим цiлий день, Лушня надвечiр знемiгся та, завалившись на солому в стодолi, захрiп мертвецьким сном. Довго Чiпка нудився, поки знайшов його.
— Тимофiю! Тимофiю! — гукав Чiпка, качаючи Лушню з боку на бiк. — Чув? Тимофiю!..
Тимофiй тiльки мукав та гикав. Чiпка довго вовтузився: перекидав його, пiдводив... Наостанку, розсердившись, штовхнув Лушню пiд бiк ногою. Той скрикнув i розкрив очi.
— Якого ти чортового батька? — гукнув вiн та, не глядя на Чiпку, знову повалився опукою на солому.
— Тимофiю! — гукає Чiпка, стоячи над ним.
— Чого?
— Устань...
Лушня зиркнув, ледве пiднявши вгору верхнi вiї.
— Це ти, Чiпко? чого ти?..
— Уставай!.. Треба.
— А що там? — повернувшись до Чiпки лицем, пита Лушня.
— Ти не знаєш, де Сидiр живе?
— Я й Сидора не знаю... Який це?
— Москаль... Той, що... пам’ятаєш?
— Не знаю!.. — одказав Лушня, чухаючись та зiтхаючи.
— Сидора-москаля не знаєш?
— Та самого знаю, — та не знаю, де живе.
— Так, може, тут хто з ваших знає?
— Не знаю... — позiхаючи, одказує Лушня. Чiпка зо зла поскрiб потилицю.
— Тут є в вас на пивницi пушкарi, мабуть, вони знають...
— I того не знаю...
— Що ж ти знаєш? — скрикнув з серцем Чiпка.
— Нiчого не знаю, — одказав понуро Лушня й перекинувся на бiк.
Чiпка плюнув; вийшов з клунi. Серце його пекла досада... «Пiти б до Петра та до Якима? — подумав вiн. — Так же не блигий свiт: треба аж на Побиванку телiпатись...»
Вiн знову вернувся до Лушнi.
— Тимофiю! та скажи, Христа ради...
— Що ж я тобi скажу?.. I чого йому так припало до того Сидора?!.
— Iроде! гаспиде! — закричав Чiпка: — напився, що й язика не повернеш у ротi, то йому й байдуже, що тут з тебе жили тягне...
— А-ай, гос-по-ди!.. — позiхаючи, каже Лушня. — Ходiмо вже... — та й устає.
Чiпцi трохи полегшало. Вийшли вони з клунi, напрямились до хати, де жили робочi з пивницi.
Клуня стояла оддалеки. Треба було переходити до хати через пустиння. Тут вони стрiли метку москалiв, котрi йшли до пивницi випити пива. В той час уже добре смеркалося. Вони поздоровкались з москалями i швиденько поминули їх. Коли це — щось ударило Чiпку ззаду по плечi.
— Здоров, Чiпко!
Чiпка оглянувся — Сидiр.
— А-а, здоров, Сидоре!
— Куда ефто вы? — питає Сидiр.
— Та тебе шукаємо, — одказав Чiпка.
— Ну, вот i хорошо. Пайдем вместе пива выпьем.
— Ви ж iдiть собi, а я пiду спати, — каже, одрiзняючись, Лушня.
Чiпка пiшов з москалями.
— Сидоре! я до тебе маю дiло, — каже Чiпка, коли вже пiдпили трохи.
— Какое? говори!
— Та... — мнучись, одказує Чiпка: — люди чужi...
— Говори-говори: ото, брат, свои.
— Та хоч i свої, та не можна...
— Ну, пойдем походим. Вы, братцы, обождите. Я — сичась, — обернувся Сидiр до москалiв. Вийшли вони удвох з хати, почали ходити по пустошi, кругом пивницi. Нiч уже зовсiм налягла на землю, а в додаток ще й туман пiднiмався. Було темно й вогко. Чiпка почув, що в його якось страшно затiпалось серце, мов ще нiколи так не билося; у грудях спирало дух, важко було дихати... «Що — як не схоче?» — думав вiн. Серце в його хололо; вiн не знав, з якого боку пiдступити до Сидора.
— Ну, что ж ты? — не видержав Сидiр.
— Та бач, Сидоре... Я чув — ти женишся...
— Да. А что?
— Та, кажуть, либонь молода не хоче...
— Как, не хочет?.. Да что молода, коли отец с матерью слово дали!.. Что же ей еще?
— Та воно, бач, нiчого... Яке тiльки ваше життя буде?.. Не з ними ж тобi жити, а з жiнкою.
— А коли не будет слушаться — ефто на што? — i показав кулака.
Чiпку пройняв наскрiзь страх i холод.
— Сидоре!.. не губи душi!.. бовкнув Чiпка зопалу, та й сам схаменувся, — та було вже пiзно.
— Какой души? — питає здивований Сидiр.
«Виручай, милий боже!» — подумав Чiпка — i голосно промовив:
— Вона тебе не кохає... Ми з нею давно знаємось, та...
— Может быть, хочешь, чтобы я уступил тебе? — перебив його Сидiр. — Не, брат: не бывать ефтому!
— Ти, як москаль, брате-Сидоре, всюди вештаєшся, всюди ходиш з полком, — ти собi знайдеш десь кращу...
— Да что ты, брат? Ведь я издержался... Четвертную фельдфебелю дал, пятидесятирублевку ротному, штобы только позволил; да еще покупок сделал рублев на пятьдесят...
— Я тобi, коли хоч, удвоє верну...
— Да как же, братец? Ведь меня спросят: почему не женился? тогда что?
— Скажи, що розiйшлися... Молода недужа, або що... Уваж, Сидоре! Прошу тебе: уваж!.. зараз i грошi дам.
— Да ано, брат, так... Только — как же быть-то?.. ты разве с нею — таво?
— Та, кажу ж тобi, ми з нею давно покохалися... Вона менi й сказала: як вiддадуть за тебе, — сама на себе руки наложе...
— Ишь-ты!!. еще отвечать придется...
— Егеж... не губи, Сидоре, душi!.. Я знаю: ти чоловiк добрий...
— А что же я ему-то скажу, отцу?
— Сплети що... Скажеш: походу дожидають: через те й не дозволено. А я вже, брате, вдобавок замогоричу хоч i всю вашу роту... щоб мовчали...
— Нешто так?.. Пожалуй... — роздумуючи, згоджується Сидiр.
Чiпка так i повис йому на в’язи:
— Сидоре! братику!.. гуляй же тепер! гуляй!.. Ходiм, зараз грошi дам.
Вернулись вони в пивницю, розквиталися. Чiпка напоїв Сидора й москалiв, що з ними прийшли, та на радощах i сам так лизнув, що насилу вилiз з хати. Одначе подумав: чи йти додому, чи тут спати?.. Так доплiвся до клунi, де Лушня спав. «Нi, щоб мати не лаяла, тут засну», — подумав, уступивши в клуню. Незабаром вiн захрiп коло Лушнi, як задавлений...
Нiч була сира, холодна. Туман важкою парою вривався попiд дверима в клуню; холодив гаряче тiло, добирався до кiсток... Чiпка прокинувся, здригнув... Прокинувся й Лушня. Розказав йому Чiпка, яким побитом забрався сюди спати. Надворi стало сiрiти. Крiзь щiлини пробивався бiлувастий край схiд-сонця. Чiпка встав та невмитий, нерозчесаний, побрався прямо в Пiски.
Уже розвиднялось, як вiн вернувся додому. Ще здалека побачив: блищав огонь у вiкнi його хати. «Мабуть, мати пряде», — подумав вiн, та й став добиватись у дверi. Дверi були засуненi. Вiн пiдiйшов пiд вiкно, постукав.
— Хто там? — окликнулась мати з середини.
— Це я, мамо! Вiдчинiть!
— Сину, сину! — почала виговорювати Мотря, впускаючи в хату. — Доки ти будеш волочитися щоночi?.. Чи не за старе, бува, знову прийнявся?.. Та то ж — щоночi! Як вечiр настане, так i знявся, й пiшов... А он — всюди такi чутки ходять... Ще на тебе, чого доброго, скажуть...
Чiпцi хоч i гiрка була материна догана, та недавня радiсть тихомирила його серце.
— Не журiться, мамо! — з усмiхом одказує вiн: — Ось, незабаром, як бог поможе, не буду й з хати виходити...
— Видно й по тобi! Хiба б, може, жiнка чи не вдержала; а вже матерi не послухаєш...
— Та може й жiнка...
Мати вперше почула таку рiч вiд сина. I здивувала вона її, i зрадувала. Одначе Мотря не сказала на це нiчого. Вона тiльки суворо глянула на сина та й знову сiла за гребiнь.
Чiпка, запаливши люльку, вийшов до скотини довiдатись, — та проблукав — уже геть сонце пiдбилося... А там — i майнув на хутiр до Гудзя.
Галя тим часом сама не дрiмала. Як тiльки вернулися старi додому, вона кинулась до матерi й стала її сльозами благати, щоб не губили її краси, сили, здоров’я в московських походах та переходах, на чужiй сторонi, далеко вiд роду, з нелюбим москалем...
Мати — як мати. Вона пройнялась жалем рiдної дитини, заглянулась на її сльози, благання, — сказала про все Максимовi. Максим хоч i хотiв би мати зятем Сидора, ще такого молодого, а вже унтер-офiцера, та, пригадавши своє гiрке московське життя, непосидяче та невiльне, сам згоджувався з дочкою... Взяли його смутнi думки. Вiн цiлу нiч не спав, усе думав.
На ранок радиться з Явдохою: як би вiд Сидора вiдскiпатись? Коли й Сидiр якраз настиг на ту раду. Довго вiн терся та м’явся, поки зважився сказати про своє лихо... Як став вiн журливо виводити, що я б, мов, боже, який радий, — та поход усе стратив!.. Старi слухали та жалкували на ту лиху причину, а самi нишком радiли. Найбiльше ж радiла Галя, слухаючи такi речi з своєї хатини.
Вирядивши Сидора, батьки поїхали чогось у Гетьманьке. Галя зосталася одна дома. Вона була весела, рада, з радощiв сама не знала, що робити, з ким ними подiлитися. Убравшись у найкраще убрання, вона бiгала по хатах, спiвала веселих пiсень; далi здумала про обiд, розпалила пiч, наставила страву; знову спiвала, бiгала, виглядала в вiкна: чи не йде, бува Чiпка?
Чiпка не йшов. Марно вона трудила очi, виглядаючи його. Iнодi: чорна пляма серед поля здавалася їй ним; вона кидала пiч i, не пам’ятаючи сама себе вiд радостi, вибiгала аж за хвiртку стрiвати його... Розглядiвши оману, верталася вона в хату з жалем у серцi, з сльозами на очах. «Вiн, мабуть, мене не любить, що не йде... Якби вiн любив мене, то не йшов би — летiв... А вiн?.. дурить... з ума зводить!» Такi думки мутили її голову, ображали серце, Галя починала плакати.
На той саме плач нахопився Чiпка. Як вона кинулась до його, як привiтала! Де дiлися й сльози, i смуток: очi горiли коханням, одрадою, вид осiяв, як сонячний ранок весняного дня. I що за радiсний був день той, що за люба розмова!..
— Так ти покинеш?.. Покинеш, мiй голубе, таке життя?.. — допитувалась вона Чiпки, заглядаючи йому в вiчi.
Чiпка мовчав. Любувався веселим голосом Галi, налитими радiстю очима. Вона ж не переставала щебетати перед ним, як та ластiвочка.
— Та як ми заживемо з тобою! якi порядки заведемо!.. Зранку — ти будеш хазяїнувати коло худоби, а я — в господi... Адже ти будеш кохатись у скотинi? Я не люблю коней... воли кращi... Воли такi смирнi, тихi... А корова щоб менi безпремiнно була! Чуєш? Я й не пiду за тебе, як тiльки корови не купиш... та щоб з телятком!.. Що я, пак, казала? От уже й забула... Бач! Так ото ранком ми будемо поратися; потiм пообiдаємо, спочинемо; потiм уп’ять ти що-небудь зробиш, поки вечiр; а ввечерi я вечерю зварю... Уже таких м’яких та пухких галушок зварю, що губами можна буде їсти... I все в нас буде тихо, мирно — нi лайки, нi сварки нiколи... Ти не будеш лаятись?
Чiпка осмiхнувся.
— Чого ти смiєшся? Ти, мабуть, будеш битись? А я, дурна, питаю, чи будеш лаятись... Гляди менi: тiльки будеш битись або лаятись, — то я тебе покину...
— Та годi тобi, Галю, об цьому й думати! Як можна таку зозулечку лаяти або бити? Ти, як те сонечко, закрасиш мою смутну хату, розвеселиш матiр...
— Ба! У тебе й мати є? А я й забула...
Брови у Галi на хвилину здвинулись, буцiм вiд тяжкої думки. Одначе швидко та думка промелькнула: Галя знову веселенько зацокотала.
— А твоя мати — стара?
— Нi, не дуже. Лихо тiльки її зостарiло та нужда молодого вiку...
— А я, Чiпко, не знаю, що то таке лихо та нужда... Росла я в доволi, не знаю того нiчого. Хiба, може, ще моє вiд мене не втече, наздожене мене... Нi, я не хочу!.. Чув, Чiпко? Не хочу я нi нужди, нi лиха... Хай йому цур, хай йому пек!.. Не хочу!.. От, тiльки що: чи твоя мати сердита? чи не буде вона мене лаяти?..
— Нi, Галю... Нiколи сього не буде, щоб хто сказав тобi й слово накриво, — не тiльки налаяв... та ти така, що мати моя, як побачить тебе, то бiльше вподоба, нiж мене.
— Яка ж я? — прядучи веселими очима, допитувалась вона,
— Така... — жартував Чiпка.
— Яка — така?
Чiпка кинувся її обнiмати...
— Гляди ж менi! гляди! Тiльки одуриш... — i сварилася на його своїм маленьким бiлим пальчиком.
Довго ще вони любувалися та милувалися. Потiм — обiдали.
По обiдi радились, як сказати батькам. Та вже надвечiр Чiпка пiшов додому.
Мати стрiла його надворi з серцем.
— Де ти ходиш? де ти бродиш цiлий день? На кого ти покинув ту худобу дома? на мене, стару?.. Господи, твоя воля!.. то бувало хоч удень дома; а тепер — понудиться до обiду, а там i скрився плечима й очима... Навiщо ж ти накохав того скоту, коли не хочеш сам глядiти?..
— Не вiзьме його, мамо, бiс! — весело одмовляв Чiпка.
— Та й тебе б не взяв, коли б навiдався хоч у полудень... Коли скотини не шкода, то хоч би матiр пошкодував, що в таку негоду гибiє надворi...