ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА
XXIII. НЕВЗНАЧАЙ СВОЇ
Була темна осiння нiч. Дощ, як крiзь пiдситок, сiяв — густий та дрiбний; з землi вставала важка пара, закутувала все в свое вогке запинало, котре не давало бачити, що дiється на землi. Скрiзь тихо, темно, сумно, наче у мертвому царствi. Пiд таку годину завжди важко дишеться, сумно живеться. Добрi люди, аби смеркло, мерщiй засовуються по своїх домiвках; з вiкон низеньких сiльських хат блимав свiтло якимись жовтими кружалами. Кожному чогось не по собi. Всяк не знає, що розпочати, як би хоч трохи розважитись... Чоловiки: однi — чоботи латають, другi рукавицi плетуть, третi — щось iнше... Жiнки та дiвчата — то прядуть, то сорочки шиють. Дiти, позалазивши на пiч, дрiмають... У хатi тепло, тихо — хоч i неясно: серед полу на перекинутiм горщатi ледве блищить каганчик; як синя горошина, темно свiтить накипiлий гнiт... Якiсь померки окривають хату. Негода й туди залазить, i там своє бере? Коли не дощем обдає крiзь лиху оселю, то в вiкна; не важким туманом налягає, от, як надворi, — то нiмим сумом по хатi снує, в журбу людей сповивав, тяжкою тугою в душу залазить, сном укриває... Оце дiвчина спiває-спiває своїх любих пiсень; а там — дивись: обiрвався голос... слабшає, тихшає.... поки й сама незчується — коли й як задубiє голка у недошитiй мережцi... Схилила над нею дiвчина важку голову, заколивалася... дрiмає.
— Що це ти, Марусю? вже й спиш? — пита її мати. — Ото дiвка...
Дочка кинеться; розкриває очi; мерщiй за роботу береться. Чи пройшла ряд мережки, чи не пройшла, — гляне: мати й собi захиталася на гребенi... Веретено падає з рук i, вдарившись об землю, розбуджує...
— Пху! що це воно справдi так сон налягає?.. — промовляє здивована мати.
— А з мене, не бiйсь, смiялися! — виправляється дочка.
— Смiялася ж... та, бач, i сама задрiмала.
— Та воно щось i в мене робота з рук валиться, — уверне батько. — Будемо, мабуть, вечеряти та лягатимемо спати.
Це так дома, у себе в господi. А не дай же то, боже, в дорозi! Холод тебе наскрiзь проймає; дрiбний дощ до самого голого тiла добирається; тре та мне тебе всього, наче трясця... Сумно, темно, спати хочеться, та холодно, мокро, аж кiстки ломить; а тут ще й шлях кальний — конi ледве-ледве сунуть.
Такий i цiлий день був перед тiєю нiччю. Прокинувся ранок та, не поздоровкавшись з свiтом ясного сонця, закутався в сивий туман, повився густою, як драглi, парою й повис над чорною землею. Незабаром i день настав — хмурий, невеселий; а там — i нiч налягла. Люди, мов тiнi, снували в тому туманi, не бачили одно одного на п’ять ступнiв; голос не сягав далеко, як пiд ясну годину: а тут же, в тiй парi, й зникав... Важко, сумно, журливо.
А Чiпка, наперекiр свiтовi й людям, якийсь веселий, радий. Знай, насвистує крiзь зуби веселу пiсню, попихкуючи люльку. Робив вiн у хлiвi корито для свиней. За цiлий день i в хату не навернувся. Насилу Мотря докликалась обiдати, як уже вечорiти стало.
— Що це ти сину, так пристав до того корита, що й їсти забув?
— Та день веселий удався, мамо, — одмовив Чiпка, усмiхаючись.
— Ну, вже веселий!.. Душi живої на вулицi не побачиш.
Пообiдав Чiпка та й знову в хлiвець до корита. До самого смерку робив. Уночi вже увiйшов у хату, упоравшись по хазяйству.
— Я, мамо, не буду вечеряти, — промовив, накинув на плече сiрячину i хутко вийшов з хати.
— Куди ти, сину? — питає його навздогiн Мотря.
Та сина поминай як звали!
Мати повечеряла сама собi; лягла спочивати.
Чiпка, вийшовши з двору, повернув прямо в поле. Одiйшовши, може, з верству од села, стулив пальцi, приложив до рота — i завив, як пугач. Далеко-далеко роздалось навкруги те журливе пугикання. Нiгде нi одклику, нi одгомону, — тiльки собаки завалували на селi.
Чiпка пiшов далi. Одiйшовши з гони, знову завив. Здалека щось обiзвалося до його — мов другий пугач, Чiпка побiг прямо рiллею на голос. Ще раз завив; знову одгукнулося йому тим же заводом, тiльки вже ближче. Незабаром заманячили в сивому туманi якiсь темнi тiнi.
— А хто там? — обiзвався чоловiчий голос.
— Пугач! — нарозтяг гукнув Чiпка: Тiнi почали ворушитись, наближатись, бiльшати. Видно стало людську постать. Ще далi Чiпка пiзнав Лушню, Матню й Пацюка. З ними ще було чоловiк п’ять невiдомих.
— Добре здоров’я, панове товариство! — привiтав їх Чiпка.
— Здоровi — одказали на його вiтання.
— А що, пани-брати: де сю нiч будемо рибу ловити?
— Де бiльше влову, — одказав хтось.
— Та ще не знаємо, Чiпко, — каже Лушня. — Ось цi радять у Ставище до Гершка; а ти либонь хотiв у Красногорку до пана?
— Та чи до Гершка, то й до Гершка: менi все одно! — одказав Чiпка.
— А в тебе ж струмент є? — пита його один з незнайомих братчикiв.
— Ось у мене струмент! — Чiпка показав кулака. — Покоштує раз, — удруге не схоче; а як улучу, — не встане...
— Не дуже лишень ударяй на те, козаче, — обiзвався високий натоптуваний чоловiк.
Чiпцi здалося, що вiн десь цей голос чув, та не згадав де.
— Та ви ще не знаєте його, — каже до товстенького чоловiка другий, у московськiй одежi. — Як були ми в останнiй раз на погуляннi, то вiн не пiзнав мене в темрявi, та як уцiлив своїм струментом по головi, — то я й очi витрiщив...
— Ну, нам такого й треба, — одказує товстенький чоловiк. — Тiльки знай — у нас така установа: все, що не добув, на рiвнi частi паювати; а як пiймався, — хоч на шибеницю: знать, мов, не знаю, вiдать — не вiдаю!
— Ге!.. — одмовля Чiпка. — А у нас ще й така: коли займавсь, то й не животiти тобi... У тюрму влiзь та задави, щоб не видав часом.
— Наш! наш! — загукали кругом, — плещучи в долонi, як чорти.
— Ну, а тепер до роботи... Гайда! — крикнув товстий чоловiк, рушивши перший. Другi — за ним слiдом.
Пройшли вони ще, може, з гони — i наткнулися, в мрявi на двi повозки. Коло коней стояв якийсь незнайомий чоловiк.
— Щоб вас чорт побрав! щоб ви вилопались! — лаяв вiн. — Ждав-ждав, уже й спав, нема... як у воду упадали. Уже мав був додому вертати...
— Не журися! Довго ждали, та добро придбали, — каже йому товстенький чоловiк, указуючи на Чiпку, — От, не видав, — одказав незнайомий та, не глянувши на Чiпку, перший скочив на повозку.
За його приводом побралося усе товариство: то на одну, то на другу... Швидко вони покотили полем, — тiльки кiнськi пiдкови хляпали та калюка на всi боки їзбiгалися од прудкої їзди...
Перед свiтом вертало двi повозки — прямували навпростець до Гудзевого хутора. На них — повно наших рибалок. Деякi лежали та спали; деякi так хилялися — дрiмали; а два — поганяло. Доїхали до двору. Товстенький чоловiк скочив з повозки, пiдiйшов до хати.
— Явдохо! Явдохо! — гукає пiд вiкно. — Вiдчини! «Це ж москаль!!. — подумав здивований Чiпка. — Я-бо й чую — знайоме щось... Так, бач, чого вiн багатiє та щороку строїться?!»
Блиснуло свiтло в щiлину вiконницi; скрипнули дверi; брязнув цеп бiля ворiт; кинулись собаки. Ворота розчинилися. Повозки пiд’їхали до рундука, стали.
— Ну, тепер у хату, пани молодцi! — каже москаль: — повечеряємо. А ми с Сидором коней розпряжемо.
— Давай, розпрягем! — одмовив Сидiр по-московськiй i скочив з повозки до коней.
Повставали й другi з повозок, посунули в темнi сiни, а потiм — у хату, звiдки свiтилося свiтло. Чiпка йде за другими, не пам’ятає сам себе: його обхопили i страх i радiсть. «Може, тепер вона не пiзна тебе? забула вже?.. А може?..»
Тут саме ввiйшли в хату. Хата простора, чиста; кругом стiн липовi лави, чистi, аж полискуванi; в кутку образи мiдянi розтворчатi, як у кацапiв; по стiнах — пiд склом картини; стiл — трохи не через усю хату; на столi свiчка горить...
— Добривечiр у хату! — привiтали всi москалиху, що стояла посеред хати з ключами в руках.
— Або доброго ранку, — одказала вона.
— А хiба воно вже ранок? — пита хтось з гурту.
— Та вже незабаром i свiт, — одказує москалиха.
— Бач, а менi, мов, усього година минула, як виїхали.
— Гаразд, мабуть, порались... А чи стоїть же то шкурка за вичинку?
— Питайте он того, — одказує чоловiк у московськiй одежi, тикаючи пальцем на Чiпку. — Ми оце порiшили: отаманом його наставити.
— Хто ж то? — питає москалиха, прикро дивлячись на Чiпку. — Щось, мов, знайоме, здається?..
— Чого ти, тiтко, обдивляєшся мене, як вовка? Я такий же, як i всi, — каже Чiпка, не видержавши пильних оглядин.
— Та я немов тебе де бачила?
— Може, й бачила... не знаю.
— Чи не Варениченко?
— Може, й вiн...
— Хто Варениченко? — пита москаль, увiйшовши з Сидором у хату.
— Та ось — цей! — указує москалиха на Чiпку.
— Нi, жiнко, — каже, усмiхаючись, москаль: — то, мабуть, обух або довбня, а не вареник! Не так вiн вiд одного замаху вложив того кацапа, що в Гершка ночував. А кацап — я тобi скажу — все одно, що ведмiдь... Як пiймав мене в лабети, як придавив, — то в мене й дух у п’яти залiз! Добре знаю, що, коли б не вiн, — тiльки б i свiта бачив... Хiба б, може, однi кiсточки привезли додому, — та й тi не цiлi: потрощив би проклятий ведмеда... Отже, спасибi, виручив!..
— За те, мабуть, немала й камза перепала? — питає хтось.
— Та буде з нас, — одказує Чiпка, витягуючи гаман з кишенi i кидаючи на стiл. — Трохи-лиш чи не бiльш од жидiвських! — Та, витягши другий, кинув теж на стiл.
Усi так i обступили кругом столу.
— Та ще вспiємо, братця, подiлити, — обiзвався Максим. — А тепер ось що, стара: чи нема там чого попоїсти братчикам?
Явдоха кинулась в другу хату. Незабаром цiлий стiл був заставлений усякою стравою: борщем, кашею, впеченим поросям. Видно, москалиха дожидала гостей з роботи, — наготувала всячини...
Мотнувся Максим i собi. Де не взялося пiвбарила тарiлки.
Позалазили братчики за стiл; обсiли на ослонах навкруги. Пройшов Максим разiв зо два кругом чаркою, — на днi барила тiльки торохтiла воронка. Усi хинулись на страву, мов три днi не їли... Явдоха вийшла в другу хату.
— Чи ти, Галю, не знаєш Варениченка? — пита москалиха дочки, увiйшовши до неї в хатину.
— Якого Варениченка? Нi, не знаю.
— А того, що живе за Пiсками?.. Того Вареника, що, — розказують, — разом на двох жiнках був жонатий?..
— Нi, не знаю.
— Ось пiди назнарошне подивися: який з його красень! широкоплечий; волос, як галка, чорний; а очi... карi, яснi та блискучi!
Галя встала з лiжка; накинула швиденько на себе спiдницю, керсетку на плечi, вхопила печене порося, — пiшла.
— А, й ти вже виспалась? — пита її батько.
Галя нiчого не одказала. Вона поставила печеню на стiл, сама задивилася на Чiпку.
— Здоров був, давнiй знайомий! — мовила вона до його, любенько всмiхаючись.
— Здорова, Галю, — одмовля Чiпка.
Серце в його забилось; любо йому стало, весело, що Галя ще й досi пам’ятає його.
— А ти як його знаєш? — пита її батько.
— Вiн мене, поганий, злякав був — отут на полi, — защебетала весело до батька Галя, вказуючи рукою в той бiк, де злякав її Чiпка.
— Як же вiн тебе злякав?
— А так: я сидiла, вiнок плела; а вiн скрався, — та й злякав.
— Ага... Ну, йди ж спати, сороко! — каже батько.
— А то зостануся тут — на його дивитись, чи що! — хутко вимовила Галя й юркнула з хати.
«Раю мiй... щастя моє! — подумав Чiпка. — Ще ж ти не втекло вiд мене й досi?!.»
Пiсля вечерi подiлилися грiшми; заховав кожний по три сотнi. Потiм унесли соломи; розiслали долi; заслали ряднами, полягали покотом.
Незабаром усi, як побитi, поснули. Один Чiпка не спить. Перекидається з одного боку на другий, мов що кусає його; душно йому, важко; плющить вiн очi... Йому ввижається — Галя. Така ж весела, хороша, — хоч би на крихту змiнилася; така ж смiлива, жартiвлива... «А то ж то й вона, — дума Чiпка, — розбишацька дочка!.. Дивно й чудно... Хай ми: волоцюги, пройдисвiти, — часом без шматка хлiба, в дранiй одежинi, без шага грошей за душею, з одними голими руками, босими ногами, та з голодними ротами... нi добра, нi достаткiв... хай ми крадемо, розбиваємо... голову пiд усякi пригоди пiдставляємо... хай, кажуть, ми... А москаль?.. Хата — як рай той; жiнка — як панi; одним одна дочка — янгол... а худоби всякої, багатства?.. А й вiн!.. I вiн — такий же бурлака, такий же злодюга, розбишака, як наш брат!.. Чого?.. для чого?.. Навiщо це йому?.. Чудно й дивно!»
I лупить Чiпка свої очi у темну темноту; дивиться-доглядається, прислухається... Нiчого нi видно, нi чутно. Тихо, сумно... Ось щось зразу залопотiло... Мороз пробiг вподовж спини; волосся полiзло вгору... «Ку-ку-рiку-у-у!»-прокричав десь поблизу пiвень — i замовк... Чiпка сплюнув; перекинувся на другий бiк. Знову тихо, сумно... Ось хтось з товариства гуконув сонним голосом: «Глуши, брат, його!.. глуши!.. Ану-ну... от-так його! от-так!..» Глухо пронiсся той викрик по хатi; страшно, тяжко, немов голос з-пiд землi; черкнувся вiн Чiпчиного вуха та й замер... наче проглинула його тьма темна.. «I сниться ж йому, що недавно очевидячки було!» — подумав, здригнувши. Чiпка... А тут сон — мов безвiстi забiг, i на думку не зiйде. «Пiти хоч люльки покурити».
Устав Чiпка тихо; налапав дверi; нишком вийшов у сiни. Темно, око виколи. Насилу Чiпка намацав сiнешнi дверi. Загарчали вони, як собаки, не вiдчиняючись. Одначе важка рука Чiпчина їх подужала: вони подалися-таки геть, зарiзавшись у долiвку...
Вiн вийшов на рундук. Дощ пороснув йому в гаряче лице, густий та холодний.
— Пху, навiсний! коли вже ти перестанеш? — сказав уголос Чiпка та й подався у сiни, витираючи свиткою вид. Далi — став над порогом; послав руку в кишеню, витяг гаман, люльку, наложив тютюном; налапав у гаманi крицю, кремiнь; приложив губку... Черк! I посипались, як зорi, яснi iскорки додолу. Темнота усмiхнулася, побачивши хоч невеличкий свiточок... Губка засичала на кременi. Узяв її Чiпка обережно, положив у люльку, придавив нiгтем. Потяг раз, удруге — осiяли сiни й важкий дим потягся невеличкими мотузочками, закручуючись угорi, мiшаючись з темрявою... Стукнув верхняк; дзенькнула криця об кремiнь, падаючи в гаман, i, зашморгнувши його, послав Чiпка назад у кишеню.
Обперся Чiпка об одвiрки, одхилив трохи дверi, випустив дим надвiр, де вiн змiшувався з дощем i зникав у темрявi. А темрява стояла страшенна, чорна: дальше одвiркiв нiчого Чiпка не бачив, хоч як не прищурював своїх бистрих очей, як не придивлявся, щоб розглядiти, як воно у москаля в дворi... Однi тiльки вертунцi часом лiтали перед його очима.
Коли це — чує Чiпка — рипнули дверi. Чиясь тиха поступ зашамотiла в сiнях. Чiпка одкрив верхняк, потяг люльку, — огонь осiяв сiни i... диво... перед Чiпкою стояла Галя! У тонкiй, бiлiй сорочечцi, трохи розхристанiй, в однiй спiдницi, з розкинутими косами, що, як двi гадини, спадали на її бiлу шию i спускалися на мов виточенi з бiлого мармуру плечi, — стояла вона перед ним, як русалка, з кухликом у руках.
— Галю! — тихо скрикнув Чiпка.
— А ти чого, бузувiре, тут у сiнях кадиш? Напер, кажеш, повнi сiни, що й дихнути не можна! — защебетала вона, пiзнавши Чiпку.
— Галочко!.. чого ти боса вийшла?.. Тепер дощ, калюка... покаляєш свої бiлi нiженята...
— А тобi що за дiло? Хiба ти їх кохав?
— Хоч не кохав, так укохав, Галю, — шепче стиха Чiпка, ледве переводячи дух.
— О, ви всi любi та жалiсливi... А людей, як курей, рiжете! — промовила вона суворо.
Голос її окликався гнiвом, докорою, огидою. «А твiй батько? — подумав Чiпка. — А сама ти?..» — трохи не сказав, та язик став руба, в грудях дух сперло.
— Хiба ми рiжемо? — ледве вимовив, перевiвши дух: — ми тiльки рiвняємо багатих з бiдними...
— Рiвняєте?! Геть! пусти! я кухоль виполощу...
Одiпхнула вона Чiпку од одвiркiв. Вiн подався в сiни. Галя вийшла на рундук, линула воду з кухля, а дощ їй пороснув прямо у вид.
— Ух! — задрижавши, скрикнула вона: — яке холодне... — Та мерщiй у сiни, — прямо на груди Чiпцi, котрий однiєю рукою держався за одвiрки, другою за дверi.
Як почув Чiпка, що до його грудей приникли її гарячi груди, опустив розставленi руки, та й обвив їх кругом її стану... Галя затрусилася, порвалася вперед... та й схилила на його груди свою голову.
— Галочко!.. рибочко моя!.. — шепче Чiпка, а в самого серце, як молотком гамселить об груди. — Ти мене любиш?.. зiрочко моя!.. — Очi його засвiтили на всi сiни, як у звiрюки, коли вона кидається на свою здобич.
— Пусти... пусти мене!.. — пручається Галя. — Iди собi... геть!
А сама ще ближче, ще ближче горнулася до його. Незчувся Чiпка, коли опустився на долiвку; незчувся, як посадив Галю на колiна до себе; незчулася й Галя, як приникла головою на його груди... Затрiпалось у неї серце, як плiточка в неволi... Мовчать обоє... Хвилина... друга... третя...
— Де це ти був цiле лiто?.. — шепче вона, — що на поле не виходив... Хтось другий ходив замiсть тебе... То твiй брат?
— Не брат то, Галю!.. То мiй ворог, що трохи не навiк розвiв мене з тобою...
— А я думала... Я думала: де це вiн? Чи не вмер, бува? Чи, може, одружився?..
— Хiба б тобi шкода було... якби я вмер? шкода? Галя мовчала, та ще дужче горнулася до його.
— Галю!.. — стиха обiзвався вiн.
— Чого?..
— Ти... ти кохаєш мене?.. любиш мене?.. моя ясочко!.. Правда, кохаєш мене?..
Галя, як змiя, обвилась коло його шиї й мiцно стиснула її своїми руками; уста черконулися уст, — та й злилися в довгий, гарячий поцiлунок... Чiпка од нестями розвiв руки. Галя висковзнула— i скрилася.
Опам’ятався Чiпка. «Тiльки ж, тiльки що тут була...» — думав вiн, та давай кругом себе шарити. Нiде нiщо нi шерхне, нi стукне. Вiн пiдвiвся з долiвки... Темно, пусто, тихо... Обмацав вiн кругом сiни... нема! «Не чуть же було, щоб i дверi скрипнули», — подумав вiн, i став прислухатись. Було тихо. кругом, як пiд землею... «Утекла!» — промовив вiн сам до себе; засунув надвiрнi дверi i тихо побрався у хату, де спало п’яне товариство.
Довго ще качався вiн на лiгву; прислухався, як стукотало серце; чув, як барабанив дощ у вiконницi, як пiвнi викрикували; братчики спросоння бурмотали; думав, як це воно випало так несподiвано; радiв, як дитина iграшцi; дивувався, як злодiй, що, укравши в старця торбину з цвiлими сухарями, знайшов у нiй страшенну силу грошей... Тiльки перед свiтом заплющив очi — i заснув тихим, одрадним сном.
Нерано прокинулись братчики. Дощ невгавав, а по-вчорашньому сiяв, як крiзь сито, й поривав до сну.
— Ану! рушай, братця, пора! — гукнув Лушня на всю хату, скочивши на ноги.
Один за другим стало товариство рушати. Один Матня не пiдводився. Другi повиходили в сiни; повмивалися водою, що стояла в дiжцi; знову ввiйшли в хату. Матня ще лежить та зiхав на все горло. Незабаром до них i хазяїн прийшов.
— А що, дядьку Максиме, — пита Матня, розвернувшись, як кнур на барлозi: — чи буде чим похмелиться?
— Хiба ж тобi так у горло й лити? — одказав замiсть Максима Лушня.
— А хiба менi дорого встати?
Та з цим словом швиденько скочив на ноги, та — нечесаний, розкудланий, з заспаною, невмитою пикою — так i посунувся за стiл. Максим поздоровкався з панiбратчиками, вийшов з хати.
— Та воно б же годилося й поприбирати, — сказав хтось з гурту. — Ач, яке райно!
— То вже хай хто хоче... — одказав, позiхаючи, Матня.
— А ти? — питає Лушня, гостро глянувши на його.
— Про мене — й так гаразд...
— А як горiлки нема?
— Тому, що райно в хатi...
— Ну, так що ж?... Хiба воно буде за горiлкою у рот тягтися? Хай собi лежить долi, та й годi!
Поки Лушня з Матнею вели таку розмову, другi, кожен вхопивши по оберемку, витаскали всю солому з хати. Тим часом вернувся й Максим з учоращнiм боклагом; за ним увiйшла й москалиха, несучи в однiй руцi два хлiби, а в другiй — здоровенну миску капусти...
— Оже й справдi похмелятись будемо! — каже, усмiхаючись, Матня, вглядiвши москаля з баклагом.
— То ти хоч би пику вмив, — докоря йому Лушня.
— На бiса я буду мити, коли дощ i без того обмиє.
— Ну! У тебя, брат Максим, как я вижу, маладцы таварищи! — обiзвався до хазяїна один з москалiв — душкар.
— Та ще ти й не бачив, москалю, наших славних дiл! — одказує Лушня, вдаряючи пушкаря по плечi рукою й опускаючись коло його на лаву. — Ось поживи лиш довше з нами, — тодi побачиш, чи молодцi, чи нi!
— Да уж, брат, i без таво видно, какие маладцы! Во, посмотри на ефтаво! — махнув рукою на Чiпку. — Да он бы пушку одним взглядом сбил с позиции... Смотри: у, какой!!.
Чiпка не чув нiчого того. Пiсля вчорашньої стрiчi, вiн сидiв мовчки в кутку, та тiльки знай кидав свiй бистрий погляд на тi дверi, якими вчора увiйшла Галя. Думки його далеко лiтали; вiн не чув, не дослухався, що верзло товариство. Кагал, гармидер стояв у хатi, як у жидiвськiй школi, аж поки Максим не почав частувати. Тодi все затихло... роти заремигали; пальцi раз по раз опускалися то в миску з капустою, то в полумисок з огiрками. Усi мовчали, надолужали над снiданням. Чутно тiльки було, як на зубах трiщали огiрки, капуста; як роти жували, плямкали...
— Суха! — перегодя трохи крикнув Матня, насилу проковтнувши цiлу жменю капусти.
— Пiдмочимо, — обiзвався Максим, беручись за боклаг.
Пiшла рядова кругом столу; знову пальцi заходили; роти заплямкали...
— Удавився! — каже, iкнувши, Матня i положив хлiб на стiл.
Усi зареготали, глядя на розкуйдану голову, на одутлу пику Матневу.
— Проткнемо! — одмовляв Маским, узявши боклаг у руки.
— Оцього, дядьку Максиме, — каже Лушня, — тiльки прийми, то не знатимеш, як i одгребтися!
— Ничаво! — одказує по-московськи Максим, пiдносячи чарку Матнi.
— Вот ты и хахол, — обiзвався до Матнi москаль-пушкар, — а, право, порядки знаешь! Тебе бы толька гасударю служить...
— Служили ми вже, брате москалю, — одмовляв Матня, — всюди, та дозналися, що — нема краще, як боклазi з горiлкою служити!..
Смiх, регiт окрив усю хату.
— Вот, што правда, то правда, — каже москаль, регочучись.
Максим обiйшов по третiй.
Пiсля третьої розв’язалися язики. Пiднявся крик, регiт, гомiн. Утомилися вже роти жувати, — давай балакати. Там, у кутку, троє завели рiч про теперiшнє життя трудне; другi зняли мову, як панiв дурили; третi — згадували вчорашнє погуляння, а четвертi — про давнiшнє гуторили... Звiсно, дванадцять душ: кожен по слову, — то й то дванадцять слiв. А то ж то як усi разом загомонiли, та той тiєї, той своєї! Нiчого не розбереш; нiчого виразно не чутно; один крик, галас.
Тiльки Чiпка — як води набрав у рот. Вiн мовчки їв, мовчки пив; тепер сидiв, мов нiмий, та з дверей не спускав очей.
— Що це наш отаман притих? — дивлячись на Чiпку, мовить Матня.
Чiпка не чув. Усi глянули на його, зглянулись мiж собою, — засмiялись. Чiпка й смiху не чув.
— Чи не набачив лиш чого ласенького, — тягне розмову Лушня. — Вiн у нас падкий на ласощi...
— Да, да! вот ано и есть... Я сам толька што хател гаварить пра ефту перепелку, — перебив його москаль Сидiр, що розпрягав коней з Максимом.
— Та вже поздоров, боже, дядька Максима та дядину Явдоху... — обiзвався Пацюк. — Таки, що собi, то собi; а то таки й для людей потрудилися...
По хатi розкотився регiт. Максим догадався, з чого смiялись, став i собi тихо реготати.
— Та подякує, подякує хтось не раз i не два менi за неї, — одказав вiн з смiхом.
— Я вже тобi, дядьку, коня он якого достану! — каже Лушня.
— Да на что ему конь, когда у него такая кобылица, — тупо жартував Сидiр.
Аж ось дверi розчинилися — i, як та ясочка, вскочила Галя в хату. Жарти й розмова затихли; усi задивилися на її хорошую вроду, на зашарене личко, що за нiч мов помолодшало...
Швиденько вона пiдiйшла до столу, вхопила миттю порожнi миски, та, нi на кого не глядя, не накинувши й оком на Чiпку, окрилася за дверима. Вiн сидiв, як сова, витрiщивши баньки...
— Спасибi боговi й хазяїнам — за снiдання, а менi — що наївся! — перервав нiмоту Лушня. — Час, братця, додому рушати.
— Чого додому? — обiзвався Матня. — Хiба тобi тут погано?.. Аби тепло та горiлка, то я хоч на цiлий вiк зостануся...
Усi зареготалися й рушили з-за столу.
— А що ж, справдi пора! Ото тiльки: дощ, як затявся... А час!
Устав i Чiпка. Подякували хазяїнам, позакурювали люльки та й потягли з двору: однi в одну, другi — в другу руку. Чiпка з своїм товариством пiшов у Пiски.
Одiйшовши вже геть у поле, оглядiвся — кисета нема.
— Стiйте, братця! — кисет забув. Повернув назад, дивиться — на хвiртцi стоїть Галя й гукає:
— А чий кисет? хто кисета забув?
— Що таке? — обзиваються до неї з другого боку.
— Кисет... — пiднявши кисета вгору, показує вона.
— Кисет? — не наш! — та й пiшли собi. Чiпка побiг пiдтюпцем. Тим часом Галя на кисет роздивлялася, розшморгувала, заглянула всередину, полапала рукою та й знову зашморгнула...
— Мiй... мiй... Галочко! — каже стиха Чiпка, добiгаючи до неї.
— У-у-у, йолопе!.. Як квочка з курчатами, так ти розгубився з своїми, думками... Не знаєш, що й дiєш!.. Сунула йому кисет у руки, а сама швидше за хвiртку.
Глянув Чiпка на кисет... Що за бiс? Тютюну було не бiльше жменi, а це так оддулося... Що воно? Розшморгнув, полапав, — м’яке; витяга: — другий кисет, з синьої шовкової матерiї, вишитий червоними квiтками й кругом обсаджений червоними китицями!.. Очi в його заграли; по виду розлився усмiх...
— Любо моя!.. кохання моє! — прошептав вiн i весело повернув до товариства.