XXII. НАУКА НЕ ЙДЕ ДО БУКА
Мотря та хазяйка її, «довгоп’ята баба», ще звечора, перед тим безталанним днем, усе чогось кволiли та жалiлися на проклятущий мороз, що як у забiй забив — день у день... Вони сидiли на печi, й то померзли. Бабина онука, дiвчина, знай снувала з хати в сiни, а з сiней в хату, та напускала холоду. Видко було, що її обхопила якась нетерплячка.
— Чого ти, дочко, рипаєшся, дверима? — спитала її баба.
Замiсть одмови дiвчина, може й недослухавшись, защебетала:
— Уже нашi дiвчата вулицю збирають!.. Такi дурнi... який холод, а вони спiвають, аж вулиця розлягається... Як у них i роти не позамерзають?
— Та то вони, видно, на досвiтки йдуть, — обiзвалася Мотря з печi.
— Нi, таки на вулицю. Сьогоднi й менi Прiська казала, щоб i я вийшла...
— Усе тепер пiшло не по-людськи! — зiтхнувши, одказала Мотря. — Яка тепер, серед зими, вулиця? То по лiтовi, та по тепловi...
— Та й я, тiтко, казала Прiсьцi... Смiється, дурна, та одно плеще: виходь та й виходь!.. Сьогоднi до їх байрацькi хлопцi прийдуть, i Ковалiв Василь прийде...
А той Василь Коваленко, каже, такий гарний, що й по всьому свiту пошукати... як картина...
— То це, мабуть, вони йдуть назустрiч? — каже баба. — Сказано: молодi... їм що? Аби погуляти та поспiвати.
— Та й хлопцi, чутно, спiвають, — цокоче дiвчина. — Та таких гарних пiсень! Нашi хлопцi таких i не вмiють, — мабуть, то байрачани...
Вона полiзла з рогачем у пiч, засунула горщик, обгорнула жаром, накрила покришкою.
— Пiду надвiр та послухаю, поки кулiш закипить! — сказала та й шморгнула з хати.
Мотря з бабою тiльки переглянулись...
Перегодя трохи, дiвчина знову вскочила в хату, затупала голими ногами, червоними, як у гусака, захукала в руки:
— Оце... який холод, нехай йому гаспид! Мороз прямо, що з очима!.. Ху! ху! (хукала в руки). А хлопцi такої гарної спiвають; а дiвчата й собi... Якби не так холодно, та не вечеря, то майнула б аж туди!
— Босонiж?.. — озивається Мотря не то з докором, не то з радою.
— Нi, взулася б...
— Так тобi вечерi шкода втеряти? — смiється баба. — Ото дiвка!
— Нi, не вечерi шкода, тiльки хто ж її варитиме?.. Та я таки й не хочу...
— Як старець копiйки, — шуткує баба.
— Нi, не хочу! Бо там десь чутно й бiйку, — тiльки: гуп та гуп!.. Може, то нашi парубки з байрацькими завелися, щоб на чужу вулицю не ходили?..
— То, видно, крiпаки попилися, та не помиряться!.. — угадує баба.
Мотря важко зiтхнула. «Попилися?.. — подумала. — Хто ж їх попоїв, як не вiн?..» Серце в неї защемiло. Цiлий вечiр була вона смутна: нi цокотання веселої дiвчини, нi бабинi жарти не розважали її.
— Чогось менi на душi так погано, коло серця щось в’ється так... — жалiється бабi. I заранi лягла спати.
Не спиться їй. То думки, то кашель не дають заснути. Оце зведе очi, заплющить — i розкриє: їй верзеться п’яне грище. Перевернеться вона на другий бiк, уткне ниць у подушку своє лице, — кашель пiдступить пiд горло, лоскоче, душить... Вона пiднiметься, сяде, кашляє, схопивши голову в руки... Сидить... Кашель трохи втих, одiйшов... Думає вона: де та смерть забарилася? де вона ходить?.. Та з смертi перенесе її думка на його, на сина... та знову на смерть... Насилу перед свiтом заснула. Удосвiта не вставала.
Ранком долiтали до їх хати нестямнi крики та гуки... То окликалася московська розправа.
— Господи! що тiльки робиться на вигонi! — вскочивши в хату, замiсть привiту, прокричала сусiда. — Москалi стали кружком, обступили крiпакiв, — та кожного беруть та й б’ють... Тi кричать, просять, молять... А народу збiглося на ту бiйку дивитися... то й землi важко! А справник, чи якийсь там старший, як крикне на людей: «Што ви стоїте, сякi-такi?.. вон отсюда!» Так усi й полинули — хто куди попав... Хто прямо шляхом, хто через городи, аж тини трiщать, а вони городами та снiгами так i чешуть... Сказано: страх такий, що господи!..
— А мого там не бачили? — несмiливо, боязко запитала Мотря.
— Бачила й вашого... бiгав там та людей збирав: думка була рятувати.
— П’яний? — перебила баба.
— Бог його знає — чи п’яний, чи нi. Бачила тiльки, що до кожного приставав: не даймо! заборонiмо! Так його москалi як запопали...
— Та й... де його дiли?.. — з ляком скрикнула Мотря.
— Не знаю, не бачила. Казали люди, що i його либонь бито... Та так, кажуть, немилосердно, що аж кров цiвкою...
Вид Мотрин, й без того хмурий, ще дужче потемнiв... Схилила вона сумно голову; потекли гiркi сльози з жовтих, мутних очей, потекли по щоках, по глибоких рiвчаках, що лiта та недоля попроорювали по сухому виду.
Баба ще довго розпитувала сусiду; сусiда ще довго розказувала. Мотря вже не чула нiчого того. Серце в неї щемiло, болiло; голова, як отуманена; за сльозами вона нiчого не бачила. «Бито... прилюдно, принародно бито... — думала вона, заливаючись сльозами. — До горя, до нужди, до мого безголов’я ще й сорому прибуло... поговору!.. А скiльки ще прийдеться перетерпiти таємних смiшок та шуточок!.. Там у чорну вкинули, кажуть, чоловiка убив... Хоч i не вiн, — та вже коли так, то вiн! Голову ограбив, писаря... Вiн!.. I людей перепоїв, на лихе пiдбив... Вiн!.. I все вiн, усе вiн!.. А тепер його, як якого, — прости господи, — душогуба, прилюдно нiвечили... били... А воно ж: його тiло — моє тiло! Його б’ють, — менi боляче... Та то ж, кажуть, до живого тiла, до кровi... Господи! вже як на кого узляться люди, то до краю вже доїдять, до кiнця догризуть! Що де не зробиться, чого де не видеруть, — усе вiн, п’яниця, розбишака!.. Та вже коли б хотiли помститися, коли вiн заслужив того, — то хоч би не прилюдно, не принародно!.. А то ж — кожне бачило, кожне чуло... Пани... а душi людської, серця в них немає! їм, коли простий чоловiк, то все одно що товарюка... Лупи, бий його прямо рублем... не зiгнеться!.. Боже! Боже! де ж твоя правда святая?..»
Вона була тепер сердита на всiх людей, на весь мир, на весь свiт, — на панство, що її сина побило... Хто їм дав право її дитину безчестити?.. На москалiв, що так немилосердно, по-катiвськи били; на людей, що не тiльки не оступалися, не обороняли, а дивилися на те та смiялися... У кожнiй людинi вона бачила тепер свого кревного ворога. У цокотаннi сусiди вона чула гiркий глум над її материнським жалем, над її бiдною головою; самий голос бабин, старий та спокiйний, здавався їй потайними жартами над нею самою... «Чужi... чужi... Що їм?.. у них болить?.. їм шкода?!» — думала вона, обливаючись гiркими слiзьми, що так i плили, так i лилися одна за другою. I кляла вона свою долю; проклинала людей, проклинала свою кохану дитину — свого сина, котрого так жалкувала... То був болiсний лемент душi, глибока враза серця, — нiкому не вiдомi, окрiм матерi... Тiльки одна мати вмiв разом кохати свою дитину й ненавидiти, жалкувати й проклинати; бажати бачити, чути — й не дивитися, не слухати.
На другий день прокинувся Чiпка, як уже сонце пiдбилося. Окликнув Лушню. Лушнi вже не було. Дiждавши, поки Чiпка заснув, вiн тихенько злiз з печi, вийшов з хати та й потяг прямiсiнько в Крутий Яр.
— А що Чiпка? як? — стрiли його товаришi.
— Нiчого... живий! Усе гаразд... Глядiть тiльки: нi слова, де були. Сказав, — у чорнiй сидiли...
I давай розказувати, як його Чiпка трохи не вбив, як вiн вибрехався; розказав i про останню розмову з Чiпкою; радив пристати... Пацюк одразу згодився, Матня впирався.
— Стань у службу, — одказав вiн, — нiколи й чарки горiлки випити...
Одначе Лушня та Пацюк укландали й його пристати на Чiпчину раду. Оже вiн згодився найнятись не в. кого з хазяїв, а де-небудь у жида на винницi або в броварi. Так i зробили. Той день перегуляли, а на другий усi три пiшли на Побиванку до жида, стали на винницi.
Чiпка пiдождав, поки геть пiдбилося сонечко, одягся в свитину й пiшов до баби, де жила мати. Надворi зустрiв вiн бабу.
— Добридень, бабо!
— Добридень.
— Що мати — у вас?
— У мене.. А що?
— Та нiчого. Я до матерi, коли можна.
— Iди. — «Чого це вiн?..» — подумала баба, й страшно їй стало. Вона мерщiй в хату.
— Мотре! Мотре!
— Чого?
— Син iде...
Мотря не одказала нi слова, — тiльки затрусилася... То морозом її осипає, — вона бiлiє, то у жар укине...
— Чого вiн iде? — за Мотрю спитала дiвка.
— Не знаю, — одказала баба.
А тут i Чiпка в хату.
— Добре здоров’я вам, бабо, й вам, мамо!
— Здоров був. Чiпко, — одказує баба. Мотря одвернулася; сльози заслали їй очi... Усi мовчали. Чiпцi нiяково стало... Зом’яв вiн у руках свою шапку й несмiливо промовив:
— Я до вас, мамо...
Мотря не озивалася. Чiпка собi замовк. У хатi зробилося важко, мов стеля нагнiтила...
— Чого ти до мене прийшов? — нешвидко вже вимовила Мотря, все-таки не глядя на Чiпку.
— Прийшов я, мамо... перепросити вас... Дурний я тодi був, п’яний... зневажив вас... зобидив крiпко... За те мене бог покарав... Простiть мене! не гнiвайтесь уже на мене!
Не видержала Мотря. Сльози бризнули з переповнених очей i, як горох, котилися по виду, падали на долiвку. У душi разом заговорила й одрада, й жаль, i докора... їй любо, одрадно було, що син покорився, що вiн побачив, якого лиха наробив собi через свою дурну голову та ледачу волю, що вiн повинуватив себе перед нею, перед матiр’ю котру образив так... I разом уставала перед нею чорною хмарою синова зневага, давила, як обценьками, материне серце; прохалася вилитись хоч у гiрких докорах... Мотря, вмиваючись сльозами, стала ганьбити сина.
— Тепер, бач, i до матерi?!. тепер i до неї, як нiкому пожалiти?.. А як тодi, — так мати сяка й така!.. Чи тобi не соромно? чи тобi не грiх?.. мене на старiсть е пустив по чужих людях тинятись... шматок хлiба од чужих людей приймати... таке про тебе слухати?.. Що ж мати, — ворог твiй?.. Мати, як мати!.. Вона б своєї пучки врiзала, та дала своїй дитинi, щоб йому було краще!.. А ти зараз — угору; зараз — сяка та така!.. I А тепер, бач, як поповчили, так i матерi стало треба? Зараз до неї? Що — добра московська наука?.. добра?!. Тепереньки й покора де взялася... А тодi... мати слово i скаже, — а ти десятеро... мати заплаче, — а ти в бучу!.. А я тобi скажу, сину, коли б у матерi була така сила, щоб тебе провчити, як чужi провчили, то не скакав би ти, як зiнське щеня, вгору, — не дорiкав би гiркими словами стару матiр, що над тобою довгих нiчок недосипляла, од свого рота одривала та тобi давала!.. не ображав би ти її серця так!..
— Не згадуйте вже того, мамо!.. Простiть... забудьте! То було давно, колись... Що ж п’яний чоловiк?.. П’яний — дурний... Самi знаєте: не поставить свiчки, а звалить!..
Мотря замовкла, втирала рукавом сльози... Баба й собi додала ганьби та докори таким лихим вчинкам. Чiпка стояв, повiсивши голову, коло порога... Мотря глянула на його — i разом перевернула своє серце на великий жаль.
— Мабуть, тебе, сину, там так понiвечили, що й кiстки цiлої не оставили?.. — сказала вона, з жалем дивлячись на його блiдий, болiсний вид. — Дивись, як на виду спав... поблiд, позеленiв!..
— Спина, мов печена, болить, — жалiвся Чiпка. — Скажено били!..
— Бодай їх лиха та нещаслива година побила, як вони так знущаються над людьми!..
— Чули ми. Чiпко, — вмiшалася баба, — чули, аж сюди до нас крики доходили... Так, немов мерцi з домовини, тiльки: — о-о-ох!.. о-о-ох!.. — стогнали...
— Вони, мабуть, тебе до живого побили? — знову питає Мотря.
— Та є всього...
Мотря скривилася, мовчала.
— Чи ти ж хоч сорочку перемiнив, чи, мабуть, у тебе й сорочки катмає? — трохи згодом питав мати.
— Нi, є... та не перемiняв.
— Чому ж ти не скинув?.. Воно ж попристає, поприсихає, поздираєш, ятритиметься... гiрше буде!
— Присхне!
— О, бодай тебе! — усмiхнулася баба. — Присхне!! Сiдай, чого ти стоїш?
Чiпка сiв поруч з матiр’ю. Мотря дивилася на його та трохи не плакала.
Дiвчина, бабина онука, стоячи коло печi спиною до вогню, сумно поглядала то на сина, то на матiр, то на свою бабу й кусала нiготь другого пальця на лiвiй руцi...
— Де ж ми, сину, житимемо? — геть уже по розмовi запитує Мотря.
— Доживайте вже, мамо, зими в баби, я заплачу, що там баба скажуть...
— Бог з тобою, Чiпко, з твоєю платою! Нащо менi твоя плата? Хiба Мотря в мене хату пересяде, чи переляже, як перезимує?.. Хай зимує. А ти, сину, розстарайся на грошi, та полагодиш свою хату, та по зеленiй веснi, по теплiй годинi й перейдете на нове хазяйство!
— Спасибi вам, бабо, за вашу ласку, — дякує Чiпка, кланяючись. — Так, мабуть, я оце й зроблю: пiду та й наймуся в винницi до весни...
— Не йди туди, сину, — перебила його Мотря: — не наймайся в жида-нехриста!.. Вони твоє добро перевели... Стань краще де в тiк та зароби хлiба. Дiждемо весни, — треба щось їсти... А може, де поля роздобудемо, — буде чим засiяти...
— Добре, мамо... Стану в току. Там у Крутоярськiй економiї, кажуть, багато хлiба зосталося... Казали, що нiмець либонь наймає: хто хоче, — за грошi, а то — з коробки... То я, мабуть, стану тепер за хлiб. А там, як зароблю, — тодi й за грошi...
— Добре... Хоч i так зроби, сину.
Попрощалися.
Того ж таки дня надвечiр. Чiпка зiбрався, пiшов у Крутий Яр. На другий день добув десь цiпа й молотив у клунi, аж на сажень солома летiла вгору. Де та сила i хiть узялися! Такий робiтник з його, — золотi руки. Нiмець — i той пiдхвалює Чiпку, другим на зразок ставить...
— Шiпка, карошь работай... как бiдло!..
— Еге!.. — смiються пiщанськi козаки: — що то московська наука! Уже й наш верховода в Крутому Яру з цiпом... Воно-таки дивне дiло — лоза!.. А то — господи, твоя воля! Там у свято пiдняли такий бенкет, що й землi важко; а пiсля свят — зовсiм здурiли!..
Чiпка не чув нiчого того, а Мотря, хоч i чула, та затикала вуха, проклинаючи панiв, москалiв i людей, що смiялися... Чiпка був на роботi, Мотрю в бабинiй хатi непосидяча брала. Щодня вона заходила в свою хату. Скiльки вона лиха в тiй хатi витерпiла, нужди, холодних та голодних днiв! Скiльки раз її доля зрадила, її надiї розмела, розбила, потопила в безоднiй прiрвi гiркого життя!.. Сидячи в старiй пустцi, почне пригадувати Мотря все, що тiльки стара пам’ять у головi задержала... Посумує, пожуриться сама собi, заплаче та й пiде. А на другий день знову телiпається. Аж нудно їй, як вона не провiдав який день своєї хатини... А вночi — тiльки й думки: коли б уже швидше ця люта зима минала, снiги тали, поля зеленiли, щоб можна було коло хати взятись, лагодити та переходити! Такими думками тiльки й жила.
От уже й масниця. Сонце геть високо пiднiмається; грає на весну-красну; грiє — вже воловi й пiвбока нагрiє, як кажуть люди. Снiг м’якшає, лiд дiрчавiє, чорнiє; коло хати вже поодтавало; дiтвора висипала з хати на призьбу, проти сонця з козачками грається... Весною дише...
Крiпаки радi такi, що дiждали весни — першої вiльної весни, що годi на панiв робити...
— До шинку, братця! за волю!.. за волю!.. — гукали вони, прямуючи в шинок.
Одгуляли масницю. А тут посередник приїжджає, уставну вводити, землею надiляє... Крiпаки перелякалися, щоб з землею часом не надiлив вiн ще чим... другою неволею!.. Дехто тихенько мiркує, що земля ця i є друга неволя, що пани за неї плату братимуть, на панщину гнатимуть...
— Не хочемо землi!.. не треба!.. До слушного часу — гуде громада, сподiваючись того слушного часу, коли землю вернуть їм даром, без грошей... Вони думали, що цар волю дав — i землi подарував; а то вже самi пани видумали якусь плату... «Та вже таки колись правда зверху буде!» — думали вони i стали дожидати «слушного часу»...
Пiднялася знову буча та колотнеча... Не в одних Пiсках, — гукали про той слушний час скрiзь по Вкраїнi, по всiх хуторах, селах... Одгукувався крик той по повiтових городах... Сказано — всюди, де тiльки темний, помучений крiпак, котрого цiлi вiки нiхто не питався нiчого, котрий був волом, що переорював панськi лани та засiвав на панський прибуток, — скинув з себе панський ланцюг, дихнув волею...
Нiчого робити — прийшлось тую волю силою вгамовувати... Настала москалям робота. Переходять вони з села у село, з одної волостi до другої, — та прописують «слушний час»... Тим тiльки й служать, що своїх iнодi братiв та батькiв дубасять, в’яжуть та везуть у город, у тюрми саджають... А туди пiшов — як у яму. Коли-не-коли вирне: той на Сибiр пiшов; той на каторгу!..
Чiпцi тепер нiколи дослухатись до всього того. Вкупi з матiр’ю вiн день у день коло хати порається. Розкрив її, оббив зокола й зсередини; трухляве дерево викидає, нове вставляє — цiле; новi крокви становить; околотом вшиває... Мотря з мазальницями вовтузиться, їх смiхи та пiснi з самого раннього ранку розбуркують село, розносяться на всi Пiски...
До паски вже стояла хата, як та чепурна дiвчина: рiвна, висока та бiла-бiла, як снiг. I можна було бачити, як кожного ранку й вечора виходила з неї старенька жiнка, трохи згорблена, з веселим поглядом в очах. Хутко вона бiгла до ожереду соломи, що стояв на вгородi; хутко набирала повне рядно й несла через силу в хату. То була Мотря. Аж помолодшала вона, як перебралася у свою хату, на нове хазяйство...
Чiпка собi прийнявся за його, аж чуприна мокра. День у день тобi, як в окропi кипить. Полагодив хату, — давай погрiб обчищати та оброблювати; новою лiсою [усадьбу] обплiтати, дощанi ворота майструвати. Об Миколаї на ярмарку овечат купив. Треба кудись загонити... Прийнявся за кошару.
Настала косовиця. За отамана ходить! Придбав щось копиць з п’ятнадцять сiна. От уже пополовiли жита; час уже й жати. Стали жнива — й серпом як косою. Тiльки нагинається високе жито, колосиста пшениця пiд його рукою; а там глянь — уже ззаду й снiп лежить, товстий та чепурний...
Радiє Мотря; хвалиться людям — не нахвалиться своїм сином.
— От, дурiв-дурiв, та таки й збiг на свою стежку! Тепер його лихий не вiзьме! пiде собi жити... Шкода тiльки, що не жениться... чого доброго розволочиться, розледачiє!
Так казали люди. I вже не одна стара мати, маючи удочку на порi, нишком собi думає iнодi про Чiпку, а зустрiне, — вiтає гаразденько. Не одна й дiвчина зачiпає його своїми любими жартами. Та глухий i нiмий Чiпка як до вiтання матiнки, так i до жартiв доньки. У його щось iнше на умi, друге на серцi. Iнодi серед роботи, заложивши руки, вiн задумається-загадається... «Ну що ж з того?» — забувшись, спитає сам себе, — та, мов перелякавшись свого голосу, знов за роботу...
Тим часом усячина в них прибуває та прибуває... Минули й жнива. Надворi осiнню пахне. Стало людям вiльнiше.
Уп’ять пiднялась колотнеча... З крiпакiв правили викупнi. Крiпаки не хотiли платити. Давай їх худiбчину цiнувати та спродувати... Купив Чiпка в одного корову; хотiв ще коня завести, — та не знайшов до вподоби...
Яке життя, таке й товариство. Зажив тепер Чiпка з Грицьком душа в душу. Удвох часом на роботу йдуть, удвох i додому вертаються. Пiд недiлю — або Чiпка в Грицька з матiр’ю, або Грицько в Чiпки з Христею. Забув Грицько й про той вiхоть, що Чiпка був кинув... Та чи до того тепер Христi, коли в неї мала дитинка на руках?..
Христя вподобала Мотрю. «Вона така добра, така добра, як рiдна мати!» — хвалиться чоловiковi. I часто Христя пiд свято приходить до Мотрi побалакати, розважитись. Мотря й собi навiдувала не вряди-годи Христю. Як же тiй треба було на цiлий день виходити на роботу з дому, Мотря доглядала її сина Василька.
— Чому ви, матусю, свого Чiпки не ожените? — раз запитала Христя в Мотрi.
— Хiба б же я, дочко, не оженила його? Казала вже скiльки — не хоче!
— Видно, в його хтось на душi є, — та, мабуть, не посмiє сказати.
— Хто його знає. Не каже. А менi вже обридло на його бурлацьке життя дивитись! Що йому, то йому б — жiнка розважила... А то таки й менi. Вже стара, пiдтопталася, — все б таки невiстка перемiнила. Казала йому, — вказувала на вас... — «Он, кажу, бач: побралися люди, та й живуть щасливо. Чому б тобi не одружитись?..» Так i слухати не хоче... — Мотря важко зiтхнула.
— I чому я тепер, матусю, не дiвка, — смiється Христя. — От би вашому синовi й пара була!..
— I, вже, дочко! Йому, мабуть, нiяка жiнка не вгодить... тим вiн i не жениться.
Грицько й собi раз, побачивши сумного Чiпку, обiзвався:
— Чому ти, Чiпко, не одружишся?
— Хiба воно краще?
— Авжеж, краще. Жiнка привiтає, порадить, розважить...
— Кий бiс! — глухо одмовив Чiпка, та засумував ще дужче. Вiн бачив сам усе те добре. Вiн бачив Грицькове щастя... Та воно його не грiло, а ще бiльше жалю завдавало. Вiн дедалi робився усе смутнiший та смутнiший; став часто пропадати на цiлу нiч...
Жде Мотря, не дiждеться... «Мабуть, пiшов кудись погуляти, — та щоб мої очi не бачили, уха не чули... Сказано: парубок!.. А, може, назнав кого...» Подумав вона так сама собi, поголубить у серцi надiю — i безпечно лягає спати. Не хвалиться про те нiкому, навiть i Христi. Не питає й Чiпки.
Раз зважилась. Прийшов Чiпка вже свiтом, зовсiм розвиднилось. Сумний, блiдий, грiзний...
— Де ти, сину, ходиш? — питає Мотря, глядячи на його.
— Там немає, де був! — понуро одказав Чiпка й вийшов з хати по хазяйству...
Мотря тiльки плечима здвигнула. Чи не з повiйцею, бува, якою спiзнався, та соромно признатись?..
А кругом Пiсок тiльки й чутки, що про лихi вчинки... Там у Крутому Яру нiмця-управителя пiдголено; на Побиванцi жида, як липку, обiдрано; там до в Красногорцi добивалося, та одiгнали; в Байрацькiм лiсi знайшли бiля дерева докупи зв’язаних i з черницею — i щось багато грошей недолiчуються; а от у Розбишакiвцi церкву обiкрадено... Гоготить про все це чутка, гуде, як у дзвони дзвонить, i далеко-далеко навкруги розходиться... Скрiзь пiднявся струс; кожен, лягаючи, просив бога, щоб цiлому встати.
Ну, та й лiта ж тепер настали! — балакають старi люди. — Мабуть, уже незабаром кiнець вiку... Недаром таке на свiтi коїться. Чому за нашi молодiї годи цього не було? Чого батьки, дiди й прадiди нiчого про таке не розказували?.. Тодi татарва була... палила їроди, села, людей рiзала, у полон полонила, на ясир гала... А тепер?.. Он, церкви крадуть!.. Хто? — татари!.. Де се воно видано?! Та й мiж рiдними розладдя пiшло... Син на батька руку здiймає; дочка матерi ухом не веде; брат на брата встає; сестра з сестрою ворогує; жiнка на чоловiка отруту готує... Усi — як подурiли, як показилися! А халамидникiв, повiйниць — скiльки!.. А покриток та дiвчат абияких!!. Колись якби вийшла замiж така, то один би поговiр не дав вiку дожити... А тепер... дочка з москалем спить, а мати кожухом прикриває... О-ох, господи! як ще ти терпиш нас на свiтi?..