XXI. СОН У РУКУ
І сниться Чiпцi — немов сон, i ввижається — наче бувальщина. Сниться йому й ввижається недавня гульня. Увесь шинок, залитий свiтлом — сяє, аж горить; музика тне, рубає; пiдбори землю рвуть; крики, спiви... стоголосе лящання... безпуття скажене... А збоку насуває темна нiч, немов чорна хмара. А в тiй хмарi, в тiй непрогляднiй темрявi, ледве видко, чорнiють панськi комори, двiр... Три тiнi зiгнулися пiд якоюсь вагою — щось несуть на плечах... тiкають... зникли в голому садку... Ось блиснула iскорка — i видко... два чоловiки качаються серед двору, борюкаються... Той, що зверху, лютий, як звiр, шибкий, як вiтер... Придивляється Чiпка... Це ж я... я!.. — скрикує: — а пiдо мною сторож... то панський сторож... блiдий, як смерть; тяжко дише; болiзно сова руками й ногами... чутно — кров булькоче в його печiнках, бiжить чорною рiчкою з горла, носа... Ось розкриває очi... загорiли вони на хвилину iскоркою життя. То ними свiтить докора? чи посилає прокльони?.. Нi, то душа прощається з тiлом: смерть уже застилає очi полудою... А нiч усе росте-ширшає i проганяє веселе грище з-перед очей... Чiпка затiпався, кинувся... «Ox-ox!» — застогнав з протягом, перевернувся на другий бiк, та й знову заснув.
I знову йому верзеться й ввижається.. Нiч темна, глупа, — нiма та глуха. Вiн стоїть, а кругом його розляглося сонне грище: п’янi чоловiки, жiнки... все те мертвим сном спить, порозкидане, як колодяччя... Ось — угорi зайнялася над ним зiрка: як свiчка, палає вона на небi — й освiчує п’яне зборище на землi... Чiпка глянув на правий бiк... Захиталася темнота, затрусилася... i з неї висунулось двi тiнi — страшнi, блiдi, з переламаними кiстками, котрi так i виглядали iз тiла... Ледве шкандибають вони, вивертаючи ноги то на той, то на другий бiк; хитають на його головами — вказують руками на сонне грище... Чiпцi здалося, що то дiд Улас з матiр’ю... Вiн затремтiв увесь, засовався — й одвернувся...
Трохи згодом, з лiвого оку, теж захиталася темнота — iз неї виплило двi тiнi. Одна — товста, пузата, червонопика; друга, з-за товстої — тонка, худа перегнута втроє, з пером за ухом... Наблизилися отi двi тiнi, глянули на сонне грище, глянули Чiпцi прямо в вiчi, — та й заридали... «Так ось де полягло наше добро, нашi грошi!» I вхопивши одного п’яницю сонного, вони здерли з нього одежину та й уп’ялися в горло зубами... Чутно стало, як булькотала кров: то вони ссали її з живого тiла... Очi їх наливалися нею, горiли, свiтили, як у котiв... Чiпка здригнув — i одвернувся.
Гляне вгору — аж там, крiзь ясний свiт, захиталася нова тiнь. Чиста та ясна, як лiтнiй погожий ранок, з веселим та любим поглядом у темних очах... «Що це?.. Моя Галочко! моя голубонько сивесенька! iди до мене!..» — молить Чiпка й здiймає догори руки. Тiнь затремтiла; ясне лице потемрiло; на очах заблищали сльози... — «Що то ти наробив?!. — учувся йому зляканий голос. — Глянь у праву руч!» — Чiпка глянув — i сахнувся... Чоловiк качався по двору й не по-людськи стогнав... «Що-то ти наробив?! — знову докоряв голос зверху: — Глянь у лiву руч!» — Чiпка нехотя повернув очi... Двi чорнi тiнi ссали кров з сонних людей, ламали їм кiстки, викручували руки, ноги, обсмоктували кров... «Глянь униз!..» — гуконув голос. Чiпка зирнув... Коло його розвернулося сонне царство люду; блiдi обличчя позадиралися вгору, очi — повиводило з лоба, з рота — вилiтала легенька смужка синього димку... Вони горiли тихо-тихо, як вугiль тлiє... «Це все ти наробив!.. це все твої вчинки!.. — гукав голос... — За вiщо ж ти чоловiка вбив? За що дiток, жiнку осиротив?.. Чим винуватий сторож, коли його господар посилає стерегти добро, ловити злодiя?.. Що то ти поробив з тими п’явками людськими?.. Що??. З ситих, повних, що, обпившись кровi, тихо доживали вiку, ти поробив знову голодних: ти видавив з них кров, котру вони за свiй довгий вiк нассали... А от, бач: щоб знову такими стати, як були, вони поробилися встократ хижiшими, прожерливiшими... На голодного й холодного, на п’яного й тверезого, на сонного й не сонного, на сироту, на старця вони кидаються, як голоднi собаки на шматок хлiба... Бач, як вони смокчуть кров з жил людських?.. Бачиш?.. А то — що?.. Людей опоїв, горiлкою попалив... Каторжний! розбишака!..» Чiпка знемiгся, склонив колiна, зложив руки, припав ниць на землю... А голос, як буря, носився кругом його — i страшенно викрикував, вигукував: «Що ти наробив, лютий, каторжний?!.» Чiпка припадав ниць, мов хотiв сховатися... А голос той проривався в кожну кiсточку, в кожну жилочку, морозив їх жахом, пiк огнем туги... Чiпка не витримав. Як скажений звiр, що боїться води, труситься й лютує, забачивши її, забувши все на свiтi, несамовито кидається на встрiчного й поперечного — так Чiпка кинувся, скочив угору... «Згинь, проклятуща, вiд мене! хай тебе огонь пожре, вихор рознесе-розвiє!.. Що ти менi таке?.. Жiнка?.. сестра??, мати??. Я тебе всього двiчi чи тричi бачив на полi, де ти стрибала, як коза... Чого ж ти сюди лiзеш?.. чого ти мiшаєшся?.. Ти менi вибиваєш очi тим, що менi самому не дає спокою, що моє серце одвертає вiд доброго, а пiдiймає руку на лихе?.. вiд чого я сам тiкаю — та нiяк не втечу; ховаюся — та не заховаюся, та все глибше та глибше топлю свою голову в п’янiй горiлцi... Геть собi!.. згинь!..» Вiд його гучного голосу тiнь затремтiла; подалася вгору; вище, вище... Небо загоготало, заблищало, шваркнуло... Огняна стрiла вдарила коло його; кругом усе затрiщало i запалало огнем... Горить, трiщить, ломиться, падає, кричить, лементує, молить... всi голоси зливаються в один голос — у голос невиразної тяжкої туги; скрiзь чутно плач, лемент... I все те жере огонь — то своїм широким, лютим полум’ям, то своїми гострими язиками — лиже... Лизне — i тiльки чорна вуглина пiсля його зачорнiв; лизне ще — вуглина побiлiє, розпадається на попiл... I пiднiмає його вгору широка огняна хвиля й, залопотавши, несе високо-високо... Огонь розходився, розiгрався... Уже вiн кругом охопив Чiпку; вже досягав своїми довгими язиками до його тiла; цiлував його вид... Гляне Чiпка... То ж не вогонь, то людська кров хвилями хвилює... «О-о-й!» — скрикнув вiн — i несамовито кинувся.
Стояв уже вечiр надворi. Сонце закотилося за гору червоно-червоно, немов обпилось тiєї кровi, що була пролита за день. Село, наморене то бiйкою, то дивовижею, втихомирилось: нiгде нi крику, нi гуку. Високi стовпи диму вилiтали з верхiв у небо високо-високо, наче несли туди людськi сльози, прокльони, молитви... У печах палало полум’я — варилася вечеря; людськi тiнi снували повз його — i на хвилину-другу закривали його собою, немов якою запоною. Мороз дужчав; зорi грали; захiд сонця жеврiв кров’яно-красною зорею...
Скочив Чiпка — i почув, що по всiх його жилах, у кожнiй кiсточцi, як блискавицi, забiгали огнянi спички; злившись у головi докупи, вони рвали її огнем... Тiло в його горiло; в думках сон мiшався з бувальщиною; серце болiло, замирало, кипiло невимовним злом... Вiн вийшов надвiр — хоч провiтритись. Свiжий вiтрець пахнув йому в гаряче лице, закрутив у носi, аж покотилися з очей сльози... Глянувши на захiдне зарево, вiн зразу заплющив очi: воно їх рiзало болiзно, непривiтно... А на другiм краї неба, насупроти, червонiло друге зарево: то сходило повновиде козацьке сонце.
Чiпка вийшов посеред двору і почав обдивлятися. Кругом пусто й глухо! Став вiн ходити вiд хати до току, вiд току до хати. На душi важко, — так важко, як ще нiколи не було... Болi з тiла доходили до серця, доймали його; голова горiла; думки мутилися: ображали його неправдивою карою, лякали людським смiхом... Вiн раднiший би був просити, в ногах лазити, сльозами молити, — аби тiльки забути те, що було! А воно стояло, як страховище, перед його очима; як те марево, мiнилося в його думках. То учувався йому глухий, здавлений смiх; то, мов ненароком, гострi, як спички, жарти в розмовi; то повсякчасне пряме вибивання на очi... Вiн знемагав вiд муки. «Краще б я не родився або мене забито, нiж отаке терпiти!..»
Душа бажала подiлитися з ким-небудь своїм лихом; серце — вилити накипiлi сльози. Так же кругом — нi духа! Ламаючи руки, жалiбним поглядом подивився Чiпка на захiдне зарево, та. й посунувся смутний в хату... I жалко й страшно було дивитися на його сумну постать, що так виразно чорнiла мiж двома заревами свiту — мiсячним i захiдним. Наче виходець з того свiту, мов грiшна, душа, бита своїми тяжкими переступами, зiбралася каятись перед богом, — та не змогла: замiсть молитви, уста шептали гiркi прокльони, перечитуючи свої грiхи...
Посеред хати, освiченої мiсячним свiтом, що через вiкна вривався в хату, слався широкими смугами по долiвцi i ховався аж пiд полом, — стояв Чiпка навколiшки i молився... прокльонами. Сльози блищали в його очах; вiн клав щиро поклони...
А товариство його — Пацюк, Лушня та Матня, — як побачило, що за баталiя пiднiмається в Пiсках, та мерщiй ноги на плечi, та поза хатами, та поза городами, аж у Крутий Яр, та й засiли в шинку в свого ?? давнього знакомого жида Оврама... Прокружали — цiлiсiнький день на останнi грошi, розказуючи всякому, хто заходив у шинок, яке свiтопреставленiє скоїлось у Пiсках... Уже й смеркло.
— А що, братця, чи не навiдатись нам у Пiски: що там дiється? — каже Лушня до товаришiв. — Чи не задопали, бува, нашого Чiпки, бо щось вiн там дуже торгувався?.. Тут уже тiкати мерщiй, коли лихо; а вiн — кличе рятувати!..
— Iди ти, коли хоч, — одказують йому Пацюк та Матня, — ми тут зостанемось...
— Нi, ходiм разом, — пiдмовляє Лушня: — провiдаємо справдi Чiпку... Хоч вiн чудний собi, а все-таки нiгде правди дiти — хороша душа й товариш щирий... вже нiзащо тебе не видасть!..
— Я не пiду, хоч мене рiжте, — каже Матня. — Щоб справдi ще москаль спiймав та дав чосу...
— Та й я зостануся з Якимом, — туди ж i Пацюк. Лушня почухався. Вiн знав, що тепер справдi в Лiски йти небезпечно; одначе совiсть його мучила, що так товариша кинули...
— А що ж його казати? — веде вiн рiч далi, — коли запитає Чiпка: де були?..
— Що ж йому казати? — одказує Матня. — Нiчого не казати!.. Що вiн за спрос?
— Збреши що-небудь, бо справдi негаразд... — рає Пацюк. — I чому ми його не взяли з собою?.. А тепер, може, вже й у Пiсках немає, — москаль узяв...
Пацюковi жалощi усiх уразили: всi мовчали, нiхто нiчого...
— Ну, сидiть же ви тут, братця, — трохи згодом сказав Лушня, — а я пiду довiдаюсь...
Пiшов. Вихопився на гору, глянув на широке роздолля й побачив Пiски, як в туманi, залитi мiсячним свiтом... Мiж темною тiнню голих верб бiлiла боками церковка й позирала навкруги своїм блискучим оком — золотою банею з хрестом; а недалеко вiд церкви, як висока гора, чорнiв панський палац, i, здавалося, сердито поглядав на все село... Село ще не скрiзь спало. Де-де блищало по хатах свiтло, хоч i тихо було: людського гомону не чутно, доносилось тiльки глухе валування собак. Надворi тихо, холодно; мороз скаженiв i давив так, аж зорi плясали; пiд ногами рипiв снiг... Щоб не замерзнути, Лушня пiшов швидше. Незабаром опинився коло Чiпчиної хати. Як та пустка, стояла вона сама собi на край села, облупана, чорна... Тiльки неповибиванi шибки горiли проти мiсяця: здалека здавалося, що в хатi свiтилося. Лушня пiдiйшов ближче. I темно, i тихо!.. Йдучи повз вiкно, що виходило прямо на поле, вiн заглянув, що там дiється?
На полу не видно нiкого... Уже вiн хотiв повернути поза хатою до дверей, коли це (уздрiлось йому) — немов що мелькнуло... Вiн знову прихилився до шибки, дивився в хату. У противнi вiкна мiсяць аж бив своїм свiтом, лягав довгими смугами через усю хату й ховався аж пiд полом... Посеред хати, увесь залитий свiтом, стояв навколiшки Чiпка — молився... Його ясна тiнь раз по раз згиналася, то випрямлялася; на очах блищали сльози...
— Чiпко! — гукнув Лушня пiд вiкном. Чiпка скочив i боязко заховався за пiч. Лушня зареготався на все горло. Регiт його здорової грудини посеред нiчної тишi як грiм, гоготав навкруги, перекочувався, бряжчав у шибки, розлягався по хатi... Чiпцi стало соромно, хоч крiзь землю... Його пiймали на сльозах, вiн плакав, як мала дитина! А Лушня регоче та й регоче пiд вiкнами, — аж шибки двигтять...
— Чiпко! Чiпко! що то ти одмолюєш сльозами? — регочучись, знову Лушня.
Чiпка пiзнав голос. Смiх над його молитвами, над його сльозами, товариська зрада, докора — разом кинулись йому в голову, схопили за серце...
— Уб’ю!.. — аж сичав вiн — та вхопивши макогiн, босонiж з хати...
На щастя, Лушня почув тихий скрип босої ноги, глянув — i одскочив убiк... А Чiпка обiруч попер макогоном прямо.
— Уб’ю!.. — гукає вiн щосили, та знову бiжить за макогоном.
Лушня — далi... Поки дiстав Чiпка макогона, Лушня опинився геть далеко...
— Вон, с[учий] с[ину]! щоб ваш дух не смердiв коло мого двору! — кричить Чiпка на все горло. — Уб’ю, тiльки побачу хоч здалека...
— Чи ти, бува, не здурiв? чи не збожеволiв, Чiпко?.. За вiщо ти нас лагодишся вбивати?.. — зупинившись так, може, за гони, гукає Лушня.
— Я через вас сорому набрався... мене через вас нiвечено... Вон!.. Товариша б’ють, а ви по шинках гуляєте та ще й смiєтесь?.. Це вже не первина... Тодi в пана... самi завели, самi й покинули... А тепер тута!.. Є ви товаришi, друзяки?.. Собаки, а не товаришi!.. Вон!! — Та, кинувши макогона об землю, пiшов назад у хату й засунув за собою дверi.
Лушня постояв-постояв та знову пiдiйшов пiд вiкно.
— Чiпко!.. Чiпко!
Чiпка лежить на полу, мовчить.
— Оже не сердься!.. Ось вислухай попереду... Хiба б же ми тобi, ти думаєш, не помогли? Та ми б раднiшi... Ми ото, як побачили тебе, та разом i кинулись по вулицях скликати людей... Я побiг до Сидора в кузню молотка взяти... Коли оглянусь — аж Петро з Якимом кричать... Дивлюся — аж їм уже руки скручують десятники... i старшина коло них... Я мерщiй на помiч, хотiв оборонити; а вони й мене зв’язали... Подумай: що нам було робити?.. Ми й почали вибрiхуватись, що буцiм тiкали з ляку... А старшина нас — у чорну... Оце тiльки недавнечко випустив. Петро ж та Яким пiшли в Крутий Яр, а я оце зайшов за тобою... А ти нас убивати збираєшся! — додавши жалю в голос закiнчив Лушня.
— Я вже чув таку пiсню... Я вас добре знаю! — мотнувши головою, одказав Чiпка, спустивши трохи гнiву.
— Так що ж, ти не вiриш?.. Нехай я, де стою, там i провалюся! Хай мене свята земля прийме, коли неправда!.. — присягався Лушня.
Чiпка мовчав, не озивався; серце в його одходило. Вiн думав: чи Лушня каже правду, чи бреше?
Лушня брехав i боявся не пробрехатись. Вiн чув, що Чiпка натякнув, що його бито: щоб уже зовсiм розжалобити товариша, вiн давай напирати на це.
— Чи вже б ми не раднiшi тебе вирятувати?.. Хiба нам не казано, як тебе нiвечили?.. Та в нас серце кров’ю обливалося... Так що ж ти будеш робити, коли взапертi?..
— Чом же ви не рознесли чорної к бiсовiй матерi?.. — уже без серця вступає Чiпка з розмову.
— Еге... Розвали її! Коли на нас трьох постановлено сторожу аж з десяти чоловiка; та все один другого не видасть: здоровi, як бугаї, а високi, як верстви.
— Де ж Петро та Яким? — забуваючи, пита Чiпка. — У чорнiй зосталися?
— Та кажу ж — пiшли в Крутий Яр погуляти, бо тут страшно... А мене оце за тобою послали.
— Я не пiду! — одрубав Чiпка.
— Та й я, мабуть, такий, що хай собi гуляють самi, — скорчив лазаря Лушня.
Чiпка нiчого не одказав. Обидва помовчали. Лушня обiзвався перший:
— Пусти, будь ласка, в хату, хоч погрiюся, бо так змерз у тiй гаспидськiй чорнiй, що трохи душi не витрясло, аж печiнки пiдкидаються... — I почав цокотати зубами та здригувати, буцiм справдi змерз.
Чiпка повiрив Лушнi. Стало йому жаль товариша. Вiн скочив з полу, швиденько одсунув дверi.
Лушня увiйшов у хату; внiс за собою макогiн, що покинув Чiпка надворi.
Та Чiпка вже не слухав тiєї одмови, слова його полилися, як бистра вода, прорвавши греблю...
— Ой!.. дорогою цiною заплатять вони за неї! За тi сльози, за ту кров, що сьогоднi безневинно пролито... будуть вони довiку мучитися, до суду мордуватися!..
— Кому ж вони заплатять? — перебиває Лушня.
— Менi!.. менi заплатять! — гукає Чiпка, пiдводячись на руки. — Я їм покажу, що мене страшно займати!.. Поки вони мене не зачiпали, я був до них, як усi люди... А зробили таке зi мною... стережiться ж тепер!.. начувайтеся!..
— Що ж ти зробиш? їх скiльки, а ти — один.
— Я — один? Хiба мало таких, як я, як ти, та Петро, та Яким, без хати-оселi, без притулку-пристановища?.. Хiба;трохи тиняється по свiту, де б свою голову прихилити, де б себе приткнути?! Ще ж це тепер... А як зовсiм розв’яжуться з панами... трохи нас буде? Що ж ми?.. Хiба ми не люди, щоб нам погибати попiдтинню голодною смертю? Хiба б i ми не лежали на перинах так само, як вони, коли б у нас такi достатки?.. I ми б були такими або ще й кращими!.. Та лихо наше, що вони все прибрали до своїх рук, запрягли нас у плуг: «ори, мов, дурний хлопе! роби на мене! А я лежатиму та їстиму те, що ти наробиш!..» А коли оце той орач, що день у день не вилазить з тяжкої працi, замовив тiльки одно слово, що йому треба їсти, треба й жити, що — дай же менi плату хоч за оцi останнi два роки, що робив на тебе... так вони, бач, якої заспiвали?.. «Бунтовщики!.. розбишаки!..» За ними й сила... Навели на нас москалiв, били нас, нiвечили, знущалися перед усiм свiтом... Так оце правда? це вона??. Нi, Тимофiю! Коли так... Не даєш ласкою, оддаси силою! Насилаєш на нас усяку наволоч, позориш нас серед бiлого дня, а те, що ми просимо сльозами, взиваєш розбишаками... Коли ж так... темна нiч покаже — де моє, де твоє!
Лушня слухав, дух притаївши, боявся поворухнутися, здихнути... зовсiм оторопiв. Вiн зроду не чув, щоб хто казав про се, та ще таким зичним голосом, з таким страшним завзяттям.
А Чiпка не вгавав; вiн зупинявся тiльки перевести дух.
— Чи так, Тимофiю?
— Так, Чiпко, — ледве вимовив Лушня.
— Од сьогоднi — шабаш пити! годi гуляти!.. Станьмо й ми такими, як люди... Знайдемо роботу, — рук не позичати... А проте — свого не забуваймо! I вони так роблять... Коли вони вмiють пiд нас пiд’їздити, — навчiмося ж i ми пiд них! Хай знають, нехристи, де правда! Коли є вона, — то для всiх хай буде рiвно; коли нема, — то всiм нема!
— Добре, Чiпко! їй-богу, добре! — обiзвався Лушня, так йому подобалась така рiвна правда. — Я перший, брате, [радий] хоч i сю нiч затесатись до пана, та розказати йому, де правда...
— Та не пан один, Тимофiю, — не вiн один!... Усi налягли на нашу шию... всiм бажається поїздити на їй!.. Пан, як пан: вiн тiльки своє дiло знає — панське!.. Коли б до нас старшi над паном правдивiшi були... i пан би був не той! Вони б довiдались, чого люди страждуть, вiд кого й вiд чого вони терплять; вони б прямо сказали пановi: нi, то буде неправда, коли так зробимо!.. Так же нi! Пан — свiй брат... Пан, бач, i примаже, й замаже, бо в пана є, бо вiн наздирав з людей... А людям де взяти?.. Та й то ще не всi, Тимофiю! I пан, i старшi — одна бiда... Он, попи нашi! Вони перед богом за нас, вони бачать кривду... та й тi нi слова!... А кому ж, як не їм першим замовити його?.. Жид — i той... i той на нас!.. обдурює нас, обпоює, вимотує з нас останнє збiжжя, яке ще зосталося за душею... Сам пiдведе, сам i видасть!.. Усi на нас, Тимофiю, всi!.. I свiй брат багатир на нас... I п’яницi ми, й злодiї, й волоцюги... Як ще ми живемо на свiтi, Тимофiю?.. Як нас не подушать усi отi праведники?.. Здається, само небо, якби впало на нашi плечi, не було б таке тяжке, як та неправда, та наруга, котру ми терпимо вiд кожного!.. Не будьмо ж дурнi, коли так!.. Оце нас четверо. Годi, кажу, пити-гуляти! Що з того, що ми поживилися в пана та в голови з писарем? Жид i забрав усе те собi; а нам ще понабивали... Нi! Станьмо краще такими людьми, як усi, — приймемось за роботу, вдень будемо працювати... а нiч-матiнка — й научить i скаже, де наше лежить... Добре?
— Добре, Чiпко! З завтрього я сам стаю на роботу, — годi волочитись! Скажу Петровi й Якимовi... Будемо грошi заробляти...
— А я мирюсь з матiр’ю, переводжу до себе... Скажуть люди: оханувся! то й добре... Будуть i грошi... А що то, брате, за сила грошi? Сказано: золото мур ламає! Чого тiльки не зробиш за грошi... Ти думаєш, мене б били, коли б я був багатий?.. Чи одняли б були землю в мене, якби я мав грошi?.. Пiдсипав би яризцi п’ятдесят карбованцiв, як отой волоцюга... «Не займай моєї землi!.. Не одбирай її в мене!..» I не заняв би... бог зна, що з мене тодi б вийшло... Був би я, може, досi жонатий; жив би хороше, тихо, з людьми в ладу; годував би дiток, як другi, от як Грицько... А то — мати... та рiдна мати, що тебе на свiт народила — й та стала тобi ворогом!.. Хiба воно легко то, Тимофiю? Згадаю, серце розривається, душа болить... А все через ту землю... Хоч i не в землi, бач, сила... Нi! Земля — так собi: земля та й годi!.. Та через землю я втеряв своє щастя, свою долю... втеряв... А коли б ти знав, коли б ти бачив, Тимофiю, що то за людина така?! Ото вона сьогоднi, менi й снилася... Наче янгол, як свята душа, лiтала вона над моєю головою...
— Хто? — не розбираючи Чiпчиного марива, питає Лушня.
— Галя!.. Моя люба... найкраща над увесь свiт... — Яка Галя? — питає вдруге Лушня.
Чiпка схаменувся.
— Не знаю, — одказав i замовк.
— Чи не закохався, бува, та й не хвалишся?.. — допитується Лушня.
Чiпка не одмовив нi слова, тiльки зiтхнув, здержуючи дух, щоб Лушня не почув. Довго мовчали обидва.
— Що з тобою таке: чи ти здужаєш. Чiпко?
— Нiчого... Болить тiльки все... Побили сучi сини до живого тiла, — як печене болить...
— То ти б до знахарки пiшов, щоб мастi якої дала або зiлля.
— Загоїться й так. А слiди хоч i зостануться, — то дарма: вони будуть нагадувати, щоб часом не забув!..
— Та й у тебе в хатi, — хоч вовкiв гони!.. — привiтався Лушня. — Чи немає хоч чарки горiлки погрiтися?
— Чортма! Лiзь на пiч, коли хоч...
Лушня побрався на пiч, та, не роздягаючись, лiг мовчки. Чiпка собi лiг на полу.
Лушня лежав та радiв, що так дiло обiйшлося. Турбувався тiльки про одно: коли б перше Чiпки побачитись з Петром та Якимом, та наструнчити їх, щоб уже в один голос спiвали... Вiн справдi став побоюватись Чiпки... «Коли б ще самому в брехунах не остатись, а то...» — думав вiн мовчки.
Чiпка собi мовчав, хоч теж не спав. Перед його очима куйовдилась денна завiрюха, крутилась, вихорилась. Серед ночi, при мiсяцi, при тяжкiм болi тiла, всi деннi пригоди вставали перед ним, як те страховище, крутили його, кидали то на один бiк, то на другий; не давали болю затихнути, думцi забутися... Вiн лежав, як у вогнi... Душа млiла й болiла, — помстою; серце гукало — оддячити; розум пашiв — злом.
— Тимофiю!
— Чого!
— Ти не спиш?
— Нi, не сплю.
Чiпка замовк.
— Не знаю... чи казати, чи мовчати?.. — несмiливо знову озвався, перегодя трохи.
— Про що? кажи!
— Удень сьогоднi я спав... менi приснилося... Чiпка вимовляв кожне слово з протягом, мов нехотя, з переривами: язик казав одно, а думка вперед бiгла — за другим.
— Ну?.. що ж тобi снилося?
— Я плакав... Я молився боговi... не помага!
— Та що ж там таке? кажи! — пристає Лушня.
— Я довго думав... — тяг Чiпка слово за словом.
— Що ж ти думав?
— Ти бачив сьогоднi людську неправду? — якось, мов натужившись, викрикнув Чiпка. — Бачив?..
— Хоч не бачив, то чув, разказували, — одмовляє Лушня.
Довго ще вони мiж собою балакали, поки поснули. А поснули вже тодi, як стали другi пiвнi кричати, на темному небi примеркали зорi, Волосожар на пiвнiчнiй сторонi догоряв i тремтiв бiлувастим свiтом, а ясний мiсяць почав бiлiти, спускаючись насупроти за гору.