XX. НА ВОЛI
Воля для чоловiка вiльного — чарiвниче слово, а для невiльника — мед — п’яне чоло. Воно, як дурманом, як хмелем, затуманить усi його думки, гадки, надiї: усе для його вмерло, оглухло, одно воно зосталося, одно воно тiльки й сяє й грiє по темному шляху його темного життя...
Ще тiльки об’явили волю, пiщани зашумiли, як окрiп у горшку.
— Шабаш, братця! воля! воля! — загукали крiпаки, кидаючи роботу та йдучи у шинок — волю женити.
— Нi, то ще брехня! — дратували їх козаки, — ще два роки поробiть на пана, та тодi уже й воля.
Пiднялась спiрка, змагання. Лаяли крiпаки козакiв; лаяли панiв; лаяли попiв: не було того на свiтi, кого б вони не лаяли, як свого лютого ворога... за тi два роки! Одначе, налаявшись, назмагавшись та накричавшись досхочу, вернулися знову на роботу. Хоч яка вже там i робота була?! Кожен норовив як можна менше робити, а бiльше собi загарбати: як би пана одурити.
Пани дивилися на ту роботу, — та охали, та зiтхали, та нишком-тишком самi мiж собою щось балакали... А крiпаки собi тихенько один у одного питали: «Чи то ж то нам заплатять за тi два роки, що робимо, чи нi?»
Оже — як-не-як — добували два роки. Пiдскочила гаряча пора: оранка, косовиця, грабовиця, жнива, возовиця, молотiння нового хлiба, — нiколи було дихнути, не то що...
Iшлося вже до рiздва. Рочисте свято клопотало кожну сiм’ю своїми споконвiчними клопотами. Там кололи свиней, i несамовитий крик їх розносився по всьому селу; там клопоталися їхати в мiсто на краснi торги, продати хлiба, накупити нужного про свято — i ладану пiд кутю, i риби — на багатий вечiр, i солi — про всяк день, а тут жiнки заходилися кодо мазання й зрушили завсiднiй покiй життя.
Одному Чiпцi з товариством немає клопоту. Сяк-так позатикав побитi шибки то ганчiрками, то онучами; вкине у пiч гнилої соломи, — тлiє вона там собi та курить, буцiм-таки й грiє... Байдуже їм про тепло; дарма — про їжу! їх грiє жидiвська горiлка, а їсти — жують хлiб сухий з сiллю — теж вiд жида. А коли хто з товариства знiме з сiдала в сусiда курку чи пiвня, розчинять, спечуть, настромивши на спичку, з’їдять, — та й ситi! Хоч i бачив Чiпка таке безпутство — часом робилося йому противне таке життя й таке товариство, — та заллє очi — мовчить... Iнодi йому хотiлося i гарячої страви попоїсти. Тодi вiн полiзе в розвалений погрiб, назбирає ще торiшньої рiпи, що де-где по кутках завалялася, начистить, зварить юшки — та тiльки всього!
Люди дивилися на таке життя та хитали головами.
— Нi, рже: не буде добра з такого! горбатого могила виправить... Ще хоч би не товариство, то може б... Та стiйте, дiждемо набору: хоч отих курокрадiв заправторимо, коли його не можна...
Ось настали й святки. Радiють люди, що дiждали; гостюють, гуляють то дома, то в шинку. А Чiпка з товариством i не вилазять з йбго; людей закликають, частують... Чоловiки — нiгде правди дiти — таки ласенькi на дурницю випити, — то й радi такому случаю, — п’ють та вихваляють добрих молодцiв... Дехто й з молодиць, цiкавих подивитись на зборище та iгрище, та ще де спiви та танцi, завернув туди... А жид, як знав, десь i музику видрав... Музика рiжетне; п’янi чоловiки трохи на головах не ходять, та вибивають гоцака коло молодиць; а тi й собi — дивляться-дивляться, то це одну й вiзьме нетерпляча — i пiшла дрiбненько бiчком, бiчком, немов пливе по водi; а яка з п’янiших схопиться за запаску, пiднiме її трохи та — гай-гай по хатi, як шулiка за курчатами... Смiх, регiт, крик... А Чiпка знай до жида: давай те! подавай друге! неси третє! Лушня у танцях, як не перерветься, музику перетанцьовує; Пацюк на язицi, як на балалайцi, вибиває; один тiльки Матня, роздутий, червоний, як жар, з сонними, п’яними очима сидить у кутку, куняє: оце прокинеться, вип’є, зареве, як бугай, на всю хату, та й знову притихне — куняє...
Гульня розвернулася на всi боки. Забули про свято, забули про бога, забули про домiвку. З ранку до вечора, з вечора до ранку одно п’ють та гуляють. Жiнки, не бачивши третiй день чоловiкiв у вiчi, пiдняли такий галас, немов на село найшла кара божа або пожежа половину села виполонила.
— Оце напасть господня! оце лихо несподiване! — желiпали вони. — Такого ще зроду-вiку нiколи не було!.. Бог дав свято — в церков пiти, богу помолитись, а вiн у шинку молитвує! Бог дав свято, щоб дома з дiтьми та з жiнкою любо-тихо провести, а вiн у шинку з п’яницями та волоцюгами гуляє! Треба хоч до батюшки пiти, щоб яку покуту наложив на розп’яницю з п’яниць.
Деякi таки знялись, пiшли — не до батюшки, а до матушки жалiтися. Матушка почастувала їх горiлкою й обiцяла розказати, як устане, батюшцi. Молодицi вернулись додому, а чоловiкiв усе-таки нема... Вони ще заполонили в ту гущу й дяка. Дяк цей старий уже був, — у пiст, бувало, «алiлуї» не виведе, такий старий. А вхопивши чарку та другу тiєї живицi-дурницi, й вiн побадьорнiшав трохи. Де та й сила взялася, мiць прибула! Спiває з молодицями так тонко та голосно, мов молоденька дiвчина. А це, випивши ще чарку, як пiдбере поли в балахона, як ухопе товсту, червонопику молодицю, та ну гоцака садити. Тiльки борода та коса майтолає, а вiн — так халясує, так халясує... Аж упрiв, аж мило на йому лягло. Чоловiки регочуться, а молодицi коло його, щоб ще дужче роздратувати, так увиваються, так увиваються: одна втомиться, друга її мiсце заступає...
— Що ж усе танцювати та танцювати, — крикнула одна реготуха: — якби ви нас, дяче, повозили ще!
— Бач, чого сучi дочки захотiли! Бач, чого їм заманулося! — взявшись у боки, каже дяк: — Шукайте санчат, повожу вже... Один тому час, що батько в плахтi!
Де взялися й санчата. Витягли дяка з шинку надвiр, запрягли; насiдало молодиць повнiсiнькi санчата, ще й зверху; дяк аж угинається та самотужки пре, а молодицi — спiвають та вигукують, як на весiллi... А це одна як схопиться, як пiдбiжить до дяка:
— Нема, дяче, мiсця! нема, дяче, мiсця! Ну, я сяду верхи! Повози й мене!
— Сiдай, бiсова! — кричить дяк, перегнувши спину. Молодиця скочила; дяк не здержав, поточився, впав; молодиця зверху... Другi позскакували з санчат, та й собi туди — пхаються, падають... А чоловiки: «мала купа! мала купа! на купу! на купу!..» Навалило молодиць стiльки, що трохи дяка не задавили. Витягли його — ледве дише... Регiт, гвалт... Здурiло село!
Гульня розв’язала язики, розбуркала зомлiлi, пригнiченi душi, розкорписала тi врази, що глибоко крилися в серцi... Серед гульнi згадали пiщани й за два роки...
— А що ж це воно, братця? — заводить хто з крiпакiв: — це так — два роки робили та й дурно?!.
— Авжеж дурно!
— Чого ж дурно? Адже цар дав волю: живи, де хоч, роби, що знаєш... Ну, щоб, бач, уже не зовсiм i їх обiйти — неситу ту прожир: — «поробiть, мов, люди добрi, ще два роки, — хай уже вони звикнуть за цей час з думкою, що вас не буде!» Так як же вiн дума: ми йому цi два роки дурно робили? дурно втрачалися?.. Адже якби я до хазяїна став, то рублiв би сотню заробив... А в його як?
— А так: робив-робив, та й виженуть з двору в три вирви...
— Нi, чорта з два! Менi рощот давай... он що! Ми знаємо вашi каверзнi... Буде того, що над нашими дiдами та батьками знущалися та з нас воду виварювали... Заплати ж менi хоч за цi два роки!
— Заплачу... наставляй кишеню! — смiявся другий, тверезiший.
— Чого ти смiєшся?.. I заплатить! Пiду, скажу: давай рощот! — i дасть...
— По гамалику...
— Чого по гамалику?.. А в Побиванцi? га, в Побиванцi?.. Адже дав? Хати дав, грунти дав... Затялись в одну шкуру: давай рощот! — i дав... Брат рiдний дав; а наш би то й нi?.. Еге! Якби ми не такi дурнi... А то — сидимо собi мовчки, мов не про нас рiч... Рощот давай! в одно слово: рощот!
— Толкуй...
— Дурню, а не толкуй!
— Ти сам дурень... Залив очi та сам не знаєш, що верзеш...
— Що ж я верзу?.. кажи: що? — сучиться п’яний.
— А то... що як почує хто, та шепне туди... Ти знаєш, яка вiн сила?.. Буде ще!
— Що ж менi буде? Нiчого не буде, бо правда! А ти все-таки дурень...
— Не дури лишень, бо щоб сам не здурiв.
— А що, битимеш, може? Битимеш? Ну, бий!
— Хай тебе лиха година поб’є без мене! Одчепись, сатано!
— Нi, бий!.. Сякий-такий сину, бий!.. Та й пiдставляє лице. Супротивник осувається назад, наставивши обидвi руки, щоб, бува, з п’яних очей, це креснув зачепа...
Люди збiгаються з усiх бокiв: оступлять, дивляться — що далi буде.
— Бий, кажу!.. — кричить перший та хвiть другого по — лицi... Той — здачi. Зчепилася бiйка... Крик-гвалт... Насилу розборонили люди, та й ведуть знову в шинок «мирову пити», щоб справдi не дiйшло, бува, до того... Хто винуватий, хто правий? гаразд не знав нiхто... У кожного була думка, що добре б i рощот одiбрати; був i острах того... «А як не дасть, та ще... не доведи боже, щоб гiрше не вийшло!»
Одначе горiлка взяла своє. Чим далi, то все бiльше в дужче виступала правда першого; а острах другого нехаяли, як легкодухого чоловiка. Зашумiло село, як на пригру бджоли: смiливий i несмiливий збиралися в купи, гомонiли, радились, змагались... I ходили до жида в шинок могоричу пити...
Минуло водохрестя. Час би за роботу братись... Та чи до роботи, коли день у день зберуться або в шинку, або й так де, та одно тiльки й чути: рощот, та й рощот... Пiймали раз одного з Побиванки. Розпитують: чи дав двори? чи подарував хати?.. — Дав, подарував!..
— Бач!.. — в один голос:— значить наш дурить! Коли ж так, — не дiжде!..
На завтра, ще чуть стало сiрiти, зiбралися коло волостi та взяли старшину з собою i пiшли до пана в Красногорку.
Прийшли; стали в дворi коло ганку — повнiсiнький двiр, нiгде голки просунути; послали просити лакея, щоб сказав пановi; обiщали навiть «на табак» лакеєвi, коли швиденько пановi скаже.
Василь Семенович ще спав i з лiжка почув щось за гомiн, за топiт. Вiн подзвонив лакея; розпитав, що то. Той сказав. Наче хто голкою шпигнув вельможного пана, так вiн прожогом скочив з лiжка; звелiв подавати мерщiй убрання; випив нахватку стакан чаю i, не глядя на те, що жiнка, ламаючи руки, благала не виходити, вискочив з хати — червоний, сердитий...
Вiн догадався, що це недаром цiла пiщанська громада присунула, — та думав своєю смiливiстю зразу її осадити.
— Що вам треба, пiщани? — сказав вiн, хоч грiзно, але здержуючись.
Пiщани поздiймали шапки; кланяються.
— До вас, пане...
— Чого?
— За грiшми, пане...
— За якими грiшми? — скрикнув пан i глянув гостро на громаду.
— Що два роки служили, пане...
— Дураки! Ви ж повиннi були цi два роки служити...
Мовчать переднi, кланяються.
— Як повиннi? — обiзвався хтось зсередини. — За плату ж, то й служили...
— За яку плату?.. Закон велiв!
— Закон? — знову викрикує зсередини: — то ви самi настановили такий закон!..
— Хто там озивається? — питає пан. — Ану, виходь сюди, та побалакаємо...
— А чорта! давай грошi!
— Хто озивається, сякi-такi сини? — кричить уже на все горло пан. — Хто смiє бунтувати? — Та й пiдскакує до переднiх.
— Ми не бунтуємо, пане, — кажуть, кланяючись, переднi: — ми тiльки прийшли просити плати...
— Якої плати? за що плати? Я вам дам!.. — уже навсправжки лаявся пан...
— Не цвiкай!.. годi... не боїмося!.. — знову зсередини.
— Хто там, сякi-такi?.. Давай менi того, хто озивається! давай зараз!.. Давай... а не то — я вас всiх у тюрму запру... на Сибiр попру!
— Не дуже! не дуже! не скачи так! Ач, який прудкий! давай лиш грошi!
— Кажiть: хто там озивається?.. — аж розлягається пан до переднiх.
Переднi мовчать; зступаються ближче один до одного, кланяються...
— Ага? так ви не хочете бунтовщика видати? не хочете?.. Так ви бунтувати?.. га?.. Постiйте ж, я вас побунтую! — кричить пан, розпалившись, i з криком бiжить до себе в горницi.
Громада на хвилину стихла, а потiм, немов набиралася духу, пройшов спершу глухий якийсь гомiн; далi — дужчий, дужчий, поки не перейшов у викрик...
— Що вiн нас страхає? Дума — злякалися?.. Минуло те!.. Давай плату!.. плату давай!! рощот!!!
Крик, гук з усiх бокiв, на весь двiр, довго ще невгавав i долiтав у горницi страшним, диким галасом. Василь Семенович поблiд, як крейда. Його розбирала досада, злiсть; йому хотiлось кричати, лаяти, бити, — та страх брав своє... Вiн погнав його в горницi, а тепер не випускав надвiр. Жiнка Василя Семеновича ходила, як з хреста знята. Од тривоги вони обоє мовчали; ходили тiльки з одної кiмнати у другу, та збоку нищечком позирали у надвiрнi вiкна, нiби таїли свiй страх одно перед одним...
Громада не розходилась цiлий день: вигукувала та викрикувала аж до самого вечора... Так i простояли на ногах. Тiльки нiч погнала пiщан додому...
Василя Семеновича й нiч не вдержала. Перегодя трохи пiсля того, як пiшли пiщани, вiн звелiв запрягати конi, виносити важкий сундук з своєї спочивальнi — i вкупi з жiнкою покотив у Гетьманське...
На другий день — чуть зоря — вже були на ногах справник, посередник Кривинський (що колись, за виборiв, був справником), послали гiнця в Котолупiвку по станового Ларченка, щоб їхав мерщiй в Пiски: «бунт!» Ларченка, як хто по потилицi лигнув: вiн стояв, наче чмелений, i якось без тямку дивився вниз своїми косими очима... На помостi вимальовували його думки розгнiваного Василя Семеновича, котрий тупає на його, Ларченка, ногами за те, що «допустив» бунт у себе в станi... У головi станового думки каламутилися: то вiн прощався з котолупами, й здавалось йому, що вони хрестилися, як вiн виїжджав з їх мiстечка; то йому прийшов на думку той щасливий день, коли вiн раз на обiдi вихваляв, як поет, Василя Семеновича вiршами... Конi пiд’їхали пiд рундук: гаятись було нiколи. Ларченко вскочив у санчата та, тiльки духу, попер у Пiски.
У пiщанськiй волостi сидiв уже посередник. Вiн приїхав заранi, звелiв скликати громаду. Громада ще тiльки сходилась. Незабаром цiлi Пiски збiглися. Хто на громаду, а хто — на дивовижу.
Становий з посередником вийшли з волостi; стали на громаду гримати, далi страхати, потiм батькувати, а там — пiдскакувати та репетувати на все горло, — аж пiна з рота летiла...
Громада собi гуде: — Не застрахаєш!.. Рощот подай!.. Не скачи, коса собако!.. котолупе!..
Нiчого не вдiяли нi становий, нi посередник, — тiльки дарма накричалися, та з тим i поїхали.
А пiщани слiдом за ними послали в Красногорку Василя Деркача нишком довiдатись, чи дома пан? що там чутно?
Деркач незабаром вернувся.
— Немає, — каже. — Учора звечора зiбрався та з панiєю й поїхав... не сказав i куди.
— Еге... значить наша правда! Недаром перелякався...
— Глядiть же! Не попускай, братця, свого! — викрикували пiщани, розходячись по домiвках. На диво козакам, а на злiсть жидовi, рiдко хто зайшов до його й у шинок.
Коли це, на ранок — летить у Пiски сам справник, летить стряпчий, летить становий. Сказано — цiле «временне отдiленiє». Приїхав i посередник. А незабаром, слiдком за ними, вступила москалiв сила... Громада збилася в купу, як овечки пiд дощ та лиху годину. Нiхто — нi пари з уст. Тiльки чутно важке зiтхання та якийсь тихий гул... Москалi зайшли з бокiв — i кругом, як кiльцем, обложили громаду.
Кривинський, як посередник, вийшов наперед громади та став допитуватись: чого вона бунтує?
— Ми не бунтуємо, добродiю... Ми свого просимо...
— Як свого?
— А так! за вiщо ж ми два роки служили?.. дурно?? — хтось подає голос зсередини.
— Хто там кричить? давай сюди! — зiпонув Кривинський.
Громада затовпилась; ще тiснiше збилась в купу; стали один одного за пояси брати...
— Сюди його давай! Хто викрикує! — желiпає посередник.
Мовчить громада, анiтелень! Кривинський не витерпiв, — лає...
— Не дуже лиш! не дуже! — знову хтось зсередини.
— Ну, тепер ваше дiло, Iван Петрович! — обернувся Кривинський до справника.
— Розги! — зiпонув той на москалiв в одмову посередниковi.
Москалi кинулись до крайнього...
— Не давай! не давай, братця!.. за що нас бити? за вiщо нас нiвечити?..
Громада стала напирати на москалiв; москалi на громаду. Пiднявся крик, гвалт; зчепилася бiйка з москалями... Люди, зачувши таку колотнечу, бiжать, як на пожежу дивитись. Чоловiки — аж до самих москалiв; жiнки на тини поспинались — з огородiв... Дiд Улас, старий, не видержав натовпу, — упав... Москалi пiдняли...
Чiпка побачив. Закипiло його серце, заболiла душа... Бiга помiж козаками, мотається на всi боки: — Братця! — кричить: — не даймо глумитися над нами! Не даймо знущатися над дiдом!.. Ходiм, братця!.. Тимофiю! Петре! Якиме! Збирайте громаду докупи! Не даймо, братця!...
А тi, як побачили, що непереливки, та — тiльки видно — через село...
Чiпка їх лає, батькує, молить, просить; кидається то в той бiк, то в другий; то пiдскочить до москалiв, то вертає до своїх. Побачив Грицька.
— Грицьку! братику! Ти бачиш? кров безневинно ллється... Дiда Уласа ледве живого пiдняли на вiтер... Не даймо!..
Грицько не одказав на це нi слова, — та мерщiй вiд Чiпки, та в чужий огород, та й присiв за лiсою.
Кинувся Чiпка до крiпакiв... Тут його й схопили.
— Я — вiльний! — кричить Чiпка: — Я — козак!
— А коли вiльний та козак, то не бунтуй людей! — зiпонув справник. — Ложiть його!
Довго борсався Чiпка... Ще довше його били...
Нi крикнув, нi застогнав! Устав — наче з хреста знятий. Очi червонi, налилися кров’ю, горiли, як у звiра; на виду — блiдий-блiдий, мов пiсля тяжкої хвороби... Повiв вiн страшними очима по всiй громадi, глянув хижо на панство, на москалiв i пiдтюпцем побiг додому...
Обняло його зло нелюдське. Серце в його вило; душа палала... «Проклятi! каторжнi! нi суда на вас, нi права немає!..» — кричав вiн, качаючись по полу. Тiло болiло, як попечене... Вiн стискував зуби. «А вони?.. вони?! Слова доброго... смiтнини послiдньої не стоять!.. Проклятi душi!.. на вас трохи такої муки, трохи каторги... Катувати вас, пекти, тупим ножем шматувати!..» Вiд болю вiн кусав собi нiгтi, пучки...
«А ти, дурню, водився з ними!.. повiрив, що й вони люди?.. Волоцюги, п’яницi, а не люди! Вони тiльки обпивали тебе та пiдбивали на все лихе... У них доброго на нiготь не було... Серце їх, як iродове, тiльки й знало одно лихо... щоб другого пiдвести, а самому — навтiкача; щоб чужими руками жар загрiбати; сльозами та кров’ю других себе тiшити... А потiм стануть на весь свiт славити... вийдуть серед людей, посеред бiлого дня, скалитимуть зуби, будуть смiятися... Собаки!.. Сучка вас, а не мати породила!.. Замiсть серця, змiю положила й трутою налила... Де тiльки тхне ваш дух, — там лихо та горе, кров та сльози... А ти їм повiрив?! Ти?!» — вiн заскреготав на всю хату зубами.
А це — як скоче, та так без шапки прямо в шинок. Полилася горiлка, як вода. Вiн дудлив її нахильцi; випив з пiвкварти — й не чув, щоб хоч запекла або вдарила в голову... Як бризка, кинута на жарину, заскварчить i зникне, так тi ковтки горiлки зразу вигоряли, вилiтали парою...
Вiн кинув на стiл порожню посудину, побiг додому; полiз на пiч. Голова заходила ходором; у виски гамселило, як обухом; свистiло та пищало у його в ушах... Вiн забувся, немов заснув...
Грицько, настоявшись у чужому городi та надивившись вдосталь на бiйку крiпакiв, трохи змерз та поплiвся додому.
— Важно парять бiсових мащтакiв! — було його перше слово до Христi.
— Господи! там, мабуть, на той свiт позабивали сердешних, бо крики такi доносились сюди, немов з могили, — вiдказала, Христя.
— Так їм i треба, злодiям!
— Скажи менi: за що ти на їх узлився так? Хiба вони й не люди?..
— Життя через них, проклятих,немає! — аж скрикнув Грицько. — Нiчого в хазяйствi не вдержиш за ними... Так i держи все пiд запором, а то — як раз та два рознесуть!.. Чи давно я майструвавшу сараї?.. Вiзьми, дурний, та й застроми два свердли за лату... Хто їх там вiзьме? думаю. — Коли сьогоднi огляджуся, — аж i слiду не знать, де стримiли...
— Може ж, то й не вони взяли?
— А хто ж? Кому бiльше взяти? Козак тобi вiзьме?.. Навiщо йому, коли вiн сам хазяїн?.. коли в його самого є? А тiй голотi, панським недобиткам, що пропити, то пропити... Хiба воно для себе брало? — на пропiй!.. Щоб воно подавилося...
— За що ж їм i випити, як не за твої свердла, — смiється Христя. — Свого нiчого немає, все те панське...
— Та в їх нiколи й не буде нiчого, — перебив Грицько: — все проп’ють! Вони в панiв позвикали тiльки красти та горiлку пити, а не берегти хазяйського добра... А тут ще їм i землю й волю дають... На цеп їх, а не на волю!
Христi вже обридла лайка та кривда Грицькова. Вона не витерпiла.
— Який-бо ти, Грицьку, їй-богу! А якби тебе взяти в неволю?..
— Ну, то що? — витрiщився на неї Грицько, ображений — чого вона заступається за таких злодiїв, що в його свердла покрали. — То крав би? га?.. Хай уже б менi руки тодi повикручували!
— Отже, не вiр сам собi, Грицьку! Як щоденна лайка та докори: злодюга та п’янюга, — то всякого з пантелику зiб’є... Поневолi чоловiк стане пити... А як нi за що, — то й украде... Звiсно — неволя! — журливо закiнчила Христя.
— Яка їм неволя? яка неволя?.. Он, пити, бунтувати... то їм неволя?! За те ж їх i попарили сьогоднi... От попарили!.. А Чiпка, чула? як прийнялися за них москалi, бiжить до мене, блiдий такий, труситься... «Братiку, Грицьку! Ходiмо, оборонiмо... Ходiмо — не даймо!..» Цур тобi та пек! — думаю, — та вiд його... Ускочив в Остапiйчин огород, захилився за тин та й дивлюся... А вiн ганя по вигону та скликав на оборону. Як же пiймали його, як задали... буде пам’ятати довiку!.. Пiшов, мов чмелений...
Христя тiльки зiтхнула й нiчого не сказала. Грицько викурив люльку коло печi й узявся за шапку.
— Куди ти? вже обiд готовий. — каже Христя.
— Та я тiльки худобу понаповую, — одмовив вiн та й вийшов з хати.
— Не барися ж! — гукнула навздогiн Христя й кинулась готувати посуду.