— Як нi за що? — усi разом скрикнули.
— Так... подарував...
Товариство замовкло, посхиляло голови.
— Оттуди к лихiй годинi! — сумно промовив перший Лушня.
— А жид, бач, купував — не продав, — й собi процiдив сумно крiзь зуби Пацюк.
— Бо жид! — гостро одрубав Чiпка.
— От тобi й раз! от i погуляємо... чортового батька!.. — чухаючи потилицю, блеє Матня. — Краще б було мене не будити, хлопцi... А то — тiльки сон перервали...
— Жид — та давав по трояку од копи, — знову Лушня, — а це й свiй чоловiк, та на дурницю звик!.. Оттаке!
— Таке, як бач! — коле Пацюк.
— А-а-а... — позiха, потягаючись, Матня: — i навiщо було будити?!
Чiпка зиркнув на товариство очима, поблiд на виду...
— Ви на мене, братця, як я бачу, гнiваєтесь, — сам себе здержуючи, обiзвався вiн до товаришiв. — Так треба було... От вам i все! жидюзi я не продав нi за якi грошi, а товаришевi — так вiддав...
— А ми ж у тебе що, — каже Лушня, попустивши поводи серцевi... — Хiба вже ми й не товаришi?.. Чому ж ти нам не вiддав? Ми б самi його продали...
— Жидовi!
— Та там би побачили — кому...
— Чоловiк, — тягне Чiпка далi, — чесно поживе, добрим словом згадає... А жид — що?
— А тепло ж буде вiд того доброго слова? — щипає Пацюк.
— Тепло! — вже грiзно одрубав Чiпка, а далi, нижче спускаючи голос, каже: — Я знаю, що моя праця не пропаде марно, а доведе її добрий чоловiк до розуму...
— Оттуди к лихiй годинi!.. Оце так!.. От тобi й погуляли... — одно бубонить Матня, присiвши навколiшки та взявшись руками за одутлi щоки.
— Не ждали ми, Чiпко, вiд тебе такого! — дошкуля Лушня.
— Якого?
— Такого, як ти зробив... Пропало добро!.. Усi поприсiдали на току, та, як хижi вовки, очима свiтили. Один Чiпка стояв, обпершись спиною об недобратий стiг, — та сумно позирав то на товаришiв, то на цiлi стiжки, то на шлях — чи не їде Грицько. Аж ось Грицько вже справився: приїхав удруге.
— Отак-то ти нас обвiв, дядьку? — обiзвавсь до його Лушня.
— Як?
— На дурницю, кажеш, хлiб возиш?
— На дурницю? Гм... Дарованому коневi в зуби не дивляться...
— То ти нас хоч молотити вiзьми, по карбованцю од копи, — шуткув Пацюк.
Усi засмiялися; Грицько й собi; один Чiпка мовчав...
— Годi, братця, не знать що торочити, — обернувся вiн до товариства: — нуте лишень чоловiковi поможемо хлiб добирати, бо час не стоїть!..
— Нехай же сам i забира, коли поцiнно купив, — каже з докором Лушня.
— Тимофiю! — грiзно глянувши, гукнув Чiпка. — Або до роботи, або з двору! Я прохати не стану...
Лушня зiтхнув, а все-таки пiдвiвся, полiз на стiг; другi, глядя на його, й собi прийнялись за дiло... Одначе робота в руках не горiла, як спершу. Оже сяк-так понакладали вози, забендюгували, ушнурували. Повiз Грицько додому. Лушня пiшов за ним слiдом.
— Дядьку!
— Агов?
— Ви вже нам хоч за помiч перекиньте що... Невже ж ми дурно працювали?.. аж спина болить.
— Що ж я вам перекину?
— Та хоч карбованцiв п’ять...
— А де ж тi п’ять карбованцiв — на смiтнику знайдеш?
— А хлiба хiба трохи? Адже кiп бiльше тридцятка буде...
Грицько мовчав.
— Ну, хоч три карбованцi на нас трьох! Хай уже Чiпка подарував — його воля...
— Добре... Нехай же, я втретє вернуся, то й привезу. Тiльки прохатиму вас — помогти молотити.
— Молотити? — весело скрикнув Лушня. — Добре! Що там нам його молотити? Аби господь дав годинку, то ми його вчотирьох за день зоб’ємо!
— То я ще й могоричу поставлю, — домовляв Грицько.
— Добре, дядьку!.. Добре!
Грицько поїхав, Лушня вернувся до гурту веселий. З радощiв вiн штовхнув Матню, котрий прослав пiд стiжком кiлька снопiв, лiг, укрився теж снопом, та збирався вже заснути.
— Не штовхайся! тут i так бiк болить за хлiбом, — одмовив Матня.
— Не бiйсь! не вiзьме лиха година бока, хiба, може, вiд горiлки прогниє, — каже Пацюк.
— Од тiєї, що за хлiб вип’ємо?
— Може, й од тiєї! — вставив Лушня.
Чiпка не дослухався до їх розмови. Вiн ходив собi поза стогами та пiдгрiбав, що набили, перекладаючи хлiб на вози.
Лушня моргнув на товариство: не журiться, мов!
— Погуляємо? — запитали тi стиха. Лушня мотнув головою: егеж, мов!
— А скiльки? — пита Матня.
— Три карбованцi.
— Мало, — каже Пацюк.
— З червивої собаки що урвати, то урвати — хоч клочок шерстi! — утiшив Лушня.
Вернувся Грицько втретє, привiз грошi, забрав останнiй хлiб. Як наложили вози, Лушня й каже:
— Ну тепер, дядьку Грицьку, хоч i могоричу!
— Та ходiмо вже: забiжимо до Гальки, вип’ємо по осьмушцi.
Пiшли. Кликнув Грицько й Чiпку. Пiшов i той за ними. Грицько випив сам осьмушку, дав по осьмушцi другим, та й повiз собi хлiб додому, розiгрiтий — не так горiлкою, як подарунком.
Товариство засiло на цiлу нiч...
XVIII. ПЕРШИЙ СТУПIНЬ
Мотря зовсiм оселилася в «довгоп’ятої баби». Брала людям прясти то кужiль, то вовну, та з того тiльки й жила.
Тяжко їй робилося на душi, гiрко на сер цi, як подумав, що на старостi лiт прийшлося наймичкувати в людей. I хата своя, й достатки, хоч якi там не якi були, а все б таки жити можна... А прийшлося в чужiй хатi людям годити, людей слухати... Ще день сяким-таким боком перебуде; а настане нiч — думки, як за подушне, оступлять... Мотря iнодi цiлу нiч виплаче. Шкода їй Чiпки... кохала ж, ростила, довгих зимнiх, коротких лiтнiх нiчок недосипляла — рано вставала, пiзно лягала... Не задля кого ж? задля його... А вiн?
Спливе їй на думку та проклята нiч, коли вiн п’яний зневажив її, матiр, тяжкими докорами... Стає руба шматок хлiба в горлi, як вона згадає про це, сiдаючи їсти. Змочить Мотря всю подушку, як здумає вночi... «Краще б я тебе, сину, не зродила, або, зродивши, взяла за ноги та об пень головою, нiж тепер вiд тебе таку зневагу приймати!.. Безталанна та хвилина, коли я зачала тебе; проклята та радiсть, якою я радiла, чуючи, що щось ворушиться пiд серцем... Боже! чи я тебе не молила? чи я перед тобою переступила?.. За що ж менi така кара, така невповага вiд рiдної дитини?!.»
— I чого ти так убиваєшся, Мотре? — вговорює її баба. — Хай би що добре, а то таке ледащо! Он сьогоднi... немов дiдько носив його по чужих городах — без шапки, босий, в однiй сорочцi, та й та розхристана, як у харцизяки... Остапiйчиних дiтей на смерть перелякав. Гралися собi в дворi. На той час його лиха година носила. Бiжить, кажуть, як скажена собака, через город... Дiти в крик; вiн — за ними... Ухопив маленьку дiвчинку Парасю, четвертий годок пiшов — та й несе... Навiщо вже вiн її взяв? Один бог вiдає... Сказано: з кругу спився! Уже в його в очах i чоловiчки догори ногами попереверталися... Я таки й сама бачила, що вiн по улицi бiгав. Та й байдуже! Кат тебе, думаю, бери: бiгай, поки на своє набiжиш! Та й iду собi... Минула вже Остапiйчину хату. Коли чую, хтось бiжить за мною та гукає: «бабо, бабо-о!» Оглянуся — аж сама Остапiйчиха Химка... лиця на їй немає! — «Чого се ти, галочко?» — питаю. Вона в плач, та так просить: «Будь ласка, бабусю, ради самого бога, я вже вам се й те, вернiться в хату та поможiть моїй Парасочцi!». Що ж там з нею? «Та, боже мiй! — з плачем каже: — отой шибеник, ота п’яниця, щоб йому нi життя, нi добра! на смерть дитину перелякав... Бiг через двiр, та й ухопив на руки... чи занести куди хотiв, чи що... Я не знаю: чому його на цеп не припнуть?..» Я послухала, пiшла. Уходжу, — коли дитина лежить на полу, та так в’ється, так б’ється, та кричить, немов на йому, не доводь господи! родимець... Перехрестила я його, пошептала, одiйшло трохи... Та тодi й переполох вилила. I таки нестемiсiнько вiн вийшов — так i вилився з воску!.. То чи я б за таким плакала та побивалася? Я б його й з думки викинула.
— Як же менi не плакати, як не побиватися, слухаючи таке за його? Хай би їх у мене десятеро, то одно в одно не вдасться; а то ж вiн у мене один, як порошина в оцi! Я його кохала, ростила, здоров’я стратила, надiї покладала... А тепер — самiй прийшлося по чужих людях хилятися... Хiба ж воно легко? Та що й люди скажуть. Яка, скажуть, то мати, що допустила сина до того, не заборонила йому?.. Боже мiй, боже! одного тiльки в тебе прошу: однiєї смертi молю! Нашли її швидше... Чого вона по добрих людях ходить, чом до мене не прийде?.. Закрилася б я тодi плечима й очима, хай що хоче робить. Мої очi не бачили б, уха не чули...
— I-i! бозна-що ти, Мотре, вигадуєш! Що люди скажуть? Нехай, що хочуть, те й говорять... Чорта йому даси, коли воно таке удасться. Чи ходила б ти по чужих хатах, якби вiн добрий був?
Не витримала Мотря довшої розмови: сидiла собi та плакала нерозважними, дрiбними сльозами...
А Чiпка — наче таке собi дiло вигадав — кожнiсiнький день гуля та й гуля... Зовсiм пустився берега... Допився до того, що нi знадвору, нi в хатi — нiчого... Аж задувся вiд гульнi та недоспаних ночей...
Поки хазяйствечко було, було за що пити; а як забрав Грицько останнiй хлiбець з двору, то хоч що хоч — без грошей жидiвка i осьмушки не дає. «Давай грошi!» та й усе.
«Грошi», — дума собi Чiпка, лежачи в хатi пiсля того, як забрав Грицько жито до себе. Згага пекла його, як свiчкою; похмiлля його мучило. «Грошi... Якби-то грошi! Не качався б я, як тепер качаюся, мiсця не знайду; не гуляв би так... оддав би й землю, й усе за грошi. Коли б грошi! Брязнув би тiльки, так би все й уродилося... i вона моя! А то...»
I звернули його думки в бувале, недавнє. Розвернулося перед ним зелене поле; ходить вiн по йому, обдивляється; радiє, що так добре зiйшло, росте, зеленiє, цвiте... А тут i вона знялася перепелкою з-за високого жита... Розряджена, як пава; легенька, як метелик; веселенька, як уранiшнє сонце... Любо його очам дивитись на неї, як вона усмiхається до його своїми повними рожевими устами, — як вона гладить його веселими чорними оксамитними очима... Щасливий вiн!.. А тепер? Серед пустки неметеної, в смiттi, в багнюцi, валяється — обiрваний, обшарпаний, як волоцюга, як харциза який... А до цього що витворяв?! Де дiлася кобила, вiвцi, корова? Де одежа, що мати справила? де дiлася мати? куди вона пiшла? де приклонила сиву голову?!. Сиротою стоїть над шляхом хата, з побитими вiкнами, нетоплена, необшпарована, чорна, полупана... А вже холоди заходять; мороз у хату преться... I холодно, й голодно!.. Згага хмелю запекла йому серце...
— О-о-о... я каторжний! проклятий!.. що я наробив собi?!. — Вiн зо зла вп’явся руками в свою нечесану куштру. Посипалось волосся; заiскрили очi... Вiн прикусив зубами губи, аж кров виступила...
Осiннє сонце сiдало в хмари. Прощаючись з землею, заливало хмари й землю огняним свiтом. Як кров, червонiв захiд сонця й заглядав своїми червоними очима крiзь побитi шибки в Чiпчину хату... Чiпка качався на соломi по долiвцi.
На ту пору в хату увiйшли товаришi. Як глянув Лушня на Чiпку, так i покотився зо смiху. Пацюк та Матня стоять у порога та тiльки дивуються.
— Чiпко! — гукнув Лушня. — Чи ти, бува, не збожеволiв? Якого ти бiсового батька качаєшся та рвеш на воловi волосся?
Несподiваний регiт схаменув Чiпку.
— Братику! — мовить, як дитина, — хоч чарочку... чи капельку, бо пропаду! Пече мене... давить... пити менi... пити!
— На та пий, дурню! — гукає Лушня, подаючи йому пляшку горiлки, в кварту мiри.
Аж затiпався Чiпка, ухопивши обiруч пляшку. Приложив вiн її до своїх попалених смагою, замазаних кров’ю губiв та дудлив нахильцi, як воду.
Матня побачив, та й собi затрусився... Кинувся на Чiпку, та ну однiмати.
— Ну тебе к лихiй матерi! От, дивись: нi капельки не кине, луципер!
Та за пляшку... Чiпка не пускає та молить:
— Ще братику! ще... ще... хоч трошечки... Хоч капельку!.. душу проквасити...
— Та ну тебе к бiсу!.. От, опiяка!.. Та, вирвавши пляшку, припав до неї, мов п’явка до тiла... Матня не вмiв кидати горiлки другим. Чи давали чарку, вiн ковтав її до капельки; чи осьмушку, вiн заливав нею горло не од дихаючи; чи пiвкварти, кварту, — вiн тяг, поки хватало духу, а перевiвши дух, знову тяг, поки оставалась порожня посудина...
Уже Лушня з Пацюком кинулись на Матню, та насилу одняли, трохи пляшки не розбили... Зчинився регiт, крик... Сонце зовсiм сiло; насувала на землю нiч, закутана в чорнi хмари, й усе робила темним... А вони, в темнiй хатi, як виходцi з того свiту, свiтять п’яними очима, кричать, регочуться. Забрала Чiпку горiлка: кров ударила в голову, вiд пекучої згаги одiйшло його серце. Веселий, пiдводиться вiн, гукає:
— До шинку, братця! до жида!
— Шкода до жида... Жид не повiрить! — на те йому Лушня.
— Як, свиняче ухо, не повiрить? Як я йому всю свою худобу пропив, то й нiчого?! А його, iродового сина, осьмушка горiлки вдавить?..
— Та вже чи вдавить, чи нi, а не повiрить! — глухо, з протягом каже Пацюк... — Уже краще пiдняти, де легко лежить...
— Украсти? — грiзно запитав Чiпка й скоса глянув на Пацюка; а далi повiв очима на Лушню з Матнею, нiби очима допитувався в них: чи вкрасти можна?
Лушня не загаївся.
— Атож! — одказує. — Чим усилковуватись та просити парха, то вже краще своїми руками добути та погрiтися...
— Та й справдi, що погрiтись, — пiдхопив Матня, — а то опухнеш з холоду...
Чiпка стояв, як зачумлений... Думки його ходором заходили. «Украсти?.. — думав вiн. — Добре дiло вкрасти... Прийшов, узяв чуже — i є в тебе... Чого ще?.. Одно тiльки... Там оглянуться, кинуться шукати злодiя... проклинатимуть... От i в мене землю вкрали... вкрали моє щастя, мою долю... щоб вони не дiждали сонця праведного побачити!.. О-х!.. Проклятi!..» — Та як гуконе на всю хату:
— Гайда, братця! разом погуляємо... Може, жидюга повiрить, а може, знайдеться добрий чоловiк, почастує... У-ух!.. тяжко менi... гулять хочеться... хочеться битись, боротись... гу-у-у!..
I давай махати, стуливши кулак, рукою кругом себе, повертаючись то в ту, то в другу сторону — на всi боки... Товариство порозскакувалось по кутках, щоб часом не достав Чiпка.
— Та ну тебе к нечистiй матерi!.. — скрикнув Лушня, як увiрвав його по плечi Чiпка... — Мов безмiном удрав! Вийшов би на двiр та об причiлок i гамселив, скiльки здужав!..
— Бережись, — кричить Чiпка, — укладу! Як муху роздавлю... — Та, повертаючись на однiй нозi, — одно руками махає, як вiтряк крилами...
Товаришi зморгнулись, разом кинулись на його. Той за руки, той за ноги, а той за поперек, — насилу положили на долiвку. З побитих вiкон вирвався несамовитий регiт, гармидер — i розiслався по глухому подвiр’ю...
Розбудженi собаки стали валувати...
— Чи ми ще довго отут серед ночi сидiтимемо? — як стих трохи регiт, питає Лушня. — Ходiм уже куди-небудь, чи що?
— Егеж, еге! — одказали Пацюк з Матнею разом.
— А знаєш, Тимофiю, куди ходiм? — перегодя трохи, веде рiч Пацюк. — До пана!.. Вiн чоловiк добрий, хоч i пан: надiляв нас не раз то сим, то тим, поки ще в дворi були... Невже тепер пошкодує? А комори тепер у його, взиму... повнi...
— Гляди лиш, щоб на бантинi не завис! — призро глянувши на Пацюка, увернув Чiпка.
— Чого?.. Та я там усi входи й виходи знаю, — одмовля той.
— Там комори лихенькi, — крiзь зуби процiдив Лушня: — За нiч можна полагодить...
— Може, на яку кварту перепаде вiд жида, — кiнчає Матня.
У хатi затихло. Сидячи коло Чiпки на пiдогнених ногах, усi мовчали. Чiпка, вибившись з сили, лежав, як соломи куль, важко дихав... Тiльки його сап розбуджував сонну темряву, що насупилась над землею. А на думку навернувся Порох з своїм переказом. Устала перед ним цiла панська облава на правду. «А справдi» — дума Чiпка... — Он вони що роблять!.. То їм i можна?.. Чому ж нам не можна?.. Гидко тiльки... Злодюга, скажуть... Господи! де ж тая правда?..»
— Чiпко? — знову обiзвався Лушня.
— Чого?
— Ходiм.
— Куди?
— До пана.
— Чого?
— У гостi.
— Добре...
Надворi стояла темна нiч; густi хмари замазали небо — нi мiсяця не видко, нi зорi не блищать... Темний морок спустився на землю — i тут нiчого не видно, хоч стрель у вiчi... Кругом така тиша, як у вусi: нi людина не загомонить, нi собака не гавкне... хiба тiльки трiсне суха дровинячка пiд важкими ступнями товариства.
Пройшли вони улицю, другу; посеред села, на третiй, одрiзнився вiд них Лушня.
— Стiйте тут! — промовив тихо.
Усi стали. Один Чiпка без тямку поволiк ноги далi. Лушня прямо пiдiйшов до хати. То був жидiвський шинок. Видно, жиди уже спали, бо нiде не блищало свiтло. Лушня постукав у вiкно.
— Гершку! Гершку! вiдчини!..
— А хто там такий? — хтось обiзвався з хати.
— Свої... вiдчини!
— Якi свої такої пори? цого тобi треба? — уже гаразд чутно було жидiвський голос.
— Хоч пшеницi купити?
— Якої пасницi? — швидко одказав Гершко й одсунув кватирку. Пiд вiкно пiдступили Пацюк з Матнею.
— Хто з ви? звiдкiля псиниця? — питає жид, побачивши коло вiкна: три чоловiки стоїть.
— Та звiдкiля б не була, — нащо тобi? Ти кажи що даси за мiшок?
— А-а-а... це ти, Тимофiю! Iди з у хату. А то сце хто з тобою?
— Свої.
— Ну, то й iдiть у хату, — тут побалакаємо. Лушня оглянувся, — не видно Чiпки.
— А де ж Чiпка? — питає.
— Он, як марюка, пiшов, — каже Матня, показуючи на темну пляму, що чорнiла-колихалася в темрявi.
— Бiжи, Петре, поклич! — порядкує Лушня.
Пацюк побiг, догнав чорну пляму, вернувся з Чiпкою.
Тим часом заблищало свiтло в розбиту вiконницю; скрипнули хатнi дверi; дзенькнув засов коло надвiрних, — корчма роззяпилась — i всiх проглинула...
Не вспiли хлопцi посiдати, — де не вродилося пiвкварти горiлки, пiвхлiба, миска солоних огiркiв. Товариство зараз же налягло на їжу, на горiлку... Не пройшло години, як усе те було зметене...
— Ну... а де з та псиниця? — питає жид.
— Та пшеницi не питай, — Лушня йому: — ми добудемо...
— Та я знаю... Сце б такий звавий козак та не добув... з пекла достане!
— То-то ж... а ти кажи: почому за мiшок даси?
— Та сцо з? — семигривеника...
— Ах ти, свиняче ухо! — гримнув на всю хату Чiпка. — За мiшок пшеницi — семигривеника?
— Ну... сцо з, що за мiсок?.. Я все знаю, яка то псениця... ще часом... крий боже!..
I почав чухати рижу, довгу, клочкувату бороду. Чiпка широко розкрив очi й з дивовижею дивився то на жида то на товариство, немов питав: про яку се пшеницю толкує жидюга?!
— Ну, добре, — замина Лушня: — ти, Гершку, нашого не схочеш...
Вилiз з-за столу, береться за шапку, лагодиться з хати...
— А коли з тебе, Тимофiю, дожидати?
— Да так... — зам’явся. — Перед свiтом... — одказав жидовi тихо.
— Ну-ну... гляди!.. Бац, i пiвкварти випили...
— Ну так що, що випили? Хiба ми дурно випили? Не достану пшеницi, — за горiлку заплачу!
— Та сцо там плата... Хiба я залiю, чи що?..
— Егеж... То перед свiтом дожидай. Ану, хлопцi, ходiм! — гукнув на товариство...
Усi повилазили з-за столу, понатягали шапки, вийшли з хати, запаливши люльки. Iшли вони купою, всi весело розмовляли. Один Чiпка мовчки потягав люльку. Огонь з люльки освiчував товариство. Чiпка бачив, як на виду в кожного грала якась радiсть... Вiн позирав хижо на них очима та думав: що це воно далi буде?
Лушня помiтив, як блиснула люлька, хмурий вид Чiпчин.
— Чого це ти. Чiпко, як мила з’їв? — питає. — Чого ти журишся?
— Хто журиться? — твердо одказав Чiпка.
— Хтокало...
Розмова увiрвалася... Затих гомiн товариства; все кругом затихло... Сон налiг на цiле село: нiгде не лялечки, нiгде нi свiтла: втомившись пiсля денної працi, все заснуло... Однi тiльки собаки де-где не спали... Як проходили хлопцi темними улицями, позаду їх пiднiмалось неприязне валування... Тепер вони йшли мовчки. Три вперед; Чiпка позаду ногу за ногою суне... Так ведмiдь iде нехотя за циганом: опинається, а все-таки йде... Серце щось недобре вiщує. Страх — не страх: якесь темне почуття холодить серце... Холод пронизує душу... У думцi закрадається питання: — Куди се?.. чого се?.. За ними... за товаришами?.. Обдурює сама себе думка й тягне Чiпку далi та далi... Тягнеться вiн тихо-помалу, не маючи волi остатись, покинуть братчикiв, тягнеться, одурений пiдлесною думкою, забиває в серцi страшне почуття...
Дiйшли вони до панського дворища. Стали. Чiпка минає...
— Чiпко! ходiм! — гукнув йому Лушня.
— Що?!
— Гуртом свого одбирати... Чiпка став, задумався...
— Ходiм! — одказав якось глухо...