Довго ще Чiпка гукав, довго кричав, та, витягши з скринi материну нову бiлу свиту, майнув з товариством до Гальки.
Стояла вже пiзня осiння пора. Холодний вiтер вривався в побитi шибки й навпростець вiяв у розчиненi дверi, що покинув за собою Чiпка. Мотрi зробилось холодно. Устала вона з печi, щоб хоч дверi зачинити. Гляне — в хатi, як у пустцi: стiл перекинутий, горшки побитi, скриня розчинена... Кинулась Мотря до скринi, — та й охолола... Там усе перевернено, перекидано, порито — i свити немає... Мотря так i впала на скриню!
— Боже ж мiй, боже! скiльки я лiт працювала, скiльки нiчок недоспала, думок передумала, здоров’я вкоротила, поки сього добра наскладала!.. А тепер — рiдна дитина все по шинках розносила!..
Сльози в три ручiї ллються; жаль та досада давить одурене материне серце... Насилу пiдвелася з скринi.
— Боже! Великий заступниче! — замолилася, здiймаючи руки до бога: — єдина надiя, єдина утiха, — та й та мене одурила... Побий же його свята твоя сила, де вiн ступнем ступить, куди вiн лицем повернеться, коли вiн так зневажив матiр стару! Дай йому, господи, дiждати такої шани та честi вiд своїх дiток...
Та зв’язавши останнє своє збiжжячко в клуночок, перекинула через плече, перехрестилася — i пiшла до сусiди, старої баби-пупорiзки, що жила недалеко вiд їх дворища.
Немає тодi Чiпцi впину, немає заборони, бо й у хатi нiкого немає... Так, з побитими вiкнами, стояла вона на край села пусткою. А Чiпка — одно гуля, з шинку до шинку сновигає, та знай тягне з господи все, що тiльки на очi навернеться. Пропив уже кобилу, корову, овець, свиню, навiть усю одежину. Зосталося тiльки те, що на йому: латана свитка, дранi штани, та одним одна сорочка — чорна, як у дьоготь вмочена. Босий, голий, без шапки, ходить вiн по селу вiд шинку до шинку, день у день, нiч у нiч; а перед свiтом, як домовик, iде в свою пустку... Нiчого нема!.. Тiльки й зосталося, що в току стiжки недомолоченого хлiба...
— Нащо-то в тебе хлiб гниє в стiжках? — раз питає його Лушня. — Продай його жидам: усе ж грошi! А то так i пропаде...
— А справдi, — промовив Чiпка.
На другий день кинулись хлопцi вишукувати купця. Чiпка шукав свого чоловiка, та не знайшов. Лушня з Пацюком метнулись по жидах. Найшли купця швидко й повели на вгород, де ходив Чiпка коло стiжкiв.
— Чiпко! — гукнув Лушня ще за двором: — купця ведемо.
— Жида?
— Егеж.
— Жидовi не продам!
— Тю-тю... Чому? Який чорт не купив, то купив, аби грошi дав.
— Оже, я жидовi не продам...
— А почому, Овраме, за копу даси? — не слухає Лушня, торгується.
Жид пiшов навкруги стiжкiв обдивлятись. Висмикує колоски зсередини, виминає на долонi, роздивляється.
— А поцому буде? — питає тодi.
— По карбованцю даси? — каже Лушня. Чiпка стояв одстбронь коло одного стiжка, та в землю дивився, мiркував щось.
— Ой, вей! за цей гнiй? — скрикнув жид.
— А почому ж ти думав?
— По копi с сагом... бiльсе не мозна дати...
— Iди ти к бiсовому батьковiї — одрубав Чiпка та й пiшов сам до хати.
Лушня та Пацюк зосталися на току з жидом.
— Нi, Овраме, — каже Лушня: — за таку цiну ти нiде не купиш.
— Це не такий хлiб, Овраме, як ти думаєш, — увернув Пацюк: — це хлiб хазяйський. Ми це знаємо. Ми знаємо, як вiн сiявся, як i складався... Тут хiба зверху трохи затекло, а то тобi — як порох сухе... Ось дивись! — та й висмикнув зсередини стога жменю жита.
Жито було справдi добре: колоски товстi, довгi, повнi сухого зерна.
— Ось на, подивись — яке жито!
Жид хоч сам уже виминав колоски й роздивився певно добре, що то за жито, а проте ще взяв колосок у жменю, вимняв, i розглядав зерно. Лице його нiчого не виказало — нi похвали, нi огуди; тiльки ледве примiтнi iскорки зажеврiли на одну хвилину в його чорних очах, та й тi потухли... Вiн почухав бороду.
— Не скупись, Овраме, — пристає Лушня: — ми тобi його й вимолотимо, до розуму доведемо.
— Ну, сцо з, не скупися? За вiсцо його бiльсе давати?!
— Як, за вiщо? за хлiб! Глянь: як одно тобi зерно! Чисте, повне... немолоте б їв! — Лушня справдi взяв кiлька зерен у рот i жував.
— Та сцо з, по карбованцю?!..
— Та нi, не по карбованцю, — одказує Лушня: — вiн дешевше вiддасть.
— Де з хазяїн? Цому вiн не йде торгуватись?
— Вiн у хату пiшов... мабуть, води напитись... Побiжи лишень, Петре, та кликни!
— Чiпко! Чiпко-о! — гукнув Пацюк, до хати йдучи.
— Чого? — подає голос Чiпка з хати.
— Iди ж кiнчать, чи що.
— Я сказав: жидовi не продам.
— Чому?
Чiпка не обзивався. Пацюк пiдождав трохи, Чiпка не виходив з хати.
— Iдiть сюди, до хати! — гукнув Пацюк на Лушню з жидом.
Тi рушили, ведучи все-таки розмову про жито.
— Нi, ти, Овраме, не скупися, — каже Лушня. — Хлiб, я тобi скажу, такий, що, от ми скiльки молотили, а не бачили такого на селi!
— Та сцо хлiб? Хлiб — як скрiзь хлiб.
— Та нi! То не з тiєї землi. Це тобi хлiб з цiлини, та ще такої цiлини, що рокiв з десять нi рала, нi плуга не бачила... Це з ситої землi хлiб, — розпинався Лушня.
Тут вони саме дiйшли до хати.
Чiпка сидiв собi в хатi, мовчки, наче зажурився. Як ще не приходили товаришi з жидом, вiн обдивлявся тяжкою працею наскладанi стiжки. Чорнi зокола, вони уразили його серце, перемчали його думки в той недавнiй час, коли вiн, ще весною, назирав оцей самий хлiб зеленим, як рута, буйним, як дерево, коли зустрiвся з Галею, — балакав, жартував з нею... Коли вiн жав його, рано встаючи, пiзно лягаючи; в’язав у снопи, складав у копи, возив, складав на току, почуваючи себе хазяїном, голублячи в серцi надiю вдвох се добро поживати... Тепер та надiя почорнiла, як i його колись зелене та золоте жито... Брови в його насупились; коло серця, мов чорна гадина, обвився жаль...
«Hi, не продам! хай краще зогниє на моїх очах... а не продам!» — думав вiн.
На той час Лушня з жидом напрямились у хату. Чiпка вискочив на порiг, та — як одрубав — грiзно промовив:
— Нащо ви його ведете сюди? Хлiба я не продам! Усi здивувалися, аж поторопiли.
— То коли не продаси, — загвалтував жид, — насцо з було мене водити? Менi нiколи, в мене сце он скiльки дiла, а вони водять!.. — Та й побiг з двору.
Чiпка заховався знову в хату; Лушня й Пацюк, похнюпивши голови, за ним увiйшли.
— Чи ти не здурiв, Чiпко? — трохи перегодя питає Лушня. — Такого дорогого купця та вiдiслати... Кому ж ти хлiб збудеш?
— Я сказав, що не продаю!
— А що ж? Хiба краще, як вiн у тебе зогниє?.. Га?.. Лежить собака на сiнi...
Чiпка грiзно зиркнув на його... Лушня затих. На той час у хату вскочив Матня.
— Га-га, братця! Є! гуляй! — кричав вiн, держачи обома руками пляшку з горiлкою.
— Де ти запопав? — зрадiв Пацюк.
— Знайшов, братця!
— Де?
— У шинку...
— Як же ти?
— А так... — Матня показав руками, як вiн схопив пляшку.
Розмова повернула на iнший шлях.
— Та як же ти — чи украв, чи одняв? — допитувався Пацюк.
— Не питай, як, а питай — чи добра! — каже Матня, частуючи Пацюка.
Той похвалив. Матня до Чiпки.
— Ось на, братику, покуштуй! Ось — на! Сказано: губи злипаються, така добра!
Чiпка випив. Випив i Лушня. Горiлка розв’язала язики, почались кази та перекази...
Лушня знову пристає до Чiпки: чом та й чом хлiба не продає?
— Не продам я жидовi, — одказує Чiпка.
— Та кому ж ти продаси його?
— Нiкому!
— А шкода! Зогнив — так нi за дапову душу... й чарки горiлки не вип’ємо! Продай, кажу. Продай, брате! Ти знаєш, як загуляємо?
— Не хочеться, братця! Коли б ти знав, Тимофiю, як не хочеться!.. — верзе Чiпка вже напiдпитку.
— А нащо ж воно?.. Одно ж — зогниє!..
— Ну, так стiйте: пiду завтра до Грицька... Коли йому не продам, то хоч так вiддам...
— Тю-тю! То ти краще менi так вiддай, — каже Лушня. — Я знаю, як поверну. А Грицько — що? Звiсно — багатир: вiзьме собi, поживе й спасибi не скаже...
— Другому нiкому не продам... не годиться! Далеко за пiвнiч товариство пiдбивало Чiпку кому продати хлiб — то продати, а даром Грицьковi не давати. Чiпка не згоджувався.
— Я з ним товаришував; я з ним ще малими хлопцями вкупi овець пасли... Хай йому на нове хазяйство. Нехай хоч вiн чесно поживе мою працю, коли так судилося!
XVII. СПОВIДЬ I ПОКУТА
На другий день, рано-вранцi, Чiпка пiшов до Грицька. Нова хата, бiла, чепурна, привiтно виглядала з-за обголених лихою осiнньою негодою груш та рядка прутнястих верб. Двiр був просторий, чистий, оплетений; ззаду, на току, стояли ожереди соломи; з лiвого боку чорнiли грядки та невеличкий молодий вишник; з правого — хлiвець, загорода та погрiб. Коло ворiт, над перелазом, бiлiв новою цямриною колодязь, виглядав на шлях новим високим журавлем...
Чiпка вступив у двiр. Велика, чорна, кудлата собака кинулась на його з-пiд загороди. Чiпка подався назад до лiси, став випручувати хворостину. На собачу брехню вибiгла з хати молода, як дiвчина, молодиця — низенька, чепурненька, та й почала гукати на собаку. Собака одбiг на вгород та скавучав. Чiпка пiдiйшов до молодицi, привiтався.
— Добрий день!
— Здоровi були.
— Що, Грицько дома?..
— Нi, нема...
— А де ж?
— У пивницi.
— I давно там став?
— Hi, недавно... На тiм, бачся, тижнi... Нi, аж на третiм... приїхав жид та й найняв.
— А коли вiн дома буває?
— У п’ятницю на нiч завжди буває... А це щось за знак — учора не було. Сьогоднi повинен бути. А вiн вам нащо?
— Та треба... Хочу йому хлiб продати.
— Не знаю, — каже вона, задумавшись. — Надiйдiть трохи пiзнiше, туди к обiду, може, вiн звернеться...
— Добре... Прощавайте!
— Iдiть здоровi.
Чiпка пiшов шляхом додому; молодиця — в хату.
Грицька справдi не було дома. Восени, упоравшись з хлiбом, вiн порадився з Христею, та й став до пивницi. Оже тепер уже вiн робив без того запалу, з яким кидався до дiла торiк. Вiн тепер уже свого доскочив. Чого ж йому з шкури вилазити. А коли жид дає добру плату, то щоб сидячого татари не взяли та на печi не лежать, — чому той тиждень i не проробити, повагом та роздумуючи, та розглядаючи на всi боки?!
Не минуло й години, як Чiпка пiшов, Грицько приїхав.
— Чому це тебе вчора на нiч не було? — стрiла його Христя.
— Та тут таке трапилось: не менi б казати, не тобi слухати! — одмовля Грицько.
— Що ж там таке? лихе що?
— Та щоб дуже лихе, то, дяка боговi — нi!.. Та й доброго мало...
— Та що ж там справдi таке? Кажи швидше! — пристає злякана Христя.
— Жида Оврама обiкрадено... То це нас держали аж до сьогоднi.
— Я думала, що там?!! Хто ж його обiкрав?
— Бог його знає... Якiсь, каже, замурдованi люди... Понадiвали машкари, пов’язали гаразденько всiх, та й забрали, що знайшли.
— Що ж воно за люди?
— Вiн одгадує на москалiв, бо по-московськiй балакали... А шкода, коли хоч, Оврама!
— От, велика шкода — жида! Однак з нас надрав...
— Нi, Христе: жид жидовi не рiвня. Другий жид, то таки насправжки жидюга, а Оврам, я тобi скажу, добрий чоловiк, хоч i жид... Нiчого бога гнiвити: вiн тобi й запоможе, коли там подушне, нужда яка... Звiсно, своє вiзьме — не грошима, так роботою... I тепер у його на пивницi трохи не всi — за одробiток... Добрий жид. Усi його тамтешнi люди шкодують...
— Усi вони добрi, як сплять; а тiльки розплющить очi, то так i норовить, як би в тебе що видурити, як би тебе так заборсати, щоб з його лап не вирвався... Дасть карбованця, двох, а одроби йому на десять. Всi вони одним миром мазанi! Бач! А я тобi й забула хвалитись: до тебе Чiпка приходив.
— Який Чiпка?
— А той... що, як навiжений, ганяє по селу...
— Ага!.. Чого ж це?
— Та каже: чи не купив би ти хлiба?
— Якого хлiба? — пита, роздумуючись, Грицько.
— Не знаю... Каже — хлiб продати... А я стою собi та думаю: який це вiн хлiб продає, й навiщо тобi хлiб купувати, коли, спасибi богу, й свiй ще потроху тягнеться...
— Що ж ти йому одказала?
— Що ж я йому одказала? Сказала, щоб зайшов пiзнiше, як ти дома будеш...
— Ну, а вiн тобi — що?
— Каже: зайду, — та й пiшов з двору.
— Гм, — мугикнув Грицько. — От, дивiться, коли не здурiв парубок... З круту спився!
Розмова про Чiпку на цiм обiрвалася. Грицько став розпитувати, чи все гаразд у господi, що робила Христя, чи здужала, чи нi?.. Христя одказувала i собi розпитувала Грицька: що їм казали, про вiщо розпитували, як задержали? Перегодя трохи, Христя питає чоловiка:
— Чи не час уже обiдати? Ти з дороги — виморився, виголодався... пообiдаєш, спочинеш...
— Та таки й справдi виголодався. Хлiба нестало, випросив був краєць у чоловiка, та перехопив трохи... А тепер — немовби й теє...
Собача брехня перервала їх рiч. Христя глянула в вiкно.
— От i Чiпка йде...
Грицько собi глянув.
— Та й обiрваний та обшматований який, господи!
— Може б, сказати, що тебе нема дома, поки пообiдаємо? — дивлячись на Грицька, питає Христя.
— Нi, хай... чоловiковi втрете не забиватись... Ти знаєш: ми з ним колись товаришували, як ще вдвох вiвцi пасли. Чудний трохи... а добрий був друзяка... А тепер, глянь: що з ним сталося?!.
Чiпка скрипнув дверима, увiйшов у сiни; собака аж за одвiрки гризе, так валує. Христя одчинила хатнi дверi.
— Та й собака ж у вас! — обiзвався до неї Чiпка. — З порожнiми руками не сiкайся!.. Здоровi були!
— Здоровi... Iдiть у хату: я вже сама закручу завертку, бо вона в нас так туго ходить, що як хто другий, то й не закрутить...
Христя кинулась до надвiрних дверей, одчинила їх, гукнула на собаку, потiм зачинила й закрутила заверткою.
— Що, Грицько вернувся? — питає Чiпка, дожидаючи, поки Христя поралась бiля дверей.
— Вернувся. Чому ж ви не йдете в хату? Iдiть! Чiпка несмiливо вступив у хату та й став коло порога.
Йому якось i соромно стало, i страшно... Грицько привiтався перший.
— Здоров, Чiпко!
— Здоров, Грицьку! Здоров, брате!.. Чи бач, як ти перемiнився!.. Як одружився, тo й не пiзнати тебе!
— Чим же я перемiнився?
— Усiм... зарiс, постарiв...
— От, ще вигадайте! — защебетала Христя. — Де ж таки вiн старий?.. То вiн не поголився... то так воно здається...
— А може... Та нi: я таки тебе, Грицьку, молодшим бачив...
— Це так мене зостарила молода жiнка, — смiється Грицько.
— Тiльки б i старостi... — усмiхаючись, каже Чiпка.
— Та й ти. Чiпко, перемiнився... на себе не схожий... Чого це ти так занепав?
— Лихо, брате!.. — зiтхнувши, одказав Чiпка й сiв поруч з Грицьком коло столу. — Кого те лихо до добра доведе?
— Що ж тобi за лихо таке?..
— Багато, Грицьку, розказувати... — ще раз зiтхнувши, одмовив Чiпка й скорим поглядом окинув хату.
Простора хатина, чепурно вибiлена, тепла та ясна, тиха та щасна, вiйнула на його якимсь теплим духом... Йому так стало легко, мов стiни до його лиха прихилялися... На серцi в його стало так люб’язно; думки його повернулися назад — i перенесли його разом на степ; намалювали йому старою немiччю скалiченого дiда Уласа, швидкого Грицька, що на баранi їздив; кинули його на верби горобенят драти... Жив-жив!.. Жив-жив!.. — наче хто молотками, гамселив цими словами у виски йому... Вiн болiсно всмiхнувся... Глянув на Христю... I понесли його думки на поле, мiж зеленi жита, де вiн перше зустрiвся з Галею... Жаль йому стало свого бувалого життя, котре пестило його надiї; йому заманулося кому-небудь їх одкрити, з ким подiлитися... На очi наверталися — чув вiн — сльози; вiн боявся, щоб не бризнули, — та водив очима то на Грицька, то на Христю... I здалися вони йому такими щасливими, такими добрими, привiтними, що вiн незчувся, де дiвся його страх перед ними, сором за своє безпуття... Йому забажалося щиро, вiд серця, побалакати з ними, як з рiдними. Звiсивши на груди голову, в землю потупивши очi, вiн став навертати на себе розмову.
— Багато, кажу, — почав вiн, — розказувати... i за день усього не перекажеш... Лихо, сказано, як до кого причепиться, — не одскiпаєшся!..
— Хто ж винуватий у вашому лиховi? — обiзвалася, глядя на його Христя. — Мабуть,чи не самi найбiльше?..
Докiр цей хоч i вколов з першого разу Чiпку, оже вiн нi зморшкою, нi поглядом не виявив того. Йому аж подобалось питання, так прямо вимовлене жiночими устами.
— Та трохи й сам винен, — одмовив вiн, задумуючись. — А то-таки й люди...
— Чим же люди виннi? — сповiдає Христя. Чiпка поворухнувся. Видко, вiн не ждав такої сповiдi. Помовчав трохи, та все вниз дивився, нiби роздумував: чи казати, чи нi? А далi туго, немов слова до язика поприлипали, а вiн їх одривав з великим болем, промовив:
— Неправдою своєю!..
Грицько побачив, з яким болем та жалем промовив Чiпка оцi два слова, скинув очима на Христю:
— Ось годi тобi базiкати! — обiзвався до неї: — готуй лиш краще обiдати, та пообiдаємо всi разом. Ти, Чiпко, ще не обiдав?
— Та я вже, бог його знає, коли й страву бачив, — з жалем признався Чiпка.
Мова його вразила жалощами Грицька й Христю, та й з себе вiн був такий якийсь, що, хоч-не-хоч, пожалiєш... Грицько мерщiй посунувся за стiл, на покуття, та запрохував Чiпку сунутись ближче до його. Христя метнулась до хлiба, до мисок, до печi. Швиденько насипала борщу у миску, поставила серед столу; достала ложки з мисника, порозкладала перед кожним, — та вже мала була сама сiдати на ослонi до столу, — як Грицько промовив:
— Чи це б то так на суху й сiдати?.. Воно, мабуть, жiнко, в нас у хижцi й горiлка є... Ми так давно бачились з Чiпкою, що годилось би й випити. Ось давай лиш по чарупинi... Та мене, правду кажучи, наче щось ломить, тре... Чи не покине, бува?
Христя вийшла до хижi, незабаром унесла пляшку з горiлкою, поставила на столi, й сама сiла.
— Наливай, жiнко!
Христя налила. Грицько взяв чарку в руку та, обертаючись до Чiпки, промовив:
— Пошли ж нам, боже, всього, чого ми тiльки бажаємо!
— Дай, боже! — одказує Чiпка.
Потiм Христя знову налила чарку, а Грицько пiдсунув її до Чiпки. Випив i Чiпка. Тодi вже сам Грицько налив пiвчарки, посунув до Христi, примовляючи:
— Випий же й ти, жiнко!
Христя взяла чарку в руки, пригубила, кивнула головою — й почала їсти борщ.
Принялись до борщу й чоловiки. Чiпцi здалося, що вiн зроду не пив такої доброї горiлки, не їв такого смачного борщу. Поїли борщ, Христя достала локшину на молоцi... Чiпка, як три днi не їв... Усе йому здавалося таким добрим, смачним; самi хазяїни — такими щирими, привiтними людьми, що вiн аж повеселiшав трохи... З лиця спала в його тума; на лобi розправились зморшки, що як тi хвилi то набiгали, то збiгали; вiн радiсно засвiтив своїми розумними, темними очима й став сповiдатись...
— Так ви, панi-матко, — обернувся вiн а словом до Христi, — хочете знати: чим люди виннi в моїм безголов’ї? Усiм виннi! Од самого малого, непримiтного, до самого великого, найбiльшого... Ви тiльки погляньте: як вони мiж собою живуть? Чи так, як люди, як брати, як бог приказав жити?.. Егеж! Вони б мали — один одного в ложцi води втопили, з лиця землi змели!..
Грицько всмiхнувся...
— Ну, що тобi до того, Чiпко? скажи менi, бога ради?.. Адже тобi вiд того нi знобить, нi грiє...
— Як, не знобить? А правда де? Де та правда, по котрiй нам велено жити? де вона дiлася? хто її вкрав у нас? — гарячився Чiпка. — Куди вона забiгла?.. га?
— А нема правди, — одказав Грицько, — то живи так, як i всi живуть...
— А як не дають жити? Що тодi?
— То все мана тiльки!
— Ой, Грицьку! ой, братiку! не кажи так... важко менi, пече мене таке слово...
— Не знать, що вигадуєш, Чiпко! не знать, об чому турбуєшся?.. Не такий тепер вiк настав, не такi люди народилися...
— Що ж менi робити, коли я не можу з ними ужитися? Чим же я винуватий?.. Я ще й так терплю... Ти тiльки послухай, яка в людей правда. Ти знав мою землю?
— Знав...
— Ти чув, що її одiбрали в мене... знаєш?.. ту саму землю, про яку сама громада сказала: це твоя земля, Чiпко, володiй нею! А тепер знайшлися такi митцi, що й громадську волю поламали... Узяли, та й одсудили мою землю бог його знає й кому, бог знав нащо... На те, мабуть, щоб перевiв її на грошi та й повiявся туди, звiдкiля й привiявся... I як, спитаєш, вiн одiбрав ту землю?.. Пiдсипав судовикам... от i рiшенець: не твоя земля, Чiпко! То була твоя, а тепер — не твоя!..
— Чому ж ти не сходив у суд до Чижика? — пита Грицько. — Вiн, кажуть, iнодi помага.
— Ходив. Помiг... Як п’ятдесят карбованцiв, то й поможу!
— Що ж ти?
— Де ж я вiзьму їх?.. Отака-то в свiтi правда! Один прийшов, пiдсипав — i одсудив; а дай ти п’ятдесят карбованцiв — тобi одсудять... А якби була правда, то цього б не було... земля б зосталася в мене. А коли б земля була в мене, я б нiколи не став таким, яким ви мене бачите... Хiба я не знаю, хiба я не чую, що про мене кажуть, думають?.. Знаю... добре знаю!.. Та хай кажуть, хай думають... кожному вiльно, що хоче казати й думати!.. Тiльки не кожному дано знати... заглянути в чужу душу, зрозумiти, що там i до чого, подивитись у чуже серце... Гляньте в його правдивим оком, то й побачите: що там дiється, що там витворяється, якi iнодi тяжкi муки гнiтять його, яке лихо розриває... На те в них кебети катма... не дано їм!.. От, i волоцюга я, й п’яниця, й гультiпака... А я — може, кращий вiд них... та лиха доля моя!.. Кажу вам, багато казати, а трохи слухати... Хай я гульвiса, бо мої руки до роботи не здiймаються; хай я п’яниця, бо в горiлцi тiльки менi й душу одвести... На чому я її одведу, скажiть ви менi?..
Рiч Чiпчина, як вода, ринула.
Грицько із Христею слухали та ззиралися, а Христя коли-не-коли зiтхала тихо та глибоко...
Пообiдали. Чiпка подякував боговi й хазяїнам.
— Знаєш що, Грицьку?
— А що?
— Чого це я до тебе прийшов?
— Скажи.
— Прийшов... чи не купив би ти в мене того хлiба, що зостався у току? Уже я його сам до розуму не доведу; жидовi продавати не хочеться... Купи ти, брате!
— Навiщо вiн менi здався. Чiпко? Я з своїм уже управився, бачу — буде з мене...
— А може, в Чiпки добрий хлiб, то на посiв би зоставили, — якось любенько примовилась Христя.
— Та й грошей у мене тепер катма, — бiдкається Грицько.
— То вiддаси, коли будуть, — на те йому Чiпка. — Не хочеться менi своєї працi в жидiвськi руки попускати... Знехтує, проклята жидова, на горiлку пережене... А ти, як хазяїн, знаю, до ума доведеш...
— Нi, Чiпко, не куплю: не треба менi! Чiпка задумався; очi потускнiли; вiн потупив їх униз... Оже швидко журлива думка промайнула; очi знову заiскрили — i вiн, наче зрадiвши, твердо промовив:
— Ну, коли ж не купиш, то так вiзьми!
— Нащо я в тебе вiзьму його? Ось розсуди гаразд... У тебе тiльки один хлiб i зостався; а я, слава богу, не терплю ще нужди!..
— То пропаде ж, Грицьку! проп’ю... Вiзьми, брате, пожалiй моєї працi! Ти чоловiк добрий, я тебе змалку знаю... Пам’ятаєш, як горобенят драли? Пам’ятаєш дiда?.. Вiзьми! Я тебе люблю й твою жiнку люблю... Увiйшов я до вас у хату, як у рай уступив... Ви мене привiтали, як рiднi; моє серце, мою душу одiгрiли... Вiзьми, Грицьку, прошу я тебе...
— Про мене... — одказав, мов нехотя, Грицько. — Коли вже тобi так хочеться, то й заберу. Тiльки, знаєш що, Чiпко? У тебе мати старая, а ти її так зневажив... у чужих людей хлiб заробляє, сердешна...
— Мати... мати... — забубонiв Чiпка й насупив брови. — За матiр не кажи... Хто його знає, хто з нас бiльш винуватий...
Грицькiв докiр дуже вразив Чiпку. Вiн замовк, потупив очi в землю, мов боявся на Грицька глянути; подумав трохи та швидше попрощався й вийшов з хати.
— Так ти завтра, гулянками, й забереш, Грицьку? — спитав уже з-за дверей.
— Добре. А може, ще й сьогоднi над’їду, — коли справа справна — Чiпка пiшов. Грицько, пiдославши свитку в голови, лiг на лавi спочити. Христя поперемивала посуду, поприбирала; сiла на полу, коло печi, за гребiнь прясти мичку. У хатi було тихо-тихо, аж мов важко, тiльки — чутно було, як веретено сюрчало, та коли-не-коли Христя легенько зiтхала... Христя думала про сьогоднiшню розмову з Чiпкою. Думки обступили її, повили, як сивi тумани землю... Вона оддалась їм на волю: робiть, мов, що знаєте; несiть, куди хочете!.. I здавався їй Чiпка не таким гультiпакою та волоцюгою, яким його люди взивали, яким сама вона його щитала до сього дня... Скривджене з самого малку, її сирiтське серце догадалося, що Чiпка — не такий... Не гультiпака — лихий чоловiк; гультiпака — зло людське, неправда людська! — казало їй серце... У Чiпки й серце добрiше, й душа чистiша... А що вiн п’є?.. То його лихо п’є... недаром вiн хвалився ним!.. Та як же його й не пити, живучи мiж такими людьми, що кожен тiльки й дума: як би менi та менi, як би кого обiдрати, ошукати? Брати рiднi, сестри — першi вороги мiж собою...
— А правду казав Чiпка, — промовила вона вголос — аж Грицько вiд дрiмоти прокинувся.
— Яку правду? — позiхнувши, питає вiн. Що немає мiж людьми правди, що живуть вони не по закону!
— Толкуй!.. дурний, спившись з кругу, верзе не знать що, а вона тому й вiри дiймає...
— Як же не дiймати, коли воно так i є?..
— Як так?
— А так! От хоч би й я... Якби люди по правдi жили, чи терпiла б я, зоставшись сиротою, те горе та нужду, що прийшлось витерпiти? Чи розкотилося б добро сирiтське? Коли б вони по правдi, а не по кривдi жили, то всього б того приберегли, не попустили б, щоб сирота скиталася по людях, не завдали б її у найми, де б, може, не стрiвшись з тобою, й вiк звiкувала...
— Своя сорочка ближче до тiла...
— Ото ж то й є... Усе — коли б собi та собi; а про сирiт та безталанних — нi гадки!.. Хай сироти гинуть...
— Хто ж тобi стане дурно чуже добро доглядати? — запитав Грицько.
Христю — як хто голкою укольнув... Зляканим поглядом вона глянула на його: вона нiколи не ждала такого вiд Грицька...
— Невже ж би й ти так зробив? — не спускаючи очей з його, вона прямо запитала.
Грицько оханувся i, подумавши, одказав:
— То що ж, що я б не зробив? — другi б зробили! Та чого це ти так прискiпалась до мене? — перемiнивши свiй ласкавий голос, уже вiн запитав Христю, та й собi гостро глянув на неї.
Христя сидiла на днищi блiда, сумна та, скривившись, дивилася прямо йому в вiчi. Голова її схилилася трохи набiк; нитка в однiй руцi, а починок у другiй — заколiли... По виду можна було бачити, що вона, хоч i дивилася на Грицька, дивилася прямо йому в вiчi, та нiчого не бачила; думка її десь далеко-далеко носила...
Грицько помiтив; серце в його якось болiсно тьохнуло...
— Христе! — гукнув вiн.
Христя кинулась, аж починок з рук випав; вона скочила його доставати...
— Що це з тобою? Чи не закохалась, бува, в Чiпчинi голi п’яти?..
Чи вiд того, що вона нахилялася, чи, може, й вiд того, що метке Грицькове слово влучило прямо їй в серце й погнало кров у голову, тiльки зблiдле до того лице Христине зразу покрилося червоним заревом...
— Ох... як ти мене злякав, хай йому цур!.. — переводячи дух, усмiхаючись, веселенько обiзвалася вона до Грицька, щоб покрити усмiхом свiй недавнiй смуток.
Грицько пильно подивився на неї. Краска з лиця вже одiйшла, тiльки притаєне легеньке зiтхання та якийсь боязкий, соромливий погляд з блискучих очей нагадували, що, може, Грицько й правду сказав... Одначе Грицько не обзивався. Спустивши з лави ноги, вiн почав у кишенi шукати люльки. Налапавши й витягши люльку, довго вiн довбався в нiй протичкою, потягаючись та позiхаючи; потiм вибивав облаву згар...
— Пiти лишень покурити, — мнучи тютюн у жменi й держачи в зубах люльку, каже вiн, — та подивитися на вiз... чи добрi осi? Бо завтра справдi гулянками, може, хлiб перевезу...
Грицько пiшов з хати. Христя [зосталась] сама. Вона аж плечима здвигнула.
— Що це справдi зi мною сталося?! — сама себе запитала, та трохи перегодя й затягла сумну та журливу пiсню на всю хату... У голосi її почулися сльози, журба; повивали вони хату й Христю; вона голосом виводила свiй сум тяжкий, а рукою — нитку за ниткою...
У недiлю, тiльки що вийшли з церкви та пообiдали, зараз Грицько запрiг своїх пару бикiв, випрохав у сусiди ще пару, — та двома парами й поїхав до Чiпки.
Пуста городина, лихий тин, кривi ворота, необмазана хата з побитими вiкнами, — неприязно кинулись у вiчi й образили Грицькову хазяйливу натуру... Вiн з докором i разом з жалем дивився на Чiпчине добро...
— Господи, боже! доживеться ж чоловiк от до сього?! А все — своя воля...
Грицько став коло хати. Дверi були зачиненi й защепнутi. Вiн подивився кругом хати, глянув на тiк, — нiгде нiкого не видно, тiльки стiжки чорнiли в току. Грицько пiдiйшов пiд вiкно, заглянув у розбиту шибку. На полу лежало три чоловiки, спали; на лавi Чiпка — четвертий.
— Чiпко! Чiпко! — гукнув Грицько.
— А хто там? — перший прокинувшись, питає Лушня.
— Збудiть менi, будь ласка. Чiпку.
— Нащо тобi? — пита, потягаючись, Лушня.
— Та я до його за хлiбом приїхав.
Лушня штовхнув ногою Чiпку.
— Чiпко!
— Чого?
— Чоловiк за хлiбом приїхав.
— Ага-а, — промовив Чiпка й хутко скочив на ноги. — Здоров, Грицьку!
— Здоров... То це ти так кочуєш?!
— Отак, як бач!
— Чому ж ти хоч вiкон не повставляєш? Холоди находять.
— Доброго молодця кров грiє, — одмовив за Чiпку Лушня.
Чiпка вийшов у сiни одчинити дверi. Лушня став будити товариство.
— Уставайте, братця, грошей лiчити!
— Яких грошей?
— Чiпка продав хлiб.
— Кому продав?
— Чупруненковi Грицьковi...
— А дорого?
— Не знаю.
Пацюк та Матня попiдводились, терли спросоння очi, позiхали.
— Я, мабуть, недоспав, — каже Матня, — бо голова щось болить. — I знову лiг.
— Тим тебе й обдуло, як бокла, — докоряв Лушня. На той час Чiпка увiйшов у хату.
— Ходiмо, братця, поможемо чоловiковi хлiба набирати, — каже до товаришiв.
— Ходiмо. Чув, Якиме? Вставай, та ходiм! — гукнув Лушня. — Зате ввечерi — он як погуляємо!!
Пацюк зараз послухав, а Матня пiдвiвся, давай знову протирати очi та потягатись. А далi — й вiн, нехотя, встав; усi разом потягли до стогiв.
Два подає, два на вози складає. Навантажили обидва вози, придавили рублем, ушнурували як слiд, по-хазяйськи. Поїхав Грицько.
— А за що продав, Чiпко? — питає Лушня.
— Нi за що.