ЧАСТИНА ТРЕТЯ
Х. НЕМА ЗЕМЛI
Життя, кажуть, зжити — не поле перейти. Життя — що погода. Як серед ясного лiтнього дня, коли сонце аж пече, так грiє та свiтить, дивись: де не взявся вiтер, надув-нагнав з усiх бокiв чорнi хмари, — заклуботались вони; насупилось небо... заховалось сонце — похмурiло... загуло, закрутило, закушпелило шляхом... Зиркнула блискавка, загуркотав грiм... гряк! трiсь!.. Отакечки й тут. Оце тихо й мирно, любо та мило... гульк! — не вспiв озирнутись, як повернуло на негоду...
Увосени, тiльки що позвозив додому Чiпка хлiб з поля й лагодився молотити, сам собi мiркуючи, як тепереньки бачитись з Галею, — на тiк до його вскочило лихо... Стоїть вiн на току з цiпом, аж приходить десятник з волостi. «Чого йому треба?» — подумав Чiпка i прикро глянув десятниковi в вiчi.
— Ходи лиш у волость! — каже десятник здалека. Чiпка ще раз глянув на десятника; подумав трохи, та тодi вже запитав:
— Чого?
— Не знаю, — одказав десятник. — Кличуть... якийсь чоловiк прийшов з Дону...
— Що за чоловiк? Навiщо я йому здався?
— Не скажу, — одмовив десятник. — Прийшов, щось побалакав з писарем, — мене оце й послано...
— Добре... прийду, — одказав Чiпка.
Десятник повернувся — i пiшов повагом вподовж вулицi.
Не пiшов, а побiг Чiпка у волость; не зайшов i в хату, не сказав нiчого й матерi.
Незабаром пiсля того вернувся додому, — та прямiсiнько в хату. На той час Мотря поралась коло печi.
— Отак, мамо! — обiзвався вiн.
— А що, сину? — питає, не обертаючись, Мотря, не помiтивши нi жалю в голосi, нi смутку на лицi.
— Припленталась якась приблуда... Каже: Луценкiв небiж... Хоче нашу землю одбирати.
Мотря миттю обернулася, глянула на Чiпку та й отетерiла... Хоч вона й дивилася, та нiчого не бачила, не розумiла.
— Каже: не оддаси, — буду позивати... Мотря поблiдла — i ледве вимовила:
— Який небiж... звiдкiля??.
— Кажу ж: з Дону! — одмовив Чiпка.
— З Дону?! — якось боязко запитала Мотря та й опустилась на лаву...
Одно невеличке слiвце «Дiн», як молотком, ударило її в голову... Пам’ять у неї зразу прокинулась i нагадала, що вже раз прийшла була до неї лиха година з Дону, котра перевернула все її життя, та й кинула бiдувати на старiсть... «Чи не нова, бува, прийшла знову з того проклятого Дону?» — думала Мотря, глядячи на сина, хоч нiчого й не бачила, бо у вiччю в неї почорнiло, затуманилось...
Чiпка подививсь на смутну, перелякану матiр — i оханувся... Вiн бачив, що його звiстка впала громом на стару материну голову.
— Не журiться мамо!.. не лякайтесь! — став вiн заспокоювать матiр. — Хай позиває... Нам громада присудила землю... Байдуже! Нiхто тепер не вирве з моїх рук...
— А клопоти... тяганина... — проказала Мотря, задумуючись.
— Сiлькiсь... А землi не дам! Зубами держатиму, — не пущу!
— Оступайсь, сину, за своє добро... У нас же тiльки й багатства, що земля та... Скiльки я попоходила, скiльки я попоносила, поки тодi оддали!.. — згадувала Мотря, як вона добувала ту землю.
— Кажу: не журiться! — одказав Чiпка i пiшов з хати на тiк молотити.
Мотря посидiла ще трохи на лавi; ще перекинула в своїй головi одну думку за другою... може б, ще сидiла та думала, якби не засичав окрiп у печi, збiгаючи ключем на черiнь... Тодi Мотря встала, висунула окрiп i знову стала поратись коло печi, як i до того поралась.
Побалакали вони в той день за землю за обiдом; побалакали за вечерею; довго балакали, полягавши увечерi спати, — i забулись обоє... Iде життя в них протертою стежкою: як сьогоднi, так завтра; як завтра, так i позавтрому... Мотря коло печi та в хатi або за корiвчиною ходить... Чiпка — на току, коло хлiба порається: молотить, та вiє, та околот в’яже...
Коли так — тижнiв, може, через два пiсля того, як кликали Чiпку у волость, — знову прибiгає десятник, загадує знову йти у волость та вже не самому Чiпцi, а з Мотрею. Чiпка не послухав: матерi сказав сидiти дома, а сам мерщiй почимчикував.
Не вспiв вiн ступити на порiг у волостi, не вспiв сказати «добридень», як писар до його з бумагою:
— Ось з суду бумага за вашу землю!.. Велено одiбрати у вас i оддати Луценковому небожевi...
Чiпка — сам не свiй. Дивиться то на писаря, то на бумагу: чи бумага бреше, чи писар?
— Як же це? — питає в писаря. — Адже тодi громада присудила нам землю...
— Присудить — присудила, — каже писар, — та, бач, парубче, є й над громадою старшi. Громада присудила, а суд — одсудив!
— То це так i оддать землю??!
— Авжеж!
— Та нi, не буде цього!
Бiльше нiчого не сказав Чiпка, не поклонився навiть старшинi волоснiй, а повернувся — i пiшов, похнюпившись, додому...
— А що тепер, мамо, робити? — запитав матерi, ледве одхиливши хатнi дверi.
— Що, сину?
— Пропала земля!
— Як пропала?
— Кажуть: суд одсудив...
Немов хто гострий нiж вгородив у серце старiй Мотрi. Як сидiла вона на лавi, на гребенi, виводячи тонку нитку, — так i прикипiла на днищi: заколi –ло веретено в однiй руцi, а волокно у пучцi — у другiй...
— Краще б менi, сину, в домовинi лежати, нiж таку чутку чути! — ледве вимовила Мотря крiзь сльози...
А Чiпка — не чув, не дослухався до її слiв. Вiн сам себе, землi пiд собою не чує... Мiряє вiн хату — то вздовж, то впоперек, б’є об поли руками, нiби сам собi приговорює:
— Та нi, не буде сього!.. Брешуть вони... Я вас знаю... знаю, бiсових сутяг!.. Пiдсипав писаревi блудяга... i є земля! Та нi!.. Мене сим не пiдведеш... Я сам своє знаю... допитаюсь свого... Хоч от — по сю (черкнув по горлянцi рукою), — а землi не дам!..
Порiвнявшись з матiр’ю, став, узявся в боки, глянув на неї...
— Виймайте грошi, якi є! — гукнув зопалу.
— Якi грошi? — здивувалася Мотря.
— Якi є, всi виймайте... в город пiду — позиватись.
— Де ж у нас грошi? Хiба тi п’ять рублiв, що за овечат вторгували... Там у скринi, в сувої захованi... Вiзьми, коли треба.
— Пiдiть принесiть, я не знаю де.
Мотря, стогнучи, встала, вiдхилила скриню, довгенько рилася, поки знайшла грошi.
— На, — сказала вона Чiпцi, подаючи грошi правою рукою, а лiвою зачиняючи скриню.
Чiпка взяв грошi, подумав, повертiв у руках синю бумажку, заховав її в кисет з тютюном, пхнув у кишеню, зiтхнув — i взявся за шапку.
— Прощайте ж, мамо! сьогоднi мене не ждiть, хiба аж завтра вернуся ввечерi.
— Щасливо, сину. Ти б узяв хоч хлiба на дорогу.
Чiпка не чув: вiн уже зачиняв за собою хатнi дверi.
Зосталася Мотря сама — сама, як палець, а своєю нерозважною думкою... Сiла вона на гребенi; незчулася сама, як узяла веретено; смикнула кужелю пасмо, вивела нитку... В головi — полiзла всячина, завернула в давнє... У пам’ятi — прокинулись тi давнi часи, як на чужiм полi на людей жала, з снопа заробляла, — як п’ять снопiв людям нажни, а собi шостий одверни... як за цiлий довгий лiтнiй день, од свiтової зорi до вечiрньої, спини не розгинаючи, тiльки двадцять снопiв i заробила!.. А ще ж їх треба i звозити i змолотити!! А тут — кругом лиха година облягла: на хатi оселя попрогнивала — крiзь стелю капле, стiни осiннi дощi обшмарували — голими ребрами хата свiтить... А вже й зима не за горами... I холод... i голод... Пополотнiла Мотря... увiрвала нитку... Покотились з очей сльози — як горох, закапали аж на долiвку...
Чiпка тiльки вийшов з двору, так i налiг на свої ноги. Лихо його мчало в город: йому хотiлося перелетiти туди. Шлях у Гетьманське лежав повз його землю, мимо москалевого хутора. Та не дивився тепер Чiпка нi на чорно-жовту колючу стерню на полi, нi на бiлий верх, що один тiльки й виглядав з-за високого паркану москалевого двору. Чiпка чесав шляхом, заклопотаний одною думкою — про землю... «I що я без землi? — вертiлося в його похнюпленiй головi... — Людський попихач... наймит... Без землi — нема волi... Земля тебе годує... земля хазяїном робить... А без землi — все пропало... i моя надiя пропала...»
— Щоб же ви самi пропали, проклятi! — сам незчувся, як зiрвались слова з язика.
— Кому то ти добра такого жичиш? — любенько обiзвалась Галя до його, на хвiрточцi стоя.
Вона вже давно його наглядiла, — тiльки вiн не примiчав її.
Несподiвана стрiча — як обварила Чiпку. Вiн пiдвiв голову, подивився, де вiн, глянув на Галю — i не мiг слова вимовити...
Галя стояла — i собi дивилася на його, нiби з усмiшкою — нiби радiла, що так несподiвано захопила Чiпку, що вiн змiшався...
— А бач: перелякався й ти! а ще парубок!!. — зацокотала вона.
Чiпка сердито зиркнув на неї й наче здув веселу усмiшку з її веселого личка.
— Лихим людям, Галю... — понижаючи голос, ледве одмовив Чiпка на перше питання, та й повернув до хвiртки.
Галя собi повернулася, скочила в двiр, защепнула хвiртку i — тiльки чутно — закопотiла двором.
— I вона втекла!.. — гiрко вимовив Чiпка, — не пiдождала... не побалакала...
Поглянув вiн на ворота, на хвiртку, — мовби поглядом знiс їх; похитав журливо головою, повернувся й знову почесав далi...
Сонце вже стояло на вечiрньому прузi, як пiдходив Чiпка до Гетьманського. Череда з поля пустилася додому: корови поспiшали побачитись з телятами й заздалегiдь подавали про себе вiстку протяжним ревом. Череда нагнала отару — й перемiшалася... Овечки бекали та мекали, розскакувались на всi боки й пiднiмали з шляху страшенну пилюгу... Вона стояла сiрим стовпом, навпроти сонця здавалася червоно-димчата. Вона закривала собою город, — тiльки й видно було з-за iї густого полоту — горiла на сонцi золота баня на церквi...
Чiпка нi до чого не додивлявся. Вiн iшов собi, похнюпивши голову, тихо, ногу за ногою посилаючи. Неблигий свiт Гетьманське. Набив добре ноги, натомив думками голову, втомився трохи. Йому задумалось спочити: вiн став мiркувати: де його на нiч притулитися? — Аж ось i город...
У царинi наглядiв Чiпка низенького, натоптуваного чоловiка, з круглим запухлим лицем, з рудими товстими усами. На плечах у його наопашки була накинута сiра московська шинель, унизана блискучими гудзиками, з зеленими нашивками на комiрi. Москаль — не москаль, а службою пахне. Стояв вiн серед двору, без ворiт, i, прикривши рукою вiд сонця очi, поглядав на Чiпку. Той повернув до двору. Чоловiк побачив i собi вiдiйшов од немазаної хати. Нап’явши на лiктi шинель, вiн став коло одного стовпа од ворiт, пiдпер його одним плечем i обернувся до Чiпки:
— А що скажеш? Чи не по дiлу?.. «Сам бог насилає», — подумав Чiпка, здiймаючи шапку.
— Скажiть, будь ласка, чи ви не знаєте, де тут живе секретар Чижик?
У чоловiка аж обидва уси затiпались; таранкувате лице мов ще дужче порябiло.
— Чого тобi до секретаря? — сам себе здержуючи, пита чоловiк. — Секретар таких, як ти, не приймає... А коли чого треба, то й я тобi напишу... Що в тебе за дiло? — приставав вiн до Чiпки.
— Та дiло, бачте, ось яке...
I давай Чiпка викладати свою пригоду.
— Так... еге... треба справки наводити... копiї брати... — понуро дивлячись, як великий дока в цьому дiлi, одрубував чоловiк. — Треба прошенiе... еге... так-так... Так i напишемо... А грошi ж у тебе є? — спитав вiн i глянув прямо в вiчi Чiпцi.
— А багато на те треба? — вивiря Чiпка.
— Та рублiв п’ять на перший раз треба... А там — побачимо, що буде: чи можна вести дiло, чи, може, наплювати...
Чiпка стояв i роздумував: чи не бреше вiн? он на йому яка лиха одежинка! Може, хоче видурити грошi... Бач: п’ять рублiв, щоб тiльки дознатися... всi грошi на те тiльки, щоб знати: чи можна вести дiло, чи не можна?.. Ото здирство!..
— Ну, так ходiм до хати...
— Нi... — зам’явся Чiпка: — прощавайте!
— Слухай!.. постой!.. Чув?.. постой!
Чiпка став.
— Знаєш що? Я тобi за три карбованцi напишу...
— Не хочу, спасибi вам, — та й iде далi.
— Постой! постой! — спиня його чоловiк. — Як ти прозиваєшся?
— Варениченко.
— Ти козак чи хто?
— Мiй батько москаль.
— Ага... От, бач, i на бумагу не треба, — на простiй напишу... Хоч? за рубля напишу! Нiхто тобi за рубля не напише, а я напишу...
— Та бог з вами! — одгрiбавсь Чiпка, не рад, що й зачепив таку причепу.
— Ти думаєш, я тебе одурюю?.. Нi, ще Василь Порох нiкого не обдурював... Ти чув про Пороха? Через Пороха й секретаревi твоєму не раз доставалося!
Чiпка справдi чув про Пороха: пiщани хвалилися, що Порох не раз писав прошенiє, кому треба. Чiпка задержався — i ще раз обдивився Пороха.
— Ну, отже, тобi за твою неймовiрнiсть, — пристає Порох, узявшись у боки, — щоб ти на другий раз знав Пороха, дурно тобi напишу!
«Чи йти, чи нi?» — подумав Чiпка.
— Слухай, ходiм!
Чiпка повернув за Порохом у двiр.
— Я це тiльки тобi дурно пишу, — проказував Порох, iдучи вперед, — вперше зроду пишу дурно! За те ти менi хоч могоричу купи.
— Добре, — одказав Чiпка.
— То он, дивись, пляшка над хатою висить, — показав Порох через дорогу: то — шинок... Пiди могоричу принеси!
Чiпка повернув до шинку; Порох пiшов у хату. Незабаром Чiпка вернувся з пляшкою горiлки в руках. Порох стрiв його на порозi, ввiв у хату.
Хата вдарила Чiпцi в вiчi своєю неохайнiстю. Стiни пооблупуванi, чорнi, аж поцвiли; долiвка була колись на помостi, — тепер тiльки недоколотi пiд стiнами дошки про те нагадували; посеред хати вибої, повнi смiття; вiкна темнi, аж чорнувато-зеленi, пропускали в хату якийсь темний свiт. Гидко, непривiтної У самому кутку, на покутi, стояв невеличкий стiл з двох дощок, на палець одна од другої...
— Здоровi в хату! — привiтавсь Чiпка.
— Здоров, здоров, — весело задрiботiв Порох. — Сiдай! — i ткнув пальцем на тринiжок, що стояв коло столу, а сам метнувся до груби.
У хатi була панська груба. Порох одчинив дверцi, вийняв звiдти чарку i краєць черствого хлiба, покаляного в попiл.
— Оце приходиться ховатись од проклятої сарани з святим хлiбом! — задрiботiв Порох. — Як та прожра жре! не заховай тiльки... Засох трохи, та сiлькiсь... Покалявся... — i почав хлiб обдувати та обтирати...
— А де ж горiлка? — обернувся до Чiпки. Чiпка пiдвiвся, щоб дiстати: вiн поставив пляшку в кутку коло порога.
— Сиди, сиди! — защебетав Порох, наглядiвши горiлку. — Я сам! Я сам!
Узяв вiн пляшку, налив чарку, вилив у рот. Кутуляв, кутуляв, розводивши якось чудно очима, ковтнув, поплямкав; знову налив чарку, i знову вилив у рот, закутуляв, ковтнув...
— Хто се давав? — спитав пiсля другої.
— Жидiвка.
— То-то, чортова душа, поганої дала!.. От, гаспидська Ривка! Ще-таки Оврам совiснiше, а що вже Ривка... Ось покуштуй!
— Нi, не хочу.
— Чому? не п’єш?
— Та таки й не пив досi...
— То не знаєш, яка й на смак?
— Не знаю.
— Дурний же ти! Нiчого доброго не знаєш. Знай, що тiльки й добра на свiтi, що горiлка. Скiльки б без неї людей вiшалось! А так.... На, пий! — крикнув на Чiпку й подав йому чарку.
Чiпка давно чув, буцiм горiлка робить полегкiсть. Тепер ось i Порох розхвалює, а тут ще й досада з самого ранку за серце ссе... в тiлi трохи холод чується... Усе це разом намоглося на Чiпку: випий та й випий! Нiчого робити — треба спробувать... Узяв Чiпка, випив... Горiлка запекла, защипала в ротi, трохи не похлинувся, аж закашлявся...
— Таки видно, що ти не вмiєш пити! — каже Порох. — Ось як треба пити! — i знову вихилив чарку в рот, i ковтнув, як воду. Потiм того одломив шматочок хлiба, почав заїдати...
Чiпка собi взявся за хлiб. Хлiб — як сухар сухий, насилу кутуляв його Чiпка.
— Зовсiм ти нiкуди кчемний! — каже Порох: — нi пити, нi їсти.
— Та як його отаке гiрке пити? — зверта Чiпка на горiлку.
— То тiльки так здається... Ось пiдожди трохи, пройме — сам попросиш!
Чiпка справдi почув — спершу наче хто гарячим залiзом припiк його всерединi: запекло коло серця та й розiйшлося по всьому животу... Далi — той огонь затух, — запекла згага, їсти схотiлося... Здається, вола б з’їв... i черствий хлiб здався смачним! Трохи згодом — мов щось у вiчi вступило... заграло в головi... повеселiшало на серцi... Темнi думки стали прояснятися... стала прокидатись вiра... узяло завзяття... «То все брехня! — думається йому. — Хай карбованця проходжу, хай два, або й усi п’ять... а земля все-таки моя! Брешеш, вражий чоловiче, земля моя!..» I так стало Чiпцi весело, немов справдi земля вже його, i вiн вертається додому забезпечений...
— А чи дорого се дiло стоятиме? — пита вiн у Пороха. — Яке дiло? Коли дуже закручуване — дорожче; а коли нi — недорого, — од казав Порох.
— А моє дiло?..
— Ось тривай лиш — ще по однiй вип’ємо, — та тодi вже й за дiло!..
Тiльки що Порох став наливати чарку, дверi прожогом розчинилися i в хату вскочила жiнка — не жiнка, дiвка — не дiвка; голова не покрита, як у дiвки, а коси заборсанi в мичку, немов жiнка збиралася сховати їх пiд очiпок, та зав’язала на тiм’ї, а вони й розсипались... Сама — не стара ще, висока, суха, худа, щоки усмоктались усередину, вид болiзний, жовтий, — тiльки однi очi — чорнi, як терен, блищали якимсь божевiльним свiтом...
— Уже п’є... уже п’є! щоб тебе кров гаряча спила!.. — скрикнула вона таким несамовитим голосом, аж у Пороха руки затiпались. — їсти нi крихти нема, дiтвора плаче, а вiн, чортiв бугай, горiлку дудлить!..
— Iди собi! iди, йди! — зайдикав Порох. — Менi нiколи. Я зараз чоловiковi писатиму прошенiє... iди собi!
— Щоб тебе писачка списала, проклятий! Менi життя через тебе нема...
— Хто ж тебе держить? Я тобi давно кажу: чим клопотати мене з своїми дiтьми, iшла б собi, куди сама знала. Так, бач, шкода москаля кидати!
— Авжеж шкода!.. — i якось страшно засвiтила очима. Погляд її упав на краєць хлiба. Вона затiпалась i, як та звiрюка, кинулась до столу, аж Чiпка подався вбiк.
— Бач, проклятий! Казав — хлiба нема, аж ось скiльки переховував.
— Ну, бери, бери... та йди собi! — одказав Порох, ховаючись з пляшкою.
Вона страшно провела очима — i повагом вийшла з хати.
— Хто це? — запитав Чiпка.
— Шмат... — не доказав Порох, а трохи згодом одмовив: — сестра... Не всi, бач, дома — божевiльна... Божевiльна, а дiтей плодить, — та й живуть, проклятi, на мою голову!..
Чiпцi так стало шкода божевiльної сестри Пороха, її малих дiток... «Може, вони голоднi й холоднi, — думав вiн. — От, якби багатство — чи дiйшла б вона до цього?.. Якби-то богатство... А то от останню землю одбирають...» Знов повернула його думка на землю — i почала перед ним свої виводи виводити...
— А що ж: будемо прошенiє писати, — перебив Порох.
Чiпка кинувся.
Порох побрався знову в грубу; витяг звiдти недогарок шабашкової свiчки, каламар з помадної баночки, перо; поставив усе це на столi, а сам вийшов з хати. Незабаром вернувся з папером, у руках, з окулярами. Перше всього заправив свiчку в розколоту пляшку.
— Як потемнiє, то запалимо, щоб не шукатися, — сказав вiн. — А тепер пусти мене на своє мiсце, а сам сядь на лаву, абощо.
Чiпка пересiв на другий тринiжок. Порох присунув свiй тринiжок до столу, розложив папiр i, осiдлавши носа окулярами, почав писати. У хатi стало тихо-тихо, — тiльки коли-не-коли якось сердито одгаркувався Порох, та чутно було скрип пера або одрубнi вимови Пороха: то «так», то «ага...», «еге...», «добре...», «ну, а далi?» I далi Порох, подумавши трохи, знову писав, аж стiл ходив ходором, знову одгаркувався, агакав та егекав... Вечiрнє сонце, сiдаючи за хмари, кинуло червону стяжку крiзь мутну шибку й обдало червоним свiтом круглу лису Порохову голову, перерiзало надвоє бiлий папiр, i довгою й широкою попругою лягло через усю хату, а заховалося крайком аж десь за грубою... Облита свiтом, i без того червона голова Порохова тепер стала зовсiм червоно-гарячою. Чiпцi здавалося: кривава голова писала криваву жалобу...
Порох кiнчив; положив перо; взяв папiр у руки; пiдiйшов до вiкна.
— Слухай: чи так буде? — i став читати.
— Що, так? — запитав знову, перечитавши.
— Так, — одказав Чiпка, не знаючи сам — чи так, чи нi.
— Ну, оце ж тобi й просьба. Тепер, коли до просьби випили, то й пiсля просьби не завадить.
— Добре, — згоджується Чiпка. — На щастя, значить?
— Егеж, — сказав Порох, покректав, потягся i випив одну за другою аж двi чарки.
Пiднiс Чiпцi. Випив i той — i став спльовувати. Сонце вже зовсiм сiло; в хатi стало темно; Порох свiчки не запалював, а ходив мовчки, з одного кiнця хати в другий. Чiпцi стало нiяково.
— Ти в нас заночуєш, а завтра i в суд, — сказав Порох та й замовк.
Важко стало в хатi. Чiпка сидiв на тринiжку; Порох тинявся з кутка в куток. Обидва мовчали. Щоб перервати нiмоту. Чiпка запитав:
— I се ви так живете?
— Отак, як бач. Тiльки й того, що хата своя.
— Не смачно...
— Та як вип’ємо, то воно й посолодiла трохи; а без того — через добрих людей давно б висiли на трямку, — сказав Порох i знову ковтнув чарку.
— Усiм, значить, добре... — обiзвавсь Чiпка.
— А ти думав, — нi?.. У кожного — не без того... Ти знаєш Польського?.. — пита Порох, зупинившись навпроти Чiпки.
— Котрого?
— Того, що й у вас панує, що в Красногорцi живе.
— То що?
— He то що... А отой мене доїв, той мене в землю втоптав! — i Порох знов заходив по хатi. — Як став предводителем, так i нема менi життя... Ябедник! Ябедник — та й нема менi добра... А до його менi добре було... Служив... Цей будинок, бач, похилився тепер... а колись?.. Колись у йому бенкетували... музики грали... сам комiсар гуляв тут... А тепер... нужда та злиднi! А все — вiн!
— Що ж вiн вам заподiяв? — пита Чiпка.
— Як що? З служби вижив... ябедником зробив... он що! Та нi! Не так легко Василя Пороха зробити ябедником... Не така в Василя Пороха голова! Заслав брата на Сибiр, — бо брат дурний... Племiнничок звiв з ума сестру, — бо сестра божевiльна... А Василь — нi... не вгризеш! Василь колись вертiв цiлим повiтом... у Василя всi були в руках — i комiсар, i суддя, сам предводитель... аж поки вiн не влiз у предводителi... Улiз, та й ну свою панську пиху показувати. Що ти менi з своєю пихою, коли я за всiх роблю?.. Плювати на неї! Так, бач, нi.... По його — хоч нiчого не роби, тiльки йому зваж... йому лижи... Не такий Василь Порох, щоб лизався... Хай другi лижуть, а Василь не лизатиме... Вiн як лизне, то й лизь вас злиже!.. Ну?.. вижити Пороха! Порох не хоче коритись... Порох не лиже... Сказав суддi, а суддя не хто, як рiдний братiк... Та хiба один суддя?.. i пiдсудки родичi... i справник родич... усi одного заводу, одного кодла... Де ж там правда вiзьметься?.. Сказано — вижити... Ну й вижили... Нетрудно вижити, та трудно розквитатись... Сiлькiсь... Що менi служба? Наплювать на неї!.. А я таки вам дозолю... Я зав’яжу кiшцi хвоста — хай розв’язують! Он по опецi одного братчика довiв, що пiд суд оддали... Скрутили, правда, дiло... виплутався... Хай! Хiба можна пiдсудниковi служити?.. Хай, кажу. Се менi хлiб... Я знов писатиму... Мене тiльки зачепи, — возом не об’їдеш. Писатиму, все писатиму... I про вибори, як вони з’їжджались та змовлялись, напишу... i за те напишу, що всi куми та побратими... Все опишу... Я їх на чисту воду виведу. На те я — ябеда! Макуха сидить уже пiд судом, оддам ще й порадника вашого — Чижика... Хiба здохну, щоб його не оддав!.. Я знаю, як Чижик за Совинських дiло скрутив... Совинський дiвку встрелив... Вийшов пiсля обiду в садок. Дiвчата рвали ягоди.. Ану, каже, яка скоче з вишнi?.. Та — бух! — Так одна опукою додолу... та сама, що не пiддалася... Що ж?.. Зараз до Василя Семеновича... Той за Чижиком... Ну, звiсно, й Чижиковi перепало десятин з двадцять поля... Чижик i скрутив дiло, очевидячки скрутив... Зате Совинський на дочцi Польського оженився... взяв плащувату циганку, з таким носом, як сокира... I покрили... Людську кров покрили... Та нi! навiщо Василь Порох живий?.. вiн вас розкриє... Кров — не вода... Василь Порох сам у яму ляже, то й звiдтiль кричатиме, що Совинський дiвчину вбив!.. Душогубцi!..
Страшно якось, гучно роздавалися в темнiй хатi Пороховi речi, нiби справдi хто з глибокої ями гукав про панськi злi вчинки... Чiпка слухав ту обрубу бесiду, серце закипало в його...
— Та воно скрiзь добре! — промовив вiн, — усюди правда!!
— А ти шукаєш правди? — суворо запитав Порох. — Тiльки й правди, поки повна пляшка, а коли порожня, то й брехня!.. Ану, лишень, пiдкрiпимося...
I вiн самотужки потяг з пляшки, тiльки булькотало в горлi.
Чiпка не схотiв пити. У його й без того грало вже в головi. Пороховi речi глибоко запали в серце... Перед очима встала вся неправда... «Вiн — старший, а кругом його — меншi, все родичi... Сказав слово — i все схилилось перед ним... Пан над мужиками, пан i над панами! Немає нi в чiм перепону, не знає нiякої заборони... Де ж тут вiзьметься тая правда?» Прокинулась у Чiпчинiм серцi недовiра в правду; обiзвалась вона в душi його тяжким сумом... Вiн сидiв, схиливши на руку голову, — не чув, як рипнули дверi.
— А ви поночi сидите? — щось спитало жiночим голосом — i знову зачинило дверi.
Трохи згодом у хату ввiйшла сестра Порохова з каганцем у руках. Свiт ударив прямо Чiпцi в вiчi. Перед ним, як мара та, стояла розпатлана жiнка — i живцем нагадувала йому про людську неправду...
— Тут будемо вечеряти, чи там? — питала вона, не випускаючи каганця з рук.
— Там, мабуть... Там, Галочко, — одказав Порох. Чiпка аж затiпався, почувши таке ймення...
— Ходiм же їсти! — гукнула вона й пiшла вперед.
Порох i Чiпка пiшли за нею. Увiйшли в кухню. Вона була ще чорнiша, нiж кiмната, де сидiв Чiпка. За кухнею чорнiли ще дверi — в третю хату. Що там було — не видко, тiльки з-за дверей виглядали двi кострубатi дитячi голови. «То, видно, її дiти», — подумав Чiпка.
Серед хати сiли вони вечеряти. На перевернутiм уверх денцем горнятi блищав каганець i присвiчував у миску. Жiнка всипала галушки. До вечерi всi випили по чарцi, — випила й сестра Пороха, i не скривилася. Чiпка покуштував галушку, — гливка, як глей, та ще й на зубах трiщить. Давай вiн сьорбати одну щербу. Коли б не так хотiлося їсти, вiн би й не покуштував такої вечерi.
— Мамо! дай i нам галуски... i ми хоцемо галуски, — обiзвалась з-за дверей дитина.
— Ви!.. — гукнув на їх Порох.
Дiти поховалися.
— Луципiр! — зиркнула Галька. — Сам напився, налопався, а дiтям — то й нема?!.
— Чому ви, справдi, дiтям не дасте? — обiзвався Чiпка до неї.
Вона встала мовчки; достала недобитий полумисок; всипала в його галушок i поставила коло порога. З-за дверей висунулось двоє дiтей — чорнi, замурзанi, в якихсь ганчiрках, замiсть сорочок, котрi вони якось соромливо позводили на грудях чорними рученятами, — бо застiбок не було... Впали вони опукою над черепком, запустили в юшку свої рученята, витягли по гарячiй галущцi, засичали, захукали — i стали жувати, цмокати... Чiпцi стало аж гидко. Мабуть, не любо було й Пороховi, бо вiн знову закричав на них. Дiти спiдлоба зиркнули на його й налагодились шарахнути за дверi.
— Не кричи, п’янице! — гукнула Галька на його.
— Сидiть! — обернулась до дiтей. Чiпцi вже не їлося. Доїв Порох останню галушку, встав. Подякував Чiпка Пороховi й Гальцi.
— Iди ж тепер та лягай спати! — обiзвавсь Порох до Чiпки.
Вийшли вони разом з кухнi. Чiпка покурив у сiнях люльки, пiшов у хату, а Порох ходив ще довго по двору, смоктав люльку та спльовував...
Лежить Чiпка в хатi на долiвцi, не спить, качається. Душно йому, варко; по жилах бiгає гаряча кров; гаряче полум’я пашить з рота; а в головi — одна думка ганяється за другою... То йому привиджується вдача: земля знову його; вiн такий радий, i мати рада: не попустив свого!.. I Галя йому любенько ввижається... Що не кажи, а Галя дiвчина гарна! От, якби така жiнка... Радiє Чiпка вiд однiєї згадки... Аж ось повiяло холодним вiтром з другого боку... Нема землi!.. проходився дурно... марно втратився... Мати плаче, — це їй, старiй, знову прийдеться на чужiм полi тинятись... А самому як?.. Пропало все!.. То знову вiн хазяїн... iде поруч з Галею... Вона йому любо глянула в вiчi, усмiхнулася... А лихий ворог позавидував йому — одняв землю, закрив своєю нечистою рукою її милий образ... Що ж тепер йому зосталося?.. Висовується, мов з туману, п’яна Порохова постать; а за нею — свiтить страшними очима божевiльна Галька: просовують до його рученята голi, чорномазi дiти — страшнi, сухi, тремтять од холоду... I встає перед ним людська неправда... Бачить вiн:, вона, як павутина, заснувала цiлий свiт, — нiхто не виплутається з її тонких тенет... Правда, один рвонувся — i вирвався... та як? руки й ноги назад скрученi... нi сiсти, нi встати: стiй, як на кару виведений!.. «Господи, боже! де ж твоя правда?.. — шепче Чiпка. — Де її шукати?..» Аж ось, здається йому, павутина i його основує, — от-от i вiн в тенетах! Вiн рвонувся, кинувся... Хочеться йому забутися, заснути. Перевернувся вiн з боку на бiк... Сон — як вiдьми вкрали!..
Хтось рипнув дверима, ввiйшов у хату.
— Це ви, дядьку? — питає Чiпка.
— Я, — одказав Порох. — А ти ще й досi не спиш? — спитав його й побрався до свого лiгва, по другий бiк хати. Не пройшло десяти хвилин, — Порох захарчав.
«Щасливий вiн! — подумав Чiпка. — Таке лихо, а спить безпечно... Тут — ще тiльки заклюнулось, — та й то!..»