Великі проводи

ІІІ

 
Зашуміли в лузі
Дуби кучеряві.
Загукали гадячане
На дейнецькі лави:
 
 
«Ой ви, волоцюги,
Розбишацькі діти!
Гей, лучче б вам по комишах
Низових сидіти;
 
 
Лучче б доглядати
Муравського шляху
Та московському купецтву
Завдавати жаху;
 
 
Лучче б вам з лихими
Жити ушкалами,
Аніж раду радувати
З нами, козаками!
 
 
Буде з вас, що наших
Батьків підманили,
На кривавій Солониці
Голодом морили.
 
 
Буде з вас, що шляхту
Дурно дратували
І з лукавим Остянином
В степи повтікали.
 
 
Не слухайте, браття,
Хижого бурлацтва;
Хай пан Голка порядкує
У нашім козацтві.
 
 
Молодий він сокіл,
Та жваво літає:
Де спуститься — вражу шляхту
За чуби хапає.
 
 
Візьми, Голко, стягу
І бунчук у руки, —
Визволь, визволь хліборобів
Із панської муки.
 
 
Займай, пане Голко,
Шляхетськії коні, —
Визволь, визволь Україну
З тяжкої неволі».
 

ІV

 
Добре було б, добре
Жити на сім світі,
Коли б можна було діла
Одного глядіти.
 
 
Була б з нас громаді
Праведна послуга…
А то вкралась козакові
У серденько туга.
 
 
Між козацтвом Голка
Мов по пущі блудить,
І коника вороного
Під собою пудить.
 
 
Ой чи тобі, Голко,
Отаманувати,
Чи до Лубень крутоярих
Дорогу верстати.
 
 
Та впасти до ніжок
Панні молоденькій,
Розпороти білі груди,
Показать серденько?
 
 
«Ой глянь, панно, в серце,
Чим воно палає, —
Що другого, панно, Голки
У світі немає…»
 
 
Марне слово, марне,
Чужая дружино!
Ой хто в панстві уродився —
Що тому Вкраїна?
 
 
Марне твоє, Голко,
Серденько палає:
Хто родився недоляшком,
Той лихом сконає.
 
 
«Ой серце гаряче,
Огненная душо!
Чим же я вас погасити,
Де втопити мушу?
 
 
Погашу я серце
Панськими сльозами,
Утоплю огненну душу
У боях з ляхами.
 
 
Погашу я серце
Працею тяжкою,
Затоплю огненну душу
Дякою людською.
 
 
Вороги лихії,
Ви сліпії люде:
Не знаєте, яка користь
З мене миру буде.
 
 
Не на те піднявсь я,
Щоб кров розливати:
Я піднявся, щоб темноті
Очі осіяти.
 
 
Прокинься, Вкраїно!
Вже сонечко сходить…
Годі, годі недолюдкам
Миром верховодить!»
 

7. Пісня шоста

І

 
Ой усяке на сім світі
Про своє гадає:
Хто про долю України
Та про славу дбає,
 
 
А хто з брата у захисті
По дві шкури лупить,
А як інший, то й прилюдне,
Що попаде, цупить.
 
 
Величалися дейнеки
Будинковим лупом;
Поставляли шибениці
З викопаним трупом.
 
 
І, попившись, сумували,
Що жиди з кагалу
До приходу панцерників
Усі повтікали.
 
 
«Чорти батька зна, — мовляли, —
Що тепер чинити!
Як і царство небеснеє
В бога заслужити!
 
 
А киньмося лишень, браття,
По склепах церковних:
Там багато на шляхетстві
Перстенів коштовних.
 
 
Та й якого ката будуть
Пани там лежати.
І страшного того суду
Мов у просі ждати?
 
 
Ге! замкнуто!… Колякою
Під двері підперто!
Мабуть, старшно запорозьких
Гайдамак і мертвим.
 
 
А кете лиш, підкотіте
Під церкву гармату:
Вона зараз нам очинить
Мертвецькую хату».
 
 
«Гвалт! рятуйте!» — із-за дверей
Жиди закричали.
«Отака ловись, панове!» —
Та й зареготали.
 
 
Регочуться гайдабури,
Гармату риштують,
Від радощів під собою
І землі не чують.
 
 
«Отепер-то, пани-браття,
Дождались ми панства,
Ще й у бога заслужимо
Небесного царства!
 
 
Отепер-то полатаєм
Свої драні боки:
Постоли будуть сап’яні,
Шовкові волокни!»
 
 
Ой торохнула-ревнула
Мідяна гармата, —
Захиталась, відчинилась
Мертвецькая хата.
 
 
Повалило з хати димом,
Мов у гуті з груби;
Мов голова Одамова, —
Вищирила зуби.
 
 
Посипалась цегла, вапна;
Двері, мов у пекло,
Роззявились, розширились…
«А що, жиди? Тепло
 
 
Натопили ми вам хату?
Не так, як, бувало,
Ми в холодних ваших корчмах
На лавах конали!»
 
 
Мовчать жиди, анітелень,
Нігде не озвались;
Тільки ветхі домовини
Скрізь порозкривались.
 
 
Виглядають жовті кості —
Чи вже наступила
Та година страшенная,
Що душу томила, —
 
 
Душу вбогу, задавлену
Ізмалечку панством,
У вічну тьму заманену
Хитрим якимсь царством?
 
 
Сумно стало гайдамакам,
Сумно між гробами,
Мов мерці до них озвались
Мертвими устами. 
 

ІІ

 
«Люде добрі! ось дивітесь:
Жидівська намітка!
Утікала та й втеряла
Чортова жидівка.
 
 
Гляньте, в дверцях зав’язнула!
Сі дверці на хори.
Ой там вони, вражі сини,
Ой там людомори!»
 
 
Стрепенулись, поринули
В церкву гайдабури, —
Застогнали, заплакали
Церковнії мури.
 
 
Притаїлась із жидами
Ходачкова шляхта.
Коло батьків та матірок
Діти — як циплята.
 
 
Притаїлись попи й дяки,
Що панству служили
І по-панській неписьменну
Простоту дурили.
 
 
«Ага! ого! — загукали
На їх гайдамаки. —
Так ви усі сюди збіглись,
Державські собаки!
 
 
Добре, жиди! добре, шляхто!
Добре, довгополі!
Будуть жнива в нас рясніші,
Ніж на панськім полі.
 
 
І за се вам дякуємо,
Що ви свої тлумки
І скриньки всі позносили
Нам на подарунки.
 
 
А що, жиди: чи важче вам
Золото втеряти,
Чи свої погані душі
До чортяк послати?
 
 
Бачте, до чого доводять
Ваші кляті карби,
Що самі нам позносили
Незліченні скарби!
 
 
А ти, шляхто ходачкова,
Пани окономи,
Людські п’явки безсердечні,
Дрібні грошолови!
 
 
Ви з жидами накладали,
Їх робом ходили,
То з пархами й поляжете
У одній могилі.
 
 
А за те, що в вас жидівська
Удача ледача,
Домовиною вам буде
Утроба собача.
 
 
А що ж вам, бровки кудлаті,
Маємо сказати?
Ви самі в церквах привикли
Людей поучати.
 
 
А виходь лиш, поторочо,
На амбон високий, —
Чи й до слова, як до їжі,
В тебе рот широкий?»
 
 
Не злякалась потороча,
Стала на амбоні:
Казать казань поторочі
Ніхто не боронить.
 
 
Отця й Сина мугикнула,
Ще й Духа Святого:
«Ой слухайте, пани шляхто,
Пророчого слова!
 
 
Розкувалось хиже хлопство,
За гріхи шляхетські, —
Нехай справлять уостаннє
Великдень зброєцький.
 
 
Ой викує на їх шляхта
Сталевії узди, —
Ой не вийде хамське кодло
До суду із нужди!
 
 
Ой викує на їх шляхта
Залізні кайдани, —
Махатиме хамське кодло
До суду ціпами!»
 
 
Ой як грюкне оружина
Із довгого дула, —
У широкий рот попівський
Засвистала куля.
 
 
Застогнали живі люде
І в склепу шкелети;
Заблищали списи, шаблі,
Загули мушкети.