Великі проводи

ІІІ

 
Западає низько
Червонеє сонце
У пили та в тумани.
«Ой стійте, не риньте
У шляхетський замок,
Брати мої гадячане!
 
 
Ой злетів пугач
На високу браму,
Та, як пугу, та пугу!
Ой чує, чує
Козацькеє серце
Якусь великую тугу.
 
 
Ой не дурно, браття,
Виїхала шляхта
На останній грець з козаками:
Мабуть, начинила
Склепи будинкові
І підкопи порохами».
 
 
Не слухають хлопці
І батьки старії,
Ринуть на здобич велику.
Ой багато люду,
Бідолах убогих,
Укоротить собі віку!
 
 
Виводять хлоп’ята
Коней у наряді,
Виносять панські риштунки,
А сірома вбога,
Будинки, дейнеки
П’ють коштовні трунки.
 
 
Ой запало сонце
В пили та в тумани, —
Хмари полом’ям палають:
Ой у останнє
П’яні бідолахи
Веселих пісень співають!
 

ІV

 
Ой місяцю маю!
Не світи з-за гаю,
Нехай ясно серед ночі
Купало палає.
 
 
Нехай кругом грища
Темна ніч наступить;
Нехай кожне приголубить,
Кого вірно любить.
 
 
Ой заховав місяць
Молодії роги;
Потемніли стежки в полі
І биті дороги.
 
 
Купальні дівчата
Через огонь скачуть,
А матірки із батьками
По убитих плачуть.
 
 
Співають дівчата,
Як у дзвони дзвонять,
А понурії панове
Побитих хоронять.
 
 
Чорна потороча
До панів побралась.
Кому печаль, кому горе —
Поторочі радість.
 
 
Укрила ніч темна
Кривавії жнива.
Кому печаль, кому горе —
Чорному пожива.
 
 
Стиха чорний, стиха
Сповідає панство,
За людську кров обітує
Небеснеє царство.
 
 
Стиха чорний, стиха
Хлопство научає, —
Ой хто сіє головами,
А він зажинає.
 

V

 
Не для тебе, Голко,
Молодецькі жарти:
Взявши мушкет, коло панни
Додержуєш варти.
 
 
То не голуб сизий
Круг голубки ходить:
Пан отаман із панянки
І очей не зводить.
 
 
Бережися, Голко,
Дівочої речі,
Щоб панянка не влестила
Твого серця грече.
 
 
Бережися, Голко,
Дівочої вроди.
Щоб не випустив ти панства
За Дніпрові води.
 
 
Не вберігся Голка
Краси молодої,
Сідлав панам потай ради
Воронії коні.
 
 
Не вберігся Голка
Тихої розмови:
Наготовив панам зброю
У темній дуброві.
 
 
Крикнув опівночі
Півень кукуріку!
Не побачать гадячане
Сіроми довіку.
 
 
Крикнув пугач пугу!
Земля застогнала,
Заревла її утроба,
Огнем запалала.
 
 
Панськії будинки
Під небом літають,
А панове із Гадяча
У Лубні втікають.
 
 
Обернулось грище
На страшну тривогу,
Присвічує красний півень
Втікачам дорогу.
 
 
Чи ясно, чи темно —
Жваво втеком чешуть,
Тільки коні воронії
Підковами крешуть.
 

6. Пісня п’ята

І

 
Блиснула зоря;
Біліють поля
Під холоним туманом.
Чого зібрались
Старі дейнеки
У дуброві за станом?
 
 
Блиснула зоря,
Біліють поля,
Почина небо сіяти.
«Ой не гаразд нам,
Старим головам,
Молодого послухати.
 
 
Ой наш отаман
Високо літа,
Та сідає низенько:
Що як віск розтав,
За слово оддав
Рарожинській серденько.
 
 
Ой чи на те ж брати наші
Під небо літали,
Щоб глянули із-за хати,
Як пани втікали?
 
 
Ой чи на те їх по полю
Жують сіроманці,
Щоб наш Голка прислужився
Вродливий панянці?
 
 
Усе поле, всі дуброви
Вороння обсіло,
Розношує наші кості,
Клює наше тіло;
 
 
А панове, з ласки Голки,
В Лубнях бенкетують
Та з Яремою на Гадяч
Потуги готують.
 
 
Нехай же їх привітає
Із шибениць шляхта…
Викопаймо вражих дуків
Із могил проклятих!
 
 
Отаману молодому
Тепер панна сниться:
Любо буде на слуг її,
Вставши, подивиться!
 
 
Хай слухають шибеники,
Як вороння кряче,
Як удова по мужеві,
Син по батьку плаче.
 
 
А на Голку-верховода
Зберім чорну раду, —
Хай зупинить красним словом
Людський жаль-досаду!
 
 
Чи так легко заплакані
Очі утирати,
Як панянці потай ради
Коника сідлати!
 
 
Чи так любо зрадникові
У стовба стояти,
Ой як любо ясну панну
На коня саджати?» 
 

ІІ

 
На дейнеках босоногих
Кармазини сяють;
Шабельками шляхетськими
Будинки лискають.
 
 
Не бояться завзятії
Панцерного полку;
Бубнять в бубни, визивають
На чорний суд Голку.
 
 
Вийшов Голка серед ради,
Вклонився низенько.
Коло його панцерники
Лавами близенько.
 
 
«Брати мої рідні,
Шановна громадо!
Маєте ви козацьке завзяття,
Та не тим завзяттям —
Силою сліпою —
Визволяться усі ваші браття.
 
 
Брати мої любі!
Тоді слобониться
Від панів неситих Україна,
Як в усіх убогих
І в усіх заможних
Буде воля і дума єдина.
 
 
Бачите ви добре,
Як пани лукаві
На погибель вас у замок заманили.
Не йняли ви віри
Мойму характерству,
Та й багато люду марне погубили.
 
 
Моє ж характерство
Не на те здалося,
Щоб людську кров дурно розливати:
Навчивсь я науки,
Щоб людей від муки,
Не гнівлячи бога, визволяти.
 
 
Ви чорную раду
На мене зозвали —
Стою перед вами, в вашій волі,
Не те мені страшно, —
Страшно, що без мене
Не буде вам у походах щастя-долі.
 
 
Знайте, браття, підкопана
Уся Україна —
Від Гадяча до Глухова,
З Лубень до Любліна.
 
 
Підкопалися панове
Під люди необачний
З того часу, як постригся
В ченці Сагайдачний.
 
 
Під церкви з будинків панських
Прокопані ходи —
На упадок і погибель
Темному народу.
 
 
Підійметесь, розіллєте
Кривавії ріки,
А прийде час — провалитесь
В страшну тьму навіки.
 
 
Не про те нам треба, браття,
Ой не про те дбати,
Щоб шляхетським білим трупом
Поле устилати.
 
 
Треба пильно тих лукавих
Ходів дозирати,
Що йдуть з палат та до церков,
З церков у палати.
 
 
Як освітим денним світом
Тії темні ходи,
Тоді тільки буде користь
Із Жовтої Води, —
 
 
Буде користь з Солониці,
З Альти, з Корсунщини:
Не запряжуть у кормигу
Пани України!
 
 
Не моя ж се, чесне браття,
Не моя наука:
Іде вона од Ісуса —
Від діда до внука.
 
 
Що хотіте, те й чиніте, —
Я у вашій волі,
Тільки прошу — не згубіте
Вкраїнської долі!»