Великі проводи

ІV

 
У старого дуба
Холодна водиця
Стиха корінь підмиває:
Про Жовтії Води
І про Корсунщину
Повитуха мовчки знає.
 
 
Коли б не дітвора
Малими ногами
В траві стежку протоптала,
То пташки співучі
І бджілки гудючі
Новину б їй розказали.
 
 
Про Жовті Води
І про Корсунщину
Шепче вітер по дібровах.
Не з однії буди
Повтікали люди,
Не один пустує бровар.
 
 
Про Жовтії Води
І про Корсунщину
Дітям сни чуднії сняться:
По всій Україні
Всяке зрозуміло,
Що час на ляхів підняться.
 
 
Ой заходить сонце
За холодну хмару,
А небо огнем палає;
Старенька бабуся,
Здіймаючи руки,
Щирим серцем промовляє:
 
 
«І благословляю,
І бога благаю,
Щоб фортуна в полі нам служила,
Щоб несите панство
І хиже рандарство
Козацькая сила одоліла.
 
 
Як же будеш, синку,
У чистому полі
За панами конем уганяти,
Не раджу я, синку,
Тобі кров людськую
Річеньками марне проливати.
 
 
Нехай побиває
Вороженьків наших
Всьогосвітняя позора,
Що по всьому світу,
По всіх добрих людях
Ходить із двора до двора.
 
 
Буде з тебе слави —
Предківськую землю
Унучатам повертати;
Буде з тебе слави —
Вельможнеє панство
З України позганяти.
 
 
Ой нехай же тебе
Божий син намножить
За твою козачу вдачу!
Може, доживу я,
Що на Україні
Людську воленьку побачу.
 
 
Може, доживу я,
Що в старенькій хаті
Загучать скрипки й цимбали
І звичаєм добрим
Ти діток згодуєш,
Як ми своїх годували.
 
 
Коли ж не побачу
Козацького війська
Під білою корогвою,
То надію теплу
Понесу у серці
В домовину із собою.
 
 
Коли ж не хитати
Мені правнучати,
Як тебе колись хитала,
То й то мені радість,
Що я тебе в військо
На ворогів проводжала!»
 

4. Пісня третя

І

 
Вельможний рід Рарожинських
Початку не має:
Як розжився, збагатився —
Ніхто не зазнає.
 
 
Може, ще тоді, як Каїн
Завидував брату
Судила їм сліпа доля
Здобичу багату.
 
 
Може, предки умочали
В людській крові руки…
Забули те, занедбали
Вельможні унуки.
 
 
Паненятами рождались,
Панами вмирали;
З високої високості
На люд позирали.
 
 
І хилилась уся шляхта
Під панськую руку,
Оддавала дітей своїх
У двірську науку.
 
 
Тим дворянством пишаючись,
Училася шляхта,
Як достатком та гонором
Пережважить брата;
 
 
Як підданську нахиляти
Шию під кормигу;
Як саджати бунтовників
У темну хурдигу.
 
 
Царювали Рарожинські
В шляхетській громаді,
Старші в війську, самовладні
На сеймовій раді.
 
 
І із роду в рід привикли
Себе поважати:
«Кому робить, кому служить,
А нам — панувати.
 
 
Сам господь нам указує
Владичню роботу:
Хилить під нас братів-шляхту
І хамську темноту.
 
 
З ким зотнемся на границі —
Він нам помагає,
Із роду в рід Рарожинських
Добра розширяє.
 
 
Так судилося на небі,
Щоб роди старинні
Уставляли суд і правду
По всій Україні.
 
 
Ой як з давніх було часів,
Так повинно й бути:
Не здоліє того ладу
Ніхто повернути». 
 

ІІ

 
Ой правду мовляли
Вельможні панове,
Нехиблену правду,
Поки не гукнули
Луги і дуброви
Про козацьку зраду.
 
 
Закрутилась круто
Зелена хмелина,
Звившись на тичину;
Огласило хлопство
Шляхту брехунами
На всю Україну.
 
 
«Шкода казнодіям
З високих амбонів
Простолюддя дурити!
Ой годі вам, браття,
Шляхетському богу
Ладанами курити!
 
 
Ой зберімось, браття,
У чистому полі
На спасенну науку.
Станьмо одностайно,
Подаймо брат брату
У тяжкій пригоді руку».
 
 
І вже ідуть різно,
І вже гудуть грізно
Чорні хмари з громами.
Насупилось небо,
Сяють лискавиці
Усіма сторонами.
 
 
І вже не одного
Розчахнуло громом
Кучерявого дуба…
Втікайте, панове,
В Польщу з України:
Буде вам велика згуба!
 
 
У Гадячі славнім
На Йвана Купала
Громова стріла впала:
У панський будинок
Людська поголоска
Новину страшну примчала.
 
 
У Гадячі славнім
Посеред базару
Красне полом’я палає:
Ой то козак Голка
Із панцерним полком
Навкруги людей збирає.
 
 
У Гадячі славнім,
На велике свято,
Костьоли мовчать-пустують:
Ой посеред ринку
Козаки охочі
На возі воза риштують.
 
 
Чого притаїлись
Попи із жидами
У склепах з мертвяками?
Ой високо має,
На сонечку сяє
Корогов між козаками.
 
 
«Ой ви, козаченьки,
Ви, хижацькі слуги,
І ви, вбогі гречкосії!
Ой годі вам, браття,
Неситому панству
Хилить під кормигу шиї.
 
 
Ой хапайте, браття,
Хто кий, хто дрючину
На вельможную спину,
Вирятуймо, браття,
З тяжкої неволі
Свою рідну Вкраїну.
 
 
Ой годі вам, браття,
Жито засівати
По шляхетському полю.
Гей, зорімо, браття,
Свою предківщину
Та засіймо святу волю».
 

ІІІ

 
Оце Голка серед ринку
З возів покликає.
Любо корогов княжецька
Над козаком грає.
 
 
Червоною китайкою
Пишно вози вкриті.
Стоять мовчки гадячане,
Мов у землю вриті.
 
 
Давно, давно таких річей
Не чула Вкраїна:
До землі всіх прихилила
Лихая година.
 
 
Поглядає брат на брата,
А батько на сина:
Чи вже й справді підніметься
Уся Україна?
 
 
Чи вже справді розкуються
Невольникам руки
І визволять батьків сини
А дідів унуки?
 
 
«Розкуються, розкуються,
Тільки всі вставайте,
На шляхетські хитрі речі
Й грізьбу не вважайте.
 
 
Розкується, поскидає
Кайдани Вкраїна,
Аби у всіх була воля
І дума єдина.
 
 
Розкується, і довіку
Вже того не буде,
Щоб на пана працювали
Неволею люде.
 
 
Брати мої, зачинайте
Великеє діло:
Ставши в лави, підступайте
Під панський мур сміло.
 
 
Не вважайте, що глибоко
Він у землю врився:
Хто б устояв против миру,
Ще той не родився.
 
 
Предки ваші неволею
Той мур мурували, —
По цеглині розібрати
Вам завітували.
 
 
Не страшна смерть, хто надії
На долю не має,
Кого ворог, як той ворон,
Клює-заїдає.
 
 
Слава тому, хто поляже
За вбогого брата
І унукам перекаже
Вставати на ката.
 
 
А проте прошу вас, браття,
Ладу мого ждати
І порядком, по-лицарській
Під мур підступати.
 
 
Може, шляхта схаменеться,
І попросить згоди:
Не бороніть, — хай втікає
За дніпрові води.
 
 
Хай втікає та накаже
Вельможним панятам,
Щоб не важились буяти
По убогим хатам.
 
 
Низько стоять хати наші,
Вгору дух палає, —
Не минеться напаснику,
Хто нас насідає!»