Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни

Неприкаяні душі зібралися на фатальному перехресті. Хоча буквально поруч вулицею Фрунзе їздили автівки та міський транспорт, тротуаром просувалися перехожі, Спартак твердо знав, що буквально тут же… і водночас не тут, а в якомусь іншому вимірі його оточив цілий натовп. А може, він сам на хвилину зник звідси – з реального світу?! Як інакше пояснити, що ніхто з перехожих або з тих, хто проїжджав поруч, не звернули найменшої уваги на молодого чоловіка, з долоні якого вітер повільно здував чорний всередині, сивий по краях попіл від спалених паперових сторінок?.. Повна пригорща попелу повільно зникла, а він усе стояв на тому самому перехресті. Й нікому не було до нього діла… Дивина та й годі!..

Проїхавши звідти три зупинки тролейбусом, Спартак дістався фінальної точки наміченого на сьогодні маршруту – Бабиного Яру. До «офіційного» радянського пам’ятника навіть не підходив, а одразу ж широким кроком попрямував до встановленої торік менори. Молодий чоловік не просто знав – він був упевнений, що найбільше на нього чекають саме тут!..

Вже починало потроху сутеніти, до того ж погода під вечір зіпсувалася: в спину тепер дув різкими поривами доволі сильний вітер. Отож коли Спартак вивернув і витрусив з полотняного мішечка рештки попелу – той не впав на землю, а підхоплений холодним вогким повітряним потоком, понісся мінливою хмаринкою убік дерев, що повиростали на місці колишньої яруги, ретельно засипаної землею.

– Ось вам, читайте! – надривно вигукнув він, відчувши, як з очей мимоволі полилися сльози полегшення. – Радянська влада всіляко намагалася приховати вашу смерть, але люди не дали про вас забути, влаштовуючи жалобні пам’ятні мітинги! До того ж, про вас розповів в романі-документі «Бабин Яр» київський хлопчик Толік Кузнєцов!.. Але через потуги радянської влади сталася Куренівська трагедія, яку знов-таки намагалися приховати!.. А вже ці нові спроби влади, в свою чергу, спровокували катастрофу на ЧАЕС!.. Це «Вектор катастроф», розумієте?! Я знаю, ви мстилися за забуття – так казали люди, це не моя вигадка!..

Вогкий вітер ридав від почутого, коли Спартак наполегливо продовжив:

– Я второпав: не буває хорошої влади!.. Її треба примушувати казати людям правду, а не приховувати!.. Подейкують, київського хлопчика Толіка Кузнєцова все ж таки вбили через написану про вас правду. Вбили – хоч він і втік до Лондона… Не знаю, так воно чи ні?! Просто так говорять… Але книжка його лишилася, її читають. Я теж прочитав, ви знаєте!.. Що ж, нехай я не Толік Кузнєцов, але свою дещицю таки додав – бо вам нарешті встановили пам’ятники, але сталися нові біди, нові смерті!.. То ось вам – цей мій «попіл Клааса»^[14], він більше не стукає в серце!.. В моє серце!.. Тепер вже не стукає, бо роман написаний!.. Я спромігся на це! Чуєте?! Ви ж знаєте, як я писав… в яких умовах!.. Писав і відновлював по пам’яті!..

Підвивання вітру заважало почути, відповіли йому щось чи ні. Втім, це було не надто важливо. Спартак просто знав… як завжди – ЗНАВ, що розібравши пригощами і щіпками попіл від спалених чернеток, написане ним ось просто зараз читають… слово за словом, рядок за рядком, сторінка за сторінкою… Читають уважно, намагаючись відчути інтонацію, гру слів і смислів… Читають всім натовпом. І головне – читають ті троє, яких він вигадав, але які реально були вбиті у вересні 1941 року: десятикласниця Соня Ставська, її дідусь Борух Пінхусович і його приятель Сьома, який мешкав на вулиці Шота Руставелі біля закритої нині синагоги…

– Агов, ще хвилинку уваги, якщо можна… – вигукнув він убік засипаного землею й засадженого деревами Бабиного Яру. Незримий натовп блідих примар дружно озирнувся до нього, тоді молодий чоловік продовжив:

– Щоб ви не сумнівалися… Щоб ніхто з вас не сумнівався… Я присягаюся! Чуєте?! ПРИСЯГАЮСЯ вам тут і зараз, що не дам забути про жах Куренівської трагедії! Якщо я вже по пам’яті відновив цей роман… а це була пекельна робота, ви знаєте!.. Вперше я спускався в це пекло, коли писав, вдруге – коли відновлював по пам’яті… Ви ж знаєте?!

Раптом низькі вогкі хмари на трохи вже посутенілому небі розступилися, і згори на землю впав багряний промінь, широкий і яскравий.

– Так, зрозуміло. Дякую, – тепер Спартак заговорив спокійніше, без надривної напруги: – Отож двічі спустившись у це пекло, я збожеволів, звісно. Не міг не збожеволіти, ви розумієте… бо подвійного сходження в пекло не витримав би ніхто з людей! Данте один раз спускався до вас. А я двічі. Та й я ж не Данте, я всього лише маленький хлопчик з київського Подолу, куди вже мені!.. Однак можете не сумніватися, що мої слова неодмінно дійдуть до людей, і вони згадають Куренівську трагедію та її жертв! ПРИСЯГАЮСЯ пам’яттю про вас, що не дам забути живим, не дам нізащо… Ну, а тепер вибачайте, мені час вертатися до інституту. Але слово я звик тримати, ви це можете бачити… себто, прочитати на попелі чернеток. А рукописи – вони не горять, ви ж знаєте… Все, тепер можете спати спокійно.

Щойно він замовк, як вітер остаточно вщух, а просвіт у вогких хмарах розширився, від чого вологе повітря і все довкілля набуло криваво-багряного відтінку. Тоді Спартак мовчки кивнув убік зарослого деревами місця, де невидимі мерці продовжували уважно вивчати його опус, потім кинув побіжний погляд на бронзову менору і широким кроком рушив у напрямі тролейбусної зупинки, що знаходилася на Дорогожицькій вулиці.

VIP-зала, кафе «Смак», Рівне, середина травня 1992 року

– Ну, Бідо-о-осику-у-у!..

– Чого тобі?

Вони дивилися один на одного абсолютно по-різному: Бідосик поглядав на Курлику трохи роздратовано, водночас в погляді маціпусіньких, схожих на лукаві шпаринки оченятках Курлики не відчувалося найменшого відторгнення і навіть роздратування. Нарешті після тривалої паузи останній мовив благально:

– Ну, Бідо-о-осику-у-у, ну розкажи ще про «будку гласності»!..

– Та я уже розказував, розказував… Стільки понарозказував, що…

– А я ще хо-о-очу-у-у!.. – плаксиво, якось зовсім по-жіночому затягнув Курлика. Його товариша аж перекосило від такого, й він мовив роздратовано:

– Ну, Бідо-о-осику-у-у!.. Сьогодні чий день народження – твій чи мій усе ж таки?.. Давай-давай, зізнавайся!..

– А ми не на допиті, між іншим, щоб я тобі зізнавався.

– Не на допиті, кажеш?..

– Еге ж.

– То я це можу скоренько виправити. Скоренько-скоренько!..

– Та йди ти в п*зду!..

– Сам іди.

Знов замовкли.

– Ну, Бідо-о-осику-у-у!..

– Відчепися.

– Ну, това-а-аришу Бідо-о-ола-а-ах-х-х!..

– Курлико, я сказав: іди в п*зду!.. Тим паче я тобі тепер не товариш.

– Хіба?! А хто ж тоді…

– Я тобі тепер не товариш у тому сесі… Ой – у тому сенсі, звісно, що ми тепер усі різко і водночас стали панами.

– Ні, Бідосику, в нашій «конторі», як і в армії, усі й досі величають один одного «товаришами».

– Курлико!..

– Шо?..

– Ти диви мені, легше нашшот «контори» нашої!..

– А хто нас почує?!

– Ну-у-у, все ж таки… Для порядку.

Нова мовчанка. І раптом він здався:

– Гаразд, зараз розповім, як усе те сталося, ще раз.

– Ану-ну-ну!..

Перезбуджений Курлика аж підстрибнув на стільці.

– Отже, слухай. Отже, я у відрядженні, значицця… У відрядженні, так.

– Так, у відрядженні. А далі?..

– А далі?.. А далі йду я по Москві, значицця… Як у пісні зовсім…

І Бідосик заспівав, а Курлика майже одразу підхопив:

 
А я иду, шагаю по Москве,
А я пройти еще смогу
Слоеный Тихий океан
И тундру, и тайгу-у-у!..^[15]
 

– Стоп! – раптом гримнув Курлика.

– Чого б це раптом?.. – здивувався Бідосик.

– Ти що це співаєш?!

– Ми співаємо… А що саме?..

– Який океан?! Океан який, я тебе питаю?..

– Тихий.

– А ще?!

– Слое… Соле… А-а-а!.. Га-га-га-а-а!..

– Отож-бо, що океан не «слоеный», а «соленый»! А ми з тобою!..

– Га-га-га-а-а!..

Посміялися трохи.

– Ну, то нічого, гаразд.

– Ні-і-і, негаразд… Ми з тобою вже… тойво!..

– Та той, хто пісню цю написав, і сам був… упівсвиста п’яний!

– Та ну?!

– От тобі й «та ну»!.. Тану-у-у!.. Та-а-а… ну-у-у!..

– Обґрунтуй.

– А от скажи, як можна ПРОЙТИ^[16] Тихий океан, га?..

– Ногами.

– Е-е-е, ні!.. Океан – він же рідкий, якщо ногами – ти потопнеш.

– А-а-а, он воно як!..

– Отак!..

– А-а-а!.. Га-га-га-а-а!..

Посміялися.

– Ну гаразд, Бідосику, давай!.. Розповідай про «будку гласності».

– Ну, хрін з тобою!.. Отже, йду я по Москві, крокую. Раптом бачу – стоїть вона, будка ця. А коло неї люди.

– Натовпом?

– Ага.

– А будка яка ця?

– Та така вона… Звичайна. Немовби намет торговельний.

– Ну-у-у і-і-і?..

– Ну, і тільки всередину заходиш, світло увімкнув – і ти перед камерою! Й можеш говорити, що захочеш!

– Що душі завгодно можеш сказати?

– А так, так!..

– Цивілізація!.. – здійнявши посоловілі від випитого очі до стелі VIP-зали, замріяно мовив Курлика.

– Ну так, ну так, ясна річ, що цивілізація! Це ж тобі, друже мій, Москва, а не наше глухе Рівне.

– І навіть не наш жльобський Кі-і-іє-е-ев!..

– Та стопудово!..

Вони змріяно помовчали.

– Отже, ти став у чергу?..

– Так-так. Став я у чергу. Стою і слухаю, про що там народ говорить?

– А там чутно?..

– Та ясна річ, що чутно!

– І-і-і… люди не боялися?..

– А чого ж боятися, коли всередині тебе й без того на камеру пишуть?!

– І те вірно… Ну гаразд. І про що ж люди говорили?

– Та про всяке різне! Якийсь хлопчисько зайшов і ляпнув: «Ну от, потрапив я в БУДКУ ГЛАСНОСТІ! Передаю всім привіт. З привітом, Дуся, я – Маруся! Отак от».

– Прид-дур-рок-к!.. – з придиханням мовив Курлика.

– Молоде, зелене. Засране, – Бідосик знизав плечима. – Вояки якісь заходили – от вони добре сказали. Мовляв, поділилися ми кордонами на різні держави, були одним цілим, зараз у кожного армія своя. От я, каже – росіянин. То що, невже я дивитимусь в оптичний приціл на своїх вчорашніх товаришів – на українців, білорусів, казахів?.. Ми ж служили разом!..

– Маячня! – різко видихнув Курлика.

– Так, маячня. А інший вояка сказав іще конкретніше: Єльцин, каже, Кравчук і Шушкевич – вони, каже, зрадники Батьківщини! Переділили нас кордонами, паскуди!.. Їх би, каже, зібрати усіх – і під суд!..

– А ти?..

– А я!.. – Бідосик випнув груди колесом. – А я, коли до мене черга дійшла, встав перед камерою і кажу: дорогі товариші, вітаю усіх вас… весь наш Радянський Союз і весь наш єдиний радянський народ із нашою Великою Радянською Перемогою над фашистською Німеччиною у Великій Вітчизняній війні! Саме ми врятували світ від «коричневої чуми» – честь нам і слава!.. Батькам нашим і дідам, які зламали хребта фашистській гідрі!..

– Так і сказав?!

– Так і сказав, щоб ти не сумнівався! Це ж саме під Дев’яте Травня було, а цьогоріч була рівно сорок сьома річниця Перемоги!.. Отож і сказав. І нехай всі чують, усі знають!..

– О-о-о-о! Це я й хотів почути! І то є найкращий подарунок мені на день народження… Дякую тобі, дорогенький!

І Курлика з Бідосиком обійнялися та з глибоко урочистим почуттям тричі, «по-брежнєвськи» розцілувалися. Чи то в губи, чи то «в десна» – неважливо!.. Головне ж бо – це традиції дотримуватися.

Туристично-оздоровчий комплекс «Судак», вул. Леніна, № 89, Судак, АР Крим, 9 серпня 1992 року

Як і більшість відпочивальників, Руслан і Роберт відправилися на море, бо водичка ввечері тепленька й лагідна, немов парне молоко!.. Натомість Лідія з Касимом залишилися в холі, щоб разом з усіма охочими подивитися трансляцію з урочистого закриття XXV літньої Олімпіади в Барселоні.

Турсунови скромно сиділи на м’якому диванчику позаду інших. Спостерігаючи за шикарною церемонією, вони не обмінялися жодним словом. Адже й без слів кожен з них прекрасно знав, про що думає інший. Їхні думки давно й надійно крутилися довкола речей, про які їх повсякчасно запитували вихованці, іноді скромно ховаючи очі, іноді навпаки – дивлячись на наставників прямо та невідривно:

«Лідіє Онисимівно!.. Касиме Мансуровичу!.. А що ж це воно тепер буде?! І головне – як воно все буде з нами?..»

Вони обидва не тільки кваліфіковані тренери та авторитетні судді. Що Касим, що Лідія насамперед – наставники спортивної молоді. Отже, щось-таки мусили відповідати… Та їм самим здавалося, що їхні відповіді здебільшого скидаються на жалюгідні відмовки.

Справді, раніше їхньою великою, могутньою та єдиною батьківщиною був Радянський Союз, збірні команди якого зазвичай вигрібали спортивні нагороди мало не лопатами. Але з цим клятим путчем ГКЧП, з танками в Москві, з арештом і подальшим звільненням товариша Горбачова, з «парадом суверенітетів», «міжсобойчиком на трьох» у Біловезькій пущі та грудневим референдумом, як фінальною крапкою усіх подій, – великий СРСР раптом наказав довго жити, розвалившись на півтора десятки незалежних держав. Відтоді ще й року не минуло, отож на XXV Олімпіаді в Барселоні тепер вже колишнім радянським спортсменам дозволили виступати Об’єднаною командою. Але це разове рішення, а далі що ж?!

Ні-ні, звісно ж, спортсмени завжди націлені на індивідуальне вивищення, навіть якщо йдеться про колективні види спорту: будь-яка команда завжди має капітана – безумовного лідера… Це висока честь, від якої не відмовиться ніхто… І все ж таки є нагороди індивідуальні, є й командні. Командний медальний залік також ніхто не скасовував. То як же з цим бути?! Це що ж виходить: на наступних Олімпійських іграх команда України змагатиметься… ну-у-у, наприклад – з командою РРФСР?! Чи з командою Білорусії?! А якщо тренер Касим Мансурович родом з Туркменії – як йому бути: в Києві лишатися чи додому їхати?! А його дружині Лідії Онисимівні куди подітися?! А їхнім дітям?..

Як усе це можна розділити, розмежувати?! От як?

Тим паче, що доки існував СРСР, то найкращі з кращих спортсменів з року в рік запрошувалися до Москви. Там усе концентрувалося, там були школи, там розроблялися методики і все таке інше – а тепер що ж?! Це Київ, приміром, тепер у якості Москви буде?! Ох, та це навіть не смішно…

Взяти, наприклад, їхню легку атлетику: ну так, Ольга Бризгіна в забігу на 400 метрів та Інеса Кравець в стрибках у довжину, які цьогоріч виступали у складі Об’єднаної команди від України, вибороли срібні медалі… Але ж одна справа – це сяючі сріблом нагороди на тлі медального «букету» від дюжини дружніх радянських республік. І зовсім інша – якщо результат України розглядати виокремлено. Якась жалюгідна парочка всього лише срібних, а не золотих нагород – на що це схоже?.. Сором, та й годі. А далі що ж буде?!

Звісно, всі ще дуже добре пам’ятали, як на межі 1980-х і 1990-х років той-таки Київ буквально атакували голодні натовпи з Воронезької та Курської областей, вимітаючи полиці продмагів буквально «під нуль». Тому-то й почали запроваджуватися різноманітні талони на всі види товарів, які тільки можна було уявити… З цієї точки зору, розмежування колишніх радянських республік виглядало благом.

Але ж не з інших позицій!.. Бо життя не обмежується лише «хавчиком», одягом і взуттям, квартирами й іншими матеріальними благами. Є ще й такі поняття, як честь і достоїнство. Зокрема, спортивна честь… Як бути з нею?

Ні у Касима, ані у Лідії готових відповідей не було. Одне зрозуміло: настали якісь нові реалії, в яких потрібно жити й робити свою справу.

Жити, незважаючи на жодні несприятливі обставини.

Приватний будинок по вул. Київській, Козин, пізній вечір 7 листопада 1992 року

– Васи-и-илю-у-у!.. Ва-а-асю-у-у!.. Тітка Фрося йде додому.

– Умгу… – пробелькотав він з байдужим виглядом, при цьому залишившись сидіти на місці, з огидним рипінням возюкаючи зубцем виделки по порожній фаянсовій тарілці. Обидві старі подруги обмінялися багатозначними поглядами, але тітка Фрося таки спромоглася взяти себе в руки, підвелася зі стільця й мовила:

– Ну що ж, Юлю, як то кажуть люди: в гостях добре, а вдома краще! Отож піду я до себе, вибачай…

– А може, ти б іще посиділа?.. – без жодної надії, суто формально спитала Юлія Іванівна. На що дістала очікувану відповідь:

– Ні-ні, вже невдовзі північ, куди ж мені іще сидіти, вам набридати?.. Треба ж якось думати, еге ж… Тому піду я, й не вмовляй мене. Не треба.

Проводжати гостю Василь не пішов, він все так само сидів на своєму місці й рипів виделкою по тарілці. Рипів та й рипів, рипів та й рипів…

І лише коли, проводивши додому стару подругу, мати повернулася до кімнати, син здійняв на неї сповнені відчаю та безнадії очі.

– Ну, синку, і що ж ти мені скажеш на все це? – якомога обережніше спитала Юлія Іванівна, зазираючи у Василеві очі.

– А що я мушу говорити, мамо?..

– Ну-у-у… Як, тобто, що?.. Як це – що?.. Ти ж поводишся зовсім неадекватно, от і поясни…

– Чому це раптом?

– А я не знаю, чому! – в голосі Юлії Іванівни вперше за весь сьогоднішній вечір прорвалося роздратування. – Це ти мусиш знати, синку! Ти, а не я й не тітка Фрося.

– А-а-а, он ти про що!..

Василь нарешті відсунув порожню тарілку, кинув у неї виделку й мовив:

– Бачиш, мамо, такі справи: я більш ніколи в житті й нізащо не святкуватиму річницю Жовтневого перевороту. Таке віднині моє кредо.

– Ти ба, подивіться лишень на нього! – сплеснула руками Юлія Іванівна. – Все життя ми святкували, а тепер відмовляємось. Та ми ж із тіткою Фросею так старалися, щоб сьогоднішнє застілля організувати! Це ж усе заради тебе – заради єдиного любого синочка, який після стількох років нарешті зміг повернутися в рідну домівку!.. Та ми ж обидві зі шкіри були ладні вискочити заради тебе, дурника такого!.. Та знаєш, як тітка Фрося тебе любить, як вона на тебе чекала?! А ти!.. Та хоч би заради пристойності бодай якийсь кавалочок хлібу зжував!.. І не рипів би весь вечір виделкою по порожній тарілці! Та що ж це таке?..

– Що таке, питається?.. А те, мамо, що я відсидів, а вас із тіткою Фросею Бог милував. Ось у чому моя з вами обома різниця. Ось чому я…

– Відсидів, так. І що з того?! Адже ж і відсидів ти не через свято Великої Жовтневої соціалістичної революції, яке ми все життя святкували. Ти через цього свого дурнуватого націоналюгу Бердника за ґрати втрапив. Гадаєш, я нічого не знаю й не розумію?! Ну, знаєш, Васю!.. Тобі вже тридцять сім років, у цьому віці Пушкін помер – думаєш, якщо я проста покоївка, то не в курсі подібних речей?! Помиляєшся, синочку. Та й ти сам у мене досі поводишся, ніби маленьке дитятко. То на що ж це схоже, га, Васятко ти мій любий?..

Через Бердника, каже мама. Десь так воно і є…

Через того самого «космічного хохломана» Олеся Бердника, який написав «Зоряного Корсара», за яким студент Ярмошко робив доповідь на достопам’ятному засіданні київського Клубу любителів фантастики «Обрій». Ох, уже цей наївний Вася Ярмошко!.. І ця наївна доповідь на наївну тему!..

А потім р-р-раз – і в каталажку!..

За пристрасть до «космічної хохломанії».

А після відсидки вертатися додому не дозволили. Відправили жити до Цюрупинська – о-о-о, клята діра на тілі України!.. А найгірше, що можна було вигадати, – це дурепа Діна Порфирівна в ролі багаторічної начальниці в лабораторії районної СЕС.

І все через того Бердника! Який, покаявшись за свої переконання, практично зрікся того, за що наївний Вася Ярмошко відсидів за ґратами, а потім відбув фактичне заслання!..

Ну, то цей самий Олесь Бердник в той час, як наївний Вася томився в клятому Цюрупинську, він у цей самий час зорганізував так звану «Українську Духовну Республіку» й навіть балотуватися у президенти всієї України надумав! Ач, чого захотілося розкаяному «космохохломану»!..

Щоправда, у президенти Бердник минулої осені йшов, йшов – та й у підсумку не дійшов!.. А чому?! А хтозна… Просто не зареєстрували, от і все!

А як же гроші, що йому на виборчу кампанію нібито пожертвували українські патріоти?.. Наскільки зміг дізнатися Вася, гроші були – та кудись спливли. Єдине, що втішає, що спливли явно не в кишеню самого Бердника: бо він як був бідним, але високодуховним, так ним і залишився. Однак це не виправдання: якщо для твоєї кампанії хтось розкошелився – будь люб’язний, приглядай за коштами, щоб тебе не пограбували і людську довіру для наживи не використали!..

А недогледів?.. Ну… тоді краще не балотуйся в президенти, не засновуй ніяких «духовних республік»! Бо від цього саме лише розчарування.

І не тільки від цього, до речі. Сьогодні в першій половині дня Вася побував у Києві. На старому місці планетарію вже не було – там тепер відродили Олександрівський костел. Зате в новій будівлі Київського планетарію, розташованого біля станції метро «Республіканський стадіон», як і раніше, збирався старий добрий КЛФ «Обрій», де головував той самий Ярополк Курій. Все, як і раніше…

Звісно, голова клубу пізнав Васю, разом з яким колись давно – ще за радянських часів – заснував усе це, м’яко кажучи, неподобство. Свого старого товариша нинішнім клубантам Ярик представив. Хоча ці юні хлопці та дівчата виявили до Васі інтерес не більший, ніж до пропиленого музейного експонату. Та й загалом, на засіданні Клубу обговорювався зовсім не основний предмет, заради якого він і був свого часу утворений – себто, зовсім не фантастика… Аж ніяк! В центрі уваги сучасних хлопців і дівчат були якісь комерційні проекти: розробка дизайну та виробництво «фантастичних» етикеток на пляшки, запис аудіокасет з начитаними фантастичними творами з метою подальшого продажу пілотам і водіям-далекобійникам… І все таке інше в тому ж роді. Одне слово – комерція.

По завершенні цієї пародії на засідання КЛФ Ярополк намагався втекти, проте Вася його перехопив і таки поставив руба ті запитання, які він ретельно обдумував, вивіряв від першого до останнього слова усі попередні роки. А ще додав трохи нових – про нинішню комерційну пародію на Клуб.

Ярик не розтікався думкою по дереву. Навпаки, відповів дуже стисло: «Васю, при чім тут я до твоєї посадки на нари?! Доповідь ти робив сам, тему обирав самостійно. Все проходило публічно, слухали тебе усі клубанти. Отож скажи, а при чім тут я?..»

Ось якою була відповідь на весь перелік запитань, ретельно обдуманих під час відсидки і заслання до Цюрупинська. І не давши Василеві оговтатись, Ярик продовжив: «Зараз нові часи, нові віяння, так. Комерція, кажеш?! Але ж це веління часу! Ти на цьому просто не розумієшся… Це поза межею твого сприйняття. Тому моя тобі порада: змирись! От і все».

А в підсумку?..

В підсумку Вася як ні з чим приїхав до Києва, так ні з чим і повернувся додому. А тут мама і тітка Фрося зі своїм святкуванням! Ну й що це таке?..

А між тим за ґратами він дізнався дещо нове й незвичайне на тему всього Дніпровського гідрокаскаду. Ось би про що поговорити з Ярополком чи з іншими клубантами!.. Бо якщо все це правда… Тоді й Києву, і всій Україні можуть бути непереливки, ще й які!.. Вася носив у собі це знання довгі роки. Приїхавши до Києва – тільки й розмірковував, з ким би все це обговорити?!

А вони, бачте, комерцією займаються! Ну-ну…

А з мамою чи тіткою Фросею?.. Дві літні жінки, які багато років пропрацювали покоївками в санаторії, навряд чи зрозуміють його побоювання. А боятися там і справді є чого. А тут!..

В першій половині дня – комерція замість фантастики, у другій – Свято Великого Жовтня в компанії мами та її давньої подруги.

Ну що ж це таке, чесне слово, га?..