Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни

Будинок по вул. Жовтнева^[6], № 26, Суми, 9 листопада 1991 року

Тримаючи Зоряну на руках, Валік розігнався настільки швидко, що вона аж заверещала від переляку:

– Ти ненорма-а-а-а?..

Однак слова «ненормальний» вимовити (точніше, прокричати) так і не встигла, оскільки вдаривши у зачинені двері носком правого чобота, він встиг різко прочинити їх швидше, ніж голова коханої врізалася в оббиті чорним дерматином дошки.

– Валько, ну ти ж і ненормальний! – вереснула Зоряна. – Ти що, «Дванадцять стільців» надто багато дивився?! Подвиги Миронова^[7] тобі спокійно спати не дають?!

– Якщо спати, то тільки з тобою, причому багато, активно і аж ніяк не спокійно! – запевнив він, вправно кидаючи молоду дружину на м’яке ліжко. – Чим ми з тобою зараз і займемося…

– Валь-ко-о-о!.. Ненор-ма-а-аль-ни-и-ий-й!.. – простогнала вона, з нестримним реготом хапаючись за голову.

– А чого це раптом?! – Валентин картинно впав перед ліжком на коліна. – Сьогодні наша шлюбна ніч, між іншим, тому приготуйся, моя кохана, витримати нестримну атаку… можна сказати – потужну навалу, за силою не меншу, ніж тропічний ураган. От коли ми з тобою станемо старими й ні на що не здатними ветеранами шлюбу – от тоді, можливо, й дам тобі спокій.

– Добре, що твої учні тебе зараз не бачать.

Зоряна запустила розчепірені пальці правої руки в його розпатлані кучері й заходилася пестити їх, знов і знов пропускаючи крізь пальці.

– А чого тебе непокоять мої учні?.. Невже не може вчитель молодших класів… Хіба ж я не чоловік?

– Чоловік, звісно, чоловік, – охоче підтвердила Зоряна, продовжуючи бавитися з його кучерями.

– А тоді припини свої мудрування. І давай нарешті займемося тим, для чого ми тут, у цій кімнаті усамітнилися.

– Давай, – і загадково посміхнувшись, вона додала: – Іди до мене…

Десь в кафе продовжувало гудіти бундючне весілля, але вже без двох головних героїв цього дійства. Бо принаймні на початок сьогоднішньої ночі вся ця квартира, розташована на верхньому поверсі цього двоповерхового будиночка, була віддана у повне кількагодинне розпорядження щасливих молодят. І нехай на ранок зовнішні стіни будиночка червоніють – бо таким насправді є колір цегли, з якої зведено споруду. На ранок можна! Але вночі кольору стін не видно. Бо сьогоднішня ніч належить їм двом.

І нікому більше!..

Село Княжичі, Київщина, вечір 28 грудня 1991 року

– Федько-о-о!.. – покликала Тетяна Михайлівна слабким голосом. І знов: – Федько-о-о…

– Так, мамо, я тут.

77-річна жінка не бачила вже геть нічого, тільки відчувала, що відходить у позасвіти. Туди, де на неї давно вже чекає Костянтин Кирилович. Її любий Кость… Нелегке життя прожили вони обоє. Ясна річ, особливо багато випробувань перепало чоловікові: спочатку на фронті, потім у колгоспі – коли скаліченому довелося працювати нарівні зі здоровими. Зате жили вони достойно! Діточок підняли, господарство…

Діточки.

Які ж вони у них чудові – справжня окраса і гордість життя! Що дівчатка, що хлоп’ятка. Особливо хлопці… З Івана вийшов справжній науковець, а з Феодосія – знатний живописець.

Ой, до чого ж чудову ікону намалював колись Федько! Намалював, коли ще малим був і тільки вчився. Ту ікону навіть благословив один київський батюшка, якого всі поважали і до якого Тетяна Михайлівна кілька разів возила молодшенького синочка: спочатку з його хворою ніженькою, а потім – з отією саморобною іконкою…

– Федь-ко-о-о! – знов покликала вона.

– Кажу ж вам, мамо, я тутечки.

Його долоня м’яко лягла на її схрещені на сонячному сплетінні руки.

– Федько, дай мені Бога, будь ласка!

– Іконку?

– Так-так. Ту саму, що ти намалював колись.

Хоча вона нічого вже не бачила, проте знала напевно, що дорогоцінна ікона, прикрашена власноруч вишитим рушником, і досі висить в красному кутку їхньої хати.

– Навіщо вам ікона тая, мамо?

– Хочу тебе поблагословити перед смертю, синочку. Тебе й усіх вас.

– Мамо, ви про що?! З якого це дива ви помирати зібралися?! Та за кілька днів Новий Рік настане, тоді ми з вами…

– Не дожити мені вже до Нового року. Помру як не сьогодні ввечері чи вночі, то завтра вже точно.

– Мамо, та ви!..

– Я так відчуваю, Федько. Мені вже час відходити, а тому дай свою ікону, будь ласка. І не сперечайся.

Проте оскільки Феодосій продовжував сидіти біля неї нерухомо, не віднімаючи своєї долоні від її рук, Тетяна Михайлівна повторила:

– Прошу, синочку, дай твою ікону, будь ласка! Не сперечайся і не пручайся. Все гаразд, бо все так і має бути.

1992
Незручні кордони

Залізничний вокзал, Житомир, вечір 21 лютого 1992 року

Зійшовши на платформу з київської електрички, уся трійця прослідувала всередину станційної будівлі. Тут один з них – найвищий на зріст, який тримався найупевненіше, явно по-командирськи, – зробив іншим долонею знак зупинитися, потім уважно огледів ряди фанерних крісел в кутку зали очікування. Намітивши підходяще, заклично мотнув головою. Коли ж наблизилися до наміченого місця, «командир» розбудив юнака, який мирно дрімав на одному з пошарпаних, розписаних похабними слівцями сидінь, постукавши носком свого чобота по підошві його облупленої кросівки:

– А нумо очисти місце!

– А шо таке-е-е?.. – в погляді юнака читалося щире здивування. Тоді «командир» видобув з внутрішньої кишені теплої куртки-«аляски» солідну на вигляд червону корочку і не розкриваючи її, процідив крізь зуби:

– Піш-ш-шов звідси, й хутко! Бо як я покажу, що там написано – тобі ж це боком вилізе!..

– Нумо, кому сказано?! Пш-ш-шов!.. – грізним тоном додав другий, трохи нижчий за «командира», але такий самий здоровань. Скрушно зітхнувши, юнак підхопив з сусіднього сидіння доволі містку сумку на довгій лямці, відійшов трохи убік, зупинився й озирнувся в пошуках вільного місця. Не знайшовши нічого, подивився запитально на трійцю, яка між тим влаштовувалася на двох звільнених місцях та ще й на третьому, розташованому поруч. А потім попрямував чомусь не до вихідних дверей, а до касових віконечок. Втім, новоприбульці не звернули на те уваги.

– Ну й навіщо ви хлопця зігнали? – звернувся Назар Амосович до своїх супроводжувачів. – Він тут дрімав, нікого не займав…

– Не твоє собаче діло, – пробубонів «командир». – Ти б краще про себе подумав, телепню, а не про якогось там…

– А ви мене що?.. Невже хочете тут полишити?

– Не просто хочемо, а таки полишимо, – впевнено підтвердив другий «конвоїр». – Втім, ти сам нарвався, старий хряк.

– Хлопці, ну навіщо ви так?..

– Це ми?! Це точно ми, а не ти?! – аж сіпнувся «командир».

– Але ж Валя – моя дружина, а ви – її брати!..

– Розпуснику, га, розпуснику?.. – спитав другий «конвоїр»: – Тобі як було молоденьку м*ндусю дрючити? Мабуть, солоденько, га?..

– Хлопці, хлопці, ви ж її брати! Як ви можете…

– Брати, ну то й що?! – «командир» з «конвоїром» змовницьки перезирнулися. – Але ж ми також і чоловіки!.. Отож чудово розуміємо, що молоденька солоденька м*ндуся нашої Валюхи для тебе, хряка-смердюка…

– Хлопці, ви про що?! Ми ж одружилися абсолютно офіційно, ми ж чоловік і дружина!..

– Розкажи це комусь іншому, пхе! – презирливо скривився «командир». – Наша сеструха поклала на тебе кращі роки свого молодого життя й дозволила тобі, старому негіднику, першому відпердолити її ще незайману м*ндусю. І що з того, що ви офіційно розписалися?! Теж мені аргумент!..

– Але ж вона мене кохає! – у відчаї скрикнув Назар Амосович.

– Кохає?! Го-го-го-о-о!.. Бу-гу-гу-гу-у-у!.. – зареготали обидва здоровані. – Як же тебе кохати, коли ти вже втратив…

– Ще не зовсім втратив, просто послабшав… – Назар Амосович знітився і додав, пильно вдивляючись у брудну підлогу: – Це вікове, таке з усіма чоловіками трапляється. І зі мною, і з вами таке станеться, і з…

– Но-но-но! – зупинив його «командир». – Ти нам тут не заливай…

– Я все ж таки лікар, – нагадав Дунець.

– І х*й тобі за це в сраку, старому хряку!.. – підтримав брата «конвоїр». – Коротше кажучи, заткнися і слухай сюди. Сиди собі тут, у Житомирі…

– Але ж я тут не знаю нікого, геть-чисто нікого!..

– А то не наше діло. Коротше, сиди тут і не смій до Києва вертатися. А як вернешся і як ми побачимо, що ти знов додому прешся…

– Отож запам’ятай: руки-ноги тобі повириваємо, в сраку запхаємо і скажемо, що так і було, – резюмував «командир».

– А про квартиру вашу можеш забути, – додав «конвоїр».

– Це моя квартира, хлопці! Це мені від лікарні дали…

– Була твоя, а стала нашої сеструхи, а тому ти… – почав «командир». Як раптом у нього над головою пролунало запитальне:

– А нумо, хто ви такі? Ваші документи!

Здоровані підвели очі й побачили перед собою двох міліціонерів. Втім, це не справило на них найменшого враження. Просто «командир» знов витягнув з внутрішньої кишені «аляски» солідну червону «корочку» і знов-таки не розгортаючи її, весело мовив:

– Привіт, хлопці! Це наш пацієнт, ми його мусимо доправити…

– Який такий пацієнт? – здивувалися міліціонери.

– Наш пацієнт, психіатричний. Ось ледве виловили аж у Києві.

– Втік, собацюро! – підтримав його «конвоїр». – Отож і доводиться у п’ятницю ввечері замість того, щоб вдома сидіти й пивасика перед телевізором дудлити, в Зарічани^[8] до психушки пертися.

– Ми там працюємо, – кивнув «командир».

– М-м-м, он воно як… – тепер уже співчутливо промукав один з міліціонерів. Але другий кивнув на закриту «корочку»:

– І все ж таки?..

– Хло-о-опці-і-і… Та ви краще на його пачпорт погляньте, обрегочетесь! – ховаючи «корочку» у внутрішню кишеню теплої куртки, мовив «командир» і звернувся до Назара Амосовича: – Анумо ти, псих, покаж людям свій пачпорт!

При цих словах губи Дунця розтягнулися у гордовитій посмішці. Він запустив руку собі за пазуху, витягнув із внутрішньої кишені свого подертого пальтечка й передав міліціонерам нібито звичайного вигляду радянський паспорт – такий самий, як і у всіх. Та розкривши документ, правоохоронці мало не вронили його від несподіванки: адже на внутрішній сторінці обкладинки, насамперед, кидався в очі надрукований на газетному папері тризуб, грубо вирізаний по контуру «геральдичного» щита і за допомогою силікатного клею наліплений на сторінку поверх напису «Паспорт гражданина СССР». Ще парочка тризубів була аналогічним чином наліплена на деяких внутрішніх сторінках (зокрема, на сторінці останньої прописки), в інших місцях абревіатура «СССР» була ретельно заштрихована червоною ручкою, а згори написано розмашисто: «Україна».

– Це-е-е… Це що таке?!

Спантеличені міліціонери розгублено дивилися то на підло усміхнених здорованів, то на Дунця.

– Це я українізував свій паспорт! – гордовито випнувши груди, мовив Назар Амосович. – Щойно проголосили Незалежність України, як я взяв та й українізувався, не очікуючи ніяких вказівок.

– Але ж це документ! Хіба ж можна?.. – дивувалися міліціонери.

– Нехай усі бачать, що це паспорт УКРАЇНЦЯ!

Дунець спробував підвестися й виструнчитись, проте «командир» мовив до нього коротко й різко:

– Нумо сидіти, кому сказано!..

А потім знов звернувся до правоохоронців:

– Отже, як бачите, це наш клієнт, який повсякчасно збігає з психушки, що в Зарічанах. Добре, що ми його упіймали. Так що, хлопці…

– Ну, лади, переконали, – мовив один з міліціонерів, різко козирнув і резюмував: – Щасливої дороги! Й дивіться, не загубіть свого клієнта знов.

– Так, роботка у вас!.. Не позаздриш, – кивнув другий міліціонер. Потім озирнувся до вхідних дверей і дав відмашку рукою. Хлопець з місткою сумкою на плечі, якого здоровані зігнали з місця, з розчарованим виглядом вийшов на залізничну платформу…

Бабин Яр, Київ, 13 березня 1992 року

Їхня лабораторна кімната розташовувалася на самому горищі одного з інститутських корпусів, отож коли протягом зими на відповідній ділянці даху накопичувалося забагато снігу, який при потеплінні починав танути, то озброєний фанерною «двірницькою» лопатою Спартак, разом з іншими лаборантами та інженерами, ліз на горище розгрібати замети.

Вперше це сталося 3 роки тому – на початку березня 1989 року, майже одразу ж потому, як він, нарешті відпрацювавши трирічний термін молодим спеціалістом у Дослідному конструкторсько-технологічному бюро ІЕЗ ім. Патона, перейшов працювати у лабораторію високотемпературного паяння № 32 того ж інституту. Перевод стався в лютому, а на самому початку весни зі стелі лабораторної кімнати потекло… Тоді наприкінці вранішньої летучки завлаб – зазвичай коректний і стриманий Людвіг Альфредович Кудрін – несподівано гучним голосом суворо спитав:

– Ну і довго ми збираємось терпіти «потоп» у горищному приміщенні?

Ще не знаючи достеменно місцевих традицій, Спартак забелькотав щось про заявку в господарський відділ: мовляв, скидати сніг з дахів – то їхній прямий обов’язок. Присутні на летучці стримано заіржали, тоді як Кудрін зміряв його оцінюючим поглядом і так само гучно мовив:

– Спартаку Андрійовичу… Ти у міцно спаяному вузькому колективі ще новенький, а тому кажу по-доброму: запам’ятай, мене ніїпаїт, яким чином з вашої ділянки даху зникне сніг, мене їпаїт, щоб господарські теми виконувалися вчасно і в повному обсязі. У вашому приміщенні на горищі повно високовольтного обладнання, з трансформаторами включно. Я навіть припускати не хочу, що якесь устаткування заллє талою водою… А тому зараз же, негайно зробіть так, щоб про танення снігу на даху я більш не чув. Усе, летучку завершено, кроком руш дах чистити!

Усі підтрунювали над Спартаком, доки вдягали теплі куртки й пальта, а керівник групи Дем’ян Лукич видавав чоловікам фанерні лопати. Потім секретарку-машиністку Натуську відправили вниз – чергувати, аби ніхто з випадкових перехожих не потрапив до зони скидання снігу, чоловіки ж вилізли на дах.

Як раптом глузування припинилися: адже щоб не впасти зі слизької бляшаної покрівлі, розгрібальники снігу прив’язувалися до огорожі міцними мотузками. І тут з’ясувалося, що Спартак може без особливих проблем зав’язати булінь^[9] – навіть наосліп!.. Ні-ні, звісно ж, інші теж володіли подібними навичками, от тільки всіх їх навчав в’язати морські вузли інженер на прізвисько «Боцман», який колись служив на справжньому атомному підводному човні. Спартак же тільки літні табори пройшов, можна сказати – справжньої армії не нюхав… а отже, нічого не розумів у житті. А тут!..

– Ти де навчився булінь в’язати? – негайно поцікавився «Боцман».

– По-перше, я з Подолу, а Поділ – район припортовий і загалом, кавалок Одеси, то як же не навчитися подібним речам?.. – відповів той. – А по-друге, у мене колись дівчина була. Скелелазка…

– І що, полізла від тебе так високо, що втекла? – вирішив поглузувати інший інженер на прізвисько «Піцунда».

– Полізла високо, так. Але не втекла, а зірвалася й розбилася, – крижаним тоном відповів Спартак. – Тож я тебе прошу вперше і востаннє…

– Тьху на тебе, йолопе! Не говорив би під руку, коли ми на дах ліземо сніг скидати, – сплюнув під ноги лаборант «Боцмана» – Бугай (то було не прізвисько, а його справжнє прізвище).

– То хай Піцунда не глузує…

– А справді, Піцундо, ти б не чіплявся до Спартака, – мовив «Боцман» сердито: – Це від тебе частенько тхне перегаром, а в цьому подільському хлопцеві таки відчувається морська душа, чесне слово!..

– Ой-йо-йой! Теж мені клуб сухопутних моряків… Тільник, безкозирка, брюки-кльош, дайош – бєрьош…

– Но-но, Піцундо!..

– Ну годі, хлопці, годі, – зупинив суперечку Дем’ян Лукич. – Давайте поскидаємо сніг і за роботу мерщій. І дивіться, щоб без травм сьогодні!..

Дах вони почистили, «потоп» припинили. Але відтоді «Боцман» з Бугаєм непідробно заповажали Спартака, це мимоволі вплинуло також на ставлення інших працівників лабораторії. Отже, хоча для вирішення проблем у царині паяння його освіта інженера-металурга підходила не на всі сто відсотків, молодий чоловік адаптувався на новому місці роботи доволі швидко – втім, як і колись у конструкторському відділі.

Група Дем’яна Лукича Нілова (він сам, як керівник, інженери «Боцман» та Кеша, лаборант Бугай) працювала з такими гігантами, як завод «Азовмаш» та Маріупольський металургійний комбінат імені Ілліча. Були в лабораторії ще дві групи, одну з яких очолював Вольдемар Савич Печорін – саме йому підпорядковувалися Спартак, інженер на прізвисько «Піцунда», якого насправді звали Ваською, і лаборант з кумедним прізвищем Рачок. Ця група вела господарські теми переважно з київським заводом «Ленінська кузня» та запорізьким ВО «Моторобудівник», на якому Спартак колись проходив виробничу практику, а також деякими іншими підприємствами Запорізької області. З тим-таки ЗБОМом в Дніпрорудному, наприклад.

Отаким несподівано тісним виявився світ!..

Попервах молодий чоловік гадав, що завлаб Кудрін добирає співробітників, орієнтуючись на кучеряві імена чи кумедні прізвища… хоча всі вони були, беззаперечно, знавцями своєї справи. Проте Людвіг Альфредович сам же й розвіяв це враження, якось спитавши:

– Спартаку Андрійовичу, ти як щодо риболовлі – тямиш чи ні?..

– Хіба що з поплавчанкою полюбляю ввечері посидіти. А що?

– А зі спінінгом вправляєшся?

– Та так, закидушку на пару гачків поставити, не більше.

– А на блесну рибалиш? А з моторного човна?..

– Ні.

– Слаба-а-ак, – скроїв невдоволену мармизу Кудрін і оголосив, що дуже поважає людей, поведених на риболовлі. Мовляв, за його спостереженнями, гарні рибалки зазвичай є уважними до деталей, сумлінними працівниками й ретельними виконавцями. Тим не менш, дізнавшись, що Спартак майстерно в’яже булінь – махнув рукою:

– Гаразд, згодиться. «Боцману» я довіряю, він в людях розбирається.

А коли НФ-оповідання молодого письменника С. Сивака потроху почали друкуватися в київській газеті «Молода гвардія», визнав остаточно:

– Ну точно наш чоловік.

І негайно зізнався, що в молоді роки керівник однієї з груп їхньої лабораторії – Дем’ян Лукич «бавився віршатами». Й навіть написав двовірш, що буквально обезсмертив його ім’я серед «патонівців»:

 
В сварное шво уткнув свое хлебало,
Стоял наш шеф и думал чем попало.
 

Неабияка перевага цього поетичного шедевру полягала в тому, що замість словосполучення «наш шеф» можна було легко підставляти якесь ім’я чи прізвище, наприклад: «…Стоял Патон и думал чем попало», «…Стоял Кучук^[10] и думал чем попало», «…Стоял Кудрин и думал чем попало», «…Стоял Лукич и думал чем попало», «…Стоял Спартак и думал чем попало», «…Стоял Бугай и думал чем попало» – і так до нескінченності.

Ба навіть «…Стоял Дядь-Юр и думал чем попало» теж вписувалося в загальний ряд, хоча корінний житель Великої Мотовилівки – дядя Юра, як майстер-зварювальник екстра-класу, перебував в лабораторії на особливому рахунку. І згідно зі штатним розписом, йому доводилося не стільки думати, скільки руками працювати.

Тим не менш, молодий науковець Спартак Андрійович Сивак, з усіма своїми примхами та нереалізованими письменницькими амбіціями, дуже добре вписався у невеличкий, однак міцно спаяний колектив лабораторії. І те, що було задумано здійснити сьогодні, у «Friday the 13^th»^[11] – безумовно, не вдалося б без того, що інші співробітники погодилися милостиво заплющити очі на його тривалу відсутність на роботі.

Оскільки потеплішало ще в останній декаді лютого, то сьогодні, в п’ятницю, Людвіг Альфредович збирався вперше за цей рік з’їздити на дачу, розташовану десь поблизу Пухівки на березі Десні. Бо треба було довідатися, як там перезимував його улюблений моторний човен, чи потребує він поточного ремонту і таке інше. Більш того, минулої осені на їхню лабораторію виділили, за інститутськими лімітами, «УАЗ-469»^[12] – отож, звісно, на зборах трудового колективу всі співробітники дружно поступилися правом придбати автівку на користь Кудріна, й тепер шеф уперше в житті готувався їхати на дачу ще й власним транспортом!

– Ви тільки дивіться мені, після одинадцятої не розбігайтеся з лабораторії усі до останнього. Треба, щоб хтось же й на місці лишався, – попередив він суворо на летучці напередодні в четвер.

– Все буде гаразд, Людвігу Альфредовичу, – запевнили його троє керівників груп. – Усі розуміють, що робота простоювати не може.

– Ну, то я в понеділок перевірю, що було зроблено без мого нагляду.

Все складалося так, що краще й не придумати! Спартак розрахував маршрут буквально по хвилинах і зрозумів: він таки має встигнути! Й не треба чекати суботи, можна впоратися і в п’ятницю, 13-го числа – саме в той день, у самісінькі роковини!.. Лишалось домовитися з хлопцями.

– Ну, що тобі сказати… Ти ж знаєш, що ми – люди не вибагливі, нас задовольнить хоч вино, хоч горілка. І навіть «Стругураш»^[13] теж задовольнить, – знизав плечима Піцунда.

– Задовольнить усе, що горить, – підтвердив лаборант Рачок.

– Отже, я зранку прийду, сам зразки на термообробку поставлю, щоб ви тільки за режимом нагрівання-охолодження прослідкували…

– Спартаку, будь спок – прослідкуємо! Ти, головне, пляшку не забудь.

Звісно, у п’ятницю зранку він не тільки не забув принести пляшку «Стругураша», але й додав півдюжини молочних сосисок з чорним хлібом:

– Закушувати будете, щоб не на голодний шлунок пити. Тільки зваріть, не їжте сосиски сирими, дуже прошу…

– Та ти мировий хлопець! – поплескав його по плечу Піцунда.

– А ти думав!..

Рачка направили на п’ятий поверх в туалет набрати в півторалітрову банку води, щоб за допомогою кип’ятильника зварити в ній сосиски. Коли лаборант повернувся, Спартак вже зосереджено готував зразки для монтажу у вакуумній камері.

– А може, до нас приєднаєшся? – змовницьки спитав Піцунда, коли зварені у два прийоми сосиски були розкладені по тарілках. – Може ну її, тую твою поїздку?.. Одно поглянь, на вулиці ще доволі сиро, вітер. А у нас в лабораторії і третя склянка знайдеться, і шість сосисок легко на трьох поділити, як і на двох… Га, Спарику?! Та й якщо нам мало здасться, ми завжди за добавкою збігати можемо.

– Ні-ні, Піцундо, не можу я. Поїздка надто відповідальна.

– А хоч куди?..

– Не закудикуй! – доволі різко обрубав Спартак.

– Темниш… – зітхнув інженер. – Гаразд, діло твоє. Їжджай.

– Я буду наприкінці дня. А ви хоча б одинадцятої дочекайтеся, бо раптом Вольдемар Савич нагряне? І дивіться мені, пийте, але щоб режим нагріву…

– Іди вже собі геть. Ми з Рачком дорослі люди, розберемося.

Спартак кивнув, потім увімкнув вакуумні насоси. Подивився на стрілки мановакууметрів, що повільно поповзли до відмітки «0 атм.». Перевірив роботу системи водяного охолодження. На прощання махнув рукою Піцунді, вийшов з кімнати, спустився східцями на п’ятий поверх, потім ліфтом – на другий. І там буквально ніс до носу зіткнувся з Людвігом Альфредовичем!

– Спартаку Андрійовичу, що там у тебе з експериментом? – негайно спитав шеф, за своєю трохи дивакуватою звичкою хапаючи співрозмовника за верхній ґудзик піджака.

– Розпочали вакуумування нагрівальної камери.

– Умгу… Качати години три з половиною, так?

– Десь так, тільки потім нагрів-охолодження.

– Гаразд. Що ж, до понеділка. Чекатиму на позитивні результати.

Кудрін відпустив його ґудзик і широким кроком попрямував у кінець коридору. Він був тепло вдягнений – отже, тепер не повернеться.

Про всяк випадок Спартак спустився на перший поверх в кімнату зварювальника дяді Юри: звідти було добре видно інститутську автостоянку, зокрема і припаркований «УАЗ-469» шефа…

– Ну що, поїхав Кудрін? – спитав дядя Юра з-під маски, при цьому не припиняючи зварювати пару чудернацького вигляду залізяк.

– Поїхав.

– І ти теж хочеш з роботи чкурнути?

– Сподіваюсь, ви про це нікому не розповісте.

Дядя Юра припинив зварювати залізяки, підняв маску, кинув на Спартака напружений погляд и процідив:

– А яке моє діло, хто куди?! У мене справи, а ти роби, що хочеш.

– Я ввечері ще приїду, а за устаткуванням і Рачок послідкує.

Дядя Юра лише рукою махнув і повернувся до роботи. А молодий чоловік піднявся на другий поверх в загальну кімнату, одягнувся, пробурмотів: «Я надовго, але ще повернуся», – й побіг коридором до виходу з корпусу. На ходу перевірив, чи лежить в його кишені мішечок з попелом…

* * *

Колись давно, ще під час навчання у школі, спаливши зошит зі своїм дебютним НФ-оповіданням «Політ в один кінець», Спартак відтоді саме так вчиняв і з усіма іншими чернетками. По-перше, для молодого чоловіка була нестерпною сама лише думка про те, що написані ним на папері слова гнитимуть десь на звалищі, то нехай краще підуть попелом!.. По-друге, це було дуже красиво, й від самого по собі процесу спалювання він отримував неабияке задоволення. А по-третє, прочитавши «Майстра і Маргариту», Спартак зрозумів: рукописи таки справді не горять, – але чернеток сказане не стосується! Можливо, його рукописи з часом опублікують, але в чернетки, сповнені пошуків і сумнівів, не мусить зазирати ніхто інший…

Тим паче зараз йшлося не про якесь там НФ-оповідання газетного формату і навіть не про повість, а про містичний роман «Апокаліпсис по-київськи» з його «Вектором київських катастроф ХХ століття», з образами людей, загиблих жахливою смертю під час Голодомору, розстріляних в Бабиному Яру, потоплих у селевому потоці Куренівської трагедії, вбитих «мирним атомом» в результаті аварії на ЧАЕС… Відновити по пам’яті ТАКИЙ роман, від першого до останнього рядка просякнутий людським болем, горем і слізьми – це була по-справжньому пекельна робота! Тим не менш, Спартак з нею успішно впорався.

І коли його творіння було передруковано з чернеток набіло на друкарській машинці їхньої лабораторії (одну сторінку він друкував зранку, ще до початку робочого дня, другу сторінку – в обід, третю – по закінченні роботи), молодий чоловік чітко зрозумів: його «Апокаліпсис по-київськи» вийшов незвичайним в усіх відношеннях, отож і вчинити з чернетками роману він просто мусить не так, як з іншими. Тим паче, наближалося 13 березня 1992 року – 31-ші роковини Куренівської трагедії!..

Отож в минулі вихідні він попервах вчинив, як і зазвичай: дістався одним з «дарницьких» трамваїв до Пішохідного мосту, перейшов на Труханів острів, відшукав одне зі старих згарищ, на якому туристи в теплий сезон смажили шашлики, назбирав хмизу, очерету і сухої трави, розвів багаття і ретельно – аркуш за аркушем, зошит за зошитом спалив на ньому всі чернетки. Однак утворений внаслідок цього попіл на цей раз не закидав золотавим дніпровським пісочком, але ретельно зібрав у полотняний мішечок, в яких вони в інституті зазвичай носили на аналіз спаяні або ж термооброблені металеві зразки.

Цей попіл був потрібен Спартакові для своєрідного «звіту мертвим». Звісно, від такого задуму за версту тхнуло якимсь язичництвом чи чаклунством, отож його знайомий протодиякон Агапіт нізащо не схвалив би нічого подібного. Однак до Агапіта тепер не підступитися, порадитися нема з ким… А якщо не «прозвітувати» перед загиблими лютою смертю, про кого нині сама пам’ять втрачена… Якщо не подати їм жодної звісточки про те, що вдалося зробити – нехай навіть у настільки оригінальний спосіб…

Ні-ні, їх неодмінно треба сповістити! Інакше Спартак не знатиме спокою, навіть начитавшись на ніч Біблії.

Отож молодий чоловік почав діяти. Насамперед, він сів на старенький деренчливий, трохи схожий на облуплену бляшанку з-під консервів трамвай і поїхав на Байковий цвинтар, територіально найближчий до ІЕЗ ім. Патона. Колись у 1968 році на центральній кладовищенській алеї чергував міліціонер, пильнуючи місце останнього спочинку київського мера Давидова, тепер же тут було зовсім безлюдно.

– Ну так, Олексію Йосиповичу, я розумію, – мовив Спартак, зупинившись перед пам’ятником на його могилі. – Ви старалися жити для людей, вашим ім’ям навіть бульвар на лівобережжі Дніпра назвали. Але Куренівська трагедія – це ваш прорахунок, ваша пряма провина! Ви сподівалися, що всі про це забули. Комітет держбезпеки зробив усе можливе для такого забуття, так. Але ж я не забув, Олексію Йосиповичу! Я відмовився забувати – хоча хто я такий, здавалося б?! Всього лише п’ятирічний хлопчик, любого дідуся якого ви мало не вбили…

Запустивши пальці в мішечок, молодий чоловік витягнув звідти трохи попелу і кинув на могилу Давидова зі словами:

– Ось, почитайте, Олексію Йосиповичу! Вам має бути цікаво.

Перетнувши невеличку цвинтарну алейку, другу порцію попелу він кинув на могилу Щербицького, прокоментувавши це так:

– А ви, Володимире Васильовичу, так і не ризикнули після аварії на ЧАЕС оголосити евакуацію з Києва бодай маленьких діточок і вагітних жінок. Через вас такі, як мій однокласник Данька, хапанули невідому кількість радіації – і цього ніхто ніде не фіксував! Не кажучи вже про мене та інших… Про тих, хто тоді ходив на Першотравневу демонстрацію. Про школярів і дошколят, які опромінювалися через ваше особисте боягузтво й небажання ламати партійну кар’єру!.. Отже, ви, Володимире Васильовичу, продовжили «Вектор київських катастроф». А тому і ви будьте люб’язні почитати про те, що накоїли.

Озирнувся уважно на всі боки. Але на головній кладовищенській алеї в цей день не було нікого. От і добре! Нехай би й далі так…

Потім трамваєм, метро і тролейбусом молодий чоловік поїхав на Берковці. Третю порцію попелу висипав на могилі Евки, при цьому перепросив:

– Вибач, кохана, що не встиг завершити цей роман за твого життя! Але навіть за порогом смерті ти допомогла виконати цей задум. Знала б ти, до чого цінними стали твої останні в житті слова про «вектор», повідомлені Олегом Фомічовим!.. Ти дуже допомогла мені, Евко. Дуже-дуже!.. Я завжди кохатиму тебе і завжди пам’ятатиму, скільки живий буду. Що ж, читай і ти.

Тролейбус і автобус довезли молодого чоловіка до Куренівського цвинтаря. На таксі було б швидше – але не з його зарплатнею інженера роз’їжджати на автівці! Ну нічого, якщо поквапитись – має встигнути…

Четверта порція попелу впала на могилу Арона Марковича Штульмана, при цьому Спартак уперше заговорив не надто впевнено:

– Привіт, прадідусю! Бачиш, яке діло… Від самого дитинства, скільки себе пам’ятаю, незнайомі люди, по-перше – говорили, що ти був святим чоловіком, а по-друге – бажали, щоб я виріс достойним тебе. Я й досі найменшого поняття не маю, чого такого ти зробив, щоб навіть абсолютні чужаки вважали тебе святим. Мені навіть мама про це не розказує чомусь. А коли запитую тата – він лише матюкається… Не знаю, вдалося мені вирости твоїм достойним праонуком чи не вдалося?.. Втім, почитай і ти.

Далі тролейбус довіз його до перетину вулиць Фрунзе і Коротченка. Саме тут, неподалік входу на стадіон «Спартак» (подумати тільки, який символізм!..) і навпроти трамвайного парку ім. Красіна, була розсипана п’ята пригорща попелу. Цього разу Спартак висловився коротко:

– Ось, читайте…

Чому?.. Бо на всіх трьох цвинтарях подібного відчуття не виникало… А от саме на цьому перехресті йому вперше здалося, що довкола юрмляться невидимі натовпи душ тих, чиї життя рівно 31 рік тому, день у день забрав грязьовий потік! Тільки й різниці, що тоді був понеділок, а зараз – п’ятниця!.. Та все одно день нещасливий. І вони нещасні – ті, хто загинув.