Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни

Одне втішало: торгували там не чим іншим, як книжками. А перед цим товаром Спартак ніколи не міг встояти… Що ж, він просто прогулюється. Не буде ніякої біди, якщо підійти й оглянути розкладку.

Спартак підійшов… І у нього миттєво перехопило подих!

Бо в самому центрі столика поруч лежали дві книжечки: середньої товщини у твердій палітурці роман-документ Анатолія Кузнєцова «Бабий Яр» та абсолютно чорна, з білими літерами брошурка «Память Бабьего Яра».

Обережно, немовби побоюючись, що обидві книжечки розчиняться і просто зникнуть у повітрі від найменшого дотику, він простягнув руку, взяв зі столика спочатку першу, потім другу, здійняв погляд на продавця, ледь розліпив вмить пошерхлі губи й ледь чутно промимрив:

– Скільки це?.. Ці дві?.. Коштують?..

Продавець назвав ціну. Подумки картаючи себе за те, що не взяв з дому грошей понад необхідний мінімум, Спартак відклав книжечки, витягнув з кишені брюк гаманець, витрусив з нього всі гроші…

Як не дивно, в гаманці знайшлося рівно стільки грошей, скільки було необхідно, щоб придбати обидві книжки! Копієчка до копієчки!

Хоча, з іншого боку, нічого не лишалося на проїзд… Але то пусте! По-перше, можна дійти до площі Ленінського Комсомолу, сісти на 16-й трамвай і доїхати додому «зайцем». Якщо ж наскочити на контролера, який вижене тебе з трамваю – йти там все одно недалеко. А по-друге…

Спартак знов зазирнув до гаманця і побачив там парочку не закомпостованих трамвайних талончиків. Отже, проблему вирішено.

– Ось, дайте одну і другу, – він простягнув усі свої гроші продавцеві. Й почув у відповідь те, на що сподівався найменше:

– Забирайте ті, що на розкладці. То останні примірники.

– Обидві?!

– Так.

«Ніби лежали собі тут і на мене чекали», – подумав молодий чоловік.

«А чому ти не припускаєш, що ці книжки справді були відкладені саме для тебе, а не для когось іншого?»

Як це бувало з ним завжди, Спартак нічого не почув – просто ця дивна думка… чи, може, дивне… ба ні – здивоване запитання саме по собі виникло у нього в голові. Озиратися у пошуках промовця не мало сенсу. Разом з тим тепер молодий чоловік був твердо впевнений: обидві книжечки Хтось Невідомий відклав саме для нього!..

Намертво, до побіління пальців учепившись обома руками в дорогоцінні трофеї, Спартак неспішно попрямував далі. Діставшись до симпатичного скверика, розбитого довкола реконструйованих Золотих Воріт, опустився на вільну лавку. Обережно, намагаючись навіть ненароком не зім’яти жодної сторінки, розгорнув «Бабий Яр» Анатолія Кузнєцова…

* * *

…Це був знак. Обидві книжки чекали на його появу в єдиному примірнику кожна, лежачи на книжковій розкладці. В гаманці було рівно стільки грошей, щоб вистачило на обидві. До копієчки… Забрів він на Ярославів Вал, по суті, випадково. Відвідавши нововідкритий пам’ятний знак. І не знайшовши п’ятого свідка – знайомого диякона… себто, вже протодиякона у Володимирському соборі. Явний знак для нього!..

У п’ятирічному віці Спартак почув від мами Гаті розповідь про Куренівську трагедію. Після того матір взяла з синочка чесне слово, що він негайно забуде про її розповідь. Однак попри зразкову слухнянійсть, він обдурив любу матусю! Та й як можна було забути про те страхіття, коли навіть незнайомі дядьки в лазні говорили: «Твій прадід Арон Маркович був святою людиною. Отож не підкачай, малий, будь гідним його пам’яті!..»

Подумки вбивши власний Страх казковим мечем Іллі Муромця, хлопчик заходився вкрай обережно, але наполегливо розпитувати інших дорослих (окрім мами) про події 13 березня 1961 року. Передостаннім опитаним свідком став тоді ще диякон Агапіт, останнім – божевільний Михайло Дубяга, який вважав себе то «героєм-підпільником Веніаміном Панібудьласка», то своєю власною матір’ю «Горпиною». А всього, разом з мамою Гатею, свідків катастрофи налічувалося шестеро.

Щоб навіть ненавмисно не видати себе, Спартак ніколи й нічого не занотовував – тільки запам’ятовував, нанизуючи одне свідчення на інше. Отож у підсумку в його голові сама собою склалася, так би мовити, усереднена картина катастрофи. Картина навряд чи повністю відповідала реаліям, проте мала і безперечну перевагу… Бо всі деталі катастрофи – від руйнування земляної дамби в гирлі Бабиного Яру до моменту, коли нещасні жертви почали захлинатися багнюкою, – уявлялися напрочуд живими, об’ємними. Немовби в стереоскопічному кіно. Тільки ще з запахом і смаком сирої землі, а також з тактильними відчуттями!..

Спартак чітко уявляв усе це… і водночас не знав, що із цим робити?! Так, років з одинадцяти він мріяв стати прозаїком-фантастом. Проте всі дорослі постійно втовкмачували, що письменника з нього не вийде… тому що з отаких «професорів» виходять науковці й інженери, але не літератори!.. Під впливом цих розмов Спартак чітко уявив, що рівно за два десятиліття до того в тому ж районі Києва – в Бабиному Яру почалися масові розстріли. А якщо відмотати назад у часі ще два десятиліття – виникне період, коли голодний Київ замерзав без дров у люту зиму. Так – дрова, які забули завезти в місто. Боярська вузькоколійка. І ще – перший з трьох Голодоморів, коли продзагони вигрібали у селян «під нуль» хліб на потреби Червоної Армії.

Тоді Спартак, уявивши себе справжнім «науковцем», вигадав числовий ряд:

1921 → 1941 → 1961 → 1981 (?)

І почав чекати, що ж станеться в 1981 році?..

Коли не сталося геть нічого жахливого, він відчув настільки глибоке розчарування, що поквапився забути про свою дурнувату теорію якомога швидше. Тим паче, десь в той період Спартак попервах просто познайомився, а потім почав зустрічатися з дочкою циркового тромбоніста Евкою Зарембою. Цю шибайголову оточувала компанія таких самих безшабашних дівчат – і все ж таки його Евка вирізнялася навіть на тлі подружок!.. І хоча вона була на кілька років старшою від Спартака, а старанний, трохи занудний студент Київської політехніки виглядав поруч з нею так само безглуздо, як Непохитний Олов’яний Солдатик поруч з Паперовою Балериною – обидва просто купалися в неймовірному шаленому коханні!..

Евка стала другою, хто дізнався про його пошуки. Першим був шкільний друг Валерка Гайдамака, через матір якого – тітку Гелену – вдалося вийти на останнього свідка. Проте якщо Валерці він не розповідав подробиць, то Евці чомусь виклав усі відомості, які дізнався від кожного свідка, включно з мамою Гатею. Вислухавши все, саме Евка сказала: «Спарику, ти такий чудовий оповідач!.. Я аж заслухалася».

Тоді він не втримався й поділився спогадами про те, як під час навчання у школі вчителі (з директрисою включно!) сміливо залишали на його відповідальність навіть старші класи, і здоровезні лобуряки, завмерши й пороззявлявши роти, слухали Спартака, який на замовлення розповідав їм що завгодно – детективи, пригодницькі твори, фантастику… Додав, що вчительки літератури колекціонували його шкільні твори. І звісно ж, поділився заповітною мрією – стати прозаїком-фантастом…

«А ти візьми та й напиши якусь містичну річ про всю цю Куренівську трагедію!» – несподівано запропонувала Евка, вислухавши його.

«Містичну?..» – прошепотів Спартак, здивовано зазираючи в очі коханої.

«Ну так, природно».

«Але ж я хочу бути науковим фантастом, а не містиком…»

«Яка різниця?! Аби роман вийшов цікавим».

Втім, хоч молодик і обіцяв подумати, проте братися за перо не поспішав. Адже ніяких особливих катастроф у 1981 році ані в Києві, ані навіть в Україні в цілому не сталося!

Усе змінила аварія на Чорнобильській АЕС. Як і Куренівська трагедія, це була техногенна катастрофа. І сталася вона, власне, не надто далеко від Києва. А що вже лиха накоїла не тільки в СРСР, але навіть в Європі та світі – то цього б ніхто вже не став заперечувати!

Тоді Спартак дещо змінив і розвинув виведену раніше формулу, яку назвав подумки «Вектором київських катастроф ХХ століття»:

(19??) → 1921 → 1941 → 1961 → (1981) 1986 → 2001/2006/2011 (?) 1921 → 1941 → (!!!) → 1986

Це означало дві речі. По-перше, з невідомих причин період між знаковими подіями катастрофічного характеру змістився на 5 років – зате характер аварії на ЧАЕС мав вже не локальний, а планетарний масштаб. По-друге, якщо й надалі приховувати відомості про Куренівську трагедію, то весь ланцюжок розсипається, втрачаючи очевидність. Звідси він зробив висновок, що мовчати далі про події 13 березня 1961 року не можна. Хай навіть ризикуючи нарватися на неприємності з КДБ… чим би це не загрожувало його близьким, не кажучи про нього самого!..

«Евко, ти таки маєш рацію. Я мушу написати цей роман. Не науково-фантастичний, а як ти і запропонувала – містичний!..»

Почувши слова коханого, дівчина трохи здійнялася над Спартаком (а він зробив це зізнання в той момент, коли вони, розніжені, відпочивали в обіймах одне одного) і загадково посміхнулася:

«Що ж, мій любий, пиши! Я чекаю».

Тоді Спартак нарешті взявся за працю всерйоз. Створення роману під назвою «Апокаліпсис по-київськи» виявилося справою нелегкою, місцями навіть марудною, з цілими масивами «підводних каменів», об які раз за разом розбивався саморобний човник письменника-початківця. Неодноразово він впадав у відчай… І лише сяючі очі коханої нагадували періодично:

«Не забувай, що я чекаю появи роману. Пиши, любий, пиши!..»

З часом дійшло до читання спочатку першої, потім другої частини. Загалом же планувалося чотири частини – чотири містични «сни» з розлогою післямовою. Від перших двох «снів» Евка впадала мало не в екстаз, після чого вимагала продовження. Зауважень було небагато, проте Спартак постійно вертався назад по тексту, читав і перечитував, нещадно виправляв окремі епізоди, великі й малі… І знов кидався вперед, вперед… вперед!..

Далі сталося непередбачуване: разом зі старшою сестрою Касею Евка загинула під час сходження на Південну Ушбу. А молодий чоловік вже готувався прочитати їй третій «сон» – а тут раптом!..

Годі й дивуватися, що Спартак впав у розпач і сховав рукопис роману якомога далі. До тями його привели лише передсмертні слова коханої, почуті в переказі колишнього однокурсника Олега Фомічова – теж альпініста-любителя, як виявилося згодом:

«Ми – це вектор, який ніщо не зупинить на шляху вперед».

Так, Евка сказала це про себе і про старшу сестру Касю… Проте чому цей же вислів не можна було віднести… наприклад, до того ж «Вектора київських катастроф ХХ століття»?! А цей «Вектор» таки потрібно зупинити, розповівши правду про Куренівську трагедію! І навпаки, «вектор» написання роману він не має права зупиняти нізащо!..

Коротше кажучи, ці слова аж надто нагадували послання до нього з нематеріального світу, передане через посередника – колишнього однокурсника. І хоча на це пішло цілих сім місяців (протягом яких було випито чимало оковитої), проте кризу Спартак все ж подолав, чернетки зі схованки дістав і роботу продовжив. Молодий чоловік навіть звик до передчасної втрати свого єдиного читача…

Як раптом позаторік його спіткала нова біда: сприйнявши чернетки «Апокаліпсису по-київськи» за старі студентські конспекти, мама Гатя викинула їх на смітник з міркувань прибирання в кімнаті сина, куди він навіть не може привести нову дівчину… буцімто через жахливий безлад! Спартак спробував переписати роман наново. Але відновлювати рукопис по пам’яті, виявляється, було удесятеро складніше, ніж писати «з нуля».

Відтоді все застопорилося. Зробити цю пекельну справу без підтримки коханої молодий чоловік не міг. Він губився у здогадах щодо злого року, який його переслідує. Якби ж отримати хоча б якийсь знак, що його робота потрібна бодай комусь!.. У пошуках підтримки (навіть містичної!) Спартак навіть дістав усіма правдами й неправдами культовий роман «київського москвича» Михайла Булгакова – але прочитавши його, лише переконався, що саме Маргарита весь час заохочувала свого Майстра до творчості в надії якнайшвидше почути фінальні слова про «жорстокого п’ятого прокуратора Іудеї, вершника Понтія Пілата».

А ЙОГО ХТО ЗАОХОТИТЬ?!

От у тім-то й річ! У тім-то й річ…

Нарешті Спартак вирішив зачекати наближення 50-х роковин початку єврейських розстрілів у Бабиному Яру: якщо «знак із потойбіччя» і мав з’явитися – то коли ж іще, як не в цей самий день, 29 вересня 1991 року?! Очікування цього моменту не змогли перебити жодні бурхливі події серпня: ні путч ГКЧП, ні арешт і подальше визволення президента СРСР товариша Горбачова, ані навіть проголошення Незалежності України!

Спартак очікував свого, відомого тільки йому одному…

* * *

І от – сталося…

Якщо справді сталося!

Втім, важко було витлумачити абсолютно випадкову купівлю одразу ж двох останніх примірників настільки важливих для задуманої справи книжок (на які у нього ледь-ледь вистачило грошей) саме в той день, який він сам собі призначив пороговим. Тому тепер Спартак із завмиранням серця гортав сторінки роману-документу Анатолія Кузнєцова «Бабин Яр». Гортав доти, поки майже наприкінці не наштовхнувся на виділений курсивом текст:

«Бабин Яр перегородили дамбою і стали в нього нагнітати по трубах пульпу з сусідніх кар’єрів цегельного заводу. По яру розлилося озеро. Пульпа – це суміш води і багнюки. По ідеї багнюка мала відстоюватися, осідати, а вода стікала через дамбу по жолобах.

Я ходив туди і збуджено дивився на озеро багна, що поглинає попіл, кістки, кам’яний осип могильних плит. Вода в ньому була гнила, зелена, нерухома, і день і ніч шуміли труби, що подавали пульпу. Це тривало декілька років. Дамбу підсипали, вона росла і до 1961 року стала заввишки з шестиповерховий будинок.

У понеділок 13 березня 1961 року вона завалилася…»

Опис Куренівської трагедії займав сторінки півтори, не більше. Проте для Спартака кожен рядок цього опису мав просто незмірну цінність. Адже тепер він мав можливість порівняти усе, що вдалося буквально по крихтах витягнути зі старших людей, та цей стислий документальний опис, залишений в друкованому вигляді письменником-дисидентом.

Більше того, Спартак раптом уявив, що це не маленький радянський хлопчик Толік Кузнєцов – це він сам залишився «під німцями» разом з матір’ю-вчителькою, дідусем, бабусею й домашнім котом. Тепер же спогади про життя в окупації одного київського хлопчика потрапили до рук іншого київського хлопчика. І там, у цих спогадах, містилося зовсім невелике, але таке важливе свідчення про техногенний сель 13 березня 1961 року… Хіба ж це не знак згори?!

Втім, у нього ж є ще й друга книжечка…

Спартак розкрив чорну брошурку «Память Бабьего Яра». Це виявився повний перелік імен євреїв, розстріляних під час німецької окупації. Перелік був складений зусиллями Комітету «Бабин Яр». Цікаво, що це за комітет?! І головне, що саме можна відшукати у цій скромній брошурці?..

Як раптом сяйнула просто блискуча думка! А справді, чом би й ні?!

Якщо коротко, то вигаданий Спартаком сюжет роману «Апокаліпсис по-київськи» розвивався наступним чином. Під час Куренівської трагедії з-поміж інших гинуть троє людей: по-перше – будівельник Юра, який працював на зведенні дамби в гирлі Бабиного Яру; по-друге – бард-любитель Мишко, якого запхнули до божевільні за написання антирадянських пісеньок; по-третє – дівчина на прізвисько Мишка, яка заробляла на шикарне життя проституцією. Отож ця трійця стикається з душами трьох євреїв, розстріляних у вересні 1941 року: по-перше – з дівчиною Сонею, яка на момент загибелі закінчувала середню школу; по-друге – з її дідусем, якого всі називали Старим Сьомою; по-третє – з його другом Борухом Пінхусовичем, який звався офіційно, на радянський манер, Борисом Петровичем.

Там діяли ще й інші герої, проте ці були головними: з одного боку – Юра, гітарист Мишко і повія Мишка, з другого боку – Соня, її дідусь Старий Сьома і його друг Борис Петрович. Перевірити першу трійцю Спартак не міг. Натомість щойно придбана чорна брошурка «Память Бабьего Яра» ідеально підходила для перевірки другої – єврейської трійці…

А й справді, раптом вдасться відшукати хоча б когось віддалено схожого хоча б на одного з героїв-євреїв?! Треба лише пам’ятати, що Старий Сьома з онукою Сонею жили десь в середніх номерах чи то по вулиці Жаданівського^[5], чи по вулиці Саксаганського… можливо, в якомусь із дворів між ними. А друг Сониного дідуся – Борис Петрович мешкав по вулиці Шота Руставелі (колишній Малій Васильківській) неподалік синагоги Бродського, яку радянська влада передала Театру ляльок.

Ну, що ж…

Спартак заходився гортати сторінки брошурки. Чим далі, тим більше зростало його розчарування, бо нікого бодай віддалено схожого на вигаданих ним персонажів усе не бачив та й не бачив.

Як раптом…

Серце шалено закалатало в грудях, коли погляд буквально вперся в наступний запис аж на 68-й сторінці:

«САХНОВСЬКИЙ САМУЇЛ ВОЛЬФОВИЧ, зав. маг., 1890, м. Київ, вул. Шота Руставелі, д. 10, кв. 4»

На момент розстрілу цьому нещасному був 51 рік. Навряд чи його можна було б назвати «Старим Сьомою», та й онуків у нього не проглядалося. Але ж будинок № 10 по вулиці Шота Руставелі… Ідеальний збіг місця проживання!

А що, як раптом дідусем вигаданої старшокласниці Соні був не Старий Сьома, а… вигаданий Борис Петрович?!

Намагаючись угамувати калатання серця, Спартак з подвоєною пильністю повернувся до переглядання скорботних списків. Коли ж дійшов до 72-ї сторінки, то аж не повірив власним очам, наштовхнувшись на рядки:

«СТАВСЬКА СОФІЯ, учениця, 1924, м. Київ, вул. Жаданівського, д. 41, кв. 11.

СТАВСЬКИЙ БОРИС, 1870»

Ось тобі й школярка Соня! Рік народження – 1924. На момент розстрілу їй було 17. Десятикласниця…

Вона і Борис Ставський на одному прізвищі, очевидно – за однією адресою. Отже, дідусь та онука. Його рік народження – 1870, на момент розстрілу дідусеві був 71 рік. Отже, не Старий Сьома – а Старий Борух! Борух Пінхусович… Борис Петрович?.. Чом би й ні?!

І місце проживання підходить ідеально: серединні номери по вулиці Жаданівського. Господи, та що ж це таке?! Це ж виходить, що коли суто механічно переставити місцями двох дідусів – вийде точнісінько та сама фантазія, яка спадала йому на думку епізод за епізодом, коли він з такими зусиллями писав цей клятий містичний роман! Але чи можна назвати фантазією те, про що він ось буквально зараз прочитав в чорній брошурці?..

Молодий чоловік відчув, що його б’є пропасниця, з очей котяться гарячі сльози. І, мабуть, найгірше полягало в тому, що він… ЖАХЛИВО ПЕРЕЛЯКАВСЯ! Справді, відтоді, як у п’ятирічному віці Спартак подумки вбив і замурував у підвалі будинку свій Страх, він забув, що це означає – БОЯТИСЯ! А тепер давно мертвий Страх, здається, раптом ожив і на мить заволодів усім його єством!..

Та і як тут не перелякатися, скажіть на милість?! Він же точно знав, що лише нафантазував… безперечно, вигадав цю трійцю – старшокласницю Соню, її дідуся Старого Сьому та його приятеля Бориса Петровича. А тепер з’ясувалося, що десятикласниця Соня Ставська, її старий дідусь Борис і Самуїл Сахновський справді були розстріляні в 1941 році. Отже, він зовсім не вигадав, а майже точно ВГАДАВ усю цю трійцю…

Але як?! Як таке можливо? Вгадати одного – ну, припустимо. Але майже точно вгадати усіх трьох ОДНОЧАСНО?! Ні-ні, бути такого не може!.. Це якби не дві, а цілих три авіабомби прилетіли б в одну вирву!

Витерши очі від сліз, Спартак зацьковано озирнувся навсібіч. Однак ніхто не звертав уваги на молодого чоловіка, який гортав книжечки, сидячи на лавці у скверику біля Золотих Воріт. Тоді він знов перевірив усі три записи на сторінках 68 та 72 чорної брошурки – й лише пересвідчився, що все прочитав вірно. Отже, тричі вгадати з трьох разів – це!..

«Ну ти й дурень, хлопчику Мій! Хотів отримати від Мене знак саме сьогодні – 29 вересня 1991 року?.. Що ж, ось тобі від Мене знак саме сьогодні – 29 вересня 1991 року. Чого тобі ще треба, Мій хороший?..»

Як завжди, цих слів ніхто не промовляв – просто саме такі думки виникли в збудженому мозку. А це означало одне-єдине: все, що відбувалося з ним, починаючи з п’ятирічного віку – все це не просто так… Це не глупство і не його дурнувата примха. Роман «Апокаліпсис по-київськи» справді має бути написаний, бо люди повинні дізнатися правду про Куренівську трагедію.

Роман потрібно написати за будь-яку ціну, навіть відновивши втрачений рукопис по пам’яті – бо невідомо, що чекає на Київ у 2001 або в 2006, або і в 2011 році!.. Якщо розповісти про техногенну катастрофу, що сталася в понеділок, 13 березня 1961 року, можливо, навіть не станеться нічого! Бо «Вектор київських катастроф ХХ століття» нарешті вдасться перервати, розповівши про нього людям – це єдиний засіб проти наступної біди!..

Дай-то Боже, щоб не сталося, звісно… Але тепер для нього мало знати! Доведеться таки попотіти й написати роман!.. Бо знак отримано в той самий день, в який він сам же й намітив. Тепер не відкараскаєшся.