Справжня історія Стародавнього світу

Первісні хлібороби і скотарі

1. Виникнення землеробства. За мільйони років первісної історії люди подолали великий шлях. Вони змінилися зовні, іншою стала їхня свідомість, зросли знання про навколишній світ, досконалішими стали знаряддя праці. Але заняття людей залишалися незмінними. Кроманьйонці, як і їхні далекі пращури, харчувалися тим, що чоловіки могли вполювати, а жінки – зібрати у навколишніх лісах чи на луках. Вони лише привласнювали собі те, що створювала природа, а виготовляли тільки засоби для праці. Проте можливості природи – обмежені. І якщо на початку історії, коли людей було небагато, їжі вистачало на всіх, зі зростанням населення прогодуватися ставало все важче. Люди змушені були дбайливіше ставитися до того, що мали, шукати нові, врожайніші їстівні рослини, вчитися захищати їх від бур’яну і шкідників.

Найкмітливіші зауважили, що зерна, недбало просипані минулого року біля оселі, проростають і можуть дати новий врожай, і здогадалися, що рослини можна пересаджувати на зручніше місце, аби їх легше було доглядати. Згодом селяни навчилися навмисно виокремлювати ділянки землі – городи та поля, обробляти її мотиками, сіяти й боронити, а коли зерно достигало, зрізати його особливими ножами – серпами. Зібране насіння перетирали на борошно і пекли з нього хліб.

Серп неолітичної доби

Вчені стверджують, що землеробство виникло близько 12 тисяч років тому, або ж за 10 тисяч років до нашої ери, у Західній Азії – на землях так званого «Родючого півмісяця», мешканці якого першими навчилися сіяти пшеницю та ячмінь. Ці та інші рослини, які люди вирощують для своїх потреб, називають культурними. Культурні рослини відрізняються від диких попередників, адже для нового висівання селяни наполегливо відбирали краще насіння із потрібними властивостями і так поступово створювали нові, врожайніші або ж витриваліші сорти. Кількість видів культурних рослин також зростала: на сьогодні їх нараховують понад шістсот.

«Родючий півмісяць». Територія розселення перших землеробів

Землеробство вимагало від людей більших витрат, більше часу, більше наполегливості, аніж збиральництво, а отримували вони доволі одноманітну і менш поживну їжу. Однак їжі тепер було значно більше, аніж раніше. І це дозволяло прогодувати більшу кількість людей.

2. Поява скотарства. До появи землеробства поруч із людиною жила лише одна тварина – собака. Хоча мисливці, полюючи на дорослих кіз чи баранів, іноді залишали живими козенят чи ягнят і тримали їх «про запас» – на випадок, якщо наступного разу полювання буде невдалим. Але це траплялося хіба що час від часу. Лише згодом люди зрозуміли, що приручити тварину й тримати її поруч із оселею зручніше, аніж шукати у лісі, покладаючись на випадок. Щоправда, приручених тварин треба постійно годувати, і для цього були потрібні чималі запаси рослинної їжі. Це стало можливим лише з появою землеробства. Тож учені припускають, що скотарство виникло майже одночасно із вирощуванням культурних рослин – також близько 10 тисяч років до нашої ери.

Фігурка бика, знайдена на півдні сучасного Іраку (Лувр)

Тварин, яких люди вирощують у своєму господарстві, називають свійськими. Спочатку люди приручили кіз, згодом були одомашнені вівці, свині, корови. Люди вирощували їх не лише заради м’яса чи шкіри. Адже тварини давали ще й смачне і поживне молоко, а згодом із молока люди навчилися робити сир. Кіз і овець тримали ще й заради теплої вовни. Зазвичай у громаді існував розподіл праці – вирощували хліб переважно жінки, розводили худобу здебільшого чоловіки.

Із появою хліборобства і прирученням свійських тварин життя людей докорінно змінилося. Тепер вони могли самі виробляти те, що раніше брали від природи. Виникло аграрне, або ж сільське господарство. Це був перший справжній переворот в історії людського суспільства. Вчені такі рішучі зміни називають революціями – у перекладі з латини це слово, власне, й означає «переворот». Тому появу землеробства і скотарства називають аграрною революцією. А оскільки відбулася вона наприкінці кам’яної доби – в період, що має назву неоліт, то використовують ще одне визначення – неолітична революція.

3. Розвиток ремесел і початки торгівлі. Неоліт (від грецьких слів «нео» (новий) і «літ» (камінь)) взагалі приніс людству багато чого нового. Саме в цей час були винайдені прядка, з допомогою якої з вовни, льону чи коноплі робили нитки, та перший ткацький верстат. Верстат складався з дерев’яної рами, на яку нитки щільно натягали з гори донизу. Залишалося лише рядок за рядком пропускати через них поперечні нитки – і виходила тканина. З тканини шили одяг – значно легший і зручніший за той, що раніше виготовляли зі шкіри.

Первісний ткацький верстат (сучасна реконструкція)

Люди почали робити міцний посуд із глини. Спочатку нею лише обмазували плетені кошики. Але згодом побачили: якщо такий кошик потрапляє до багаття, то пруття згорає, а глина набуває міцності та не пропускає воду. Після цього глиняні вироби почали навмисно обпалювати у вогні. Вироби з обпаленої глини називають керамічними, або ж просто керамікою, а виготовлення керамічного посуду іменують гончарством.

Керамічна посудина неолітичної культури Дзьомон (Токійський національний музей)

Гончарство і ткацтво стали одними з перших ремесел. Первісні гончарі та ткалі зазвичай поєднували своє ремесло із заняттям землеробством чи скотарством. Але згодом з’явилися люди, для яких ремесло стало головним, ба навіть єдиним заняттям, – ремісники. Вони виготовляли тканини чи посуду значно більше, аніж було потрібно в їхньому власному господарстві, і просто обмінювали надлишки своїх виробів на хліб, сир чи м’ясо у родичів або сусідів. Речі, призначені не для власного вжитку, а для обміну, зазвичай називають товарами.

Обмінювалися між собою й окремі громади, адже навіть поклади глини, придатної для виготовлення посуду, зустрічаються не всюди. Що вже казати про сіль чи кремінь – цей камінь був найкращим для виробництва знарядь праці. Звісно, хлібороби, скотарі чи ремісники не мали часу й сил для мандрівок і пошуків потрібних виробів, тому згодом цю справу взяли на себе посередники – торгівці. А обмін перетворився на окреме заняття – торгівлю. Щоб полегшити обмін, торгівці з часом почали визначати ціну окремих товарів, прирівнюючи їхню вартість до певної кількості черепашок, шкір тварин або ж мір зерна.

Становлення патріархального суспільства

1. Початок доби металів. Чим більше у давніх людей було знарядь праці, чим досконалішими вони ставали, то більше було потрібно матеріалу для їхнього виробництва. Але з часом запаси кременя почали вичерпуватися. Наприкінці неоліту діставати його доводилося навіть з-під землі, викопуючи глибокі ями – шахти, стінки яких будь-якого моменту могли завалитися, поховавши під собою копачів.

Шахта неолітичної доби в Валькенбурзі

Шукали люди і те, чим можна замінити кремінь. У цих пошуках вони звернули увагу на дивні камінці, що від ударів не розколювалися, а плющилися, у вогні ж – розм’якшувалися, набуваючи цілком іншої форми і вигляду. Так відкрили метали. Першим металом, із яким «познайомилися» люди, було золото. Але його знаходили не так часто і тому цінували неабияк високо, та й виготовляли із золота переважно прикраси.

Мідь зустрічається у природі частіше, хоча й не у чистому вигляді, а у складі руди. З міді теж спочатку робили прикраси, але згодом зрозуміли, що цей метал цілком придатний і для виготовлення знарядь праці. І навіть зручніший за кремінь. Адже мідна сокира не ламалася, а лише гнулася, її лезо можна було гострити. З появою міді з’явилися і зовсім нові інструменти, які неможливо виготовити з каменя, – такі як пилка або ножиці. Близько п’яти тисяч років до нашої ери люди навчилися будувати великі печі, в яких мідь можна було не лише розігрівати, а й плавити. Розплавлений метал просто розливали у глиняні форми, і коли він охолоджувався – отримували вже готові вироби.

Мідь у природному вигляді

Щоправда, для деяких виробів м’який метал не підходив – тому, наприклад, наконечники стріл продовжували виробляти з кременя. Тож нову добу в історії людства називають не мідною, а мідно-кам’яною добою, або ж енеолітом.

2. Зміни у сільському господарстві. З появою мідних знарядь обробляти землю стало легше. Ще одним корисним відкриттям стало винайдення плуга, який зовні нагадує ту ж мотику, але значно більшу і, звісно, важчу. За допомогою плуга можна не просто розпушувати землю, а й робити в ній глибокі борозни – орати. Щоправда, для того аби тягнути плуга, людської сили вже не вистачало – доводилося запрягати у нього биків. І якщо раніше в полі працювали переважно жінки з мотиками, то з важким плугом і биками поралися вже чоловіки.

Обробляти землю і вирощувати худобу одночасно було важко. Тож одні громади згодом стали переважно землеробськими, а інші – скотарськими. Хлібороби жили на одному місці та змінювали його лише тоді, коли навколишні поля виснажувалися. Тому будували постійні житла з глини чи каміння. Скотарі змушені були постійно пересуватися в пошуках свіжої трави для своїх черід. Тож жили зазвичай у наметах, які легко було збирати й розбирати.

Спочатку землеробські й скотарські громади мирно співіснували між собою, обмінюючи живу худобу, м’ясо тварин, шкіру чи вовну на зерно та городину. Але з часом між ними почали спалахувати і суперечки, адже іноді ті самі землі орачам були потрібні під поля для вирощування хліба, а їхнім сусідам – під пасовища.

3. Поява приватної власності. Зміни відбувалися не лише в господарстві, а й у родинних стосунках. Тепер саме дорослого чоловіка вважали головою сім’ї, волі якого мали беззаперечно підкорятися його дружина, діти й онуки, які мешкали з ним під одним дахом. Учені називають таку сім’ю патріархальною (це слово з грецької перекладається як «влада батька»).

Зусиль однієї сім’ї тепер цілком вистачало, щоб упоратися з оранкою або доглядом за великою чередою. Тож і працювати єдиною громадою вже не було потреби. Відтак голови сімей почали вимагати поділу її майна на окремі частки, якими вони могли б користуватися на власний розсуд. Якщо раніше існувала лише громадська власність, то тепер поруч із нею виникає власність приватна, яка належить не всій громаді, а тільки одному господарю.

Спочатку приватною власністю стали знаряддя праці й житла. Потім почали ділити між сім’ями худобу – пасти її й надалі могли спільно, але кожен знав, яка саме тварина належить йому. Згодом, щоб ніхто не зазіхав на чуже майно, почали використовувати особливі мітки – клейма. У землеробських громадах спочатку ділили тільки врожай. Пізніше кожній сім’ї почали виділяти окремі ділянки землі у користування. Але тривалий час земля все одно вважалася громадською власністю. Усій громаді належали також ліси, пасовища і водойми.

Поява приватної власності сприяла розвитку суспільства. Адже тепер добробут кожної сім’ї залежав від її власної вправності. Якщо працювали добре – то й врожай був вищим, і худоба давала більше шерсті, молока і м’яса, і запасів їжі вистачало не на один рік, якщо ні – нарікати можна було лише на самих себе.

Табличка з малюнком, що може бути «знаком власності», знайдена у Градешниці (сучасна Болгарія)

Проте з появою приватної власності з’явилася і майнова нерівність, адже в однієї родини всього було вдосталь, а інша ледь зводила кінці з кінцями. Щоб вижити, зубожілі члени громади могли, звісно, звернутися по допомогу до інших, але тепер збіжжя чи інше майно доводилося позичати – брати у борг, а потім повертати, часто – у більшому обсязі. Дехто взагалі був змушений іти у найми – тобто працювати за певну винагороду в заможнішого господаря. З’явилися причини для заздрощів, прагнення привласнити чуже майно, крадіжок і грабунків, які майже не траплялися у родовому суспільстві.

4. Патріархальне суспільство. З появою патріархальної сім’ї та приватної власності рід не зник, але вже не відігравав вирішальну роль у спільному житті людей. Тепер громаду становили сусіди, самостійні господарі, які жили поруч, в одному селі, але не обов’язково були родичами. Таке об’єднання вчені називають сусідською, або ж патріархальною громадою.

Фігурка чоловіка, знайдена у Хаманджії (Музей національної історії та археології в Констанці)

Усі справи, які не стосувалися окремої сім’ї, сусіди вирішували спільно. Громада розпоряджалася майном, що перебувало у загальній власності: лісами, пасовищами, водоймами. Якщо земля не була остаточно розподілена і перетворена на приватну власність, саме громада вирішувала, як розподіляти окремі ділянки між сім’ями, щоб кожна з них могла себе прогодувати. Якщо спалахувала пожежа або селищу загрожувала повінь, сусіди боролися з ними разом. І, звісно, спільними зусиллями громада захищалася від нападу ворогів.

Щоправда, коли ворогів було багато, впоратися з ними окремій громаді було не під силу. На допомогу приходили інші громади, що разом становили плем’я. Кілька племен, у свою чергу, утворювали між собою союзи, спочатку нетривкі, а згодом – міцніші, що часом охоплювали територію цілої країни. Союз племен був найвищою ланкою громадського устрою за часів патріархального суспільства. Іноді такі союзи називають первісними народами.

Старійшини племен радяться між собою. Малюнок з рельєфу на колоні Марка Аврелія у Римі

Зазвичай племена, що входили до такого союзу, і справді розмовляли однією мовою, мали схожі релігійні вірування й уявлення про світ, дотримувалися спільних правил поведінки. Керували життям племен та їхніх союзів старійшини найповажніших родів, які час від часу збиралися на спільну раду. Рішення ради старійшин були обов’язковими для всіх одноплемінників. Тих, хто відмовлявся їх виконувати, могли покарати смертю або ж вигнанням, що для людини тієї доби було гірше за смерть.

Зміни у громадському житті

1. Виникнення суспільної нерівності. Знать. З появою приватної власності та майнової нерівності змінилися і відносини всередині громади. До заможніших господарів, які мали більше худоби, збіжжя, речей, потрібних у побуті, й у суспільних справах дослухалися більше, адже в скрутному становищі саме до них змушені були звертатися по допомогу бідніші сусіди. Водночас старійшинам найповажніших родів, які керували життям громади, жерцям та чаклунам і майно було накопичувати легше. Часто вони просто привласнювали собі кращі землі та пасовиська, а будь-які суперечки завжди могли вирішувати на користь своїх родичів. Так із середовища колись рівних між собою селян почала виокремлюватися особлива верства – знать.

Виняткове становище знаті згодом пояснювали походженням від шанованих предків, особистими звитягами чи талантами. Часто її представники навіть за зовнішнім виглядом чи побутовими звичками намагалися відрізнятися від решти громади – використовували особливий посуд, вишуканіший одяг, надягали коштовні прикраси, замовити чи придбати які звичайні селяни не могли. Знаті вже не треба було займатися щоденною працею на пасовиську, в полі чи у майстерні, її головним заняттям стало керівництво, впорядкування життя громади.

Золоті прикраси енеолітичної доби у вигляді худоби – символа багатства

(Археологічний музей Варни)

Знатність, як і майно, передавали у спадщину. Якщо раніше старійшинами ставали найдосвідченіші та найздібніші, то тепер – частіше діти чи онуки колишніх старійшин. Згодом це також навчилися пояснювати тим, що своїх нащадків знать із дитинства навчає складного ремесла управління, тоді як звичайний селянин без такого виховання керувати громадським життям не здатен.

Виникнення майнової та суспільної нерівності викликало спротив більшості громади. Щоб заспокоїти невдоволених, знать змушена була ділитися частиною накопичених багатств, роздавати подарунки, влаштовувати для одноплемінників бенкети, іноді навіть знищувати надмірні, на думку сусідів, запаси – племена, які мешкали на березі Тихого океану, називали такі «свята вимушеної щедрості» потлачем. Проте громадські частування чи роздача подарунків насправді лише підкреслювали особливе становище знаті та залежність від неї менш заможних селян.

Потлач. Фото початку XX ст.

2. Війни і вожді. Сварки і бійки між людьми траплялися завжди. Проте лише з появою майнової нерівності та накопиченням багатств люди почали битися для того, щоб захопити чуже майно. Люди, які раніше бралися за зброю для полювання на тварин, тепер почали використовувати її один проти одного. Виникали й сутички між громадами, що часом перетворювалися на справжні війни. Сильніші племена могли просто відняти худобу, збіжжя чи коштовності у слабших, привласнити їхні поля чи пасовиська або змусити платити данину – тією ж худобою, збіжжям чи коштовностями.

Для нападу на сусідів чи – навпаки – захисту від таких нападів одноплемінники змушені були гуртуватися й обирати собі військового керівника – вождя. Під час війни під його проводом воювали усі одноплемінники, а щоб ворог не міг напасти зненацька, вождь зазвичай створював невеличкий, але постійний озброєний загін із найкращих вояків – дружину. Для дружинників війна була головним заняттям, на власне господарство в них просто не вистачало часу, а згодом вони й самі починали вважати працю селянина не гідною «справжнього вояка».

Вождь зулусів і його військовий загін. Фото кінця XIX ст.

Поступово вождь перетворювався на постійного провідника племені. Більша частина військової здобичі перепадала вождеві та його дружинникам. Вони ставали заможнішими за своїх одноплемінників, поповнюючи лави знаті. А озброєній знаті вже легше було нав’язувати свою волю решті громади.

Жезл вождя або жерця, знайдений в долині Нагал Мішмара (Музей Ізраїлю)

3. Поява рабства. Під час воєн переможці захоплювали не лише майно переможених, а й часто брали у полон їх самих. У найдавніші часи полонених вбивали – адже навіть позбавлений зброї ворог міг бути небезпечним; до того ж, його доводилося ще й годувати. Згодом бранців почали утримувати – як заручників або ж заради викупу. В очікуванні викупу такі полонені змушені були самі собі здобувати їжу. Врешті-решт стало зрозумілим, що бранець може працювати не лише для себе, а й для тих, хто його захопив. Бо навіть за тодішнього рівня розвитку господарства будь-яка людина виробляла вже більше, ніж було необхідно для її особистого виживання.

Полонених почали перетворювати на рабів, або ж невільників. Вважалося, що й сам раб, і усі продукти його праці були власністю його господаря. Невільник мав виконувати усі накази і навіть забаганки господаря, який в разі непослуху міг його покарати. Рабу доручали важчі та брудніші роботи, проте в усьому іншому його становище нагадувало становище молодших родичів, які теж мали підкорятися волі батька без жодних заперечень. Зрозуміло, що мати рабів могли лише вожді та представники знаті. Однак невільників у них теж було небагато – хоча б тому, що більшу кількість рабів важко було утримувати в покорі.

Бранець-раб. Фігурка, знайдена в Мерое (Музей Волтерса)

Рабами ставали не лише полонені. Іноді до неволі потрапляли незаможні сусіди, які не мали можливості вчасно повернути борги. Згодом рабів почали купувати або вимінювати. Рабами зазвичай ставали і діти невільників. Проте загалом рабів у патріархальному суспільстві було мало, і сам стан неволі вважали швидше винятком, нещасливим випадком.

4. Від віри до релігії. З ускладненням суспільного життя змінювалися й уявлення людей про навколишній світ. Первісна віра у духів і шанування ідолів перетворювалася на релігію – впорядковану систему поглядів на світобудову і життя людей як наслідок дії надприродних сил. Втіленням цих надприродних сил тогочасні люди вважали духів. Їх зазвичай уявляли як незвичайних істот, схожих водночас на тварин або ж на людей.

Згодом із середовища духів почали виокремлювати могутніших, тих, хто, на людське переконання, найбільше впливав на їхнє життя, – богів. Були боги сонця і місяця, вітру й дощу, землі та морів, життя і смерті, полювання, землеробства тощо. Люди були впевнені, що саме боги впорядковували світ і керували ним – майже так, як вожді та старійшини керували життям племені. Хіба що богів найчастіше вважали безсмертними.

Світ богів і світ людей. Зображення на камені, знайденому на острові Готланд (Швеція)

Разом із вірою в богів виникли і міфи – перекази про створення світу і людей, відносини між богами та інші розповіді, які пояснювали причини явищ, з якими щоденно або час від часу стикалися люди. Нашим сучасникам стародавні міфи нагадують казки (а деякі з них згодом і насправді стали казками), проте тогочасні люди сприймали міфи як правдиві розповіді про те, що відбувалося в реальності. Та й не були міфи лише збіркою вигадок. Поруч із фантастичними і неймовірними розповідями вони зберігали згадки про справжні події первісної історії і важливий для прийдешніх поколінь досвід, міфи навчали і виховували, заміняючи у патріархальному суспільстві науку й освіту. Перекази було легше запам’ятати, якщо їх переповідали особливою ритмічною мовою – віршами, або ж наспівували як пісні.

Вшануванням богів, виконанням релігійних обрядів, збереженням міфів, складанням віршів і пісень зазвичай опікувалися жерці. Разом із вождями, дружинниками і знаттю вони становили керівну верхівку патріархального суспільства. Подекуди це навіть були ті самі люди, адже стати жерцем було легше синові жерця, або ж людині, яка не працювала щоденно на землі. Водночас, у багатьох релігійних відправах – ритуалах брали участь усі члени громади, племені чи навіть союзу племен.

Стоунхендж (сучасний вигляд)

Про це нагадують величні споруди з кам’яних брил – мегаліти, що збереглися у різних країнах сучасної Європи. Найвідомішою з них вважають Стоунхендж у Великій Британії. Вчені й досі сперечаються, для чого він був збудований – для вшанування богів чи спостереження за сонцем і зірками. Проте зрозуміло одне: звести його можна було лише спільними зусиллями багатьох людей. Об’єднуючись для досягнення загальної мети, вшановуючи тих самих богів, зберігаючи спільну пам’ять, люди відчували себе єдиною спільнотою. І це допомагало їм виживати навіть за несприятливих умов тогочасного світу.