– Він давав мені їжу, і грошей трохи. Добрий був чоловік. Я плів мотузки йому – не знаю, чи справді вони були йому потрібні. Знаєте… Його ж зв’язали моєю мотузкою… Я сам її плів, – вираз обличчя старого не змінився, тільки із прозорих блакитних очей поповзли по щоці сльози. Так повільно, ніби в старечому сухому тілі бракувало води.

– То ви бачили… тобто заходили у будинок?

– Так, я приходжу зранку час від часу – приношу мотузки. Цього разу прийшов – налякав хлопчину, який газети розносить… А вже потім зрозумів, що то не я його так налякав… Він ще був живий…

– Хто?

– Семен…

Менчиць остовпів.

– Був живий, коли ви зайшли?

– Так. Я й сам подумав, що він мертвий, стояв запах крові, я скрізь відчував кров. Боявся, що намацаю тіло на підлозі, якщо ходитиму, і тому стовбичив біля дверей. Але Семен ворухнувся і простогнав десь ізсередини кімнати, а потім знову змовк – уже назовсім.

– Він щось сказав? – слідчий стис дідову руку, й вона перестала тремтіти.

– Так… Слух у мене ще добрий, не те що зір, – старий усміхнувся беззубим ротом і вимовив: – Я спершу почув навіть шурхіт у кутку, подумав – миша. Трісь-трісь-трісь… А потім Семен сказав «п’ять биків».

– І все?

– І все, – тихо проказав дід із двома сльозинками на сухому зморшкуватому обличчі.

Яків Менчиць повільно підвівся, щоб повернутися до кімнати, де чекав на нього Олександр Семенович Репойто-Дуб’яго. Чоловік із безбарвним обличчям, який не снідав, продовжував фотографувати з різних ракурсів прив’язаного до стільця мертвого майстра-червонодоревника. Урешті, фотограф уже закінчив найскладнішу частину роботи – всі пальці, жодного з яких не було на руках вбитого, були знайдені та сфотографовані на підлозі кімнати, в якій було так багато світла. Тепер можна повертатися до будинку Тараса Адамовича. Лишень навряд чи Менчиць швидко забуде горіховий стілець посеред кімнати у будинку майстра-червонодеревника.

III
Загадка картотечної шафи

Тарас Адамович зустрів його у саду. Менчиць завважив розчищену стежку від хвіртки до порога будинку, покрокував у напрямку веранди. У світлій легкій сорочці посеред засніженого саду господар будинку мружив очі від сонця, що зблискувало на полотні снігу. На центральних вулицях зазвичай сльота, особливо, коли по обіді сонце починає припікати. Але тут, у саду на Олегівській, сніг завжди урочисто-святковий.

– Пане Менчиць, Олександр Семенович не з вами? – запитав колишній слідчий.

Менчиць хитнув головою, потім пояснив:

– Подався до розшукової частини. Прохав переказати, що буде радий зустрітися сьогодні з вами за пуншем у «Семадені».

П’ятницю начальник розшукової частини Київської міської поліції традиційно проводив за мармуровим столиком відомої на весь Київ кондитерської. Тарас Адамович знав цю його звичку, здивувався лише запрошенню – Репойто-Дуб’яго не любив обговорювати справи за п’ятничним пуншем. Але ж запрошення означало одне – вони таки говоритимуть про справу, інакше чому б Репойто-Дуб’яго не завітав до нього після огляду місця вбивства?

Тарас Адамович жестом запросив Менчиця увійти, сам пішов попереду, хоч шлях від порогу до кімнати з каміном був звичним для молодого слідчого. Третє розслідування за неповних чотири місяці – надто швидкий темп для того, хто звик проводити вечори за шахами чи листуванням, може, й не варто…

Менчиць не видавався блідим, хіба дещо стомленим – не дивно. Особливо криваві справи після першого шоку падають на плечі тих, хто намагається їх розплутати, тягарем втоми. Мабуть, якийсь захисний механізм – людський розум уміло ховає жах чи огиду під маску виснаження або й нудьги. Якову Менчицю не завадить випити кави. Тож господар прочинив двері та запросив його до кімнати, де потріскували дрова в каміні, а за столом, торкаючи руками фаянсову чашку, рожевіла від тепла й ароматів Міра Томашевич.

Тарас Адамович відійшов убік, пропускаючи гостя до кімнати. Для такої години у його будинку незвично багато гостей, а проте – їх узагалі забагато для такого старого відлюдника, як він.

– Пане Менчиць, – пролунало бадьоре привітання, тільки-но з’явився молодий слідчий у кімнаті.

Чоловік, який сидів за одним столом із Мирославою, підвівся, простягнув йому руку. Тарас Адамович поставив на стіл ще одну чашку. Можливо, варто було попередити Менчиця ще на подвір’ї – тоді вираз його обличчя не нагадував би несправжню усмішку Фогля, але поява в його будинку колишнього пілота Олександра Горенка виявилася несподіваною і для Тараса Адамовича.

– Чув, тут когось убили, – пояснив свій ранній візит авіатор.

Місто-вулик докотило хвилі тривожних новин і до Куренівського аеродрому, де Горенко працював чи то сторожем, чи то єдиним співрозмовником «Муромців» і «Моранів», що зупинялися у Києві перед відльотом до Вінниці або у напрямку ризького аеродрому, звідки фронт поступово зсувався на захід. Навряд чи Менчиць забув, як підозрюваний у смерті Курдашових наставив револьвер до скроні Міри, а потім отримав кулю від того, хто швидше зреагував. Менчиць завагався, Горенко – ні. Старий слідчий поглянув на дівчину. Міру Томашевич теж обтяжує присутність пілота? Здається, з часу його появи у кімнаті вона не зронила ні слова. Уголос колишній слідчий промовив:

– Чомусь усі впевнені, що на цій вулиці можуть убити лише мене.

Горенко усміхнувся:

– Я не був упевнений, але вирішив усе-таки перевірити.

Менчиць втомлено опустився на стілець, подумки дякував за чашку, яку господар уже встиг наповнити гарячим і запашним напоєм. Аромат був знайомим і загадковим водночас.

– Лаванда, – підказала Міра, і він врешті спромігся звести очі від чашки на дівчину. Цікаво, Тарас Адамович уже розповів їй подробиці смерті майстра-червонодеревника?

– То що там сталося? – запитав колишній пілот.

Менчиць і сам би хотів знати, що сталося. З того, що вони побачили, вдалося зробити надто лаконічні висновки – нападників могло бути кілька, а це жорстоке вбивство було спланованим. Але навіщо вони вдерлися у будинок майстра? Заради пограбування? Горенко ковзнув поглядом у бік, зустрівся очима з Тарасом Адамовичем. Чи старий слідчий помітив щось, що вони випустили з уваги? Що він думає про мученицьку смерть сусіда? Господар будинку сказав:

– Не обов’язково нападників було кілька…

– Щонайменше п’ятеро, – невпевнено протягнув Менчиць.

Тарас Адамович звів брови на лоба, очікуючи пояснень.

– Є свідок, сліпий дід, який мешкає поряд. Він застав… майстра ще живого. Сказав, що останніми словами Семена Нечипорука було «П’ять биків».

Тарас Адамович замислився, однак уголос нічого не сказав. Міра тихо проказала:

– Я… сумніваюся…

І знітилася під поглядом трьох пар очей, що втупилися в неї.

– Я теж сумніваюся, – підбадьорив її Тарас Адамович. – Ні, – він повернувся до Менчиця, – навряд чи людина, яку закатували до смерті, в останню фразу зі своїх уст вклала б не надто потрібну слідству інформацію про кількість нападників.

Менчиць почервонів. Тарас Адамович мовив далі:

– Мусимо з’ясувати, що він мав на увазі…

Втрутився Горенко:

– А тому дідові справді можна вірити?

– Питання варте уваги. Пропоную підсумувати все, що ми знаємо, – господар прочинив двері до сусідньої кімнати, запрошуючи гостей пройти за ним.

Горенко підвівся – як подумки відзначив Менчиць – надто швидко і впевнено як для людини, яка мала протез замість правої ноги. Колишній пілот допоміг підвестися Мірі, яка сиділа поруч, і вони рушили до кімнати, що містилася в самому серці будинку, що був оточений старим яблуневим садом. Яків Менчиць замикав процесію. Врешті, він знав, куди веде їх старий, лишень не розумів – навіщо? У кімнаті, де біля вікна стояв стіл під зеленим сукном, він провів не одну годину, доки Тарас Адамович розслідував справу зникнення Віри Томашевич, Міриної сестри, а потім – і справу вбитих на борту літака князя Курдашова та його дружини. На цьому столі, ловлячи снопи косого сонячного проміння, що проникало крізь вікна, поблискувала стара друкарська машинка, якій господар будинку дав ім’я – Естер. Невже старий слідчий таки береться за нове розслідування, і Міра зараз знову друкуватиме протоколи? Чому тоді разом із ними йде Горенко? Чи на аеродромі йому так нудно, що він прийшов аж на Олегівську? Чи приїхав? Урешті, сюди зручно дістатися шістнадцятим трамваєм, хоч цей любитель аеростатів, мабуть, обрав би повітряний шлях, адже він може посадити кулю, де завгодно – принаймні минулого разу так і зробив.

У кімнаті Естер усе на своїх місцях: два стільці біля столу, герань, що її колись принесла сюди Міра, а господар пообіцяв поливати, й, здається, таки дотримав слова, бо ж листя її – свіже і зелене, як глибока зелень поверхні стола. Біля стіни – крісло, яке рідко хтось займає: у цій кімнаті слідчий та його секретарка не часто приймають гостей, а їм самим достатньо стільців. Кімната квадратна, певно, у цьому секрет її затишку – стіл біля вікна і шафа біля протилежної стіни доповнюють одне одного, крісло ховається у кутку біля шафи.

Тарас Адамович усміхається і пропонує гостям розміститися, де кому зручно, сам лишається стояти біля дверей, поки Горенко займає крісло, а Міра – звичний стілець біля Естер. Менчиць сідає поруч із дівчиною в очікуванні пояснень, намагається не зважати на те, що стільці у будинку старого слідчого – теж віденські. Навряд чи хтось надто зважав на шафу в цій кімнаті раніше. Менчиць знав хіба те, що господар будинку складає у її шухляди віддруковані Мірою протоколи й, здається, листи від давнього шахового партнера – якогось француза, який дивом пересилає листи до Києва, оминаючи дві лінії фронту. Тепер Менчиць обережно розглядав ящики, бачив, що над ними є висувні дощечки – на таких зручно писати, у картотечних шафах розшукової частини ті дощечки завжди залиті чорнилами.

– По Олегівській, за кілька будинків звідси, сталося вбивство, – проказав Тарас Адамович повільно, ніби диктував Мірі черговий протокол. Але дівчина не поворухнулася, пальці її не торкаються клавіш машинки, вона лише уважно вслухалася у слова господаря будинку, який вів далі:

– Один чи кілька нападників увірвалися в будинок Семена Нечипорука, майстра-червонодеревника, заздалегідь отруївши його собаку. Він чи вони завісили вікна у будинку темними ряднинами – я потім познімав їх, щоб вистачило світла для огляду кімнати, – прив’язали господаря до стільця і закатували до смерті. Загиблий устиг – хтозна, якої миті – нашкрябати на підлозі слово «Крааль».

Він зробив павзу, подивився на Міру, потім запитав:

– Усе гаразд?

Дівчина була блідою, але відповіла відразу:

– Так. Продовжуйте.

– Зі слів несподіваного свідка, – він ковзнув поглядом у бік Менчиця, однак, не перериваючись, мовив далі: – сліпого старого, який мешкає по сусідству, ми знаємо, що майстер сказав «п’ять биків» перед тим, як помер. Що скажете, пане Менчиць?

– Ми обшукали будинок, нічого не вкрадено. Навіть гроші у скрині на місці. Злочинці не обшукували будинок, здається, їх цікавив лише господар…

Він змовк, бо згадав розкидані підлогою відрубані пальці майстра. Не хотілося говорити про них при Мірі, тож коротко мовив:

– Я думаю, це щось на кшталт помсти… Можливо, майстер був якось пов’язаний зі злочинцями.

– Чому не припускаєте, що його катували, щоб отримати інформацію?

– Гроші – у скрині.

– Так, звичайно. Гроші на місці. Але хіба злочинців завжди цікавлять самі гроші?

Менчиць подивився на Тараса Адамовича, який стояв біля шафи. На що натякає слідчий? Господар сказав:

– Мені теж пощастило зі свідками – як вам зі старим, який розповів про останні слова бідолашного. Я говорив із сусідкою, город якої межує з городом майстра. Вона виявилась доволі багатослівною, звичайно, не в останню чергу, бо ж ми знайомі – минулого разу лишав для неї цибулиння після експерименту з цибулевим конфітюром – вона хотіла фарбувати льон. А ще, підозрюю, вона мріє вивідати рецепт аґрусового варення – і я майже готовий таки поділитися ним з нею, адже її свідчення проливають сяке-таке світло на мотив злочинців.

– То що вона вам сказала? – не витримав Менчиць.

– Про це – трохи згодом. А зараз хочу запропонувати вам невеликий експеримент. Міро, допоможете мені?

Дівчина здивовано усміхнулася і ледь помітно кивнула. Господар, підморгнувши їй, почав оповідати:

– Уявіть, що ви маєте скарб. Це може бути будь-що – гроші чи коштовності, а може, цінні папери. Вони теж можуть бути різними – банківські облігації чи лист від дорогої людини. А можливо – просто обіцянка випити келих вина з вказівкою місця і часу.

Міра примружилась, підсунула аркуш ближче і щось швидко написала на білій поверхні, потім склала папірець удвоє та передала Тарасу Адамовичу. Слідчий узяв послання обережно, наче воно було кришталеве і, відчинивши одну з шухляд, поклав його на дно, а потім так само обережно зачинив шухляду.

– Картотечні шафи дуже зручні для зберігання цінних паперів. Цю шафу на моє замовлення виготовив убитий майстер Семен Нечипорук.

Тишу, що запанувала у кімнаті на хвилину, першим порушив Горенко. Він поцікавився:

– Про що розповіла вам жінка, яка фарбувала льон?

Тарас Адамович потер підборіддя, провів рукою по стінці шафи й мовив:

– Майстер останнім часом працював над одним особливим замовленням. Здається, меблевим гарнітуром з якогось цінного дерева – вона не впевнена, знає лише, що Семен тішився і тільки й говорив, що про шафи з того замовлення.

Горенко торкнув рукою скроню, запитав:

– А у будинку вбитого?

– Ніяких нових шаф не знайдено.

Менчиць хитнув головою:

– Не розумію…

– Невдоволені замовники? Якщо триматимемось версії щодо помсти… – іронічно припустив Горенко.

Менчиць хитнув головою, думаючи про те, що пілот навряд чи дозволив собі цю іронію, якби бачив тіло убитого, але змовчав. Міра запитала:

– То вони шукали шафи?

– Чи щось, що майстер міг у них сховати, – кивнув Тарас Адамович, – принаймні ця версія здається мені дуже ймовірною.

– Хіба складно щось знайти у шафі? – запитав Менчиць і подивився чомусь на Міру. Дівчина відповіла на його погляд, намагаючись відігнати думки про сестру, що, здається, могла загубити у своїй шафі що завгодно – від панчіх чи сукні до крила найбільшого літака імперії.

– А ви спробуйте, – запропонував Тарас Адамович, – якщо, звісно, запам’ятали, куди я поклав послання панни Томашевич. Менчиць недовірливо подивився на старого слідчого, повільно підвівся і підійшов до шафи. Звісно, шухляди схожі одна на одну, але він точно бачив, куди Тарас Адамович поклав аркуш, який передала йому Міра. Цікаво, що вона написала? Ситуація схожа на дурний жарт, але таким же абсурдним виглядав й інший слідчий експеримент, коли вони намагались якнайшвидше спуститися з сьомого поверху готелю «Прага». А пошук цінних паперів у шухлядах шафи – теж спосіб підтвердити версію слідства чи то просто жарт слідчого, що нудиться у відставці? Хоча із сусідами, яких вбивають через меблеві гарнітури не знудишся. Менчиць простягнув руку до шухляди, на яку звернув увагу відразу – третій ряд згори, друга від початку – і потягнув за ручку. Шухляда плавно висунулася, він зазирнув усередину й остовпів.

– Що там? – спитала Міра.

– Нічого, – повернувся до неї учасник експерименту, а потім зиркнув у бік Тараса Адамовича, – невже я помилився… Чи можна відчинити іншу?

– Яку забажаєте, – ввічливо мовив господар будинку.

Молодий слідчий відкрив сусідню, потім – кілька шухляд із нижнього ряду, постукав по стінці, спробував натиснути на дно у першій шухляді, а потім – і в тій, що була сусідньою по ліву руку від першої.

– Є якийсь секрет… загадка.

Горенко уважно спостерігав за його рухами, здається, стежив за кожним. Під його поглядом Менчиць відчував, як його власні рухи стають дедалі незграбнішими. Врешті, він повернувся до присутніх і сказав:

– Боюся, заберу у вас забагато часу, простукуючи кожну щілину.

– Є кілька шляхів, які допоможуть зекономити час, – промовив Тарас Адамович.

– Наприклад? – поцікавився Менчиць.

– Ви можете запитати у того, кому відома загадка картотечної шафи.

– Тобто у вас?

– Так. Або…

– У майстра, який виготовив шафу… – прошепотіла Міра.

– Так, – підтвердив її слова Тарас Адамович, – у майстра.

Горенко відкинувся на спинку крісла – Міра бачила його профіль і руку, якою він сперся на м’яке бильце. Пілот запитав:

– То майстер не схотів їм відповісти…

– Чи просто не зміг – він же міг просто не знати, у якій з його шаф і що саме сховав замовник.

– То що саме вони могли шукати?

Тарас Адамович повільно стенув плечима:

– Хтозна. Припускаю лише – щось значно дорожче за ті кілька сотень карбованців, які поліція знайшла у скрині мертвого Семена Нечипорука, майстра-червонодеревника, який умів робити шафи зі складними механізмами сховків і секретних панелей.

– Як щодо прихованої панелі вашої шафи? – спитав Горенко.

– А що з нею?

– Покажете, як ви це зробили – сховали аркуш?

Старий слідчий на мить замислився, подивився на Міру, хитнув головою:

– Деякі цінні папери з часом тільки дорожчають. Припускаю, що той, який ми щойно сховали, саме такий. Двері мого будинку завжди відчинені для вас – якщо хочете дізнатися таємницю цієї шафи – можете відкривати шухляди у будь-який зручний для вас час. Хтозна – можливо, таємницю цієї шафи дізнатися не простіше, ніж розплутати загадку смерті майстра, який виготовив її. Але я таки спробую докопатися до правди. Радітиму, якщо й ви не відступите, – усміхнувся господар будинку.

– Я теж можу брати участь? – запитала Міра.

– Якщо ви про розслідування – буду вдячний, – схилив голову в її бік Тарас Адамович, – якщо про пошуки аркушу – теж буду радий.

– Братиму участь в обох авантюрах, – усміхнулася дівчина, подумки дивуючись власному піднесеному настрою, – тільки залишу за собою право зберегти таємницю написаного, якщо аркуш усе-таки знайду я.

– Домовились, – широко усміхнувся їй колишній слідчий Галушко, який, здається, усе-таки охоче взявся за нове розслідування.

IV
Дівчина у бузковій сукні

Туалетний столик у їхній квартирі на Великій Підвальній теж був із червоного дерева, як велика картотечна шафа у будинку Тараса Адамовича. Віра повільно розплітала волосся, виймаючи шпильки, і з мелодійним дзвоном ронила їх до кришталевої скриньки. Вечірні Вірині зачіски відрізнялися від денних. Як і макіяж для теплого світла від масляних ламп та свічок відрізнявся від того, з яким вона виходила на щедро залиту сонячним світлом київську вулицю, що тяглася до Львівської площі, а вже звідти можна було спуститися вниз, у саме серце давнього міста – на Поділ. Вірине личко було білосніжним від природи – фарфоровою пудрою вона користувалася лише тоді, коли виходила на сцену. Щедро наносила її на пухівку та усміхалася сестрі. Говорила:

– Освітлення на сцені з’їдає кольори обличчя.

Додавала червоної фарби – rouge – на щоки та вуста, підводила брови, жартівливо коментувала своє відображення у дзеркалі:

– Знайомі художники говорять, що їм тепер можна не тягати із собою палітру з фарбами – для роботи достатньо нафарбованої для виступу балерини.

– Хіба не замало кольорів? – запитувала Міра.

– Для справжнього художника червоного, чорного та білого достатньо.

Але Віра використовувала і блакитний. Особлива керамічна коробочка на туалетному столику зберігала дорогоцінну пудру з лавандово-блакитним відтінком, яку вона іноді наносила на обличчя для особливих вечорів – тих, які мала на меті провести у тьмяному світлі свічок за келихом улюбленого розе. Такий відтінок при теплому невиразному освітленні надавав її обличчю дивної невагомості порцеляни. Обличчя-загадка.

Міра простежила за рухом її руки, зустрілася у дзеркалі поглядом із сестрою. Віра піднесла пуховку до губ, здмухнула зайвий шар, що здійнявся невагомою хмаркою і звичним рухом ледь торкнула чоло, провела пухівкою по лінії носа, затрималася на підборідді.

– Що? – запитала вона, не озираючись.

– Побачення? – чи то поцікавилась, чи то констатувала сестра.

– Не зовсім.

– Хіба ти використовуєш цю пудру у випадках «не зовсім»?

Віра ігнорує питання, натомість примружується та завважує:

– Що сказав наш заклопотаний творець варення про зміну графіка твоєї роботи?

Віра знає, що вона ходила до Тараса Адамовича. І вже знає, що той вплутався у нову справу. Балерина не здивувалася, про деталі не розпитувала – чи то їй справді байдуже, чи то – судячи з особливо ретельної підготовки до вечора – має значно важливіші справи, аніж грати у шахи у будинку старого слідчого. Дівчина, графік якої розписано по хвилинах, не схвалює рішення сестри працювати у шпиталі під час канікул на Вищих жіночих курсах, що їх закінчує Мирослава цього року.

– Ти справді цього хочеш? – запитує вона щоразу, коли Міра повертається пізно – втомлена і сумна.

У шпиталі безліч поранених і мало рук. Багато болю і ще більше – мовчазної безнадії. Віра передає через неї гроші до шпиталю. Говорить, що таким чином зробить більше, ніж якщо гаятиме пів дня у просторих коридорах, які переповнені пораненими, як це робить старша сестра. Віра не любить кров і бруд. А з лавандовою пудрою на обличчі у яскраво освітлених операційних виглядатиме схожою на привида, яких, певно, і так вдосталь у тих коридорах та операційних.

Міра згадувала рівні ряди ліжок із сінними матрацами, десятки ампутацій, виймання куль і перев’язок на день, білі халати сестер милосердя. Вона любила таємничий спокій ботанічного саду, в якому влітку збирали трави для шпиталю. Взимку, коли вони із сестрою зрідка гуляли його стежками, сад подобався їй ще більше – дерева у снігових шапках своїм куполом закривали небо, поодинокі ліхтарі сріблили біле покривало під ногами. Навряд чи вона могла пояснити навіть собі, чому вирішила провести всі святкові дні у шпиталі – Віра намагалася відмовити її, відволікти на розваги, щебетала про вечірки та благодійні прийоми. А старша сестра лише усміхалася у відповідь, не намагаючись оформити у слова дивне відчуття, що змушувало її знов і знов повертатися до поранених. Мирослава згадувала тихі осінні дні у будинку Тараса Адамовича, його роздуми про загадкове зникнення її сестри, а потім – те, як вони знайшли Віру в підвалі будинку на Куренівці. Мабуть, людина потребує отримати спокій для душі відплатою за добро чимось вартісним. Міра не була певна, що молитви у церквах – гідна відплата за повернення сестри. Чи то вона просто не вміла аж надто палко молитися? Друге розслідування закрутило її вихором, змусивши не думати про інші речі, хоч уже тоді, коли вона чекала на повернення Віри з гастролей в Одесі, а Тараса Адамовича – з вінницького військового аеродрому, виникало бажання не гаяти дарма час, а запропонувати допомогу тим, хто її потребував. У госпіталі мало рук. У святкові дні це відчувається особливо – сестри милосердя і лікарі прагнуть хоч зрідка бачити рідних. Зрозуміле бажання. У вересні та жовтні Міра Томашевич теж найбільше хотіла знову побачити сестру.

Вона звикла до жовтих стін головної будівлі шпиталю у формі літери «П», рядів цегляних зимових корпусів – улітку у дворі на літніх майданчиках розбивали намети для поранених. Зимове стомлене сонце зблискувало останніми променями на верхівці Косого Капоніра і закочувалося за Черепанову гору, коли Міра Томашевич закінчувала роботу і знімала перед дзеркалом у вбиральні білу хустинку. Вкорочувати волосся варто, тільки якщо збираєшся слухати вальси у Шато де Флер у капелюшку клош. Для білої хустини сестри милосердя зручніші довгі коси, зібрані шпильками на потилиці – вони не розсипаються у найнесподіваніші моменти, не падають прядками на обличчя, коли потрібно схилитись над пораненим. Невже у Віри з’явився новий залицяльник – інакше чому вона так ретельно убиралася сьогодні? Знов якийсь військовий, але ж і Сергію Назимову вона ніби не сказала остаточне «ні». Та й навіщо? Віра вміє балансувати між кількома залицяльниками, не надто переймаючись тим, що відчувають вони, коли помічають у полі зору суперників.

Простукотіла підборами довгим лунким коридором, вислизнула за двері – час повертатися додому. Зранку на неї чекатиме Тарас Адамович. Хтозна, що він робив, поки вона була у шпиталі. Чи просунулося розслідування? Кого встиг опитати старий слідчий? Чи передасть начальник розшукової частини справу Менчицеві, чи їм знову доведеться уникати всевидющого ока Фогля, який дивиться на світ крізь холодну поверхню монокля, та правдами й неправдами шукати інформацію, проводячи незалежне розслідування?

Міра сідає в екіпаж, що везе її додому. Поодинокі ліхтарі за віконцем блимають лукавими сяючими очима, мерехтять гірлянди, у які центральні вулиці міста убралися напередодні свят. Навряд чи вона застане сестру в їхній квартирі на Великій Підвальній. Розповідь про чоловіка, заради якого вона так чепурилась, напевне, почує вже по обіді – суботніми ранками Віра прокидається не раніше одинадцятої, а слідчий з Олегівської чекатиме на свою секретарку вже о десятій.

Міра підіймається сходами й відчиняє двері їхньої квартири, довго знімає пальто в коридорі у світлі тьмяного маленького світильника. Майже безшумно, але де-не-де риплять старі дошки підлоги, проходить до вітальні та злякано зойкає – помічає силует на тлі вікна. Жах холодною рукою торкає шию, змушує остовпіти.

З надр темної кімнати чується сміх, Міра видихає і смикає за шнур від лампи. Жовте м’яке світло повільно розливається кімнатою.

– Ти мене налякала, – говорить вона сестрі, яка сидить на підвіконні, – чому сидиш у темряві?

І чому вона повернулася так рано?

– Хотіла бачити вулицю, – відповідає сестра.

Віра хмільна – це відчувається у дивному блиску очей і розслабленій усмішці. У сукні, що недбало сповзла з плеча. Чому вона вдома?

– Вибач, – говорить молодша сестра і знову сміється. Ковтає вино з келиха. Міра здивовано дивиться на неї, озвучує здогад:

– Невдале побачення?

– І так. І ні, – знизує тендітними плечима балерина.

– Тобто? – Міра опускається на стілець, повертає на столику до себе пляшку вина етикеткою. Біле токайське. Віра рідко п’є її улюблене вино.

– Він не прийшов, – тихо говорить молодша сестра.

Міра зводить брови на лоба. Навряд чи для сестри це звична ситуація. Вона зараз видається не засмученою – радше здивованою. Ніби відкусила шматок пирога, а він виявився на смак зовсім не таким, як вона очікувала. Віра повільно ставить келих на підвіконня та усміхається.

– Уявляєш?

Міра зморщила лоба, запитала:

– А ти точно не переплутала час і місце?

– Точно. Ми домовилися зустрітися сьогодні у «Семадені». Не впевнена о котрій, але ввечері.

Це типово для Віри – не пам’ятати час зустрічі, але її залицяльники, зазвичай, терплячі, й нерідко вміють розважати себе самі. Невже цей виявився не таким?

Кондитерська «Семадені» – одна з найвідоміших у місті. Білі ряди круглих мармурових столиків, високі гірки бонбоньєрок, шурхотливий пакувальний папір і фірмові торти у вигляді кошиків із квітами. Віра любила «Семадені», бо кава у кондитерській радувала смак, а публіка – око. Розташування на Хрещатику, 15, навпроти Міської Думи і Біржі визначило долю закладу – постійними відвідувачами тут були чиновники та комерсанти. Вбрані в оксамит міські панни демонстрували нову довжину своїх спідниць. Їх, певно, самих дивувало, що тепер вони можуть бачити власні чобітки – війна стрімко змінила жіночу моду. Війна завжди все змінює аж надто стрімко. Може, й неписані правила залицяння змінилися з початком війни, а Віра просто ще не звикла до нової ситуації? Як інакше можна пояснити те, що за столиком у «Семадені» на неї чекав не таємничий кавалер, заради якого вона відкрила сьогодні коробочку з лавандовою пудрою, а записка від нього.

– І що у ній було?

– Що непередбачувані обставини змусили його сьогодні бути на іншому кінці міста. Однак він сподівається, що колись зможе спокутувати свою провину – щось таке, – простягла руку до келиха Віра.

– То ти вдома давно? – запитала Мирослава.

– Ні, повернулась хвилин п’ятнадцять тому.

– Але де ти була весь цей час? – здивувалася старша сестра.

– У «Семадені», звісно. Як виявилося, зустрічі знайомим у цій кондитерській призначаю не лише я. Наш король варення і наливок теж там був.

– Хто? – не відразу зрозуміла Міра.

– Тарас Адамович! – І балерина розповіла подробиці зустрічі.

Цього вечора Віра ставила собі за мету вражати. Її сукня кольору бузку чимось нагадувала кімоно – мода в Парижі останнім часом тяжіла до Японії, переймала східні мотиви. На перший погляд простий крій підкреслював лінію плеча, дивував легкістю і невагомістю силуету. Срібна підвіска з аметистом і сережки з тим же загадково-фіолетовим каменем зблискували у приглушеному світлі кав’ярні. Вона не роззиралася навсібіч, з усмішкою підпливла до метрдотеля, він вклонився і провів її до столика, за яким на неї чекала дивна записка. Віра здивовано окинула оком присутніх у кондитерській лише тоді, коли прочитала написане. Завважила знайомий трохи згорблений силует за сусіднім столиком – здивувалася ще більше. Старий слідчий усміхнувся до неї та, розпрощавшись із високим вусатим чоловіком, підійшов до столика, за яким сиділа балерина.

– Дозволите?

– Звичайно, – усміхнулася вона.

– Ви на когось чекаєте?

– Уже ні.

Він здивовано звів брови на лоба, проте більше нічого не запитав. Натомість запропонував:

– Як щодо партії?

Дівчина лукаво примружилась і кивнула. За хвилину офіціант приніс шахівницю, каву з тістечками та пунш. Тарас Адамович пояснив:

– Ми тут іноді граємо з паном Репойто-Дуб’яго, начальником розшукової частини поліції – ви могли його бачити сьогодні.

– То ви тут у справах?

– Щось на кшталт. Обговорювали вбивство на Олегівській. Мирослава вам розповідала…

– Здається, – невпевнено мовила Віра, виставляючи на дошку білого ферзя. Королева – завжди на своєму кольорі. Невже сьогодні вона обрала не свій, а тому побачення перетворилося на шахове протистояння? Маячня.

– Чому я завжди граю білими?

Тарас Адамович стенув плечима й мовив:

– Білі мають невелику перевагу в темпі. Це щось на кшталт фори для менш досвідченого гравця.

Дівчина спохмурніла.

– Чорні – елегантніші.

– Чорним доводиться захищатися, – знизав плечима Тарас Адамович, – мені чомусь здавалося, у вас темперамент білих.

Віра примружилася, вивела коня та запитала:

– Якщо ви зустрічалися з начальником розшукової частини, отже, є нова інформація у розслідуванні, що у нього знову вплуталася Міра?

– А ви не схвалюєте вчинок сестри? – він вивів вперед ферзевого пішака.