Увійшовши до кімнати, Костя насамперед увімкнув комп'ютер. Герич потупав на кухню варити каву. Костик з розмаху шльопнувся на своє улюблене обертове крісло на коліщатах і проїхався по кімнаті, м'яко відштовхнувся від шафи й причалив до столу. Відкривши електронну пошту, він почав набирати листа до Великого Процесора. Після тривалих розумових зусиль, коли, нарешті, квартирою полинув смачний запах свіжої кави, до голови прийшли потрібні, на Костикову думку, слова.

«Чувак! – написав Костик. – Ти крупно облажався. Твоя донька у нас і надійно захована. Звичайно, ти можеш повернути її, але наші послуги з доставки юної красуні у зворотному напрямку будуть дорого коштувати…»

Костик вп'явся поглядом у стелю. Скільки ж витрясти з цього віртуального батечка? П'ять лимонів? Ні, п'ять – це мало. Що таке п'ять лимонів? Геричу пару відстебнути треба? Ясна річ! А Довгому і Товстому? Ну, їм по штуці… Ні, обійдуться штукою на двох, і цього з них досить! Де вони ще по півштуки зелені за тиждень зрубають? А цьому, Лисому? По тарифу таксі… Ха-ха…

«Тищща баксів! Ти що, чувак, це ж круто, – подумки переконував Костик Лисого в тому, у що не вірив сам, – це ж круті бабки…»

У його свідомості Лисий мав був відвалити неймовірно щасливим! Штука баксів звалилася на шару за годину роботи без особливого напрягу! Пошукай ще такий заробіток!

А собі, любому? Три? П'ять? Ні, десять! Десять лимонів… Десять мені, два Геричу, ну й іншим… Загалом п'ятнадцять! Ні, для рівного рахунку двадцять лимонів! Все, двадцять… п'ять! Це – нормально, це – кльово! Це – справедливо!

Поторгувавшись сам з собою та вторгувавши в себе ж двадцять п'ять мільйонів доларів, Костик закінчив листа Великому Процесору просто і, як йому здалося, переконливо:

«Хоча я вважаю, що за таку гарну герлу можна взяти більше двадцяти п'яти лимонів зелені, я не хочу тебе перенапружувати. Двадцять п'ять і не копійки, тобто цента, більше! Я не жадібний, до того ж, це гуманно, а для тебе не складе занадто великих труднощів. Словом, готов бабки. Можна в електронному вигляді. Куди і як їх відправити, повідомимо додатково. І не особливо викаблучуйся! А то прикладу до доччиної голови два великих магніти. Щоб праски краще притягувалися! Бувай, чувачок, до зв'язку! А мене називай просто: Хакер!»

Костик вдарив пальцем по клавіші «Enter» і різко змахнув зігнутою в лікті рукою:

– Yes!

Тут же пролунав голос Герича, який кликав пити каву.

– Іду! – Костя розвернувся у бік кухні, залишивши після себе крісло повільно крутитися, але щойно він зробив крок, як позаду пролунав спокійний, упевнений і ледь глузливий голос:

– Спокійно, дівчатка, вже ніхто нікуди не йде…

Костик застиг на місці.

– Косько, чи ти не чуєш? Кава стигне. Ти мене забодав уже… – продовжував репетувати з кухні Герич.

Костя повільно розвернувся до тільки-но полишеного крісла. На ньому сидів хтось чорний: у темнющих, кольору воронячого крила, ретельно випрасуваних штанях, жалобному гольфі з високою горловиною, агатових, з сяючими сонячними зайчиками, туфлях і чорнильної барви шкарпетках.

– Ви х-х-хто? – від здивування й водночас переляку голос зірвався. А було ж з чого злякатися! У закритій квартирі, при виконанні такої важливої й складної справи, як викрадення з метою викупу не будь-кого, а принцеси, і не просто принцеси, а віртуальної дочки віртуального Великого Процесора, невідомо звідки взявся незнайомий чолов'яга!

– Це неважливо… Але якщо це вас дуже вже цікавить, то прошу. Мене звуть Макровір, – вдягнений у чорне чоловік трохи схилив у поклоні голову.

– Макро… цей… – ошелешено пробурмотів Костик.

У цей час до кімнати зайшов Герич, несучи дві паруючі чашки з кавою.

– Косько! Скільки можна? Ти мене… Агов… що за… Ну, чувак, ти даєш… Ой!!! – Герич розгубився й пролив на себе гарячущу каву, і це привело його до тями. – Ти хто?! Звідки… Косько, в чому справа? Звідки цей шпинь?

Макровір посміхнувся крижаною посмішкою та зневажливо промовив:

– Хакер… Що, думаєш, вивчив клавіатуру– то вже й хакер?

Костя розгубився зовсім. Мабуть, це сподобалося Макровіру. Він витягнув убік Костика вказівний палець, немов прицілювався з пістолета.

– Паф! – блиснув спалах, рука в чорному рукаві простягнулася у бік монітора. – Шух!

На екрані з'явилася Костикова фотографія анфас з виряченими від подиву очима та напівроззявленим ротом.

– Ну, атас… – пробурмотів уражений хакер. – Як ти… ви… це зробили?

– Та ніяк! Якщо ти справжній хакер, то… – тут Макровір на мить замислився. – Ну, хоча б… вимкни комп'ютер.

Макровір запустив руку просто в екран монітора, і рука ввійшла в монітор, немовби той був зроблений не зі скла, а з води! Усередині щось клацнуло, і комп'ютер виключився. Чорний гість відштовхнувся ногою і недбало від'їхав у кріслі, одночасно запросивши Костика до столу.

– Прошу.

Костик остовпів, не маючи змоги рушити з місця.

– Е… Ну… Як… Це неможливо!!!

Незвичайний гість весело розсміявся:

– Дурненький… Чи розумієш ти, з ким ти зв'язався? Чи знаєш ти, чию дочку викрав? Хакер!..

Далі відбулося вже щось зовсім фантастичне. Не міняючи пози, незвичайний гість піднявся над кріслом, підлетів до Костика та зблизька зазирнув йому в очі, від чого хакера пройняв дрібний противний дріж. Зіниці Макровіра були ще чорніші, ніж його чорний одяг. У них відбивалася така пекельна безодня, від якої Костику стало моторошно.

– За хвилину по тому як Великий Процесор одержить твоє, треба сказати, абсолютно дурне послання, він тебе вирахує, і я не беруся пророкувати, що буде з вами, двома юними бовдурами, які мають себе за геніїв. Так що подякуйте мені…

– Нічого б він тут не був! Ви що, вважаєте, що я такий вже дурень? У листі немає зворотної адреси…

– Звісно, дурень! Та ще який, хто б знав! Начебто Хазяїну та Володарю потрібна зворотна адреса.

– Чувак!!! – раптом заволав Герич, який остаточно прийшов до тями. Він перший зрозумів, що гроші, до яких він уже встиг звикнути, розподілити і навіть витратити у своїх солодких мріях, вислизають від них. – Та я тебе зараз як…

Макровір розгорнув убік Герича долоню й зробив обертовий рух. Той застиг на місці, а потім, наче статуя, не згинаючи ні рук, ні ніг, упав крижем, гулко гепнувшись потилицею об підлогу. Чашки з кавою залишилися висіти у повітрі, повільно рухаючись, одна – убік Макровіра, друга – до Костика.

– Ого… – розгублено промовив Костик. – Добре, хоч на килим… Так можна і струс розуму одержати…

– Струс чого? – охоче відгукнувся Макровір, сьорбнувши з чашки гарячої кави. – Наявність мозку ще не означає наявність розуму. Струс мозку він одержати міг, але розуму? Як можна стрясти те, чого немає, ніколи не було, і поява чого ні в найближчому, ні в подальшому майбутньому не передбачається? А кава цілком пристойна…

Костя, тримаючи у руці чашку з кавою, яка так незвичайно потрапила до нього, обережно підійшов до Герича. Спробував підняти його ногу, потім руку. Той лежав, як дерев'яний.

– Що з ним? – він стривожено подивився на Макровіра.

– Та нічого особливого… Лежить собі, відпочиває… – Макровір продовжував із задоволенням маленькими ковточками пити гарячу каву.

– А можна його того… назад?

– У свій час, юначе… У свій час… – Макровір замислено звів очі до стелі. – Ось що я тобі скажу, юна надіє вітчизняної інформатики: я готовий узяти участь у твоїй авантюрі…

Костика пересмикнуло – он воно що! Звичайно! Коли головну справу зроблено, тих, хто бажають прокотитися на чужому пухнатому хвості, скрізь і за всіх часів було предосить! Як би не так! Не вийде!

– Вибачте, шановний пане Макровіре, але справу зроблено! Донька цього самого Процесора вже у нас, і нікуди він не дінеться, заплатить, як миленький! Тому не бачу причин брати вас у частку.

– У частку?! Дурненький! Потрібна мені твоя частка… Мені потрібне все! Взагалі все, зрозумів? Частка… – пробурмотів Макровір зневажливо.

– Усе? Як усе?! – онімів від такого нахабства Костя. – А я?.. А мені?.. Як це? Я майже сам усе зробив, залишилася дещиця, а ви отут усе… Прийшли на готове і командуєте! Йдіть ви…

– Е-е-е… Та ти, я бачу, навіть не дурненький, ти здоровезний дурень! Невже ти думаєш, що мені потрібні твої смердючі гроші? Чи знаєш ти, що в житті немає нічого нескінченного?

– Га? – розгубився Костик від такої різкої зміни теми розмови, на мить замислився і, згадавши шкільні уроки фізики, запитав: – А як же Всесвіт?

– Це непізнане, – Макровір говорив не поспішаючи, немовби розмірковував уголос, – а от віртуальний простір – це майже нескінченність. Чи знаєш ти, як пахне влада? Чи відчував ти коли-небудь владу над нескінченністю? Ти здатний це зрозуміти й усвідомити?

Макровір блаженно заплющив очі, слабка посмішка заграла на його обличчі. Що він бачив? Чому посміхався?

– А ти про гроші… – голос Макровіра перетворився на саме презирство.

Костик наче прокинувся від цієї короткої фрази.

– Та забери їх усі! – кинула чорна людина, немов плюнула на підлогу.

Макровір знову замислився. Костик з побоюванням поглядав на свого нового могутнього спільника. Він майже забув про Герича, який колодою лежав посеред кімнати. Погляд спіткнувся об це нерухоме тіло, і Костик відчув щось схоже на каяття. До тями його привів усе той же крижаний голос Макровіра:

– Комп'ютер від цієї хвилини не вимикати, тут у тебе буде вікно переходу. Інформу привезти сюди. У Ворзелі, на дачі, в тебе ані комп'ютера, ані Інтернету нема?

Душа Костикова захолола. Звідки він довідався про Ворзель? І про дачу? Ну-ну… Отже, стежив від початку?

– Ти зрозумів, що я сказав?

– Зрозумів.

– Принцесу привезете ввечері, в сутінках. Дивиться, щоб ніхто не побачив! У Процесора скрізь очі та вуха, і взагалі, з ним краще не жартувати! З ним можна грати, але до першої помилки, а потім – начувайся! За свою електронну адресу не турбуйся, я її запечатав. З принцесою поводьтеся чемно й обережно. Майте на увазі, це ще те дівчисько… Усе запам'ятав?

Костик ствердно кивнув. Чорна фігура Макровіра розсипалася на крапки і кометою метнулася до екрана монітора, затрималася на мить, зі схожого на рій клубка висунулося два пальці, пролунало дзвінке клацання і все зникло в моніторі, немов у кімнаті ніколи і не було загадкового чорного пана. Костик на все це дивився, як зачарований. За спиною почувся важкий подих – отямився Герич. Костик упав у крісло.

– Хай йому грець… Оце так вскочив!

Розділ 6
Нові сюрпризи

Після того як Славко з усіма перезнайомився, Сергій розповів новому другові про все, що трапилося.

– Шкода, що в місті це… немає. Рикатам… або Наталі… Вони того… словом… надійні. Стеження – це добре… – зробивши перерву й віддихавшись, Славко продовжив: – Але як… це… вони довідалися, що принцеса в Києві?

– Мені теж не дає спокою ця загадка, – підхопив Чипсет. – Адже для того, щоб украсти принцесу, потрібно було знати, що вона з'явиться у фізичному світі, правильно? І не просто у фізичному світі, але й знати, що в Києві, та ще й коли! Тут уже про випадок чи збіг обставин не йдеться. А те, що ви зранку підете кататися на річковому трамваї, можна було підслухати і вчора. До речі, як і де ви домовлялися?

– У готелі, – згадував Сергійко, – надвечір, по тому як погуляли Хрещатиком, я вас провів до готелю. Ви піднялися до себе, а ми з Інформою ще потеревенили в холі про те про се, а потім домовилися про трамвайчика. А-а, – згадав він, – ми сиділи в холі… Точно! Адміністраторка там сиділа, зараз я точно згадав… Вона ще з кимось по телефону лаялася…

– От вам і підозрювана номер один, – тихо сказав Чипсет.

– Це… ну… а ти, Сергію? – раптом запитав Славко.

– Що? – не зрозумів Сергій.

– Ну, ти ж теж у списку?

– У якому?

– Ну… З ким зустрічалися… Цей… З тебе ж… інформація могла ж… до кого-небудь…

– Ти що, Славко, зовсім уже? – образився Сергійко. – Ти хочеш сказати, начебто я міг проговоритися й боюся про це розповісти?

– Не про те розмова, – так само спокійно сказав Славко, – а цей… ну… комп'ютер?

– Що комп'ютер? Та що в тебе за манера розмовляти? – не витримав Сергійко. – Поки з тебе щось витягнеш – зголодніти можна!

– А ти це… – незворушно відповів Славко, – їж побільше! От як я: я їм так, щоб години дві точно їсти не хотілося! Ну… Тоді й ти не того… не зголоднієш.

– Годі вже! Знайдемо Інформу, тоді повеселимося! – суворо зупинив суперечку Чипсет.

– Я це… – не заспокоювався Славко.

– Знову?! – обурився Дроник, якого вже теж дістало Славкове екання та бекання. – Ти що, врешті-решт, смієшся над нами?

– Та ні… Я, може… ну… між іншим… це… думаю… – Славко навіть не посміхнувся.

– І над чим?

– Про комп'ютер! – Славко твердо показав пальцем на Сергійків комп. – А якщо це… ну… в ньому… Вони ж милом мінялися?

– Так, листувалися, – підтвердив Сергійко.

– От…

Чипсет зрозумів усе з півслова.

– Дронику, а ну ж бо злітай перевір на всякі підслушки… А ти, Сергійку, на Васлу не того… Може, розмовляє він і повільно, але думає швидко!

– Васлу? – здивувався Сергійко.

Чипсет посміхнувся.

– Так Славка звали в Заекранні. Я ж тобі вже казав. У свій час у них у всіх інші імена були. Наташу кликали Шанатою, Димка – Кадимом, був ще Петрик, так того кликали Рикпетом, – пояснив Чипсет, – це так Гірея вигадала, щоб вони своє життя у фізичному світі швидше забули.

Поки Чипсет розповідав Сергійкові про імена, Дроник уже перейшов у формат чистої цифри і блакитною хмариною ковзнув до системного блока.

– Давайте складемо план дій, – запропонував Чипсет, – хто й за ким стежитиме.

– Штаб я пропоную зробити в мене, – запропонував Сергійко, – тут є телефон, комп'ютер, окрема кімната зрештою.

Ніхто не заперечував.

– На телефон кого посадимо? Може, Славка?

Той заперечливо похитав головою.

– Це того… неправильно. Мені легше стежити, я ж на вид цей… ну… як його… телепень. Ніхто і не той… не здогадається.

– Теж вірно, – погодився Сергійко. – Тоді, може, Дроника? Хоча ні, тут має залишитися Чипсет, бо він з нас найстарший. І кожному зможе що-небудь порадити. Авжеж, Чипсете?

– Напевно… Це найкращий варіант для всіх. Крім мене, звичайно. Тепер порахуємо, скільки у нас підозрюваних. Адміністраторка в готелі, помічник – той, що валізи тягав, чергова на поверсі, покоївка й офіціант, загалом п'ятеро, а нас тільки четверо. Доведеться когось виключати зі списку.

– У готелі працюють по змінах. Тих, з ким ми бачилися вчора, сьогодні на роботі точно не буде, – уточнив Сергійко.

– Ага, я знаю. У мене… це… так мама працює, ну… по змінах. Добу на роботі, і це… три дні вдома, – прокоментував Славко-Васла.

– Не страшно… А Дроник на що? Він у комп'ютер залізе й все з'ясує! Адреси, прізвища… – Чипсет був діловитий і спокійний.

– Уже з'ясував, – пролунав похмурий голос Дроника. Він щойно виліз із системного блока й обтрушував спортивний костюм, – інформація витекла звідси.

– Як?! – викрикнув Сергійко. – Я ж нікому…

– У тебе поставлена така маленька підслушка. Нічого хитрого або заумного, так… Проста, як склянка води. Все твоє листування відправляється на якусь адресу.

Оце так новина! Усі були приголомшені. Хто? Яким чином цей невідомий довідався про майбутнє листування Сергія з Великим Процесором? Хто міг передбачити бажання принцеси відпочити в матеріальному світі? Хто міг здогадатися, що Великий Процесор взагалі дасть їй можливість відпочити? Але сюрпризи не скінчилися. Головний був ще попереду.

– І отут починається найцікавіше, – незворушно продовжував Дроник, – адресу, на яку було злито інформацію, з'ясувати не вдалося. Вона запечатана.

– Що?! – здивувався Чипсет. – Це ж не технологія фізичного світу! Так з простого комп'ютера зробити не можна! Точно запечатана? Ти не помилився?

– Що означає… це… запечатана? – поцікавився Славко.

– Ну, розумієш… – почав поясняти йому Чипсет, – електронний лист, проходячи серверами, на кожному залишає свій слід. По цьому сліду завжди можна простежити, звідки його відправлено. Навіть якщо з електронного послання видалити зворотну адресу, її однаково можна вирахувати, просто на таку операцію потрібно більше часу. Від Дроника ж зворотну адресу сховати взагалі неможливо. Він, коли у формат чистої цифри переходить, дротами миттєво до будь-якого сервера дістатися може і там подивитися, на який наступний сервер пішов лист. Поглядом, так би мовити, зсередини. Так, від сервера до сервера, можна добратися до адресата. Запечатати адресу – означає повністю стерти на декількох серверах підряд усі сліди проходження електронного листа. Тобто пройтися дорогою, якою пройшов лист, і зачистити всі сліди. Так може зробити лише той, хто вміє переходити у формат чистої цифри. Тому я й сказав, що ця технологія у фізичному світі неможлива.

– Ситуація міняється, – замислено проказав Сергійко. – Я вважаю, що Дроник усе ж таки повинен спробувати з'ясувати адресу, куди йшли дані з підслушки.

– Адреса запечатана, – похмуро повторив Дроник.

– А ти спробуй, – наполягав Сергійко, – адже крім тебе цього ніхто не зможе зробити, хіба не так? Може, десь і залишився якийсь слід. Але саму підслушку чіпати не можна.

– Чому? – здивувався Дроник.

– Бо якщо її видалити, той, хто її поставив, одразу второпає, що його виявлено й нашорошить вуха. Нехай стоїть, ми просто листами з цього компа обмінюватися не будемо. Яка від неї шкода? – роз'яснив свою позицію Сергійко.

– Згода, – підтримав хлопця Чипсет.

– Давайте ще раз подумаємо, за ким потрібно простежити? – продовжував Сергійко думати вголос.

– А мені та тітка не сподобалася, що вимагала ці… як їх там… паспорти, – Дроник посміхнувся, згадавши, які імена він дав принцесі та Чипсету. – Вигадали теж… Паспорти якісь… Крім того, вона могла чути, як ви про Річпорт домовлялися.

– Ти маєш рацію, тому вона стає підозрюваною номер один. її візьму на себе я, – вирішив Сергійко.

– А чому це… того… саме ти? – заперечив Славко.

– Не сперечайтеся. Нехай за адміністраторкою стежить Сергійко, – припинив у зародку дискусію Чипсет, – Васла візьме на себе чергову, я просто стежу за готелем. Сидітиму в холі, може, хтось і з'явиться. І штаб ми зробимо саме в готелі, а не тут. Тут занадто далеко, тому незручно. Дронику, а ти з'ясуєш дані на всіх, за ким ми стежимо. Не вийде – значить не вийде, тоді приєднаєшся до нас. Ex, ще б когось на допомогу…

План дій було складено. Без довгих розмов уся компанія подалася до готелю.

Небезпечна гра почалася.

Розділ 7
Цікавий садимо гопак…

Інформа отямилася від того, що в бік їй уперлося щось тверде й гостре. У роті стояв бридкий присмак чогось огидно солодкого. Голова була важкою і сильно боліла. Дівчина спробувала повернути її, але одразу застогнала. У голові немов покотилися великі чавунні кулі і боляче стукнули в скроню. Принцеса відкрила очі й спробувала поворухнути рукою – нічого не вийшло. Руки були щільно зв'язані широким шкіряним ремінцем. У приміщенні, де її залишили, було темно, якщо не зважати на слабку смужку світла, що пробивалося під дверима. Вона спробувала поворухнути ногами, але ноги теж були зв'язані.

– Агов! – спробувала крикнути дівчина. Голос пролунав тихо та хрипко, а в голові знову застрибали чавунні кулі. – Агов! – повторила вона. – Там є хтось?

Удруге вийшло краще. Голос зазвучав голосніше і впевненіше, а в скроню вдарило вже не так боляче. Довелося крикнути ще раз, перш ніж двері нарешті прочинилися. Світло сліпуче бризнуло в кімнату, вдарило по очах. На порозі виникла невисока товста фігура.

– Ну, чого треба?

Інформа одразу впізнала голос Товстого, якому допомагала у кав'ярні нести Довгого, і все згадала.

– Розв'яжіть мене, – зажадала вона, – мені потрібно в туалет.

– Ага, як же… Розв'язати… А якщо втечеш? Мені потім довбешку знесуть… – Товстий, щось незадоволено бурмочучи, почав розв'язувати ноги та допоміг Інформі звестися. Ноги затекли і погано тримали, коліна одразу підігнулися, і якби Товстий не підхопив дівчину, вона б точно впала.

– Давай, рухайся… – бурмотів він.

Інформа вийшла в невелику залиту світлом кімнату. В єдине вікно яскраво світило сонце.

«Яка зараз година? – подумала вона. – Це скільки ж я валялася без пам'яті?»

Кімната мала неохайний вигляд, наче тільки вчора тут закінчився ремонт, а акуратна рука господині ще не пройшлася по заляпаним крейдою і фарбою поверхнях. Зі стелі звисала самотня, без абажура, велика лампочка, вкручена в чорний патрон, теж заляпаний фарбою. Біля вікна сірів старий стіл, застелений зім'ятою газетою, на якому лежали початий круглий буханець чорного хліба, кілька великих червоних помідорів та нарізане товстими шматками соковите рожеве м'ясо з прожилками сала. Тут же стояла відкоркована пляшка пива. Біля протилежної стінки на червоному розкладеному дивані лежав Довгий. Мабуть, він теж тільки почав приходити до тями, тому що в'яло кліпав і блукав безглуздим поглядом по кімнаті. У кутку гіркою були складені обрізки дощок, кілька банок з-під фарби й зім'яті газети. Товстий провів Інформу кімнатою, вивів у коридор, розв'язав руки і підштовхнув до вузьких дверей.

– Без дурниць там…

Інформа зайшла в туалет і поквапливо обвела поглядом маленьке приміщення. Нічого. Тільки рулончик туалетного паперу й балончик з освіжаючим аерозолем. Вона швидко схопила балончик і нажала на кнопку. Пружний струмінь ударив у стінку, запахло лісом.

– Агов, довго там? – почувся за дверима голос Товстого.

– А що, теж не терпиться? – єхидно відповіла Інформа. – Зачекаєш!

Вона сховала балончик за спину і відкрила двері. Незадоволений Товстий нетерпляче поплескував ременем по долоні.

– Руки! – зажадав він.

У відповідь Інформа різким рухом викинула руку з балончиком і направила тугий струмінь прямо в ненависну пику.

– А-у-у-у!.. – завив Товстий, закривши долонями очі. Інформа щосили штовхнула його в груди та вибігла в коридор.

На очі їй попався обрізок дошки, і вона, не гаючись, підперла ним двері. Метнулася в одні двері, потім в інші і, нарешті, знайшла вихід на вулицю. Ґанок був високий, і дівчина побачила поверх паркану як у самому кінці вулиці, там, де починалося узлісся високого соснового бору, старанно об'їжджаючи ями, з'явився мікроавтобус жовтогарячого кольору. З будинку доносилися важкі удари: Товстий намагався вибратися з кімнати. Він підбадьорював себе голосними лементом та лайкою:

– Довгий! Бовдур! Вставай! Вставай, щоб тебе! Дівчина втекла! Довгий!!!

* * *

Чипсет, Сергійко та Славко сиділи на лавочці біля готелю й чекали на Дроника. Королівський блазень, буцімто гуляючи, зайшов до готельного холу, показав охоронцеві перепустку, чемно привітався з адміністраторкою, зайшов за ріг і зник. Охоронець, який уважно спостерігав за порядком у холі, не звернув уваги на маленьку блакитну хмаринку, що тремтіла за спиною адміністраторки, молодої русявої жінки за стійкою, й уважно вивчала розкладені на столі папери. Хмарина пропливла вздовж плінтуса, витягнувшись тоненьким струмком, просочилася між столом і стінкою і нечутно всмокталося в комп'ютер.

– Ой! – порушила прохолодну тишу адміністраторка, скрикнувши від несподіванки. Екраном монітора пробігли сірі смуги, блиснуло рожевим, і він згас. – Не зрозуміла… – розгублено пробурмотіла вона, нахилилася і натисла кнопку перезапуску комп'ютера.

На системному блоці заблимав червоний вогник, система почала перезавантажуватися, потім пролунало голосне клацання і все зупинилося. Так повторилося кілька разів. Нарешті адміністраторка облишила марні спроби й зателефонувала директорові.

– Ігоре Михайловичу, – поскаржилася вона, – у мене щось з машиною. Виключилася і не хоче запускатися.

– Знову по Інтернету лазила? – пролунав грізний голос у слухавці.

– Та де там! Тут стільки роботи, зовсім не до Інтернету, слово честі!

– Добре, – пробуркотіла трубка, – зараз Антона надішлю… Через кілька хвилин по сходах хтось затупотів, і в хол вибіг Антон, водій директора. У готелі він був єдиною людиною, яка хоч щось тямила в комп'ютерах. Адміністраторка поступилася своїм місцем доморослому фахівцеві. Той поклацав клавішами, щось муркочучи собі під ніс, потім став нервувати, потім голосно лайнувся і відсунув клавіатуру.

– Повний атас…

– Що? – не зрозуміла адміністраторка.

– Схоже, «вінда» з котушок злетіла.

– Яка «вінда»? Яких котушок? – знову перепитала адміністраторка.

– Гейтсівська, – розсіяно відповів Антон.

– Ти можеш розмовляти людською мовою? – здійнялася доведена до краю адміністраторка. – У мене звіт горить, а ти мені якимись котушками мізки пудриш!

– На вашім комп'ютері зіпсувалася операційна система під назвою «Windows», яку випускає корпорація «Майкрософт», що належить Біллові Гейтсу. Ну що, вам легше стало?

Адміністраторка сиділа з вбитим виглядом, не знаючи, що відповісти, бо їй дійсно не стало легше. Нарешті вона промовила благаючим голосом:

– Антоне, зроби бодай що-небудь…

Друзі чекали на Дроника вже більше години, але королівського блазня все не було. Стало зрозуміло: щось трапилося. Чипсет не поспішаючи піднявся сходами й зник у готелі. Вже від дверей він побачив, що на місці адміністраторки сидить незнайомий парубок, а жінка стоїть поруч, заглядаючи йому через плече. Чипсет підійшов ближче.

– Ви не підкажете мені розклад руху теплоходів? – запитав він в адміністраторки.

– Вибачте, – відповіла та, – вам доведеться трішки зачекати. У мене на комп'ютері «вінда» з котушок злетіла, – побіжно козирнула адміністраторка незрозумілим, але шикарним терміном.

– Даруйте? – не зрозумів Чипсет. – Звідки що злетіло?

– Системна операція під назвою «Віндоз» корпорації «Биллз-Гейтс-Митя-Софа». З котушок. Що не зрозуміло? – сказала адміністраторка і з багатозначним виглядом на обличчі вп'ялася в екран монітора.

– Зрозуміло. Ага… Добре, я пізніше підійду.

Антон не витримав, упав обличчям на стіл, і плечі його чомусь задрижали.

Спантеличений Чипсет здивовано поглянув на колоритну парочку, вийшов з холу, жваво збіг сходами та швидким кроком підійшов до друзів.

– Щось трапилося. У адміністраторки якийсь Митя Гейтс із Софою Віндоз системно злетіли з котушок! І комп'ютер вимкнений! – Чипсет розвів руками і навіть розгублено знизав плечима.

– Цікавий садимо гопак… Який Митя? З якою Софою? Що за системні котушки? – розгубився Сергійко. – Хто розповів тобі цю маячню?

– За комп'ютером адміністраторки сидить якийсь юнак, а адміністраторка мені і сказала… – знову знизав плечима Чипсет.

– Ну… це… чого тут… У них ця… «вінда» гепнулася… цей… софт… ну… операційна система… чого ще. Треба це… словом, почекати! Зараз її переінсталять і по тому… – заспокоїв усіх Славко.

– Що зроблять? – остаточно розгубився Чипсет.

– Переінсталять! Операційну систему! – догадався Сергійко.

– А-а-а… – полегшено зітхнув Чипсет, – перевстановлять!

– Авжеж! Я ж це… і кажу: переінсталять…

Посміялися, тільки якось невесело. Та і чому було веселитися?

– Не подобається це все мені, – похмуро сказав Сергійко, – замість стежити за підозрюваними, стирчимо тут… І Дроника немає, і комп'ютер завис, а Інформа невідомо де… Не подобається це мені!

* * *

Лисий підрулив до воріт впритул та посигналив. Сигнал в буса був потужний, Лисий придбав його на розборці старих «БМВ». Сигнал репетував так, що навіть з далеких дерев здійнялися перелякані ворони. Лисий посигналив спеціально: заманулося подражнити Товстого. Минулого разу той дуже розлютився.

– Чого ти дарма ворон лякаєш? – дорікав він Лисому. – Що, важко вийти з машини й відчинити ворота? Тут слуг немає, а сторонніх очей і вух задосить!

Тепер Лисий заздалегідь посміхався, уявляючи, як зараз вискочить Товстий і почне репетувати, мабуть, голосніше за сигнал… Проте цього разу з будинку ніхто не вийшов. Лисий посигналив ще раз, двері залишалися зачиненими, тільки з сусіднього будиночка на ґанок вискочив сусід – дід у довгих сімейних трусах – та уважно подивився на машину. Дід погрозив маленьким кулачком і зі злістю плюнув. Лисий захвилювався, вискочив з авто, вибіг на ґанок і вже тут почув приглушений зачиненими дверима лемент Товстого. Побачивши, що двері підперті обрізком дошки, Лисий одразу все зрозумів. Ударом ноги він вибив дошку і прийняв товстуна у свої обійми.

– Де дівчисько? – запитав він, піднімаючи його за купки.

– Ушилася… Втекла, зараза! В обличчя якоюсь гидотою пирснула і втекла… А двері підперла… Ну… Спіймаю – вуха обдеру!..

Лисий з шумом утяг повітря ніздрями. В повітрі міцно пахло хвойним лісом.

– Це я тобі зараз вуха обдеру, одуд… Давно втекла?

– Та тільки-но… Хвилину тому.

– Ну… Ти… Найсправжнісінький відстій! І що зараз Кості казатимемо?

Вони вдвох вибігли на ґанок. Позаду почувся шерех, неголосний стукіт і чиєсь сопіння. Лисий стрімко повернувся і рвонув двері на себе. У коридорчику стояв Довгий. Рука його була закинута нагору, як у гіпсового піонера, що сурмить у горн, тільки замість дудки в нього була літрова пластмасова пляшка з пивом. Пиво виливалося в горлянку, немов у раковину, безперервним струменем, раз по разу булькаючи. Великий борлак на неголеній шиї робив поодинокі великі рухи. Коли пиво у пляшці закінчилося, Довгий голосно гикнув і не дивлячись пожбурив її на підлогу.

– Чого ви тут?.. Ой, най його мамі… Голова як болить… Ну і дурбило ти, Товстий… Мене цією гидотою навіщо? Йой… – Довгий схопився обома руками за голову й поплівся назад до кімнати.

– Ти… – Лисий схопив Довгого за плече і розгорнув до себе обличчям, – а ну закінчуй… Треба дівку шукати!

– Та ну вас усіх… У мене тут повний одпад і скорбота всесвітня, а ви мені про якусь дівку… Відвали… – Довгий в'яло відіпхнув Лисого, за що одразу отримав по шиї.

– Скорбота всесвітня? Ах ти ж…

Лисий схопив нещасного Довгого за комір і потяг асфальтовою доріжкою за будинок, де височіла велика іржава бочка з водою. Довгий намагався пручатися, але його мляві рухи Лисим були проігноровані. Не розбираючись, чиста вода чи в ній полоскали ганчірки для миття підлоги, Лисий засунув туди голову Довгого, який усе ще пручався, та тримав її там доти, поки той запекло не засовав ногами.

– Ну?

– І-і-хххх!.. – Довгий ловив повітря широко відкритим ротом і лупав виряченими очима.

– Ти що? – метушився навколо бочки Товстий. – Утопиш! У-у, нелюде!

Ще раз! Довгий запекло заколотив кулаками по бочці, що озивалася глухим гулом.

– Ну?

– І-хххх…

– Лисий, припини! – благав Товстий. – Утопиш же людину!

– Стули пельку! Чи теж маєш бажання пірнути? – а потім Довгому: – Ну? Повторити? – Лисий запитувати запитував, але шию Довгого не відпускав, готовий підтвердити свої слова вчинком.

– Не треба… Вже досить! – за кілька хвилин Довгий віддихався й набув здатність майже нормально розмовляти.

– Дівку! Треба! Шукати! Розумієш?!

Довгий закивав головою.

– Нарешті! Швидко! За мною!