Від усього побаченого Сергійко розгубився. Ще б пак! Біля столу стояв здоровий бородатий дядько в спортивному костюмі і, посміхаючись, дивився на нього. Зовсім збивала з пантелику його зовнішність, особливо напис на футболці. Поруч із дядьком, у сукні, які він бачив тільки в кіно – величезній, неймовірно гарній, обвішаній коштовним камінням і перлами, блискучій, немов новорічна ялинка, – і з ошатною золотою короною на високій зачісці стояла королева. Її гарне обличчі було трохи розгублене, губи складені в легку усмішку, очі суворі, але не сердиті. Королева уважно оглянула Сергійка (той зніяковів ще дужче) і перевела погляд на бородатого дядька.

Праворуч від дядька стояло дівчисько в потертих джинсах, кросівках й новій фірмовій футболці. Одяг був простим, але одразу видно, що недешевим.

– Хлопчику, як тебе звуть? – несподівано й просто запитало дівча.

Королева відразу залепетала щось про порушення протоколу, а Чипсет, з яким Дроник Сергійка вже познайомив, почав називати імена всіх присутніх. Від кількості титулів – усіх цих Володарів і Хазяїв, чипсів і зчеплень, величностей і принцес – Сергійко зніяковів іще більше. Дівчисько зробило крок уперед і, нахабно дивлячись йому просто у вічі, запитала про Сергійків титул. Хлопчик не знайшов нічого розумнішого, як бовкнути: просто людина. Дівчисько посміхнулося, а Чипсет знайшов йому шикарний титул, відразу вигадавши щось про посла. Великий Процесор теж посміхнувся, обличчя королеви пом'якшилося.

Тільки дівчина дивилася на нього неприступно й суворо, заклавши руки за спину й трохи відставивши убік ногу. Труснувши головою, від чого її гарне, золотавого кольору волосся різко зметнулося, вона раптом кинула:

– Подумаєш, посол… А побудувати Глюкландію не можеш.

– Принцесо! – зойкнула тітка.

– Інформо… – з докором промовив дядько.

Але шкідливе дівчисько крутнулось на місці, від чого її гарне волосся знову злетіло золотавою хвилею, і вискочило з кабінету.

Сергійко зніяковів і почервонів. Хто його знає, може, сказав щось не те і скривдив? Під поглядами Великого Процесора й королеви він почувався не зовсім затишно. Ні з того, ні з сього зовсім зайвими виявилися руки. Спочатку він спробував закласти їх за спину, але поза вийшла зухвалою; тоді він схрестив їх на грудях. Так вийшло ще гірше. Засунути їх у кишені в присутності цієї тітки, яка тільки й говорила про протокол, нічого було й думати. Вона від такого нахабства точно б знепритомніла, як історичка тоді…

Сергійко згадав, як Стьопка-Трилер притягнув у клас свого білого ручного пацюка з червоними очима. Пацюк тихо сидів у рюкзаку аж до уроку історії. Що йому не сподобалося на цьому уроці, ніхто ніколи не довідається, тільки пацюк несподівано виліз із рюкзака й сів просто на парті, дивлячись в очі своєму господарю. Стьопка-Трилер навіть зойкнути не встиг – зате встигла історичка, і дуже голосно, від чого до класу прибігла директорка школи. Пацюка разом з господарем було відправлено у вигнання, причому без батьків директорка веліла не приходити. Батьків, природно, Стьопки-Трилера. Галасу було!..

Королева зараз нагадала Сергійкові директрису школи, тому, зрештою, він просто опустив руки по швах. Усі знають, що саме цю позу найбільше люблять учителі. Йому здалося, що він стоїть перед директором школи, який вичитує його за розбите футбольним м'ячем вікно.

– Ну що ж, просто людина Сергійку, прошу, розташовуйтеся, – Великий Процесор зробив запрошувальний жест і першим подав приклад, сівши у своє крісло. Сергійко обережно сів на краєчок найближчого стільця, королева зайшла за крісло, на якому розташувався Великий Процесор, і поклала руки на високу дерев'яну спинку. – Чипсете, організуй нам чаю.

– Слухаюся, мій пане, – дворецький безшумно покинув кабінет.

– Що привело вас до нас, шановний посол, просто людина Сергійко? – з ледь помітною іронією сказав Великий Процесор.

– Який я шановний, – уперше без тремтіння в ногах відповів «посол».

– Ну як же… Посол обов'язково має бути шанованою людиною. Інакше хто ж його послом призначить?

– Та який я посол? – знову заперечив Сергійко. – Я просто Сергійко, і все тут.

– Ось тобі й маєш… Чипсет же оголосив? Та й протокол вимагає. Як же я звичайну людину приймати буду? – Великий Процесор трошки глумливо подивився на дружину.

– Ну, хіба що за протоколом…

– То що, Сергійку, не виходить Глюкландію побудувати?

– Так, – пожвавився той, відчувши в знайомій темі твердий ґрунт під ногами, – щоразу бракує то часу, то людей, то металу, ну і взагалі…

– Сумно, сумно… Гра ж не надто складна, га? Тільки підхід треба правильний знайти!

– Як не складна? – почав гарячкувати Сергійко, який уже цілком освоївся у новій обстановці. – Як це не складна, якщо я жодного разу не виграв? Я в ходилки грав, і в стрілялки теж, у перегони… І завжди вигравав, нехай не з першого разу, але вигравав!

– У стрілялки та в перегони вигравати – багато розуму не треба! – почувся голос ззаду.

Ніхто не помітив, як до кімнати знову повернулася Інформа. «Ото вже бешкетниця», – подумав Сергійко.

– А ти, тату, його до Глюкландїї відправ. Нехай він справді там королем побуде, тоді й дізнається, як глюкам із таким королем живеться! – зовсім несподівано запропонувала принцеса.

– Інформо, як ти можеш… – почала вичитувати принцесу королева, але її перебив Великий Процесор:

– А що, гарна думка, доню. Ти як, просто людина Сергійко, не проти побути королем Глюкландїї?

– Як це? Справжнім? – не одразу зрозумів «посол фізичного світу».

– Найсправжнісіньким, – посміхнувся Великий Процесор.

– А у мене вийде?

– Ну, цього я не знаю. Усе від тебе залежить. Чипсет піде з тобою, про всяк випадок, щоб ти там дров не наламав. Ну як, підеш?

Сергійко вагався. Йому стало страшно: а раптом у нього нічого не вийде, що буде тоді з Глюкландією? А з ним що буде?

– Ну ж бо! – підбадьорив його Великий Процесор. – Іншої такої можливості може й не трапитися!

– Що, ніяк? – вставила єхидна принцеса, і ці слова вирішили справу. Знеславитися перед дівчиськом було Сергійкові понад силу, і він ніби стрибнув з високого берега в річку:

– Гаразд, я спробую.

Двері прочинилися.

– Чаї, мій пане, чаї і закуски! – урочисто проголосив Чипсет.

До кабінету, штовхаючи перед собою сервірувальний столик, увійшла миловидна дівчина в кокетливому фартушку й сліпучо білій накрохмаленій наколці на високій зачісці.

«Зовсім, як у буфеті на вокзалі», – подумав Сергійко.

Дівчина посміхнулася і підкотила столик до гостя.

– Прошу, – запросив його до чаювання Великий Процесор. – Маплато, Інформо… Прошу до чаю. Чипсете, – звернувся він до дворецького, – на тебе покладається відповідальна місія: супроводжуватимеш нашого гостя до Глюкландії, куди він призначається королем. Особливо в його дії не втручатися, але вуха тримати нашорошеними!

– Ну що ж, пане посол, хай щастить! – Інформа, посміхаючись, ледь підняла куточки губ. – Ой, вибачте, – Ваша Величносте… Тату, а як звати нового короля Глюкландії? Його Величність Сергійко Перший? Погодься, не звучить! Якось несерйозно…

– Нехай буде Сергій Перший. Так звучить?

– Сергій Перший? Як на мене, краще.

– Серж Перший, – подала голос королева, поставивши чашку з чаєм на блюдце.

– Ось! – задоволено стукнув долонею по столу Великий Процесор. – Мені подобається! – І тут же повернувся до королеви: – Дякую, люба. Просто, коротко і зі значенням. Га, Ваша Величносте? – запитав він новопризначеного короля.

Новопризначена величність не відразу зрозуміла, що запитання звернене саме до нього.

– Подобається нове ім'я? – повторив запитання Великий Процесор. Сергійко розгублено кивнув головою.

Так за півгодини Сергій перетворився спочатку на посла фізичного світу в Заекранні, просто людину Сергійка, а потім на Його Величність Сержа Першого.

– Ну що ж, Ваша Величносте Серже Перший, не смію більше затримувати, на вас чекають піддані.

Великий Процесор підвівся, даючи зрозуміти, що аудієнцію закінчено. Сергійко зрозумів натяк і теж підвівся. Чипсет відразу прочинив двері, і король Глюкландії відбув на місце своєї першої в житті роботи.

Інформа не розуміла, що з нею відбувається. Спочатку, коли вона почула, що у них гості, та ще й з фізичного світу, дівчинка дуже зраділа. Тато й Чипсет не раз розповідали історії про хлопчаків і дівчат, які відважно боролися зі злою чарівницею Гіреєю та її помічниками і зрештою перемогли. Вони врятували й тата, і Чипсета, і взагалі все Заекрання. Тож як було не радіти, що з цього таємничого фізичного світу знову з'явився хлопець?

Потім вона довідалася, що саме цей Сергій ко й є гравцем, з вини якого Глюкландію постійно струшують важкі кризи. Саме через його невправну гру загалом благополучна країна раз у раз провалювалася то в безодню фінансової кризи, то раптом після непоганого врожаю починався голод, то ні сіло ні впало її вражало масове безробіття. І все б нічого, але вже двічі у результаті нападу споконвічних ворогів Глюкландії, степовиків, країна програвала війну, і тільки втручання Великого Процесора допомагало виправити ситуацію й повернути їй статус незалежної держави. Через це принцеса таки добряче розлютилася на несподіваного гостя.

Була ще якась причина, яку Інформа й сама не розуміла. Їй здалося, що вона образилася на Сергійка ще й тому, що він зовсім не звернув на неї уваги, а увесь час дивився тільки на батька. Коли тато прийняв її несподівану пропозицію послати Сергійка королем до Глюкландії, вона спочатку зраділа. Так йому й треба! Подумаєш, задавака який! Нехай спробує по-справжньому керувати країною! Ось наб'є собі ґуль, то відразу, мабуть, отямиться! А потім дівчинка зрозуміла, що сумуватиме за цим хлопцем, який звалився до них, наче з неба. Через це вона знову розлютилася, тільки вже сама на себе. І ще довго після від'їзду нового короля до Глюкландії докоряла собі за пораду, яку так нерозважливо дала батькові. Але вже нічого не можна було змінити.

Розділ 4
Гра почалася

Сергійка з Чипсетом, який невідступно тримався позаду, чекала біля ґанку шикарна автомашина – велика, вузька, чорного кольору, з великими банькатими фарами. Шофер протирав переднє скло.

– Ух ти… – захопився Сергійко. – Мабуть, «мерседес»… Це для мене?! Клас!

– Це не «мерседес», це курсор, Ваша Величносте, – ввічливо відказав водій. Він тут же поклав ганчірку в багажник і стукнув кришкою.

– Курсор? – Сергійко замислено почухав потилицю. – Не чув такої марки… Це що, з нових? – і тут же подумки здивувався: звідки шофер знає, що Великий Процесор призначив його, Сергійка, королем Глюкландії?

Шофер уже відчинив задні дверцята й схилився в шанобливому поклоні.

– На жаль, Ваша Величносте, ви помилилися. Машина не з нових, зате най-най… – Шофер відкрив задні дверцята. – Стара, зате перевірена.

– Я хочу їхати на передньому сидінні, – висловив своє побажання Сергійко.

Чипсет, який стояв тут же, за його плечем, тихенько прошепотів на вухо:

– Не можна, Ваша Величносте, це порушення протоколу. На передньому сидінні маю їхати я, ваш помічник. Королі їздять лише на задньому сидінні, – і він непомітно й м’яко підштовхнув Сергійка до задніх дверцят, а сам розташувався спереду поруч із водієм.

Сергійкові це дуже не сподобалося. Як же так? Хто король? Сергійко король! А чому він не має права сидіти там, де він хоче? Хіба це правильно? І що цей Чипсет собі думає? Дивися на нього! Протокол! Хіба для королів існують протоколи? Вони ж королі! Але Чипсет був незрушний, і Сергійкові довелося поступитися. Невдоволено бурмочучи, він сів на задньому сидінні.

– Ваша Величносте, пристебніть ремінь, будь ласка.

– Ремінь? – ще більше здивувався Сергійко. – У вас тут що, теж міліція на дорогах стоїть? Хто ж насмілиться мене, короля, зупинити?

– Ніхто у нас на дорогах нікого не зупиняє, Ваша Величносте, із тієї простої причини, що зупиняти немає кому й немає кого, – чемно сказав Чипсет. – Просто курсор рухається з миттєвою швидкістю, а ремені – система, важлива для безпеки.

– З миттєвою швидкістю? Це як?

– Це просто, Ваша Величносте, – і потягнув за важіль.

За вікнами автомобіля на мить впала темрява, щось свиснуло, і Сергійка вдавило в м’яке сидіння. А коли знову посвітлішало, машина вже стояла на великій площі, зовсім близько до сходів, які вели до дверей великого гарного палацу.

На площі вирував величезний натовп. Транспаранти, прапори, плакати, радісні люди. Кожен намагався підступитися до машини, доторкнутися, потиснути руку, щось сказати, побажати, попросити. Співали пісні, скандували гасла. Прислухавшись, Сергійко не повірив своїм вухам. Це зустрічали його! Він зовсім виразно почув: «Наш улюблений король Серж Перший!», «Ура Сержу Першому!», «Ми вас любимо, дорогий Серж Перший!», «Хейя, хейя, наш король!» Охорона ледве стримувала юрбу. Поліцейські, взявшись за руки, утворили живе кільце, яке загрозливо прогнулося під тиском людей. Таке Сергій бачив лише одного разу, коли до Київа приїздив хтось із знаменитих артистів. Тоді фанати влаштували приблизно те саме, тільки їх було значно менше.

Зовсім приголомшений, Сергійко закидав Чипсета купою запитань:

– Як вони довідалися, що мене призначено королем? Коли вони встигли зібратися й приготуватися? Звідки вони дізналися, що я приїду саме зараз?

Проте замість відповіді на питання Чипсет заходився швидко пояснювати, що королю належить зробити після виходу з машини. А належало багато чого. Треба почекати, поки водій відчинить дверцята, не кваплячись, із почуттям королівської гідності вийти, так само, не кваплячись, піднятися сходами, привітати підданих підняттям руки, зупинитися біля мікрофона й виголосити промову з нагоди сходження на престол. Потім знову привітати народ підняттям руки, попозувати королівським рисувальникам, при цьому посмішка має бути милостивою, простою, але й величною, і, нарешті, піти у власні апартаменти. А вже потім Чипсет відповість на всі інші королівські питання.

– Мені? Промову? А… – розгубився Сергійко, який у своєму житті ніколи не проголошував промов, тим більше перед такою кількістю народу. Чипсет відразу дістав із нагрудної кишені аркушик, на якому великими літерами була надрукована тронна промова Його Величності Сержа Першого.

Від хвилювання ноги тремтіли так, що Сергійко ледве здолав десяток сходинок, які вели до невеликої площадки з самотньою стійкою. Він став біля мікрофона й подивився перед собою. Від побаченого затряслися не тільки ноги, а й руки. Величезна площа була повністю загачена народом. Хлопчаки гронами висли на ліхтарних стовпах, розмахуючи прапорцями з Сергійковими портретами. На будинках, які оточували площу, красувалися великі портрети нового короля. Сергійко не припиняв дивуватися: коли й де його встигли сфотографувати? Звідки взялася ця строга зачіска й промениста, сповнена розуміння, посмішка? На дахах будинків, де були розвішені портрети, самотніми стовпчиками стояли охоронці з величезними луками, що здалеку нагадували тонкі довгі тростинки. Лучники уважно слідкували за площею, вишукуючи терористів.

Сергійко підніс до очей аркушик (руки дрижали, аркуш стрибав так, що текст було ледь розібрати) і подумки подякував Чипсетові, що той надрукував промову великими літерами.

– Дорогі мої піддані! – високим хлоп’ячим голосом почав король. – Сьогодні в мене радісний і бентежний день!

Натовп відповів глухим радісним подихом, хлопці на ліхтарних стовпах щось закричали, але що саме, новоспечений монарх не розчув. Гамір перекочувався площею величезними хвилями.

Говорив Сергійко затинаючись, бекаючи і мекаючи, але над площею розносилася бездоганна промова впевненої в собі людини:

– Я віддам усі сили, щоб домогтися процвітання Глюкландії й адекватного росту вашого добробуту.

Сергійко не знав, що означає слово «адекватного», і спочатку сказав «адвокатного», потім «авокадного», потім ще якось, зрештою зовсім заплутався й замовк – але над площею продовжував гриміти його голос, і Сергійкові нічого не залишалося, як відкривати рота, намагаючись хоча б потрапляти в такт. Він зблід, потім почервонів, по обличчю й за комір покотилися великі краплини поту.

«То ось, значить, як це – бути королем, – подумав Сергійко. – Ну його в баню, більше ніколи не погоджусь! Це жахливо…»

Нарешті врочиста процедура закінчилася, Сергійко помахав підданим рукою й полегшено зітхнув. Народ радісно закричав, у повітря полетіли різнобарвні кулі й білі голуби.

– Хай живе! Хай живе! Хай живе! – знову перекочувалося хвилями над площею.

На непевних ногах він піднявся сходами, вже біля самих дверей обернувся й ще раз помахав народу рукою. Натовп відповів радісними криками:

– Король… Серж… Процвітання… Хай живе!!!

Коли двері за ними закрилися, відрізавши короля й Чипсета від площі, Сергійко зміг, нарешті, перевести дух.

– Ну, – звернувся він до Чипсета, – а тепер поясни мені, що це все означає? Як удалося так швидко все організувати? Але ж ще півгодини тому ми були в кабінеті Великого Процесора!..

– Усе в порядку, Ваша Величносте, усе в повному порядку. Нічого незвичайного не відбулося. Щойно Великий Процесор призначив вас королем, одразу пішла відповідна команда по підготовці до зустрічі. Ви ж у Заекранні, не забувайте цього. Команда надійшла блискавично і так само блискавично почала виконуватися. Ваш текстовий редактор відразу написав текст виступу, автосортувальник відібрав підданих на зустріч, спеціальне відомство демонстрацій і презентацій «Сила Понту» виготовило й розвісило плакати, міністерство придушення смут і виявлення зрадників потурбувалося про вашу безпеку. Ви бачили, усе пройшло дуже вдало.

– А машина? Як це нам удалося так швидко дістатися до Глюкландії? – не вгавав Сергійко.

– Це не зовсім машина, тобто зовсім не машина. Це курсор. Ви ж курсором з файла у файл миттєво переміщаєтеся, чи не так, Ваша Величносте? Ну, а цей курсор має пасажирські місця, тільки й того.

З цими словами Чипсет відчинив перед Сергійком двері, і вони зайшли у величезну, завбільшки з баскетбольне поле, залу. Посередині зали стояла група людей у гарних, прикрашених золотою і срібною вишивкою мундирах, обвішаних орденами, медалями й кольоровими стрічками через плече.

– Ваша Величносте, це ваші міністри, – Чипсет стояв позаду Сергійка, трішечки збоку і шанобливо говорив йому на вухо: – Зовсім не обов’язково знати їхні імена, а тим більше, знайомитися й дружити. Навіть навпаки, краще зовсім не дружити. Потім можуть виникнути ускладнення при їхньому звільненні. Досить знати, які міністерства вони очолюють. Це прем’єр-міністр, він найвищий, можна сказати, міністр над міністрами.

Прем’єр-міністр височів над усіма на цілу голову. Він підійшов до короля й церемонно вклонився.

– Ваша Величносте, – проговорив він басом, – під вашим мудрим керівництвом Глюкландія розквітне. Сумніватися можуть тільки зрадники! Але їх ми швидко зловимо й знищимо.

– Дозвольте вам відрекомендувати міністра придушення смут і виявлення зрадників, – продовжив Чипсет. – Запевняю вас, Ваша Величносте, він великий фахівець у цій справі.

Потім королю був представлений міністр захисту й нападів, під чиїм керівництвом була армія. Вслід підійшли міністри озброєння, продовольства, непродовольства й інші, котрих Сергійко навіть не намагався запам’ятати. Кожен міністр відповідав за певні, вже знайомі Сергійкові з гри речі. Від усіх хвилювань, які трапилися за цей день, Його Величність дуже стомився й страшенно зголоднів. Він повернувся до Чипсета й попросив оголосити перерву, щоб поїсти, але той навіть обурився.

– Ваша величносте, у жодному разі! Це найгрубше порушення протоколу! – тихо прошепотів він на вухо королю, знову випрямився й урочисто проголосив: – Велика Балаканина починається! – і змахом руки запросив усіх іти за ним.

– Чипсете, – наполегливо прошепотів король на вухо своєму помічникові, – я стомився й страшенно хочу їсти.

– Можу організувати бутерброди, але тільки після засідання. Ваша Величносте, треба потерпіти, інакше буде порушено протокол.

– Та ну його, цей протокол! Я їсти хочу! – сказав король так голосно, що міністри, які йшли за ним, здригнулися.

– Ваша величносте, ви щойно серйозно порушили протокол, а порушення протоколу може викликати збій у програмі або, навіть страшно подумати, її зависання! – Чипсет невдоволено зсунув брови, дивуючись нерозумінню короля.

– Прекрасно, тільки якщо ти зараз не організуєш що-небудь поїсти, то зависну я! І так зависну, що ніякий перезапуск програми не допоможе!

Тим часом уся процесія підійшла до нових дверей, які відразу відчинилися. Це був знову кабінет, тільки значно менший, ніж попередній. Посередині кабінету стояв великий овальний стіл. Навколо – масивні різьблені стільці й одне крісло з високою спинкою. Вже нікого не запитуючи, Сергій рушив просто до крісла.

– Чипсете! – голосно промовив король. Уперше в голосі Його Величності пролунали королівські нотки. Чипсет від передчуття, що зараз трапиться щось жахливе, втягнув голову в плечі. – Чипсете! Моя Величність бажає перекусити, – після невеликої, але досить багатозначної паузи Сергійко продовжив: – Дуже бажає! Може, хтось теж зголоднів?

Це було серйозне порушення протоколу. Міністри затихли, очікуючи наслідків, але нічого не сталося. Усі пожвавилися й зашепотіли між собою. Стало очевидно, що король наділений якоюсь силою, що дозволяє йому зневажати вимоги протоколу. Чипсет вийшов із кабінету й відразу повернувся. У нього в руках біліла тарілочка, на якій лежали два бутерброди й стояла склянка з молоком. Під поглядами міністрів, Сергійко швидко, давлячись і майже не пережовуючи, проковтнув злощасні бутерброди й випив молоко. Йому негайно захотілося спати. Ну, цього допустити було ніяк не можна – він і сам розумів. Поступово Сергійко усе більше звикав до ролі короля і в нього вже не тряслися руки й ноги, як під час виступу на площі. Майже спокійно, не кваплячись, він розклав перед собою аркуші, на яких великим шрифтом було надруковано назви ресурсів і їхня кількість.

– Ну що ж… – почав він.

– Шановні добродії міністри… – дихнув у вухо Чипсет.

– Шановні добродії міністри! – зовсім невимушено продовжив Сергійко. – Нам необхідно побудувати країну заново. Усе, що робилося до нас, як відомо, робилося неправильно, усе це нікуди не годиться. Народ голодує, армія слабка, озброєння не вистачає, і взагалі… Ми всі знаємо, що на нас невдовзі мають напасти степовики. Степовики – ворог сильний і підступний, до того ж, ми не знаємо, звідки вони нападуть і коли точно. Тому ми негайно починаємо створювати армію. Е-е, – на секунду запнувся король, але Чипсет нічого не підказав йому цього разу, – міністр захисту й нападів, скільки вам потрібно глюків, щоб створити могутню армію і перемогти степовиків?

– Усе чоловіче населення країни, яке здатне тримати зброю.

– Пане прем’єр-міністре, скільки у нас такого населення? Не заглядаючи в папірець, прем’єр-міністр відповів:

– Усього населення в країні два мільйони глюків, Із них мільйон чоловіків, із них у віці від вісімнадцяти до сорока п’яти років триста тисяч осіб.

– Вам вистачить для армії сто п’ятдесят тисяч? – Сергійко повернувся до воєнного міністра.

– Ні! – миттєво відповів міністр захисту і нападів. – Мені потрібні всі триста тисяч!

– Це неможливо! – вигукнули інші міністри. – А хто тоді працюватиме?

Усі міністри заговорили відразу. Очманілий від такого багатоголосся, Сергій спочатку намагався щось зрозуміти, обговорити, вплинути, висловити свою думку, потім махнув рукою й став чекати, поки всі виговоряться, навіть задрімав на кілька хвилин, спершись лобом на руку й прикривши очі долонею. Але галас і не думав стихати. Міністр продовольства вже засукував рукави, а міністр захисту й нападів кинув склянку з водою в міністра непродовольства…

Чипсет мовчав і не втручався. Сергійко згадав, як він ділив ресурси, сидячи за комп’ютером у себе в кімнаті. Сам. Своєю владою. А хто, власне, йому тут заважає? Він же король! Він найголовніший! Він щосили стукнув долонею по столу. Усі замовкли, і тільки міністр науки, який повернувся до короля спиною й, мабуть, не почув удару, чистим і високим голосом продовжував щось доводити міністрові захисту й нападів. Нарешті, помітивши, що всі затихли, замовк і він.

– Шановні добродії міністри! Від такої балаканини у мене розболілася голова. В армію направляються сто тисяч, у міністерство непродовольства двадцять тисяч, придушення смут і виявлення зрадників…

Сергійко продовжував називати цифри, позначаючи на картках, кому й скільки надається ресурсів. Коли він дійшов до міністерств продовольства, науки й інших, не пов’язаних з військовими потребами ресурсів майже не залишилося. Розділивши останні жалюгідні крихти між іншими міністерствами, Сергій задоволено відкинувся на спинку крісла.

– Усе, Ваша Величносте? – запитав прем’єр-міністр і важко видихнув.

– Усе, – відповів король, – тепер можна й відпочити.

– Рішення прийняте! – проголосив прем’єр-міністр.

За столом усі, ніби за командою, заговорили, не дослухаючись одне одного.

Відразу відчинилися двері і зайшов слуга. З поклоном він повідомив:

– Ваша Величносте, термінове повідомлення Міністрові придушення смут і виявлення зрадників.

Сергійко кивнув головою. Міністр підвівся і поспіхом вийшов з кабінету. Його не було лише кілька секунд. Він повернувся блідий і схвильований, у його руках білів складений учетверо аркуш паперу.

– У країні бунт, Ваша Величносте, – міністр схилив голову і не до місця клацнув закаблуками.

– Як бунт? Чому бунт? Хто дозволив?

– Глюки незадоволені вашою політикою. Вони кажуть, що їм нема чим годувати дітей, у магазинах неможливо щось купити, у країні високий рівень безробіття, убогість жахлива, злочинність росте… Тому вони й збунтувалися. Може, викликати війська? – Як!.. Адже щойно всі вони радісно мене зустрічали! Портрети, прапори й білі голуби… Хай живу я!..

– Це Глюкландія, Ваша Величносте. Тут усе робиться швидко.

– Добре, – Сергій не задумався ані на секунду і вирішив так, як він свого часу вирішував, граючи на комп’ютері: – Зменшимо армію на третину, а економію розділимо між міністерствами продовольства, науки й транспорту. Продовольства стане більше, і глюки заспокояться.

– Усе? – запитав прем’єр-міністр.

– Усе… – з невеликою затримкою відповів король.

– Рішення прийняте! – знову проголосив прем’єр-міністр.

Відразу відчинилися двері і зайшов слуга.

– Вибачте, Ваша Величносте, термінове повідомлення для міністра придушення смут і виявлення зрадників.

Міністр був відсутній ще менше, ніж минулого разу.

– Ваша Величносте, зрада! – з порога голосно сказав він.

– Що?! Яка зрада?

– Військова змова проти Вашої Величності. Військові вкрай незадоволені зменшенням витрат на армію. Змову очолює міністр захисту й нападів. Пане міністре, – міністр придушення смут і виявлення зрадників поклав руку на плече звинувачуваного в зраді міністра, – вас заарештовано.

Одразу до зали вбігли з десяток військових з блакитними погонами. Міністрові скрутили руки і потягли до дверей.

– Я не винен! Ваша Величносте, я ж увесь час був з вами… Ваша Величносте! – кричав він, борсаючись у чіпких руках охоронців.

Король підняв руку, військові зупинилися. Міністр придушення смут і виявлення зрадників тут же розкрив папку й дістав густо списані аркуші паперу й з поклоном подав королю:

– Ваша Величносте, ось свідчення співучасників, які повністю викривають обвинувачуваного.

Міністр дістав ще одну папку.

– Це запис злочинної змови міністра зі своїми заступниками.

Усі вони спіймані, засуджені й страчені.

Король розгублено опустив руку, колишнього міністра, незважаючи на його крики, потягли, і відразу до кімнати зайшла нова людина.

Прем’єр-міністр представив нового учасника наради:

– Міністр захисту й нападів, Ваша Величносте.

Юний король повернувся до Чипсета й розгублено запитав:

– Чипсете, я вже нічого не розумію…

– Це Глюкландія, Ваша Величносте. Ви все зрозумієте згодом.

І знову розчинилися двері, слуга з поклоном оголосив про чергове термінове повідомлення для міністра захисту й нападів. Новий міністр був відсутній усього кілька секунд, але коли він повернувся, обличчя його було бліде, і він тривожним голосом повідомив, що біля кордонів Глюкландії помічено розвідувальний загін степовиків, а армія не має зброї, вона недоукомплектована солдатами й офіцерами, що зайвий раз підтверджує винність, а можливо, навіть і зраду колишнього міністра захисту й нападів.

Одразу після цього двері знову відчинилися, посильний приніс звістку про саботаж у Міністерстві озброєнь: усі плани постачання зброї в армію зірвано. Незважаючи на бурхливі протести й голосні заяви, міністр був відразу заарештований і виведений з наради, а королю представлений новий міністр. Сергійко дивився на це дійство зовсім очманілими очима й при новому арешті навіть не намагався протестувати.

«А раптом він і справді винен? – думав він. – Хто їх розбере, цих міністрів? Я ж їх зовсім не знаю. У Міністерстві придушення смут і виявлення зрадників, напевно, багато фахівців, нехай вони й розбираються в усій цій каші».

– Пане Чипсет, – Сергійко нахилився до Чипсета й тихесенько запитав його просто на вухо, – як ви думаєте, що мені робити? Я вже нічого не розумію.

– Думайте, Ваша Величносте, думайте… Для цього ви сюди й прибули, щоб мізки напружувати!

«Добре, що Чипсет попередив, щоб я ні з ким не знайомився й не водився, – продовжував міркувати Сергійко, – бо як друзів заарештовувати? Сьогодні ти з ним грався, а завтра до в’язниці? Жах… А він, виявляється, зрадник! Як таке можливо? І що ж тепер робити? Степовики – ось вони, зовсім поруч…»