30 років незалежності України. Том 2. Від 18 серпня 1991 р. до 31 грудня 1991 року

Прес-конференція ДКНС у МІС СРСР

19 серпня 1991 р. група змовників з числа керівників союзних структур, ізолювавши М. Горбачова на його кримській дачі у Форосі, фактично захопила владу у країні. Цього ж дня було обнародувано чотири документи, які мали на меті легалізувати змовницькі дії, підвести під них юридичну базу:

1) Указ віце-президента Г. Янаєва, у якому оголошувалося, по-перше, що М. Горбачов немає можливості «за станом здоров’я» виконувати обов’язки Президента СРСР (ніяких посилань на висновки медичної експертизи указ не містив); по-друге, що за цих обставин сам Г. Янаєв починає виконувати обов’язки глави держави.

2) «Заява радянського керівництва», що констатувала необхідність запровадження надзвичайного стану в окремих місцевостях СРСР терміном на 6 місяців з метою «запобігання сповзанню суспільства до загальнонаціональної катастрофи». Для управління країною в умовах надзвичайного стану було утворено Державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС за російською абревіатурою ГКЧП).

3) «Звернення до радянського народу», у якому, по-перше, ситуація в СРСР характеризувалася як «криза влади», зумовлена хаотичним сповзанням економіки до ринку, що викликало вибух регіонального, групового та особистого егоїзму; по-друге, стверджується, що руйнація єдиного народно-господарчого комплексу призвела до різкого падіння життєвого рівня населення; по-третє, обґрунтовувалася теза про те, що в разі не застосування термінових та рішучих заходів по стабілізації країну чекає голод, новий виток зубожіння, масові прояви стихійного невдоволення.

19 серпня 1991 р. група змовників з числа керівників союзних структур, ізолювавши М. Горбачова на його кримській дачі у Форосі, фактично захопила владу у країні.

4) «Постанова ДКНС № 1». Зміст цього документу був націлений на блокування будь-якої протидії ДКНС (розпуск усіх владних структур, воєнізованих формувань та визнання недійсними законів і рішень, які суперечать Конституції СРСР; призупинення діяльності політичних угруповань, що «перешкоджають нормалізації ситуації», заборона мітингів, демонстрацій та страйків, встановлення контролю за засобами масової інформації) та забезпечення підтримки (проголошено гасло об’єднання «усіх здорових сил» з метою «покласти кінець нинішньому смутному часу»).

За спиною ДКНС стояли реакційні сили у керівництві КПРС, хоча формально до його складу не увійшов жоден компартійний функціонер і в ньому домінували представники воєнно-промислового комплексу та силових структур. Показово і знаково, що з усіх зарубіжних керівників переворот в Москві підтримали тільки Ясір Арафат, Муаммар Каддафі, Слободан Мілошевич, а Саддам Хусейн назвав його «добре зробленою справою»^[55].

За рішенням ДКНС до столиці було введено Таманську мотострілкову та Кантемирівську танкову дивізії (362 танки, 140 бойових машин піхоти, 148 бронетранспортерів, 430 важких армійських грузовики, 3809 солдат та офіцерів)^[56]. Крім того, у розпорядженні ДКНС у Москві перебували Тульська повітряно-десантна дивізія, елітний підрозділ «Альфа», загони міліції особливого призначення, окрема дивізія особливого призначення ім. Дзержинського.

Показово і знаково, що переворот в Москві підтримали тільки Ясір Арафат, Муаммар Каддафі, Слободан Мілошевич, а Саддам Хусейн назвав його «добре зробленою справою».

Муаммар Каддафі

Саддам Хусейн

Ясір Арафат

Центром протистояння між консервативними лідерами ДКНС та ліберальними силами в особі керівництва РРФСР стала Москва. Б. Єльцин та його оточення у гранично короткий термін зробили цілу низку принципово важливих кроків, направлених проти заколотників.

По-перше, було розгорнуто масштабну інформаційно-викривальну акцію, що мала на меті дискредитувати ДКНС, довести його антиконституційність. Акцент робився на неправомірності відсторонення М. Горбачова від влади. Російська сторона запропонувала взяти на себе всі валютні витрати для проведення у триденний термін медичного огляду Президента СРСР за участю експертів Всесвітньої організації охорони здоров’я.

По-друге, організовано оборону Білого дому. На заклик Б. Єльцина відгукнулося, за різними джерелами, від 4 до 90 тис. добровольців, які протягом усього терміну протистояння утворювали так зване «живе кільце» захисників, що було потужним стримуючим фактором для ДКНС. Білий дім захищали 6 застав та 16 барикад, у приміщенні знаходилося 1500 ополченців, 300 озброєних професіоналів, 300 «афганців»^[57].

По-трете, одразу ж після утворення ДКНС керівництво РРФСР прийняло рішення про створення ешелонованої структури опору. З метою створення опорної бази у Свердловську для боротьби із заколотниками, туди терміново виїхав О. Лобов, призначений головою резервного уряду, міністр закордонних справ А. Козирев вилетів до Парижу для організації міжнародної підтримки Росії.

По-четверте, Б. Єльцин, з одного боку, намагаючись максимально послабити вплив кремлівських змовників, з іншого – користуючись моментом і діючи на перспективу, прийняв низку указів, що максимально концентрували владу у його руках. Указ Президента Росії № 61 підпорядковував усі органи виконавчої влади Союзу РСР «обраному народом президенту РРФСР», а Указ № 64 оголошував Б. Єльцина командуючим збройними силами СРСР на території Росії. Реагуючи на активну протидію керівництва Росії, виконуючий обов’язки Президента СРСР Г. Янаєв кваліфікував укази Президента РРФСР як такі, що не відповідають Конституції СРСР і на цій підставі не мають юридичної сили.

Б. Єльцин, намагаючись максимально послабити вплив кремлівських змовників, користуючись моментом і діючи на перспективу, прийняв низку указів, що максимально концентрували владу у його руках.

Активні дії керівництва РРФСР, направлені проти ДКНС, різко контрастували з реакцією лідерів решти союзних республік. Н. Назарбаєв, Л. Кравчук, О. Акаєв та інші у своїх публічних виступах зробили ставку на тактику вичікування, не засудивши ні саму появу ДКНС, ні запровадження надзвичайного стану. В основі такої позиції значною мірою лежало бажання дистанціюватися на деякий час від московських подій і, зберігши суверенітет, вступити в діалог з ДКНС в якості рівноправного партнера. Разом із тим, частина лідерів досить крупних регіонів – Татарстану, Краснодарського краю, Ростовської, Самарської та Ліпецької областей відкрито підтримали заколотників.

Досить пасивною у ставленні до ДКНС була і позиція громадськості СРСР. На заклик Б. Єльцина розпочати загальний політичний страйк у Москві не відгукнулося жодне (!) підприємство, російське керівництво підтримали лише шахтарі – у Кузбасі застрайкували 16 шахт та розрізів зі 101. Низка мітингів та демонстрацій пройшла у республіках. Втім, у цілому реакція населення на дії ДКНС була досить пасивною: за даними КДБ у страйках та мітингах в цілому по країні взяло участь не більш як 150–160 тис. осіб^[58].

За цих обставин (вагання та непевність змовників, відсутність у їхніх лавах чіткого лідера, вичікувальна позиція більшої частини республіканських керівників, організаційна слабкість демократичних сил в регіонах, пасивність основної частини населення) вирішальну роль відігравали вміння рішуче діяти, концентрувати сили на вузлових напрямах, грати на слабких сторонах супротивника. Саме ці принципи і поклав в основу своїх дій Б. Єльцин.

20 серпня у другій половині дня у Генеральному штабі обговорювалося питання про штурм Білого дому. Після проведеної напередодні рекогносцировки генерали – заступник командувача ВДВ О. Лебедь, командир «Альфи» В. Карпухін, заступник командувача Московським військовим округом А. Головньов доповіли, що з воєнної точки зору оволодіти цим об’єктом нескладно, однак будь-які силові дії на підступах призведуть до масштабного кровопролиття. Не зважаючи на це, О. Лебедю було віддано наказ готувати комплекс заходів, направлених на блокування приміщення Верховної Ради Росії. Загальний план штурму Білого дому отримав назву Операція «Гром». Початок штурму було призначено на 3 години ночі 21 серпня^[59]. Вночі стало відомо, що «Альфа» від участі у операції відмовляється, Дзержинська і Тульська дивізії не прибули на місце дислокації, а бригада спецназу «Теплий Стан» «взагалі кудись зникла»^[60].

О. Лебедь. Поштова марка ПМР

Свою роль у такому розвиткові подій відіграв своєрідний «армійський синдром», суть якого полягала у небажанні армії та її керівництва після кривавих подій у Тбілісі, Баку та Вільнюсі, брати участь у силових діях проти мирного населення. Під тиском обставин і присяги військовослужбовці погодилися виконувати роль своєрідного важеля психологічного тиску у серпневих подіях, проте реально застосовувати зброю і проливати кров не мали бажання. Після того як в ніч з 20 на 21 серпня у тунелі на перетині Садового кільця і Калінінського проспекту під час спроби збудженого натовпу зупинити колону бойових машин загинуло троє молодих людей (Д. Комар, В. Усов, І. Кричевський), колегія Міністерства оборони СРСР прийняла рішення про виведення військ з Москви, скасування підвищеної бойової готовності, рекомендувала міністру оборони терміново вийти зі складу ДКНС. Фактично це означало остаточний провал заколоту.

21 серпня до Форосу майже одночасно прибули дві делегації – ДКНС (Д. Язов, В. Крючков, О. Бакланов, А. Лук’янов та ін). і російського керівництва на чолі з О. Руцьким та І. Силаєвим. М. Горбачов відмовився зустрічатися з путчистами, яких невдовзі було заарештовано, і повернувся до Москви.

Серпневі події 1991 р. викликали серйознi змiни у державному i суспiльному життi країни, надзвичайно посиливши центробiжнi тенденцiї в СРСР. Точний і лаконічний діагноз суті і наслідків путчу поставив народний депутат СРСР Г. Бурбуліс: «Після ГКЧП ми втратили будь-які шанси договірного процесу. ГКЧП – політичний «Чорнобиль» радянської тоталітарної системи»^[61]. У цьому контексті закономірно, що до кінця жовтня 1991 р. офіційно проголосили про свою незалежність ще 9 радянських республік. Цей процес став не лише одним з переконливих свідчень фактичного краху перебудови в СРСР, а й важливим фактором наступної остаточної дезінтеграції Радянського Союзу.

Окремої уваги та аналізу заслуговують серпневі події 1991 р. в Україні.

Картину початкового етапу протистояння в умовах путчу дають спогади Л. Кравчука, В. Варенникова та Б. Шарикова^[62]:

Г. Бурбуліс: ГКЧП – політичний «Чорнобиль» радянської тоталітарної системи».

19 серпня о шостій годині ранку Л. Кравчуку зателефонував С. Гуренко:

– А знаєш, що в Москвi переворот?… У Києві знаходиться представник ГКЧП, генерал В. Варенников, i вiн хоче з нами зустрiться.

Далі у розмові з Л. Кравчуком С. Гуренко спробував одразу продемонструвати новий розклад сил і запропонував зустрітися з В. Варенниковим у приміщенні ЦК КПУ. Як досвідчений політик, Леонід Макарович одразу все зрозумів, і вирішив уже на цьому етапі зайняти певну позицію: «Станiслав Iванович, справа в тому, що держава уособлюється Верховною Радою, а я голова Верховної Ради. Якщо В. Варенников хоче зустрiтися, то зустрiнемся в моєму кабiнетi у Верховнiй Радi».

Коли Л. Кравчук був уже в дорозі йому зателефонував Б. Єльцин: «Леонид Макарович, вот я все время звоню к Горбачову – меня не соединяют. Может вы позвоните, может вас соединят? Вы ж на Украине, Крым в общем». Прибувши до Верховної Ради Леонід Макарович спробував дозвонитися у Форос. І отримав відповідь делiкатним жiночим голосом: «Михайла Сергiйовича немає, вiн просив його не турбувати». Тоді Л. Кравчук зв’язався з Б. Єльциним: «Борис Миколайович, така ситуація, і мене, не з’єднують», на що Борис Миколайович відповів: «Ну, все ясно».

Невдовзі до кабінета Голови Верховної Ради зайшли В. Варенников, представники воєнного керівництва – командуючий Київським вiйськовим округом В. Чечеватов, заступник командувача Київського військового округу генерал-лейтенант Б. Шариков, та партійного – перший секретар ЦК КПУ С. Гуренко i перший заступник Голови Ради Міністрів УРСР К. Масик.

– Ви знаете, що відбулося у Москві? – одразу пішов у атаку В. Вареннiков.

– Загалом знаю, але це тiльки, – відповів Л. Кравчук, – я знаю по радiо.

– Ну все ж ясно… Влада перейшла до ДКНС, який врятує країну. Рекомендую вам подумати і зайняти правильну позицію. Змінити свій особистий курс і курс Верховної Ради^[63].

Друга теза генерала полягала в тому, що він як головнокомандуючий сухопутними військами приїхав в Україну з метою перевірити підвищену бойову готовність військ, які тут дислоковані, і що за наказом міністра оборони цим військам дані певні повноваження і з врахуванням ситуації вони діятимуть незалежно від позиції чинного керівництва України. Якщо військові побачать, що потрібно буде ввести надзвичайний стан на якійсь території або запровадити десь комендантську годину, то вони будуть діяти за наказом міністра, з відома комітету по надзвичайному стану^[64].

На безапеляційний тон генерала спікер українського парламенту відповів:

– Справа в тому, що менi неясно, я не можу так без документiв. От коли прийде з Москви документ з червоною печаткою – менi адресований, тодi, я можу його вiдкрити, прочитати, ким вiн пiдписаний буде, це також має значення, i тiльки пiсля цього я, як Голова Верховної Ради, можу виходить на Верховну Раду, маючи конкретний документ. «Радiо – це одне, Ваша розмова це також не є документом для мене, тим більше».

Після цих слів вже Л. Кравчук пішов у атаку:

– У вас повноваження якiсь є? Де мандат, підписаний керівником ГКЧП про ваші повноваження?»

Ця фраза була для В. Варенникова дуже незручною, тому що дійсно документа у нього не було нiякого.

– Мандату немає, тому ми вас… послухаємо уважно, – продовжив Л. Кравчук.

В. Варенников почав переконувати Леоніда Макаровича в тому, що необхідно терміново уводити надзвичайний стан. («Загрозлива тональність розмови, директивність, статутність свідчили про певні наміри», – акцентував Л. Кравчук, розповідаючи у сесійній залі парламенту 24 серпня 1991 р. про цю ситуацію та поведінку генерала)^[65].

У відповідь на вимоги В. Варенникова спікер українського парламенту звернув увагу присутніх на прийнятий у 1990 р. Верховною Радою Радянського Союзу Закон «Про правовий режим надзвичайного стану», який чітко регламентував, за яких умов уводиться надзвичайний стан, ким вводиться i як вводиться. Далі Леонід Макарович зауважив:

– За нашими законами, якi ми вже також поприймали, у нас надзвичайний стан може ввести тiльки Верховна Рада. Я, як Голова, не можу, бiльше нiхто не може ввести надзвичайний стан, це по‐перше, а по‐друге, якi пiдстави нам вводити надзвичайний стан? Що у нас вiдбувається в Українi: мітингів немає, танки не їздять по Києву, по iнших мiстах, ну, в Москвi, Ви кажете, що там, – так це ж в Москвi, а ми живемо в Києвi». (До речі, своєчасна поява у руках Голови Верховної Ради Закону «Про правовий режим надзвичайного стану», яку він використав у якості сильного аргумента, викликала в подальшому дискусії серед істориків: чи знав Л. Кравчук заздалегідь про підготовку путчу? З одного боку, стверджується, що якщо ще 18 серпня 1991 р. секретарі деяких обкомів КПУ отримали вказівки щодо запровадження надзвичайного стану в республіці та, відповідно, мали певну інформацію про плани ДКНС, то навряд чи член Політбюро ЦК КПУ, голова Верховної Ради УРСР міг перебувати у стані повного невідання^[66]. З іншого боку, учасник тієї резонансної зустрічі Б. Шаріков у своїх спогадах зазначає: «У мене склалося враження, що, наприклад, Леонід Кравчук не мав достовірної інформації про підготовку в Москві. Але якимись відомостями, безумовно, володів. Я можу дозволити собі зробити подібний висновок хоча б на підставі такої деталі: коли Варенников заговорив про можливість введення в Україні надзвичайного стану, Леонід Макарович тут же взяв в руки закон, що визначає умови введення НП, який лежав прямо перед ним, на столі. Потрібний документ опинився під рукою – значить, людина готувалася»^[67].)

Між тим розмова у кабінеті голови Верховної Ради продовжувалась. В. Варенников звернувся до Л. Кравчука, щоб той своїми діями посприяв «підтримці порядку» у стилі ГКЧП: «Ви людина авторитетна, від Вас багато залежить, і я вас особисто прошу, щоб ви виступили по телебаченню, виступили по радіо, закликали народ до спокою, з урахуванням того, що було вже оголошено… рішення там різні і так далі. Щоб ви зібрали керівників усіх рухів, партій, особливо Руху, все керівництво, і теж їх закликали. До речі, проінформуйте їх про те, що військам дана команда про підвищену бойову готовність. Це не для залякування, а для того, щоб самі представники партій просто уявляли, що в цих умовах ні в якому разі не можна жартувати, і якщо якісь будуть зрушення з боку Руху, то може… можуть бути непорозуміння».

У ході цієї зустрічі у кабінеті спікера українського парламенту С. Гуренко зберігав мовчання і підкреслену відстороненість, що у подальшому дало підстави Л. Кравчуку звинувати його у змові з путчистами: «…він абсолютно уникав підтримки мене не тільки словами, а навіть, ну скажімо, мімікою якоюсь, якимось рухом руки, нічого, – він сидів, як скеля, як мумія. Ні пари з вуст, як кажуть, не промовив жодного слова. І я зрозумів, що з ним усе узгоджено і що Компартія України, принаймні Секретаріат Центрального Комітету зайняв позицію, яка не відповідала моєму баченню державності…»^[68].

Пiд час зустрiчi гекачепісти використали ще один важіль тиску на Л. Кравчука – йому зателефонував керiвник КДБ СРСР Крючков. Між ними відбувся дуже короткий, але знаковий діалог:

– Ну, як справи в Україні?

– Так у нас немає особливих там ситуацій….

– Ну, а все ж таки, як народ?

– Ну народ поки що на вулиці не виходить, ніякої своєї думки прилюдно не висловлює, у нас спокійно. Те, що робиться там у вас, воно до нас не дійшло…

– У вас Варенников?

– Так.

– Ну, передайте йому привіт.

Цілком зрозуміло, кому реально був адресований цей «привіт» від керiвника КДБ СРСР…

Розуміючи, що у даний момент переконати Л. Кравчука не вдасться, В. Варенников вдався до прихованої погрози: «У Західній Україні не має радянської влади, суцільний «Рух». У західних областях необхідно ввести надзвичайний стан. Припинити страйки. Закрити всі партії, крім КПРС, їхні газети, припинити і розганяти мітинги. Вам необхідно здійснити екстрені заходи, щоб не склалась думка, що ви йдете старим курсом… Війська доведені до повної бойової готовності, і ми вживемо заходи аж до пролиття крові»^[69].

Про те, що за певних обставин розвиток подій може піти саме за таким сценарієм, переконливо свідчила дислокація військових частин навколо Києва. Під столицею були зосереджені Кіровабадська та Кременчуцька десантно-штурмові бригади (1200 осіб); на одеському шосе знаходився піхотний полк 72-ої дивізії (1500 осіб); у межах Києва дислокувалися 2–3 тис. військовослужбовців. У стані підвищеної бойової готовності перебували десятитисячна Деснянська танкова дивізія. У Борисполі приземлився десантний полк спеціального призначення з Бреста, що мав на меті захоплення урядових структур. І війська все прибували^[70]…

Крім того, у разі потреби у розпорядженні генерала В. Варенникова лише у Західній Україні перебувало півмільйонне угруповання – Прикарпатський військовий округ, який включав, станом на кінець 80-х років:

8-у танкову армію (Житомир)

– 23-ю танкову дивізію (Овруч)

– 30-у гвардійську танкову дивізію (Новоград-Волинський)

В. Варенников: У західних областях необхідно ввести надзвичайний стан. Припинити страйки. Закрити всі партії, крім КПРС, їхні газети, припинити і розганяти мітинги.

13-у армію (Рівне)

– 17-у гвардійську мотострілецьку дивізію (Хмельницький)

– 51-у гвардійську мотострілецьку дивізію

– 97-у гвардійську мотострілецьку дивізію

– 161-у мотострілецьку дивізію

38-у армію (Івано-Франківськ)

– 70-у гвардійську мотострілецьку дивізію (Івано-Франківськ)

– 128-у гвардійську мотострілецьку дивізію (Мукачів)

– 287-у навчальну мотострілецьку дивізію (Ярмолинці)

66-й артилерійський корпус

– 26-у артилерійську дивізію (Тернопіль)

– 81-у артилерійську дивізію (Виноградов)

– 39-у окрему гвардійську десантно-штурмову бригаду (Хирів)

– 38-й окремий дисциплінарний батальйон, Львівська обл. (Яворів) в/ч 75139^[71].

А були ще і Київський, і Одеський військовий округи…

Не викликає сумніву, що ніякими демонстраціями, мітингами, пікетами і зборами устояти проти такої військової машини було б неможливо.

Особливо насторожили Л. Кравчука слова генерала про те, що Москва може приймати рішення про введення надзвичайного стану на основі подання військових.

Те, що ситуація у Києві за певних обставин могла розгортатися за сценарієм В. Варенникова («Війська доведено до повної бойової готовності і ми вживемо заходів аж до пролиття крові») підтверджує у своїх спогадах Є. Марчук, який на той час був міністром з питань оборони, національної безпеки і надзвичайних ситуацій УРСР. Евген Кирилович нарахував три ключові моменти, у ході яких ситуація могла розгортатися дуже драматично. Перший момент – це тоді, коли над Кабміном і над Парламентом дуже низько пролетіли три важкі штурмові гелікоптери саме у той час, коли відбувалося засідання Президії Верховної Ради, яке вів Л. Кравчук («Вони низько пролетіли. Гул такий, що вібрація вікон і… і всього»). З цього приводу у Є. Марчука була гіпотеза: Оскільки важкі воєнні вертольоти в принципі не мають дозволу на такі польоти… «це щось зараз почнеться». Перед Верховною Радою майданчик, достатній для того, щоб сіло три штурмових вертольоти, у кожному з яких могло бути по 15–20 бійців. У той момент Євген Кирилович подумав, що «ось зараз вони приземляться перед будинком Верховної Ради… і почнеться. А можливостей же ніяких нема, нічого зробити. Ні одна воєнна структура в Києві нам не підпорядкована. Все підпорядкування центральне». Однак так не сталося. Ймовірніше за все авіа-шоу над українським парламентом було дуже красномовним актом «залякування» з боку В. Варенникова, адже без його відома важкі вертольоти не могли пролетіти на висоті 40 метрів над Верховною Радою, зробити круг, поворот, і саме тоді, коли там іде засідання Президії Верховної Ради.

Друга тривожна ситуація була пов’язана з тим, що ввечері з 19 на 20 серпня з’явилась інформація, що в Борисполі приземляється полк повітряно-десантних військ із Білорусі. Ніякої конкретної інформації про причини, цілі і таке інше в українського керівництва не було. Лише після дзвінка Є. Марчука до штабу Київського військового округу, міністра запевнили, що не треба хвилюватися, це звичайна, маневрова операція. І справді полк повітряно-десантних військ, побувши в Україні день чи два, повернувся назад до Білорусі. Як згадує Євген Кирилович «Я думав, що це другий раз, коли зараз почнеться».

Третій маневр військових, що міг натякати на активний розвиток подій, був пов’язаний з Кіровоградською бригадою спецгназу, яка вночі розпочала рух у київському напрямку. Як потім зясувалося, вона прямувала не до Києва, а під Київ «щоб бути поближче підтягнутою». Як згадує Є. Марчук: «Але це третій раз, коли я подумав: ну, все, значить, тоді рішення прийняте. Тобто, за оці два дні багато було драматизму… Оцих три епізоди…, вони для мене, суто з професійної точки зору, були такими знаками, що мені здавалось, що ну, все, мирний розвиток завершився».^[72]

Між тим, коли відбувалася розмова з генералом В. Варенниковим, у приймальній Л. Кравчука вже зібралися лідери впливових політичних сил, щоб обговорити неординарну ситуацію, що склалася. Генерали вийшли з кабінету Голови Верховної Ради і не привітавшись з присутніми «промарширували» до виходу. Тоді у кабінеті Леоніда Макаровича сіли за стіл І. Драч (Рух), Л. Лук’яненко (УРП), Д. Павличко (Демпу), Філенко (ПдвУ). Оскільки не було С. Гуренка, серед присутніх виникло питання: «А хто ж представляє Компартію?» на що Л. Кравчук лаконічно відповів: «я». Голова Верховної Ради коротко розповів про суть розмови з генералами та проакцентував їхню категоричну вимогу виконувати розпорядження ГКЧП: не виводити людей на вулиці й майдани, бо вони поведуть армію на придушення. За цих обставин необхідно було терміново приймати не якесь, а правильне рішення… І учасники цієї наради мали максимально цьому посприяти… Ось як оцінював ту ситуацію радикал Л. Лукьяненко: «Я розумів, що історія підсовує Кравчуку п’єдестал під ноги. Ніхто із нас не уповноважений на дію, яку треба вчинити, а він – уповноважений. Тільки він може піти на радіо, наказати увiмкнути всі радіостанції України і передати народові заклик до дії: народові – вийти на майдани й вулиці для спорудження барикад із гаслами про непокору ГКЧП і виходу України зі складу СРСР, до військових – перейти на бік народу задля збереження демократії та мирного розлучення з імперським центром… Цей п’єдестал означав або вічну славу рятівника нації, або негайну смерть…».

Є. Марчук

Іншими словами, все по класиці, відповідно до відомої російської приказки: «Или грудь в крестах, или голова в кустах…» Але приказка російська, а менталітет у нас інший… Оцінюючи дії та позицію Л. Кравчука, той же Л. Лук’яненко акцентує: «Він виявився геніяльним в умінні політичного маневру: у час другого виклику з Москви до телефону він знайшов геніяльний виверт: сказав, що не може вдаватися до дій, бо ще не одержав документи з Москви. Уже 6 годин усі радіостанції Союзу без упину передають рішення ГКЧП і усі громадяни СРСР уже їх знають ледь не напам’ять, а Кравчук не може діяти, бо не одержав письмові документи – це геніяльно! На його місці можна було стати українською Жанною Д’арк або втратити голову, а його геній – не програти, а бути з переможцями»^[73]. Дозволю собі (з огляду на подальші події) трохи перефразувати слова шановного Левка Григоровича у оцінці Л. Кравчука, ймовірніш за все кінцева мета Леоніда Макаровича не «бути з переможцями», а «бути переможцями» незважаючи на складні обставини.

Після зустрічі у кабінеті Л. Кравчука Перший заступник Голови Ради Міністрів УРСР К. Масик, який «залишився на господарстві», оскільки Премєр-міністр В. Фокін на той момент перебував у відпустці, терміново зібрав засідання Президії Кабінету Міністрів. Як згадує С. Комісаренко, який на той момент обіймав посаду заступника Голови Ради Міністрів УРСР із гуманітарних питань, незважаючи на те, що К. Масик був «трошки наляканий» жодна людина з Президії Кабінету Міністрів (віце-прем’єри, міністр Кабінету Міністрів, керуючий справами та ін.) не підтримала заколотників. У ході розмови Констянтин Іванович звернувся до С. Комісаренка з тим, щоб той проконтролював ситуацію у пресі та на телебаченні і не допустив провокативних заяв. Зауважень Сергія Івановича про те, що вже діє закон «Про свободу преси» К. Масик не сприйняв: «Все одно, зберіть, будь ласка, редакторів всіх газет і повідомте їх, щоб вони були дуже обережні, щоб ніяким чином не провокувати до категоричних виступів проти Москви».

Л. Кравчук.

Фото: Dmitryi Donskoy (RIA Novosti archive)

Отримавши вказівку, С. Комісаренко зібрав редакторів ЗМІ і висловив їм формулу, яка дозволяла, з одного боку, діяти «на свій страх і ризик», з іншого – займати вичікувальну позицію: «Я маю вказівку від виконуючого обов’язки голови уряду, щоб ви були обережні у висловлюваннях, але також я вам хочу нагадати, що ми прийняли Закон про свободу преси. І от тому, виходячи з того, що у нас є Закон про свободу преси, а з другого боку, маю вказівку, але все одно, давайте все-таки бути обережними, тому що ми не знаємо, до чого це призведе, невідома доля Горбачова, давайте стежити, що воно буде, і тоді вже будемо висловлювати державну думку»^[74].

Активні дії відбувалися і у протилежному таборі. Після розмови з Л. Кравчуком В. Варенников прибув до штабу округу і мав довгу розмову з Москвою по спецзв’язку, у ході якої він вкрай обурювався бездіяльністю членів ДКНС^[75]. Про рішучу позицію генерала свідчив його лист з Києва на адресу ДКНС, у якому він вимагав від керівництва заколотників максимально рішучих дій: «Оцінюючи першу добу, прийшов до висновку, що більшість виконавчих структур діє вкрай нерішуче і неорганізовано. Правоохоронні органи фактично взагалі не виконали ніяких завдань. Це може призвести до важких наслідків. Зовсім незрозуміла бездіяльність у ставленні до деструктивних сил, хоча напередодні все було обговорено… Ми всі переконливо просимо терміново здійснити заходи по ліквідації групи авантюриста Єльцина Б. М… Нерішучість і напівзаходи тільки підштовхнуть екстремістів та псевдодемократів до ще більш жорстких і рішучих дій»^[76]. Проте лідери ДКНС вичікували…

За цих обставин, які, з одного боку, були гранично невизначені, а з іншого – таїли в собі цілком реальну загрозу жорсткої конфронтації з кривавою розв’язкою не на користь демократії, Голова Верховної Ради, через декілька годин після того, як дізнався про утворення ДКНС, виступив по телебаченню зі зверненням до українського народу. Лейтмотивом цього виступу були слова: «Отже, наша позиція – це позиція виваженості і ще раз виваженості. Це захист конституційних норм, захист законів. Все, що йде всупереч цій позиції, яку схвалив народ, є для нас неприйнятним. Ми маємо відстояти закони, захистити демократію, утвердити в суспільстві законний порядок, захистити інтереси людей. Ми маємо діяти так, щоб не пролилася кров»^[77].

В. Варенников: Ми всі переконливо просимо терміново здійснити заходи по ліквідації групи авантюриста Єльцина Б. М…

Цікаво і показово, що текст виступу Л. Крачука по телебаченню було надруковано 20 серпня 1991 р. газетою Верховної Ради «Голос України» на першій сторінці, документи ДКНС були розмішені на 6–7 сторінках цього номера часопису, а поруч з ними знаходилось невеличке повідомлення під назвою «Позиція керівництва РРФСР». У цьому повідомленні, зокрема, зазначалося: «Президент РРФСР Б. Єльцин негативно сприйняв надзвичайні заходи радянського керівництва по наведенню порядку в країні. На прес-конференції, яку проведено в понеділок, було розповсюджено підписане керівниками Росії звернення, в якому, зокрема, Державний комітет по надзвичайному стану в СРСР названо «незаконним». Керівники РРФСР поставили вимогу скликати Надзвичайний з’їзд народних депутатів СРСР і закликали до «загального безстрокового страйку»^[78].

Це був час вибору для багатьох, для головного редактора «Голос України» С. Правденка теж. Ось як він згадує про роботу над цим номером газети: «Почали формувати номер газети на вівторок. На першу полосу – фото. Замислені люди. Підпис – «Музична пауза». Бо весь час по телебаченню і радіо звучала класична музика, як у дні трауру. І рядки з поезій М. Рильського про «вітер злий». Поряд – виступ Голови Верховної Ради по телебаченню. Далі – на другій і третій полосі – матеріали Президії ВР. А в кутку з переходом в кінець номера – матеріали надзвичайного комітету. Було питання, ставити їх до газети чи ні? Вирішив ставити. Бо ж читачі газети мають знати, що той комітет вирішує. Тож не на початку номера – забагато честі, – а хоча б у кінці для інформації хай будуть. А під ними – інформація про позицію Єльцина. Як своєрідний коментар. Чи був страх? У перший день був. Що закриють газету. Численні дзвінки читачів «Вас не закрили?» – підтверджували той неспокій»^[79].