30 років незалежності України. Том 1. До 18 серпня 1991 року

4. Гласність: спочатку було слово…

Гласність, чесна і повна гласність – ось першаумова всякого здорового суспільства.

А. Солженіцин

Свобода оголошувати свої думки є істотним правом громадянина.

Франсуа Вольтер

Важливу роль у ході здійснення революційних планів М. Горбачова мали відіграти розгортання процесів демократизації і гласності, які повинні були створити нову систему координат для розвитку радянського суспільства, забезпечити широку народну підтримку курсові реформ. Особливе місце належало гласності, адже, як резонно зазначає відомий французький історик Н. Верт: «Спочатку було Слово». Горбачовська революція почалася досить скромно: з визволення історичної пам’яті, друкованого слова, живої думки»^[126].

Вперше питання про необхідність гласності у суспільних процесах підняв на XXVII з’їзді КПРС у лютому 1986 р. М. Горбачов: «Принциповим для нас є питання про розширення гласності. Це питання політичне. Без гласності немає і не може бути демократизму, політичної творчості мас, їхньої участі в управлінні… Тому нам треба зробити гласність безвідмовно діючою системою. Вона потрібна в центрі, але не менше, а, може, навіть більше потрібна на місцях, де живе і працює людина»^[127]. З часом, особливо з середини 1987 р., гасло «гласності» трансформувалося у повноцінну політику, а сам термін увійшов у широкий ужиток, як позначення одного з ключових напрямків суспільних реформ («прискорення – гласність – перебудова»).

Гласність – це перехідний стан інформаційного простору на шляху від тотального контролю держави і мовчазного однодумства суспільства до свободи слова. Зміст вітчизняного варіанту гласності включає два аспекти: забезпечення певної відкритості та доступності партійних та державних установ, а також існування дозованої інформаційної свободи. Отримавши команду згори, державні та партійні структури змушені були зробити, чи бодай зімітувати, крок назустріч народу. Саме відкритість у діяльності Рад республіки мала продемонструвати практика обговорення у трудових колективах звітів виконкомів, їх відділів та управлінь, доповідей на сесіях, проєктів рішень з важливих питань місцевого життя. Зокрема, звіти облвиконкомів до внесення їх на сесії у 1986 р. були обговорені на 2,6 тис. зборів у трудових колективах та за місцем проживання населення. У цей час робляться спроби налагодити надійний зворотній зв’язок між «низами» та «верхами», виявити та врахувати громадську думку. Саме у цьому контексті слід сприймати той факт, що протягом 1986 р. у сільській місцевості відбулось понад 100 тис. сходів, у роботі яких брало участь 17 млн чоловік. На цих зібраннях обговорювались питання благоустрою населених пунктів, посилення дисципліни, ходу боротьби з пияцтвом та самогоноварінням тощо.

У цей період державні установи стають більш доступними для громадян. Народ дедалі активніше бажає діалогу з владою і звертається до неї письмово та усно. Протягом 1986 року до Президії Верховної Ради України надійшло 27,4 тис. письмових звернень та побувало на особистому прийомі 23,2 тис. громадян. Значного поширення в республіці набули такі демократичні форми спілкування як дні «відкритого листа», «відкритого прийому», зустрічі керівників партійних та державних органів з населенням за місцем роботи та проживання^[128].

А. Сахаров та Р. Рейган.

Своєрідною швидкою допомогою, що реагувала на звернення громадян по телефону, у системі Рад стала «Служба-05». Вперше вона з’явилась у Донецькій області, а вже на початку 1987 р. діяла у 635 виконкомах місцевих та районних Рад. За її допомогою лише у 1986 р. було вирішено побутові питання, які порушувались у 261,4 тис. звернень громадян^[129]. Поява цієї служби дозволила оперативніше вирішувати проблеми життєзабезпечення населення, зміцнити виконавську дисципліну у структурах влади, що певною мірою підвищувало авторитет державних органів.

Однак варто підкреслити, що ці позитивні зрушення у сфері відносин влади і народу мали серйозні вади. По-перше, як правило, вони були результатом тієї чи іншої кампанії, проголошеної згори, і відбувались у чітких рамках, визначених ЦК КПРС. По-друге, гласність у діяльності державних органів та установ, як це яскраво показав приклад Чорнобиля, не набула сталого характеру: у разі нагальної потреби вона швидко згорталась. По-третє, громадська думка хоча і вивчалась, але мало враховувалася при прийнятті стратегічних рішень. По-четверте, на початковому етапі перебудови державна влада активізувала свої контакти з народом насамперед у сфері вирішення гострих побутових проблем, а у сфері економіки, а тим більше політики вона зберігала свою закритість. Отже, забезпечення косметичної, показної відкритості у діяльності державних органів було націлене в першу чергу на формування у суспільстві моральної підтримки курсу економічних реформ, що пробуксовували, а не на революційні зміни основ системи, не зазіхали вони і на політичну монополію КПРС.

На словах приблизно за тим же шаблоном, під лозунгами забезпечення відкритості та доступності відбувались трансформації і у партійних структурах. Але про яку повноцінну гласність може йти мова, коли абсолютна більшість партійних інструкцій, регламентів та інших нормативних документів, що визначали повсякденне життя, характер, стиль, методи роботи усіх партійних комітетів – від скромного сільського райкому партії і до ЦК КПРС були суворо засекречуваними? У результаті, в офіційно опублікованих партійних документах нерідко проголошувалось одне, а у секретних – прямо протилежне, яке і лягало, як правило, в основу роботи усіх партійних комітетів. Такий стан справ створював підґрунтя для формування подвійної моралі та подвійних стандартів у поведінці партійних функціонерів.

Градація засекречування інформації вражає своєю різноманітністю. «За ступенем секретності, – зазначається у постанові Секретаріату ЦК КПУ від 12 квітня 1985 р. – документи ЦК Компартії України поділяються на цілком секретні особливої важливості, цілком секретні та секретні, яким відповідають грифи «Цілком секретно особливої важливості» («Особлива папка»), «Цілком секретно» та «Секретно». Документи ЦК Компартії України можуть мати також гриф «Для службового користування» чи «Не для друку». До секретних документів належать також інформаційні бюлетені, закриті листи та ін. (відсутність чіткої визначеності у цьому питанні відкривала перед партійною бюрократією фактично необмежений простір для зловживань – О. Б.). Знімати копії та робити виписки з секретних документів ЦК Компартії України, посилатись на них у публічних виступах, передачах по радіо та телебаченню, у друці, наказах, протоколах засідань колегій, розпорядженнях та інших документах міністерства, відомства, організації забороняється»^[130].

У результаті дії цього документу під гриф «Цілком секретно» у ЦК КПУ потрапляли не лише документи, що містили справжні державні секрети, а й постанови, які вимагали не засекречування, а навпаки, найширшого обнародування та обговорення, зокрема, про розвиток періодичної преси для дітей та юнацтва, про підготовку радянських спортсменів до Олімпійських ігор 1988 та 1992 років тощо. Не кращою була ситуація і на найнижчих щаблях партійної ієрархії. Так, наприклад, у Дніпродзержинському міськкомі партії під грифом «секретно» у протоколі надруковані умови соцзмагання, а також заходи по підготовці до проведення дня міста. Під цим же грифом у протоколі засідання бюро парткому Харківського тракторного заводу поміщено навіть характеристики робітників^[131]. Навіть частина високопосадовців ЦК КПУ не мали усієї інформації. Зокрема, Л. Кравчук, згадуючи той час, коли він обіймав посаду завiдуючого вiддiлом ЦК КПУ, визнавав: «…коли я був завiдуючим, я мав майже таку iнформацiю, як i пересiчний громадянин… Iнформацiю мали секретарi ЦК Iвашко, Щербицький, Єльченко. Те, що вони мали, я не мав навiть, ну… i десяту долю того, що вони мали»^[132]. Апаратний зубр ЦК КПРС Л. Оніков стверджує, що тотальну секретність у КПРС вдалось зберегти протягом усієї перебудови: офіційно до жовтня 1989 р., а фактично до останніх днів діяльності ЦК КПРС^[133].

Отже, реалізація лозунгу відкритості і доступності партійних та державних установ мала характер пропагандистської акції, спрямованої на завоювання симпатій народу, а не передбачала відвертий діалог з ним.

Проголошена згори гласність сприяла розгортанню в Україні широкого дискурсу з актуальних суспільних питань. Однією з центральних у середині 80-х років була проблема захисту та відновлення прав і позицій української мови. Вперше публічно проблема захисту та відновлення прав і позицій української мови була піднята у червні 1986 р. на ІХ з’їзді письменників України, у дипломатично витриманому вступному слові О. Гончара та у публіцистично-емоційній промові І. Драча. У післяз’їздівський період на пленумах правління СПУ та у пресі розгорнулась дискусія, в центрі якої знаходилося два питання – критика мовної, освітньої та культурної політики радянського режиму та формулювання вимог, вироблення механізму покращення ситуації у сфері функціонування української мови.

Важливим кроком на шляху переведення мовної проблеми з дискусійної у практичну площину стало утворення на початку 1987 р. Комісії зв’язків СПУ з навчальними закладами, головою якої став Д. Павличко, а активними членами А. Погрібний, О. Підсуха, С. Тельнюк, Т. Коломієць, І. Цюпа, Д. Чередниченко та інші. На засіданнях Комісії проходили зустрічі з тодішнім міністром освіти М. Фоменком, завідувачами міськвно, іншими посадовцями; пропонувались і направлялись у відповідні інстанції пропозиції про внесення змін та доповнень до Конституції СРСР та УРСР; висловлювалися зауваження до проєкту Статуту середньої загальноосвітньої школи, що якраз тоді обговорювався; висувалися вимоги до ЦК КПРС, ЦК КПУ, а також до урядових структур з приводу дискримінаційного становища, в якому опинилася українська мова. У своєму зверненні на адресу Голови Верховної Ради УРСР В. Шевченко члени Комісії, спираючись на те, що у Конституціях Грузинської, Вірменської та Азербайджанської республік їхні національні мови були юридично визнані державними, фактично вперше поставили питання про державність української мови. Тут же було сформульовано ще одну вимогу про те, щоб мова навчання у середніх загальноосвітніх школах, технікумах та вузах республіки визначалась відповідно до національного складу учнів та студентів^[134].

О. Гончар

І. Драч

Фото: Віктор Головко (Телеканал «Культура»)

Ці ідеї отримали свій подальший розвиток під час липневого пленуму Правління СПУ, який розглядав проблему ролі української радянської літератури у патріотичному та інтернаціональному вихованні трудящих. Учасники зібрання у своїх виступах констатували принизливе становище української мови у житті суспільства, гостро ставили питання про її конституційний захист. Висловленні на пленумі пропозиції та вимоги лягли в основу листа на адресу Верховної Ради УРСР, який підготували Ю. Мушкетик, Б. Олійник, Д. Павличко.

Наростаюча в умовах демократизації і гласності активність громадськості, яка на різних форумах та через засоби масової інформації все гостріше обговорювала стан та перспективи української мови, врешті-решт змусила Політбюро ЦК КПУ у липні 1987 р. приділити цьому питанню особливу увагу під час розгляду проблеми посилення інтернаціонального та патріотичного виховання населення. Констатуючи, що громадськість правильно ставить питання національно-культурного характеру, звертає увагу на звуження сфери застосування української мови, низький рівень мовної культури багатьох теле- й радіопередач, газет та журналів; вища партійна номенклатура разом з тим висловила низку застережень щодо вимог «оголосити українську мову державною та відмовитися у школах республіки від принципу вільного вибору мови навчання»^[135].

Протягом 1987–1988 років патріотичними силами було розгорнуто цілу кампанію за усунення 4-го пункту Статуту середньої школи, який надавав учням право вибору вивчення тієї чи іншої мови, що на практиці давало їм можливість у російськомовних школах звільняти себе від вивчення української мови та літератури. Широкий резонанс мали виступи у пресі з цього приводу В. Брюховецького, В. Дончика, М. Жулинського, Л. Новиченка та ін. У квітні 1988 р. на адресу ЦК КПУ правління СПУ направило листа з приводу нових правил прийому до вищих навчальних закладів, у якому гранично чітко сформульовано глибинну соціокультурну суть мовної проблеми: «Усі ті великі складнощі, які за роки застою нагромадилися в літературі, у нашій школі, у сфері вживання національної мови, значною мірою ідуть від того, що знання української мови тривалий час вважалися необов’язковими. Це, крім усього іншого, стало однією з головних причин появи масового національного нігілізму, отого кричущого безпам’ятства серед молоді, що нині тривожить широку громадськість»^[136].

Ю. Мушкетик

Фото: Melnikov V N.

Б. Олійник

Фото: Віктор Головко (Телеканал «Культура»).

Підстав бити на сполох справді було чимало. У цей час українською мовою читалося на більше 5 % лекцій у вищих навчальних закладах. У Донецьку, Луганську, Миколаєві, Одесі, Харкові, Чернігові у 1988/89 навчальному році фактично не залишилося жодної школи з викладанням усіх предметів українською мовою. В цілому ж у школах республіки українською мовою навчалося менше половини загальної чисельності учнів. у 1988 р. в Україні книги українською мовою становили лише 18 % за назвами і 3 % за тиражем. В цей період із 28 драматичних і музично-драматичних театрів у діючому репертуарі 18 домінували вистави російською мовою^[137].

За цих обставин партійний апарат, відчуваючи термінову необхідність реагування на виклики часу, повертається до розгляду мовного питання на жовтневому (1988 р.) Пленумі ЦК Компартії України, а також на грудневому (1988 р.) засіданні Політбюро ЦК КПУ. Критикуючи ініціаторів широкого суспільного обговорення стану та перспектив української мови та звинувачуючи їх у амбітності та демагогічності, вища партійна номенклатура разом з тим змушена була визнати, що вивчення української культури у республіці ще не набуло пріоритетного значення, що не створено також умов для оволодіння українською мовою всіма громадянами, які постійно проживають у республіці. Очевидно саме тому Політбюро прийняло рішення про розробку найближчим часом концепції розвитку української національної культури, затвердило план розширення сфери функціонування української мови, підтримало пропозицію СПУ та Інституту мовознавства АН УРСР про створення товариства шанувальників української мови.

Врешті-решт під тиском громадськості та соціально-політичних обставин офіційна влада змушена була підвести під вирішення мовної проблеми юридичну базу – у жовтні 1989 р. Верховна Рада УРСР прийняла Закон «Про мови в Українській РСР». Хоча цей закон зберігав на собі помітний відбиток старих підходів та формул і фактично не передбачав реального механізму контролю за його впровадженням та бюджетних витрат на впровадження української мови у діловодство, значення його важко переоцінити. Цей документ не лише формально закріпив державний статус української мови, гарантував розширення сфери впливу її функціонування, визнавав рівноправність мов усіх народів, які проживали на території республіки, а й став одним з перших вагомих здобутків національно-патріотичних сил у боротьбі за повноцінні права людини, переконливим свідченням розширення та утвердження у суспільстві демократії та гласності.

Зовсім іншими були хід і наслідки перебудови у сфері забезпечення свободи слова. Тут гласність досить швидко вирвалась з тих рамок, які їй були визначені командою реформаторів, і набула характер незалежного від будь-чиїх указів та директив процесу, який суттєво впливав на суспільну свідомість. Найбільш повно та рельєфно вона виявила себе при висвітленні історії СРСР. Пізніше М. Горбачов змушений був визнати, що «жоден з напрямів гласності не мав такого сильного резонансу і не призвів до такого психологічного шоку, як відновлення достовірної, а не міфологічної, ідеалізованої та романтичної історії радянської доби.»^[138].

Процес відновлення історичної правди отримав назву «ліквідація «білих плям» історії». Його суть та зміст полягав у поверненні забутих імен та творів; вписуванні в історичний контекст фактів та явищ, замовчуваних з політичних мотивів; розкритті для вивчення раніше закритих та заборонених тем; розширенні джерельної бази, допуску до засекречених архівних фондів; ширшому ознайомленні з працями закордонних дослідників; розгортанні широких дискусій навколо вузлових історичних проблем, включення широкого загалу через публіцистику в процес осмислення минулого; появі плюралізму думок, утвердженні права на альтернативну точку зору на історичну проблематику; ломці стереотипів, новій інтерпретації відомих фактів та процесів, переоцінці діяльності історичних осіб; осмисленні сучасності через призму історичного досвіду.

Зелене світло розгортанню процесу ліквідації «білих плям» було дано вже в лютому 1986 р. «Відповідальний аналіз минулого, – зазначив М. Горбачов на ХХVII з’їзді КПРС, – розчищає шлях у майбутнє, а напівправда, що сором’язливо обходить гострі кути, гальмує розробку реальної політики, заважає нашому рухові вперед»^[139]. Так правда про минуле була проголошена однією з важливих умов успішного просування у майбутнє.

Характерно, що першим щаблем на шляху до історичної правди стало не наукове, а пристрасне художньо-публіцистичне осмислення минулого. Вслід за центральними виданнями – «Московскими новостями», «Огоньком», «Новым миром», «Знаменем», «Октябрем» у цей процес активно включилась вітчизняна преса – «Літературна Україна», «Жовтень», «Україна» та ін. Під пером В. Чемериса, І. Цюпи, М. Жулинського, В. Коваля, В. Пахаренка, Р. Засса, Н. Горбача, П. Арсенича, С. Білоконя, В. Сікори та інших. вимальовувались контури раніше викреслених з історії сторінок, відкривались шлагбауми заборонених зон, виринали із забуття історичні постаті. Так почала приходити у суспільство правда про добу визвольних змагань 1917–1920 років, трагічні картини колективізації, суперечливий характер суспільного розвитку у 20—30-ті роківи, голодомор 1932—33 років, сталінські репресії та ін. ^[140]. І хоча в цих перших публікаціях дуже часто було більше емоцій ніж аргументів, їхню роль важко переоцінити, адже їхні автори сказали суспільству перші слова правди про наше минуле, надали імпульсу думці професійних істориків, гостро поставили питання про необхідність відкриття архівів та про реабілітацію необґрунтовано репресованих.

Шлях до історичної правди був надзвичайно важким: навіть незначний крок вперед викликав миттєву реакцію республіканської партійної еліти, яка намагалася за будь-яку ціну втримати суспільну думку у старій системі ідеологічних координат. Так, поява на сторінках «Літературної України» у липні 1988 р. статті С. Білоконя «Михайло Грушевський» мала наслідком не лише стривожену доповідну записку відділів науки, пропаганди та культури ЦК КПУ, у якій вказувалось на «поверховий однобічний підхід, ігнорування принципів історизму», а й різку критику цієї публікації В. Щербицьким на жовтневому 1988 р. Пленумі ЦК Компартії України^[141]. Крім того, факт публікації розглядався на партзборах редакції «Літературної України», а в пресі було опубліковано критичний відгук на статтю С. Білоконя.

Ще важче, ніж повернення забутих імен, йшли переоцінка історичних явищ та процесів, реконструкція викреслених з історії сторінок. Коли на рубежі 1988—89 років у вітчизняній та закордонній пресі з’явилась низка публікацій про голод 1932—33 років в Україні, у яких стверджувалась теза про те, що голод – «свідомий акт масового геноциду», це викликало цілком прогнозовану реакцію ЦК КПУ. Незважаючи на виважено-помірковані експертні оцінки фахівців, які зазначали, що «існував тісний зв’язок між збоченнями як у сфері національної, так і аграрної політики» і що для остаточного вирішення проблеми «необхідно здійснити ретельні всебічні дослідження, пошуки нових джерел», секретар КПУ з ідеології Ю. Єльченко віддав безапеляційний наказ: «Особливо терміново необхідно підготувати статтю, розкритикувати у ній і буржуазних дослідників, і наших»^[142]. Ідеологічні інтереси були для партійної еліти на той час набагато важливішими за пошуки історичної правди.

Втім, з часом зерна, посіяні публіцистами, дали свої сходи – у 1989 р. було опубліковано збірник наукових праць «Про минуле заради майбутнього», а у 1990 р. побачила світ книга «Голод 1932–1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів». Ці та інші публікації цього періоду не лише засвідчили, що процес ліквідації «білих плям» виходить на професійний рівень, помітно розширюється джерельна база досліджень, а й суттєво вплинули на світобачення і світосприйняття у суспільстві. Відомий український історик С. Кульчицький у одному з інтерв’ю відверто визнавав: «Перший рік, там, вісімдесят п’ятий, навіть вісімдесят шостий, я ще був, як казав Джеймс Мейс, звичайним радянським професором. Так мене виховали, починаючи зі школи. І всі стереотипи, всі міфи, ну від короткого курсу сталінського, були, так би мовити, імплантовані, оце слово, дійсно. Імплантовані в мою свідомість. І, раптом, Горбачов оголосив політику гласності… Дуже боляче мені було дивитися на архіви, і знову-таки, архіви по голоду. Тому що їх ніхто не бачив цих архівів. Це архіви Центрального Комітету Компартії України і потім дали мені доступ і у московські архіви. Розумієте, і стрес мій… Ну перше, що зруйнувало мою свідомість, коли я вже був професором, коли я вже мав багато книжок, перше – це осмислення минулого. Минуле почало перевертатися зовсім іншим боком для мене»^[143].

Відкриття у руслі політики гласності архівів зумовило кардинальну зміну поглядів не лише науковців, а й політиків. Л. Кравчук в одному з інтерв’ю часів незалежності зазначав: «…коли мене питають: «От що на Вас вплинуло, на змiну Вашого ставлення до партiї, на Вашу фiлософiю, на Вашi погляди?». Я завжди, серед iнших називаю… два такі важливі процеси – це пiдготовка книжки («Голод 1932–1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів – О. Б.) i ознайомлення з… бiльше п’яти тисяч рiзних архiвних документiв, фотокарток. I знову ж таки ознайомлення з репресiями щодо iнтелiгенцiї в Українi… побачити в документах так, як вони були насправдi»^[144].

Проте, в цілому архіви, сковані регламентуючими інструкціями згори, не поспішали відкривати свої таємниці. На червень 1988 р. у державних архівах СРСР нараховувалось 20 млн одиниць зберігання, які віддзеркалювали історію радянського суспільства після 1917 р. з них 17, 6 млн одиниць (!) продовжували зберігати на особливому режимі^[145]. Не кращою була ситуація і в Україні, особливо у партійних архівах: протягом 1986–1988 років 25 партархівів республіки, що налічували у своїх фондах понад 10 млн справ, здійснили лише 74 публікації (статті, брошури, спогади, збірники документів), в основу яких було покладено матеріали цих архівів^[146]. І це при гострому дефіциті архівних джерел у дискусіях на історичну проблематику, що розгорнулись у цей період.

Отже, Система не поступалася жодною із своїх позицій без запеклого протистояння. Саме як повідомлення з поля бою, яка, з одного боку, фіксує певні втрати, з іншого – констатує втримання окремих плацдармів під час наступу противника сприймається записка начальника Главліту (центральний державний орган, що здійснював попередню цензуру у СРСР в 1922–1990 роках) УРСР Л. Солодовника від 12 жовтня 1989 р. В ній, зокрема, зазначається: «У зв’язку з посиленням в останній час звернень у наші органи різних категорій громадськості, і в першу чергу представників письменницької та журналістських організацій, Главліт України вважає доцільним:

а/ повернути зі спец фондів з передачею у загальні фонди бібліотек твори: Полонської-Василенко Н., Огієнка І., Христюка П., Шумського О., Винниченка В., Хвильового М., Єфремова С., Руденка М., Стуса В., Сверстюка Є.

б/ до рішення питання про реабілітацію тимчасово утриматися від передачі до бібліотечних фондів загального користування книг Балицького В., Тютюнника Ю., Чупринки Т.

Л. Кравчук

Враховуючи деякі політичні особливості осіб авторів, залишити у спец фондах публікації Багряного І., Оглобліна О., Шевелева Ю., Штепи К., Калинця І., Мороза В., Світличного І., Чорновола В…»^[147].

Слід зазначити, що ліквідацію «білих плям» історії не варто розуміти спрощено, тобто виключно як кон’юнктурний процес латання забутими фактами пошарпаного замовчуванням історичного полотна та заповнення у галереї історичних осіб пустуючих рам. Як влучно зазначає західний дослідник А. Камінський, «йшлося тут не тільки про визнання історії України як окремого предмета навчання, тобто про історію України як окремого територіального поняття, а про визнання політичної історії української нації»^[148]. Саме тому, детонований процесом ліквідації «білих плям», потужний вибух цікавості широкого загалу до минулого сприяв глибоким змінам у громадській свідомості, а хвиля правди про вітчизняну історію надавала цій свідомості виразно національного характеру.

Складовою частиною процесу ліквідації «білих плям» була реабілітація осіб, необґрунтовано репресованих у 30—50-ті роках. Вона бере свій початок ще з рішень ХХ з’їзду КПРС. Як свідчать документи, протягом 1956–1987 років було переглянуто понад 365 тис. справ, у результаті чого реабілітовано у судовому порядку більш як 300 тис. осіб, включаючи 5,2 тис. членів партії. Варто зазначити, що реабілітація по партійній лінії йшла значно повільнішими темпами – за цей період партійними органами реабілітовано лише 3,2 тис. членів КПРС. На жаль, ця негативна тенденція збереглась і у подальші часи. Сам же процес реабілітації, енергійно розпочавшись у середині 50-х років вже на початку 60-х значно уповільнюється, а наприкінці 70-х – початку 80-х років практично зводиться нанівець.

І. Багряний

Ю. Шевелев

Фото: https://conucrania.com

Перебудова відкрила нову сторінку в історії реабілітації. в 1987 р. у республіці для координації розгортання реабілітаційного процесу було утворено комісію Політбюро ЦК Компартії України на чолі з другим секретарем ЦК В. Івашком. Після виходу постанови ЦК КПРС від 11 липня 1988 р. «Про додаткові заходи по завершенню роботи, пов’язаної з реабілітацією осіб, необґрунтовано репресованих у 30—40-ві роки та на початку 50-х років» аналогічні комісії утворилися при Київському міськкомі та 24 обкомах партії республіки. Починаючи з другої половини 1988 р. до роботи по реабілітації було залучено понад 300 чоловік у прокуратурах республіки^[149].

Після виходу Указу Президії Верховної Ради СРСР від 16 січня 1989 р. «Про додаткові заходи по відновленню справедливості стосовно жертв репресій, що мали місце в період 30—40-х та на початку 50-х років» процес реабілітації набув більш демократичного характеру. У цей час у рамках владної вертикалі, починаючи з Верховної Ради України і закінчуючи місцевими радами почали створюватись комісії, які складались з народних депутатів та представників громадськості і мали на меті сприяти забезпеченню прав та інтересів реабілітованих; створенню пам’ятників жертвам репресій, а також утриманню у належному порядку їх захоронень. На квітень 1989 р. у цей процес включилось понад 400 народних депутатів та представники більш як 20 різних громадських та неформальних організацій.

Процес реабілітації в Україні розгортався суперечливо і неоднозначно. За період від початку активної реабілітації у 1988 р. і до 15 квітня 1989 р. було переглянуто карні справи на 15 610 осіб, з яких 9051 чоловік реабілітовано у судовому порядку. В цей час намітилась тенденція відставання дій республіканських та обласних органів прокуратури, що розглядали справи від слідчого апарату органів КДБ, який готував ці справи до розгляду. В результаті Прокуратура УРСР була буквально завалена слідчими справами, що мали перспективу чекати свого розгляду десятки років. За підрахунками фахівців, для розгляду 90-тис. несудових справ, які накопичились на квітень 1989 р. необхідно було близько 6 років, а для 240 тис. справ, за якими виносились судові вироки – ще приблизно 15–20 років.

Втім значна кількість справ, що чекали своєї черги з метою відновлення істини, була, на жаль, не єдиною причиною уповільненої ходи процесу реабілітації в Україні. Факти переконливо свідчать, що цей процес свідомо гальмувався згори. Це знаходило свій вияв у інертності та безініціативності вищих судових органів, а інколи і у прямих заборонах тих чи інших дій нижчим по ієрархії юридичним структурам. Зокрема, Верховний суд УРСР у 1988 р. реабілітував 1396 осіб і лише справи на п’ятьох з них було розглянуто за поданнями заступників Голови Верховного суду республіки. Комісією Комітету партійного контролю при ЦК КПРС у ході перевірки, здійсненої у 1989 р. встановлено, що Голова Верховного суду УРСР Якименко А. неодноразово давав вказівки обласним судам не розглядати протести прокурорів у справах окремих категорій репресованих, в першу чергу засуджених воєнними трибуналами. Ця ж комісія встановила, що суди часто не розглядали справи, пов’язані з виселенням, посилаючись на Указ Президії Верховної Ради СРСР від 16 січня 1989 р. хоча він поширював свою силу лише на осіб, репресованих несудовими органами за контрреволюційні злочини^[150].

Варто підкреслити, що процес реабілітації мав свою специфіку у різних регіонах України. Парадоксально, але факт, що найповільніше він розгортався у Чернівецькій, Рівненській, Львівській, Івано-Франківській, Тернопільській та Закарпатській областях, тобто саме у тому регіоні, де накопичилась левова частка справ, поданих на реабілітацію. У більш ніж уповільненому темпі йшла на Заході України реабілітація по партійній лінії – за чотири місяці 1989 р. місцеві обкоми партії розглянули лише по одній-дві реабілітаційних справи. Втім, така ситуація була невипадковою, адже швидка масова реабілітація не сприяла б утриманню контролю за вибухонебезпечним у політичному розумінні західним регіоном республіки.

Розгортання гласності, демократизація суспільства, зростаючий швидкими темпами плюралізм думок диктували поглиблення процесу реабілітації, появу у її ході нових акцентів, суть яких полягала б у переході від виправдання окремих осіб до реабілітації політичних організацій, рухів та течій. Цей цілком назрілий якісний стрибок здійснювався надзвичайно повільно, оскільки правляча верхівка чітко розуміла, що одним з його наслідків буде створення історичного підґрунтя для формування багатопартійної системи, адже за розглядом справ міфічних, створених у кабінетах ДПУ, «Українського національного центру», «Блоку українських націоналістичних партій», «Троцькістсько-націоналістичного блоку» (протягом 1930–1940 років було «виявлено» понад 100 подібних об’єднань)^[151] мала настати черга ОУН та інших цілком реальних політичних організацій.